Міфи Давньої Греції

ЗОЛОТЕ РУНО

У володаря морів Посейдона народився чарівний баран, який мав довгу золоту вовну. Золоторунний баран володів даром слова, міг перепливати широкі моря, літати разом із вітром та переноситися з одного місця в інше. Чарівний баран супроводжував вісника богів Гермеса, та одного разу Гермес, замилувавшись красою богині хмар Нефели, подарував їй золоторунного барана.

А на цей час у країні Беотії царював юний Атамант. Богиня хмар Нефела часто задивлялася на стрункого та вродливого юнака, а якось зважилася зійти на землю

і ступити до царського палацу. Коли побачив богиню Атамант, одразу ж закохався в неї. У палаці справили бучне весілля, і молоде подружжя щасливо зажило удвох. А невдовзі у них знайшлися близнюки — хлопчик Фрикс і дівчинка Гелла.

Та плинув час, і Атамант розлюбив богиню хмар Нефелу. Натомість полюбилася йому Іно — дочка тебанського царя Кадма, яка приблукала в країну Беотію шукати притулку, бо її переслідувала могутня Гера. Атамант так запалився пристрастю до Іно, що зовсім занедбав Нефелу. Засмучена богиня хмар поцілувала на прощання дітей і повернулася на Олімп, звідки, либонь, і не мала спускатися, щоб не зазнати такої кривди.

А підступна Іно незлюбила близнюків Фрикса й Геллу. Подейкували, що вона була чаклункою. Мачуха так хотіла позбутися ненависних дітей суперниці, що одного разу наслала на Беотію страшну посуху. Весь врожай погинув, люди голодували. Нічого не підозрюючи, Атамант звернувся до дружини по пораду. Лиха Іно мовила: «Принеси Зевсові в жертву Фрикса й Геллу — тоді всемогутній бог відведе посуху».

Мов у нападі нестями Атамант довірився Іно та звелів спорудити жертовник для Зевса і привести на нього дітей. Усе було готове до жертвопринесення, незворушними залишалися Іно й Атамант, дивлячись на сльози дітей, а ті звертали заплакані очі до неба і шепотіли: «Мамо, врятуй нас!» І коли на жертовнику вже запалювали вогонь, богиня Нефела огорнула його хмарою, а сама шепнула дітям: «Мерщій сідайте на мого золоторунного барана і тікайте!»

Близнюки застрибнули на барана, і він злетів у небо, як вітер. Швидко ніс баран дітей через моря, міцно трималися близнюки ЗЕ довге золоте руно, але баран летів так швидко, що Гелла не втрималась і випустила довге пасмо вовни з маленьких кулачків. Дівчинка упала в море понад протокою, що відділяла Європу від Азії, і потонула у бурхливих хвилях. З тої пори греки почали називати протоку Геллеспонтом на честь Гелли, а сьогодні вона зветься Дарданелли.

Бідолашний Фрикс гірко заплакав, та чарівний баран ніс його усе далі. Нарешті вони долетіли до Колхіди, де царював син Геліоса — Сонця Еєт. Еєт радо прийняв хлопця і виховав його, а чарівного барана приніс у жертву могутньому Зевсові. Золоте ж руно Еєт повісив у священному гаю бога війни Ареса. Стерегти руно був поставлений страшний дракон, який не спав ні вдень, ні вночі. Золоте руно приносило міць і багатство країні, якій належало, тому заволодіти ним прагли всі, хто довідувався про його існування.

ЮНІСТЬ ЯЗОНА

У родючій Тессалії царював лагідний і справедливий володар Езон. Мав він маленького сина Язона, яким не міг натішитися. Однак недовго був Езон щасливий: його звідний брат Пелій підступно скинув Езона з престолу, захопив владу, а маленького Язона вигнав. Так Язон потрапив на виховання до мудрого кентавра Хірона, який вивчив багатьох героїв, серед них і славетного лікаря Асклепія.

Язон змужнів, йому виповнилося двадцять років, і він вирішив повернути собі престол, який відібрав у його батька Езона облудний Пелій. Язон рушив у далеку путь, і незабаром йому треба було переправитися через річку. На березі тупцяла безпомічна стара, яка ніяк не могла дістатися протилежного берега.

Язон запропонував старій перенести її на той берег, і вона радо погодилася. На середині річки Язон спіткнувся, з ноги його злетіла сандалія, проте він не випустив із рук старої і не нахилився, щоб пошукати загублену сандалію. Аж на тому боці Язон опустив на землю стару — і раптом вона обернулася на могутню богиню Геру. Виявляється, Гера навмисно перебралася на подобу старої, щоб випробувати, як добре кентавр Хірон виховав хлопця. Гера благословила Язона й пообіцяла йому допомагати в усьому.

Щасливий Язон і забув про втрачену сандалію, а натомість поспішив до палацу царя Пелія. А треба сказати, що незадовго перед тим Пелій, який боявся, що в нього можуть відібрати владу так само, як він колись учинив з Езоном, звернувся до оракула по пораду. Оракул провістив, що Пелій має остерігатися людини, взутої в одну сандалію.

Коли Язон з’явився на міському майдані, то одразу привернув загальну увагу — був він стрункий і дужий, до того ж одягнений по — чужинському. Цар Пелій теж поглянув на Язона — і поблід: він побачив, що юнак взутий в одну сандалію. Коли Пелій придивився до хлопця, то в його обличчі упізнав знайомі риси — Язон був схожим на свого батька. Пелій здогадався, для чого Язон з’явився в місті. Він звелів слугам покликати юнака.

Коли Язон постав перед царем, Пелій, мов не впізнав юнака, запитав: «Чужинцю, хочу звернутися до тебе по раду. Що б ти зробив із людиною, яка за пророцтвом оракула загрожує твоєму життю?» Язон не замислюючись відповів: «Я б послав таку людину здобувати золоте руно». Адже всі знали, що здобути золоте руно — майже неможливо, ніхто не вернеться з подібного походу. Язон і не здогадувався, що сам вирішив власну долю.

"Що ж, Язоне, — мовив Пелій, уже не криючись, — я тебе упізнав. І я згоден поступитися тобі владою, тільки за однієї умови: ти здобудеш золоте руно. Нещодавно уві сні мені явилася тінь бідолашного Фрикса, який помер на чужині, і Фрикс сказав, що володарем Тессалії стане людина, яка здобуде золоте руно».

Сміливий юнак не злякався, а почав готуватися до подорожі в Колхіду по золоте руно.

АРГОНАВТИ

Язон ладнався в дорогу. Звістка про зухвалий похід по золоте руно швидко облетіла околиці, і багато героїв захотіли приєднатися до Язона. Усього п’ятдесят — за числом весел на кораблі — сміливців зважилося супроводжувати Язона, і серед них були і непереможний Геракл, і славетний Тезей, і близнюки — Діоскури Кастор та Полідевк, і герой Калідонських ловів Мелеагр, і співець Орфей, і мудрий лікар Асклепій, і сини північного вітру Борея Зет і Калаїд. А керував будівництвом корабля знаний корабельний майстер Арг.

У Пеліонському лісі застукотіли сокири, валилися височенні стрункі сосни. Сама богиня Атена, опікунка всякого ремесла, допомагала Язонові у будівництві корабля на прохання могутньої Гери, яка не забула, як Язон переніс її через річку. Атена сама встановила щоглу зі священного дуба з Додонської діброви, щоб він провіщав мандрівникам майбутнє. Ніс корабля прикрасила різьблена й позолочена голова Гери.

На честь будівничого корабель нарекли «Арго», а його матроси почали зватися аргонавтами. Керманичем на кораблі був знаний Тифей, який першим серед моряків винайшов щогли і напнув на них вітрила. Керував походом Язон.

Усе було готове до відплиття, але корабель ніяк не хотів спускатися на воду — усі разом дужі герої не могли зрушити його з місця. Тоді співець Орфей торкнувся струн своєї чарівної ліри, полилася дивовижна музика, і корабель сам собою спустився у морські хвилі. Гребці вдарили у весла, й «Арго» вирушив у далеку дорогу аж до берегів Гостинного моря, яке сьогодні ми називаємо Чорним.

ОСТРІВ ЛЕМНОС

Першою зупинкою на шляху аргонавтів був квітучий острів Лемнос, на якому владарювала юна цариця Гіпсипіла. Одного разу лемноські жінки образили богиню кохання Афродиту, й вона у помсту нагородила їх таким огидним запахом, що їхні чоловіки від них відверталися і зраджували з іншими жінками. Тоді лемноські жінки змовилися перебити всіх чоловіків на острові. Коли «Арго» приплив на Лемнос, на острові не залишилося жодного чоловіка. Тільки цариця Гіпсипіла врятувала свого батька і допомогла йому втекти.

Гіпсипіла зустріла аргонавтів і провела їх у свій палац. Лише кілька аргонавтів на чолі з Гераклом зосталися на кораблі.

Гіпсипіла вельми вподобала собі красеня Язона. Незабаром Язон прихилився до молодої цариці, тож вони одружилися. На острові на честь їхнього одруження було влаштоване бучне святкування, повсюди запалювали вогнища, пили вино та веселилися. Аргонавти навіть забули, що вирушили у далеку мандрівку по золоте руно. Гіпсипіла народила Язонові двох синів — Евнея і Тоанта.

Аж нарешті розгніваний Геракл викликав аргонавтів на берег, де хитався на хвилях корабель. Він присоромив героїв, і вони поопускали очі. Вирішено було негайно лаштуватись у дорогу. Коли лемноські жінки дізналися, що аргонавтам час плисти далі, вони висипали на берег і почали благати героїв зостатися. Благала Язона і Гіпсипіла, проте Язон відчув небезпеку, викликав аргонавтів на корабель, буцімто має сказати їм щось важливе, а там обрубав канати, якими був припнутий корабель, і хутко відплив від берега. Моряки здалеку попрощалися з гостинним островом Лемнос, налягли на весла і вирушили геть.

А невдовзі після відплиття аргонавтів лемноські жінки дізналися, що Гіпсипіла таємно врятувала свого батька. За таку образу вони постановили стратити царицю. Дізнавшись про це, Гіпсипіла зважилася втекти з острова з двома маленькими синочками. Проте дорогою її корабель захопили в полон пірати і продали в рабство царю Лікургу. Цар доручив Гіпсипілі няньчити свого сина — царевича.

Одного разу змучена Гіпсипіла задрімала над колискою царевича, а в цей час до немовляти вповзла змія і задушила його. Коли Лікург дізнався про смерть сина, то вже здійняв був руку, аби вбити Гіпсипілу, проте вчасно нагодилися її сини Евней і Тоантта встигли врятувати матір. Разом із синами Гіпсипіла повернулася на острів Лемнос.

САМОТРАКІЯ

Довго веслували аргонавти, а коли ловили попутний вітер, то напинали вітрило. Та одного дня здійнялася страшна буря, чорні хмари позапинали небо, раз у раз темряву розтинала блискавка, а хвилі мало не змивали моряків із палуби. Довго змагалися мужні герої зі стихією, аж тут один із них гукнув: «Земля!» І справді — вдалині чорніла земля. Це був острів Самотракія.

Та раптом височезна хвиля з шаленою силою вдарила в борт корабля — і викинула його на берег, просто до підніжжя гори. «Це узбережжя Херсонеса, — мовив хтось із аргонавтів, коли вони роззиралися довкруж. — Можливо, хтось тут допоможе нам полагодити корабель». А й справді — судно добряче побило штормом.

Але зненацька аргонавти заціпеніли від жаху: з Ведмежої гори до них спускалися шестирукі велетні — доліони, які в кожній руці тримали по величезній каменюці. Скоро вони наблизилися до корабля, як почали жбурляти каміння в аргонавтів. Негостинно прийняв аргонавтів острів Самотракія!

Геракл напнув тугий лук і одну по одній випускав гострі стріли. Вони безпомильно поціляли велетнів — доліонів, уже чимало з них полягло на полі бою, проте решта й далі запекло боролася. Каміння летіло звідусіль, а земля двигтіла, як від землетрусу. Тоді Язон із приятелями зайшов ззаду та знагла напав на велетнів. Оточені з двох боків, доліони кинулись урозтіч.

За деякий час аргонавти змогли полагодити корабель і вирушити у дальшу путь.

АРГОНАВТИ В МІЗІЇ

Довго чи коротко пливли аргонавти, а зрештою майже досягли берегів Мізії. «Арго» стрілою летів уперед. Моряки вирішили розважитись і позмагатися — хто довше протримається на веслах. Один по одному падали знесилені гребці, поки на веслах не залишилися тільки Геракл і Язон, та й ті вже цілком виснажені. Тримала їх хіба що упертість — не поступитися іншому.

У запеклій боротьбі ніхто й не помітив, що корабель уже впритул наблизився до берега; Тифей міцно тримав кермо. Раптом весло в Гераклових руках черкнуло об землю і тріснуло, і тої ж миті Язон упав непритомний. Усі аргонавти згодилися, що змагання закінчилося нічиєю.

На березі Геракл вирушив у ліс, щоб витесати собі нове весло. Він знайшов височенький дубок, обхопив його дужими руками і з корінням висмикнув із землі. З цілим деревом на плечі Геракл, насвистуючи, повертався на берег.

А тим часом аргонавти відпочивали у холодку, а наймолодшого Гіласа відправили пошукати джерело з питною водою. Син царя дріопів Гілас був улюбленцем — зброєносцем Геракла. Отож, Гілас заглибився в лісок і швидко відшукав джерело з кришталево чистою водою. Тільки — но він нахилився, щоб набрати у глеки води, як його з усіх боків обступили річкові німфи. їм так полюбився вродливий юнак, що вони, регочучи, затягнули його на дно, щоб ніколи з ним не розлучатися. Здалеку вчули аргонавти тільки один — єдиний розпачливий зойк Гіласа.

А Геракл саме наблизився до товаришів, тягнучи дубок і готуючись до роботи. Назустріч йому вибіг Поліфем і гукнув, що чув Гіласів крик, а самого хлопця ніде не видко. Геракл пожбурив дерево додолу і побіг углиб лісу. На березі джерела він побачив глек, який залишив Гілас. Довго блукав Геракл околицями, шукаючи вірного зброєносця, але ніде не міг його знайти.

Сонце скотилося на захід, потомлені аргонавти полягали спати. Один тільки Геракл не лягав, а шукав і шукав Гіласа. Зранку Тифей наказав аргонавтам швидко ладнатися в дорогу. Ще й сонце не вистромилося з — за моря, а корабель «Арго» вже відплив від берега. І тільки коли земля зникла на обрії, аргонавти схаменулися: вони ж залишили на березі Геракла та Гіласа!

Язон сидів на веслах, втупившись в одну точку. Гераклів щирий приятель Теламон поглянув на Язона — і йому мов розум потьмарився. «Один ти, Язоне, — гукнув він, — радієш із того, що з нами немає Геракла! Тепер немає героя, щоб затьмарити твою славу!» Теламон кинувся до керманича Тифея, щоб той повертав корабель назад, та знагла просто перед кораблем розступилися хвилі і з моря вистромилася кошлата голова віщого бога Главка. «Годі сперечатися, смертні, - прогуркотів Главк. — 3 волі могутнього Зевса Геракл залишився на березі. Йому роковано здійснити великі подвиги і здобути безсмертя. А вам час вирушати, куди веде вас доля».

Главк зник під водою, а аргонавти взялися до весел. Теламон присоромлено підійшов до Язона й мовив: «Даруй мені несправедливі слова — я себе не тямив». Язон примирився з Теламоном, герої сіли поруч на веслах, і «Арго» швидко попрямував далі.

ВІТИНІЯ

Ще кілька днів пливли аргонавти морем, і вже час їм був зробити зупинку, щоб поповнити запаси питної води. У Бітинії, де мешкали войовничі бебрики, вони причалили до берега. Царював над бебриками Амік — син морського володаря Посейдона й вітинської німфи Мелії. Цар Амік був напрочуд дужим і полюбляв кулачні бої. Коли в його краю з’являвся несподіваний чужоземець, жорстокий і марнославний цар Амік викликав його на двобій. Чимало подорожніх уже відправилося таким чином у царство тіней.

Щойно на обрії з’явився корабель «Арго», а цар Амік уже стояв на березі й зухвало гукав: «Нехай найдужчий і найспритніший серед вас позмагається зі мною! Нехай покажуть хвалені герої, на що вони здатні!» Цар Амік тряс величезними, як капустяна голова, кулачиськами.

Язон першим ступив на берег, готовий прийняти виклик Аміка, проте один із братів — Діоскурів, юний Полідевк, випередив його: «Язоне, я добре вмію битися навкулачки. Дозволь мені!» Полідевк став перед царем Аміком, весело посміхаючись. Грізний Амік кинув йому під ноги реміння, яким під час бою греки обмотували руки аж до ліктя. Незрідка до ременів кріпилися мідні бляхи, і тоді один удар кулака міг стати смертельним. Полідевк підняв реміння й обмотав ним руки. Почався двобій.

Цар Амік, як зазвичай, стрибнув на супротивника, щоб із першого ж удару повалити додолу. Проте спритний Полідевк ухилився від удару, а натомість сам поцілив царя. Амік розлютився й почав навмання гатити здоровезними кулачиськами, але верткий Полідевк майстерно ухилявся. Цар Амік замахнувся, щоб завдати ворогу страшного удару в голову, та Полідевк крутнувся на місці — і сам загилив цареві кулаком просто у скроню. Тріснув у царя череп, упав він у корчах на землю, а за кілька хвилин і врізав дуба.

Бебрики зусібіч кинулися на Полідевка, та його вже оточили вірні друзі — аргонавти, а брат — близнюк Кастор став до Полідевка спина до спини. Бебрики одразу відчули перевагу чужинців і змушені були скласти зброю. Аргонавти зажадали він них урочисто присягнутися, що з цього часу бебрики завжди гостинно прийматимуть усіх мандрівників. І справді — з тої пори Бітинія стала гостинною землею, яка радо вітала чужоземців.

СЛІПИЙ ФІНЕЙ

Аргонавти попливли далі. Завдяки мудрості та спритності керманича Тифея вони рухалися швидко й незабаром дісталися Салмідеска Тракійського. Тут мешкав віщун Фіней, якому сам бог Аполлон вділив дар бачити майбутнє і віщувати його людям. Проте цей небезпечний дар став для Фінея згубним: забувши волю богів, Фіней часто жалів смертних і відкривав їм такі таємниці, які жоден віщун не мав би відкривати людям. Завдяки Фінею багато хто зі смертних уник жорстокої долі, а богам це не до вподоби.

Саме тому розгніваний Зевс покарав Фінея: він забрав у віщуна зір, засудив його на вічну старість і позбавив можливості наїдатися. Коли до Фінея приходили люди по пораду або пророцтво, то приносили йому смачні страви. Проте бідолашному старому нічого не діставалося: щойно на його столі з’являлася їжа, як крилаті чудовиська гарпії — птахи з дівочими головами — зліталися з небес і відбирали все. Іноді вони, щоб насміятися з Фінея, залишали йому недоїдки, спершу добряче їх загидивши.

Старий сліпець Фіней знав усі заміри богів, тож була йому відома і воля могутнього Зевса щодо нього самого: від страшних гарпій Фінея мали звільнити саме аргонавти. Коли Фіней почув, що «Арго» наближається до Салмідеска Тракійського, то навпомацки дійшов до узбережжя і першим постав перед аргонавтами. Коли герої побачили сліпого віщуна, то перейнялися співчуттям до нього. Фіней запросив аргонавтів до себе на гостину, але тільки — но на столі з’явилися багаті страви, як звідусіль налетіли люті гарпії і почали кігтистими лапами хапати зі столу все поспіль.

Тоді аргонавти оточили Фінея і почали відбиватися від гарпій мечами. Хоч як не лютували гарпії, а нічого не могли вдіяти проти героїв. Нарешті аргонавти здобули перемогу, і гарпіям довелося рятуватися втечею. Але серед героїв були й сини північного вітру Борея — крилаті Бореади на ім’я Зет і Калаїд, які полетіли навздогін гарпіям і переслідували птахів із дівочими головами аж до Строфадських островів. Там знесилені гарпії присяглися більше не турбувати Фінея, і брати — Бореади повернулися до своїх товаришів.

Розчулений Фіней подякував аргонавтам і мовив: «Послухайте, друзі мої, що мені дозволено вам відкрити, бо я знаю гнів могутнього Зевса і не насмілююся розкрити вам усе. Коли ви залишите нашу гостинну землю, то незабаром потрапите у затоку, яка веде в Гостинне море — Понт Евксинський. У кінці затоки ви побачите дві скелі — Симплегади. Жодному смертному ще не вдавалося проплисти поміж ними: вони постійно рухаються і часто сходяться докупи, і горе тому, хто цієї миті трапиться поміж них. Отож я вам раджу: перш ніж плисти поміж скель, випустіть голуба. Якщо йому вдасться пролетіти без пригод, то добре налягайте на весла. Пам’ятайте — ваше життя залежатиме від сили у ваших руках. Якщо ж голуб загине, то навіть не потикайтеся поміж скель, а підкоріться волі богів і вертайтеся назад».

Аргонавти подякували сліпому Фінею і знову вирушили в дорогу.

СИМПЛЕГАДИ

Декілька днів уже пливли аргонавти, а море зоставалося тихим і спокійним. Та зненацька Тифей, який стояв коло стерна, вчув гуркіт і ревіння хвиль. Він приставив долоню дашком над очима — і побачив на обрії скелясте громаддя, яке височіло над водою, а бурхливі морські хвилі в піну розбивалися об каміння. Скелі ходили ходором, ні хвилини не стояли на місці.

«Арго» наблизився до Симплегадських скель і стишив хід. Пам’ятаючи Фінеєві настанови, аргонавти взяли з собою голуба і зараз випустили його на волю. Голуб стрілою чкурнув у піднебесся, а тоді попрямував до скель. Щойно він опинився поміж двох кам’яних брил, скелі почали стрімко сходитися. От — от вони розчавлять бідолашну пташку! Аргонавти вголос молили свою покровительку — богиню Атену, і вона зглянулася на героїв: голуб прорвався крізь скелі, тільки кінчик хвоста зоставив поміж каміння. Зіткнулися скелі — і знову почали розходитися.

Цим і скористалися аргонавти. Гребці налягли на весла — й «Арго» щодуху помчав до Симплегад. Ось уже грізні скелі зовсім поряд, ось уже корабель промине їх… Та зненацька здійнялася величезна хвиля, яка з усієї моці вдарилась у борт корабля, відкинувши його назад. Заворушилися грізні скелі, готові знову зімкнутися. Ще ревніше почали аргонавти молитися богині Атені, а співець Орфей дістав свою чарівну ліру й торкнувся струн.

Зачаровані дивовижною музикою, розбурхані хвилі стишили свій плин, а Симплегади на мить завмерли. Гукнув Тифей до друзів: «Не шкодуйте рук! Налягайте на весла!» Й аргонавти щасливо проминули лиховісну перешкоду. І з тої пори, як смертним удалося пройти крізь Симплегади, скелі навіки застигли непорушно. А герої опинились у Гостинному морі й рушили далі.

ОСТРІВ СТИМФАЛІЙСЬКИХ ПТАХІВ

Декілька днів аргонавти пливли Гостинним морем, яке ми зараз називаємо Чорним, і проминули багато міст на узбережжі. Нарешті на обрії вони побачили острів жорстокого бога війни Ареса. На цьому острові мешкали страшні Стимфалійські птахи, які мали мідні крила, дзьоби та кігті. Пера Стимфалійських птахів ранили, як гострі стріли.

Нічого не підозрюючи, «Арго» наблизився до берега. Раптом з острова злетів птах і, пролітаючи над кораблем, зронив перо. Воно уп’ялося одному з аргонавтів у плече. Товариші вийняли перо з рани й уздріли з подивом, що воно важке й гостре, як стріла. Тут і другий птах злетів з острова, та герої вже були до цього готові: вони затулилися щитами, а самі напнули тугі луки й одну по одній почали випускати влучні стріли. Кілька птахів упали замертво в море, а решта й далі обсипали гребців безжальними перами — стрілами.

Тоді Язон вирішив піти на хитрість. Він звелів кільком гребцям дужче налягти на весла, а решті затулити товаришів щитами й гучно бити мечами об шоломи та вигукувати войовничі гасла. Над морем здійнявся неймовірний галас, мовби плив не один корабель, а ціла флотилія. Перелякані птахи нарешті відступили й ключем полетіли геть за море.

«Арго» причалив до берега, і герої ступили на землю, щоб спочити після кількаденного плавання. Назустріч їм вийшли четверо юнаків — виснажені, бліді, вдягнені у лахміття. Юнаки впали аргонавтам до ніг, благаючи забрати їх з острова.

«Хто ж ви такі?» — здивовано запитали моряки. «Ми — нащадки Фрикса, якого золотий баран урятував від злої мачухи — чаклунки Іно. Фрикс заповів своїм нащадкам повернутися додому, і вони хотіли виконати батьків заповіт, але дорогою на морі здійнялася буря, судно зазнало кораблетрощі, отак ми й опинилися на цьому забутому острівці». Язон неймовірно зрадів — то були його родичі. «їдьмо з нами, — запропонував він юнакам. — Ми прямуємо до Колхіди по золоте руно».

Почувши про Колхіду, юнаки занепокоїлися: вони занадто добре знали, що в Колхіді владарює син Геліоса — Сонця цар Еєт, який приставив страшного дракона стерегти золоте руно. «Ми не з полохливого десятка, — відмовили їм на те аргонавти. — Коли вже взялися до справи, то не відступимо навіть перед вогнедишним драконом». І «Арго» вирушив далі.

КОЛХІДА

Рівномірно вимахують весла, швидко плине «Арго» до далекого берега. Не злічити, скільки днів минуло з того часу, коли мужні герої полишили домівку. І ось нарешті на обрії показалася земля — довгоочікувана Колхіда. Корабель причалив до берега в затоці, зарослій густим комишем. Аргонавти ступили на землю, а Язон наповнив келих найкращим вином і вилив його у воду затоки на знак подяки богам, насамперед Афродиті, як його навчив сліпий віщун Фіней.

Колхіда належала могутньому чаклунові Еєту. З узбережжя аргонавти могли бачити ліворуч Еєтове місто з пишним палацом, а праворуч — Аресове поле, за яким темнів гай, де вогнедишний дракон стеріг золоте руно. Проте перш ніж вирушати до царя Еєта, аргонавти лягли спочити і поснули міцним богатирським сном.

А тим часом на Олімпі богині Гера й Атена, заступниці корабля «Арго», зібралися докупи на раду. Як здобути сміливцям золоте руно? Чаклун Еєт ніколи не віддасть героям свій скарб добровільно. І тоді мовила Гера: «Тільки кохання здатне здолати чари». Войовнича Атена знизала плечима: «Кохання? Я в житті не зазнала кохання, та коли ти так кажеш — нехай. Підемо до Афродити».

Гера й Атена прийшли до палацу, який змайстрував кульгавий бог — коваль Гефест для своєї чарівної дружини. Афродита була вдома сама й перед люстром зачісувала золоті кучері. Афродита звелася назустріч із трону й радо привітала гостей. «Ти маєш допомогти нам», — звернулася до неї Гера. «Я? — здивувалася Афродита. — Що ж я можу зробити своїми кволими руками?» І богиня простягнула тендітні, пещені долоні. «Накажи Еротові, - мовила Гера, — щоб він пронизав серце чаклунки Медеї, дочки царя Еєта, золотою стрілою. Тоді вона закохається в Язона й допоможе аргонавтам здобути золоте руно».

Вранці прокинулись аргонавти і вирушили до царя Еєта. Цар шанобливо прийняв їх, і Язон оповів Еєту про мету своєї подорожі. «Чужоземцю, — відповів йому на те цар Еєт, — даремно ти розповідаєш мені це все. Невже ти гадаєш, що я просто так віддам тобі золоте руно? Ні, спершу ти маєш довести, що в тобі струменить кров безсмертних богів і що ти достатнього хоробрий, аби отримати те, за чим приїхав. Ось я тобі пропоную випробування. Витримаєш його — золоте руно твоє. Маю я двох биків з мідними ратицями, вони з пащек вивергають полум’я. Якщо ти зможеш упіймати їх, запрягти у плуг, зорати ними Аресове поле та засіяти його зубами дракона, забирай моє золоте руно!»

Язон повернувся до аргонавтів сумний і задумливий. Як йому здійснити те, що звелів цар Еєт? Не знав він, що пустун Ерот уже поцілив золотою стрілою у серце красуні Медеї, дочки чаклуна Еєта. Медея, побачивши Язона в батьковому палаці, безтямного закохалась у нього. Коли Язон повертався до корабля, Медея наздогнала його. «Герою, — мовила вона, простягаючи йому маленьку амфору з олією, — ось чарівна олія. Намастися нею, перш ніж підеш ловити биків, і вона зробить тебе невразливим».

ЯЗОН ЗДОБУВАЄ ЗОЛОТЕ РУНО

Язон подякував красуні Медеї і наступного ранку з ніг до голови намастився чарівною олією. Тільки — но він це зробив, як відчув у м’язах неймовірну силу. Звалася чарівна настоянка «олією Прометея», бо зроблена була з рослини, яка зросла на крові Прометея. Якщо нею натерти шкіру, то тіло не могли вразити ні залізо, ні вогонь.

Сонячні промені тільки розітнули пітьму, а Язон уже вийшов на Аресове поле. На нього там чекали мідне рало і залізне ярмо. Озброївшись ними, Язон почав підкрадатися до вогнедишних биків. Але йому не вдалося непомітно підкрастися до страшних тварюк — зачули вони людський дух, стріпнули чутливими ніздрями й кинулися на сміливця. З усієї моці вдарились бики об Язонів щит. Жодна людина не витримала б такого, але від чарівної Медеєвої олії Язону додалося сили, і він легко витримав удар.

Ще і ще били бики рогами об щит, проте Язон не відступав. Вогонь вилітав із їхніх пащ, але не завдавав героєві шкоди. Нарешті Язон одного по одному схопив биків і запряг до плуга. Поганяючи тварюк списом, він зорав Аресове поле і засіяв його драконячими зубами. Потім він випріг биків і прогнав їх до печери. Язон радів: завдяки чаклунці Медеї йому вдалося виконати Еєтове завдання!

Проте довго не довелося Язонові радіти: раптом побачив він, що там, де він посіяв драконячі зуби, з — під землі випинаються гострі шоломи. Вони ростуть, як гриби, й от уже видно голови, от уже вистромилися плечі у блискучих панцирах, от уже грізні воїни виросли до пояса, а ще за мить — вистрибнули з землі. Велике люте військо посунуло на аргонавтів. Надурив Язона цар Еєт — не збирався він розлучатися з золотим руном!

І знову Язонові прийшла на допомогу красуня Медея. «Ти маєш пожбурити у середину війська камінь», — шепнула вона так, щоб батько не почув. Язон одразу ж послухався — підхопив із землі найбільшу каменюку і кинув її у вороже військо. І миттю грізні воїни, мов собака на кістку, кинулися на камінь, вбиваючи одне одного на своєму шляху. Незабаром усе поле вкрилося тілами загиблих, а Язон та аргонавти добивали мечами тих, хто вцілів.

Еєт бачив, що Язонові дивовижним чином удалося виконати нездійсненне завдання, але не хотів віддавати золоте руно, яке приваблювало до Колхіди міць і багатство. Він відправив аргонавтів на корабель спочивати до ранку, а сам зібрав колхідських воїнів і звелів їм цієї ж ночі зненацька заскочити грецьких героїв і спалити їх живцем разом із кораблем.

Медея, зачаївшись у своїй спочивальні, все чула. Серце її розривалося з туги — невже батько погубить коханого Язона? Медея схопилася з ліжка, дістала скриньку з чарівними оліями та зіллям і, як була босоніж, побігла на узбережжя, де стояв на якорі «Арго».

Аргонавти бучно святкували перемогу. Вони були певні, що вже наступного ранку плистимуть додому із золотим руном. Та коли Язон уздрів перелякану Медею, він одразу здогадався, що їхні пригоди ще не скінчилися. «Треба мерщій здобувати золоте руно, — шепнула юна чаклунка до Язона, — і тікати з Колхіди. Я покажу тобі дорогу».

Медея взяла героя за руку і повела через Аресове поле, а далі через гай. Удалині мерехтів золотавий вогник. «То світиться золоте руно», — пояснила Медея. Поряд із золотавим світлом горіло, мов жарина, червоне око вогнедишного дракона. Медея сміливо ступила вперед. Дракон зачув її і розтулив пащеку. Єдине його око люто зблискувало. Чаклунка ж закликала бога сну Гіпноса і почала промовляти — заколисувати: «Засни, засни, стуляй вії і спи…» — а сама сипле й сипле на дракона чарівне сонне зілля. Нарешті драконове око затягло серпанком, повіки стулилися, голова похилилася.

Тоді Язон мерщій зірвав руно зі священного дуба і загорнувся в нього, як у плащ. Медея схопила його за руку, і вони побігли назад. Цього разу дорогу було добре видно, бо руно світилося мерехтливим світлом. Щойно пара досягла корабля, як Язон звелів хутко рубати канати й відпливати. Аргонавти нічого не питали — знялися з якоря й вирушили геть із Колхіди. Медея попливла разом із ними, прихопивши ще маленького братика.

Не встигли аргонавти відплисти від берега, як слуги донесли царю Еєту, що Язон і Медея поцупили золоте руно. Розгніваний володар кинувся навздогін із великим військом. От — от він мав наздогнати зухвалих греків і зрадницю — дочку, але Медея безжальною рукою відтяла своєму братикові голову і кинула в море. Потім одне по одному вона відтинала інші частини тіла і теж кидала їх у море. Коли Еєт упізнав голову сина, він змушений був зупинити погоню, щоб зібрати синові останки і належним чином їх поховати. Так аргонавтам вдалося уникнути переслідування.

СИРЕНИ

«Арго» мчав уперед — після всіх випробувань на героїв чекали домівка і жаданий спочинок. Аж одного дня корабель пропливав повз чудовий зелений острів, де мешкали сирени — напівптахи — напівжінки. Коли володар підземного царства Аїд украв Персефону, її подружки попросили богиню Деметру перетворити їх на птахів, щоб вони могли облетіти всі куточки землі, розшукуючи бідолашну Персефону. З тої пори напівптахи — напівжінки оселилися на острові й своїм дивовижним співом заманювали до себе мореплавців, а потім, як хижі птахи, роздирали їх.

Аргонавти швидко наближалися до острова і вже здалеку вчули чарівний спів. Від нього не можна було ніде заховатися — він нездоланно манив до себе. Мов зачаровані, герої повернули стерно до острова і налягли на весла. Ось — ось вони опиняться в кігтях підступних сирен! Ось — ось «Арго» сяде на прибережні підводні рифи!..

Та зненацька неперевершений співець Орфей вдарив у струни своєї ліри, і над морем розляглася дивовижна мелодія. Від здивування сирени замовкли, а Орфеєва пісня лунала дедалі дужче, допоки корабель не проминув зловісний острів. Розлютовані сирени зосталися далеко позаду — сюди вже не сягали їхні звабливі співи. Так аргонавти щасливо уникли смерті, але попереду вже чигала нова небезпека.

СЦИЛЛА І ХАРИБДА

Дедалі більше островів траплялося аргонавтам на шляху. З цього вже було знати, що вони недалечко від небезпечної Сіцилійської протоки. Тут на одному березі в печері мешкало страшне чудовисько з дванадцятьма ногами, з шістьма головами, з трьома рядами гострих зубів у кожній пащі. Звалося чудовисько Сциллою. А на протилежному боці мешкало чудовисько Харибда, і пройти вузькою протокою поміж двох берегів було найстрашнішим випробуванням для моряків.

«Арго» наблизився до Сіцилійської протоки, де його чекала неминуча загибель. Проте вчасно втрутилася могутня Гера — покровителька аргонавтів. Вона звеліла морським німфам — нереїдам підхопити корабель грецьких героїв і безпечно пронести його через страшну протоку. Нереїди так спритно упоралися, що ні Сцилла, ні Харибда не встигли й помітити «Арго». Язон і його товариші попрямували далі.

ЛІВІЙСЬКА ПУСТЕЛЯ

«Арго» стрімко розтинав хвилі. От уже попереду замаячіли обриси Пелопонесу. Та раптом над морем здійнявся страшний буревій і помчав корабель назад у відкрите море. Довго носив він судно безкраїми просторами і нарешті викинув на дикий, пустельний берег. «Арго» міцно засів у прибережному піску, навіть усі герої одностайно не могли зрушити його з місця, щоб доправити до води. Невже доведеться покинути надії повернутися до Греції?

Язон у розпачі сидів біля корабля — і жодної путньої думки не зринало в його голові. Та тут на допомогу прийшли німфи, які пожаліли засмучених аргонавтів. «Ви в Лівії, - пояснили німфи Язонові, - і доля віщує, що ви на плечах маєте перенести корабель через Лівійську пустелю». Язон знизав плечима: «Та як же ми зможемо завдати «Арго» на плечі, якщо навіть зрушити його з місця нам не до снаги?» Німфи усміхнулися: «Ви піднімете корабель, коли Амфітрита розпряже своїх коней із колісниці».

Язон подякував німфам, але й зараз не міг второпати — як йому дізнатися, коли дружина могутнього володаря морів Посейдона красуня Амфітрита випряже з колісниці морських коней? Раптом аргонавти побачили, як із моря вибіг білосніжний, як морська піна, кінь і прудко помчав углиб пустелі. Герої збагнули, що саме зараз Амфітрита випрягає коней. Вони квапливо взялися до корабля — і завдали його на плечі.

Дванадцять днів без спочинку переходили аргонавти пустелю, потерпаючи від спраги і голоду. Тільки в краю Гесперид аргонавтам пощастило напитися води з джерела і наповнити глечики. Герої подолали пустелю, але вийшли не до моря, а до Тритонійського озера. І ніяк вони не могли знайти вихід у море!

Тоді Орфей порадив принести жертву Тритонові — сину Амфітрити й володаря морів Посейдона. Адже Тритон, який звуками чарівної мушлі міг стишувати море або здіймати хвилі, чимсь був споріднений зі співцем Орфеєм. Коли аргонавти принесли жертву, перед ними з’явився юнак із жаб’ячими зябрами і вказав їм на вихід з озера до моря. Герої подякували і нарешті змогли продовжити путь додому.

ОСТРІВ КРИТ

За декілька днів «Арго» доплив до острова Крит, який охороняв Талос — мідний велетень, що його могутній Зевс подарував Європі. Тричі на день Талос обходив острів і, жбурляючи величезні каменюки, відганяв чужинців, якщо ті наближалися до острова. Якщо ж чужоземцям удавалося причалити до острова, тоді Талос стрибав у вогонь, розжарював до червоного своє мідне тіло — і знищував прибульців у своїх обіймах.

Одне тільки вразливе місце мав велет Талос — п’ятку, бо в ній був отвір, забитий цвяхом. Якщо витягнути цвях, то вся Талосова кров витекла б на землю.

Аргонавти причалили до острова Крит — їм нічого іншого не лишалося, адже скінчилися запаси питної води. Талос вийшов їм назустріч, його розжарене тіло аж світилося. У кожному кулаці велет тримав по каменюці, і за мить каміння полетіло в прибульців.

Але тут у пригоді аргонавтам стала чаклунка Медея. Вона виступила наперед, посипаючи велета чарівним зіллям, і почала примовляти: «Засни, засни, стуляй вії і спи…» Талос сонно заточився і гепнувся на землю. Коли він падав, гвіздок у п’ятці зачепився за камінь і висмикнувся з ноги. Уся кров витекла з Талосового тіла, велет помер. А греки, наповнивши амфори питною водою, рушили далі.

СМЕРТЬ ПЕЛІЯ

Аргонавти щасливо повернулися додому, уникнувши всіх небезпек. Але не радість чекала їх — цар Пелій, певен, що Язонові ніколи не повернутися з небезпечної подорожі, наказав убити його батька Езона та всю родину. Підступний Пелій і не думав дотримуватися слова. Коли Язон зайшов до царського палацу, урочисто несучи золоте руно, Пелій вдав, що зовсім не здивований, і вітав переможця.

Але Медея бачила, як засмутився Язон. Недарма вона була чаклункою — наступного дня вона обійшла околицю, шукаючи чарівного зілля. Коли вона назбирала все, що потрібно, то зробила два жертовники — один для могутньої дочки Зевса і Гери — покровительки чаклунів Гекати, а другий — для підземних богів Аїда та Персефони. Поливши жертовники молоком і медом, Медея взялася варити чарівне зілля. Зілля закипіло і вкрилося білим шумовинням. Тоді Медея занурила в нього суху гілочку — і на тій зазеленіли листочки.

Коли зілля було готове, Медея під виглядом старої завітала до Пелієвого палацу, де познайомилася з царевими дочками і розповіла їм, що вона вміє повертати молодість. Щоб вони їй повірили, Медея звеліла поставити на вогонь великий мідний казан, а коли вода закипіла, то влила в неї кілька краплин чарівного зілля. Далі вона наказала зарізати старого барана, покраяти його на кавалки і вкинути в казан. Щойно баран опинився в казані, як із окропу вискочило молоденьке ягня.

Дочки Пелія, побачивши таке диво, загорілися бажанням повернути молодість своєму батькові. Коли Еєт спав, дочки підкралися до нього, порізали батька на кавалки і вкинули в казан. Підступна Медея неймовірно зраділа — вона й гадки не мала вертати Еєтові молодість. Тільки посміхнулась жорстока чаклунка Еєтовим дочкам — і зникла разом із чарівним зіллям. Вжахнулися дівчата зі страшного чину власних рук, та було запізно.

ЯЗОН У КОРИНФІ

Та хоч як вірила Медея, що після Еєтової смерті Язон зробиться царем, проте не так сталося, як гадалося. Син Пелія Акаст захопив владу, і Язонові довелося залишити негостинну Тессалію. Притулок Язонові та його дружині Медеї дав давній друг його батька Креонт. Тут славетний герой прожив двадцять років, тут у нього народилося двійко синів.

Аж на ту пору підросла Креонтова дочка — красуня Креуза, і володар Коринфу задумав одружити з нею Язона. А для того, щоб Медея не плуталася під ногами, Креонт вислав її подалі з Коринфу. Медея благала чоловіка: «Зглянься на мене! Поглянь на наших чудових синочків, яких я тобі народила! Згадай все, що я зробила для тебе!» Проте Язонові мов розум потьмарився — він прогнав дружину геть від себе.

Тоді Медея вмовила Язона лишитися хоча б на один день, щоб востаннє натішитися з діток. «Я прощаю тобі твою зраду, — начебто смиренно мовила вона. — Нехай буде, як ти замислив. І щоб ти знав, що я бажаю тобі щастя у новому шлюбі, я б хотіла зробити твоїй нареченій подарунок, адже вона виховуватиме моїх дітей. Нехай вона добре дбає про них, нехай пам’ятає про мене!»

Язон погодився, і чаклунка Медея покликала дітей. «Ось вам, дітки, — сказала вона до синів, — золота корона і весільна сукня. Віднесіть їх своїй новій мачусі». Брати схопили подарунки і побігли до Креузи. Еєтова дочка була в захваті від подарунків. Вона не могла втриматися — одразу ж вдягнула і блискучу сукню — тканий золотом пеплос, і золоту корону та побігла милуватися перед люстром.

Бідолашна Креуза не знала, що чаклунка Медея просочила сукню смертельною отрутою. Щойно дівчина вдягнула її, як у неї запаморочилось у голові, а все тіло почало ломити. Вона хотіла здерти сукню, проте та сиділа щільно, мов зміїна шкіра. У жахливих муках Креуза померла, так і не доживши до весілля.

Але мстива Медея і тут не заспокоїлася. Треба відняти у Язона все, що він любить! Він понад усе любить своїх синів? Що ж! Нехай до кінця життя карається і мучиться! У нападі безуму Медея зарізала власних дітей. Коли Язон вбіг до покою, синочки були вже мертві. Мов роз’ятрений лев, кинувся він на колишню дружину, проте чаклунка застрибнула в колісницю, запряжену крилатими драконами, і зникла в безкрайому небі.

Безрадісним було дальше життя Язона. Довгі роки він вів жалюгідне буття, поки зморшки не поорали його мужнє обличчя. Про колишні подвиги славетного героя нагадував тільки старий «Арго», який припадав піском на березі. Часто Язон виходив до корабля і розмовляв із ним, а потім засинав біля єдиного свого друга, який трухлявів так само швидко, як і його колишній керманич. А одного разу Язон, як зазвичай, заснув у холодку побіля корабля. Язон спав і не чув, як над морем здійнявся шторм, хвилі несамовито билися в берег, ламали і трощили боки старого «Арго», поки корабель не здався і не розвалився на шматки, поховавши під своїми уламками мужнього Язона.