Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

Міфологія Карпат

За словами місцевих жителів, десятки потойбічних створінь населяють дивовижний карпатський край. Дехто з них доброзичливо ставиться до людей, дехто — навпаки, вороже. У цілому, нараховують понад двадцять різновидів цих істот. Вони ховаються поміж високих трав і гілля старих дерев, залягають на дно гірських річок, кричать кажанами в нічному небі, перестрівають перехожих на дорозі, вичікують поодиноких туристів під місячним світлом та заманюють неземною вродою на вічний спокій. Адже тому, хто піддасться, вже ніколи не вирватися з обіймів природи…

Пов'язують дійсний світ і уявний, звичайних людей і духів, як вважають гуцули, напівфантастичні особи, що називаються «непростими» або «непевними». Так називали незвичайних людей, що чинили добро і зло, допомагали в біді або, навпаки, завдавали шкоди. Відповідно їх поділили на дві категорії.

До першої категорії належать ті «непрості», що чинять добро і наділені Божою силою. Це знахарі і примівники. Знахар лікує людей і тварин за допомогою цілющого зілля. Якщо він не в змозі допомогти хворому, потрібно звернутися до примівника, в арсеналі якого — безліч примовлянь, замовлянь, співів та інших магічних дій. За міфологічною ієрархією, примівники вважаються вищими за знахарів.

До «непростих» належали також градівники — люди, які вміли відвертати грозу, град, зупиняти бурі. У західній Гуцульщині градівниками могли бути навіть жінки. Ще й досі старі гуцули розповідають, що знали особисто таких людей. Зверніть увагу, градівником могла бути лише добра людина.

Другу категорію становлять ті «непевні», що чинять зло і спілкуються з нечистою силою.

Іноді одна особа виконувала дві ці функції. На західній Гуцульщині таку людину називали баїльником. Баїльники допомагали при різних хворобах, позбавляли вроків, лікували зміїні укуси. Водилися з нечистою силою також ворожбити, які вміли ворожити і відгадувати минуле і майбутнє, а також віщуни — ті, що знали все наперед і навіть читали думки. Небезпечними «непростими» вважалися вовкулаки, упирі й чинитарі. Вовкулаки є насправді люди, які народилися під нещасливою планетою. Назва цих істот походить від культу вовка, давно сповідуваного гуцулами. Вовкулаків називають також перевертнями, адже щоб перетворитися на звіра, така істота має тричі перекинутися на землі. Ця здатність може бути вродженою або набутою за допомогою відьми. Для цього достатньо було відректися від Бога і перекинутися тричі через устромлений у землю ніж. Що стосується упирів, то вони спричиняли різні пошесті, загибель людей і тварин. Чинитарі чарами вміли насилати незгоду, сварки, бійки та хвороби.

На межі корисних і шкідливих «непевних» перебували в гуцульських віруваннях чарівники, чинитарі, мольфари. Про останніх ми детальніше поговоримо в наступному розділі.

Вірували гуцули також у місячників — людей, які зі зміною місяця змінюють стать, а також у «нетлінних» — тих, хто живе в лісі, сповідує пост і знає, яка доля суджена кожному новонародженому.

Найбільш популярною істотою в демонології гуцулів, власне, як і в демонології інших народів, є чорт, що уособлює злу силу. Поняття чорта є родовим і використовується на позначення всієї нечисті. Гуцули, маючи на увазі чорта, називають його також злим, осинавцем, юдником, явидником, клопотником, скусом, пекуном тощо. Вважалося, що використання слова «чорт» може привабити нечистого до людини. У гуцулів також є своєрідна чортівська ієрархія. Найстаршим серед чортів є арідник, якого ще називають триюдою, юдою, сатаною, бідою, іродом. Він має владу надзвичайними чортами — дідьками, бісами, юдниками, щезниками.

За віруваннями гуцулів, чорта можна було для себе виховати або придбати. Інколи він навіть допомагав по господарству, служив людині, був чимось подібним до домовика. Такого чорта називали хованцем, служкою, помічником. Придбати такого чортиська можна було в мольфара. Чорт-помічник був доброзичливим, проте міг накоїти лиха, якщо його ображали.

Однією з найвідоміших потойбічних істот Українських Карпат є чугайстер, або лісова людина. На Закарпатті його часто називали ще нічником. Чугайстер невідомий іншим слов'янам і відомий лише в гуцульській культурі. Характеризувалася ця істота високим зростом, білим одягом чи й зовсім його відсутністю. Дехто з гуцулів каже, що на чугайстера перетворювався чоловік, проклятий сусідом. Зустрівши в лісі людину, чугайстер не робить їй нічого лихого, а лише запрошує до танцю. Сам чугайстер танцює дуже добре — як вихор. Доброго танцюриста він може нагородити. Проте якщо подорожній не втримає шаленого темпу і впаде, чугайстер навіки залишить його в горах. При цьому він захищає пастухів і лісорубів, навчає людей ремеслу, пасе худобу. Цю істоту часто порівнюють із вітром чи вихором. Чугайстер може залазити в димар і співати. Коли пастухи або лісоруби варять їсти, вони завжди залишають трохи їжі для нього.

Дуже важливим, особливо для туристів, є злий дух — «блуд», який підстерігає неуважних людей на карпатських стежках та водить їх горами до кінця днів. Це низенький страшненький чоловік, якого вважають братом чугайстера. Часто він набуває вигляду вогника, що світить у темряві, з'являється то там, то тут і збиває з пантелику подорожніх, даючи їм марну надію. Легенда каже, що блуд є злим духом, якого скинули з неба і який завис у повітрі.

Лісовиками, або дикими людьми, називають істот, що пасуть звірів і охороняють їх від мисливців. З людьми вони не спілкуються, хоча й дуже подібні до них. Лісовики народжені оленицями, ведмедицями чи вовчицями, тому їх ще інколи називали самосіями.

У скелях карпатських гір живе Вихор, який є страшним демоном із хвостом та крилами без живота, з відкритими нутрощами. Гуцули й досі вірять у те, що вихор як природне явище є смертельно небезпечним для людини, адже в результаті зіткнення з ним можна залишитися калікою чи набути душевної хвороби.

Гонихмарник є керівником бурі, дощу та граду. Він може відводити чи накликати хмари. За повір'ям, якщо кинути ножем у хмару, коли та в поривах вітру клубочиться низько над землею, можна поранити ту людину, яка перевтілилася в гонихмарника. Гуцули розповідають про гонихмарників, що жили з-поміж звичайних людей. Коли гонихмарник помирав, його вмивали, як і інших покійників, але воду з корита виливали не відразу, а частинами. Вважалося, що вода, злита з покійника одразу, здійме великий вихор від крил нечистої сили, яка злетілася на поховання гонихмарника.

Уночі на карпатському небі можна побачити зірку, що стрімко кудись летить. Це літавець, або перелесник, — дух, що літає в небі, немов вогняний змій. Він є духом спокуси, який заманює жінок і дівчат, кохається з ними, а потім забирає силу та вроду. На вигляд літавець подібний до падучої зірки, а на землі він перетворюється на гарного юнака. Літавець завжди молодий і красивий до смерті. Про нього ще кажуть, що цей дух іноді може набувати вигляду коханої, близької людини того, кого хоче звабити. Тому зустріч із перелесником може спричинити туга за померлим коханим.

Якщо почуєте жаб'яче кумкання, напевне, ви зустрілися з потерчатами, яких часто крадуть русалки. Будьте уважні, насправді то є душі нехрещених або мертвонароджених дітей, що просять про допомогу. Тож якщо почуєте таке кумкання, киньте хустинку чи інше полотно, подібне до крижма, і дайте бідній душі ім'я, охрестивши її в такий спосіб. Тоді ця душа стане янголом. У разі ж якщо через сім років після смерті ніхто не врятує потерча, воно перетворюється на справжнього демона. За переказами, потерчата ховаються в озерах чи болотах, а ще ходять у темряві з каганчиками, що блимають, заманюючи в болото людей.

Якщо, перебуваючи в Карпатах, ви помітите в несподіваному місці мокрі сліди, від яких віє холодом, знайте — саме на цьому місці нещодавно сидів водяник. Це потойбічний цар, якому підвладні всі карпатські води. Водяник може набувати вигляду будь-кого із водяних істот. А впізнати його можна по воді, що постійно капає з лівого боку цієї істоти. Водяник має довге розкуйовджене волосся, а також полюбляє їздити на сомі, тому останнього, власне, й прозвали чортовим конем. Водяника варто остерігатися, адже це страшний демон, що може заманити в річку та втопити. Найчастіше зустріти водяника можна в криниці, озері, болоті — місцях, де вода стоїть.

Карпатські гори багаті на горгунів — неживих, але одухотворених істот, що є шкірою деяких гір, зокрема Горган. їх завдання — охороняти гори від туристів. Саме тому подорожні інколи раптом ламають і викручують ноги, а також потрапляють в інші непередбачувані ситуації.

Серед інших істот слід згадати «потоплених», «стратників» — самовбивць та утоплеників, які з'являються на місці своєї смерті.

Хранителі Карпат — мольфари

З давніх-давен живуть у Карпатах люди, котрі мають надприродні здібності: вміють читати по зірках, повелівають бурями, громами й дощем, заклинають змій, можуть передбачати майбутнє та минуле, зцілюють смертельно хворих. Досить їм устромити градовий ніж у дерево, як із нього потече молоко. А одним із їхніх найголовніших атрибутів є залізна бартка — маленька сокира. Раз на рік моль-фари йдуть у нікому не відомі печери, аби там провести дванадцять днів і дванадцять ночей, очиститися й відродитися.

Як тільки не називають мольфарів: ворожбити, відуни, віщуни, цілителі, химородники, яритники, відьмаки, потворники, чарівники, примівники, кудесники, планетники… Проте найбільш загальновживаною є назва «мольфар», що сьогодні оповита легендами й асоціюється з карпатськими відунами навіть у пересічної людини. Вперше чутка про мольфарів в Україні з'явилася після оприлюднення повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Сталася ця подія 1911 року. Твір відразу став культовим, про мольфарів заговорили, а через півстоліття, після екранізації твору режисером Сергієм Параджановим, вони набули світової слави.

Основна могутність мольфара полягає в його словах та співах. Мольфар здатний творити як добро, так і зло. Кожний мольфар має свій неповторний, так би мовити, «стиль роботи». Деяким мольфарам властиві магічні знання від народження, тобто вони отримують їх у спадок від попереднього покоління. Інші ж довго вчаться, аби оволодіти таємничими вміннями. Є серед мольфарів як білі, так і чорні маги, і між ними зазвичай точиться запекла боротьба. При цьому моль-фар має бути глибоко духовною особистістю, оскільки він має справу з вищими силами. У разі коли мольфар порушує закони природи, його магічні можливості можуть несподівано зникнути.

Здавна карпатські чарівники селилися переважно на окраїнах сіл, у високогір'ї, де їх ніхто не знав і не бачив. Охочим доводилося долати чималі дистанції, перш ніж дістатися до до мольфара. Та меншою кількість людей, які йшли до мольфарів, від цього не ставала. Подорожні долали бурхливі потоки Тиси, Прута й інших карпатських рік, переходили напівзруйнованими підвісними мостами-кладками, блукали гущавинами лісу, підіймалися безлюдними кам'янистими стежками, аби тільки поспілкуватися з чарівником. Кожен, хто витримав такі випробування, був гідним того, аби поважний старець вислухав його й дав гідну пораду. Зазвичай у розповідях мольфарів змальовують як химерних і безжалісних істот. Проте це хибне твердження. Насправді це просвітлені і загартовані люди, що вміли бути і вірними приятелями, і щирими порадниками, і побратимами, хоча й скривдити себе також не дозволяли. Чимало байок та легенд складено гуцулами про боротьбу мольфарів з нечистою силою, у яких чарівники виступають не покірними рабами і слугами, а безстрашними охоронцями, переможцями, повелителями тощо.

Зображали мольфарів по-різному. Інколи це були дужі вусаті чоловіки з бородою й важким поглядом, інколи мудрецями в косматій гуні. Іноді й неможливо було пізнати — чи то дядько, чи старець, чи просто легінь, який подався в мольфарство. Багато хто споріднює їх зі старослов'янськими волхвами.

Неодмінними супутниками мольфарів є чорні коти. Це пояснюється просто — саме чорний кіт тонко відчуває ауру людини, енергетику, уловлює її думки, може визначити хворе місце, а також захищає свого хазяїна від усіх можливих вроків та псувань, відвертає блискавки від оселі. Кіт для мольфара є своєрідним оберегом, що уладнює простір, у якому живе й діє чародій.

Відповідно до типу енергії, мольфарів можна розділити на «сонячних» та «місячних», а за різновидами діяльності на:

віщунів, або ворожбитів, — ті, хто відгадує минуле і передбачає майбутнє;

градівників, або хмарників, — ті, хто відвертає град і бурю;

знахарів, або примівників, — ті, хто лікує недуги травами, заговорює хвороби.

Незвичні здібності мольфарів та їх малочисельність лякали звичайних людей, проте страх не заважав їм поважати чарівників. До мольфарів ставилися як до посередників між двома світами — явним і потойбічним. Крім того, часто на них покладали духовну відповідальність за село та його мешканців. У критичних ситуаціях саме в мольфара шукали порятунку, тому часто таких людей порівнювали з богами.

У цілому, мольфарство є великим мистецтвом і потребує надзвичайної відповідальності, у першу чергу, перед собою, перед нащадками, перед народом. Без цих чарівників світ втратить сенс, усталені цінності. Мольфари — то є автентика Карпат, те, що робить їх жителів унікальним і самобутнім народом, цікавим для світу.

Жіночі персонажі, що ними лякають місцеві жителі

У карпатській демонології всі істоти поділяються на чоловічих та жіночих персонажів. Так, на означення покійника, який після смерті приходить і п'є кров у живих людей, використовується слово «упир», а домашнього духа називають годованцем. При цьому жіночих образів, що мали б аналогічне значення, в демонології немає. Тож поговорімо окремо про істот жіночої статі, в існування яких вірили гуцули.

Основна функція жіночих персонажів полягала зазвичай у звабленні чоловіків та підміні немовлят. Таких істот називають мавками, дикими бабами, літавицями, вітерницями, перелесницями, бісицями, повітрулями тощо. Звідки ж вони з'являлися? Вважалося, що ними ставали дівчата, які померли до весілля, жінки, що загинули під час пологів, нехрещені діти, старі діви.

Отже, почнімо з образу русалки. Інколи її порівнюють і з мавкою, майкою. Проте, незважаючи на подібність зовнішності й інших чинників, це різні персонажі. За однією з версій, русалкою стає дівчина, яка втопилася.

Якщо говорити про зовнішні риси, то русалку, перелесницю, майку, дику бабу нерідко наділяли гіпертрофованими грудьми. Це пов'язано з функцією таких істот, адже вони могли годувати покинутих дітей. Інколи в цих покійницях можна було розпізнати дівчат, які померли перед шлюбом. На Бойківщині, коли дитину хотіли відлучити від грудного вигодовування, її лякали дикою бабою, яка може покусати груди. Та й саме використання терміна «баба» свідчить про те, що за цим образом прихована душа померлої людини. Дикій бабі приписують різні, часом зовсім протилежні дії — крадіжку та підміну немовлят, зваблення чоловіків тощо.

Ще одна характерна риса демонологічних жіночих істот — досконала врода, якої, на думку гуцулів, не буває у хрещених людей. Таку вроду зазвичай мають мавки, русалки й повітрулі.

Найпопулярнішим жіночим персонажем, що перебуває між світом демонів і світом людей, є відьма. В її образі переплелись язичницькі мотиви і християнські середньовічні вчення про чаклунство. Досі невідомо, яким чином стара відьма передає свої знання молодій. Проте кажуть, що перед цим обрядом стара відьма повинна востаннє продемонструвати свою силу і можливості й попередити молоду чаклунку про її майбутню жахливу смерть і посмертні муки. Яким чином жінка стає відьмою? До цього можуть призвести певні порушення в поведінці батьків. Так, наприклад, якщо вагітна жінка варитиме страву на Святий вечір, а до горшка потрапить шматочок вуглинки, який вона з'їсть, у неї народиться відьма. Жителі Бойківщини прирівнюють відьму до знахарки. Така відьма інколи може допомагати людям, бо вона володіє великою магічною силою. Проте різниця між цими істотами все ж таки є, адже знахарка не літає на Лису гору на шабаш, не вміє доїти корів і в неї відсутній хвіст. Як стверджують місцеві жителі, частенько серед карпатських гір можна зустріти примар; нічниць, які відбирають сон; яз — злих покорчених бабів, що позбавляють людей сили; мамунів, які крадуть чоловіків, тощо. Можна натрапити тут також на гордовитих смеречанок. Ці істоти багато бачать, живуть на висоті, але через свою пиху постійно падають на землю. Кажуть, що саме вони є сторожами Карпатського краю. Ну а функцію захисту Карпат покладено на несамовитиць, що мають здібності всіх демонологічних істот. Та вивчити їх детальніше досі ще ніхто не зміг, адже після зустрічі з несамовитицями очевидців, на жаль, не залишається.

Космогонічні вірування мешканців Карпат

Космогонічними віруваннями є система народних міфологічних вірувань та поглядів на сутність і походження світу, небесних тіл, природних явищ і явищ стихійних тощо. Найповніше космогонічні вірування передає усна народна творчість, зокрема міфи, легенди, перекази, пісні, колядки тощо. Такі вірування з'явилися ще в дохристиянську епоху, коли серед наших пращурів-язичників панувало поклоніння різним божествам. Після хрещення Русі язичницькі уявлення дещо трансформувалися, адже до них додалися християнські мотиви. Такі уявлення передавали з покоління в покоління, завдяки чому вони збереглися аж до сьогодні.

Провідним мотивом космогонічних уявлень є створення світу. Так, карпатські русини вважали, що світ був створений царем-вогнем і царицею-водою. Створення світу описує також галицько-руська колядка. У ній розповідається, як злетіли два голуби — символи кохання — і почали творити із безодні морської стихії. Такі уявлення сформували сприйняття води як жіночої істоти. Без животворної сили вона лише наповнює простір, завдяки чому з'являються сніг, лід тощо. Проте під впливом світла й тепла вода розтоплюється, народжує і живить світ.

У цілому образ води в народних віруваннях пращурів є багатогранним. Вона уособлювала життя і здоров'я, чистоту й кохання, очищувала від тілесного й душевного бруду, лікувала, позбавляла від переляку, але водночас використовувалася недобрими людьми для передачі заклять і хвороб. Воду вважали ще й посередником між світом живих і світом мертвих, а також засобом для розкриття майбутнього. Міфи й легенди різних народів свідчать про існування води ще до створення світу як первісного «синього моря». Саме звідси за волею богів з'явилися земля, сонце і все живе. Тож вода символізує вічність і водночас плинність часу. У казках часто фігурують згадки про живу й мертву воду. Живою вважали талу воду, чисту, джерельну. Нею й досі рекомендують очищуватися, п'ючи її чи купаючись у ній. Сюди ж можна віднести й цілющу росу. А от стояча вода у трясовинах, болотах вважалася мертвою, населеною нечистою силою. У цьому випадку вода уособлювала хаос, протиставлялася світлу.

Вода широко застосовувалася в обрядах переходу з одного стану в інший, таких як перша купіль немовляти, хрещення, весілля, ритуальне обмивання перед похороном та ін. Чаклунки використовували воду для ворожби. До речі, одним зі способів виявлення відьом було кидання зв'язаних жінок на воду — котра не тоне, та й відьма. Відомо багато способів ворожіння з водою: з воском, перснем, яйцем, горіховими шкаралупками тощо. Віра у здатність води розкривати майбутнє виразилась у народному вислові: «Як у воду дивився», що використовується у випадках, коли хтось передбачив певні події.

Гуцули використовували у воду під час обряду замовляння зі словами:

Після обряду хворому давали цю воду пити і тричі обливали нею болюче місце. Кажуть, що хвороба зникала після цього напрочуд швидко.

Незмінною складовою космогонічних уявлень є також земля, яку за дохристиянських часів вважали святою істотою. Про це свідчать окремі приповідки, що стали відомі нам, такі як: «На святу землицю найстарша присяга», «Бодай го свята земля на приймила», «Аби мя свята земля не носила» тощо. Взагалі землю здавна народ дуже шанував. Вважалося, що вона годує, рятує, дає притулок — загалом, дає життя всьому живому. Згадайте лишень, що Адама, першу людину, було виліплено саме із землі, зокрема з червоної глини. За старовинною легендою, записаною Іваном Франком під час перебування в підгірському селі, земля стоїть на воді, і з усіх боків її оточує море. І якщо людина копатиме вглиб, врешті-решт вона наштовхнеться на воду.

У місцях же, де зведені великі будинки, земля прогинається і з часом тріскається. Навіть Львів трясся вже двічі, а після третього разу це місто впаде, а на його місці ми побачимо синє озеро.

Наші пращури вірили, що до місця, де небо торкається землі, не дісталася ще жодна людина, адже там живе надзвичайно сильний, непереможний і жорстокий народ. І лише душі небіжчиків на крилах янголів можуть потрапити туди.

Вважалося також, що між землею і небом є глибока прірва, а через неї прокладена вузенька, як нитка, кладка. Душа небіжчика має пройти по цій кладці. Якщо за життя людина не брала на душу гріха, то вона легко впорається із цим завданням і здолає відстань. А от душа грішника одразу ж полетить у прірву на віки вічні.

Що стосується сонця, то його гуцули сприймали як праву половину обличчя Господа. Із цим пов'язаний старовинний звичай: побачивши сонце, людина повинна була зняти головний убір, повернутися обличчям до сходу, низько вклонитися, перехреститися й вимовити слова молитви: «Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що показалось праведне, слава тобі!»

Лівою половиною Божого обличчя гуцули вважали місяць. За іншими джерелами, місяць уособлював чоловіка, який заступав уночі сонце і дарував світло землі або ж був братом Бога. Щодо останнього це вірування яскраво ілюструє старовинна колядка, знайдена свого часу Михайлом Грушевським в історичних джерелах. У колядці три брати (третім уважався дощ) приходять до господаря колядувати:

Зміни в зовнішньому вигляді місяця гуцули пояснювали таким чином: місяць випивають відьми, залишаючи на небі тільки кров, із якої він знову перероджується. На молодий місяць тогочасні люди хрестилися й казали: «Господи, слава тобі!»

У народі вважалося, що місяць опікується закоханими, тому молоді дівчата зверталися до нього за допомогою, коли хотіли причарувати до себе хлопців. Вони виходили надвір і примовляли до місяця тричі: «Місяцю Владимиру! Ти високо літаєш, ти все бачиш, ти все чуєш, як невольники і невольниці плачуть за батьком та за матір'ю, за дітками маленькими, як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за мною народженою, хрещеною і молитвенною, рабою Божою (ім'я), (ім'я коханого) плакав».

Також дівчата просили в місяця і про те, аби він освітлював шлях коханому чоловікові: «Ой Місяцю, Місяченьку, не світи нікому, лишень мому миленькому, як іде додому».

Зорі, відповідно до народних вірувань гуцулів, є Божими вівцями. Водночас наші пращури свято вірили, що в кожної людини на небі є власна зірка, що світить їй усе життя і гасне в годину смерті. Якщо ж якась зірка падала, вірили, що цієї миті померла якась щаслива душа.

У давньої людини не існувало понять живої та неживої природи — усе, що її оточувало, вона наділяла рисами живої істоти. Одним із таких явищ, що було одухотвореним, став вогонь. Його фізичні властивості нагадували нашим пращурам періоди розвитку самої людини: народження; досягнення найвищого розквіту; поступове згасання; смерть. Горіння різноманітних предметів сприймали як поглинання їжі якоюсь химерною істотою. В українській загадці про вогонь сказано так: «Скільки б не їв, ніколи ситий не буде». Тепло домашнього вогнища або жорстоке знищення вогнем природи і плодів людської діяльності наштовхувало на думку про зміну настрою та особливості характеру вогню.

Походження вогню гуцули пов'язували з пекельними місцями. Так, щодо цього існує багато християнських легенд, у яких вочевидь відобразилися ранні язичницькі уявлення. Сюжети цих легенд є приблизно однаковими — їх вирізняють лише окремі деталі. За часів християнства пекло зображали як вогняну річку, яку оберігає змій.

Небесним вогнем у народі здавна вважалася блискавка. Карпатські жителі вірили, що блискавка — це справжнє небо, яке Бог показує людям крізь хмари. Пожежу від блискавки неможливо погасити тому, бо це кара Божа за гріхи людські. Коли ж блискавиця влучала в людину, то говорили, що це нечиста сила намагалася сховатись у чиємусь тілі. Аби цього не трапилося, на свято Стрітення в церкві святили свічку — «громовицю», яку вважали оберегом від небесного вогню. Вважалося також, що блискавка — це вогняні стріли святого Михаїла та святого Іллі, за допомогою яких вони намагаються подолати дракона.

Тож на основі космогонічних вірувань жителів Карпат можна дійти висновку, що велике значення в житті тогочасних людей мали небесні світила, природні й атмосферні явища, від яких безпосередньо залежало людське життя. Звичайно, люди боялися і водночас поважали матінку-при-роду. Ці почуття породжували в народній уяві різні образи, з якими пов'язувалися космогонічні явища. Усе в народній уяві підкорялося Господу, але нескладно в космогонічних віруваннях помітити і сліди язичництва, що значною мірою вплинули на народний світогляд. Багато повір'їв, пов'язаних із космогонічними явищами, залишилося в побуті народу до сьогодні, а також стали складовою українських свят та обрядів.