Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

Олекса Довбуш. Чи був насправді його скарб?

Олекса Довбуш є свого роду закарпатським Робін Гудом, про якого складено безліч легенд. Його шанує як сучасна українська молодь, так і люди старшого покоління. Ріс Олекса простим сільським хлопцем, але з фізичними вадами — до шести років він не міг ходити.

А одного разу маленький хлопчик побачив, як у загорожі душиться телятко.

Шкода стало хлопцеві маленьку тварину, то і врятував її. З того дня Олекса навчився ходити.

Першим ремеслом, що ним оволодів Олекса Довбуш, було пастухування. Одного разу, коли хлопець пастухував овець, він побачив справжнього чорта. Та юнак не злякався і вистрілив у нього. Аж тут із небес злетів янгол та мовив: «Твоє життя буде недовгим, але твої подвиги надовго залишаться в пам'яті людей. Ти помреш від власного волосу та ярої пшениці».

Минув час. Довбуш освоїв друге ремесло — ковальство — і кував разом із батьком. Третьою його професією було будівництво, в тому числі — церков. Під час будівництва церкві в Космачі Олекса угледів гарну дівчину — гуцулочку Марічку, яку відразу покохав.

Одного дня пан Яблонський приїхав До селища на службу разом зі своїм сином. І син, аби підтвердити статус тутешнього пана, набрав для розваг місцевих дівчат. Серед них була й Марічка. Олексі ця новина дуже не сподобалася, і він вбив одним ударом молодого нахабного пана просто під церквою.

Якось Олекса, побачивши знущання панів над селянами, сказав: «Я не буду ґаздувати, а пани не будуть панувати!» Кажуть, що після цієї події Довбуш утік у гори, де його прийняв старий опришок. У горах молодий Олекса зібрав загін сильних, вірних, мужніх парубків. Але спочатку кожний чоловік, хто бажав служити в загоні Довбуша, мав пройти нелегкі випробування. Наприклад, треба було пройти по зрубаному дереву, що лежало між двома скелями. Хто не втримається на дереві — тому не місце в загоні. А потім випробували на мужність і стійкість: клали руку на пеньок, а сокирою забивали попри самі пальці. Хто забере руку — тому не місце в загоні.

Невдовзі загони Довбуша почали бити і грабувати панів і віддавати бідним награбоване майно. Звісно, жодному панові це не подобалося, і кожен із них мріяв про смерть нахаби. Назрів у них план: схопити Марічку, аби на допомогу приїхав Олекса і потрапив у пастку. Так і схопили вони Марічку та повезли в Коломию. Дізнавшись про це, Олекса сів на коня та таємно від хлопців поїхав визволяти кохану. На щастя, хлопці із загону дізналися про наміри Довбуша, поїхали за ним і встигли визволити Марічку й урятувати парубка, якого пани вже вели на шибеницю.

Після цих подій батьки Марічки віддали її заміж за заможного гуцула Двінчука, якого дівчина зовсім не кохала. А після весілля закохані так само зустрічалися і не цуралися своїх щирих відкритих почуттів.

Окрім панів, Довбуш мав немало ворогів, які несамовито бажали йому смерті. Був серед них такий Дідушко, який оголосив чималу винагороду за Довбушеву голову. Одного дня Олекса відправив до Дідушка свого опришка, аби той поговорив із ним, але здоровий міцний Дідушко навіть не схотів слухати опришка і побив його. Розлютився на це Олекса, прийшов до хати Дідушкової, зв'язав його сина й почав танцювати аркан, тримаючи хлопця однією рукою. А після танку порубав повстанець і сина, і Дідушка, а молоко коров'яче вилив у річку, назва якої відтепер — Білий Черемош.

Пани втратили будь-яку надію на знищення Довбуша і його загону. Аж тут спала їм на думку ідея: підкупити Дзвінчука, чоловіка Марічки. Дзвінчук працював у лісі і ходив на працю на тиждень чи два. За цей час він зробив смертельну кулю із ярої пшениці і поклав туди волос майбутньої жертви. Перед убивством над тією кулею було проведено 12 богослужінь.

І ось настав момент розправи. Двінчук повернувся додому раніше і вичікував Довбуша на горищі. Тут прийшов бравий Довбуш і почав стукати. Але Марічка розуміла, що на нього чекає смерть, і не пускала в дім. Та дужого Олексу не спинити, і він вибив двері. Ось тут і зустрів його Дзвінчук і вистрілив у праве плече, та так, що кров витікала із лівого.

Щодо подальшої долі Олекси існує багато версій. Подейкують, що вони з Марічкою втекли в ліс. Вона його вилікувала, і жили закохані довго, щасливо і мали багато золота.

Розказують також, що Олекса відразу помер від фатальної кулі, і пророкування янгола здійснилося. Три дні лежав хлопець мертвий, аж поки на третій день пани не заплатили чоловікові для того, щоб той пішов глянув, чи мертвий славнозвісний Довбуш. Після того як той повернувся з очікуваною звісткою про смерть Олекси, його тіло було порубано на двадцять частин і відправлено по місцях, де жили опришки, аби налякати їх та показати, що їхній захисник загинув.

Тривалий час постать Олекси Довбуша заведено було вважати міфічною. Однак завдяки старанням дослідників герой народних легенд поступово перестав бути лише витвором уяви і літературним героєм. Були вивчені «чорні книги», де записувалися свідчення побратимів знаменитого опришка, і складена хронологія та географія походів Довбуша в 1738–1745 роках. Таким чином, доведено — Олекса Довбуш насправді був. Це зумовило посилення інтересу до «золота Довбуша». Річ у тім, що, згідно з легендами, частину скарбів, Награбованих у багатіїв, Довбуш тривалий час ховав у Карпатських горах та лісах. За однією версією, всі багатства заховані в одному місці, за іншою — в різних місцях.

Для початку охочим до скарбу знадобилися докази, що скарб справді був і є. Тобто розбійник зі своїми товаришами не роздавав відібране в багатих біднякам і не прогулював в корчмах, а насправді мав щось на кшталт розбійницької «чорної каси». Одним словом, потрібні докази того, що Олекса Довбуш був багатою людиною. У зв'язку з цим є необхідність простежити його біографію від народження до того дня, коли, згідно з народною легендою, Довбуш був застрелений.

Що ж відомо про Олексу Довбуша? За деякими відомостями, Василь Довбуш, батько Олекси, теж був опришком і загинув за нез'ясованих обставин. Олексу ж виховав вітчим. Коли хлопчик виріс, то вирішив помститися за батька. Є й інші дані: батько Довбуша служив в армії барабанщиком, і саме з цим пов'язано походження його прізвища. «Добош» або «довбуш» — так тоді називали барабанщиків у військах. За цією версією, відставний барабанщик Василь Довбуш не загинув, а зі своєю молодою дружиною оселився в Печеніжині. До речі, точного імені матері Олекси, на відміну від імені батька, досі точно ніхто не знає.

З місцем народження теж не все зрозуміло. За одними відомостями, народився майбутній народний герой у вже згаданому Печеніжині. За іншими — на Гуцульщині, в Микуличині (нині — Надвірнянський район Івано-Франківської області). Є також джерела, які стверджують, що Довбуш народився в Шешорах на Закарпатті. Такі розбіжності у визначенні місця народження Олекси зумовлені тим, що кожен хоче вважати знаменитого опришка своїм земляком.

Сумнівів не викликає лише рік народження Олекси — 1700-й, що було доведено Михайлом Грушевським. Вивчаючи архівні документи, вчені досить чітко визначили соціальне походження Довбуша. Його батько, незважаючи на те що в молодості грішив розбійними справами, з віком став розсудливим і служив у Печеніжині комірником. Разом із братом Іваном Олекса пас не тільки своїх овець, а й стадо громади з сусіднього села Марківка. Жили пастухи бідно, але не голодували. Бідняцьке походження Олекси Довбуша підтверджується історичними фактами. Так, 1739 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ) пастух Олекса Жолоб, добрий знайомий сім'ї Довбушів, на суддівському допиті щодо рідні тоді вже знаменитого опришка показав наступне: старий Довбуш живе в коморі його господаря Гаврила Твердюка. Це підтвердив пізніше і сам Твердюк. Таким чином, батько Олекси належав до тих шарів сільського населення, які могли лише прогодувати себе, але свого житла не мали, тому змушені були задовольнятися знімною «комірчиною».

Опришків, яких ще називали «чорними хлопцями», молодий Олекса міг бачити в горах і на полонинах. Пастухам «народні месники» довіряли, навіть дружили з ними, брали в них молоко й сир, відпочивали в пастуших таборах. Люди поважали опришків і вважали їх єдиними, хто може протистояти шляхті. А пастухи, у свою чергу, розповідали «чорним хлопцям», що робиться у світі і які плани у шляхти. Тому не дивно, що одного разу Довбуш вирішив долучитися до опришків.

Влада сама визнавала, що Довбуш, хоч і був в очах простих селян воїном-визволителем, але кожного разу після набігів мав велику здобич. І для чергового нападу вибирав багатих і знатних персон. Перші згадки про виступи Олекси Довбуша та його опришків можна відшукати в документах, датованих 1738 роком. Тут необхідно уточнити, що його більш ранні дії, коли він був лише простим опришком, а не отаманом, швидше за все, просто не зафіксовані в документах і опитувальних листах. Адже отаманом вибирають тільки того, хто вже зарекомендував себе в розбійницькій справі.

У період із 1738 по 1739 рік Олекса Довбуш розгорнув свою діяльність в околицях Печеніжина, а потім — і в усьому Яблунівському старостві. Спочатку він діяв разом із братом Іваном. Вони не раз навідувалися в рідне село і залишали рідним гроші. Також братів Довбушів можна було зустріти в Печеніжинській корчмі, де вони вивідували про події в окрузі. Саме в корчмі навесні 1739 року стався випадок, який змінив життя Олекси. Посварившись із братом невідомо через що, він у запалі гніву схопився за зброю. Брат відповів тим же, зав'язалася бійка. Унаслідок сварки один із друзів Івана був убитий. Розлютившись, Іван ударив брата по нозі топірцем. У підсумку Олекса залишився кульгавим і назавжди посварився з братом. Вони розійшлися кожен зі своїм загоном і відтоді діяли в різних регіонах Прикарпаття.

Незабаром Іван загинув у бою. Олекса Довбуш зробив своїм опорним пунктом околицю Яблунівського ключа. Його виступи проти шляхти мали все більш масовий характер. Проти загону Довбуша були послані регулярні війська, 1741 року він змушений був відступити у Верховину й на деякий час влаштуватися на Буковецькій полонині. Але незабаром набіги поновилися. Тепер Довбуш контролював не тільки Коломийщину, а й Буковину і окремі території Закарпаття. За його голову була оголошена нагорода. Цікаво, що після загибелі знаменитого опришка винагороду хотіли отримати багато іменитих шляхтичів. Кожен навперебій доводив гетьману Потоцькому, що саме завдяки його вмілим діям 24 серпня 1745 року Олекса Довбуш був убитий.

Незважаючи на те що в історичних документах, які вивчалися ще з другої половини XIX століття, про скарб нічого не згадується, ця обставина тільки підігріває інтерес до Олекси Довбуша і його незнайденого багатства. Почасти через бажання довести самим собі, що незліченні скарби все-таки існують. Це ж, мабуть, стало причиною того, що про скарб Довбуша не раз згадується в численних легендах, піснях та переказах. Солідні діячі науки не беруться за серйозні дослідження самої можливості існування скарбів опришків. Але історії про те, що десь у карпатських горах і лісах є печери, ями і саморобні льохи, набиті награбованим золотом, як і раніше, розбурхують уяву. А оскільки народні легенди дивним' чином переплітаються з історичними свідченнями, то можна припустити таке: істина про скарби Довбуша знаходиться десь посередині між правдою і вигадкою.

Історія знає немало шукачів опришківського золота. Розповіді про пошуки скарбу можна почути в Закарпатті, на Львівщині, а одну з легенд фольклористи записали в Румунії, в селі Луг (Мармороський повіт). Ці легенди, зокрема, пояснюють, чому Довбуш вважав за краще закопувати скарби в землю. Нібито відібравши золото в багатих, Олекса роздавав частину бідним селянам, а також давав своїм батькам. До того ж він мав звичай ділити гроші на «праведні» і «грішні». До останніх належали ті, які нажиті не простою експлуатацією, а кров'ю, тобто награбовані шляхтичами підчас військових походів. Закопуючи «нечисті» скарби, Довбуш накладав на них закляття. І тому, крім нього, відшукати це золото ніхто не міг. Але якщо скарб «чистий», то за бажання викопати його міг хто завгодно. Вірніше, той, хто дійсно потребує грошей. Зокрема, в селі Верхня Рожанка (Сколівський район Львівської області) ходить легенда, що в урочищі Згари заховані «нечисті» скарби, а в Кривому — «чисті». І раз «чисті» досі нікому не здалися, значить, наміри в тих, хто шукає це золото, не надто чисті.

Відшукати ж скарб нібито можна тільки в новорічну ніч. Там, де закопано золото, тричі має блиснути вогник. Кажуть, один шукач навіть бачив світіння, примітив місце і вранці, взявши лопату, вирушив копати. Начебто навіть він виявив скарб, але тут земля розверзлася, і золото безслідно зникло.

Слід сказати, що історики роблять свої висновки та знання про звичаї і побут опришків, в основному, на збережених документах із суддівського архіву. Вони стверджують, що у своїх свідченнях жоден із побратимів Довбуша не підтверджує існування у їхнього отамана величезного багатства. Пояснюється ж це таким чином: адже якби метою Олекси Довбуша був банальний грабіж для збагачення, він навряд чи був би таким популярним серед простих людей. Продукти, зброю і гроші опришки відбирали в багатих тільки для того, щоб мати кошти для існування. Але надлишки все одно були. І той факт, що награбованим вони ділилися з бідними, підтверджувався самими опришками.

Нарешті, дослідники висувають ще одну версію подальшої долі скарбів Олекси Довбуша. Кажуть, що після загибелі ватажка його побратим Іван Бойчук забрав частину опришківського золота і вивіз його в Запорізьку Січ. Це припущення більш ніж імовірно, оскільки Бойчук, за свідченнями його заарештованих товаришів, насправді вважався близьким другом Довбуша і одним із небагатьох його довірених осіб. Зокрема, він міг знати, де захований Богородчанський скарб. На ці гроші нібито було закуплено озброєння для запорізьких козаків. Залишки його були вивезені до Англії не менш легендарним гетьманом Полуботком. Тож бачимо, що припущень про існування і місце знаходження скарбу Олекси Довбуша більш ніж достатньо. Та поки що всі вони стільки здогадками. Хоча цілком можливо, що одного разу хтось із шукачів стане володарем величезного скарбу легендарного Олекси Довбуша, хтозна… Життя неймовірне!