Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

Мертве озеро

Мертве озеро через темний колір води часто називають «чорним». Розташоване воно високо в Сколівських Бескидах. Це озеро легко впізнати за неправильною овальною формою, темною, мов ніч, але прозорою водою і бульбашками, що постійно підіймаються до поверхні.

Озеро оточує багниста місцина з характерною рослинністю біля берегів, серед якої можна навіть знайти журавлину болотну та осику. Зусібіч озеро обступає густий смереково-ялицевий ліс. Особливо гарно тут восени, коли дерева розфарбовують ліс у полум'яні відтінки, а ялиці залишаються насичено зеленими. Різнобарв'я лісу контрастує з темною водою озера і підкреслює його дивовижну красу.

Ніхто з місцевих жителів не може впевнено розповісти, як утворилося Мертве озеро. Люди кажуть, що в розщілину поміж пагорбами почала стікати тала вода, згодом у ній накопичилися трухляві гілки, листя, а також повалені снігом чи буревієм дерева. Велике скупчення гілок, коріння дерев, трави утворило посеред Мертвого озера цілий острів. І якщо добре придивитися, можна побачити, що він «рухається». Деякі туристи навіть діставалися цього острова, але це небезпечно: у трясовині легко загрузнути під власною вагою. До того ж у Мертвого озера немає дна — через те, що його щільно вкривають стовбури дерев, виміряти точну глибину майже неможливо.

Дивні властивості озера змушували місцевих жителів дуже довго оминати його. їх лякали до нестями дивне булькання на поверхні та аномальна темна вода. Ходять навіть чутки, що в болотах після сніжних зим чи дощових літ безвісти зникали подорожні. Хтозна, місцина подалі від туристичних стежок і справді болотиста, тож могло бути що завгодно. Проте сьогодні дорога до Мертвого озера цілком безпечна: стежки промарковані, є вказівники, тож заблукати в лісі, повному див, неможливо.

Гірський масив Горгани

Гірський масив Горгани — це справжній рай для прихильників відпочинку на самоті. Це місце люблять за невеликі туристичні потоки та незвичні звуки, які можна почути тут звідусіль. Кажуть, що це гуркіт старих гір, але чи правда це, перевірити складно.

Масив Горгани розташований в Івано-Франківській та частково в Закарпатській областях і є одним із найменш обходжених та найбільш заліснених масивів у Карпатах. Його характеризують не дуже великі висоти (у середньому 1400–1500 м) і значні їх перепади. Найвища вершина Горганів — гора Сивуля, висота якої становить 1818 метрів над рівнем моря.

Недоступність Горган для великої кількості туристів пояснюється стрімкими схилами, кам'яними розсипами, густими дрімучими лісами та заростями жерепу. Крім того, тут водиться багато диких звірів: дикий кабан, олень, косуля, вовк і навіть ведмідь. Значна кількість рослин та тварин цієї місцевості потребують охорони, і занесені вони до Червоної книги України. На деяких вершинах та полонинах, яких тут зовсім мало, практично цілий рік можна ласувати ягодами — чорницями та брусницями.

Горгани туристи часто використовують для кемпінгу. Адже коло підніжжя гір розташовані рівнини, де відпочити з палаткою — справжнє задоволення. Верхівки гір переважно безлісі, а схили вкриті мішаними буковими, ялицевими та листяними лісами.

На гребенях хребтів та верхівках гір часто можна побачити кам'яні розсипи. Місцеві жителі називають їх «греготи» або «горгани», звідки й походить назва цього масиву. Справді, кам'яні розсипи — це своєрідна візитка Горганів, адже загальна площа розсипів становить близько 15 квадратних кілометрів.

Горгани є дуже мальовничими горами. У хорошу погоду звідси можна побачити решту Карпат та Прикарпаття. Кам'яні розсипи, що видніються майже на всіх вершинах, лише додають цьому масиву унікальності та незвичайності. Проте в дощову погоду каміння стає дуже слизьким і разом із сильними вітрами становить небезпеку для подорожніх, тому в негоду краще утриматися від походу.

Окремої уваги потребує жереп — зарості дикої гірської сосни, чагарникове криволісся. Висота його різна: іноді менше метра, а місцями навіть вище людського зросту. Жереп у Горганах росте на більшості вершин та хребтів. Особливо багато його на хребті Аршиця.

Через важкодоступність масиву саме тут щороку збираються прихильники екстремальних видів спорту для проведення перегонів.

Учасникам змагань необхідно за 30 годин подолати 90 кілометрів, при цьому на шляху постійно трапляються всілякі перешкоди: крижана вода, яку необхідно перейти вбрід, високі стіни, канати тощо. Тож пройти весь маршрут за вказаний час у змозі тільки найбільш відчайдушні та витривалі учасники.

Окрасою Горганського масиву є озеро Синевир (Синевір) — найбільше озеро в Карпатах.

Озеро Синевир

Чарівне й привабливе озеро Синевир розташоване на висоті 989 метрів й оточене крутими схилами. Із ним пов'язано багато містичних історій та загадок. Аби побачити Синевир, потрібно піднятися вгору. Краса озера настільки захоплює, що, побачивши його, важко від нього відвести погляд. Здається, що за якусь мить із озера вийде міфічна істота й поглине все навкруги…

Зовнішній вигляд Синевиру залежить від погоди. Зранку, коли сонце тільки-но з'явилося на горизонті, Синевир виблискує водою, ніби коштовними діамантами, які так і хочеться взяти до рук. Під час дощу озеро стає похмурим, таємничим, неспокійним. Здається, що воно розмовляє, і мова ця подібна до звуку гри на арфі.

Утворилося озеро Синевир унаслідок потужного зсуву гірської породи, викликаного землетрусом, близько десяти тисяч років тому.

Після землетрусу породи перегородили шлях швидкому струмку, утворивши греблю. А улоговина, що виникла при цьому, стала озером, заповнившись водою трьох гірських струмків.

У Синевирі водиться велика кількість форелі кількох видів, але її вилов суворо заборонений. Зате раків, яких у прозорій чистій воді озера безліч, ловити можна.

З усіх куточків Карпат на Синевир приїжджають молодята, аби погуляти і зробити фотосесію. Адже пейзажі озера вражають своєю величчю і надзвичайно мальовничою природою. А стрункі 150-річні ялини на прямовисних схилах навколо озера, здається, виринають із водної гладі.

Посередині озера розташувався крихітний, площею в кілька метрів, острівець. Його називають Морським оком, через те, що він нагадує зіницю ока. Проте купання в озері заборонено. Утім, холодна вода, що влітку прогрівається максимум до 10–12 градусів, особливо й не викликає бажання зануритися.

Природа навкруги озера вражає своєю первозданною красою. Національний парк Синевир — це чудове місце для гірських прогулянок, рафтингу на швидких річках Теребля та Чорна Ріка, відпочинку на природі.

Тваринність і рослинність парку дуже різноманітна. Тут водяться гірська косуля, європейський олень, ведмідь, рись, вовк, лисиця, борсук, горностай, а близько 90 видів рослин занесені до Червоної книги України.

До речі, із озером Синевир пов'язана цікава легенда, із якою ви невдовзі познайомитеся.

Географічний центр Європи

У Закарпатті, а саме в селі Ділове Рахівського району, знаходиться географічний центр Європи. Про це свідчить кам'яний стовпчик, установлений тут 1887 року, із написом латинською мовою: «Постійне, точне, вічне місце. Дуже точно, зі спеціальним приладом, виготовленим в Австро-Угорщині, за шкалою меридіанів та паралелей, встановлений центр Європи. Рік 1887».

Село Ділове розташоване за 190 кілометрів від Ужгорода та 140 кілометрів — від Івано-Франківська. Відстань між селом та українсько-румунським кордоном становить лише 50 метрів. На протилежному березі річки Тиси розкинулося румунське село Вишівська Долина Сигетського округу. Тож жителі двох сусідніх країн спілкуються між собою через річку!

Визначення села Ділове географічним центром Європи пов'язане з видобуванням залізної руди у скелях гори Довгарунь у XIX столітті. Між іншим, середньовічні штольні збереглися дотепер. 1861 року Калман Каган, єврей із румунського містечка Сигет, збудував ще й склодувний завод, після чого сюди приїхали поляки, чехи, німці, словаки, італійці. Вони прокладали для Австро-Угорщини залізничну колію в горах. Водночас інженери прорахували, що саме біля Трибушан має бути центр Європи. Це підтвердили вчені Віденської цісарсько-королівської академії наук, які дійшли висновку, що тут перетинаються уявні лінії між Лісабоном і Уралом, землею Франца-Йосипа та Босфором, Кавказом і Північним морем.

Чорногора

Чорногора є найвищим хребтом Українських Карпат, що здіймається в східній частині Полонинського Бескиду. Головний хребет простягається в довжину близько 40 кілометрів між Чорною Тисою на заході і Чорним Черемошем на сході. Через частину Чорногори проходить вододіл між Прутом і Тисою. Протягом багатьох століть це була одночасно межа держав, яким належали Галичина і Закарпаття. Західна частина з вершиною Петрос висотою 2020 метрів височить у Закарпатті. Обидві частин Чорногори відокремлені глибоким перевалом (1550 метрів). Найвідомішими складовими гірською масиву Чорногора є гори Говерла, Піп-Іван, Туркул, Петрос та інші. На зовнішній вигляд Чорногори більше, ніж на інші частини Карпат вплинуло зледеніння. У той час межа вічного снігу лежала на висоті 1300–1400 метрів, і у витоках водних потоків утворилися льодовики.

Про колишнє зледеніння тепер нагадують котли зі стрімкими схилами і широким дном, іноді наповнені озерами.

Схили Чорногори вкриті лісами. На північних схилах зазвичай росте бук, вище — ялина, на південному схилі також розповсюджений бук, що утворює гірську межу лісу. Вище розляглися полонини, смуга жерепу і трав.

Корінним населенням території Чорногори є гуцули, які ведуть в основному пастушачий спосіб життя (сезон триває п'ять місяців). У цій місцевості активно розвинений туризм.

Говерла

Говерла є найвищою точкою України, і її висота становить 2061 метр над рівнем моря. Знаходиться гора на хребті Чорногори, на межі між Івано-Франківською та Закарпатською областями, за 17 кілометрів від Румунського кордону.

Улітку можна побачити на вершинах Говерли снігову ковдру. Правильна конусоподібна форма гори вкрита альпійськими луками і чагарниками, а місцями трапляються кам'яні осипи. Біля підніжжя гори бере свій початок річка Прут, а зовсім неподалік можна побачити мальовничий каскад водоспадів, загальна висота яких становить 80 метрів.

На превелику втіху туристів, вершина гори є дуже зручною. Це невеликий плоский майданчик, з якого відкриваються чудові краєвиди. З вершини гори можна побачити весь Чорногірський хребет. У ясну погоду звідси проглядається місто Івано-Франківськ, а також обсерваторія «Білий слон» на горі Піп Іван.

На вершині Говерли встановлений флагшток із державним прапором, тризуб і хрест. Крім того, тут стоїть обеліск заввишки в декілька метрів. Колись цей обеліск служив знаком проходження кордону між Чехословаччиною та Польщею.

Гора Говерла є досить популярним об'єктом, і щорічно на її вершину піднімається величезна кількість туристів. Таке сходження можна здійснити з травня по вересень. В інший час сходження на вершину під силу тільки професійним альпіністам.

Оскільки гора розташована в межах охоронної зони Карпатського заповідника, для сходження на неї необхідно отримати спеціальний пропуск в адміністрації заповідника. Під час сходження на гору туристам необхідно дотримуватися певних правил: не можна ставити намети, розводити багаття, залишати після себе сміття, рибалити, а також збирати гриби, ягоди і квіти.

Для сходження на гору прокладено кілька маршрутів, причому кожен із них має свою категорію складності. Але за своєю протяжністю вони мало відрізняються один від одного — довжина таких маршрутів коливається в межах від 10 до 16 кілометрів.

Піп Іван Чорногорський

Гора Піп Іван Чорногорський — одна з найвищих вершин Чорногорського хребта (2022 метри). Здіймається вона на південно-східному кінці хребта, на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей. Є третьою за висотою горою України після Говерли й Бребенескула.

Свою назву, за давніми переказами, гора отримала за скелю на вершині, що була подібна до попа в рясі. Зараз від скелі залишилися лише уламки. Насправді ж більш старою назвою є Чорна гора, що з'явилася після того, як легендарний Довбуш переміг на ній чорта.

Гора Піп Іван Чорногорський відома головним чином своєю обсерваторією «Білий слон», що розташована на самій вершині. Свою назву обсерваторія отримала через те, що взимку сильно обростала снігом і льодом та нагадувала зовнішнім виглядом великого білого звіра.

Обсерваторію почали будувати 1936 року, залучивши до її будівництва в основному людей із навколишніх сіл. 1938 року відбулось урочисте відкриття обсерваторії, що складалася з п'ятиповерхового готелю, господарських прибудов і вежі з телескопом.

Вежу вінчав 10-метровий мідний купол, що відкривався автоматично. У будівлі була власна електростанція. Подача води здійснювалася за допомогою двох потужних електронасосів.

1939 року будівля перейшла до СРСР. Тут була організована перша в Радянському Союзі високогірна геофізична обсерваторія і метеостанція. Але з початком війни сюди прийшли угорські війська, що влаштували на вершині пункт спостереження. Після відходу угорців обсерваторія так і не продовжила роботу. Академія Наук України визнала її експлуатацію непотрібною.

Нині щороку ведуться розмови про реставрацію будівлі обсерваторії і навіть розпочаті певні роботи, тож сподіваємося, що в найближчому майбутньому тут відродиться життя. Зверніть увагу: цю гору не слід плутати з горою Піп Іван Мармароський, про яку йтиметься нижче.

Піп Іван Мармароський

Піп Іван є однією з небагатьох гір в Українських Карпатах, яку протягом цілого року вкриває снігова ковдра. Навесні гора набуває просто казкового вигляду завдяки неймовірній кількості рідкісних трав і квітів, що вкривають її.

Гора Піп Іван Мармароський — найвища точка гірського масиву Мармароси. Розташована на кордоні з Румунією, гора Піп Іван Мармароський неначе стоїть на сторожі, мовчки охороняючи кордон від непроханих гостей. Ця гора відносно мало освоєна туристами, проте з кожним роком їх кількість збільшується, незважаючи на те, що на проходження цією територією необхідний спеціальний дозвіл прикордонних служб. Крім того, необхідна ще перепустка адміністрації заповідника, оскільки Мармароський масив належить Карпатському біосферному заповіднику.

Висота чотириголової гори дорівнює 1936 метрам над рівнем моря. За формою гора нагадує піраміду, а на самісінькій її верхівці встановлений чотиригранний бетонний стовп. Сама ж верхівка зазвичай оповита легкими хмарами. Схили вершини з північно-східного боку є дуже крутими, подекуди практично вертикальними. Східні й західні схили, по яких проходить кордон, пологіші. Тому їх і використовують для підйому на гору Піп Іван Мармароський і спуску з неї. Південні схили, що належать Румунії, пологі, мають доволі м'які обриси. Це пояснюється тим, що під час гірського зледеніння льодовик, що лежав на Попі Івані Мармароському, на південних схилах був значно тоншим, ніж на північних. Цим же й пояснюються стрімкі прірви з українського боку цієї вершини — сповзаючи, льодовик захоплював із собою частини скель, утворюючи урвища, цирки й кари.

Схили гори Піп Іван Мармароський вкриває м'який килим буйного різнотрав'я. Тут можна знайти чорниці, брусниці, альпійські дзвоники, первоцвіт і багато інших цікавих рослин. Є навіть такі, які ростуть тільки тут, у Мармаросах, як, наприклад, знаменитий едельвейс. Багато рослин належать до рідкісних або зникаючих видів, а тому підлягають охороні й занесені до Червоної книги України. З цією ж метою й заборонено випас худоби на деяких полонинах цієї місцевості.

Особливої краси найвища точка Мармаросів набуває навесні-влітку, коли всі квіти розпускаються і тішать око насиченим багатством кольорів.

Що стосується тварин, то в околицях Попа Івана Мармароського водяться дикі звірі — дикі кабани, вовки, ведмеді, олені й козулі, а тому подорожнім слід бути обережними. Крім того, у Мармаросах можна побачити сокола-сапсана, що полюбляє жити поряд із скелястими урвищами.

На сьогодні туристи використовують три основні шляхи виходу на цю вершину: із сіл Богдан та Ділове Рахівського району або з вершини Стіг.

Оптимальним вважається маршрут із села Ділове вздовж потоку Білий — незважаючи на те що він є трохи довшим, аніж із Богдану.

З висоти гори Піп Іван Мармароський можна побачити в хорошу погоду Чорногору із найвищими Говерлою та Петросом і навіть Румунію. Поряд на північному сході стоїть Петрос Мармароський висотою 1780 метрів, трохи ближче — гора Берлебашка (що означає «відтята голова») заввишки 1731 метр, названа так через велику кількість страчених на ній гуцулів. Між Попом Іваном Мармароським та цими вершинами лежать мальовничі полонини — Лисича та Квасна, на яких пастухи часто випасають отари овець.

Долина нарцисів

Поблизу міста Хуст туристи відшукають справжнє диво природи — долину нарцисів, що розкинулася на великому просторі. Таких рослин уже не побачиш ніде в дикій природі Європи — лише тут. Ці квіти дуже нагадують домашні сорти, але вони є більшими за них. У березні долину вкривають ніжні проліски, у квітні на зміну їм приходить білоцвіт. Особливо гарно тут у травні, коли вся земля вкривається нарцисами, немовби білосніжною ковдрою.

Долина нарцисів входить до найбільш відвідуваних туристами місць у Карпатському краї. З обох боків долина обгорнута невисокими, витягнутими з півночі на південь пологими гірськими схилами. Дно долини вкрите луками, інколи тут можна натрапити на болотисті місця. Простерлася мальовнича долина на висоті приблизно 170 метрів над рівнем моря біля села Кіреші недалеко від Хуста. Її загальна площа становить 256 гектарів, із них близько 100 гектарів заполонили нарциси. Із 1978 року долина є частиною Карпатського заповідника.

Особливої «родзинки» долині надають вигадливі гори, що нагромаджуються навкруги, вкриті від вершин і донизу тінистими дібровами. Це відроги вулканічних хребтів.

За зовнішнім виглядом дикі нарциси дуже подібні до садових. Та й на запах вони так само приємні. Втім, дикі нарциси вищі, а квітка більша ніж у садових і сягає в діаметрі іноді десяти сантиметрів.

У чому ж полягає незвичайність долини нарцисів? Річ утім, що здебільшого нарциси ростуть тільки на висотах понад 1000 метрів над рівнем моря. Таке низинне розміщення, як у долині нарцисів, є нетиповим, і пояснити його можна лише особливою передісторією. Припускають, що нарциси поодиноко траплялялися в Карпатах ще в залізному віці у рідких лобових лісах. Коли люди почали заселяти ці території й вирубувати ліси, на їх місці з'являлись вологі галявини, які тривалий час використовували як сінокоси та пасовища. Це привело до суттєвого збільшення кількості нарцисів і утворення з часом цілої долини. Проте не самі лиш нарциси роблять долину унікальною й дивовижною.

Тут зустрічаються також інші види рослин, занесені до Червоної книги України. Це, наприклад, астранція велика, пізньоцвіт осінній, шафран осінній, кандик собачий зуб, пролісок, білоцвіт весняний та низка орхідей. Крім того, тут водяться такі рідкісні види тварин, як тритон звичайний та озерна жаба. Особливо багато тут видів метеликів: адмірал, денне павине око, жалібниця, будяківка, бражник винний малий, махаон, подалірій, бражник Прозерпіна, сатурнія мала тощо. Насправді, ураховуючи таке різноманіття метеликів, можна було б сміливо назвати долину нарцисів долиною метеликів, чи не так?

Скелі Довбуша

Багато місцин у Карпатах називаються Скелями Довбуша. Деякі з них розташовані в лісі, за 16 кілометрів від Болехова, в Івано-Франківській області. Ці унікальні скелі розкидані на 26 гектарах території ландшафтного парку в оточенні дикої природи. Щороку сюди приїжджають туристи з усього світу. Торкнутися серця Довбуша вони хочуть не в переносному, а в буквальному розумінні.

Виступи велетенських скель — то є не просто мертве каміння. За легендою, кожний камінь цієї скелі — частина тіла легендарного опришка. Кажуть, що коли Марічка Дзвінчукова зрадила Довбуша, то її чоловік і стрілив опришка. Довбуш довго просився, аби вірні його хлопці віднесли помирати бідолашного в гори, які він так любив. Проте віроломні пани пустили по сліду псів, які знайшли Олексу й розтерзали на дванадцять частин. Відтоді голова Довбуша стала виступом скелі, груди могутні — каменем, що дихає… Над підземною печерою, де колись була конюшня й опришки тримали зброю, знайшов собі місце могутній кулак Довбуша. На місці, де заховане серце Довбуша, як свідчать давні легенди, відбувається справжнє диво — всі задумані там бажання здійснюються. Саме це і приваблює туристів, які хочуть переконатись у силі опришка.

Загадкові камені Закарпаття

В урочищі Апшинець біля старого гуртожитку в долині річки Чорна Тиса лежить камінь із написом угорською мовою: «896-1896 ЕМКЕК FАСSOPORT», що перекладається як «У пам'ять про групу дерев». Багатьом людям остаточно невідомо, що це за камінь. Так, хтось казав, що це якась могила, дехто взагалі навіть не знав про існування каменя.

Аби зрозуміти первинне значення цього напису, потрібно поринути в історію. 896 рік є роком заснування Угорського королівства, а 1896 року відповідно відбулося святкування тисячоліття від заснування держави. Скоріше за все, з цієї нагоди мадяри й засадили те місце деревами, а щоб увіковічнити цей вчинок, поставили кам'яну плиту. До речі, тут і сьогодні росте гарно висаджена група дерев. Серед них можна побачити навіть сосну кедрову європейську. Судячи з висоти та товщини стовбурів дерев, можна сміливо сказати, що їхній вік — понад століття.

Недалеко від цього місця стоїть гарно оздоблений старий гуртожиток, оббитий гонтою.

Далі дорога веде у верхів'я ріки Чорна Тиса, до її витоків. Тут теж стоїть пам'ятний знак. Звідси можна потрапити до мальовничого озера Ворожеска. Тут, як розповідають місцеві жителі, на одному з берегів стояв камінь із незрозумілим написом.

Пізніше його перевернули написом до землі, а з роками й зовсім забули про нього, тож напис так і залишився нерозгаданим. Розповідають, що в давнину тут втопився пастух, і на одному з каменів був зроблений пам'ятний напис.

Цікавий камінь лежить у долині потоку Бистрик неподалік від Осмолоди. Його називають каменем Потоцького. На камені вибита дата — 11.04.1908 — та герб дому Потоцьких «Пілава». У такий спосіб була увіковічена загибель польського шляхтича, намісника Галичини.

Насправді ж убивство шляхтича Потоцького відбулося не 11 квітня, а 12-го.

Цього дня молодий 20-річний студент Мирослав Січинський чотирма пострілами вбив 46-річного Анджея Потоцького в його власному кабінеті. На той час Потоцький обіймав посаду цісарського намісника на Галичині. Січинський заздалегідь записався на прийом і серед купи паперів проніс пістолета. Увійшовши до кабінету, Січинський промовив: «Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця». Після цього пролунало чотири постріли.

Здійснивши вбивство, студент поклав пістолета на підлогу і сів, чекаючи на поліцію, яка прибула приблизно за півгодини. Суд визначив покарання для вбивці у вигляді 20 років ув'язнення, хоча поляки вимагали смертної кари через повішення. Під час перебування у в'язниці Січинському допомогли втекти до США, де він зустрів старість і помер, коли йому виповнився 91 рік.

Що ж спричинило таку жахливу ситуацію? Річ у тім, що за тих часів українських кандидатів на виборах до сейму всіляко пригнічували. Один із кандидатів, Каганець, був забитий до смерті. Результати виборів фальсифікувалися та перекручувалися. Для заспокоєння невдоволених українців влада залучала солдатів, які нещадно посипали спини натовпу палицями. Тож з огляду на це вчинок Січинського, який втілював погляди тогочасної інтелігенції, не здається таким уже несправедливим.

Тунель кохання

Тунель кохання — це незвичайне місце, де здійснюються мрії закоханих про вічну любов. Він простягається на чотири кілометри вздовж залізничної лінії, що сполучає селища Клеваньта Оржів у Рівненській області.

Тунель утворений заростями дерев і кущів, що сплелися у формі арки. Дивовижно те, що виник тунель зовсім випадково, а причиною стала надмірна любов радянської влади до секретності. За радянських часів залізнична одноколійка вела до колишньої військової бази, тож, аби замаскувати дорогу, її щільно обсадили з обох боків деревами і кущами. Із плином часу зарості припинили обрізати, і вони утворили такий собі зелений коридор. Ідеальну форму цьому коридору надав вантажний потяг, який регулярно курсує до деревообробного комбінату й обламує «зайві» гілки на своєму шляху.

За давнім повір'ям, закохані, які поцілуються тут і загадають одне бажання на двох, коли колією їхатиме поїзд, ніколи вже не розлучаться.

А коли хтось висадить у тунелі квіти, то і життя матиме квітуче і щасливе.

Популярним це місце стало не так давно — 2009 року, коли місцевий фотограф вирішив зробити тут фотосесію для кількох пар молодят.

Світлини, які він оприлюднив у соціальній мережі, просто «підірвали» загал. Слава про відрізок залізничної колії посеред лісових хащ, про існування якого досі знали лише місцеві жителі, облетіла не лише Україну, а й увесь світ. Наразі сюди з'їжджається велика кількість туристів, аби помилуватися цим місцем, а ще закріпити своє кохання навіки.

Кращий час для того, щоб побачити тунель кохання, — це весна та літо, проте і восени тунель ефектно виглядає завдяки яскравій палітрі осінніх кольорів. Ну а зима надає тунелю кохання певної містики й загадковості, тож приїздити сюди можна, коли тільки-но забажається.

Водоспад «Скакало»

На відстані 3,5 кілометра від смт Чинадійово Мукачівського району в урочищі Нижнє Грабовище розташований дивовижний водоспад «Скакало» — пам'ятка природи місцевого значення. Висота одного з найгарніших водоспадів України становить чотири метри. «Скакало» утворився на місці виходу на поверхню вулканічних порід. Про це свідчать гірські стрімчаки, що застигли в глибині лісу обабіч водоспаду. Гряда каменів, що перетинає схил гори, пересікає дорогу потоку, який впадає до річки Матекової, правої притоки Латориці. Потік у три щаблі вихлюпується з уступів та утворює каскад струмків, що ніби перескакують з одного каменя на другий. Саме звідси і походить назва водоспаду. А утворення цього місця належить гірському потоку річки Синявки, правої притоки Іршави.

Аби дістатися водоспаду, потрібно розпочати шлях від відомого санаторію «Водограй», звідки відстань до «Скакала» становить 150 метрів.

Стужицький дуб

Стужицький дуб «Чемпіон» Ужанського національного природного парку — це третє найстаріше дерево України. Ця інформація стала відома після того, як у Києві Державною службою заповідної справи спільно з Еколого-культурним центром був оприлюднений перелік національних дерев України. За результатами Всеукраїнського конкурсу «Національне дерево України», до списку ввійшло 17 найстаріших видатних дерев із 10 областей і Криму.

Сьогодні дуб «Чемпіон», вік якого перевищує 1300 років, має певні пошкодження стовбура і потребує негайного лікування та належного догляду. Хоч він зростає неподалік від Діда-дуба, шанувальникам природи відомо про нього значно менше. Місцеві жителі сподіваються, що на лікування старожила за сучасними технологіями і методами невдовзі будуть виділені певні кошти, аби «Чемпіон» тішив ще багато поколінь своєю могутністю і надзвичайною красою.

Хрест тверезості

Унікальна пам'ятка із назвою «Хрест тверезості» розташована в селі Ясень Рожнятівського району. Це металевий хрест із написом «В пам'ять святої тверезості г. 1874. Господи оружіє на дьявола Хрест твій дав єси нам» розташований на одному з подвір'їв попри центральну дорогу. Місцеві жителі стверджують, що на місці встановлення хреста колись була корчма, і лісоруби часто пропивали тут свої чесно зароблені гроші. Обурені жінки, зібравшись громадою, одного разу спалили корчму, а на її місці встановили хрест. Його було замовлено та відлито в місті Львові.

Між іншим, подібні хрести за часів проведення антиалкогольної компанії встановлювалися в багатьох місцях. Приміром, у селі Білки на Закарпатті, що славиться своєю сливовицею, на цвинтарі теж стоїть подібний хрест із написом: «Хрест переміг поганство, переможе і пияцтво». За часів радянської влади хрест було знято, розломлено та кинуто до якогось потоку. Проте місцеві жителі знайшли його, відремонтували та встановили вдруге.

Михайло Грушевський

На початку XX століття Гуцульщину відвідав видатний історик України, визначний громадсько-політичний і державний діяч Михайло Грушевський. Він як голова Наукового товариства імені Тараса Шевченка, редактор «Записок НТШ», автор багатьох праць з історії України цікавився цим мальовничим краєм. Тому історик виділяв кошти для етнографічних експедицій на Гуцульщину, виявлення нових історичних документів з історії Карпатського краю, підтримував творчі зв'язки з галицькими вченими, сприяв виданню чотиритомного етнографічного збірника Володимира Шухевича «Гуцульщина», публікував на сторінках журналів матеріали Федора Вовка, Осипа Маковея, Володимира Шухевича, Володимира Гнатюка та інших галицьких учених.

1902 року Михайло Грушевський нарешті особисто відвідав Гуцульщину й поселився в Криворівні в гуцула Пилипа Зеленчука. Невдовзі він придбав гарну віллу з городом, яку обладнав у гуцульському стилі, привіз сюди основну літературу і кожного року, до Першої світової війни, приїздив із родиною. Історик ласкаво спілкувався з гуцулами на різні побутові теми, розповідав їм цікавинки з історії України, Галичини, відвідував церкву, брав участь у гуцульських ігрищах, співав коломийки тощо.

Водночас із Михайлом Грушевським частими гостями Криворівні були В. Гнатюк, І. Франко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Ф. Вовк та багато інших діячів української науки і культури. Учений спілкувався з цими представниками тогочасної еліти, а також із місцевими краєзнавцями Л. Гарматієм, О. Іваничуком, А. Онищуком, Г. Колцанюком та вчителями, записуючи від них легенди й перекази. Особливо цікавили Грушевського історії про славетного Олексу Довбуша.

У Криворівні Михайло Грушевський багато працював над своїми дослідженнями. Як згадує професор Іван Крип'якевич, він мріяв написати історичний нарис про Гуцульщину. Саме тут Грушевський підготував і опублікував рецензію на збірку Марка Черемшини «Карби», підготував матеріали до декількох томів «Історії України-Руси» та нарисів з історії української літератури, які згодом опублікував під час еміграції у Празі.

1914 року видатний діяч залишив Криворівню і виїхав до Києва, сподіваючись невдовзі повернутися до цього краю. Але, на жаль, не судилося. Протягом наступних років Михайло Грушевський був яскравою фігурою національно-визвольних змагань 1917–1919 років та навіть очолив Українську Центральну Раду в Києві. Як згадував Іван Крип'якевич, після повернення на Радянську Україну 1924 року Грушевський думав завітати до улюбленої Гуцульщини і закарбувати навіки історію талановитого гуцульського народу. Проте доля внесла свої корективи у плани вченого.

Михайло Драгоманов

1875 року, наприкінці липня, Гуцульщину відвідав відомий український публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський діяч Михайло Драгоманов і український революціонер-демократ, прогресивний учений, громадсько-політичний діяч, автор праць із економічної історії й теорії Сергій Подолинський. Вони давно шукали нагоди ближче познайомитись із гуцулами та їх життям, а тому скористалися запрошенням знайомого письменника С. Витвицького, який проживав у Жаб'єму. За чотири роки до цього Михайло Драгоманов вже гостював у Галичині та зав'язав дружні стосунки з передовою молоддю, зокрема з І. Франком та М. Павликом, тож відтоді його неймовірно вабила Гуцульщина, і він прагнув побачити її ще раз.

Під час перебування в Жаб'єму, що тривало лише добу, М. Драгоманов і С. Подолинський милувалися гірськими краєвидами, слухали розповіді друга про життя й побут гуцулів, їх сміливість і невимірну любов до рідного краю.

Наступного дня М. Драгоманов і С. Подолинський приїхали до Станіславова, звідки поїхали на Буковину до Юрія Федьковича.

Дорогою до Путилова Драгоманову випало ночувати на полонині, і враження про полонинське життя гуцулів фольклорист закарбував у спогадах. Він описує невеличку будівлю з дерева, з лавами попід стінами, вкриту тільки з боків. Середина стайні була відкрита, і туди йшов дим від великого вогнища, що горіло посеред будинку. Це вогнище було живою ватрою, тобто витертою деревом. Такий вогонь запалювали, коли приходили на полонину на початку літа, а потім вогнище мало горіти до кінця сезону. Коли ж воно гасло, це вважалося поганим знаменням для скоту й для людей. Згадує Драгоманов і інструмент, котрим витирали вогонь. Такі деталі посідають значне місце у спогадах історика, і саме це робить його праці такими цікавими й вагомими для нащадків.

Іван Франко

Гуцульщина мала велике значення для видатного українського поета, письменника, ученого, громадського і політичного діяча Івана Франка й значною мірою вплинула на його життя та творчість. Про цей край письменник дізнався ще під час студентських років. Ну а на власні очі Франко побачив цей край 1880 року, у віці 24 років. Проте дійшов він лиш до Яблунева, де його 4 березня заарештувала австрійська поліція, яка пильно слідкувала за ним. Ув'язненого спочатку помістили в камеру міської Коломийської ратуші, а 5 березня перевели до тюрми Коломийського окружного суду. Тут молодий Франко написав свій знаменитий твір «Вічний революціонер», а також інші поезії. Також письменник занотовував усі пісні й приповідки, які чув від арештантів із Покуття.

Звинувачення Франка полягало в соціалістичній пропаганді й участі у замаху на війта села Москалівка біля Косова. Певною мірою ці звинувачення були об'єктивними. Річ у тім, що селяни Москалівки, брати Фокшеї, не захотіли платити податки і зробили замах на війта. А під час обшуку в них були знайдені твори М. Драгоманова, М. Павлика та І. Франка. Однак участь письменника в цьому замаху не довели, і власті обмежились триденним арештом за порушення паспортного режиму.

Після цього Івана Франка відправили в рідне село, але 15 червня він повернувся до Коломиї з метою поїхати у Нижній Березів. Тут поліція знову затримала його через брак паспорта. Водночас поет важко захворів у готелі.

У червні-серпні 1880 року, після довгих поневірянь, хворий на пропасницю Франко таки дістався Нижнього Березова, де зупинився у вчителя Кирила Геника. Майже весь час письменник лежав хворий і не виходив із хати. У цей час Франко продовжував писати оповідання, записував пісні, приповідки, які пізніше використовував у своїх публікаціях.

Утім, коломийський староста не дав спокою Франку. Він почав переслідувати письменника і врешті-решт етапом привів до Коломиї, та вимушений був відпустити за браком доказів. Франко повернувся до Геника, а 23 серпня 1880 року вирушив до рідного села.

Також Іван Франко полюбляв бувати в Косові, де його радо приймали М. Павлик, гуцули Печенюкта Ткач, Петро Джуранюк. В один із таких візитів письменник познайомився з визначним знавцем етнографії Гуцульщини Володимиром Гнатюком, який запропонував переїхати до нього в Криворівню на літній відпочинок. Відтоді Криворівня стала улюбленим місцем відпочинку Івана Франка, адже саме тут відбувалися його зустрічі з видатними діячами науки й культури.

То чим Криворівня так подобалася письменникові? Цьому сприяли мальовнича місцевість, чисте повітря, шумна річка. Усе це позитивно впливало на письменника, заспокоювало нервову систему, давало стимул до творчості. До того ж карпатське село було місцем відпочинку корифеїв української культури, таких як Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк та ін. Саме звідси Франко міг здійснювати далекі екскурсії в інші гуцульські села, аби вивчати народну творчість, зустрічатися з місцевими гуцулами. Франко сам неодноразово казав, що Криворівня напуває його душу спокоєм і тихою красою.

Спершу Іван Франко зупинявся в гуцула Проця Мітчука-Цілюка, а з 1906 року із родиною — у відомого різьбяра Василя Якиб'юка. Тут збиралися всі відомі діячі культури, які обговорювали тогочасні літературні процеси, утому числі й тяжку долю гуцулів.

Іван Франко неодноразово бував у Жаб'єму, Горішньому Ясенові, 1901 року приїжджав до Буркута на зустріч із Лесею Українкою, перебував у Головах із В. Гнатюком, у Кутах та інших карпатських селах. Багато матеріалу він зібрав про ватажка опришків Мирона Штолюка, а також жорстокого утихомирювача народних месників Герлічку та його помічника Юриштана. Ці матеріали згодом були опубліковані в «Етнографічному збірнику». 1898 року відвідав Франко й полонину Глистовату, яку, на жаль, не встиг описати.

У вільний від роботи час Іван Франко разом із дітьми ходив лісами, збирав гриби, ловив рибу і постійно збирав фольклор. Письменника завжди вабили понад усе інше печери і скелі Довбуша, розповіді про опришків, Штолюка, керівника селянського руху Лукіяна Кобилицю. Багата на народну творчість і екзотичність Гуцульщина надихала Івана Франка на нові твори. Саме тут він написав чимало оповідань, готував етнографічні матеріали, вів кореспонденцію, перекладав, читав газети, журнали, книжки й повною мірою насолоджувався атмосферою цього краю, аби ми з вами могли, у свою чергу, насолоджуватися його прекрасними творами.

Михайло Коцюбинський

1911 року на Гуцульщину завітав видатний український письменник, громадський діяч Михайло Коцюбинський, і далеко не останню роль у цьому зіграв Володимир Гнатюк. 1905 року, коли Коцюбинський перебував у Львові, між цими чоловіками встановилися міцні дружні стосунки. Відтоді В. Гнатюк, який хотів наштовхнути Коцюбинського на написання твору про життя гуцулів, прагнув витягнути письменника до Криворівні. Довгих шість років знадобилося Коцюбинському на те, щоб знайти час для мандрівки, але це було того варте.

Отже, ознайомившись із надісланою В. Гнатюком літературою з життя і побуту гуцулів, Михайло Коцюбинський вирішив ближче познайомитися з гуцулами й завітати до цього краю. На Гуцульщині письменник поселився у хаті М. Мосейчука і з надзвичайним захопленням узявся до вивчення побуту й традицій гуцулів. В. Гнатюк познайомив письменника з учителем села Голови Л. Гарматієм та іншими гуцулами, які стали для Михайла Коцюбинського провідниками в гуцульських горах та сприяли глибокому ознайомленню письменника з цим краєм. Що з цього вийшло — ми бачимо в неповторній повісті Коцюбинського «Тіні забутих предків», що якнайкраще вмістила враження письменника від перебування на Гуцульщині.

Леся Українка

На початку XX ст. гуцульський край відвідала видатна українська поетеса і громадська діячка Леся Українка. Усе почалося з того, що 1899 року під враженням творів Ольги Кобилянської Леся Українка зв'язалася з письменницею, і між ними встановилася глибока дружба. Через два роки О. Кобилянська запросила Лесю Українку до себе в гості в Чернівці. Тут Леся Українка гостювала понад місяць, добре себе почувала, спілкувалася з членами родини Кобилянських, а звідси подалася на Гуцульщину.

Спочатку Леся Українка дісталася Кімполунгу, де зупинилася в будинку Йоанни Нізнер і перебувала там до 24 червня 1901 року. З її кімнати відкривався чудовий краєвид на верхів'я гуцульських гір Рунгі Магуру, відомі з новел Кобилянської. Сюди обіцяла приїхати й сама письменниця, але часті дощі перешкодили цьому задуму. Про своє перебування в Кімполунзі Л. Українка писала в листах і, зокрема, нарікала на дощі. Втім, вони не псували приємного враження.

Наприкінці червня через дощі Леся повернулася до Чернівців, а звідти за порадою лікарів у супроводі свого майбутнього чоловіка Клима Квітки виїхала до Вижниці, де гостювала в місцевої жительки, гостинної жінки Ганни Москви. Тут вона милувалася гуцульськими краєвидами.

Через деякий час за порадою лікарів Леся Українка поїхала в Буркут на Галицькій Гуцульщині, аби там зміцнити своє здоров'я. Дорога на Буркут пролягала через надзвичайно гарні околиці Гуцульщини: Вижницю, Кути, Криворівню, Жаб'є. Ця дорога була нелегкою для кволої Лесі, проте краса гір компенсувала труднощі подорожі.

Урешті-решт Леся Українка дісталася Буркутського санаторію, де мала на меті поправити свої нерви й легені. За два місяці в Буркуті здоров'я поетеси трохи покращилося. Вона менше кашляла, — кровотечі з горла припинилися, катар бронхів почав згасати. Через тиждень-два Леся Українка вже бралася до літературної праці і займалася насамперед нелегальними виданнями соціально-демократичної партії та пересилкою їх до Росії.

Саме тут, у Буркуті, Леся Українка написала значну частину своїх поезій, зустрілася з видатними галицькими діячами науки і культури: Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Василем Стефаником та ін. Наприкінці серпня Леся покинула Буркут і через Вижницю виїхала до Чернівців, а звідти подалася на Київ.

Загалом, під час перебування на Гуцульщині Леся Українка побувала в багатьох місцях: Кімполунзі, Вижниці, Буркуті, Горішньому Ясенові, Жаб'єму, Довгопіллі, Гриняві, милувалася горами, полонинами, навіть сходила на їх верхи пішки і була в захваті від природи, що певним чином позначилося на її творчості.

Євген Максимович

Майбутній художник Євген Максимович народився 10 лютого 1857 року у Вашківцях у родині священика. Після закінчення чернівецької гімназії Євген Максимович переїхав до Відня, де 1876 року вступив до Віденської академії мистецтв. Талановитий студент мав на меті продовжити навчання в мистецьких школах Мюнхена й Парижа, але 1883 року через хворобу діда був змушений повернутися на Буковину і працювати професором ліцею в Радівцях.

1891 рік був визначним для Є. Максимовича. Цього року він був призначений штатним художником при резиденції буковинських митрополитів. Уже через рік художник виборов право на створення монументальної роботи з нагоди ювілею митрополита С. Мораріу. До цієї дати Євген Максимович створив за принципом ктиторських ікон фреску, на якій зобразив найвидатніших духовних та світських осіб того часу.

Євген Максимович був одним із тих небагатьох фахівців, хто мав академічну освіту та професійно оздоблював храми, що дуже цінувала консисторія.

Крім цього, художник став непересічним дослідником буковинської храмової архітектури та мистецтва, займався питаннями історії формування іконографії візантійського живопису. Результатом його натхненної праці стала стаття «Наші храми» про стан, збереження та будівництво нових культових споруд. У своїх публікаціях Максимович пропонував призначити спеціаліста, який би займався будівництвом храмів у краї, та виділити стипендію одному буковинцю для опанування фаху архітектора, а на теологічному факультеті викладати історію архітектури та мистецтва будівництва церков.

Мистецький доробок Є. Максимовича є хоча і невеликим за обсягом, але цікавим і своєрідним. У творчій спадщині художника збереглися роботи на релігійні сюжети, портрети та оригінальні жанрові картини з життя буковинських селян — реалістичні, виконані з великою любов'ю. Автор немовби проникає в душі, розкриває людські характери, передає настрій. У Чернівецькому краєзнавчому музеї досі можна побачити полотна Є. Максимовича «Два румуни» (1907), «Портрет молодої дівчини» (друга половина XIX ст.), «Штефан Великий» (1905).

1928 року Євген Максимович помер у чернівецькій лікарні. Його, справжнього сина свого краю, поховали на батьківщині, на чернівецькому кладовищі.

Василь Стефаник

Видатний український письменник і громадський діяч Василь Семенович Стефаник неодноразово приїздив на Гуцульщині. Його листування з багатьма літературними і громадськими діячами свідчить, що він у 90-х роках XIX століття відвідав деякі місцевості Галицької і Буковинської Гуцульщини.

У своїх листах письменник образно описує красу гуцульського краєвиду.

У листі до Ольги Кобилянської, що датований 12 вересня 1899 року, Василь Стефаник пише про своє перебування на Гуцульщині, зокрема в Довгопіллі, протягом трьох тижнів, звідки він поїхав на Дністер. Невдовзі письменник зустрічався із Лесею Українкою в околицях Буркута. Перебуваючи на Гуцульщині, він не лише захоплювався дивовижними краєвидами, але й насичувався творчими задумами, які згодом реалізовувалися в його талановитих новелах.

Крім цього, Василь Стефаник разом зі своїм побратимом Марком Черемшиною відвідував Кобаки та інші місцевості Косівщини.

Мандрівники вивчали народну творчість, побут гуцулів, ділилися з ними своїми думами. Проте, на жаль, Стефаник не залишив точної інформації, скільки разів переходив він села Гуцульщини і з ким саме спілкувався під час цих мандрівок.

Гнат Хоткевич

Відомий український письменник, прозаїк, драматург, перекладач і дослідник мистецтва Гнат Хоткевич також тісно пов'язаний із Гуцульщиною. За участь у революції 1905–1907 років і, зокрема, у виступах харківських робітників його переслідувала царська влада, і на початку 1909 року письменник емігрував до Галичини, де сприяв активному розвитку української культури.

Подорожуючи Східною Галичиною зі своєю бандурою, на якій Хоткевич з успіхом популяризував українські думи і народні пісні, за порадою етнографа В. Гнатюка 1906 року письменник прибув до Криворівні. Саме тут, на Гуцульщині, він суттєво поглибив свою літературно-театральну діяльність (1906–1912).

Гуцульщина полонила Гната Хоткевича. Зачарований гуцульським краєвидом, закоханий у людей і природу цього краю, письменник достеменно вивчав життя народу, його побут і звичаї, мову, багатий і самобутній світ фольклору, а потім втілював це у своїй творчості.

Андрій Шептицький

У селі Прилбичі (нині Яворівський район Львівської області) 29 липня 1865 року народився видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит Української грекокатолицької церкви Андрій Шептицький (своє ім'я прийняв уже за часів чернецтва), життя якого було напрочуд важливим для Карпатського краю і взагалі України.

Початкову та середню освіту він здобув удома та в гімназії Св. Анни у польському місті Кракові. Після закінчення гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. 1888 року здобув науковий ступінь доктора права. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після завершення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. 1892 року був висвячений на священика в Перемишлі, згодом став магістром молодих ченців у Добромилі, а з 1896 року — ігуменом монастиря святого Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Кристинополі (нині місто Червоноград Львівської області).

1899 року імператор Франц Йосиф І іменував Шептицького Станіславським єпископом, а римський Папа Лев XIII затвердив це рішення. Через сім років, у січні 1906 року, Шептицький очолював делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії.

Шептицький піклувався про освітньо-культурне життя в західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. 1905 року він заснував церковний музей, а 1910 року — Земельний банк у Львові. Також митрополит підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств, як-от: «Просвіта», «Хлібна школа», «Сільський господар». Постійну увагу він також приділяв організації та розвитку національно-релігійного життя в західноукраїнських землях. Так, він допомагав будувати духовну семінарію у Львові, заснував бібліотеку Станіславської Капітули.

На початку Першої світової війни митрополит Шептицький був заарештований російськими військами і вивезений спочатку до г. Києва, а згодом до Росії, де утримувався у Новгороді, Курську та Суздалі. Після Лютневої революції 1917 року був звільнений, після чого повернувся до Львова і відразу включився в політичне життя краю. З жовтня 1918 року став членом Української Національної Ради Західноукраїнської Народної Республіки — Західної області Української Народної Республіки (1918–1919).

Під час українсько-польської війни 1918–1919 років митрополит був інтернований польськими властями. У своїх виступах обстоював ідею незалежності та соборності України, засуджував окупацію Польщею Галичини і ліквідацію української державності в західноукраїнських землях. 1923 року Шептицького заарештовано та інтерновано до м. Познань. І тільки після особистого звернення Папи Римського Пія XI митрополита звільнили, і в січні 1924 року Шептицький повернуся до Львова.

У період між війнами митрополит Андрій продовжував роботу з розбудови УГКЦ. За ініціативою Шептицького було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наукове товариство (1929), Український католицький інститут церковного з'єднання ім. Митрополита Рутського (1939). В умовах польської окупації Галичини Митрополит Андрій постійно залишався оборонцем українського населення.

Засуджуючи насильницьку полонізацію краю, дискримінацію українського шкільництва, антиукраїнську національну політику польського уряду, Шептицький намагався консолідувати політичні сили українського суспільства. На початку Великої Вітчизняної війни митрополит вітав відновлення української державності і створення уряду Української держави — Українського Державного Правління на чолі з Я. Стецьком. Водночас митрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму. Засуджуючи переслідування євреїв, він навіть звернувся з протестом Щодо нищення єврейського населення в Галичині до рейхсканцлера Г. Гімлера.

1994 року митрополит помер. Його поховали у крипті собору св. Юра у Львові.

Олекса Волянський

Священик Олекса Волинський, якого часто називають сином Поділля та Карпат, народився 7 жовтня 1862 року. Вузькому колу фахівців-франкознавців він відомий як парох Криворівні, що завершив свій земний шлях у Соколівці біля Косова, де й похований поруч із рідними, але про це, на жаль, знають одиниці… Скупі відомості про Олексу Волянського можна знайти у примітках до багатотомників Івана Франка та Лесі Українки. Кажуть, що до 100-річчя з дня народження Франка вийшли друком спогади священика про поета і мислителя, але до недавніх пір ніхто не бачив їх. Лише в останні роки знайшлася світлина отця Олекси аж у Чернігівському музеї М. Коцюбинського, а також дві групові фотографії в музеї Франка в Криворівні. Деякі матеріали про священика опублікувала Івано-Франківська обласна газета «Галичина», а в процесі збору даних про нього встановлені контакти з його нащадками, що проживають нині в США й Канаді.

Чому ж про Олексу Волянського відомо так мало? Річ утім, що священик Олекса Волянський, хоч і не воював проти радянської влади, був представником ненависної цій владі Греко-католицької церкви. До того ж його внук став дивізійником «Галичини», а низка нащадків 1944-45 років емігрували на Захід із лав Червоної армії. Ось чому в радянські часи ім'я Волянського згадувалося так мало чи й узагалі залишалося поза увагою.

Точна дата і місце народження Олекси Волянського, на жаль, досі точно не відомі, кажуть лише, що його дід Микола Волянський був парохом у Баворові коло Тернополя, а батько — теж Микола — священиком на Тернопільщині.

Як свідчать розповіді тих, хто знав Волянського, а також родичів, дуже часто він згадував Поділля як рідну сторону, а десь на Тернопільщині проживали його близькі родичі — Завальницькі. Зрештою, Олекса Волянський був двоюрідним племінником іншого, добре відомого Волянського — Івана, пароха села Острівець на Теребовлянщині, першого місіонера на Американському континенті.

Не встановлено також і те, де вчився і здобував духовну освіту майбутній парох Криворівні, але відомо, що 1886 року він одружився з дочкою криворівнянського священика Йосипа Бурачинського Марією. Пізніше він опинився у с. Тлусте, далі — в Сереті на Буковині, а 1893 року став парохом Криворівні і залишався ним аж до 1922 року. Ось саме на цей відрізок часу і припадає його найбільш плідна діяльність у галузі культури.

Окрім своєї парохіальної служби, священик цікавився мистецтвом та художньою літературою. Так, 1898 року він був присутній у залі поштового клубу м. Львова, де святкували ювілей Івана Франка. Австрійська влада слідкувала за діяльністю священика й неодноразово штрафувала за порушення паспортного режиму, та о. Волянський на те не зважав і продовжував свою благородну діяльність.

Що стосується родини, то подружжя Олекси Волянського і Марії з Бурачинських мало трьох дітей: Володимиру (1890 р. н.), Романа (р. н. невідомий) і Кекилію (1898 р. н.). З вибухом Першої світової війни Роман Волянський був мобілізований в австрійську армію і загинув на фронті. Старша дочка Володимира стала вчителькою і працювала викладачем німецької мови в Перемишльській гімназії, а молодша — Кекилія — була гімназисткою, коли розпочалася війна. Лихоліття принесло багато біди і горя в родину Волянських. Окрім загибелі сина на фронті, мусив Олекса переховуватися від царських військ, адже йому загрожувала депортація в глиб Росії.

Короткий період існування ЗУНР прийняли Волянські як дар Божий Україні і всіма силами включились у державотворення. Поляки оцінили цю діяльність, і 1920 року Волянського було інтерновано й ув'язнено у Львові. В той настам перебувала молодша дочка — Кекилія, котра перед тим, склавши матуру, вчителювала у визволених Січовими Стрільцями селах Волині, працювала в редакції газети «Вперед» та жіночого журналу «Наша Мета». Урешті-решт Волянського звільнили, після чого він повернувся на Гу-Гуцульщинуа незабаром був переведений парохом у село Соколівку з 10 лютого 1923 року. Тут і судилося йому спочити, бути похованим і навіки стати частиною дивовижного гуцульського краю.

Назарій Яремчук

Напевне, в кожного з нас із іменем Назарія Яремчука асоціюється невмируща пісня «Червона рута», яку заспівав колись молодий співак. І заспівав надто із душею, адже предмет оспівування був знайомий Назарію дуже добре — Яремчук народився і виріс у с. Рівня на Чернівеччині. Його батько мав чудовий тенор, співав у церковному хорі, мати теж добре співала, а до того ще й була неперевершеною акторкою у Вижницькому народному театрі. Тож і Назарій почав співати змалку.

1969 року він закінчив Вижницьку середню школу і спробував вступити на географічний факультет Чернівецького університету, та спроба була невдалою. Довелося йому працювати деякий час сейсмографом у геологорозвідувальній партії, а потім закінчити курси шоферів. 1975 року Назарій Яремчук закінчить географічний факультет Чернівецького університету і почне працювати на кафедрі економічної географії, але врешті-решт переможе пісня.

Випадковості не випадкові — саме в цей час, коли юнак не вступає на омріяну спеціальність, вокально-інструментальному ансамблю «Смерічка» потрібні були юні співаки.

Голос Назарія, дзвінкий і приємний, сподобався, крім того, він легко вписався в колектив.

Самобутність «Смерічки» найяскравіше проявляється в пісні «Горянка», за яку В. Зінкевич і Н. Яремчук завоювали звання лауреатів конкурсу «Ало, ми шукаємо таланти». Пісні колективу відразу ставали популярними і з часом увійшли до золотого фонду української естради й були всесвітньо визнані. 1973 року ансамбль нарешті запросили на професійну сцену — до Чернівецької обласної філармонії.

Із часом голос Назарія мужнів, кристалізувалася самобутня манера виконання. Живлячись цілющими соками фольклору, він протистоїть модним швидкоплинним течіям і піднімається на нові вершини: у 1972 році — обласна комсомольська премія ім. К. Галкіна, через десять років — Республіканська премія ім. М. Островського, у 1984 році він стає лауреатом Всесоюзного конкурсу до 40-річчя Перемоги, 1985 року — дипломантом XII Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві.

Увесь цей час Назарій дуже багато працює — бере участь у гастрольних поїздках по всіх республіках колишнього Союзу, а також популярних фестивалях «Київська весна», «Московські зорі», «Кримські зорі», «Білоруська осінь», «Білі ночі», «Марцішор», «Вогні магістралі-77». Колектив «Смерічки» був учасником культурної програми XII Олімпійських Ігор, Першого Міжнародного фестивалю політичної пісні, що відбувався в Києві, виступав для делегатів і гостей всіх визначних форумів. У кожній пісні він намагався віднайти нові виконавські засоби, передати частку своєї душі.

1978 року Яремчуку присвоєно звання заслуженого артиста України, нагороджено орденом Дружби народів.

Через десять років Назарій Яремчук закінчує Київський інститут культури, факультет сценічної режисури, а за рік до цього, 1987 року, Н. Яремчук отримує звання народного артиста України.

Найщасливішим днем свого життя співак уважав день, коли Україна здобула незалежність. Після далеких гастролей в Аргентині і Бразилії, Канаді і Сполучених Штатах тощо він цілував Буковинську землю і дякував долі, що знову рідна домівка чекає на повернення свого вірного сина.

Життєва доля Назарія пов'язана з талановитою плеядою українських естрадних співаків, композиторів, музикантів, поетів, починаючи з 60-х років. Це М. Мозговий, В. Івасюк, С. Ротару, І. Крутий, Ю. Рибчинський, М. Сингаївський та ін.

Голос Назарія, чистий, мов ранішня роса, завжди нестиме добро в людські серця. Адже він співав навіть під час тяжкої хвороби і вірив, що мистецтво врятує світ і допоможе людям. 1995 року Назарій Яремчук помер, і тисячі його шанувальників по всьому світу відчули невимірну втрату…