Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

Легенда про виникнення Карпат

Колись на землі нашій була велика рівнина, осягнути яку було неможливо. Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми буками і яворами, берестами й тополями, текли потічки та річки, де водилося безліч усілякої риби.

Хазяїном долини був велетень, якого звали Силун. Коли Силун йшов, від його кроку здригалася земля. Кажуть, що Силун добре розумівся на ґаздівстві й мав безліч усякої худоби. Череди корів та волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів та свиней паслися на толоках, бродили лісами. А скільки було в нього птиці! Тисячі качок та гусей, курей…

Жив цей ґазда в чудесному палаці: з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали аж до самих хмар. Палац той мав стільки кімнат, що легко можна було заблудитися. А в помешканні — добра всякого! Вночі Силун спав у золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. А вдень звик відпочивати у кріслі срібному. На широкій долині слуги його землю обробляли, хліб вирощували, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, працювали щоденно, багатство примножували, та не собі, а хазяїну…

Слуги і служниці Силуна жили не в палаці, а далеко від нього, в дерев'яних зрубах та землянках. Не хотів господар, аби світлиці смерділи гноєм чи людським потом. Ні чоловіки, ні жінки, ні літні люди, Ні молодь не могли покинути маєток Силуна і шукати іншої роботи. Мусили вони жити і вмирати кріпаками.

Серед цієї прислуги працював у Силуна один хлопець, Карпо Дніпровський, який прийшов сюди від берегів Дніпра. Він подався у мандри в пошуках щастя ще десятирічним хлопчиком, бо батько помер, а мати жила бідно, і мусила бідолашна дитина їм чимось допомогти.

Карпо служив уже п'ятий рік… Як і всі інші, косив він траву, орав і сіяв пшеницю та жито, ячмінь і овес, збирав хліб. Не тільки за себе працював, а й іншим допомагав, бо жалів слабких. Полюбили його всі слуги і служниці за чесність, працьовитість, справедливість. Карпо ненавидів тих, хто панові дуже низько кланявся. Тяжко йому було дивитись, як Силун усе забирає, а народ живе впроголодь.

Коли Карпові виповнилось двадцять років, вирішив він повернутися додому — сподівався, що за віддану службу щедро винагородить його Силун. Тільки про це тепер і думав хлопець.

Однієї ночі вийшов Карпо надвір освіжитися. Проходив коло наймитських хатинок і побачив раптом якусь тінь, у якій скоро впізнав Силуна. Той ішов подивитися, як худоба ночує, чи все добре. Карпо подумав, що зараз саме і треба з паном поговорити.

Коли Силун був уже близько, Карпо закашляв.

— Карпе, чому ти тут? — здивувався Силун. — Може, дівча яке виглядаєш?

— Не дівча, пане — відповів Карпо, — а вас. Маю з вами поговорити. Служив я вам довго й чесно, та хочу тепер додому повернутися, аби матінку живою побачити… Платню хочу за службу попросити.

Силун спочатку подумав, що слуга жартує, бо досі ніхто не наважувався проситися йти від нього. Та й платні ніхто не вимагав. Але Карпо й не думав відступати:

— Я чесно служив, пане. І моя робота, гадаю, чогось була варта.

— Нікуди не підеш! — розізлився пан. — Це я вирішуватиму, коли й куди мої слуги будуть ходити.

— Я піду, пане, — не здавався Карпо. — Лише ще раз вам скажу, що моя робота чогось варта.

Такої зухвалості простити пан уже не міг.

— Під землю хіба що тебе відпущу! — лютився він, показуючи пальцем униз і наближаючись до парубка. — Там буде твоя платня.

Та хлопець зостався на місці.

— За мою роботу, пане, доведеться платити, — ще раз нагадав він, ніби й не чув панської погрози. Ця відповідь ще сильніше розізлила Силуна, він скипів так, що аж очі кров'ю налились, а з рота вогонь сапнув. Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю так сильно, що аж яма зробилася.

Та із Карпом нічого не сталося, він швидко звівся на ноги і відчув у собі непереможну силу — то, мабуть, земля йому подарувала за те, що робив на ній. Схопив Карпо Силуна, вдарив ним об землю, потім ще раз і ще. Не витримала матінка-земля тих ударів, розкололася. І опинився Силун у підземній печері, в яку хотів загнати непокірного слугу. Дарма він хотів вибратися на поверхню — земля закрилася, і жодної щілинки не залишилося на ній.

Тоді Силун вирішив скористатися своєю силою. Він вдарив ногою у земну кору — вона вигнулася, та не відчинилася, вдарив другою — вигнулася ще більше, а відчинитися не схотіла. Пробував головою пробивати, плечима витискати — дарма, кулаки теж не допомогли.

Проте на землі від його ударів гора за горою робилася, і чим дужче бив велетень Силун, тим вище піднімалися гори. А найдужче бив він там, де зараз Гуцульщина розташована.

На ранок прокинулися Наймити і побачили, що сталося. Подиву їх — було меж. Навколо них розкинулися гори, а на місці палацу нічого не лишилося, усе у прірву провалилося. Раптом з-під землі вдарила вода, що заповнила ту прірву. Чудувалися люди, а скоро зібралися на велику раду: як далі бути, як жити. Врешті-решт вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевирським, бо було воно синім, як небо. А гори на честь Карпа охрестили Карпатами.

І зажили люди в цьому краї по-новому. Одні залишились на рівнині, інші подалися в гори. Орали, сіяли, хліб вирощували, худобу доглядали. Навчилися ліси рубати, хати будувати. Кажуть, що Силун ще й досі не стих під землею, пробує вирватися, але вже не викидає гори, бо сили такої вже не має. Але ніколи йому більше не побачити поверхні, ніколи…

Легенда про гору Пікуй

Давним-давно в одному селі на високогір'ї Карпат жила дуже вродлива дівчина, яку звали Даяла. Сотні юнаків прагнули одружитися з нею, та вона всім відмовляла. А неподалік від гордої красуні жив талановитий гусляр Павло. Йому, як і іншим, не вдалось уникнути чар Даяли, тоді як вона, аби посміятися над хлопцем, наказала йому прийти вночі і під покровом сутінок заграти на гуслях.

Шлях до обійстя коханої був нелегким. Зграю вовків, яку зустрів Павло вночі в лісі, відігнав перебором струн. Та коли хлопець почав грати на гуслях під вікнами дівчини, почув голос не своєї любки, а якогось чоловіка. Зрозумівши, що красуня обманула його, дуже образився на неї Павло. Знесилений мандрівкою, він піднявся на верхівку гори Пікуй і заснув, поклавши поряд гуслі. Люди знайшли його за кілька днів і, зрозумівши, що у загибелі хлопця винна гордовита Даяла, прокляли дівчину. Більше до неї ніхто й не сватався. Кажуть, що раз на рік Даяла блукає гірськими стежками і плаче за своєю долею і втраченим коханням. А верхівку гори Пікуй відтоді у пам'ять про Павла називають Гуслями.

Легенда про гору плечі

Над Раховом вивищується гора Плечі. Хтось каже, що її називають так тому, що на вершину треба все на власних плечах виносити, бо гора така крута, що кінь туди не підніметься. Інші кажуть, що така назва дісталася горі через те, що вона подібна до людських плеч.

На цій горі, на відміну від інших, немає лісу й кущів. На ній росте низенька, але густа трава, а в ній — самі квіти. За народним переказом, — колись давно гора була такою, як усі інші, — розлогою, з пласкою вершиною, тож на неї легко було зійти. Серед зеленого поля тоді стояла невеличка дерев'яна хатина. Жила в ній жінка-вдовиця, і була вона босорканею. Хто їй хоча б поглядом не догодив, у того щастя й радості не буде довіку. А хто шанував її, тому вона допомагала. І мала босорканя двох синів-близнюків. Обдарувала їх великою силою: ще хлопчиками були, а вже з ведмедем боролися, а коли парубками стали, дерева з корінням могли виривати. Та були ті хлопці чисті душею, ніколи не робили лихого іншим.

Одного разу босорканя розбудила синів удосвіта і послала за дровами:

— Принесіть по в'язанці, — каже, — та самі не мордуйтеся, а дроворуба пошукайте та в нього й заберіть.

Не сподобалася синам материна наука, але змовчали вони й рушили в ліс. У лісі й справді надибали дроворуба. Чоловік саме склав дрова у в'язанку й сів перепочити.

— Що маємо робити? — питає один брат у другого. — Забрати дрова — лихо зробити, не забрати — мамі не догодити.

— А звідки вона знатиме? — відповів другий. — Принесемо їй дров, і все.

А босорканя все бачила: дивилась у відро з водою, і там, наче в дзеркалі, було видно, що її сини роблять.

Розгнівалася вона і надумала люто покарати своїх хлопців. Коли принесли сини в'язанки, мати з порогу закричала:

— Будьте прокляті! Вітрами станьте північним і південним, щоб ніколи разом не були, а лише в бійці зустрічалися.

Тієї ж миті брати-близнюки стали невидимими вітрами. Закружляли вони над полонинами, лісами й горами, селами і скелями. Піднімали хмари-тумани, дерева ламали, з громами браталися. У різні боки розліталися, потім один одному назустріч неслися.

Замислили брати помститися лихій матері. Зустрілися біля рідної хати й почали дути на гору — один із півночі, другий із півдня. Вийшла босорканя з хати і впізнала своїх синів:

— Синочки, — заблагала вона щосили, — Не робіть цього, бо ж гору зрушите!

Та не зважили сини на крик злої матері, дули на гору з такою силою, наче велетні плечима напирали. Зрушилася гора, впала на хату й присипала її разом із босорканею землею і камінням.

Багато-багато століть відтоді минуло. А брати-вітри не вгавають: і взимку, і влітку, і навесні, і восени зустрічаються на тій горі, яку люди назвали Плечі. Отож і не ростуть на ній високі дерева, а лише трава. А взимку на вершині панують завірюхи й бурани. Люди кажуть, що то вітри снігом присипають свою матір, аби не ожила вона і людям лихого не накоїла.

Легенда про кам'яну козу

Там, де нині розташоване село Фанчиково, колись була заросла терном та глодом низина. Це був справжній рай для звірів, що водилися тут. Раз або два на рік сюди на лови приїжджали компанії великих панів, а увесь інший час звірина жила спокійно.

Неподалік від Малої Тиси було поле, заросле очеретом, осокою та оситняком, яке в народі називали Дубітово. Сотні, ба й тисячі диких гусей та качок щороку тут гніздилися, ніхто їх не тривожив…

Із плином часу людей у цій місцині ставало все більше, орних нив на всіх не вистачало. Тож люди відвели каналами воду, і ніде стало раювати водному птаству. Крок за кроком Дубітово перетворилося на орну землю. Люди орали, волочили, засівали, збирали врожай. Найважче було боронувати.

Аби краще подрібнювати торф'янистий ґрунт, на борону треба було поставити тягар. Зазвичай на борону клали затверділе велике груддя. Однак воно швидко дробилося. А каменя в околиці не було.

Та сталося так, що у глухому місці, куди лишень за великих повеней досягали води Тиси, один ґазда знайшов у багні великий камінь. Був він такий важкий, що двоє чолов'яг ледве витягли його з ями. Камінь виявився незвичайним — наче хтось його обтесав, надав дивної форми. Коли з нього зчистили багнюку, стало добре видно, що камінь нагадує живе звірятко. Правда, ноги в нього були відбиті, а голова понівечена. Довго дивилися люди на знахідку й зійшлися на тому, що то коза, яка чомусь скам'яніла. На голові добре було видно місце, де колись зростали роги.

Здивувалися люди тому незвичайному каменю, та й забули про нього. Тільки ґазди, що боронували на Дубітові, інколи згадували про кам'яну козу. Клали її на борону, щоб по роботі скинути на узбіччя, звідки її сусід візьме за потреби на своє поле.

Так мандрувала кам'яна коза на боронах по всіх нивах роками. Взимку відпочивала десь під снігом, і так до приходу весни.

Однієї весни приїхав до Фанчикова дивно вбраний чоловік. Він мав довгі панчохи, шкірянку з кістяними ґудзиками, а на голові — капелюх із пір'ям. Щось говорив незрозумілою мовою, і зрозуміти його мову було неможливо. Лише за кілька днів, коли той перейняв якісь слова, з'ясувалося, що прийшов він аж із Тіролю. А прийшов тому, що вичитав зі старих книжок, ніби десь у цих краях має бути витесане з каменя зображення кози. Люди підсміювалися з дивного пана, який заради каменюки таку дорогу здолав.

Зійшовшись на тому, що він просто божевільний, сказали йому, що такий камінь якраз є у Фанчикові. Як почув таке чужинець, аж очі в нього заблищали:

— А як до нього йти? — скрикнув він.

А люди у відповідь:

— Там, на Дубітові! Недалеко від води! Давно вже там! Щонайменше десять років минуло, як ту козу тягаємо на боронах.

Показали вони чужинцеві, де шукати козу, і він побіг туди.

«Божевільний, ох і божевільний!» — сміялися місцеві жителі, але з цікавості пішли слідом.

Кам'яна коза саме лежала на бороні одного ґазди. Чужинець із допомогою двох селян обережно зняв її, оглянув із лівого боку, перевернув, знову оглянув, простукав її. Очі його палали, наче в лихоманці, руки тремтіли. Зішкріб із кози залишки багнюки — за вухом, на чолі, з місця, де колись були роги. Довго роздивлявся козу. Озираючись на присутніх, витирав спітніле чоло і щось пояснював. Виглядало це справді смішно. А коли вийняв ніж і турботливо обшкріб усю багнюку під хвостом у кози, то вже було сміху, що аж за животи люди бралися.

Та сміх припинився, коли чужинець після кількох марних спроб таки знайшов якусь щербину в камені й вийняв звідти маленького ключа. Турботливо обчистив пальцем ключик, сунув його у виявлений отвір, ударив п'ястуком і… Важке тіло кам'яної кози різко здригнулося від удару, тріснуло по всій довжині й відкрилося, наче скриня. Переляканих селян тільки й бачили… Лише деякі з них, найвідважніші, лишилися, вражені видовищем: нутро кози було вщерть наповнене золотими грішми. Монети блищали так, що аж очі засліплювали. Чужинець дав кожному селянину по монеті, решту золота швидко зібрав у мішок і зник у лісі. Після цього випадку фанчиківські ґазди все ще брали кам'яну козу тягарем на борони, але була вона вже залегка.

— Стратила вагу! — зітхали селяни, хитаючи головами.

Легенда про місце народження Олекси Довбуша

Легенду про місце народження Олекси Довбуша знаходимо в збірці «Легенди Карпат». Ось вона.

Спустившись з Кедроватого на північний схід, можна побачити дві скелі. В отих скелях близько трьохсот років тому народився славний гуцульський опришок Довбуш.

Ох, як народився славний Довбуш, цар полонинський, так сто зірок йому над головою хрестом стали, ясна зоря зійшла, затихла звірина в лісі, птахи в небі, риби в потоках, змії під колодами. А всі череди в полонинах стали як укопані, а всі козарі-вівчарі зачудувались, а всі пани здригнулись, і сам цісар Максиміліан розсердився. Саме бенкетував цісар, пив із келиха золоточервене вино. То лиш підніс той келих до губ, а він і випорснув йому з рук, упав та й розбився на дрібні скалки.

Скричав тоді цісар голосно:

— А що то має бути?

Але ніхто того не знав, ніхто того не відав, що келих випав з рук із цісарських, бо знайшовся на Божім світі славний отаман Довбуш, цар полонинський.

Довбуш ходив з товаришами по цілому світу: до волохів, у Туреччину, обійшов усі гори вздовж і впоперек, забирав у нехристів та в багатих людей гроші і ділив їх поміж бідних та своїх товаришів. На Кедроватий, де він народився, вертався лише тоді, коли багато золота і срібла нагромадиться в тайстрах.

На одній скелі є видовбане в камені крісло. У печері другої скелі був його сховок, де він гроші ховав. Якось, йдучи з Кедроватого, він наказав своїм товаришам вхід до тої печери добре замаскувати. Вони й замаскували, та так, що, вернувшись, Довбуш не знайшов туди ходу. Від того часу ця печера замкнена так міцно, що ніяка сила у світі не відімкне. Будують люди через гори залізничні колії, вирубують тунелі, а цієї скелі розбити не можуть. Є в ній рушниці та пістолети, оливою змащені, срібла, золота та різних скарбів без ліку, недарма ж люди кажуть: «Якби Кедроватий відкрився, то би на весь світ засвітився!»

Легенда про гору Кобилу

Галицькі й буковинські втікачі довго блукали містом, аж раптом натрапили на поляну, біля якої зливалися дві гірські річки. Тут можна було випасати худобу, та й води вистачало. Поселилися вони на тому місці й жили собі, сподіваючись, що ніхто їх ніколи не знайде і служити панам не доведеться.

Проте невдовзі дізнався про поселенців угорський дворянин Жигмунд. І вирішив він надіслати до втікачів своїх вояків, аби збирали данину. Та не скорилися втікачі. Тільки-но в селі з'являлися панські слуги, пастухи розходилися по лісах, аби ті не забрали худобу. А одного разу зустріло вояків село кілками й сокирами.

— Опришки! Бандюги! — закричав підпанок Кереші.

— Так, ми опришки! — спокійно відповів йому немолодий селянин. — То йдіть собі від нас по добру, або підете неметеними шляхами.

Підпанок лише ще дужче розсердився.

— А ну розійдіться! — наказав він селянам.

Та вівчарі з пастухами і не думали виконувати панський наказ. Затиснувши кілки й сокири, всі разом рушили до панських вояків. А ті, боячись смерті в глухому лісі, відступили.

Повернувшись до Сігету, охоронці розповіли своєму панові про непокірних гуцулів, а пан розгубився й пішов за порадою до церковного владики. Владика мовив:

— Треба їх до Божої віри навернути, а для того каплицю із розп'яттям Христовим для них збудувати. Бо не будуть вони, дикуни, нас боятися, доки Бога не бояться…

Порада владики сподобалася дворянинові. Незабаром до поселення прийшли майстри, які збудували кам'яну каплицю, а скоро й піп з'явився службу служити, до Божого лику людей навертати. Невдовзі й сам Жигмунд сюди завітав та запалив у каплиці воскову свічку, аби селяни бачили це і волю Божу прийняли ближче до серця.

— Ваше село називатиметься Дєртянлігет, — обернувшись до людей, сказав Жигмунд.

З тих пір так і називалось це село угорською, а по-нашому — Палаюча Свічка. Проте люди й надалі не хотіли коритися панові: данину не платили, працювати до нього не йшли. Найсильніші чоловіки утворили справжній загін опришків, який очолив Гриць Варцаба. Опришки не лише не дозволяли панським слугам виводити худобу з села — вони ще й нападали на панські маєтки, зупиняли біля шляху галицьких купців…

Одного разу вирішив Жугмунд розправитися з опришками, золото-срібло відібрати, а ще знести їх поселення, а для того послав силу-силенну озброєних вояків. Коли дізналися опришки, що в Дєртянлігет військо їде, все золото й срібло в мішки зібрали і поскладали на сіру кобилу.

— Веди її на гору, — наказав Варцаба одному зі своїх товаришів.

Опришок повів кобилу за уздечку. Проте не встиг він і вийти за село, як побачив перед собою панське військо.

— Куди це ти ведеш шкапу? — спитав старший вояка, вказуючи на кобилу.

— Попасти її хочу, — відповів опришок.

— Опришків бачив десь у селі?

— Та ні, не бачив, світлий пане.

Вояки пропустили парубка з кобилою, а самі подалися до села, аби розпитати про опришків. Та тільки-но вивів легінь кобилу на гору, як за ним погналися вояки. У селі вони здогадалися, що то був опришок, який їх обдурив. Слід вів на гору. Наздогнали вояки опришка, схопили його, зв'язали.

А шкапину зловити ніяк не могли. Пробували вони і приманювати тварину, і наздоганяти, і стріляти почали, а кобила від них лише віддалялася. Вже поранена, вона обійшла гору й зникла. І тільки опришки бачили, куди вона поділася — кобила зайшла до знайомої печери. Вхід до печери опришки завалили величезним каменем, а самі пішли на бій із вояками. Не пощастило опришкам у бою — одні загинули, інших вороги взяли в полон, повели до суду і потім стратили в Сігетській тюрмі. Та купи золота пани так і не знайшли.

Щоправда, в селі знали, куди зникла кобила. Але відкрити печеру не наважувався ніхто — опришки її заворожили. З тих пір гора зветься Кобилою, а село — Кобилецькою Поляною.

Легенда про козака Щербія

У збірнику «Легенди Карпат» знаходимо таку напрочуд цікаву легенду про козака Щербія.

То було ще за давніх часів. Татарські орди часто нападали на Буковину. Ростуть квіти, радіють люди, молодь весілля справляє, а тут раптом налетять бузувіри та й усе надбане людом пограбують і спустошать. Стане земля пусткою. Навіть оплакати того лиха нікому, бо того закатували, того вже в ланцюгах женуть на муки в неволю. Було то справжнє лихоліття. Панам ще нічого, сховаються у фортецях, мають собі оборону і захист. А от простим людям не було життя.

Так ото й того разу найзапекліший хан кримської орди рушив на Буковину. Ішов він через українські степи, і за його ордами лишалась мертва земля, наче після пожежі або сарани. Все замовкало, завмирало. Дійшов хан і до буковинських лісів, палив і руйнував міста і селища. Вночі далеко червоніли заграви пожеж: села палають, степи й ліси у вогні.

І прийшов той хан з ордою аж до самого Путивля, а він ще тоді невеличким сільцем був. Мало було там оборонців. Лише один полк козаків на чолі з полковником Щербієм. Небагато було вояків, але яка то була в них сила духу велика!

Була тоді осінь. Брали заморозки, почалися перші хуртовини. Люди кидали свої домівки, тікали в ліси та гори. Один тільки Щербій відважився виступити проти страшної сили ханської орди. Задзвонили тоді в церквах сумно й заклично, посходився весь народ, дужі й немічні.

І коли сонце привітно усміхнулося людям, на буковинців кинулися татари. Земля застогнала, наче від тяжкого болю. Стали козаки до бою на смерть, тверді, мов кремінь.

Забряжчали шаблі. Ринули в бій татари і здивувались, побачивши, якою грізною силою став полк славного козака Щербія.

Бились довго. Вже настала ніч. Велика сила йшла на козаків. Знемагали в боях буковинці. Мало залишилося їх. Багато товаришів полягло у кривавій битві. Стали козаки назад відступати і дорогу свою трупами ворожими встелили. Відійшли аж на скелі понад Черемошем. І вийшов тоді наперед Щербій і сказав:

— Смерть неминуча нам, брати! Нехай же вона не буде нам страшною, бо страшніша неволя татарська. Стомились ми, і руки наші безсилі далі битись. Унизу наш рідний Черемош. Нехай же він нас і прийме на вічний спочинок. Боронили ми свій рідний край хоробро, уміймо ж і вмерти за його честь і славу. За мною йдіть, хто край свій любить!

З цими словами кинув Щербій свою вояцьку зброю у холодні хвилі Черемоша, зняв шапку з голови і гордо й сміливо кинувся в бистрину. Без вагання кинулися за своїм ватажком вірні його побратими.

Вражені були татари, бачачи це. Постояли, подивились у хвилі, де зникли хоробрі козаки, та й пішли назад руйнувати місто. Запалили оселі і разом з димом послався дух смерті по цілому краю. Настала ніч, і вогнища палали всюди, куди сягне людське око.

А коли настав другий день і зійшло сонце, то побачили лихі загарбники на високій скелі диво. На її вершині, звідки вчора кинувся Щербій у воду зі своїми побратимами, велично здіймалася кам'яна голова — голова сміливого ватажка буковинців. Татари жахнулися і, квапливо згорнувши свої намети, пішли геть від Черемошевих скель.

Згодом, коли у зруйновані селища повернулися змучені люди, то знайшли собі втіху у вічній пам'яті про козака Щербія, яку лишив по собі їхній хоробрий оборонець. І ця славна пам'ять через цілі покоління передається з уст в уста і дійшла нині до нас.

Легенда про урочище Козє

Цікавою є легенда про урочище Козє, що її знаходимо у збірці «Легенди Карпат».

У вузькому міжгір'ї між горами Магура і Гемба сігетський граф Нодь Король уподобав собі урочище для відпочинку й полювання. Люди з найближчого села Луга звали це місце Козє, бо тут водилося багато диких кіз. Лісова охорона, за наказом графа, доглядала за тваринами, заготовляла для них сіно, отаву, сіль. Кіз та іншої звірини щороку прибувало.

Захотів граф честі бути запрошеним до цісарського палацу, зав'язати знайомства серед столичного панства і подарував Козє своєму шурякові, теж графові, що жив у Відні. Той мав слово в австрійському парламенті, був частим гостем цісарського двору.

І в Козє щоосені почали приїжджати пани з Відня та Будапешта. Не тільки полювати, а й розважитися, відпочити серед чарівної природи.'Приїжджали пани і чоловічими компаніями, і з сім'ями. Високі дами в чорних капелюхах та довгих сукнях залицялися до молодих мисливців, запрошених із різних графств. У будинках біля Тиси, де відпочивали пани, були спальні, їдальні, кухні, великі льохи з найкращими угорськими винами. Де мисливського замку вела гарна дорога, огороджена кам'яною стіною, щоб на неї не зсувалося каміння з гір. Біля дороги та навколо будинків росли берести, липи, ясени.

Якось граф запросив на полювання до Козього самого цісаря. Був то молодий правитель, який щойно сів на трон.

Він радо згодився помандрувати карпатськими лісами. В дорогу наказав зробити оковану золотом карету, а спиці в колесах були срібні.

П'ять пар коней з дзвіночками на шиях та в розкішній упряжі тягнули цісареву карету. За цісарем їхали міністри, графи, охоронці. Коли заїжджали в якесь місто чи село, люди виходили на вулиці, вітали цісаря, церковні владики благословляли його в дальшу путь, а вірникам казали молитися, аби охороняв Бог їхнього повелителя від лиха…

В Козім цісареві заманулося відразу на полювання, не схотів і відпочити з дороги. Віденський граф сам розставив мисливців-загоничів. А для цісаря на одній зі скель була обладнана вартувальня, звідки було добре видно широку луку, на яку виходила звірина, — кози й олені.

Загоничі почали гнати звірину, і на поле вибіг красень-олень. Відчувши присутність людей, він високо звів голову і подивився просто в бік цісаря. Але цісар не захотів стріляти в такого красеня. Підводив рушницю, опускав і милувався красенем, доки той не зник у лісі.

Наступного дня цісар знову побачив із вартувальні того красеня-оленя. Але вже не милувався ним, а вистрелив.

Коли підбіг до місця, де метався поранений олень, той заговорив людським голосом.

— За що ти мене вбиваєш? — докорив олень. — Ти — цар свого народу, а я був царем звірів у цих краях…

З тими словами красень-олень помер.

І тут цісареві стало недобре, в голові зашуміло, і він упав біля трупа. Коли підбігли графи й міністри, що були на вартувальні, цісар лежав непритомний. Лише свіжою водою з потічка вдалося повернути його до тями.

Розповів цісар мисливцям, що сталося, і поховали царя звірів із великими почестями, а на могилу прикотили великого каменя.

Відтоді в Козьому не вбивали оленів, бо вважали їх за священних звірів. Але ще довго полювало панство на кіз та вепрів. Після кожного вдалого полювання вчиняли великий бенкет. Граф наказував взяти відлужанців великого вола і пекти на ватрі посеред майдану. По чотири чоловіки ледве обертали вола над вогнем між розсохами. Не одного вола було з'їдено, не одну бочку вина токайського випито.

Роки минали. Якось вже старий цісар захотів у Козьому вполювати ведмедя. Граф, радо погодився допомогти йому. Тепер треба було зробити так, аби цісар не шукав ведмедя по всьому лісі, а щоб звір сам прийшов на певне місце. Слід було якось підманити ведмедя.

Охоронці лісу прив'язали до дерева стару кобилу на галявині, куди інколи навідувався бурмило. Перші три ночі ведмідь не приходив, а на четверту прийшов. Довго ходив навколо шкапи, принюхувався, поки насмілився вбити її. Через кілька днів на те місце прив'язали другу кобилу, потім третю. Відтоді ведмідь часто навідувався на галявину. Став сміливішим — зразу вбивав тварину.

Наближався день приїзду цісаря і день полювання.

В Козє цісар прибув, коли все було готове. Охоронці мисливського урочища запевнили графа, що ведмідь прийде, коли треба.

На зорі цісар зі своїм почтом пішов на те місце, де мав з'явитися ведмідь. Серед галявини стояла шкапина. Однак ведмідь не приходив. Чекали годину, дві, три, вже цісар почав дратуватися. Стривожився граф, зібрав охоронців лісу, і пішли вони шукати бурмила. Знайшли його в гущавині. Звіра було вбито ще напередодні. І шкіру здерто, й м'ясо забрано, лишилися тільки нутрощі.

Невесело почувався в той день цісар. А ще гірше — граф. За своє невдале полювання цісар зняв його з посади міністра, а Козє віддав у власність держави.

Більше не приїжджав цісар Австро-Угорщини на полювання. Не з'являвся тут і віденський граф. Але не раз іще гуляли в мисливському замку пани — із Австрії, Угорщини, Німеччини, Чехії.

Сліди їхніх розкошувань — так званого мисливського замку — збереглися донині.

Легенда про вершини Близниці

У Карпатах є дві високі гори, дуже схожі одна на одну. Здавна їх називають у народі Близницями.

Колись давно, коли люди тільки оселилися в цій місцині, на цих горах не було такого густого лісу, як тепер, а на галявинах росла висока соковита трава. Якось улітку, під час сінокосу, там косив чоловік, а жінка винесла йому обід. Цієї хвилини її й застали пологи. Отже, вона просто на гірській галявині народила двох хлопчиків-близнюків.

Із плином років хлопці виросли і перетворилися на вродливих і напрочуд дужих парубків. Водночас якийсь пан забрав собі ті дві гори, а разом з ними й ліс. Той пан дуже любив полювати.

Одного разу захотів він вполювати ведмедя, та не просто вполювати, а піймати його живим, аби похвалитися перед іншими панами. Мисливці йому розповіли, що в Ялинковатому живуть два сильні хлопці-близнюки, які можуть допомогти йому упіймати ведмедя. Пан їх і запросив, а натомість пообіцяв віддати їм обидві гори з лісом. Хлопці дали згоду. Коли загоничі нагнали на панів ведмедя, вони його оглушили, зв'язали і поклали в заготовлену клітку. Пан наказав покласти клітку з ведмедем на фіру і повіз її до свого маєтку.

Дорогою панові стало шкода віддавати гори з лісом хлопцям, і він наказав своїм охоронцям убити парубків.

Нелюдська жорстокість пана вразила місцевих жителів, які на згадку про загибель красенів-близнюків назвали гори Близницями.

Легенда про гору Говерлу

Одного разу угорський барон Янош Нодь дізнався, що ніхто з-поміж мадярів ще не піднявся на найвищу, тоді ще безіменну гору в Карпатах. Він і вирішив першим вийти на вершину і дати їй своє ім'я. Із собою взяв двадцять дужих слуг на конях, запасся харчами та спорядженням і вирушив у дорогу. Надворі в цей час якраз було спекотне літо. Уся Угорщина чекала на похід Нодя, який мав принести славу цілій державі і, звичайно, собі. А от про те, що на цю вершину не раз уже сходили прості селяни, ніхто й не хотів згадувати.

Минуло два місяці, і нарешті дістався Янош Нодь до невеликого карпатського села, що загубилося в горах. Подиву його не було меж… Невже на ту гору дійсно так важко вийти? Адже її вершина, здається, зовсім поряд!

Літнє сонце пекло просто нестерпно, але йти було приємно. Хвойні праліси давали бажаний холод людям і коням. Ще два дні йшли подорожні до підніжжя гори. А там уже барон зупинився і наказав розбити табір, аби відпочити й відновити сили.

Ще два дні люди відпочивали. Аж нарешті, залишивши трьох чоловік та коней у таборі, барон із рештою слуг на світанку вирушив на гору. Довго йшли подорожні, у декого навіть взуття розбилося. Довелося продиратися крізь густі хащі, наступати на колюче каміння, перелізати через товсті колоди, повалені бурею… Люди знемагали й падали, що почало дратувати гордого пана. Одного слугу, який хотів вертатися назад, пан від злості пристрелив.

Під вечір змучені люди вийшли з лісу й побачили перед собою широку полонину, яка наче сягала неба. Не був утомленим тільки Нодь. Вершина, що височіла за якихось кількасот метрів, вабила чоловіка, і він летів до неї, щоб стати першим над Карпатами.

Ніхто і не звернув уваги на те, що небо затягнули важкі хмари. Схаменулися подорожні тільки тоді, коли на них посипав лапатий сніг, подув крижаний вітер, знялася хуртовина й завирував буран. Аби врятуватися від бурі, люди розбіглися хто куди. Даремно Нодь зупиняв їх — ніхто не хотів його чути. За ніч намело стільки снігу, що люди ледве пересувалися від замету до замету.

До табору повернулася лише третина слуг — змучених, голодних, перемерзлих. Решта загинула в бурані. Не повернувся й барон Янош Нодь.

— Говирло! Говирло! — втомлено повторювали ті, хто повернувся. Мадярською це означало, що всю вершину засипав сніг. Такого дива люди з далекої мадярської рівнини ще не бачили… Хіба може бути, щоб серед літа — та й сніг?

З тих пір гору назвали Говерлою — сніжною горою. А вона й справді сніжна і взимку, і влітку!

Легенда про Говерлу і Прут

В одному селі жив хлопець, якого прозвали Прут. Якось запрацювався він у горах і вирішив не йти додому, а заночувати просто в лісі. Знайшов він собі високу струнку ялинку і ліг під нею. І наснився йому дивний сон — ніби прийшла до нього гарна дівчина, уся в зеленому. Дівчина гладила його по волоссю і співала пісню. Та щойно хлопець простягнув до неї руку, вона одразу ж зникла. Прокинувся він, а навкруги нікого немає. Тільки на гілці помітив він зелену стрічку. Запала дівчина йому в душу, і вирішив хлопець її знайти. Наступного вечора він знову влаштувався під тією самою ялиною, але вже не спав. Стемніло, і він побачив, як із-під землі з'явилася та дівчина і пішла просто до того місця, де сховався Прут. Коли вона підійшла до дерева, хлопець скочив і обійняв її. Він запитав, як її звати. Вона спочатку злякано дивилася на нього, а потім усміхнулася і сказала:

— Говерла.

Після тієї ночі Прут більше не з'являвся вдома. Весь час він був у горах, разом-із Говерлою. Вони щиро покохали одне одного. Однак Говерла була дочкою гірського царя, тому вона не могла спуститися з гір до людей.

Щойно батько Говерли дізнався про її любов, він прокляв її. Не змогла дівчина далі жити без коханого і стрибнула вниз із високого обриву. Відразу піднявся страшний вітер, який руйнував усе на своєму шляху. А вранці знову засяяло сонце, і люди побачили, що на місці долини тепер стоїть величезна гора. Довго шукав Прут Говерлу. Побіг він на гору і почув її голос. Не повернувся він більше до людей.

І відтоді потекла вниз гірська річка, прокладаючи собі шлях між скелями. І прозвали люди річку Прутом, а гору — Говерлою.

Легенда про Чорну гору

Пан Трієску мав величезний замок. І всі гори та пасовища, які бачив він із вікон свого замку, привласнив пан собі. Минали роки. Домнул Трієску обжився тут і всі гори та полонини назвав по-своєму: Менчул, Шаса, Думен, Унгуряска, Герешаска, Веденяска, Рогнєска… Аж донині мають вони такі назви.

Жив пан як у Бога за пазухою: ходив на полювання, ловив у річках рибу, милувався краєвидами. А слуги його випасали на гірських луках тисячі корів та волів, овець і коней. Коли ж наближалася зима, чоловік повертався до свого маєтку у волоському місті.

Одного разу дізнався Трієску, що між горами, у долинах річок, поселяються люди. Вони тікали сюди з галицьких сіл від польської шляхти. Почав пан заходити до тих поселень і забирати в людей худобу. Коли ж хтось чинив опір, карав того на смерть.

Хоч і старий був пан, але не міг обійтися без жіночої ласки. Тому час від часу він посилав слуг у верховинські поселення за найкращими молодими дівчатами, а іноді й сам вирушав на таке полювання. Зустріне гарну дівчину, схопить її на коня — й вихором у гори, до маєтку.

Та були в поселеннях гуцулки, що не піддавалися панській сваволі. Таких гордовитих дівчат старець спершу брав силою, а потім кидав у прірву.

В одному з сіл жила надзвичайно гарна дівчина Оленка. Матері в неї не було, а батько, знаючи про панські звички, беріг дочку мов зіницю ока. Та все ж таки дійшла до Трієску чутка про Оленчину вроду.

Кілька днів панські слуги намагалися впіймати Олену, аж поки однієї ночі таки викрали її. Та батько дівчини дуже скоро помітив, що доньки нема, і здогадався, куди зникла його дитина. Пішов нещасний батько радитися з людьми, що йому робити. А люди думали, думали та й таке собі надумали: вже одного разу від біди тікали, та не втекли, а тепер уже й тікати нікуди, і стали готуватися до удару на замок. Узяли коси, вили, сокири, кілки й пішли в гори.

Домнул Йоне Трієску не думав, що хтось посміє напасти на його замок, адже всі довкола знали, що фортеця має сильну сторожу. Почався великий бій — і в замку, і біля нього. Коли битва скінчилася, сонце освітило на горі трупи, з яких кров струмочками стікала до річок. Та повстанці здобули перемогу. З темних підвалів випустили вони невільників, а в одному із залів знайшли переляканого пана. Просто перед ним лежала вбита красуня. Заридав над нею нещасний батько, а селяни тим часом покарали Трієску: як не просився, прив'язали його до стовпа, облили смолою й підпалили.

Разом із жорстоким паном згорів і замок. Чорний дим стелився по землі, яка вже й так почорніла від крові. Згоріло все, саме каміння залишилося, таке ж чорне, як і все навкруги. А гору на сході Карпат назвали гуцули Чорною горою.

Легенда про гору Камінь

Між Раховом і Косівською Поляною на горі Камінь є невеличка улоговина, яку назвали Коритом. Ця улоговина і справді схожа на велике корито, видовбане в землі. У ньому росте густа соковита трава, а в ній — золотоголовий нечуйвітер, польові ромашки, запашний чебрець, кущі жерепа та багато іншого зілля, що лікує від різних хвороб.

Люди довго обходили це місце стороною, казали, мов, воно нечисте. Той, хто потрапив туди, або зовсім не вертався, або приходив глухим і німим, забудькуватим. Лише одній-однісінькій людині звідти пощастило повернутися здоровою…

Під вершиною гори, на широкім полі, яке зусібіч оточували ліси, пас отару Василь Цюнюк, молодий і дужий вівчар. Увечері, аби відігнали почуття самотності, сів Василь під єдину на полі смерічку, вийняв сопілку і почав грати. Та раптом відчув, як по тілу пробіг мороз, а потім — жар. Цієї миті хтось легенько торкнувся його плеча.

Під смерічкою Василь побачив молоденьку дівчину. Вона пильно дивилася на парубка, слухаючи чарівну мелодію його сопілки. Одягнена дівчина була в білу, мов сніг, і довгу сукню, крізь яку проглядалося красиве ніжне тіло. Обличчя дівчини пашіло рум'янцем. Дві довгі коси золотавого волосся вона перекинула на груди, а в руках тримала польові ромашки.

Від захоплення вродою дівчини й несподіванки Цюнюк припинив грати. Та вона попросила:

— Грай, любий мій, грай! Я прийшла, щоб послухати твою сопілку, відраду твоєї душі.

Здивувався вівчар і подумав: «Звідки вона тут? Пасовище ж знаходиться далеко від села. І йти треба крізь густі темні ліси… Несхоже, щоб вона через хащі пробиралася».

Вівчар продовжив грати на сопілці веселі, тужливі, протяжні, дрібненькі мелодії. Грав, а собі милувався дівочою красою.

— Василечку, — прошепотіла красуня, — ходімо зі мною, я тобі щастя подарую!..

— Щастя? — перепитав Василь. — А звідки ти його візьмеш? Спочатку собі б знайшла!

— Тож я для тебе хочу!

Зачарований небаченою вродою, вівчар пішов за дівчиною, покинувши отару, але не припиняючи грати на сопілці. А та немов виспівувала одну мелодію за другою.

Тож ідуть вони полем та піднімаються все вище і вище. «Може, заманити мене кудись хоче? — злякався вівчар. — Куди це вона мене веде?» Подивився він на дівчину і помітив, що красуня не йде, а наче пливе в повітрі. І трава під її ногами не шелестить, і квітки не ворушаться.

Збагнув парубок, хто вона є, і припинив грати. Хотів був озирнутися, аж раптом почув:

— Не смій! — різко сказала дівчина. — Бо лихо буде…

Мавка — а це була саме вона — взяла його за руку й повела на вершину. Коли вже підійшли вони до самої вершини гори, перед вівчарем пропливла завіса туману.

Він нічого не бачив — ані дівчини, ані поля, не відчував запахів. Лише розумів, що його хтось веде, тримаючи за руку. Прозріння прийшло до вівчаря лише у видолинку-кориті, де мавки збиралися на гулянки.

Тут він побачив багато таких же вродливих дівчат, як та, що привела його сюди.

Мавки обступили хлопця й запросили сісти на кам'яну лаву.

— Грай, милий, грай! — гомоніли вони. І Цюнюк довго вигравав на калиновій сопілці, а мавки слухали, слухали, а потім заходилися танцювати.

— Танцюй з нами! Гуляй з нами! — запрошували Василя, аж раптом узяли його попід руки і швидше вітру закружляли в танці.

— Гуляй, хлопче, з нами, танцюй! — лунали їх голоси. — Покохай когось із нас так само, як Гафійку…

Гафійка! Це була дівчина, мила його серцю. Давно не бачив її вівчар, бо живе в селі. І подумалося хлопцеві: «А що сказала б вона, якби довідалася про те, що я на гулянці у повітруль?» А мавки продовжували своє:

— Нащо тобі про неї думати? Вибирай будь-яку з нас…

Натанцювавшись, мавки знову сіли на камені й припали до Василя. Кожна прихилялася до нього, пестила, просила ласки.

Три доби вівчар Василь гуляв із мавками. За те, що порадував їх, дівчата пообіцяли відпустити його назад. Але з однією умовою:

— Не смій говорити, хлопче, де ти був, кого бачив і що чув, бо лихо буде…

Опівдні у вівчаря перед очима знову проплив туман. Дівчина-мавка взяла його за руку і повела на те поле, де вони зустрілися вперше. Щойно підійшли до смерічки, знявся сильний вітер. Парубок і не помітив, як мавка покинула його й закружляла в повітрі.

Оце тільки тепер вівчар згадав про отару. Дивиться, а вівці пасуться на тому місці, де він їх залишив. Що сталося — не сказав нікому, бо ж боявся, аби мавки лиха не накоїли.

З Гафійкою Василь не одружився. Вона покохала іншого й вийшла заміж за нього. Прожив чоловік дев'яносто п'ять років, але так і не зазнав щастя подружнього життя. Перед смертю тільки розповів, що з ним сталося за молодих літ на горі Камені…

Нині той, хто прийде до того природного корита, дівчат-мавок не зустріне. Але почує несамовитий запах зілля і чарівний шепіт землі, що нагадують про мавчині забавлянки.

Легенда про озеро Синевир

Колись давно гори належали багатому графові, і люди працювали на нього: пасли овець і корів, рубали ліс. У графа була красуня-дочка Синь.

Дівчину звали так тому, що очі її були такі ж сині, як саме небо.

Одного разу граф узяв дочку з собою в гори. Поки граф перевіряв роботу лісорубів, дочка збирала на галявині квіти. Раптом вона почула звуки сопілки і побачила, що на лузі сидить хлопець і грає. Це був Вир — пастух. Помітивши дівчину, він перестав грати. Так вони познайомилися.

Після цього дівчина стала часто приходити в гори до пастуха. Вони щиро покохали одне одного. Але батько дізнався про це і заборонив їм зустрічатися. Але не могли вони більше жити нарізно… І тоді граф наказав убити Вира. Люди графа дочекалися моменту і скинули на хлопця камінь зі скелі.

Дізнавшись про це, Синь прибігла до того місця, обняла камінь і заплакала. Довго вона плакала, поки на тому місці не утворилося озеро. Вода в озері синя і чиста, як очі Сині, а посередині видно верхівку того каменя.

Легенда про Івана-лісоруба

Жив колись дід Петро, і була в нього дружина Олена. Вона народила йому єдиного сина Івана. Усю молодість дід Петро служив пану Люблінському. Та раз не догодив він панові й мусив із родиною втікати.

Петро оселився неподалік від Синевира в густім лісі. Нелегко було там жити, нелегко добувати їжу. Дід Петро навчив свого сина стріляти зайців, лисиць, куниць, ловити рибу. А риби тоді було дуже багато.

Зробив собі дід Петро невеличку хижчину. Знайти її міг лише той, хто добре знав усі стежки, адже зусібіч оточував дідову оселю густий ліс. Звіра Петро ловив пастками і сильцями, а шкури сушив. І коли назбиралося багато шкур, дід Петро зробив на ріці Тереблі бокор зі смерекових колод, склав шкури на бокор і спустився річкою до Тиси, а звідси пішов на торг до Сігета.

У місті Петро продав шкури і за виручені гроші купив дві рушниці, патронів, хліба, муки і вернувся додому. Малий Іванко дуже зрадів рушниці й часто допомагав на полюванні батькові.

Одного разу дід Петро захворів і вже не вставав із постелі. Шкур назбиралося багато, і треба було везти їх на торг. Тепер уже Іван зробив бокор, склав шкури і спустився річкою.?

Купуючи шкури, один пан спитав у Івана, звідки він таку красну шкуру дістає, де живе. Хлопець відповів, що вже двадцять п'ять років живе в лісі, неподалік від Синевира…

А пан той, що з ним говорив Іван, був сам пан Люблінський, від якого колись утік дід Петро.

Не встиг Іван вернутися додому, а вже слуги пана знайшли у хащі хижчину і почали вимагати в діда податок за шкури. Вони грозили йому тюрмою, коли не заплатить дід за всі роки. Петро платити не хотів, і слуги дуже побили його і його жону. Коли ж Іван повернувся з Сігета, його нянько помер.

Наступного дня знову з'явилися слуги, а з ними й пан Люблінський. Як і вчора, він почав вимагати податок, а слуги хапали шкури. Іван так розсердився, що одного слугу нараз убив. Пан наказав запалити хижчину і забрати все майно.

Після цього Іван утік угори і вступив у загін Шугая. Опришки напали на маєток пана Люблінського і спалили його, а гроші роздали бідним селянам.

Легенда про мандрівника

У баби Гелени зростала дівчина, яка була найгарнішою в селі. До неї залицялися всі хлопці. Але вдова була бідна й посагу не могла дати.

— Ех, узяв би я вашу Марійку, — говорив один заможній парубок, — якби мені хоч сорок тисяч крон дали.

— Синку, — відповіла йому мати, — звідки ж мені узяти таку купу грошей, коли я й сама ледве живу? А тобі як треба тих тисяч, то і шукай собі багату дівчину. Нема чого до моєї бідної доріжку топтати.

Одного вечора до вдови зайшов гарно одягнений чоловік і попросився на ніч, а стара одразу ж почала перед ним хвалитися дочкою. Мандрівник, побачивши дівчину, сказав її матері:

— Хай вона одружується з тим, хто від вас грошей не вимагає. Як будуть любити одне одного, то всього собі наживуть. Багатому грошей треба, а не дочки вашої.

Вранці мандрівник зібрався далі в путь. Дорогою зустрів він одного кучера, який із бричкою вертався з міста. Мандрівник його зупинив і каже:

— Це твої коні чи ти кучером служиш у пана?

— Кучером, — відповів хлопець, — і моє тільки те, що крадькома провезу когось.

— Коли так, тоді завертай і вези мене до міста, а я тобі віддячу.

Коли вони зупинилися перед містом, мандрівник запитав:

— Скільки я повинен-заплатити?

— Що дасте, те й прийму, — розгублено відповів кучер. Мандрівник почав сотнями викидати на руку кучерові.

— Ну, добре, тут вам сотня, дві, три, чотири, п'ять. Чи, може, більше бажаєте?

Кучер вирячився на мандрівника:

— Я стільки не візьму за шматок дороги.

— Беріть-беріть, а мене не жалійте…

Узяв кучер гроші й вернувся назад, а мандрівник зайшов до одного власника спиртового заводу, чемно вклонився й представився як заступник директора однієї великої фірми.

— По всій країні кажуть, що спирт ви найліпший виробляєте, — прихвалював мандрівник. — А ми хотіли б скуштувати вашого товару і зв'язатись із вашою фірмою… Чи не могли б ви щомісячно цистернами постачати нам за угодою ваш спирт? Отже, подумайте, як вам краще та вигідніше це зробити… Щоб і у вас, і у нас був від цього гарний прибуток.

— Я подумаю, а тим часом прошу зайти до мене на обід, — відповів власник.

Пообідали чоловіки, а після цього мандрівникові подарували кілька пляшечок різних лікерів. По обіді ж власник заводу знову запросив його до контори.

— Пане Вайс, — запитав мандрівник мільйонера, — скільки б ви дали в запоруку, щоб між нашою фірмою і вами договір ніколи не порушився?

— Нащо я буду вкладати в запоруку, коли я сам є спільником торговельного банку? — гордовито відповів мільйонер і показав банкову книжку.

— Добре, розумію, ви є спільником, але мені потрібно знати, скільки б ви одразу могли вложити готівкою в інший банк.

— Нині готівкою не тримаю в себе, лише сорок тисяч крон, — відповів мільйонер. — А ви скільки б дали?

— Я нічого не дам, а ви свої гроші покладіть мені на долоню. Я — Шугай!

Мільйонер зблід і поклав тисячі на руку Шугаєві.

— Пане Вайс, слід тобі тихо сидіти тут протягом однієї години і не підводитися з цього стільця, а якщо раніше вихилиш носа або гукнеш кого, то мої хлопці швидко порахуються з тобою! — попередив Шугай.

Власник заводу ледве витримав годину і одразу почав стукати у двері, але випустити його ніхто не міг, бо Микола Шугай двері замкнув, а ключі забрав із собою. Рідня мільйонера викликала слюсаря, аби відімкнути контору, а Шугай саме повертав до бідної вдови.

— Можна до вас на ніч? — спитав мандрівник.

— А чому ж би ні, — відповіла Гелена, — у хаті місце є.

А в хаті саме сидів бідний хлопець, що любив доньку вдови.

Мандрівник і питає стареньку:

— Бабусю, то він женитися хоче на вашій донечці?

Стара важко зітхнула і сумно промовила:

— Та хоче… Тільки як вони будуть жити?..

— Бабусю, ви не журіться, вашій донечці й сьому бідному парубкові я даю сорок тисяч чеських крон, хай здорові господарюють, а мені, Миколі Шугаєві, просять здоров'я. За багатим нема чого вам жалувати, нехай він шукає свого щастя з багатими. Парубок і дівчина зраділи й почали цілувати Миколу, наче рідного батька, а стара вдова зі сльозами в очах заметушилася по хаті, аби якнайкраще пригостити такого дорогого гостя…

Легенда про демона Солерудника

Було це багато століть тому, коли в Солотвині почали сіль добувати. Тут проживав один солекоп, який приїхав здалеку заробляти на хліб важкою роботою. А був він дуже бідний, не мав навіть хати. От і вирішив чоловік, що житиме під землею в шахті та весь час сіль добуватиме, аби заробити грошей на хату. Багато часу проводив солекоп у шахті. Інші ж робітники лякали його, ніби там демони водяться. Та одної ночі, коли чоловік не спав, а рубав сіль, подумав собі за роботою: «О, демоне, демоне! Скільки говорять люди, що ти тут живеш і велику силу маєш! То з'явися й допоможи мені сіль добувати».

Десь коло півночі солекоп втомився і задрімав. Але невдовзі очунявся і узявся до роботи, подумки сказавши: «Демоне, демоне! Допоможи мені сіль рубати!»

Раптом чує він страшний грім. І бачить, що перед ним розкрилася соляна скеля, а з неї вийшов демон. Закричав нечистий громовим голосом:

— Просив ти мене, я тут. То чого ти хочеш?!?

Бідний чоловік перелякався і не знав, що й сказати. Та демон гучно повторив своє питання:

— Просив ти мене, я тут. То чого ти хочеш?!?

Солекоп упав на коліна і почав благати:

— Не хочу я від тебе нічого, тільки життя мені лиши!

На це демон розсердився і закричав утретє, та так страшно, що потріскалися соляні скелі.

— Просив ти мене, я тут. То чого ти хочеш?!?

«Нехай буде як буде, — подумав собі робітник. — Все одно колись доведеться помирати». І мовив:

— Поможи мені сіль рубати!

— Щастя твоє, що ти сказав нарешті, — прогримів демон. — Інакше була б тобі смерть. А тепер іди спати, я допоможу тобі. Лише заробіток порівну ділити будемо.

Солекоп пішов, але від страху довго не міг заснути і слухав, як демон рубає скелі. Заснув тільки під ранок. Пробудили його робітники, що прийшли на роботу. Як підвівся, побачив гору нарубаної солі. Нікому не сказав солекоп про те, що трапилося з ним.

Виплатили біднякові за сіль 320 срібних і 5 крейцерів. Дуже зрадів він: тепер буде за що хату купити. Але згадав, що треба і з демоном поділитися. Вночі пішов до шахти з грішми. Скоро перед ним з'явився демон. Почали гроші ділити, присівши на дошку над великою ямою. Поділились, а останній крейцер не розділити. І каже солекоп:

— Я й так не заслужив цих грошей, бо сіль рубав ти! Бери собі цей крейцер.

— Щастя маєш, що ти мені присудив його! — відповів демон. — Бо пропав би інакше навіки.

І віддав демон усі гроші бідному солекопові. Чоловік купив собі хату і вже перестав бути бідняком.

Але й досі видно, де розкололася скеля від голосу демона шахти.

Легенда про Веснарку та Горган Веснарковий

Мальовниче село Зелена Бог обдарував такою красою, що жоден письменник чи поет не зміг би у всій повноті оспівати цю природу. Найбільшою гордістю села є гори, що оточують його зусібіч. Кожна вершина, річка чи просто потік мають свою історію.

Та мало хто знає про гору Горган Веснарковий та полонину Веснарка.

Кажуть, що давним-давно жив у лісі старий дід, такий старий, як Усесвіт. У нього була дочка, і звали її Василина. Та таку вона мала вроду, що словами про неї сказати не можна.

Хто дивився на неї, то бачив перед собою весну. Тому її часто називали Весела Весна, а згодом охрестили Веснаркою.

Одного разу через місцину, де жили батько з дочкою, проганяв молодий вівчар стадо.

Випадково зустрілися на галявині пастух та Веснарка й покохали одне одного. Але старий батько був проти шлюбу дочки з вівчарем.

Нелюдською злобою закипіла душа батька. Однієї темної ночі старий підступно вбив хлопця.

Дівчина не відходила від місця, де пролилася кров її милого.

«Боже справедливий, — зверталася Веснарка до Господа. — Не змогла я принести користі в парі з коханим, то дозволь мені послужити людям».

Невдовзі дівчина зникла. Ніхто не знає, де вона поділася, але кажуть, що Веснарка перетворилася на прекрасну полонину.

А що ж сталося з батьком? Господь дав йому іншу долю. «Маєш, чоловіче, — сказав йому Бог, — не серце, а камінь, тому й мусиш стати каменем навіки. Щоб бачив ти щастя людей, поки воно не розтопить твого серця».

Відтоді височить Горган сивий-сивий і в німому мовчанні дивиться навкруги. Кажуть, що вночі, якщо близько підійти до нього, можна побачити, як здригається камінь від німого плачу…

Легенда про шепіт смерек

У сиву давнину, коли навколо буяли дивовижні дерева, квіти, трави, а їх пахощі розносив вітер, наповнюючи все навколо цілющим бальзамом, коли в сонячному промінні купалися і перешіптувалися верхівки дерев, а лісове птаство створило мелодійний хор і своїм співом зачаровувало всіх лісових мешканців, на сонячній розлогій долині жили два сусіди: Горган і Бескид. І були в них дочки-красуні, подружки нерозлучні, навіть імена мали однакові — Бистрянка чорноока і Бистрянка синьоока. На день, на годину їм важко було розлучитися. Щойно з'являвся перший сонячний промінчик літнього дня, бігла Бистрянка чорноока від обійстя Бескидів і несла в долоні щойно зірвані чорні лісові ягоди своїй подрузі синьоокій. Не залишалася в боргу і Бистрянка синьоока. Тільки й бачили, як бігла вона від обійстя Горганів із великим кошиком грибів і несла їх своїй чорноокій подружці…

Та раптом посварилися двоє сусідів, Горган і Бескид. І заборонили вони зустрічатися двом подругам. Важко зрозуміти юному серцю цю безглузду заборону. Як пташки у клітці, почувалися дівчата. Одного дня не витримали розлуки Бистрянки і побігли назустріч одна одній. Розсердився грізний Горган і кинув наздогін дочці свій топірець. Здригнулася земля, і виріс на очах у дівчини велетенський гірський масив із каменистими насипами. Водночас угледів невблаганний Бескид свою дочку, яка, збиваючи ноги, намагалася знайти дорогу серед кам'янистих схилів до своєї подруги, і також кинув свій топірець. Виросли нові гори, вкриті буковими лісами, які вінчалися смерековими хащами і висотним криволіссям. Але Бистрянки, не втрачаючи надії, шукали стежки одна до одної, пробиралися хащами, бігли гірськими зворами, та все одно їх розділяли Горгани і Бескиди.

Не могли пробачити непослух своїм дочкам батьки і кинули їм навздогін прокляття: «Будьте вічні, як час…», «Біжіть і не вертайте назад…» Зашумів буковий і смерековий ліс Бескид, прогриміли кам'яними розсипами Горгани, а там, де бігли дівчата, з'явилися два гірські потічки, що продовжували свій біг, шукаючи зустрічі одне з одним. Земля надавала їм сили і снаги, а в їхніх водах відбивалася синь небес і темінь хащ. І вічні вони, як час, відтоді біжать і не вертаються. Люди назвали їх Бистрицями, адже надто плинуть їхні води, надто велике бажання зустрітися… А там, де стояли їхні батьки, і сьогодні височіють гірські масиви.

Легенда про озеро Марічейка

Було все це ще в глибоку стародавність. Чорним вороняччям налетіли тоді злі недруги на наш зелений край. Вони руйнували села, губили народ, а хто вцілів, рятуючись, пішов у гори. Але вороги довідалися, що гуцули ховаються десь у дрімучих лісах, і рушили ордою слідом за ними.

Марічейка, молода дружина чабана Івана, побачила ворогів і прошептала коханому:

— Іванку, рідний! Скоріше біжи до наших, попередь їх!.. А я спробую ворогів затримати.

— Не можу я залишити тебе.

— Згадай, милий, скільки наших там, у горах. Батьки і матері, старі і діти… Весь наш народ… Він у небезпеці. Йди!

І пішов Іван, а горда Марічейка стала на шляху ворогів. Її схопили й наказали:

— Веди до своїх гуцулів. Не то смерть тобі!

Йшли вони до самої ночі. Завела їх Марічейка в такі дикі місця, відкіля і не вибратися. Розлютилися вороги і накинулися на неї із шаблями… Затремтіла земля, дмухнув страшний вітер, гримнув грім. І злетіли в небо камені, зрушилися гори й утворилося озеро. У ньому і знайшли свою загибель вороги. Відтоді ліс на честь хороброї дівчини стали називати Дівочим, а озеро — Марічейкою…

Легенда про озеро Несамовите

Одного разу вертався гуцул із Мадярщини з торгів, і застала його ніч у горах біля озера. Під'їхав до гуцула незнайомий чоловік і запропонував переночувати в себе. Сіли вони в карету й поїхали просто в озеро. Вода в ньому розступилася, і перед ними звівся великий красивий палац. А щойно вдарило за північ, гуцул виглянув у вікно і побачив купу людей, яка заготовляла з водяної поверхні озера лід. Пан сказав гуцулові, що то душі грішників заготовляють град і що до кінця світу йому прислуговувати будуть. Гуцул перехрестився, і завирувало озеро, вдарило льодяними хвилями об береги і викинуло геть на скалу гостя. Коли він опам'ятався від страху, скочив на свого коня і чимдуж полетів від небезпечного місця. А озеро відтоді називають Несамовитим — за несамовиті таємниці, що ховаються у його глибинах.