Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

Багатою й цікавою є історія мальовничого Карпатського краю. За археологічними даними, на території Закарпаття вже на початку нашої ери жили пращури літописних східнослов'янських племен. Розкладання первісно-общинного ладу і подальший розвиток землеробства і скотарства призвели, як свідчать літописи, до виникнення у східних слов'ян напівдержавних об'єднань. Вони займали більшу частину Східної Європи. Карпати заселяло східнослов'янське плем'я білих хорватів. У Х-ХІ століттях територія Закарпаття входила до складу Київської Русі; а наприкінці XI століття вона підпала під владу угорських феодалів.

Однак це підкорення не мало постійного характеру. Галицько-волинські князі, розглядаючи свої землі як спадщину Київської Русі, у XII–XIII століттях повертають їх під свою владу. Зміцніла держава набула значної сили. Ось чому польські та угорські королівські й литовські князівські двори шукали із нею шлюбних союзів. Спочатку ці династичні зв'язки сприяли зростанню сили і престижу Київської держави, але із загибеллю у 1340 році останнього галицько-волинського короля Юрія II Болеслава вони почали відігравати негативну роль, бо дали привід для окупації українських земель польськими, литовськими та угорськими феодалами. Спустошливі війни за розділ галицько-волинської спадщини тривали майже півстоліття і закінчилися тим, що Угорщина закріпила за собою Закарпаття, Польща — Галицьку землю, а Литва — інші частини нинішньої території України. Крім того, Пониззя і Буковина наприкінці XIV століття увійшли до складу Молдавського князівства. Вемплінський, Ужгородський, Мармароський і Берегівський комітати Закарпаття завжди мали назву руських (українських), оскільки українське населення тут переважало. Володіння Подільського князя Федора Коріатовича, якому належали округи Мармароша та Мукачева, у XIV столітті були, по суті, українським національним феодальним князівством, хоча формально і залежним від угорського короля.

Польські та угорські феодали завжди однаково прагнули позбавити український народ почуття національної гідності, спільності зі Східною Україною. Але й Угорщина, і Польща у XVIII столітті самі були захоплені більш сильними державами: Австрією, Пруссією і царською Росією. На початку XVIII століття Австрія приєднала до себе Угорщину, утому числі й Закарпаття, а в 1772-74 роках — Східну Галичину з Прикарпаттям і Буковиною. Після Першої світової війни Галичина відійшла до Польщі, Буковина — до Румунії, а Закарпаття — до Чехословаччини. У 1938 році Закарпаття захопила хортистська Угорщина. З 1939 року Західна Україна, з 1940 року Північна Буковина, а з 1946 року Закарпаття возз'єдналися і назавжди ввійшли до складу Радянської держави, а тепер є частиною української держави. Ну а тепер настав час поговорити про кожен із районів Карпат окремо, адже всі вони є самобутніми й мають свої визначні риси.

Гуцульщина

Про цей загадковий край і його жителів написано чи не найбільше порівняно з усіма іншими етнографічними районами України. Напрочуд яскраво цю місцевість зобразив у повісті «Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський. Також неодноразово згадували Карпати у своїх творах Юрій Федькович, Іван Франко, Гнат Хоткевич, Ольга Кобилянська, Михайло Стельмах, Станіслав Вінценз. Мальовничу природу Карпат можна побачити на численних картинах Корнила Устияновича, Івана Труша, Олени Кульчицької, Йосипа Бокшая, Антіна Манастирського, Йосипа Куриласа та інших митців.

Завдяки величній красі природи, гордій, волелюбній вдачі місцевих жителів, їх колоритному одягу, самобутньому народному мистецтву цей гірський край шанують усі, хто любить Україну.

Знайти поселення гуцулів можна у східній частині Українських Карпат, до якої належать теперішні Верховинський, Косівський, південна частина Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської області, суміжні Путильський і південна частина Вижницького та Сторожинецький райони Чернівецької і Рахівський Закарпатської областей.

Досі невідомо, звідки походить назва «гуцул», що по-різному тлумачиться вже не одне століття. Дехто пояснює її як похідну від слова «кочувати» — нібито гуцули були первісно кочовим племенем.

За однією з версій, назва гуцулів пов'язана з волоським словом «готель», що використовувалося на позначення розбійника. Можливо також, що ця назва походить від назви тюркського племені узів, від яких начебто походили гуцули.

Гуцульщина була заселена здавна з півночі на південь. Колонізаторами стали, в основному, східні слов'яни, хоча деякі історичні джерела стверджують, що на цих землях колись проживали давні тюркські і східно-романські племена, що суттєво вплинули на традиційно-побутову культуру гуцулів.

Природні умови, зокрема мала кількість придатної для рільництва землі, спричинили розвиток полонинського господарства зі своїми типами споруд, формами випасу, виробничих функцій організації побуту, способами переробки молокопродуктів тощо. Головними заняттями гуцулів були скотарство і лісосплав. Щоб між сталими поселеннями та високогірними пасовищами (полонинами) було зручно мандрувати, гуцули вивели породу малих і витривалих коней, що теж отримали назву «гуцули». Робочий день на полонині, а також вигін.і загін худоби супроводжувався грою на трембіті — популярному карпатському духовому інструменті.

Перевага господарства тваринницького характеру серед гуцулів спричинила і особливий тип їхніх поселень, для яких властиве здебільшого розпорошене розміщення садиб («оседків»), і не тільки в долинах, а й на схилах і верхів'ях гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів. Крім того, на Гуцульщині зберігся давній тип двору із замкнутою за периметром системою будівель — гражда. На жаль, діючі гражди сьогодні не збереглися. Сьогодні їх можна побачити лише в Ужгородському музеї народної архітектури і побуту.

Значну частину часу гуцули відводили допоміжним заняттям: збиральництву, лісорубству, сплаву лісоматеріалів. Із ремесел і домашніх промислів найбільш поширеними були обробка вовни та шкіри, гончарство, ткацтво, обробка дерева, лозо- й коренеплетіння. Відомі на Гуцульщині й такі давні види промислів, як солеваріння, виготовлення поташу, вугілля і смоли.

Одяг гуцули робили із домотканого вовняного сукна, овечого хутра та саморобної шкіри. Проте компоненти традиційного вбрання, зокрема святкового і обрядового, вирізнялися багатою орнаментацією, вишивкою, прикрасами, тисненням на шкірі, аплікацією, металічними виробами. Були популярними й різні додатки до одягу, як-от топірець, шкіряна торба-тобівка, черес, нашийні жіночі прикраси тощо.

Сімейний і громадський побут жителів Гуцульщини вирізнявся патріархальними устоями, повагою до батьків і сільських старійшин, великою кількістю вірувань, звичаїв, обрядів, які збереглися й досі. У них простежуються відбитки духовного життя різних епох, починаючи від первіснообщинного ладу, поєднання давніх язичницьких і пізніших християнських елементів, фантастичних ірраціональних уявлень з практичним досвідом, набутим і перевіреним упродовж віків. Та й гуцульський фольклор, де значне місце посідають обрядові пісні, легенди, казки, перекази, містять цікаві мотиви, сюжети, образи.

У кінці XIX століття гуцули були основною частиною населення карпатських сіл. Проте репресії з боку поміщиків, що відбувалися між 1880 і 1910 роками, та погані економічні умови спричинили їхнє масове переселення за океан.

Історія гуцулів пам'ятає велику кількість різних місцевих повстань. Наприклад, 1918 року в Ясені на короткий час постала Гуцульська Республіка. Гуцули боролися проти захоплення влади Угорщиною. На жаль, румунська армія все ж таки розбила гуцулів і захопила 1919 року Ясень, що означало кінець новоствореної Гуцульської Республіки.

З давніх-давен Гуцульщина славиться своїм ужитково-декоративним мистецтвом. Скільки див можна побачити тут серед керамічних виробів, різьблених по дереву, вишитих, металевих, шкіряних тощо. Розмаїття виробів гуцульських народних майстрів, що потрапили до багатьох вітчизняних і зарубіжних музеїв, до численних колекціонерів, вражає яскравою живописністю, багатством різновидів технічного виконання, оригінальністю орнаментальних композицій, образів і мотивів. Утім, і досі самобутні художні промисли гуцулів активно розвиваються в Косові, Вижниці, Ясені. У Коломиї є музей гуцульського народного мистецтва. Місцеві центри Гуцульщини сьогодні розташовані в місті Рахові і Ясені. Саме сюди щороку з'їжджаються з різних куточків світу нащадки гуцулів із діаспори на так звані гуцульські фестивалі.

Бойківщина

Бойківщина є суміжним із Гуцульщиною на заході етнографічним районом, який лежить у центральній частині Українських Карпат. Межа між Гуцульщиною та Бойківщиною пролягає приблизно по межиріччю Лімниці і Бистриці-Солотвинської на північних схилах Карпат і Тересви в Закарпатті, а на заході межує з Лемківщиною у верхів'ях Сяну та Ужа. Північна межа проходить по карпатському передгір'ю, а південною вважається Полонинський хребет у Закарпатті. До окресленої території входить південно-західна частина Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південна смуга Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більша частина Старосамбірського районів Львівської області, північна частина Великоберезівського, Воловецький і Міжгірський райони Закарпатської області. Частина етнографічної Бойківщини нині входить до території Польщі.

Здавна бойки заселяли гірські райони середніх Лісових Карпат — нині це Львівська, Івано-Франківська та Закарпатська області. Походження назви бойків — населення Бойківщини — пояснюють по-різному. Найдостовірнішою є гіпотеза українського вченого І. Верхратського, який пояснив походження назви від часто вживаного в бойківських говірках діалектного слова «бойе» (боййе, боййечко) у значенні «ага».

Місцезнаходження бойківських сіл — долини річок, де села зазвичай скупчені. Тільки в більш висотній зоні вони частково розпорошені.

Велика кількість поселень цього району мають давнє походження, адже згадки про них можна знайти в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах.

Головними заняттями бойків були скотарство, лісове та сільське господарство. Аби довше зберігати сіно та солому, бойки використовували конструкцію із вертикальних кількаметрових стовпців та рухомого даху із кори, соломи чи драниць — спеціальних дощечок для покриття дахів. Ці конструкції й сьогодні можна побачити в ландшафтах західної України.

Велику роль у житті бойків відігравало землеробство. Жителі Бойківщини з легкістю освоювали долини, гірські схили й лісові масиви: рубали ліси та чагарники, спалювали їх, викорчовували пні, скопували мотикою і обробляли землю спеціальними знаряддями.

Малородючий ґрунт та кліматичні режими різних висотних зон на Бойківщині зумовили формування традиційного асортименту вирощуваних культур і власної агротехніки.

Високо розвиненими на Бойківщині були всілякі ремесла та промисли: лісорубство, сплав деревини, гончарство, теслярство, бондарство тощо. Місцеві майстри будували для власного користування і на продаж хати та господарські будівлі, зводили дивовижні церкви, виробляли з дерева майже все сільськогосподарське знаряддя, транспортні засоби, меблі для оселі, посуд тощо. Розвиненим було також ткацтво і кушнірство.

Що стосується традиційного одягу бойків, то до наших днів збереглась у ньому давня простота форм і крою. Для виготовлення одягу використовували домоткане полотно, вовняне сукно й овечі хутра. Зовнішній вигляд бойківського одягу, його прикраси й орнаментація були біднішими порівняно з одягом гуцулів.

Харчувалися бойки в основному житом, овесом, картоплею і молочними продуктами.

Традиційна духовна культура жителів Бойківщина вирізнялася регіональними особливостями. У календарних і сімейних звичаях та обрядах, віруваннях, міфології, народних знаннях, звичаєвому праві легко помітити вплив різних епох і уявлень, передусім тісний зв'язок із повсякденними справами людини.

Бойківська фольклорна традиція донесла до нашого часу цінні пам'ятки давніх верств усної поетичної творчості українського народу, зокрема колядки, весільні пісні, пастуші обрядові пісні, народні балади, уснопоетичні твори, пов'язані з місцевими історичними, побутовими подіями.

Самобутній характер має і традиційне декоративне мистецтво Бойківщини: вишивка, різьба по дереву, розпис писанок тощо. Збереглися на Бойківщині твори народного малярства XVI–XVIII ст., що належать до унікальних пам'яток української загальнонаціональної художньої культури.

Лемківщина

Лемківщина є найдалі висунутим на захід краєм української землі. Вона займає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну, або закарпатську, і північну, прикарпатську.

Східною межею південної частини вважається ріка Уж. Західною межею південної частини є ріка Попрад. Північна частина простягається від Сяну на сході до Попраду з Дунайцем на заході. З усієї цієї території лише частина південно-східної етнографічної Лемківщини належить нині до України — це частина Великоберезнянського і Перечинського районів Закарпатської області. Основна ж частина Бойківщини входить до складу Польщі, а південно-східна — до складу Словаччини.

Назва «лемки» вперше згадується в історичних джерелах у XVI столітті. На думку більшості дослідників, вона походить від поширеної у народній мові діалектної частки «лем», що означає «тільки, лише».

Давніми предками лемків вважається слов'янське плем'я білі хорвати, що проживало в Карпатах і Прикарпатті. За княжих часів Лемківщина входила до складу Київської Русі, Галицького й Галицько-Волинського князівств. Цей край неодноразово захоплювали і ділили між собою іноземні поневолювачі. Та найбільш трагічна подія в історії Лемківщини сталася минулого століття, після Другої світової війни, коли внаслідок злочинного зговору між урядами Польщі і Радянського Союзу корінне населення північної Лемківщини було вирване з рідної землі і насильно депортоване до північно-західних воєводств Польщі та Радянської України.

Та попри все це вихідці з Лемківщини стійко захищали і захищають свою самобутність. І одним із головних «інструментів» у цьому є народна мова лемків, а також традиційна побутова культура і релігія.

Територія Низьких Бескидів, де селилися лемки, значною мірою сприяла розвитку хліборобства. Воно вважалося основним на Лемківщині і мало багато спільного з рільництвом на Бойківщині.

У скотарстві також переважала велика рогата худоба, але лемки більшою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були поширені різні домашні промисли: обробка дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду тощо. Проте через невелику територію лемки мусили часто виїжджати на заробітки і емігрувати за океан.

Поселення лемків були скупчені в долинах рік і річок та здебільшого мали одновуличну забудову. Традиційний селянський двір складався з довгої хати, яка одним дахом об'єднувала всі основні житлові й господарські приміщення (хата, сіни, комора, стайня). Рідше селянський двір мав кілька будинків.

До середини XX століття в архітектурі й інтер'єрі житла лемків збереглися архаїчні елементи: зрубне будівництво, замазування щілин між вінцями зрубу і їх забілювання, велика курна піч, гряди в хаті, чотирисхилий дах, укритий житніми сніпками («жупами»).

Одяг лемків характеризувався простотою і дещо відрізнявся в різних частинах і місцевостях Лемківщини. Та спільною рисою було виготовлення вбрання здебільшого з матеріалів домашнього виробу. До характерних компонентів традиційного одягу лемків належали коротка безуставкова жіноча сорочка («чахлик»), чоловіча сорочка з розрізом на плечах («опліча»), спідниці («фартухи») для дівчат із кольорової тканини, для старших жінок — із чорної тканини, запаски в дрібні зборки («збиранки»), вузькі чоловічі штани, сердаки з білої вовни («гуня»), коричнева сукняна куртка («гунька»), довга прямоспинна чуга («чуганя») з великим коміром, оздобленим довгими китицями («свічками»). Взувалися лемки зазвичай у шкіряні постоли («кербці») або чоботи.

Тож сімейний і громадський побут лемків, їх звичаї, обряди, повір'я, багатий і мелодійний пісенний фольклор, легенди, перекази, народна музика, ужиткове декоративне мистецтво — усе це було надзвичайно своєрідним і колоритним.

Покуття

Перші згадки про Покуття знаходимо в листі молдавських бояр до польського короля 1395 року. Сама ж назва з'являється у XV столітті в науковій праці польського історика Яна Длугоша. Територіальні межі Покуття протягом століть визначалися по-різному. У XVII–XVIII століттях більшість дослідників сходилися на думці, що Покуття розташоване між Дністром, Черемошем і Карпатськими горами. З середини XIX століття Покуттям називали лише рівнинну частину території. Нині межі цієї етнографічної зони є чітко окресленими. До неї належать Тлумацький, Городенківський, Снятинський, Коломийський та північно-східні частини Надвірнянського і Косівського районів Івано-Франківської області.

Назву цього краю тлумачать по-різному. Найдостовірнішою є думка про її походження від слова «кут» як найменування землі «в кутах», що утворилися крутими згинами рік. Незважаючи на те що визначення території з цією назвою в різних джерелах неоднакове, назва Покуття завжди стосується південно-східної частини теперішньої Івано-Франківської області. Його північною межею вважається Дністер, південно-східною — кордон із Буковиною.

У минулих століттях територія Покуття входила до складу Київської Русі й Галицько-Волинського князівства. Як провінція на окраїні вона зазнавала частих нападів різних завойовників, кілька разів була поневолена угорськими феодалами, а з 1387 року — шляхетською Польщею. Її жителі були активними учасниками національно-визвольної боротьби українського народу, опришківського руху. Із Покуттям також пов'язане велике народне повстання під проводом Мухи, що відбулося наприкінці XV століття. З 1772 до 1918 року Покуття входило до Австрійської монархії (з 1867 року — Австро-Угорської).

Серед інших частин Карпат Покуття суттєво вирізняється як своєрідний локальний етнографічний район України. Його етнографічна специфіку зумовлюють передусім характерні елементи різних ділянок побуту і традиційної культури, що особливо примітні порівняно з етнографією суміжних Поділля, Гуцульщини й Буковини. Це традиційне покутське будівництво, народний одяг із особливо багатим розмаїттям жіночих головних уборів, орнаментика й колорит вишивки, самобутні звичаї, обряди, фольклор, танці, місцеві ремесла і промисли.

Тож назва «покутяни» не лише походить від історико-географічного чи адміністративного поняття, а й використовується на позначення локального етнографічного підрозділу українського народу.

Низовина Закарпаття

Низовина Закарпаття характеризується, в першу чергу, тим, що поряд з українцями тут живуть представники сусідніх народів, зокрема угорці, румуни, словаки, чехи, а також німецькі колоністи й цигани.

Проживання на одній території протягом багатьох століть і тісна взаємодія закарпатців та інших національних меншин суттєво вплинули на різні сфери традиційно-побутової матеріальної й духовної культури місцевого населення.

Так, цього впливу зазнало народне будівництво, господарські заняття, одяг, промисли й ремесла, харчування, звичаї, фольклор, розмовна мова тощо.

Водночас у цьому складному комплексі культурних перехрещень нескладно помітити етнографічну єдність і спільність закарпатських українців з основною частиною українського народу.

Таким чином, низовина Закарпаття — це дивний край, де на порівняно невеликій території співіснують різні етнографічні й етнічні традиційно-побутові реалії, що і зумовлюють етнографічну специфіку цього краю.

Релігійне розмаїття жителів Карпат

Релігійне розмаїття жителів Карпат зумовлене їх бурхливою історією. Протягом багатьох віків цю територію постійно передавали та ділили між собою суміжні держави. Унаслідок цього тут сформувалося етнічна мішанина із різними релігіями, мовами та культурами.

Близько 75 % місцевого населення — це українці. За ними йдуть угорці (13 %), росіяни (4 %), румуни (3 %), словаки (1 %), а також вихідці з Австрії, Німеччини, Чехії, Польщі, Італії, Грузії і Вірменії. У цілому, тут представлено ЗО національних груп. Двомовні щити із позначенням міст, різні мови на ринках та різноманітні архітектурні стилі тільки підтверджують існування цього багатокультурного суспільства.

Така сама ситуація спостерігається і стосовно релігій, представлених на цій території. Тут нараховується приблизно 26 релігійних напрямків і конфесій. Найбільшу громаду парафіян має православна церква. Прибічники автокефалії відстоюють самостійно визнану православну українську національну церкву зі своїм власним патріархом. Крім того, у регіоні широко представлені протестантська та католицька церкви. У межах останньої функціонують як римо-католицьке, так і греко-католицьке відгалуження. Греко-католицьку церкву також називають візантійсько-українською, або уніатською. Обидві католицькі гілки підпорядковуються Папі Римському, хоча в них є свої єпископи та власна літургія.

У період до початку Другої світової війни в Карпатах активно розвивалася єврейська культура. Духовним центром євреїв було місто Мукачеве, адже до 1944 року 40 % населення міста складали євреї. Тут налічувалося більше десяти синагог та спеціалізованих закладів із підготовки рабинів. У регіоні ж їх загальна кількість дорівнювала 14 %. На жаль, унаслідок Голокосту єврейська культура була в Карпатах майже знищена.