Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

Замок Дракули

Замок Дракули розташований на північному заході Румунії. Здавна Трансільванія вважалася землею вампірів — і все завдяки грізному й жорстокому графові Дракулі. Ще з античності долинули до нас деякі легенди про жахливих монстрів, що люблять людську кров. А персонаж кровожерного графа з'явився значно пізніше. Усе почалося наприкінці XIX століття, коли ірландський письменник Брем Стокер випустив свою знамениту книжку «Дракула». У цьому творі вперше з'являється граф Дракула, який надалі стає найпопулярнішим кінематографічним і літературним образом вампіра. Саме ім'я Дракула було запозичене — така людина реально існувала. Це був Влад III Дракула (Влад Цепеш), відомий кровожерний правитель середньовічної Валахії (нині частина Румунії).

Під час роботи над романом Брем Стокер ґрунтовно вивчав історію і фольклор Трансільванії, а також постійно брав у бібліотеці літературу про правителів Валахії і Молдавії. Письменник збирав дані про Влада Дракулу. У романі Стокера граф Дракула мешкав у замку недалеко від ущелини Борго в Трансільванії. Резиденція реальної людини, Влада Цепеша, який став прообразом графа, містилася в Тирговіште, столиці валахії. Чому ж книжковий вампір жив у Трансільванії? Цілком можливо, що Стокер в одній із вивчених ним книжок наштовхнувся на одну старовинну легенду… Вона свідчить про те, що Влад Цепеш нерідко ночував у замку Бран під час своїх походів, а місцевість навколо нього була улюбленим місцем полювання господаря Дракули. При цьому замок Бран розташований саме в Трансільванії, зовсім недалеко від ущелини… Тільки ця ущелина має іншу назву.

Влад III отримав прізвисько Цепеш (колосажатель) за особливу жорстокість при розправі з підданими і ворогами — усіх, хто провинився, він саджав на кіл. Прізвище ж Дракула (перекладається як «дракон») Владу дісталося у спадок від його батька Влада II, який належав до елітного лицарського ордену Дракона. Жорстокість графа була його характерною рисою і не знала меж. Він убивав невинних заради забави, приймав ванни з крові і куштував їжу в безпосередній близькості від трупів. Одного разу тиран наказав своїм стражникам прибити до голів цвяхами шапки іноземних послів, які відмовилися зняти їх, увійшовши до правителя. Іншого разу, аби подолати бідність серед люду, він зібрав жебраків в одному приміщенні, накрив столи, нагодував і потім спалив усіх. Народ жив у страху, але Влад Цепеш все ж таки викорінив серед своїх підданих злодійство та інші злочини. Для демонстрації цього досягнення біля колодязя на центральній столичній площі була поставлена золота чаша для пиття. Нею міг скористатися будь-хто, адже чаша не охоронялася, та вкрасти золото не ризикнув ніхто за багато років. Усі знали, що розправа буде суворою. Навіть через 25 років після загибелі Влада III золота чаша все ще знаходилася на центральній площі. Одні вважали правителя божевільним тираном, інші подейкували, що граф був чаклуном і уклав угоду з темними силами.

Граф Дракула був убитий у низці постійних воєн і палацових переворотів. Після смерті Влада Цепеша в народі з'явилася легенда проте, що він перетворився на вампіра. На те були підстави — незліченні жертви монстра часто проклинали свого мучителя перед смертю, крім того, Влад змінив віру. Цього, згідно з фольклорними повір'ями народів Карпат, цілком достатньо для посмертного перетворення на вампіра. Більше того, за іншою легендою, тіло Дракули незабаром після похорону зникло з могили. Брем Стокер, працюючи над своїм творінням, ймовірно, дізнався про ці легенди і саме тому охрестив свого героя Дракулою. До того ж прізвисько Влада III «Дракула» можна перекласти не тільки як «дракон», але і як «диявол». Усі припущення вказують на те, що замок Бран був обителлю Дракули, хоча прямих доказів цього немає. Зараз у будівлі міститься музей. Але якщо підступний граф жив саме тут, то все місце просякнуте болем і стражданнями бідолашних жертв і має негативну ауру. Замок Дракули і його могила стали місцем паломництва численних туристів, але місце поховання після напливу охочих наблизитися до найголовнішого «вампіра» було вирішено змінити. Тож ніхто донині не знає, де поховані останки Влада Цепеша і чи існують вони взагалі.

Замок кохання

Замком кохання йменується замок Сент-Міклош у Чинадійово, неподалік від Мукачевого. Перша згадка про нього датована 1450 роком, коли баронові Імре Перені дозволили звести фортецю біля шляху Хуст-Ужгород, аби захистити подорожніх. Не встигли споруду добудувати, як її придбав князь Міхай Телегді за велику суму — 22 тисячі форинтів — і звів палац, у якому й мешкав усе своє життя разом із родиною.

У XVII столітті Сент-Міклош став власністю князів Ракоці. Спочатку власником споруди з 1600 року був правитель Трансільванії Ференц Ракоці І, потім його дружина Ілона Зріні, а згодом — її син, Ференц Ракоці II, національний герой Угорщини. 1729 року маєток отримують на понад два століття володарі Мукачівської домінії Шенборни.

За радянських часів, 1943 року, після вивчення фортеці Державною комісією угорських пам'яток мистецтва почалася її реставрація. Після війни будівлю використовували для різних цілей, і з кожним роком вона все більше руйнувалася. Нарешті, 2001 року володарем замку став місцевий художник Йосип Бартош, якого справедливо називають добрим янголом-охоронцем будівлі.

Нині замок є улюбленим місцем паломництва туристів з усього світу. Також тут регулярно проводяться різноманітні мистецькі заходи, виставки, пленери, концерти тощо.

Чому ж ця фортеця називається замком кохання? Річ утім, що 1682 року тут народилося найвеличніше кохання свого часу, що вплинуло на долю цілого народу. Уся Західна Європа захоплено стежила за подіями в стінах замку.

Отже, головною героїнею історії кохання була Ілона Зріні, високоосвічена мужня жінка, яка знала багато мов: угорську, хорватську, чеську, словацьку, сербську, польську, німецьку, французьку, старогрецьку та латинь, а також математику, юриспруденцію, фортифікацію і балістику. У віці 17 років вона стала дружиною князя Ференца І Ракоці і народила йому трьох дітей. Історичні джерела свідчать, що Ракоці завжди протистояли Габсбургам, а союзників шукали в Туреччині.

Та щастя Ілони Зріні та Ференца Ракоці, на жаль, не було повним — і винна в цьому мати князя, Софія Баторі, яка зненавиділа свою невістку просто з першого погляду. Проте після смерті Софії Ілона дістала у спадок її мукачівський замок Паланок. На той момент овдовілій Ілоні було близько 40 років, та виглядала вона набагато молодшою. Будучи неповторною красунею, вона вдруге одружилася із графом Імре Текелі. Таємні зустрічі закоханих відбувалися саме в замку Сент-Міклош.

Стосовно політики, то тут Ілона Зріні слідувала поглядам першого чоловіка, ворогуючи з Габсбургами і прагнучи знайти підтримку в Порті. Саме там перебував із дипломатичною місією граф Текелі, ватажок повстанців. Проте переговори завершилися поразкою, і графа взяли в полон. Одразу після цього Габсбурги направили 12-тисячне військо на чолі з генералом Енеасом Капрарі, аби відібрати в непокорної княгині старовинний замок. На захист Ілони вийшли тільки дві тисячі гардійців і декілька сотень селян. Втім, незважаючи на нерівні сили, захисники змогли тримати оборону протягом довгих трьох років. Увесь цей час Ілона успішно командувала, планувала військові дії, перевіряла дозори, лікувала поранених тощо. Проте всі її старання зійшли нанівець через зраду начальника канцелярії Антоніна Обслона, який начебто був закоханий у жінку. Хоч там як, але невдовзі завойовники позбавили Ілону статку, відібрали дітей і заборонили бачитися з ними, а згодом вислали за межі Австро-Угорщини. В останні роки свого життя бідолашна жінка перебувала в Туреччині разом із чоловіком.

Вчинок Ілони Зріні безсумнівно є жертвоприношенням заради любові, перш за все, до свого народу. Сьогодні угорці шанують пам'ять цієї сміливої жінки. Ну а в замку Сент-Міклош закохані з усього світу регулярно присягаються на вірність одне одному, відзначають весілля. До речі, першою парою, що уклала шлюб у замку, були Йосип Бартош і Тетяна Петричко, відома писанкарка. Сьогодні в замку можна побачити колекцію її робіт, а також особисто познайомитися з незвичайним подружжям.

Мукачівський замок

Мукачівський замок вважається родовим гніздом трансільванських князів Ракоці, згаданих вище. Він розташований на західній околиці Мукачевого, на вершині 68-метрового згаслого вулкану, і є визначним історико-архітектурним, військово-фортифікаційним та історичним пам'ятником Закарпаття XIV–XVIII століть.

Час заснування замку, на жаль, не встановлений, однак достеменно відомо: коли замок був дерев'яним, його 1089 року протягом 50 днів намагався завоювати половецький хан Кутєшко, та так і відступив без усякої надії на успіх. 1241 року шістдесятитисячна орда татаро-монгол і в хана Батия двічі чинила облогу, та обидва рази не покорила фортецю.

Здається, сама природа створила цей замок непереможним. За всю історію існування він жодного разу не був підкорений у відкритій і чесній боротьбі. З 1396 року його гарнізон відбив не одну грізну атаку ворога, а стіни витримали велику кількість багаторічних облог.

У 1396–1414 роках подільський князь Федір Корятович на місці старого дерев'яного замку побудував новий, кам'яний, що зберігся до наших днів. Новозбудований замок міг витримати вогонь будь-якої тогочасної артилерії і мав усе необхідне для життя і оборони, що відповідало вимогам того часу: товсті мури до п'яти метрів; шеститисячний гарнізон; 164 гармати крупного калібру і велику кількість іншого озброєння; 60 бочок артилерійського пороху, різнокаліберні гарматні ядра, інший боєзапас; величезну кількість запасу харчів; 86-метровий колодязь, що забезпечував замок водою, тощо.

Наступні володарі протягом ХV-ХVІ століть розбудували замок, удосконалили укріплення, розширили фортифікаційні можливості. У цей час замок уже мав 14 веж, а у верхній частині розташовувався величезний палац.

31633 по 1711 рік Мукачівським замком володіли трансільванські князі династії Ракоці, які настільки вдосконалили фортифікацію замку, що він не мав рівних серед споруд Центральної Європі. Зародження капіталістичних відносин в надрах феодального суспільства і пов'язана з цим швидка зміна політичної карти Європи зумовили бурхливий перебіг подій і у фортеці. Так, під час однієї з найважчих облог замку його обороною керувала вдова Ференца І Ракоці — княгиня Ілона Зріні.

У 1703–1711 роках замок перетворюється на оплот антигабсбурської національної визвольної боротьби під керівництвом Ференца II Ракоці, яка потерпіла поразку. Поступово замок втратив стратегічне значення.

1782 року Мукачівський замок перетворили на політичну в'язницю Австрії. За майже 120 років тут побували понад 20 тисяч в'язнів. В'язничні порядки кілька разів скасовувалися, але остаточне скасування відбулося 1904 року.

Сьогодні старовинний замок, його двори та бастіони, жива тиша анфілад, затишні галереї з надзвичайними експонатами є напрочуд цікавими для туристів і доводять вкотре існування дуже міцного зв'язку між минулим і сьогоденням.

Замок Чахтіце

Руїни замку Чахтіце розташовані на схід від Братислави серед мальовничих карпатських гір. Те, що залишилося нині від замку, — видовище похмуре. Враження посилює легенда про злодіяння «кривавої графині» Ержебет Баторі, що жила тут чотириста років тому. Утім, ми хочемо познайомити вас із нею.

За часів, коли Словаччині належала Угорщині, замок Чахтіце мав мадярську назву Чейт і належав давньому роду Баторі. Ніхто не був хоробрішим чоловіків роду Баторі в битвах із ворогами, ніхто не міг зрівнятися з ними в жорстокості і норовливості. У XVI столітті, після битви при Мохачі, унаслідок якої Угорщина відійшла туркам, Баторі розділилися на дві гілки: Ечед і Шомльо. Перша гілка сховалася в гірській Словаччині, друга ж заволоділа Трансільванією, похмурою країною вампірів і вовків-перевертнів, де сонце, як розповідали місцеві жителі, ледь-ледь пробивалося крізь крони безкрайніх лісів.

1576 року Стефан Баторі з гілки Шомльо став королем Польщі. Він зі своєю армією врятував Відень від турків, заслуживши вдячність австрійських Габсбургів, які на той час оголосили себе королями Угорщини. Задовго до цього сестра Стефана Анна вийшла заміж за Дьєрдя Баторі з гілки Ечед. Представники родини і раніше вступали в родинні шлюби, які пришвидшували їх виродження.

Баторі хворіли на епілепсію (саме вона призвела до ранньої смерті короля Стефана), божевілля, алкоголізм. У сирих стінах замків їм дошкуляли подагра і ревматизм. Ця недуга вразила і народжену 1560 року Ержебет (Єлизавета) Баторі, дочку Дьєрдя і Анни. Можливо, цим і пояснювалися напади дикої люті, що охоплювала її з дитинства. Та, швидше за все, річ тут у сімейних генах Баторі і загальної жорстокості того часу. На рівнинах Угорщини і в Карпатських горах різали одне одного турки, угорці й австрійці. Спійманих полководців ворога живцем варили в казанах або саджали на палю. Дядька Ержебет, Андраша Баторі, зарубали сокирою на гірському перевалі. Її тітку Клару згвалтував турецький загін, після чого бідоласі перерізали горло. Втім, вона сама до того позбавила життя двох чоловіків.

Доля знатних дівчат у суворому світі тих часів була визначена раз і назавжди: раннє заміжжя, діти, господарство. Те саме чекало і на Ержебет, яку ще в дитинстві заручили з графським сином Ференцем Надашді. Її батько рано помер, мати виїхала жити в інший замок, і не за роками розвинена дівчинка була надана самій собі. У віці 14 років Ержебет народила сина від лакея. Лакей зник безвісти, як і дитина, а саму дівчину поспішили видати заміж. Подружжя оселилося в Чейте — одному із сімнадцяти замків сімейства Баторі. Придане було таким багатим, що Ференц, чоловік Ержебет, не торкався питання про невинність нареченої. Втім, його це не дуже цікавило: незабаром після весілля він пішов у похід на турків і відтоді з'являвся вдома нечасто. Проте Ержебет народила від нього доньок Анну, Оршолю (Урсулу), Катаріну і сина Пала. Як заведено було тоді в суспільстві, дітей доглядали годувальниці і служниці, а після цього їх відправляли на виховання в інші знатні родини.

Залишившись наодинці, Ержебет страшенно нудьгувала. Вона мріяла вирватися з гірської глушини і потрапити на бал у Відні або Пресбурзі, де всі б побачили її красу. Вона була високою, стрункою, білошкірою. Світлими були і її густі кучері, які вона відбілювала настоєм шафрану. Крім того, вона щоранку вмивалася холодною водою і любила кінні прогулянки. Не раз бачили вночі місцеві жителі, як скажено скаче вона по окрузі на чорному як смола коні Винарі. А ще розповідали, що вона сама карає служниць — щипає їх або тягає за волосся, причому при вигляді крові стає просто одержимою. Під час одного з візитів Ференц знайшов у саду голу дівчину, прив'язану до дерева і обліплену мухами й мурахами. На його запитання Ержебет безтурботно відповіла: «Вона крала груші. Я обмазала її медом, щоб гарненько провчити».

У ту пору графиня ще нікого не вбивала. Хоча й безгрішною вона не була: за відсутності чоловіка завела коханця, сусідського поміщика Ладислава Бенде. Одного разу вони вдвох мчали на конях дорогою і обдали брудом якусь потворну стару. «Поспішай, поспішай, красуне! — гукнула та їй услід. — Скоро ти станеш такою самою, як я!» Удома Ержебет довго вдивлялася у венеціанське дзеркало. Невже відьма сказала правду? Так, їй уже за сорок, але її форми так само бездоганні, а шкіра пружна. Хоча… У кутку рота з'явилася зрадницька зморшка… Ще трохи, і підкрадеться старість, і ніхто вже тоді не захопиться її красою. Із зіпсованим настроєм господиня пішла спати…

На початку 1604 року помер її чоловік, який підхопив лихоманку в одному з походів. Сусіди жаліли вдову, і ніхто не знав, що чекає на її підданих у тихому містечку біля підніжжя замку.

Ержебет Баторі невтомно шукала засіб, як повернути втрачену красу: то порпалася в старих грімуарах (збірниках магічних ритуалів і заклинань), то зверталася до знахарок. Одного разу до неї привели відьму Дарвулю, яка жила недалеко від Чейта. Подивившись на неї, стара впевнено сказала: «Кров потрібна, пані. Купайся в крові дівчат, що не знали чоловіка, і молодість завжди буде з тобою». Спочатку Ержебет сторопіла. Але потім згадала радісне збудження, яке щоразу охоплювало її при вигляді крові. Невідомо, коли саме вона перейшла межу, що відділяє людину від звіра. Але невдовзі дівчата, яких відправляли до замку служити графині, почали зникати невідомо куди, а на узліссі все частіше з'являлися свіжі могили. Іноді рибалки виловлювали в річках і озерах спотворені тіла. А ті, кому все ж пощастило втекти із замку, по секрету розповідали, що чули страшні крики і зойки самої графині: «Бий її! Ще! Ще!» Цим усе і закінчувалося — скаржитися на знатних персон було безглуздо, а часто і небезпечно. Ержебет постійно хвалилася своїми зв'язками при дворі і дружбою з наймогутнішим угорським феодалом Дьєрдем Турзо. Це змушувало мовчати навіть місцевого священика, якому не раз доводилося відспівувати загиблих селянок.

За десять років, протягом яких Ержабет залишалася правителькою, механізм убивств був відпрацьований до дрібниць. Він був таким самим, як і за півтора століття до цього у французького барона Жиля де Ре, а також як у російської поміщиці Салтичихи (Дар'ї Салтикової) через півтора століття. У всіх випадках жертвами ставали дівчата, а у барона — ще й діти. Можливо, вони здавалися особливо беззахисними, що додатково розпалювало садистів. А може, головним чинником тут була заздрість людей, що старіли, до юності і краси. Свою роль зіграли і спадкові риси характеру роду Баторі, і забобони самої Ержебет. Вона творила зло не одна: їй допомагали підручні. Головним серед них був потворний горбань Янош Уйварі на прізвисько Фіцко.

Живучи в замку на положенні блазня, цей чоловік вдосталь наслухався насмішок і смертельно ненавидів усіх, хто був здоровий і красивий. Регулярно він блукав округою в пошуках юних дівчат і дивився, де вони зростали. Потім служниці Ілона Йо та Доркі приходили до батьків цих дівчат і вмовляли їх за хороші гроші віддати дочок у служіння графині. Вони також допомагали Ержебет бити бідолашних, а потім ховали їхні тіла. Пізніше місцеві селяни, відчувши недобре, не стали вірити обіцянкам господині замку. їй довелося найняти нових робітників, які підшукували жертв у віддалених селах.

Коли дівчат доставляли до замку, їх зустрічала сама графиня. Оглянувши їх, вона вибирала найгарніших, а решту відправляла працювати. Відібраних відводили в підвал, де Ілона і Доркі відразу починали бити їх, колоти голками і рвати шкіру щипцями. Слухаючи крики жертв, Ержебет розпалювалася і сама бралася за тортури. Траплялося, вона зубами виривала з тіл своїх жертв шматки м'яса. Проте кров жінка не пила, тож вампіршею її вважають марно, а втім, чи велика різниця? Під кінець, коли дівчата вже не могли стояти, їм перерізали артерії і зливали кров у тази, наповнюючи ванну, в яку занурювалася графиня. Пізніше вона замовила в Пресбург диво катувальної техніки — «залізну діву». Це була порожня фігура, складена з двох частин і утикана довгими шипами. У потайній кімнаті замку чергову жертву замикали всередині цієї фігури і піднімали вгору, аби кров потоками лилася просто у ванну.

Час минав, а криваві обмивання не давали результату: графиня продовжувала старіти. У гніві вона покликала Дарвулю і пригрозила зробити з нею те саме, що за її порадою робила з дівчатами. «Ви помилилися, пані! — заголосила стара. — Потрібна кров не холопок, а знатних дівиць. Дістаньте таких, і все відразу владнається». Після цього агенти Ержебет умовили двадцять дочок бідних дворян оселитися в замку, щоб розважати графиню і читати їй на ніч книжки. Уже за два тижні нікого з дівчат не було серед живих. Убивця так і не омолодилася, а Дарвуля померла від страху.

Та божевільні фантазії Ержебет вже не можна було зупинити. Вона поливала селянок киплячим маслом, ламала їм кістки, відрізала губи і вуха й змушувала їх їсти. Влітку її улюбленою розвагою було роздягати дівчат, зв'язувати й саджати на мурашник, взимку — обливати водою на морозі, поки вони не перетворяться на крижані статуї.

Убивства здійснювалися не тільки в цьому замку, але і удвох інших, що належали жінці. Графиня не могла провести й кількох днів без убивств. Навіть у Відні, де Ержебет мала будинок, за іронією долі, на Кривавій вулиці (Блютенштрасе), вона заманювала до себе і вбивала вуличних жебрачок. Залишається дивуватися, що стільки років їй все сходило з рук, тим більше що округою хвилями котилися чутки про жахливі злочини в замку Чахтіце. Можливо, і справді Ержебет мала високих покровителів. Так, свідки згадували про знатну даму, яка приїжджала до замку в елегантному чоловічому костюмі і незмінно брала участь у тортурах і вбивствах, після чого йшла з графинею до спальні. Бачили тут і похмурого пана з капюшоном, що приховував обличчя. Слуги шепотілися, що це воскреслий Влад Дракула… Не сховалися від очей жителів замку велика кількість чорних котів і накреслені на стінах кабалістичні знаки. Почалися розмови про зв'язки графині з дияволом, що вважалося гірше за вбивства селянок.

Та нарешті злочинам Ержебет Баторі настав край. Потребуючи грошей для своїх дослідів із омолодження, графиня заклала один із замків за дві тисячі дукатів. Опікун її сина Імре Медьєрі зчинив скандал, звинувачуючи її в розбазарюванні майна родини. Графиню викликали до Пресбурга, де зібралися на сейм усі вельможі, включаючи імператора Матіаса і її родича й покровителя Дьєрдя Турзо. Останній уже отримав листа від священика, якому довелося відспівувати відразу дев'ятьох убитих Ержебет дівчат. Спочатку він збирався по-сімейному зам'яти історію, але тут графиня прислала йому пиріг. Почувши недобре, Турзо згодував пиріг собаці, і той одразу ж здох. Розгніваний магнат дав справі законний хід. Для початку він допитав рідних Ержебет, які розповіли чимало цікавого. Наприклад, її зять Міклош Зріньї одного разу гостював у тещі, і його собака знайшов у саду відрубану руку. Дочки обвинуваченої були бліді і повторювали одне: «Вибачте мамі, вона не в собі».

Повернувшись до замку, графиня звернулася до чаклунського заклинання, якого навчила її Дарвуля: «Маленька хмарко, захисти Ержебет, вона в небезпеці… Надішли дев'яносто чорних котів, нехай вони розірвуть на частини серце імператора Матіаса і мого кузена Турзо, і серце рудого Медьєрі…» Проте вбивця все ж таки не змогла втриматися від спокуси, коли до неї привели юну служницю Доріцу, впійману на крадіжці цукру. Ержебет до нестями била її батогом, а інші служниці наносили удари залізними палицями. Не тямлячи себе, графиня схопила розпечену праску і заштовхала її Доріці в рот до самого горла. Дівчина померла, кров залила всю підлогу, а злоба господині замку тільки розпалювалася. Помічники привели до неї ще двох служниць, і, жорстоко побивши їх, Ержебет заспокоїлася.

А на ранок у замку з'явився Турзо із солдатами. В одній із кімнат вони знайшли мертву Доріцу і двох інших дівчат, які ще подавали ознаки життя. У підвалах чекали інші страшні знахідки — тази з висохлою кров'ю, клітки для бранок, розламані частини «залізної діви». Знайшли і незаперечний доказ — щоденник графині, де вона фіксувала всі свої злодіяння. Щоправда, імен більшості жертв вона не пам'ятала або просто не знала і записувала їх так: «№ 169, маленького зросту» або «№ 302, із чорним волоссям». Усього в списку було 610 імен, але туди потрапили не всі вбиті. Вважається, що всього на совісті графині не менше 650 життів. Ержебет зловили просто на порозі — вона хотіла втекти. В одну з дорожніх валіз було охайно складено знаряддя тортур, без якого вона вже не могла існувати.

Турзо засудив її до вічного ув'язнення у власному замку. Підручних Ержабет доставили на суд, де свідки нарешті змогли розповісти все, що знали, про злочини їхньої колишньої пані.

Двом служницям, що допомагали графині у скоєнні злочинів, роздробили пальці, а потім живцем спалили на багатті. Горбаню Фіцко відрубали голову, а тіло також жбурнули в багаття. У квітні 1611 року до замку прибули каменярі, які заклали камінням вікна і двері кімнати графині, залишивши тільки маленьку щілину для миски з їжею. В ув'язненні Ержебет Баторі жила у вічній пітьмі, харчуючись тільки хлібом і водою, не скаржачись і нічого не просячи. Вона померла 21 серпня 1614 року і була похована біля стін замку, поряд із останками своїх безіменних жертв. Кажуть, що й сьогодні із проклятого замку вночі долинають жахливі стогони.

Бронецький замок

Серед усіх замків Закарпаття Бронецький замок є найменш відомим. Він розташований у с. Бронька Іршавського району. Староримські монети, знайдені на території замку, свідчать, що ця фортеця існувала ще за часів Дакії, до складу якої входило і Закарпаття. Тоді тут міг розташовуватися римський сторожовий пункт — каструм. Згодом, вірогідно, замок відігравав роль слов'янського укріплення, що належало правителям Галицької Русі, а потім було захоплене угорцями.

Перші згадки про фортецю датовані 1273 роком, коли була видана грамота угорського короля Ласло (Володислава Іуманського) IV. Згідно з цим документом, замок був відібраний у ворогів батька короля, Іштвана (Стефана) V, якимсь магістром Петром із роду Чак і повернутий під королівську владу. А оскільки на північному сході, крім Галицької Русі, не було іншої державності, то слід вважати, що вороги, які згадуються в грамоті, і є русичами. Згодом замок знову був одвойований, і угорцям довелося збирати військо, аби повернути його. Про це свідчать інші грамоти, які датуються 1292 і 1296 роками. У них король Ендре (Андрій) III — останній із роду Арпадовичів (наступник Володдислава Куманського) — доручив жупану Михайлу і його синам-магістрам Стефану та Павлу надійно охороняти Бронецький замок.

1336 року фортеця згадується в межових описах місцевості як «destructum castrum Вагапка», тобто «зруйнований Бронецький замок». Очевидно, до середини XIV століття життя на замчищі повністю завмерло, укріплення було надовго занедбане.

Деякі дослідники вважають, що в зруйнованому замку облаштувалася група розбійників, які використовували укріплення на горі як притулок, аж поки не були розгромлені 1471 року. Про лігво розбійників на горі складено безліч легенд.

На жаль, сьогодні пам'ятка визнана непридатною до подальшого археологічного вивчення, оскільки повністю позбавлена культурного шару в результаті проведення як законних, так і незаконних розкопок. Навесні 2008 року в межах програми Інституту карпатознавства Ужгородського національного університету з вивчення замків Закарпаття була організована археологічна експедиція з метою дослідити залишки Бронецького замку. За наслідками обстеження було знайдено безліч слідів «роботи» чорних археологів, які практично повністю знищили культурний шар на більшості ділянках вершини пагорба.

Місто-фортеця Тустань

Тустань є давньоруським містом, наскельною фортецею, митницею, залишки якої знаходяться у Східних Бескидах неподалік від села Урич Львівської області. Тут до наших днів збереглося 4000 пазів і врубів, вирубаних у скелі. Дерев'яна забудова Тустані існувала з другої половини IX до середини XIII століття. Вона була важливим стратегічним пунктом і входила до єдиної системи Карпатської (Угорської) лінії оборони південно-західних кордонів Київської Русі, а згодом і Галицько-Волинського князівства. Висотна структура наскельної забудови, наземні оборонні стіни висотою 15 метрів, п'ятиповерховий житловий комплекс XIII століття з висотою поверхів від 3,5 до 4 метрів, складна система водозабезпечення (криниця, видовбана в скелі, та дві цистерни) свідчать про високий рівень давньоруської будівельної техніки. В Європі немає нині збережених дерев'яних фортець X–XIII століть, що дає підстави віднести Тустань до унікальних архітектурних пам'яток.

1241 року, під час монголо-татарської навали хана Батия, місто Тустань було зруйноване, і від нього залишилися тільки село Тустань (згодом село Тустановичі, а нині — сучасна частина Борислава) і неприступний замок Тустань. Згодом місто-фортецю Тустань згадують у літописі краківський історик Ян Длугош та польський хроніст Янко з Парикова. Тустань охороняла південний кордон Галицького князівства, а 1340 року була захоплена польським королем Казимиром Великим, який згодом наказав її відбудувати після руйнації. У грамоті Папи Римського Боніфація IX від 15 травня 1390 року Тустань згадується як прикордонна фортеця, через яку експортували сіль, видобуту в Дрогобичі та околицях.

З моменту захоплення поляками Тустані вона належала державі, тобто була адміністративно-територіальним центром Тустанської волості. З 1539 року Тустань переходить у власність польських магнатів та шляхти і занепадає. Її занепад зумовили декілька факторів: економічний — у XVI столітті країни Центральної Європи розробляють власні поклади солі, тож Тустань втрачає роль митниці; політичний — через просування польських кордонів на схід Тустань перестає відігравати роль прикордонної фортеці; військовий — зміни у військовій техніці призвели до втрати оборонного значення замку. Тож замок Тустань існував до XVI століття. Сьогодні ж у селі Урич функціонує музей історії міста-фортеці Тустань.

Королівський замок

Королівський замок Ньолаб (Нялаб) вперше згадується 1279 року як літня резиденція угорських королів, які приїжджали сюди на полювання. Ліси тут були напрочуд густими та багатими на дичину. Із Королівським замком пов'язано багато подій, що суттєво вплинули на культурний розвиток тогочасної Угорщини. Тут, у стінах замку, Станіслав Граматик 1401 року переписав четвероєвангеліє, відоме як «Королівське Євангеліє». Бенедека Ком'яті, філософ, гуманіст та високоосвічена людина, який навчав сина власника замку Яноша, 1532 року здійснив переклад частини Біблії з латинської мови та 13 листів Апостола Павла.

З історією замку пов'язана іще одна цікава подія. Річ у тім, що на вершині замку побудована католицька капличка. На жаль, 1946 року її зруйновано радянськими військовими як «орієнтир для ворожої авіації». Та тільки-но Україна здобула незалежність, розпочалась відбудова цього унікального храму. І вже 8 вересня 1993 року відбудована капличка відчинила двері перед вірянами.

Будівництво Королівського замку відбувалося протягом десятиліть. У центрі замку був викопаний колодязь. Товщина стін споруди становила 2–3 метри, що неймовірно для тих часів. Замок мав важливе стратегічне значення, адже через Королево пролягав торговий шлях на Сотмар.

Достеменно невідомо, кому з правителів належить зведення Королівського замку. Можливо, що це був пан Ньолаб, ім'я якого має замок сьогодні, можливо, і король Стефан або ж (Кун) Ласло IV, як зазначено в угорських джерелах. Точно відомо лише те, що в період Арпадовичів замок уже був побудований. Після смерті Арпадовичів на угорський престол заступає італійська родина Анжу. В цей час король Людвіг Великий дарує Ньолаб трьом братам — воєводам Драгфі (Драгам). Однак цей замок вподобали їхні сусіди — родина Перені, і вони умовляли нового короля Жігмонда про передачу споруди, аж поки той 1405 року не дав своєї згоди. Замок неодноразово рятував дворян від повсталих кріпаків, стаючи мішенню повсталого люду, який палив стріхи, дерев'яні ворота тощо.

1661 року замком намагалися заволодіти турки, але спроба виявилася марною, незважаючи на чисельну перевагу нападників перед захисниками.

1672 року замок був підірваний за розпорядженням короля Леопольда (Ліпота), який не довіряв володарям замку. Саме він, до речі, наполіг на тому, щоб у Ньолабі постійно перебувала німецька варта. Ці солдати і були головними руйнівниками фортифікаційної споруди.

У 1858–1859 роках угорським урядом були виділені кошти на проведення археологічних розкопок на території колишнього замку. У ході цих розкопок був знайдений сімейний склеп та потаємний коридор, а також золоті ланцюжки з медальйоном, перстені й інші коштовності. Найцінніші знахідки нині містяться в Угорському національному музеї.

Манявський скит

Старовинний монастир-скит розташований у гірському масиві Горгани неподалік від села Манява Івано-Франківської області. Вище монастиря знаходиться один із наймальовничіших карпатських водоспадів — Манявський водоспад.

1608 року в лісі біля села Манява зупинився відпочити схимник Іов (Іван) Княгиницький із Тисмениці, який разом зі славнозвісним письменником-полемістом Іваном Вишенським дванадцять років служив на горі Афон. Уже за три роки тут була зведена перша дерев'яна келія і започатковано Скит Манявський, а 1612 року — споруджено дерев'яний храм Воздвижения Чесного Хреста. Засновник Скиту і перший його ігумен Йов Княгиницький власноруч розписав цю першу маленьку церкву. 1619 року побудували більшу церкву, Хрестовоздвиженську, за зразком Хрестовоздвиженського дерев'яного собору Києво-Межигірського монастиря.

1620 року Константинопольський патріарх надав Скиту право ставропігії, і монастир став безпосередньо підпорядковуватися патріарху. У середині XVII століття Скит нараховував до 200 ченців і десятки підпорядкованих монастирів у Галичині, на Буковині й навіть у Молдавії. У 1620–1621 роках монастир був обведений оборонним муром із трьома вежами. 1654 року гетьман Богдан Хмельницький надав Скиту охоронну грамоту, а козак Морозенко пожертвував кошти на будівництво величної дзвіниці.

У народі Скит Манявський називався «українським Афоном». У його бібліотеці було зібрано тисячі духовних і світських книжок, рештка яких сьогодні зберігається у Відні та у Львові.

1676 року монастир зруйнували турки й татари. За підтримки українських гетьманів, молдавських господарів, російських царів, місцевих криторів 1681 року Скит був відбудований. Монастир став цілим ансамблем мурованих і дерев'яних споруд, обведених високим муром із баштами. Згідно з історичними джерелами, тут було поховано розстріляного поляками в 1664 році гетьмана Запорізького козацтва Івана Виговського за його заповітом. Перекази також свідчать, що Скит неодноразово відвідував гуцульський опришок Олекса Довбуш.

У монастирі були добре розвинуті ремесла (солеваріння, різьбярство тощо), окрім того, манявські ченці добре зналися на фітотерапії та практикували так звану чорну хірургію, головним інструментом якої були розжарені кліщі. Протягом майже двох століть Скит Манявський був центром православ'я в Галичині. Він неодноразово потерпав від міжконфесійного розбрату, нападів завойовників, але продовжував існувати. Однак 1785 року влада Австро-Угорщини закрила Скит. Перед тим як піти, монахи повитягували з винних погребів бочки з вином, що привозили з молдавських філіальних монастирів, і щедро гостили всіх охочих, щоб на довгі літа залишити пам'ять про себе.

Хрестовоздвиженська церква була перенесена в містечко Надвірну, де вона згоріла 1914 року під час Першої світової війни. Іконостас передали в церкву містечка Вогородчани, звідки він спершу потрапив до Відня, а з 1923 року перебуває в Національному музеї у Львові.

Протягом 1970–1980 років у монастирі були проведені значні реставраційні роботи. Після цього Скит оголосили історико-архітектурним заповідником. 1999 року Манявський Скит переданий Українській Православній Церкві Київського Патріархату і отримав назву Манявський Хрестовоздвиженський монастир УПЦКП.

Хустський замок

Хустський замок, який перебував у складі Галицько-Волинського князівства (1281–1321), Угорського королівства (до 1526 року), Трансільванського князівства (до кінця XVII століття), завжди мав велике стратегічне значення. Створення замкового комплексу в Хусті відбувалося у XI–XII століттях, в дотатарську добу. 1191 року була збудована кам'яна фортеця, будівництво якої тривало понад сто років, з метою захисту кордонів та охорони «соляного шляху» від Солотвинських копалень уздовж Тиси.

1242 року ординці зруйнували замок. Згодом угорські королі відбудували споруду і продали разом із марамо-роськими соляними копальнями угочанському жупану. Кілька сотень років поспіль замок переходив із рук у руки. 1514 року його захопили повстанці-куруци під час селянської війни під проводом Дьордя Дожі. 1526 року замок перейшов у володіння до трансільванських князів, які його реконструювали та укріпили. 1594 року 80-тисячна татарська орда спустошила Хуст і околиці, проте замок не захопила, як і під час татарського нападу 1659 року. Не змогли здобути замок і турки в 1661–1662 роках під час турецького походу на Мараморош.

Наприкінці XVII століття Трансільванію захопила Австрія, і замок відігравав важливу роль під час антигабсбурзьких війн трансільванських князів. 1703 року постанці-куруци заволоділи замком, а через шість років трансільванська шляхта провела тут свій Сейм, на котрому ухвалила рішення про незалежність від габсбурзької корони. Невдовзі, перебуваючи у складі Австрійської імперії, замок втрачає своє стратегічне значення. А 3 липня 1766 року під час великої грози над Хустом блискавка влучила в порохову вежу замку, і від вибуху значна частина фортеці була зруйнована.

Майбутній австрійський імператор Йосиф II під час оглядин замку 1773 року дійшов висновку про його фортифікаційну непридатність. А за п'ять років ще одна сильна гроза остаточно зруйнувала замок.

Боржавський замок

Боржавський замок розташовувався в XI–XVII століттях у с. Вари Закарпатської області. До приходу угорців тут був дерев'яний замок, у якому жили підлеглі болгарського князя Салана. У 903 році, після триденної облоги, замком оволоділи угорські племена. Пізніше на місці дерев'яної фортеці була збудована кам'яна, що перебувала у королівському володінні.

За часів Середньовіччя замок охороняв соляні шляхи, адже сіль була найголовнішою корисною копалиною краю. Фортеця стояла на горі Варгедь (висота — 589 метрів) біля теперішнього села Вари, над Тисою, у тому місці, де в Тису впадає річка Боржава.

Після татаро-монгольської навали на Західну Європу у 1241–1243 роках фортеця почала занепадати. У XIV столітті замок належав феодалу Беке Боршо. Під час турецьких нападів на Закарпаття у 1566 році замок був зруйнований, і нині від нього залишилися тільки земляні вали.

Ужгородський замок

Перші згадки про Ужгородський замок як про зміцнювальну споруду на одному з пагорбів над поселенням білих хорватів з'явилися до IX сторіччя, під час правління князя Лаборца. На той час замок мав вигляд дерев'яної споруди. Замок був адміністративним центром Ужгородського воєводства, а пізніше всієї Ужанської долини. У IX столітті замок був спалений угорськими племенами. Після цього адміністративний центр перейшов у Горяни, поселення на околицях Ужгорода.

Висота замкової гори становила більше ЗО метрів. Протягом століть замок неодноразово перебудовувався й реконструювався, тому що цього вимагали військові умови. Наприкінці XVI століття замок остаточно набуває сучасного вигляду. Замок налічував 511 військових, ЗО знарядь різного калібру на бастіонах і 40 гармат, що зберігалися в арсеналі, а також близько 100 центнерів запальних речовин і понад 1000 ядер.

Воєнно-оборонна система замка дуже проста і водночас сильна й показова. Із трьох боків споруду міцно оточує рів, вирубаний у скелі, а з четвертого боку, північно-східного, — стрімкі скелі. Ширина рову становить 15–20 метрів, глибина — 5-10 метрів. Замок має форму неправильного чотирикутника з бастіонами на кутах і обнесений кріпосною стіною. Кріпосні спорудження займають площу 2,5 гектара, а садиба — б гектарів. Більш квадратні бастіони виступають уперед, що давало змогу вести вогонь уздовж кріпосних стін.

Кладка стін є кам'яною, і тільки деінде видно пролами, закладені цеглою, — сліди колишніх боїв. Висота бастіонів становить 10–15 метрів. Зліва навіть зберігся камінь, біля якого грілися вартові воріт. На стелі видно прорізи, через які захисники замку обливали ворога смолою й окропом. На внутрішній арці видно одну з дат перебудови споруди — 1658 рік. Головний корпус служив резиденцією власників замка. У внутрішньому дворику є колодязь, вирубаний у скелі, глибиною більше ЗО метрів. Товщина стін досягає 2,5–3 метрів.

У головному корпусі є величезні підвали, які правили за схованки й склади для цивільних жителів замка під час облог. Тут є також темниця й камера катувань.

В епоху народних повстань наприкінці XVII століття замок часто переходив із рук у руки і сильно постраждав. Навесні 1711 року після восьмилітньої боротьби замок захопили війська імператора Римської імперії Йосифа І. Він утратив своє стратегічне значення, і 1775 року імператриця Марія Тереза подарувала його Мукачевській уніатській єпархії, що відкрила там духовну семінарію.

Виноградівський замок

Виноградівський замок розташований на плато Чорної гори, біля підніжжя якого розкинулося старовинне місто Виноградів. На початку X століття Угочай, як називали колись цю землю, захопили угорці, а вже в XIII столітті місто згадується під назвою Севлюш, що в перекладі й означає «Виноградне».

Інші назви замку — Угочанський, Севлюський — походять від Угочанського комітату, до якого належало місто Севлюш (нині Виноградів).

Уперше ця фортифікаційна споруда згадується в угорській хроніці літописця Анфіма у зв'язку з приходом угорських племен у Тисо-Дунайську низовину наприкінці IX століття. Уже в X столітті на схилі Чорної гори стояла дерев'яна фортеця. Це було сторожове укріплення, яке контролювало шлях на правому березі річки Тиси і переправу через ріку.

Перша письмова згадка про коменданта замку датована 1308 роком і була пов'язана з такими подіями. 1301 року помер угорський король Андрій III, останній із династії Арпадовичів. Папа Боніфацій VIII призначив угорським королем принца Неаполітанського з родини Анжу — Карла-Роберта. Цей король 1307 року подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут кам'яний замок. Але частина феодалів, до яких приєднався й Беке Боршо, хотіла бачити на угорському троні чеського короля Вацлава II і виступила проти Карла-Роберта. Цей виступ зазнав поразки. 1317 року королівські війська захопили замок і не лишили від нього жодного каменя. Згодом король Жигмонт І у 1399 році подарував землю, на якій стояв замок, та й взагалі все місто барону Перені за відчайдушну сміливість у битві з турками 1396 року. Через три роки Перені за королівським дозволом починає відбудову замку. Потім він віддав замок ченцям ордену монахів-францисканців під монастир, а для себе збудував біля підніжжя гори двоповерховий палац, який зберігся і до наших днів. На початку XVI століття рід Пелені знову поновив фортецю. Замок мав форму чотирикутника. Довжина будови становила 46,9 метра, ширина — 44,8 метра. По кутах замку височіли чотири квадратні вежі.

У XVI столітті на Закарпатті поширився рух Реформації, підтримуваний великими землевласниками, утому числі й власником замку. Король-католик цього не пробачив: орден францисканців 1556 року був розігнаний, а замок зруйнований королівським військом під командуванням генерала Текелеші. Через півстоліття монахи повернулися. Францисканці відновили споруду 1668 року.

У центрі міста коштом родини Перені побудовано церкву святого Франциска, яка згоріла під час пожежі. У пам'ять про відбудову костелу та передачу його католикам 1748 року на фасаді храму вибитий герб єпископа Баркоці.

Невицький замок

Неподалік від Ужгорода розташоване урочище Невицьке, де люблять відпочивати місцеві жителі. За рікою, на лівому берегу річки Уж, розкинувся просторий луг. Поряд із ним розташований колишній вулкан, на вершині якого видно руїни стародавнього замку. Біля нього бачимо корпуси бази відпочинку. До замка від турбази веде вузька стежка схилом Замкової гори, висота якої становить 125 метрів.

Перші документальні згадки про замок датовані 1317 роком, хоча виник він раніше. Народні перекази і легенди приписують спорудження замку слов'янській княгині ще до приходу угорських племен у Придунайську низовину. Замок, за легендою, мав захищати перш за все наречених, звідки й походить назва замка. Наречена місцевою говіркою — це невістка. Із плином часу слово «невістський» перетворилося на «невицький». Інша легенда приписує спорудження замку княжні на ім'я Погана Діва.

На початку XIV століття в Угорщині, Словаччині і Закарпатті мали місце повсюди феодальні міжусобиці і боротьба за королівську владу. Після тривалої смути на угорському престолі утвердився Карл-Роберт із неаполітанської династії Анжу. Закарпатці, як уже йшлося вище, не визнали нового короля, вбачаючи в ньому ставленика Папи Римського, і взялися до зброї. Повстання, яким керував ужанський жупан Петро Петенко (Петуния), тривало понад п'ять років. Повстанці, захопивши Невицький замок, перетворили його на свій оплот. Вони звернулися по допомогу до галицького князя. Галицька Русь, що на той час була розорена татарами і потерпала від боярських незгод, не могла надати допомогу. Тому повстання, незважаючи на хоробрість повстанців, було придушено. Невицький замок упав 1322 року.

Однак замок не піддається руйнівним силам часу. Його стіни збереглися до висоти двох і навіть трьох поверхів. Над ними вивищується висока чотиригранна кам'яна башта. Одна із легенд свідчить, що стіни такі міцні, тому що Погана Діва наказала домішувати у розчин молоко і яйця, що викликало великий голод серед місцевих жителів.

Замок оточений зовнішнім валом, за яким іде глибокий рів, а потім ще один кільцевий вал, де споруджена зовнішня фортечна стіна із трьома баштами. За нею іде другий рів, що оточує внутрішній замок. З боку річки Замкова гора різко обривається, і там немає зовнішніх фортечних споруд. Замок вражає своєю архітектурно-художньою композицією. Він має неправильну овальну форму. З південного боку головні фортечні споруди з'єднуються вузьким коридором із боковою шестигранною баштою, яка має назву башти Поганої Діви. За легендою, Діва стежила з неї за дорогою.

Після згаданого повстання замок був подарований графам Другетам, рід яких володів три з половиною століття Ужгородом і всією Уланською долиною. Деякі із володарів цього замку були розбійниками і навіть фальшивомонетниками. За деякими даними, усередині XVII століття замок був зруйнований трансільванським князем Дьєрдєм II Ракоці.

1899 року біля підніжжя замку відбулася перша в Закарпатті маївка, коли група працівників ужгородських друкарень не вийшла на роботу і влаштувала з нагоди свята мітинг.

У березні 1939 року Закарпаття окупувала Угорщина. Почалися репресії і терор.

27 жовтня 1944 року біля замку розташувався штаб 18-ї армії 4-го Українського фронту.

Сьогодні замок змінився невпізнанно. Насамперед він був реставрований, збудовані мости і асфальтована доріжка, що веде майже до самого замку. А під стінами старовинної споруди немовби зустрічаються минуле із сучасним.