Марійка і Костик

19

Нога загоювалася повільно. Завтра Костеві мали знімати гіпс. Уже два тижні, відколи він лежить у лікарні. На амбулаторне лікування не відпускали, бо кілька разів на день хлопцеві робили уколи. До нього приходили кілька однокласників. Цікаво, що ті, які раніше найбільше обурювалися, мовляв, Костик пропустив матч і їх підвів, не заглянули ні разу. «Значить, справа була не у пропущеній грі, — резонно міркував хлопець, адже у нього ніколи не було стільки часу на роздуми, як зараз, — а в чомусь іншому. Він не знає, як це назвати… Може, суперництво… може, заздрість…» Наприклад, Ярема, що порвав йому зв'язки своїм копняком не по м'ячу, а по нозі, навіть носа не показував у лікарню. Може, боїться?

Але приходили іноді й такі, що Кость ніколи б не сподівався їх тут побачити. «Життя, виявляється, зовсім не чорно-біле. Є у ньому щось таке, чого я ще не розумію… поки що… Наприклад, приходила вчителька географії… Я спочатку аж сіпнувся… Ставила мені двійки… Уже кого-кого, а її я ніколи не сподівався бачити у своєму тимчасовому «домі»… Була така весела, зовсім не згадувала про ту двійку… казала, що я талановитий… Як це «талановитий»?.. Але я не перепитував її… Принесла різних ласощів… Вона ще молода і гарна, хлопці у палаті знову підколювали мене… навіть пробували до неї… як це?., позалицятися… Але вона всім, а найперше мені, побажала швидкого видужання… і пішла… я потім ще довго думав про її відвідини… Ні, щось таке є у цьому житті, чого я ще не можу зрозуміти».

Мама хвилювалася, чи зростуться зв'язки. Якщо ні, то лікар казав, що будуть робити операцію, але після неї можна накульгувати. Марійка всіляко підтримує; через день, а іноді й кожного дня відвідує.

Вона розказала хлопцеві багато про себе. А вчора, коли вже йшла додому (мами не було), нахилилася — і поцілувала Костика в губи. І утретє він пережив той стан, коли неначе все на світі стало моє: лани, гаї, сади.

Душна лікарняна палата — бо час потихецьку рухається, ще недавно був кінець літа, відтак перше вересня, а вже увімкнули опалення — та Костикові здається, що надворі прохолода і в палаті розлитий не їдкий медикаментозний запах, а ледь уловимий королівський аромат східних парфумів, який довелося відчувати лише у глибокому сні. І Костикові вже нічого не страшно: ані того, який буде результат після завтрашнього зняття ґіпсу, ні того, коли він зможе грати у футбол!

Завтра настало. Гіпс зняли. Боже, яка свобода! Як вільно дихає шкіра! Як легко нижній частині ноги, звільненій від ґіпсового карцеру! Хлопець знову пішов на велику рентґенівську канапу, втикану незрозумілими лампами. Але цього разу забиратися на неї було значно легше, бо майже не боліло.

Лікар сказав, що зв'язки поволі зростаються. Операції робити не треба, ура!

— Але ніякого футболу, хлопче, принаймні, найближчих півроку! Пильнуй за ногою, через два тижні прийдеш до мене на консультацію.

Костик попрощався зі своїми товаришами по палаті. З деким із них він устиг зблизитися за цей час. Вони ще пограють у футбол! І то швидко! За годину хлопець був удома. Завтра вихідний, а в понеділок можна потихеньку іти до школи.

Це вимушене перебування в лікарні якось змінило Костика. Може, додало мужності? Може, він розширив своє уявлення про життя? Став співчутливішим і сильнішим? Як би там не було, але у понеділок треба йти до школи. Він учитиме всі уроки. — Головне, що він уже почувається здоровим! Головне, що у нього є Марійка!