Марійка і Костик

23

Марійка сиділа у класі. Майже всі пішли на перерву. Як же це так? Чого він не приходить? Хоче, щоб я його постійно шукала? Тут мене через нього мордують, а він… А може, щось трапилося? Може, Кость знову у лікарні, а я нічого не знаю? Що робити? Знову шукати його? Але скільки можна? А якщо він грає у футбол?

На Марійчиних очах стояли сльози. Раптом вона підняла голову. У несміливо відкриваних дверях стояв Кость.

— Привіт! Як ти?

— Привіт! А ти?

— Я нічого… Мені вже краще… Трохи ще болить нога, але то пусте…

— Я також нормально… Щось стало сумно — і якраз ти прийшов.

— Я із самого ранку думав тебе знайти.

— А вчора? Позавчора?

— Також думав, але не зважувався…

— Чому?

— Я не знаю…

Вони не розповідали одне одному про останні події. Соромилися? Не мали досвіду? Ще не час. У них все попереду. Адже ми зустрілися з Марійкою та Костиком лише на початку їхньої довгої історії…

У класі нікого не було. Несподівано Кость підійшов до Марійки — і поцілував її. Над класом — може, це випадковість? — засвітилося дивне світло. Воно не було подібне до ні до сонячного, ні до місячного сяйва. Воно з'явилося і зникло, освітивши їхні юні лиця.

— Що це було? Що означає це світло? — промовили вони разом.