Марійка і Костик

21

Марійка сьогодні зайшла до класу і побачила кількох подружок, які стояли у колі й щось так жваво обговорювали, що навіть не помітили її приходу. Дівчина мимоволі зупинилася, прислухаючись.

— Вона собі любов крутить, бігає за тим футболістом…

— Її треба виключити із пластунської спільноти!

— Треба дати догану і зачитати на загальношкільній лінійці!

— Викликати батьків!

— Та припиніть, дівчата, ви що, заздрите їй?

— Хто заздрить?

— А чого це вас так хвилює? Чому говорите якісь дурниці?

— А чого вона стала такою королевою Марґо? Навіть не гляне у наш бік…

— Вона що, вам не дає жити? — заступалася за Марійку тільки Анжела, красива біловолоса дівчина.

— Бо ти сама така! Сама!

— Яка я? От яка я, повтори ще раз?!

Раптом хтось із дівчат оглянувся. Усі побачили поблідлу Марійку, що стояла неподалік. Запала така мовчанка, що було чутно лише політ пізньоосінньої мухи. Хлопців у класі не було.

Марійка відійшла вбік. Тоді мовчки забрала свій портфель і відсіла на задню парту. Світлана, із якою вона рік сиділа разом, чи не найдошкульніше викрикувала у цьому стихійному дівчачому суді Лінча… Анжела підійшла ближче:

— Не переймайся. То вони казяться, бо заздрять тобі.

— Чому заздрять?

— Ну, що ти маєш Костя… Але я по собі знаю, як це все складно…

І тут Марійка несподівано для себе розплакалася. Її не могло зупинити навіть те, що до класу почали заходити хлопці — мав починатися наступний урок. Учителька помітила, що дівчина плаче (та що там плаче? Ридає!) аж через десять хвилин:

— Що трапилося, Ковальчук?

Марійку душили спазми. Вона не могла говорити.

— Ковальчук, ще раз питаю, що трапилося?

— Нічого не трапилося… я впала і вдарилася… Здається, вчительку алгебри та геометрії така відповідь цілком задовольнила:

— То бери себе в руки і не зривай нам уроку! — її «симпатія» до дівчини була неприкритою.

Вона навіть не поцікавилася, може, Марійці треба у медпункт. Проте після уроку сказала про дивний плач класній керівничці.

Їхня класна була передпенсійного віку. Але учні її любили. Вона була справедливою і доброю. І коли закінчувався наступний урок, класна, наче Велика Мати із стародавніх міфів про колективний людський розум, запропонувала дівчині залишитися і поговорити.

Розмова тривала довго… «Велика Мати», нарешті зрозумівши, в чім справа, розповідала дівчині про власні дівочі роки. «Боже, скільки я не знала про неї!» — подумала Марійка, покидаючи клас трохи заспокоєною.

Але Алла Василівна на другий день ще довго говорила з дівчатами, зокрема зі Світланою… Не будемо переказувати змісту цих бесід… Але їх результатом було те, що на перерві Світлана, вся у сльозах (кожна чиясь сльоза, пролита через нас, нам же і повертається: не тепер, то в четвер), підбігла до Марійки і попросила вибачення.

Вони вже ніколи не будуть такими подружками, як раніше. Марійка ніколи не знатиме, як страждає Світлана через свої прищики на лиці, як вона заздрить Марійчиній вроді, як їй направду важко… Та й навіщо їй це знати? Кожен із нас мусить самостійно вчитися керувати власною долею, змиритися із власним тілом і полюбити себе такого, яким він є, без комплексів, але і без надуманих самоприкрас, якими часто прикривається глибока внутрішня невпевненість у собі…

Марійка вибачила Світлані. Але за одною партою вони вже не сидітимуть ніколи…