Марійка і Костик

25

О, будьте певні, що Кость навіть подумки не раз розмовляв із Марійкою, а вона з ним, доточуючи у ці діалоги її слова від свого імені.

— Привіт! Ти скучила за мною?

— Я дуже скучила, Костику. Ти мені часто снишся. А я снюся тобі?

— Навіть на сьогодні снилася. Начебто ми катаємося на каное великим озером. І раптом каное перекидається. Ти не вмієш плавати…

— Але ж я вмію плавати, Костику…

— Ти не вмієш плавати. І я рятую тебе.

— Як?

— Я покидаю каное і допливаю, з тобою на спині, до берега.

— А що далі?

— А потім на нас хочуть напасти якісь розбійники. Вони подібні до тих, що у фільмі «Пригоди Геркулеса». Але я, як і він, розкидаю їх. Вони літають у повітрі, як гумові ляльки, від ударів моїх кулаків.

— А потім?

— Потім я прокидаюся і думаю про тебе. Думаю, що ти зараз робиш. Уявляю, як ти одягнена. І ще… ще думаю, чи ти думаєш у цю хвилину про мене.

— Знаєш, Костику… Давай домовимося.

— Про що саме?

— Що кожного вечора о десятій ми одночасно будемо дивитися на небо. Якщо ясно і небо всіяне зірочками, ми будемо їх рахувати.

— Для чого?

— Хіба ти не розумієш? Скільки ми нарахуємо зірочок, стільки років будемо разом. Я, наприклад, нарахую сто.

— А я сто п'ятдесят. Або цілих двісті! Але, Марійко, що робити, коли небо захмариться?

— Чекати, уявляючи, скільки зір сховано під хмарами. Зір, що чекають на вечірнє побачення з нами.

— Як гарно ти говориш… А коли падатиме дощ?

— Тоді ми будемо уявляти, що небо плаче, бо ми не можемо провести лік своїх зірочок… Але воно обов'язково засміється!

— А коли буде зима? Сніг і хурделиця?

— Ох, Костю, який ти нудний запитальник! (Тут Марійка засміялася.) Тоді ми думатимемо, що кожна сніжинка — це сигнал окремої зірочки.

— А якщо цих сигналів буде стільки, що світу Божого не буде видно? Тоді що?

— А тоді ми будемо твердо знати, що зірки дуже скучають, якщо ми не можемо їх рахувати…

— І ми чекатимемо на гарну погоду?

— Так. І вона обов'язково настане.

— Я люблю тебе, Марійко…

— І я люблю тебе, Костику…