Мауглі

БРАТИ МАУГЛІ

У Сіонійських горах стояв спекотний вечір. Батько Вовк прокинувся після денного відпочинку, почухався, позіхнув і випростав отерплі лапи, проганяючи дрімоту. Мати Вовчиця ще дрімала, поклавши велику сіру морду на чотирьох вовчат, а ті вовтузилися й повискували, Місяць заглядав у розщелину печери, де жила вся сім'я.

— Уф! — сказав Батько Вовк.— Час уже на полювання.

Він уже збирався стрибнути вниз, аж тут приземкувата тінь із кошлатим хвостом лягла на поріг і проскиглила:

— Вдалого тобі полювання, о Глава Вовків! Міцних білих зубів твоїм благородним дітям! І нехай вони ніколи не забувають, що в світі є голодні!

Це був шакал, Лизоблюд Табакі. Вовки в Індії зневажають Табакі бо він нишпорить скрізь, сіє чвари, розносить плітки і не гидує недогризками з сільських смітників.

Проте вони бояться Табакі, бо він часто хворіє на сказ і тоді бігає хащами і кусає всіх, хто тільки втрапить йому на очі. Навіть тігр тікає од Табакі, адже нічого страшнішого за сказ немає для дикого звіра.

— Ну що ж, увійди і подивися сам,— сухо зауважив Батько Вовк.— Та тільки їжі тут нема.

Для вовка — напевне,— сказав Табакі,— а для такого нікчеми як я, і обгризена кістка — ціле багатство. Хе-хе, нам, шакалам, не випадає коверзувати.

Він прокрався вглиб печери, знайшов оленячу кістку і вдоволене заходився коло неї.

— Дякую за частування,— облизнувся Табакі.— Які гарні ваші дітки! Які у них великі очі! А вони ж іще зовсім маленькі! Щоправда, вельможну дитину видно вже змалечку.

«Тьху на твій лукавий язик! — подумалося Батькам Вовкам.— Адже знає, підле створіння, що негаразд хвалити дітей в очі».

Табакі бачив, як збентежилися Мати й Батько Вовки, і радів, що накликав на них біду. Потім, помовчавши, сказав злостиво:

— Великий Тигр Шер-Хан увесь цей місяць полюватиме тут, у горах. Так він сам сказав.

Шер-Хан жив за двадцять миль від печери, біля ріки Вайнгангі.

— За яким правом? — сердито буркнув Батько Вовк.— Закон Джунглів забороняє міняти місце полювання, заздалегідь не попередивши всіх про це. Розжене нам усю дичину! А мені... мені нині треба старатися за двох.

— Його недаремно прозвали Лангрі (Кульгавий),— спокійно сказала Вовчиця.— Він змалку шкутильгає на одну ногу. Ось чому він полює тільки на домашню худобу. Селяни дуже злі на нього. Тепер він з'явиться тут, люди почнуть ганятися за ним по всіх усюдах, а нам і нашим дітям доведеться тікати світ за очі? Красненько дякуємо!

— То чи не передати йому вашу дяку? — вкрадливо припав до землі Табакі.

— Геть звідси! — огризнувся Батько Вовк.— Геть! Іди до свого повелителя. Досить каламутити воду.

— Та йду вже,— спокійно відповів Табакі.— А Шер-Хана ви й самі скоро почуєте в заростях. І даремно я ніс сюди цю новину.

Батько Вовк нашорошив вуха: знизу з долини, від річки, донеслося сухе зле рикання — то Шер-Хан скаржився на свою долю — він знову нічого не вполював.

— Дурень! — плюнув Батько Вовк.— Наробити стільки галасу! Чи він переплутав наших оленів із жирними буйволами з Вайнгангі?

— Тс-с! Він полює зараз не на буйвола і не на оленя,— зауважила Вовчиця.— Він вистежує Людину.

Глухе притамоване ревіння, здавалося, лунало вже зусібіч. Лісоруби й цигани, які ночують просто неба, зачувши його, з переляку біжать просто в лапи тигру.

— Ти кажеш, Людину? — вишкірив білі зуби Батько Вовк.— Хіба мало жуків та жаб у болотах, що він точить зуби на Людину, та ще й на нашій землі?

Закон Джунглів дозволяє звірям полювати на Людину тільки тоді, коли вони вчать своїх дітей. Але й тоді звірові не можна вбивати Людину в тих місцях, де полює її плем'я. Бо рано чи пізно з'являються люди на слонах, із рушницями, із гонгами і смолоскипами. І тоді всім жителям Джунглів доводиться кепсько — звірі вважають, що Людина — найслабша і найбеззахисніша з-поміж усіх живих істот і зачіпати її — негідно мисливця. Вони говорять також,— і це правда,— що людоїди з часом миршавіють і у них випадають зуби.

Десь зовсім близько почулося розкотисте, мов грім,— «а-а-а», а потім — скажене виття.

— Не спіймав,— зауважила Мати Вовчиця.— Але чому?

Батько Вовк зник у заростях і за якусь мить повернувся.

— Цей дурень обсмалив собі лапи. І надало ж йому стрибати у вогнище дроворуба! — пирхнув Батько Вовк.— І Табакі з ним.

— Хтось крадеться сюди,— ворухнула вухом Мати Вовчиця.— Приготуйся.

Кущі зашелестіли, і Батько Вовк присів на задні лапи, готовий стрибнути на здобич. Але — дивовижа! — зусиллям волі зупинив себе.

— Людина! — вишкірив зуби вовк.— Людське Дитинча! Поглянь!

Просто перед ним, тримаючись за гілку, стояв голісінький смаглявий малюк, що ледве зіп'явся на ніжки,— м'якенька, пухкенька жива істота. Де воно взялося тут серед ночі? Дитина подивилася в очі Батькові Вовку і... засміялася!

— Це Людське Дитинча? — спитала Мати Вовчиця.— Я їх ніколи не бачила. Ану, неси його сюди.

Вовкові звично було носити своїх вовченят, він міг узяти в зуби яйце, не роздавивши його. Своїми гострими зубами він ухопив дитину і обережно поклав між вовченятами. На шкірі хлопчика не лишилося навіть подряпини.

— Який маленький! Зовсім голий... А сміливе яке! — ласкаво промовила Мати Вовчиця. (Дитина завовтузилася, притискаючись до теплого боку вовчиці.) — Ой! Він смокче разом з усіма! Ну, дивина!

— Я чув, що таке траплялося й раніше, тільки не в нашій Зграї,— сказав Батько Вовк.— Він зовсім безволосий, і я міг би убити його однією лапою. Поглянь, він дивиться і не боїться!

Місячне світло у розколині печери затулила велика квадратна голова. Очі Батька Вовка гнівно зблиснули.

— Шер-Хан робить нам велику честь! Що треба Шер-Хану?

— Мою здобич! Людський малюк увійшов сюди. Його батьки втекли. Віддайте його мені!

Шер-Ханові дошкуляли опечені лапи, і він був дуже сердитий. Але вовк добре знав, що вхід у печеру завузький для тигра. Той і справді стояв, не в змозі поворухнути ні плечем, ні лапою, хоч як йому кортіло зчинити бійку.

— Вовки — вільний народ,— випростався Батько Вовк,— Вони слухаються тільки Ватажка Зграї, а не якогось там смугастого людоїда. Людське Дитинча — наше. Захочемо, то вб'ємо його й самі.

— «Захочемо, захочемо»! Яке мені діло? Клянусь буйволом, котрого я убив, я не стоятиму тут, уткнувшись носом у ваше собаче лігво! Мені це належить по праву! Це вам кажу я, Шер-Хан!

Печеру наповнило могутнє ревіння тигра. Мати Вовчиця струснула з себе вовченят, стрибнула вперед, гнівно зблиснувши зеленими очима.

— А я, Ракша (Демон), тобі кажу: людський малюк — мій і залишиться зі мною! Його ніхто не вб'є. Він житиме і полюватиме разом зі Зграєю! Тож бережися, жабоїде, прийде і твій час! Він ще тобі пригадає! А тепер тікай геть, а то зашкутильгаєш на всі чотири лапи. Чуєш, смалене опудало!

У Батька Вовка подих перехопило від подиву. Він уже майже забув, як колись у відкритому бою відвоював Матір Вовчицю в п'ятьох вовків. Вона бігала разом зі Зграєю, і недаремно її називали Демоницею. Шер-Хан не злякався Батька Вовка, але з Матір'ю Вовчицею він не хотів мати справу, бо добре знав: перевага на її боці і вона битиметься не на життя, а на смерть. Отож він позадкував.

— Зі своєї буди собака ладен усіх обгавкати! Ми ще побачимо, що скаже Зграя про цього приблудька! Ця здобич моя, і рано чи пізно йому не минути моїх зубів, довгохвості злодюги!

Мати Вовчиця, важко дихаючи, лягла на землю коло своїх вовченят. Батько Вовк мовив суворо:

— Таки справді дитину треба показати Зграї. Чи ти хочеш лишити його собі, Мати?

— Лишити собі? — важко дихаючи, перепитала Вовчиця.— Він прийшов до нас голісінький, сам-один, уночі, і не злякався! Цей кульгавий живодер убив би його й утік на Вайнгангу, а люди з помсти розорили б наше лігво. Залишити його? Так, я залишу його собі. Тихенько, жабеня! О Мауглі,— саме Жабенятком Мауглі я буду називати тебе,— настане пора, коли ти зможеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.

— Але що скаже Зграя? — спитав Батько Вовк.

Закон Джунглів говорив чітко: кожен вовк, що завів сім'ю, може залишити свою Зграю. Але щойно його вовчата підростуть і зіпнуться на ноги, він має показати їх на Раді Зграї. Вона збирається звичайно під повний місяць. Після цього вовченята можуть бігати скрізь, де тільки їм заманеться, поки не вб'ють свого першого оленя. І не помилують того, хто замірився на вовченя. За це — смерть. Отож Батько

Вовк в одну із ночей, коли збиралася Зграя, повів своїх вовченят, Мауглі і Матір Вовчицю на Скелю Ради. Це була верхівка пагорба з великими валунами, де могла сховатися й сотня вовків. На валуні, простягтись на повен зріст, лежав Акела, великий сірий вовк-самітник.

Зграя вибрала його ватажком за силу й кмітливість. Вовк-самітник замолоду двічі потрапляв у пастку, люди його побили й залишили здихати, але він вижив. На Скелі Ради майже ніхто не розмовляв. Вовченята гралися посеред майданчика, довкола сиділи їхні батьки. Подеколи якась вовчиця мовчки хапала своє дитинча за загривок і підштовхувала наперед, на розглядини. Акела підвівся на ноги і гукнув зі своєї скелі:

— Гей, вовки, ви знаєте Закон! Тож придивляйтеся!

І турботливі матусі підхопили:

— Придивляйтеся, гарненько придивляйтеся, вовки!

Нарешті дійшла черга до родини Батька Вовка. Від напруження шерсть у Матері Вовчиці настовбурчилася: то Батько Вовк виштовхнув насередину кола Жабенятка Мауглі.

— Дивіться, вовки!

Глухий рик пролунав з-за скелі — обізвався Шер-Хан.

— Це моя здобич! Віддайте його мені! Навіщо Вільному Народу Людське Дитинча?

Та Акела й вухом не повів. Він тільки сказав:

— Придивляйтеся, вовки! Добре придивляйтеся! Навіщо нам чужі підголоски?

Якийсь молодий вовк підпрягся до голосу Шер-Хана:

— А справді, навіщо Вільному Народу Людське Дитинча?

А Закон Джунглів твердить: у суперечці на користь Людського Дитинчати мають виступити принаймні двоє із Зграї.

— Хто за цю дитину? — запитав Акела.

Запала мовчанка, а Мати Вовчиця приготувалася до смертельної бійки.

І тут підвівся на задні лапи старий Балу — бурий ведмідь. Він навчав вовченят Законові Джунглів, отож його одного з-поміж інших звірів допускали на Раду Зграї.

— Ви кажете, це дитя Людини? Ну то й що? Кому від того шкода? Що тут довго розбалакувати? Приймемо його у Зграю, та й квит. Я сам вчитиму його.

— Отже, Балу, вчитель наших вовченят, уже сказав своє слово,— мовив Акела.— А хто ще, крім Балу?

Темна тінь лягла посеред кола. Це була Багіра, чорна як ніч пантера. Ніхто у Джунглях не наважився б стати їй на дорозі. Вона була хитра, як Табакі, відважна, як дикий буйвол, непоборна, як поранений слон. Зате голос мала солодший за мед, а шерсть була м'якша за пух.

— О Акело, і ти, Вільний Народе,— замуркотіла вона,— на такому поважному збіговиську я не маю ніяких прав. Але Закон Джунглів свідчить: якщо почнеться суперечка за Людське Дитинча, то життя його можна викупити. Адже так?

— Так, так! — загукали завжди голодні молоді вовки.— Можна взяти викуп. Такий Закон.

— То мені продовжувати? — вкрадливо запитала Багіра.

— Говори! Ми слухаємо!

— Соромно вбивати це безволосе слабке створіння. Нехай підросте. Воно стане пречудовою забавкою для вас. Балу замовив за нього слово. А я до цього слова дещо додам: жирного, щойно забитого буйвола. Він лежить неподалік. Тож приймімо Людське Дитинча у Зграю!

Зчинився галас.

— Приймімо його! Нехай бігає зі Зграєю! Все одно він не виживе у зимові дощі. Або ж його спалить сонце. Де твій буйвол? Ходімо, Багіро!

А Мауглі спокійнісінько грався камінцями, поки вовки оглядали його. Нарешті всі побігли до забитого буйвола, і лишилися лише Акела, Багіра, Балу та вовча родина Жабенятка Мауглі. У темряві чулося глухе ревіння — то Шер-Хан злостився, що знову піймав облизня.

— Реви, реви дужче! — посміхнулася собі у вуса Багіра.— Прийде час, і цей пуцьвірінок змусить тебе ще й не так заревти.

— Ні, ми таки правильно вчинили! — сказав Акела.— Люди і їхні діти дуже кмітливі. Колись він стане нам помічником.

— Атож, помічником у важку годину, бо ніхто не може лишатися ватажком Зграї вічно,— зауважила Багіра.

Акела замислився. Справді, настає день, коли ватажок уже не при силі, слабне, і тоді вовки вбивають його, щоб вивільнити місце для нового. Отож він сказав:

— Візьміть малюка і виховайте його, як і належить виховувати синів Вільного Народу.

Так Жабенятка Мауглі прийняли у Сіонійську Зграю — за буйвола й щире слово Балу.

* * *

Минуло десять, а може, навіть одинадцять років. Мауглі зростав разом із вовченятами. Батько Вовк навчав його своєму вмінню і розказував про ввесь довколишній світ. Дитина призвичаїлася спостерігати все: шерех трави, подих теплого нічного вітерця, крик сови над головою, шелестіння кажана, плескіт риби в ставку,— бо все те дуже багато значило. Гріючись на сонечку, Мауглі дрімав, а коли діймала спека, плавав у лісових озерах. А схочеться меду — ліз на дерево. Багіра показала, як це робиться. Вона влягалася на гілці і кликала:

— Гайда сюди, Маленький Брате!

Спочатку хлоп'я чіплялося за суччя незграбно, як звірятко-лінивець, та скоро призвичаїлося стрибати з гілки на гілку, мов сірі мавпи. На Скелі Ради, де збиралася Зграя, у малого теж було своє місце. Невдовзі він помітив, що жоден вовк не може витримати його пронизливого погляду, тож він, забавляючись, починав пильно дивитися на вовків. Частенько він витягав своїм друзям болючі шпичаки і колючки з лап, а ночами покрадьки спускався в долину і з цікавістю спостерігав за людьми на полях. Але довір'я до них не відчував. Багіра показала йому хитрий пристрій, так ретельно замаскований у хащах, що Мауглі ледве не потрапив туди, і пояснила, що це пастка. А найбільше він полюбляв прокрадатися з Багірою в темну прохолодну лісову хащу і дрімати там до вечора, а вночі спостерігати за полюванням Багіри. Вона вчила його ловити дичину. Коли хлопчик підріс, Багіра пояснила йому: до домашньої худоби йому зась, бо за нього заплатили Зграї викуп, убивши буйвола.

— Усі Джунглі твої,— казала Багіра.— Ти можеш вполювати будь- яку дичину, але заради того буйвола, що викупив тебе, ти не повинен чіпати жодної худобини — молодої чи старої. Такий Закон Джунглів.

І Мауглі слухався.

Він зростав сильним, як і будь-який хлоп'як, котрий мимохідь засвоює все, що треба йому знати, і дбав лише про їжу.

Мати Вовчиця попередила його, що Шер-Хана треба стерегтися і що колись йому доведеться вбити тигра. Вовченя — те запам'ятало б цю пораду, а Мауглі забув, бо він був усе ж таки хлопець, хоча й вважав себе вовком.

Акела став зовсім старим і немічним, а кульгавий тигр хитро заприязнився з молоддю Зграї. Шер-Хан підлещувався до вовченят, підбурював їх проти старого Акели, мовляв, як це вони дозволяють верховодити якомусь облізлому вовкові і Людському жовторотику? «Це правда,— ядучо всміхався Шер-Хан,— що жоден із вас не сміє на Раді подивитися йому в очі?» І молоді вовки злісно гарчали і наїжачувалися.

Багіра все це чула і попереджала Мауглі про підступність Шер-Хана. Та той лише сміявся у відповідь.

— У мене є Зграя і є ти. А ще Балу. Правда, він ледачий, але може добряче нам'яти боки будь-кому. То чого боятися?

— Добре затям: Шер-Хан — твій смертельний ворог.

— Ну то й що? Багіро, краще подрімаймо, цур йому пек! Шер-Хан — це лише старе опудало з довгим хвостом, як у павича.

— Не час нині спати! Це знає навіть дурне оленя. І Табакі говорив тобі те саме.

— Хо-хо! Табакі, цей зухвалець, намолов сім мішків гречаної вовни, буцімто я, щеня, не вмію навіть нарити земляних горіхів. Ну то я вдарив його двічі об стовбур, тепер не буде плескати язиком.

— Оце вже даремно, Маленький Брате, Табакі знає багато чого, що стало б нам у пригоді. Шер-Хан не зазіхне на твоє життя тут, у Джунглях. Але не забувай — Акела став зовсім старий, він скоро не зможе забити буйвола і тоді вже не буде ватажком. Старійшини Зграї теж постаріли, а молодих вовків кульгавий тигр намовив проти тебе.

— Але ж я народився у Джунглях, я підкорявся Законові Джунглів, і всі вовки — мої брати! Згадай, скільки я витяг колючок з їхніх лап!

— Ходи сюди, Маленький Брате. Ану, помацай у мене під щелепами.

Мауглі простяг свою сильну смагляву руку і на шовковистій шерсті Багіри намацав маленьку залисинку.

— Ніхто у Джунглях не знає, що я, Багіра, ношу цю відмітину — слід від нашийника. Одначе я народилася серед людей, серед людей померла й моя мати — в звіринці князівського палацу в Удайпурі. Тому я й заплатила за тебе викуп, коли ти ще був малим голим дитинчам. Замолоду я сиділа за ґратами, мене годували з миски. Та якось уночі я відчула — я Багіра, пантера, а не людська забавка. Одним помахом лапи зламала я дурний замок і втекла. І оскільки я добре знаю людські звички, у Джунглях мене бояться більше, аніж Шер-Хана. Хіба не так?

— Так,— погодився Мауглі,— всі Джунглі бояться Багіри, окрім Мауглі.

— О, ти — Людське Дитинча,— усміхнулася чорна пантера ніжно.— Як і я колись повернулася в свої Джунглі, так і ти змушений будеш зрештою повернутися до людей, до своїх братів, якщо тебе не вб'ють на Раді.

— Але навіщо комусь убивати мене? — запитав Мауглі.

— Подивись на мене,— сказала Багіра.

І Мауглі пильно глянув їй у вічі.

Велика пантера не витримала і відвернулася.

— Ось чому,— відказала пантера, і листя зашерхотіло у неї під лапою.— Навіть я не можу дивитися тобі в очі, а я ж народилася серед людей і люблю тебе, Маленький Брате, інші ж ненавидять тебе, бо не можуть витримати твого погляду, бо ти виймаєш їм колючки із лап, бо ти Людина.

— Я нічого цього не знав,— похмуро мовив Мауглі і насупив густі чорні брови.

— Що говорить Закон Джунглів? Спочатку вдар, а потім подавай голос. А ти безтурботний, і вже з цього вони пізнають у тобі людину. То будь же обачливий. Серце мені підказує, що коли Акела промахнеться на полюванні (а йому все важче ловити здобич) — вовки перестануть слухатися і його, і тебе. Вони зберуть на Скелі Ради Народ Джунглів, і тоді... тоді... Стривай, я знаю, що робити! — скрикнула Багіра.— Біжи мерщій униз, у долину, до людей і дістань у них Червону Квітку. Тоді в тебе буде спільник, сильніший за мене, Балу і тих вовків Зграї, що не люблять тебе.

Червоною Квіткою Багіра називала вогонь. Усі звірі в Джунглях смертельно бояться вогню і придумують сотні назвиськ, аби не називати його прямо.

— Червона Квітка? — спитав Мауглі.— Вона квітне перед хатинами у сутінки. Я її дістану.

— Оце правильно! — з гордістю сказала Багіра.— Не забудь, квітка росте в маленьких горщиках! Здобудь же її мерщій і тримай у себе, вона тобі знадобиться.

— Гаразд! — відповів Мауглі.— Я іду!

«Оце людина! У цьому — вона вся,— подумала Багіра, вмощуючи голову на лапи.— О Шер-Хан, у лиху годину надумав ти полювати за Жабеням!»

А Мауглі був уже далеко-далеко звідси. Він біг щодуху, і серце його ледве не вискакувало з грудей. Добіг до печери, коли вже заліг вечірній туман, перевів подих, подивився вниз, у долину. Мати-Вовчиця відразу збагнула, що він чимось стурбований.

— Що сталося, синку? — запитала вона.

— Шер-Хан розносить плітки, як кажан,— кинув на ходу хлопчик.— Я нині полюю на зораній ниві.

І він подався вниз, через чагарі, до річки в долині, але спинився, зачувши виття Зграї. Потім до нього долинув стогін загнаного оленя і злий гавкіт молодих вовків.

— Акело! Акело! Покажи свою силу! Дорогу Ватажкові Зграї! Стрибай, Акело!

Вовк-самітник стрибнув і, мабуть, схибив, бо Мауглі почув клацання його зубів і короткий виск: олень, напевне, збив Акелу з ніг копитом.

Мауглі не став більше вичікувати, а кинувся щодуху вниз. Він уже біг засіяними полями, виття позаду стало ледь чутним.

«Багіра сказала правду,— прошепотів він захекано і згорнувся клубочком на купі сіна під вікном хатини.— Завтра вирішальний день і для мене, і для Акели».

Притулився обличчям до вікна і став дивитися на домашнє вогнище. Він бачив, як жінка підкладала у вогонь якісь чорні шматки, а коли розвиднилося і над землею поповз холодний білий туман, він побачив, як дитина узяла обплетений лозою глиняний горщик, наповнила його вугіллям і, накривши ковдрою, пішла годувати худобу в хліві.

— Оце й усе? — сказав собі Мауглі.— Якщо навіть дитина це вміє, то боятися нічого.

І він вискочив з-за рогу назустріч хлоп'яті, вихопив у того горщик із рук і зник у тумані, а хлоп'я заплакало з переляку.

— Ця квітка дуже схожа на мене,— посміхнувся сам собі Мауглі, роздмухуючи полум'я, як це робила жінка.— Якщо її не підгодовувати, вона помре.— І Мауглі накидав гілок та сухої кори на вуглини.

На півдорозі до гори він зустрів Багіру. Вранішня роса блищала на її шерсті, як діаманти.

— Акела схибив, не вбив оленя,— сповістила пантера.— Вони вбили б його вчора вночі, та їм потрібен іще й ти. Вони шукали тебе на пагорбі.

— Я був у долині. Я готовий. Дивися.— Мауглі підняв над головою горщик із вугіллям.

— Добре! Ось іще: я бачила, як люди тичуть туди суху гілку і на її верхівці спалахує Червона Квітка. Ти не боїшся?

— А чого боятися? Я пригадую наче крізь сон, що коли був малим, часто лежав біля Червоної Квітки і мені було затишно і тепло.

Увесь день Мауглі стеріг горщик із вогнем, підкладав туди сухе галуззя і дивився, що з того вийде. Нарешті він знайшов гілку, що його задовольнила, і коли увечері Табакі підкрався до печери і дуже грубо сказав, що вовки хочуть бачити Мауглі на Раді Зграї, Мауглі зареготав, і реготав так довго, що Табакі втік. Тоді Мауглі подався на Раду.

Акела лежав побіля скелі на знак того, що місце ватажка вільне, а Шер-Хан, дуже вдоволений, розгулював сюди-туди із гуртом своїх прихвоснів. Багіра лягла поруч із Мауглі, а той тримав поміж коліньми горщик із вугіллям.

Нарешті старійшини прогарчали:

— Нехай говорить Мертвий Вовк!

Коли Ватажок Зграї не вполює свою здобич, його називають Мертвим Вовком, бо смерть його вже на порозі.

Акела знехотя підвів сиву голову.

— Вільний Народе, і ви, шакали Шер-Хана! Дванадцять літ я водив вас на полювання, і за цей час жоден із вас не потрапив у пастку і не був скалічений. А нині я схибив. Ви знаєте, як це було зроблено. Мені підвели свіжого оленя, щоб усі усвідомили мою слабкість! Це в них добре вийшло. А тепер ви можете вбити мене тут, на Скелі. Тож хто із вас підійде і вб'є вовка-самітника? За Законом Джунглів я маю право вимагати, щоб ви підходили поодинці.

Запала довга мовчанка. Аж тут глумливо загарчав Шер-Хан:

— Нащо нам цей беззубий дурень? Він і так сконає! А от людський вилупок зажився на світі. Віддайте його мені, він з самого початку був моєю здобиччю. Мені гидко дивитися, як він тут верховодить. Ви що, всі з глузду з'їхали?

Тоді половина Зграї завила:

— Нащо нам Людина? Нехай іде до своїх!

— І підніме проти нас усіх людей по селах? — гукнув Шер-Хан.— Е ні, віддайте його мені!

Акела знову підвів голову.

— Він їв, спав разом із нами. Він заганяв для нас дичину. Він жодного разу не порушив Закону.

— Мало того: коли його прийняли в Зграю, я віддала за нього буйвола. Буйвол, може, мало чого вартий, але честь Багіри варта того, щоб за неї битися,— промуркотіла Багіра м'яко.

— Буйвол! Та це було десять літ тому! — огризнулася Зграя.— Яке нам діло до зотлілих кісток?

— Або до того, щоб тримати своє слово? — вищирила білі зуби Багіра.— Адже недаремно вас називають Вільним Народом!

— Він нам брат по життю,— вів далі Акела.— А ви хочете убити його тут! Воістину, я зажився на світі! Дехто з вас нападає на домашню худобу, а інші, навчені Шер-Ханом, як я чув, никають ночами по селах і крадуть дітей із хатин. Ви — боягузи, і до боягузів я звертаюся! Я скоро помру, і життя моє нічого не варте, інакше я віддав би його за цього хлопця. Але заради честі Зграї (про яку ви забули без ватажка!) обіцяю вам, що помру без опору і цим урятую принаймні три життя для Зграї.

— Він Людина, Лю-у-у-дина! — завила Зграя.

І більшість перебігла до Шер-Хана, який переможно постукував хвостом.

— Аж тепер — битися до останку,— прошепотіла Багіра до Мауглі.

Мауглі випростався на повен зріст.

— Слухайте, ви! — гукнув він.— Ви стільки разів говорили мені, що я Людина, отож я і справді відчув себе Людиною. А ви не брати, а собаки. І щоб вам краще було видно, я приніс сюди Червону Квітку!

Він гнівно жбурнув на землю горщик, сухий мох спалахнув яскравим полум'ям. Усе збіговисько відскочило назад. Мауглі встромив у вогонь дрючок, і полум'я порснуло навсібіч іскрами. Він почав вимахувати над головою тим дрючком, розганяючи злякану зграю.

— Ти повелитель,— шепнула Багіра.— Порятуй Акелу від смерті. Він завжди був тобі другом.

Акела, похмурий старий вовк, що ніколи в житті не просив ласки, тепер жалібно зиркнув на Мауглі, а той стояв у світлі полум'я, із чорним волоссям до пліч, і тіні металися і стрибали довкола нього.

— Так,— Мауглі спокійно озирнувся довкруж.— Бачу, що Джунглі тепер закриті для мене назавжди, я повинен забути вашу любов і вашу дружбу, але я буду милосерднішим од вас. Обіцяю, що коли я стану своїм серед людей, то не зраджу вас, як ви зрадили мене. Між нами, вовками однієї Зграї, не буде війни. Але за мною — іще борг.

Мауглі підійшов до Шер-Хана і ухопив його за шию. Багіра на всяк випадок теж підвелася.

— Устань, злодюго, коли з тобою говорить Людина!

Шер-Хан притис вуха до голови — гарячий дрюк був уже зовсім близько.

— Цей скотовбивця нахвалявся вбити мене... Так на ж тобі, на! Отак ми б'ємо вас, коли стаємо людьми!

Він бив Шер-Хана по голові дрючком, і тигр стогнав у смертельному страхові.

— Тьху! Тепер іди геть, обсмалена кішко! Та пам'ятай: коли я наступного разу прийду на Скелю Ради, на моїх плечах буде твоя шкура. І ще одне. Ви не вб'єте Акелу — я цього не дозволю. Ну, чого сидите, дурні пси? Геть, геть звідси!

Мауглі сипав удари направо й наліво, вовки розбігалися із виттям, шерсть на них димілася.

Нарешті на скелі лишилося з десяток вовків, та ще Акела з Багірою. І тут щось нестерпно запекло Мауглі в грудях, він вибухнув риданням.

— Що це? Що зі мною? Я вмираю, Багіро?

— Ні, Маленький Брате, це лише сльози, так буває із людьми. Ти вже не дитина, Мауглі. Віднині Джунглі закриті для тебе назавжди, нехай течуть сльози.

І Мауглі сидів і плакав уперше в житті, а серце його ладне було розірватися від болю.

— Тепер,— сказав він,— я піду до людей. Та перше я повинен попрощатися зі своєю матір'ю.

І він пішов до печери, де жила Мати Вовчиця з Батьком Вовком, і плакав, уткнувшись у її бік, а четверо молодих вовків жалібно скиглили.

— Ви не забудете мене? — спитав Мауглі.

— Ніколи! — сказали ті.— Приходь до пагорба, коли станеш Людиною, і ми будемо гратися з тобою вночі.

— Приходь швидше, мудре Жабеня, бо ми з твоєю матір'ю уже старі.

— Приходь, мій голенький синку,— сказала Мати Вовчиця,— і знай, дитино, що я люблю тебе більше, аніж власних вовченят.

— Неодмінно прийду,— відповів Мауглі.— Передовсім для того, щоб покласти шкуру Шер-Хана на Скелю Ради. Не забувайте мене! Скажіть усім у Джунглях, щоб не забували мене!

Уже світало, коли Мауглі спустився в долину назустріч невідомому життю.