Мауглі

ВЕСНЯНЯНИЙ ГІН

Через рік після великої битви з Рудими Собаками і смерті Акели Мауглі виповнилося сімнадцять, хоч на вигляд він здавався старшим. Він багато рухався, добре їв, а коли йому було жарко, купався. Через те він виріс високий на зріст і став дуже сильний. Коли йому треба було пильно оглянути далекі лісові стежки, він міг півгодини висіти, тримаючись рукою за гілку. Хлопець міг спинити на всьому скаку молодого оленя і повалити його набік, ухопивши за роги. Міг навіть збити з ніг великого вепра з північних боліт. Мешканці Джунглів боялися раніше його розуму, а тепер почали боятися ще й його могутньої сили. І коли Мауглі йшов спокійно в якихось справах, чутка про те, що він іде, летіла далеко попереду. Та погляд у хлопця був завжди м'який. Навіть коли він бився, його очі не спалахували вогнем, як у чорної пантери Багіри, він був лише більш збуджений, і це було незрозуміло навіть Багірі.

Якось вона спитала про це у Мауглі, і той засміявся:

— Коли я схиблю на ловах, то буваю сердитий. Коли два дні шлунок мій порожній, теж буваю дуже сердитий. Хіба по моїх очах це не помітно?

— Рот у тебе голодний,— відповіла Багіра,— а по очах цього не видно. Полюєш ти, їси чи плаваєш — вони завжди ясні, мов лісове озеро погожої днини.

Мауглі лінькувато глянув на пантеру з-під своїх довгих вій, і вона, як завжди, опустила голову. Багіра знала свого господаря.

Вони лежали на схилі гори високо над Вайнгангою, а внизу зеленувато-білими смугами стелився вранішній туман. Зійшло сонце, і пасмуги попливли золотаво-ервонястими хвилями вгору, і низьке косе проміння лягло на суху траву, де спочивали Мауглі з Багірою. Холодна пора року скінчилася, хоча листя на деревах, зів'яле й тьмяне, ще сухо шелестіло од вітру. Це розбудило Багіру. Вона глибоко вдихнула прохолодне вранішнє повітря і збила лапою пожовклий листок.

— Рік повертає на тепло,— сказала вона.— Джунглі прокидаються, і листя це знає. Як добре!

— Трава ще суха,— Мауглі висмикнув пучок рослин із корінням.— Навіть Весняне Вічко, червоний маленький дзвіночок, іще не розкрилося... Гей, Багіро, не гоже чорній пантері качатися на землі і розмахувати лапами, наче дика кішка?

— Аоу? — відгукнулася пантера. Видно було: вона думає про щось інше.

— Я ж бо й кажу: не гоже чорній пантері позіхати і качатися на землі? Ми ж таки господарі Джунглів.

— Це правда, я чую, дитино.— Багіра квапливо струснула пилюку із скуйовджених чорних боків (вона саме линяла).— Певна річ, ми з тобою господарі Джунглів! Хто сильніший за Мауглі? А хто ще такий мудрий, як він?

Її голос був дивно-протяжливий, і Мауглі обернувся: чи не сміється пантера, бо в Джунглях багато слів звучать двозначно.

— Я сказала, що я з тобою згодна. Здається, я на мить забула, що Людське Дитинча вже виросло.

Мауглі сидів, зіпершись ліктями на коліна, і дивився на сонячну долину. Десь у лісі під горою якийсь птах хрипким непевним голосом пробував перші ноти весняної пісні. Це був лише відгомін повноголосої переливчастої пісні, яка згодом наповнить Джунглі. Але Багіра почула цей спів.

— Це Ферао, червоний дятел,— мовила Багіра.— Він згадує весняну пісню. Мені теж треба пригадати мою. І вона почала муркотіти і наспівувати тихенько, прислухаючись до свого голосу. Він, схоже, її не задовольняв, і вона починала свою весняну пісню знову й знову.

У Джунглях Індії пори року переходять одна в одну майже непомітно. їх начебто завжди дві: дощова і суха. Та придивившись пильніше, ви помітите, що всі чотири пори року змінюють одна одну належним чином. Найдивовижніша з них — весна, адже їй не доводиться вкривати голе чисте поле новою травою й квітами, їй треба пробитися крізь злежане після зими, ще зелене листя, щоб утомлена напівроздягнена земля знову відчула себе юною і свіжою. І весна це робить так добре, що немає в світі іншої такої весни, як у Джунглях.

Настає день, коли старі збляклі пахощі у важкому повітрі наче вивітрюються. Цього не можна передати, можна тільки відчувати. Потім настає інший день, коли всі пахощі робляться новими і прекрасними, вуса мешканців Джунглів тремтять у передчутті приємних несподіванок, а зимова шерсть спадає з них довгими, збитими на повсть клаптями. А тоді невеличкий дощ, і все довкола — дерева, кущі, бамбук, мох, листя рослин,— усе починає рости, і, здається, можна навіть почути, як струмує в них сік. Це зелено шумує Весна, і це не бджоли, не дзюрчання води і не вітер у верховітті, а голос пригрітого сонцем, щасливого світу.

Раніше Мауглі завжди радів приходу весни. Саме він помічав Весняне Вічко в густій траві і першу низку весняних хмаринок, яку в Джунглях ні з чим не сплутаєш.

Його голос можна було почути під зоряним небом у вологих низинах, густо порослих різнотрав'ям, там він підспівував хорові жабок або передражнював маленьких сов, що ухають цілісіньку ніч. Як і весь його Народ, із усіх пір року він вибирав весну для нескінченних мандрів і отримував насолоду, коли біг миль тридцять — сорок, а то й п'ятдесят, біг від сутінків до ранкової зорі; а назад повертався захеканий, з вінком із свіжих квітів на голові. Четвірка вовків не супроводжувала Мауглі в його гонах по Джунглях — вона ходила співати пісень з іншими вовками.

У мешканців Джунглів багато клопотів весною, і Мауглі чув, як вони мукають, ревуть, кричать, свистять. їхні голоси звучать не так, як у інші пори року, і тому Весна називається Порою Нових Пісень.

Настав перший ранок весни, і павич Мор, яскравіючи бронзою, блакиттю та золотом, сповістив про нові запахи в Джунглях. Мауглі хотів відповісти йому, але слова застрягли в горлі, і невтішна туга охопила його. Він не міг зрозуміти, що це з ним, і оглянув себе — йому здавалося, що він наступив на колючку. Мор кричав про нові запахи, і інші птахи підхоплювали його спів, а зі скель над Вайнгангою Мауглі почув хрипкий виск Багіри, схожий чи то на клекіт орла, чи то на кінське іржання. Угорі, з-поміж соковитого гілля, галасували Бандар- Логи. Мауглі стояв і хотів відповісти павичеві, але з вуст його зривалися самі зітхання.

— У Джунглях пахне по-новому! — просвистів павич Мор.— Доброго полювання, Маленький Брате! Чому ж ти мовчиш?

— Маленький Брате, доброго полювання! — просвистів яструб Чіль, ширяючи у високості разом зі своєю подругою.

Легкий весняний дощик — його називають слоновим — пройшов по Джунглях широкою смугою, залишивши за собою умите молоде листя, і почепив над лісом осяйну веселку, а тоді радо гримнув наостанок. Весняний шум стих на хвильку, а всі лісові мешканці, навпаки, загомоніли всі разом. Лише Мауглі мовчав.

«Мені важко,— подумав він.— Пора пробігтись! Зроблю весняну прогулянку в північні болота, а потім повернуся».

Мауглі покликав братів, але ніхто з чотирьох його братів не обізвався. Вони були дуже далеко і співали Пісню Місяця разом з вовками Зграї.

«Ну от,— сказав сам собі Мауглі, хоча й розумів, що нещирий,— як від Диких Собак боронити або від Червоної Квітки — то біжать до Мауглі. А щойно розпукнулося Весняне Вічко, то всі наче втратили глузд».

Він трохи пополював, щось там кинув до рота, щоб не обважніти перед весняним бігом. Це була справжня біла ніч, як її називають. Кожен пагінець, здавалося, од ранку витягся більше, ніж за місяць. Із гілки, яка напередодні була зжовкла і зів'яла, закапав сік, коли Мауглі зламав її. Мох м'яко стелився під ноги, трава лоскотала підошви.

Мауглі голосно заспівав від захоплення і рушив з місця. Він не біг, а летів. Хлопець вибрав довгий схил через густі хащі до північних боліт. Пружна земля аж угиналася під ногами. Ноги Мауглі, звичні до всього, несли його легко, як пір'їнку. А траплялася гнила колода а чи камінь — він перелітав через перешкоду без усяких зусиль. Коли йому набридало бігти, він хапався за ліану і злітав на дерева, отак мандруючи верхніми дорогами. А тоді знову спускався вниз по довгих ліанах.

Йому траплялися низини, що струменіли денною спекою, в оточенні вологих скель, і груди його спрагло вбирали нічні пахощі квітів; ліани, поспіль заквітчані, темні переліски, де місячне сяйво лягало рівними смугами, схожими на мармуровий візерунок; хащі, де молода парость була йому по груди і навіть хапала за плечі; і верхів'я пагорбів, усипані камінням, що по ньому він стрибав, лякаючи в норах лисиць. Звіддалік долинало вепрове «чух-чух» — той гострив об стовбур ікла, а потім він побачив і самого звіра, самотнього, з піною на морді, що шалено роздирав руду кору дерева. А то він звертав убік і пролітав мимо двох несамовитих буйволів з опущеними головами, закривавлених так, що вони здавалися чорцими при світлі місяця. Або десь коло річкового броду він чув ревіння Джакали, крокодила, який мукав, наче бик. А то він полохав Отруйне Плем'я, але перш ніж гадюки встигали вкусити його, він уже виблискував п'ятами по річковій гальці, а потім зникав у Джунглях.

Отак він і біг цієї ночі, то співаючи, то вигукуючи, і почувався щасливим. Пахощі нічних квітів попередили його, що десь близько болота, а вони лежали значно далі за найвіддаленіші місця, де досі він бував.

І знову ж таки, людину, виховану людиною, вже засмоктала б трясовина, та у Мауглі ноги наче самі бачили і несли його з купини на купину, з острівця на острівець. Він прямував до середини болота, полохаючи диких качок, і там присів на порослу мохом колоду, що стирчала з чорної води.

На болоті прокинулося все птаство, та воно було раде весні, і ніхто не помічав Мауглі, який сидів серед високого очерету, наспівуючи пісеньку без слів, і придивлявся до своїх твердих підошов, відшукуючи в них колючки. І знову смуток огорнув його душу.

— Воно прийшло за мною,— промовив він неголосно і оглянувся, чи не стоїть у нього за плечима оте «воно».— Ні, немає нікого.

Нічний гомін не вщухав, але ніхто — ні звір, ні птах — не озвався до юнака, і нове відчуття горя охопило його.

— Я умираю в болотах, вражений отрутою,— зітхнув Мауглі.— Юнак був такий засмучений, що ледве стримував сльози.— Потім,— продовжував Мауглі,— вони знайдуть мене в чорній воді. Ні, я повернуся в свої Джунглі, щоб померти коло своєї любої Багіри! Хай там що, а я належу Джунглям!

Тепла сльоза скотилася по щоці і впала йому на коліна. У такому душевному неспокої Мауглі почував себе щасливим і нещасним водночас. Чи зрозуміле вам таке химерне щастя?

Мауглі згадав бій на берегах Вайнганги і так голосно вигукнув останні слова, що серед очерету підхопилася на ноги буйволиця і пирхнула:

— Людина!

— У-у! — ревнув дикий буйвол Меса.— Це не Людина, це лише безволосий вовк із Сіонійської Зграї. У такі ночі він завжди бігає, мов навіжений.

— У-у! — відповіла буйволиця, нагинаючи голову.— А я думала, що це Людина.

— Кажу ж тобі, ні. О Мауглі, чи не загрожує небезпека? — мукнув Меса.

«О Мауглі, чи не загрожує небезпека?» — передражнив його хлопець.— Ти тільки й думаєш про небезпеку! А Мауглі бігає сюди- туди по лісі і стереже вас! Тільки хто з вас подумає про Мауглі, який блукає серед ночі Джунглями?

Мауглі не втримався від спокуси підкрастися очеретом до буйвола Меси і вколоти його гостряком ножа. Здоровенний буйвол вискочив із грязюки, наче снаряд, а Мауглі сів і засміявся.

— Розказуй тепер, як Безволосий вовк пас тебе, Месо!

— Вовк? Ти? — буйвол сердито місив грязюку.— Та ти просто сопливий хлопчисько, як оті, що кричать в пилюці на полях. Ти — вовк із Джунглів? Хіба мисливець підкрадається, ніби п'явка, заради поганого жарту, щоб зганьбити мене перед подругою? Ану, виходь на тверде, і я... я — буйвол аж пінився від злості, бо всі в Джунглях знають, які вони запальні.

Мауглі незворушно слухав, як віддихується і пирхкає буйвол. А коли бризки трохи вляглися, він спитав:

— Ти часом не знаєш, Месо, яка Людська Зграя живе там за болотами? Я не знаю цієї місцини.

— Іди на північ! — ревнув сердито буйвол. Адже Мауглі зробив йому боляче.— Так жартують коров'ячі пастухи. Іди до села за болотами і хвалися цим.

— Ото подія — зайва подряпина на твоїй вельможній шкурі! Та я таки піду гляну на село. Авжеж, піду, заспокойся! Не кожної ночі Повелитель Джунглів приходить пасти тебе.

І він подався трясовиною, стрибаючи з купини на купину, дивуючись гніву буйвола.

А он над самісінькою землею спалахнула зірка. Та ні, це Червона Квітка! Точнісінько така, біля якої я лежав, коли ще не потрапив до Сіонійської Зграї!

Мерехтіння далекого вогника вабило його, мов нова дичина.

— Я тільки погляну,— сказав він собі,— чи змінилася за цей час Людська Зграя.

І Мауглі, забувши, що він уже не в своїх Джунглях, безтурботно ступав росяною травою, аж поки не дійшов до хатини, де горів вогник. Три-чотири собаки завалували й одразу вгамувалися, почувши глухе вовче гарчання, яке послав їм у відповідь Мауглі. Він потер губу, згадавши той камінь, що ним його пригостили люди кілька років тому.

Двері хатини прочинилися, і звідти визирнула жінка, вдивляючись у темряву. Заплакала дитина, і жінка сказала:

Спи! Це просто шакал розбудив собак. Скоро ранок.

Мауглі, почувши знайомий голос, затремтів, мов у пропасниці. Тоді неголосно, щоб переконатись у своїх передчуттях, гукнув:

— Мессуа! О Мессуа!

Хто мене кличе? — спитала жінка тремтячим голосом.

— Хіба ти забула? — озвався Мауглі, і в горлі в нього пересохло від хвилювання.

Вона причинила двері і схопилася за груди.

— Якщо це ти, то назви своє ім'я! Те, яке я тобі дала!

— Натху! Натху! — відповів Мауглі.

— Іди сюди, синку! — покликала вона.

І Мауглі вийшов на світло і подивився в очі жінці, яка була така добра до нього, саме її він врятував від Людської Зграї.

Вона постаріла, і волосся в неї посивіло, але очі і голос залишилися такі ж, якими він знав їх. Як і всі жінки, Мессуа думала, що хлопець не змінився, очі її здивовано перебігали по ньому з ніг до голови.

— О-о, синку! — вихопилося в неї, і вона впала йому до ніг.— Ні, це вже не син мій, це бог лісів! Ах!

А він стояв у світлі лампи — високий, дужий, гарний, з довгим чорним волоссям до плечей, у вінку з білого жасмину, з ножем на шиї, і справді нагадував казкового юного бога. Дитина, що дрімала в колисці, злякалась і заплакала. Мессуа заспокоїла дитину, а Мауглі стояв, спокійно оглядаючи глечики, горщики, засіки для зерна,— все, що так добре йому запам'яталося.

— Що ти будеш їсти, пити? — прошепотіла Мессуа.— Тут усе твоє. Ми зобов'язані тобі життям. Але ти Натху чи лісовий бог?

— Я Натху,— сказав Мауглі.— І я зайшов дуже далеко від своїх Джунглів. Я побачив цей вогник і прийшов сюди. Я не знав, що ти тут.

— Коли ми прийшли до Канхівари,— несміло почала оповідати жінка,— чоловік став на службу до англійців, і нам дали трохи землі. Правда, вона не така родюча, як у старому селі, та хіба нам багато треба?

Де ж він, той чоловік, що так злякався тієї ночі?

Ось уже рік, як він помер.

— А це? — Мауглі показав на дитину.

— Це мій син, він народився два дощі тому. Якщо ти бог, подаруй і йому Милосердя Джунглів, щоб його ніхто не зачепив серед твого... твого Народу, як не зачепив нас тоді.

Мессуа підняла дитину, і та, забувши свій страх, потяглася до ножа, що висів на грудях Мауглі. А хлопець м'яко відвів маленьку ручку.

— А якщо ти Натху, якого вкрав тигр, то він твій молодший брат. Я розпалю вогонь, і ти нап'єшся гарячого молока. Тільки зніми жасминовий вінок, від його запаху паморочиться голова.

Мауглі пив довгими ковтками тепле молоко, а Мессуа крадькома гладила його по плечу, не зовсім певна, що це її Натху, а не якийсь казковий бог Джунглів.

— Синку,— сказала нарешті жінка, і її очі зблиснули гордістю.— Чи казав тобі вже хто-небудь, що ти найгарніший у світі?

— Що? — перепитав Мауглі, бо ніколи не чув нічого подібного.

Мессуа розсміялася тихим щасливим сміхом і знову заглянула йому в обличчя.

— Значить, я перша? Добре, хоча рідко буває, щоб мати першою сказала синові таку приємну новину. Ти дуже, дуже гарний. Я ніколи не бачила такої краси.

Мауглі крутив головою, намагаючись поглянути на себе ззаду, а Мессуа знову засміялася й сміялась так довго і втішно, що й Мауглі приєднався до неї, а дитина перебігала від матері до Мауглі і теж заливалася сміхом.

— Е, не смійся над братом,— пригорнула дитину Мессуа.— Якщо ти виростеш хоч трохи схожим на нього, ти одружишся з дочкою князя і їздитимеш на великих слонах.

Мауглі не все розумів з її балачки. Від теплого молока та після сорокамильного пробігу він розімлів, згорнувся клубочком і за мить уже спав глибоким сном. А Мессуа одкинула йому волосся з лоба, вкрила ковдрою і почувала себе щасливою.

Він проспав до ранку і весь наступний день, адже чуття говорило йому, що в цій хаті нічого боятися. Нарешті він прокинувся і враз схопився на ноги. Його обличчя торкалася ковдра, і йому наснилося, ніби він утрапив у пастку. Мауглі напружився і вхопився за ніж, готовий до бою.

Мессуа засміялася і поставила перед ним вечерю. У неї були тільки тверді коржі, спечені на димному вогнищі, рис і квашені тамарини. Цього було досить, щоб погамувати голод. А ввечері він щось вполює.

Запах росяних боліт пробуджував у нього голод і тривогу. Його вже гнала далі й далі якась нетерплячка, але ж дитина не злазила йому з рук, а Мессуа неодмінно хотіла розчесати його довге чорне, з сизим полиском волосся. Вона чесала і співала прості дитячі колисанки, називаючи Мауглі своїм сином, просячи його передати малому хоча б дещицю своєї влади над Джунглями.

Раптом очі Мессуа наповнилися жахом — попід дверима просунулася лапа, і знадвору почулося жалібне скімлення.

— Зачекай там, Сірий Брате! Ви не хотіли йти, коли я вас кликав,— сказав Мауглі мовою Джунглів, не повертаючи голови. І велика сіра лапа зникла.

— Не приводь із собою... своїх слуг,— сказала Мессуа.— Я... ми завжди жили мирно з Джунглями.

— І нині мир,— відповів Мауглі, підводячись.— Згадай ту ніч по дорозі до Канхівари. Тоді десятки таких, як він, охороняли тебе. Однак я бачу, що і навесні Народ Джунглів не забуває мене. Мати, я йду!

Мессуа покірно відійшла вбік — він і справді здавався їй богом лісів,— та щойно його рука торкнулася дверей, жінка кинулася юнакові на шию.

— Синку, приходь! — шепотіла Мессуа.— І вранці, і вдень ці двері завжди відчинені для тебе. Глянь, і твій братик сумує.

Горло Мауглі стислося, ніби хтось здавив його, і голос напружено здригнувся:

— Я неодмінно прийду знову... А зараз,— промовив він, уже за порогом і відсторонив голову вовка, що лащився до нього,— я тобою невдоволений, Сірий Брате. Чому ви не прийшли всі четверо, коли я гукав вас тоді, колись давно?

— Давно? Це ж було лише вчора вночі. Я... Ми співали в Джунглях нових пісень. Ти хіба забув?

— Справді, справді!

— Отож. А щойно ми проспівали пісень,— гаряче продовжив Сірий Брат,— я побіг услід за тобою, з усіх сил побіг! Та що ж ти накоїв, Маленький Брате? Ти їв, ти спав з Людською Зграєю?

— Але ж ви не прийшли, коли я вас кликав! — сердито відповів Мауглі, прискорюючи ходу.

— То що ж тепер буде? — спитав Сірий Брат.

Мауглі хотів відповісти, але на стежці, що вела в село, з'явилася дівчина в білому одязі. Сірий Брат зник у кущах, а Мауглі нечутно відступив в очерет і зник, мов дух. Дівчина скрикнула, їй здалося, ніби вона побачила привид. Мауглі розсунув довгі стебла і спостерігав за нею, аж поки вона зовсім не віддаленіла.

— А тепер... тепер я не знаю, що буде,— промовив юнак і зітхнув.— Я так і не почув, чому ж ви не з'явилися?

— Ми завжди з тобою... завжди,— і Сірий Брат лизнув Мауглі п'яту.

— А ви підете зі мною до Людської Зграї? — прошепотів Мауглі.

— Хіба я не пішов із тобою тієї ночі, коли наша Зграя прогнала тебе? Хто розбудив тебе, коли ти заснув у полі? — Сірий Брат помовчав і додав:

— Чорна пантера говорила правду. Людина зрештою повертається до Людини. І наша мати казала те саме.

— І Акела сказав те саме в Ніч Рудих Собак,— додав Мауглі.

— А ще — Каа, який розумніший за всіх нас.

— А що скажеш ти, Сірий Брате?

Вони розмовляли на ходу. Сірий Брат, продовжуючи бігти, відповів розважливо:

— Людське Дитинча, Повелителю Джунглів, мій Брате! Твій шлях — мій шлях, твоє житло — моє житло, твоя здобич — моя здобич, твій смертний бій — мій смертний бій. Я говорю за себе і за трьох братів. Але що ти скажеш Джунглям?

— Добре, що ти про це подумав. Біжи вперед і скликай усіх на Скелю Ради, а я розкажу їм, що в мене на думці.

За інших обставин на поклик Мауглі збіглись би, ощетинивши загривки, всі Джунглі, та нині була Пора Нових Пісень.

І коли Мауглі з важким серцем дістався добре йому знайомого місця на скелі, куди його колись маленьким принесли в Зграю, він застав там лише четвірку вовків, майже сліпого від старості, Балу, і могутнього розважливого Каа, що згорнувся кільцями навколо спустілого місця Акели.

— Значить, твій шлях кінчається тут, хлопче? — запитав Каа, коли Мауглі впав на землю, затуливши руками обличчя.— Я це знав давно, ще тоді, коли ми стрілися в Холодних Печерах. Людина зрештою повертається до Людини, навіть коли Джунглі її й не виганяють.

— Ти кажеш, Джунглі мене не виганяють? — прошепотів Мауглі.

Сірий Брат з іншими трьома братами гаряче почали було: «Поки ми живі, ніхто не посміє...», але Балу зупинив їх.

— Я навчив тебе Закону — і слово за мною,— сказав він.— І хоча я тепер не бачу навіть скель перед собою, зате бачу далеко все інше. Жабеня, іди своєю власною дорогою, живи там, де живе твоя кров, твоя Зграя і твій Народ. Але коли тобі будуть потрібні лапа, кіготь, зуб, око або слово, що хутко переноситься вночі,— пам'ятай, Повелителю Джунглів,— усе тут твоє. Гукни нас — і ми з'явимося.

— О брати мої! — Мауглі не міг говорити — ридання здавили горло.— Я не знаю, що зі мною. Я не хочу йти, та мене наче тягне хтось за ноги. Як я піду від цих ночей?

— Дивись сам, Маленький Брате. Коли мед з'їдено, ми залишаємо порожній вулик,— мовив Балу.

— Знявши шкіру, вдруге в неї вже не влізеш. Такий Закон,— сказав Каа.

— Слухай, моє дитя,— ласкаво мовив Балу.— Ніхто не затримуватиме тебе тут — ні словом, ні ділом. Зважуй сам! Хто сміє заперечувати Повелителю Джунглів? Я бачив, як ти грався он там біленькими камінцями, коли ще був Жабенятком. І Багіра, яка віддала за тебе молодого буйвола, теж це бачила. Із свідків тих далеких оглядин лишилися тільки ми, бо твоя мати по лігву померла, помер і батько. Старої Вовчої Зграї вже давно немає. Ти знаєш, де подівся Шер-Хан. І Акела загинув у битві з Рудими Собаками. Вони знищили б і другу Сіонійську Зграю, коли б не твоя мудрість і сила. їх уже теж майже нікого не лишилося. І вже не дитинча просить дозволу в Зграї, а Повелитель Джунглів вибирає новий слід. Хто посміє заперечувати Людині?

— Багіра? Я б не хотів...

Його слова урвало ревіння і хрускіт галуззя в гущавині біля підніжжя Скелі. З'явилася Багіра — легка, дужа і грізна, як завжди.

— Ось чому,— сказала пантера, показуючи закривавлену праву лапу,— ось чому я не приходила. Лови були довгі, але тепер він лежить забитий у кущах, буйвол, що звільнив тебе, Маленький Брате. Всі борги сплачено. Я нічого не буду казати, бо все вже сказав Балу.— Вона лизнула ногу Мауглі.— Не забувай, що Багіра любить тебе! — гукнула вона і подалася вниз. Біля підніжжя пагорба вона знову гукнула гучно і протяжно:

— Доброго полювання по новому сліду, Повелителю Джунглів! Не забувай, що Багіра любить тебе!

— Ти чув? — мовив Балу.— Доброго тобі полювання. Та спочатку підійди до мене, о мудре маленьке Жабеня, підійди!

— Нелегко міняти шкіру,— сказав Каа.

А Мауглі ридав і ридав, притиснувшись головою до грудей сліпого ведмедя і обнявши рукою його за шию. Балу кволо намагався лизнути йому ноги.

— Зірки тьмяніють,— сказав Сірий Брат, нюхаючи вранішній вітерець.— Де буде наше лігво сьогодні? На нас чекають нові шляхи.

І це — остання із розповідей про Мауглі.