Мауглі

ЯК СТРАХ ПРИЙШОВ У ДЖУНГЛІ

Як ви пам'ятаєте, більша частина життя Мауглі проминула в Сіонійській Вовчій Зграї. Бурий ведмідь Балу, який навчав хлопчика життю в лісі, якось зауважив:

Коли ти проживеш на світі стільки, скільки я, Маленький Брате, то зробиш не вельми приємне відкриття: всі Джунглі підкоряються одному Закону.

Його слова влетіли в одне вухо хлопчикові, а вилетіли в друге, бо він знав одну роботу: їсти й спати. Людина не думає про біду, аж поки вона не стане на порозі.

Того року взимку дощів майже не було. Якось Мауглі зустрів у бамбукових заростях дикобраза Сахі, і той йому стривожено повідомив, що дикі ямси сохнуть. Мауглі, знаючи, який Сахі ласун, засміявся:

— А мені яке до того діло?

— Зараз — ніякого,— сухо відповів дикобраз, нашорошивши голки,— а згодом — побачимо. У заводі під Бджолиною Скелею ще можна пірнати?

— Раніше можна було, а зараз — хіба для того, щоб голову розбити,— Мауглі зверхньо поглянув на дикобраза — він-бо знав про це більше, ніж п'ять дикобразів, разом узятих.

— Гонору тобі не позичати, однак не завадило б і трохи розуму,— Сахі шаснув у кущі, щоб хлопець, бува, не пожбурив чим-небудь у нього.

Мауглі передав ведмедеві Балу свою розмову із дикобразом. Балу на мить задумався і пробурмотів:

— Як на мене, то я поміняв би місце полювання, поки інші не похопилися. Та тільки полювати в чужому місці — не дуже приємна річ, часто це кінчається поштурховиськом. Почекаймо трохи — нехай зацвіте махуа.

Цієї весни дерево махуа, плоди якого так любив Балу, так і не зацвіло. Ніжно-жовті пелюстки спалила спека, і вони осипалися, не давши зав'язі. А спека дихала палючим жаром, і Джунглі пожовкли, побуріли. Зелені чагарі на схилах висохли і стали схожими на дріт, чудові лісові озера повисихали і вкрилися кіркою, а сліди копит на берегах здавалися вилитими з чавуну; соковиті в'юнкі стебла плюща засохли і осипалися, мох на скелях зник, і вони стали такими ж оголеними і розпеченими, як і сині валуни у безводному руслі.

Птахи і мавпи рано цього року подалися на північ: вони розуміли, що їм загрожує лихо, а олені й дикі свині у відчаї пробиралися на випалені сонцем поля біля селищ, і деякі з них вмирали на очах у ледве живих людей. Яструб Чіль залишився в Джунглях і розжирів — їжі йому не бракувало. Знеможеним звірам він розповідав, що сонце випалило Джунглі на багато миль довкола.

Мауглі досі ще не знав справжнього голоду: він вишукував в ущелинах кількарічної давності дикий мед, чорний, як терен, а зверху весь зацукрований, ще він полював на жучків, що жили під корою, їв личинки ос. Багіра ходила голодною, бо який наїдок із того, що вона впольовувала,— шкіра та кістки! Але найгірше було те, що не вистачало води, а мешканці Джунглів звикли пити хоч рідко, але досхочу.

А спека все не спадала, і зрештою висохли всі потічки і джерела, і лишилася тільки Вайнганга, яка з повноводої річки перетворилася на слабенький потічок у кам'янистому руслі. І коли дикий слон Хатхі, який прожив сто років, а може, й більше, побачив довгий синій кам'яний хребет, що проступив із води, і упізнав Скелю Миру, то одразу підняв хобот і затрубив, оголошуючи Водяне Перемир'я, як зробив це п'ятдесят років тому його батько.

Олені, вепри і буйволи хрипко підхопили його заклик, а яструб Чіль кружляв над землею, свистом і криками розносячи на всі усюди звістку про Перемир'я.

Закон Джунглів проголошує: віднині після Перемир'я за вбивство біля водопою одна кара — смерть, бо питво необхідніше, аніж їжа. Кожна звірина без їжі сяк-так переб'ється, але вода— це вода і коли лишалося тільки одне джерело, всіляке полювання побіля нього заборонялося.

Звичайної пори, коли води було багато, звірі, які ходять на водопій, ризикують життям. Небезпека погострює відчуття, додає добуденного існування щось особливе. Спуститися до річки так, щоб не ворухнувся жоден камінець, брести по коліно в бурунах шаленого потоку, пити покрадьки, напруживши всі м'язи для відчайдушного стрибка, а потім повалятися в піску і повернутися із мокрою мордою і повним черевом до зграї — надзвичайно приємно оленятам з куцими ріжками саме через те, що будь-якої миті вони можуть опинитися в зубах Багіри або Шер-Хана.

Але тепер ця гра життям закінчувалася, і мешканці Джунглів, голодні і виснажені, товпилися на березі всі гуртом: тигри, ведмеді, буйволи, кабани... Вони жадібно хлебтали перебовтану брудну воду і довго стояли, не в змозі зсунутися з місця.

Олені й кабани даремно шукали цілий день щось поживніше за якусь зів'ялу стеблину, буйволи вже не могли знайти прохолоди в мульких заводях, а на полях усе геть висохло. Змії втекли з Джунглів ближче до річки в надії спіймати дивом вцілілу жабку. А коли дикий вепр зачіпав їх своїм рилом у пошуках їстівного, вони, схожі на скручене мотуззя, навіть не кусалися. Річкових черепах давно переловила хитра Багіра, риби глибоко зарилися в твань. І тільки Скеля Миру тяглася, мов довга змія, вздовж обмілини, і мляві хвилі шипіли, торкаючись її розпечених боків.

Саме сюди й приходив Мауглі щовечора в пошуках прохолоди і товариства. Найголодніший із його ворогів навряд чи спокусився б напасти на малого — таким він здавався нещасним: волосся вигоріло на сонці і збилося в жорстку кучму, ребра проступали, ніби пруття в кошику, висхлі ноги й руки були схожі на корчувате коріння. Повзаючи у пошуках їжі, він, до того ж, натер грубі мозолі на колінах і ліктях.

Але — о диво! — очі з-під сплутаного чуба зоріли спокійно і ясно, адже Багіра, його друг і порадник, була поряд.

— Часи нині важкуваті,— розсудливо мовила чорна пантера,— але все це мине, якщо протримаємося до кінця. А як там у тебе в животі, дитино?

— Там дещо є, але що з того. Як ти гадаєш, Багіро, дощі зовсім забули про нас?

— Ні. Ми ще побачимо квітуче дерево махуа і оленят, крутобоких від молодої травиці. Ходімо на Скелю, послухаємо новини. Сідай-но мені на спину, хлопче.

— Тепер не час кататися. Я ще можу триматися на ногах, хоча ми з тобою мало схожі на вгодованих бичків.

Багіра скоса поглянула на свій вгіалий бік і буркнула:

— Учора вночі я зарізала вола в ярмі. Якби він був вільний, я б не посміла напасти на нього. Bay!

Мауглі засміявся.

— сміливі мисливці ми з тобою! Я ось наловив личинок.

І вони з Багірою спустилися сухими і ламкими чагарями ближче до річки, на обмілину.

— Ця вода довго не втримається,— підійшов до них Балу,— погляньте на той берег!

Дальній берег геть витоптали олені й кабани, що сновигали по запилюченій жорстві. На всіх стежках було повно звірів, котрі поспішали до води. Чутно було, як лані та оленята фиркають і кашляють, задихаючись від дрібної куряви, що хмарою нависала над урочищем.

У верхів'ї, коло тихої заводі, що огинала Скелю Миру, стояв дикий слон Хатхі зі своїми синами. Худі, з обвислою шкірою, вони розмірено погойдувалися в місячному сяйві і були схожі на величезні сірі валуни. Трохи нижче розташувалися олені, ще нижче — кабани й дикі буйволи, а на тім боці, де дерева підступали аж до води, було місце для хижаків: тигрів, вовків, пантер, ведмедів та інших.

— Звичайно, всі ми підкоряємося одному Закону,— сказала Багіра, заходячи в воду і зиркаючи скоса на вервечку нашорошених рогів і стривожених очей з протилежного боку.— Доброго полювання всім, хто зі мною однієї крові! — додала вона, з насолодою занурюючись у воду. Виставивши один бік із води, вона шепнула крізь зуби: — Коли б не цей Закон, ото було б полювання!

Чутливі вуха оленів піймали останні слова, і рядами прошелестів зляканий шепіт:

— Перемир'я! Не забувайте про Перемир'я!

— Тихше, тихше! — втрутився слон Хатхі.— Перемир'я триває, Багіро, не час нині говорити про полювання.

— Кому це краще знати, як не мені? — хитро сяйнула жовтими вогниками Багіра.— Я тепер їм черепах, ловлю жаб. Тьху! Не завадило б іще вивчитися жувати гілля.

— Нам би цього хотілося те-е-ж! — промекало молоденьке оленя.

При цих словах усі звірі не втрималися від сміху, навіть слон Хатхі мимоволі всміхнувся, а Мауглі, котрий зостався в теплій воді, зареготав і збив ногами піну.

— Добре сказано, Маленькі Ріжки! — муркнула Багіра.— Коли Перемир'я скінчиться, я про це згадаю.— І вона почала пильно вдивлятися в темряву, щоб пізнати оленя при зустрічі.

Загальне пожвавлення охопило всіх. Свині, хрюкаючи, прохали потіснитися; буйволи мукали, перемовляючись на мілині; олені скаржилися одне одному, що вкрай збилися з ніг у пошуках їжі; хтось із них запитував у хижаків з протилежного берега, чи не чували чогось втішного, але новини були нікудишні, а спекотний вітер жужмив над водою сухе листя та галуззя.

— І люди теж умирають за плугом,— сказав молодий олень.— Увечері я бачив трьох, вони лежали нерухомо, а поруч — їхні буйволи. Скоро й ми отак упадемо й не встанемо.

— Ріка зміліла ще дужче. Вчора було більше води,— сказав Балу.—

— О Хатхі, ти коли-небудь бачив подібну засуху?

— Вона минеться, все минеться,— відповів Хатхі, поливаючи з хобота спину і боки.

— Між нами є один, котрий довго не витримає,— сказав Балу і з любов'ю подивився на Мауглі.

— Хто? Я? — обурено вискочив із води Мауглі.— Мої кістки не прикриті хутром, та коли б із тебе здерти шкуру...

Хатхі обурено поглянув на хлопчика, а Балу сказав суворо:

— Людське Дитинча, таке вчителю не годиться казати! Мене ще ніхто не бачив без шкури.

— Та ні, я нічого образливого не мав на увазі, Балу! Просто ти схожий на кокосовий горіх у шкаралупі, а я — той самий горіх, тільки без неї. А коли оцю буру шкаралупу...

Мауглі не встиг пояснити своє міркування, бо м'яка лапа Багіри штовхнула хлоп'яка в воду.

— Дивися, щоб із тобою не зробили те, що роблять зі стиглими горіхами.

— А що саме? — спитав Мауглі, випірнувши з води. Він зробив вигляд, що забув улюблений жарт Багіри.

— Не хряпнули по голові,— незворушно відповіла Багіра, знову зіпхнувши малого в воду.

— Негаразд! Недобре сміятися над своїм учителем,— докоряв ведмідь.

— Авжеж! А чого ви хотіли від нього? Цей голяк бігає по Джунглях, кривляється, як мавпеня, та ще й знущається з найкращого в Джунглях мисливця.

Це шкутильгав до річки Шер-Хан (він тоді ще був живий). Він зачекав трохи, насолоджуючись переполохом, що зчинився серед оленів на тім боці, занурив у воду вусату квадратну морду і почав хлебтати, буркочучи:

— Джунглі нині — лігво для голих щенят! Ану, глянь сюди, Людське Дитинча!

Мауглі зиркнув на нього пильно — і за хвилину Шер-Хан знічено одвернувся.

— Мауглі те, Мауглі се! — продовжував він.

— Він же не Людина і не вовк, а то злякався б мене. Ще, чого доброго, доведеться прохати в нього дозволу напитися. Уф!

— Може, й так,— глянула тигрові в очі проникливим поглядом Багіра.— Може, й так... Тьху! Що це ти за гидоту приніс сюди, Шер-Хане?

Кульгавий тигр занурив у воду підборіддя і щоки, і темні пасмуги попливли вниз по річці.

— Годину тому я вбив Людину,— зухвало відповів тигр.

Ряди звірів здригнулися і захвилювалися, над ними прошелестіло:

— Він убив Людину! Убив Людину!

І всі подивилися на дикого слона Хатхі, а той, здавалось, не чув. Він ніколи не квапився, отож і жив так довго.

— У такий час вбити Людину! Хіба немає іншої дичини у Джунглях? — презирливо мовила Багіра і, обтрушуючи лапи, вийшла з оскверненої води.

Знову знявся обурений гамір, і уважні очиці Хатхі зиркнули в бік Шер-Хана:

— Ти вбив, бо тобі так хотілося?

— Атож, мені так хотілося. Це було моє право і моя ніч. Ти про це знаєш, Хатхі. А тепер я прийшов сюди попити і вмитися.

Спина Багіри вигнулася, як бамбук під вітром, але Хатхі спокійно підняв хобот.

— Так, я знаю,— мовив він і, помовчавши, додав: — Ти напився досхочу?

— Коли Хатхі питає, треба відповідати.

— Тоді іди геть. Ріка для того, щоб пити, а не для того, щоб оскверняти її. Ніхто, окрім кульгавого злодюги, не став би хвалитися своїм правом у такий час, коли і Людина, і мешканці Джунглів страждають однаково. Геть у свій барліг, Шер-Хан!

Останні слова прозвучали трубним гласом. І троє синів Хатхі гойднулися на крок уперед, хоча в цьому не було потреби. Шер-Хан покрадьки шаснув у кущі: хто ж посміє суперечити Хатхі, Повелителю Джунглів?

— Що це за право, на яке натякав людожер? — шепнув Мауглі на вухо Багірі.— Убивати людину — це ганьба завжди. Так говорить Закон. А Хатхі каже...

— Спитай у нього сам, Маленький Брате. Є таке право чи ні, а я б добряче провчила кульгавого ненажеру! Прийти до Скелі Миру, щойно убивши Людину, та ще й пишатися цим — витівка, гідна шакала. Забруднив воду, паскудник.

Мауглі зачекав хвилину, щоб набратися духу (ще б пак, ніхто в Джунглях не має права ні з сього ні з того звертатися до Хатхі), потім вигукнув:

— Що це за право, про яке говорив Шер-Хан, о Хатхі?

Луна підхопила його слова, і на обох берегах усі затамували подих, бо мешканці Джунглів дуже цікаві, а тут відбувається щось загадкове!

— Це стара історія, набагато старіша за самі Джунглі. Гей, замовкніть там, на берегах! Я розповім її вам.

Якийсь час буйволи і кабани штовхалися і відпихували одне одного, аж поки ватажки зграй не вигукнули:

— Ми чекаємо!

І Хатхі вийшов наперед і став по коліна в воді біля Скелі Миру. Худий, зморшкуватий, з жовтими іклами, він все одно був тим, за кого його вважали,— Повелителем Джунглів.

— Ви знаєте, діти мої,— почав він,— що найдужче в світі треба боятися Людини.

Почувся схвальний гомін.

— Це тебе стосується, Маленький Брате,— шепнула Багіра.

— Мене? Я мисливець Вільного Народу і належу до Зграї,— відповів Мауглі.— Яке мені діло до людей?

— А чи відомо вам, чому ви боїтеся Людини? — продовжував Хатхі.— А ось чому. Дуже-дуже давно, ніхто й не пам'ятає, коли це було, всі ми паслися разом і не боялися одне одного. У ті часи не було засухи, листя, квіти і плоди виростали на дереві водночас, і ми їх їли, а ще їли кору і траву.

— Яка я рада, що не народилася в той час!— не стрималася Багіра.— Кора придатна лише для того, щоб відточувати на ній пазурі.

— А Повелитель Джунглів був Тха, Перший із Слонів. Своїм хоботом він витяг Джунглі із глибоких вод, і там, де він проводив по землі борозни іклами, текли ріки, а там, де тупнув ногою, з'являлися озера, а коли він сурмив у хобот, виростали дерева. Ось так Тха створив Джунглі. Так, принаймні, мені розповідали цю історію.

— Відтоді вона не покоротшала! — шепнула Багіра Мауглі на вухо, і Мауглі засміявся, затуливши рота долонею.

— У той час не було ні маїсу, ні динь, ні перцю, ні цукрової тростини, ні маленьких хатинок, і народи Джунглів жили у лісах дружно, як одне плем'я, нічого не знаючи про Людину. Та ось звірі почали сваритися за їжу, хоча пасовищ вистачало на всіх. Вони розледащіли. Кожен хотів пастися там, де відпочивав, як буває і в нас після щедрих весняних дощів. У Тха, Першого із Слонів, було багато діла: він створював все нові Джунглі і прокладав русла рік. Він не встигав скрізь, отож і зробив Першого із Тигрів володарем і суддею над Джунглями, і лісові мешканці приходили до нього зі своїми суперечками. У ті часи Перший із Тигрів їв плоди і траву, як усі. Він був завбільшки, як я, і дуже гарний: увесь жовтий, як квіти жовтої ліани. У ті добрі давні часи Народ Джунглів приходив до нього без страху, і слово його було Законом для всіх. Не забувайте, що всі ми тоді жили одним племенем.

Та однієї ночі поміж двома биками виникла суперечка за пасовиська, як оце буває між вами, коли починаєте битися рогами і копитами.

Отож двоє биків прийшли скаржитися до Першого із Тигрів, який лежав серед квітів. І один із них ненароком зачепив його рогами, і Перший із Тигрів, забувши, що він володар і суддя, кинувся на нього і зламав йому шию.

Досі ніхто із нас не вмирав, і Перший із Тигрів, побачивши, що він накоїв, і втративши голову від запаху крові, втік на північ до боліт, а ми, Народ Джунглів, лишилися без судді і почали сперечатися і битися між собою. Тха почув голос і прийшов до нас. І одні говорили те, а другі — те, але він побачив мертвого бика між трав і спитав, хто його вбив, а ми не могли вимовити жодного слова, бо втратили розум від запаху крові. Ми бігали сюди-туди, кружляли, скакали, волали мов навіжені. І Тха повелів деревам і повзучим ліанам робити мітки на тілі вбивці, щоб Перший із Слонів міг пізнати його.

І Тха спитав:

— «Хто хоче бути Володарем Джунглів?»

Вискочила Сіра Мавпа, що жила на деревах, і вигукнула:

— «Я хочу бути Володаркою Джунглів!»

Тха засміявся і сказав:

— «Хай буде так!» — і подався геть, дуже розгніваний.

— Діти,— вів свою розповідь Хатхі,— ви добре знаєте Сіру Мавпу, вона була така, як і тепер. Спочатку вона прибрала серйозного вигляду, та за хвилину вже чухалася і скакала з гілки на гілку, а коли Тха повернувся, то побачив, що «володарка» висить на дереві вниз головою і передражнює всіх, хто стоїть під деревом, а ті теж її дражнять. Отак у Джунглях не стало більше Закону — саме тільки дурне базікання.

Тоді Тха скликав нас усіх і сказав:

«Перший ваш Володар приніс у Джунглі Смерть, другий — Ганьбу. Настав час дати вам Закон, і такий, щоб ви не посміли його порушити. Віднині ви взнаєте, що таке Страх, а коли він запанує над вами, ви збагнете, що він ваш Володар, а все інше прийде разом з ним».

Тоді всі ми спитали:

«А що таке Страх?»

«Шукайте і знайдете».

І ми обнишпорили кожен закуток Джунглів у пошуках Страху, і невдовзі буйволи...

— Уф! — відгукнувся Меса, ватажок буйволів.

Так, Месо, то були буйволи. Саме вони принесли звістку, що в одній із печер сидить Страх, він безволосий і ходить на задніх лапах. Побачивши нас, він крикнув, і його голос нагнав на нас такий жах, про який ми пам'ятаємо і нині, і ми кинулися геть, штовхаючи і топчучи одне одного. Тієї ночі мешканці Джунглів не лягли відпочивати всі вкупі, як було досі. Кожне плем'я лягло окремо — свині зі свиньми і олені з оленями, рогаті з рогатими, копитні з копитними,— полягали і так, тремтячи, поснули.

Тільки Першого з Тигрів не було з-поміж нас: він усе ще ховався в болотах на півночі, а коли до нього дійшла звістка про того, у печері, він сказав: «Я піду і зламаю йому шию».

І він біг усю ніч, аж до печери, а дерева й ліани на його шляху, пам'ятаючи наказ Тха, низько опускали своє віття і лишали мітки на його жовтій шкурі, бо саме він убив бика. Ці мітки — смуги й плями — понині носять його діти! Коли тигр наблизився до печери, Безволосий Страх тицьнув рукою на тигра і сказав: «Смугастий, що приходить уночі».

І Перший із Тигрів злякався Безволосого і з виттям утік у болота...

Тут Мауглі тихенько засміявся, зануривши підборіддя в воду.

Перший із Тигрів вив так несамовито, що Тха почув це і спитав:

«Чого це ти?»

А той задер голову до новоствореного неба і сказав:

«Поверни мені мою владу, о Тха! Мене зганьбили перед усіма Джунглями: я втік від Безволосого, а він дав мені образливе прозвисько».

«А чому?» — поспитав Тха.

«Мабуть, я був у болотному баговинні»,— відповів тигр.

«Так поплавай і покачайся по траві, може, воно й зійде»,— сказав Тха.

І Перший із Тигрів плавав і качався по траві, а плями і смуги не зникали. А Тха, дивлячись на нього, сміявся. І тоді тигр спитав:

«Що це сталося зі мною?»

«Ти впустив Смерть у Джунглі, забивши бика, а разом зі Смертю прийшов Страх, і через те Народи Джунглів почали боятися одне одного, як ти боїшся Безволосого».

Перший із Тигрів сказав:

«Вони не можуть мене боятися, я їх давно знаю».

«А ти піди і подивися».

І тигр подався в Джунглі і почав голосно скликати оленів, кабанів, дикобразів, ведмедів — усіх-усіх. Та ніхто не з'явився, бо вони боялися його тепер.

Тоді Перший із Тигрів повернувся назад і бився головою об землю і рив її всіма лапами, і вив, примовляючи:

«Згадай, адже я був колись Володарем Джунглів! Не забудь мене, о Тха! Нехай мої діти пам'ятають, що колись я не знав ні сорому, ні Страху!»

І Тха сказав:

«Я зроблю це. Одна ніч на рік для тебе і твоїх дітей буде такою, як дотепер. Якщо ти зустрінеш Безволосого цієї ночі — а ім'я йому Людина,— ти не злякаєшся його, боятися буде він і тебе, і твоїх дітей, так, ніби це ви Володарі Джунглів. Будь милосердним до нього цієї ночі, бо віднині і ти знаєш, що таке Страх».

І тоді Перший із Тигрів відповів:

«Гаразд. Я задоволений».

Але, підійшовши до річки напитися, він побачив свої смугасті боки, згадав, як його прозвав Безволосий, і оскаженів. Цілий рік він сидів у болотах, не втрачаючи надії, що Тха дотримає свою обіцянку.

І однієї темної ночі, коли вечірня зоря зійшла над Джунглями, тигр відчув: пора! Він подався до печери Безволосого. І все сталося так, як і обіцяв Тха,— Безволосий упав перед ним ниць, а Перший із Тигрів кинувся на нього і зламав йому хребет, він-бо гадав, що в Джунглях він один і що він нарешті вбив Страх. А коли обнюхував свою здобич, почув голос Першого із Слонів, що повертався з північних лісів.

Грім прокотився над висохлими пагорбами, та дощу не приніс, лише зірниця блиснула за далекими горами.

А Хатхі розповідав далі:

— Оцей голос він і почув, і голос сказав йому:

«Оце таке твоє милосердя?»

Перший із Тигрів облизнувся і відповів:

«Чи й не біда! Я вбив Страх».

А Тха сказав:

«О сліпий і нерозумний! Ти розв'язав ноги Смерті, і вона відтепер ходитиме за тобою назирці, поки ти не вмреш. Ти навчив Людину вбивати!»

Перший із Тигрів наступив лапою на здобич і заперечив:

«Він зараз такий же, як і той бик. Чого боятися? Я, як і раніше, буду Суддею Джунглів».

Але Тха відповів:

«Ніколи більше не прийде до тебе Народ Джунглів. Ніколи не перетнуться ваші стежки, ніколи вони не пастимуться, не спатимуть біля твого барлогу. Віднині тільки Страх дихатиме тобі в потилицю і невидимою зброєю змушуватиме коритися йому. Він зробить так, що земля розверзнеться під тобою, і ліана петлею затягне твою шию, і стовбури дерев нагромадяться так високо, що ти не зможеш їх перестрибнути. Він здере з тебе шкуру, і вона зігріватиме його діток. Ти не помилував його, і ніхто ніколи тебе не помилує».

«Але ти не віднімеш від мене моєї ночі?»

«Твоя ніч лишиться твоєю, але за неї тобі доведеться заплатити. Людина дуже швидко переймає нову науку».

Перший із Тигрів торкнув лапою здобич і сказав:

«Ось він лежить під ногами, я зламав йому хребет. Нехай почують усі Джунглі, що я вбив Страх».

Але Тха засміявся і сказав:

«Ти вбив лише одного з багатьох і скажеш про це всім, бо твоя ніч минула!»

І от настав день. І з печери вийшов ще один Безволосий і, побачивши вбитого одноплемінника і тигра над ним, узяв палицю з гострим кінцем...

Авжеж, вони й тепер кидають такі гострі палиці,— озвався дикобраз Сахі, клубочком скочуючись до води.

Гонди (так прозивають один із найдревніших народів Індії) вважають дикобраза найсмачнішою їжею, отож він добре знав гостру палицю гондів, що стрілою летить на здобич.

Це була загострена палиця, які втикають у дно вовчих ям,— сказав Хатхі.— Безволосий кинув її, і вона увіткнулася в бік Першому з Тигрів. Той вив і бігав по Джунглях, і всі Джунглі дізналися, що Безволосий може поранити здалека, і стали боятися його дужче. Слова Тха були пророчі — Перший із Тигрів навчив Людину вбивати: і петлею, і пасткою, і кусючою мухою, яка вилітає з білої хмарки (Хатхі мав на увазі кулю), і Червоною Квіткою, що виганяє нас із Джунглів. І все ж, як і обіцяв Тха, одну ніч на рік Безволосий боїться тигра. Де тигр знайде Безволосого, там і вбиває, пам'ятаючи про свою давню ганьбу.

А решту часу Страх вільно гуляє в Джунглях удень і вночі.

Ахи! Ао! — зітхнули олені, бо всі ці страхіття були добре відомі їм.

І лише тоді, коли Великий Страх загрожує нам усім, як оце нині, ми забуваємо свої дрібні страхи і сходимося докупи, як сьогодні.

— Людина лише одну ніч боїться тигра? — спитав Мауглі.

— Тільки одну,— відповів Хатхі.

— Але ж я... але ми... всі в Джунглях знають, що Шер-Хан убивав людину і двічі, і тричі протягом місяця.

— Це так. Він нападає на неї ззаду і відвертає голову, бо боїться. Адже варто Людині глянути на тигра, і той втече. А своєї ночі він заходить у село не ховаючись. Він іде, просовує голову в вікна, в двері, і настрахані люди падають перед ним на коліна, а він вибирає жертву — вбиває одну Людину.

«О! — сказав сам собі Мауглі,— тепер я розумію, чому Шер-Хан попрохав, щоб я подивився на нього. Та з цього нічого не вийшло — не витримав мого погляду, ну а я, звісно, не став перед ним на коліна, адже я належу до Вільного Народу».

— Гм-м! — глухо муркнула Багіра.— А тигр знає свою ніч?

— Ні, не знає, поки вечірня зоря не вийде з нічного туману. Іноді ця ніч буває влітку, в суху погоду, а іноді взимку, коли йдуть дощі. Коли б не злочин Першого з Тигрів, ніхто із нас не знав би Страху.

Олені зітхнули сумовито, а Багіра підступно всміхнулася.

— А люди знають цю... казку? — спитала вона.

— Ніхто її не знає, окрім тигрів і нас, слонів, дітей Тха. А тепер і ви, ті, що на берегах, почули її, і більше мені нічого сказати.

І Хатхі занурив хобот у воду на знак того, що не бажає більше говорити.

— Але ж чому, чому,— запитав Мауглі, звертаючись до Балу,— чому Перший із Тигрів перестав їсти траву, плоди і листя? Адже він тільки вбив бика, але не з'їв його? Що ж змусило його скуштувати свіжої крові?

— Дерева і ліани затаврували тигра, Маленький Брате, і він став смугастим, як тепер. Ніколи відтоді не стане вже він їсти плодів, з того дня він зганяє свою злість на оленях, буйволах і всіх травоїдних,— сказав Балу.

— Так ти теж знаєш цю казку? А чому ж я ніколи її не чув?

— А тому, що в Джунглях багато подібних казок. Усі не переслухаєш. Пусти моє вухо, Маленький Брате!