Мауглі

ПОЛЮВАННЯ КАА

Усе, про що тут оповідається, сталося задовго до того, як Мауглі вигнали із Сіонійської Зграї і як він помстився за себе тигрові Шер-Хану. Це відбувалося тоді, коли ведмідь Балу навчав хлопчика Законові Джунглів. Великий і поважний бурий ведмідь радів успіхам здібного учня. Ще б пак, адже вовченята зазубрюють лише одне мисливське правило (все інше їх не цікавить): «Ноги ступають безшумно, очі бачать у темряві, вуха чують, як шелестить вітер, зуби гострі та білі — ось прикмети наших братів, окрім шакала Табакі та гієни, яких ми ненавидимо». Але Мауглі, Людському Дитинчаті, цікаво було все.

Інколи чорна пантера Багіра заходила подивитися, які успіхи робить її улюбленець. Вона лягала під деревом і слухала, як Мауглі відповідає ведмедеві свій урок. Хлопчик бігав, лазив по деревах, так само добре, як і плавав. Балу навчав його всім лісовим таємницям: як відрізнити гнилий сучок від міцного; як ввічливо поводитися із дикими бджолами; що сказати кажанові Мангу, якщо потривожиш ненароком його сон удень; як заспокоїти водяних змій у затоці. Лісові мешканці не люблять, щоб їх тривожили, і кожен ладен тієї ж миті накинутися на непроханого гостя. Мауглі вивчив і мисливський Поклик Чужака (це коли раптом опинишся в незнайомому місці): «Дозвольте мені пополювати тут, бо я голодний». Але треба діждатися відповіді: «Роби це заради потреби, а не для забавки».

Бачите, скільки всього слід було засвоїти Мауглі! Багіра його іноді жаліла.

— Він такий іще маленький! Хіба може його голівка вмістити всю твою науку?

А хіба в Джунглях на це зважають? Хіба зайве знати, як треба поводитися, щоб тебе не вбили? Отож! Значить, потрібні йому всі мої уроки. Іноді й запотиличника дам, це теж йому на користь.

— На користь! Що ти розумієш у цьому, Залізна Лапо? У нього вся спина в синцях! Тьху!

— Краще синці, аніж смерть через невігластво,— серйозно заперечив Балу.— Я саме вчу його Заповітним Словам Джунглів, щоб він міг прохати захисту в будь-кого в лісі. Хіба це не варте кількох синців?

— Ти той... легше! Це тобі не пень, щоб об нього точити свої кігті! А які ж це Заповітні Слова? Цікаво... Хотілось би знати. І Багіра, витягнувши лапу, замилувалася своїми кігтями, синіми, мов криця, і гострими, як різці.

— Я покличу Мауглі, і він скаже тобі... якщо захоче. Іди сюди, Маленький Брате!

— Голова у мене гуде, як бджолине дупло,— почула вона невдоволений голос над собою.— То які Заповітні Слова ви хочете почути? У Джунглях багато їх, я знаю всі,— додав Мауглі хвалькувато.

Ну, дещо ти й справді знаєш. То скажи, великий знайко, Слово Мисливського Народу.

— Ми з вами однієї крові, ви і я,— сказав Мауглі по-ведмежачи.

— Добре! Тепер Слово Птахів.

Мауглі повторив те саме, свиснувши, як коршак.

— А тепер — Слова Отруйного Племені,— попрохала Багіра.

У відповідь почулося справжнісіньке зміїне шипіння, після чого Мауглі заплескав у долоні, скочив на спину Багіри, почав бити п'ятами по лискучій чорній шкірі і, задоволений, зухвало показав ведмедю язика.

— От бачиш. Що там якісь кілька синців! — ласкаво мовив бурий ведмідь, зовсім не зважаючи на його пустощі.— Тепер тобі не страшний ніхто у Джунглях: ні змія, ні птах, ні звір.

Окрім власного племені,— шепнула Багіра і додала вголос:

— Та пожалій, врешті, мої ребра!

Мауглі м'яв м'яку Багірину шерсть на шиї, вигукуючи:

— Скоро в мене буде власне плем'я! І я цілісінький день лазитиму з ним по деревах!

— Що це за вигадки?

— Еге ж, і кидатиму гілками і грязюкою в старого Балу,— продовжував Мауглі.— Вони мені це обіцяли... Ай!

— Цить! — Велика лапа Балу сердито скинула хлоп'яка на землю.— Мауглі, ти розмовляв із Бандар-Логами, Мавп'ячим Племенем?

Мауглі зиркнув на Багіру — очі у неї стали колючі, як два смарагди.

— Ти водишся із Мавп'ячим Племенем, що не знає Закону? Із народом, що їсть усе без розбору? Яка ганьба!

Балу вдарив мене по голові,— пхинькнув Мауглі,— і я втік, а сірі мавпи спустилися з дерева і пожаліли мене. А декому було все одно.— Він тихо схлипнув.

— Жалощі мавп! — пирхнув Балу.— А потім?

— А потім... вони дали мені горіхів і ще багато смачного, взяли мене на руки і понесли на верхівки дерев, і говорили, що я їхній кревний брат, лише безхвостий, і колись стану їхнім ватажком.

— Вони брешуть,— сказала Багіра.— У них ніколи не буває ватажка.

— Але ж вони були дуже милі зі мною і прохали приходити ще! Вони ходять на двох ногах, як і я! Вони не б'ються жорсткими лапами! Вони граються цілісінький день... Пусти мене, Балу! Ти недобрий! Я хочу гратися з ними.

— Слухай, ти, жовторотику! — грізно проревів ведмідь.— Я навчив тебе Законові Джунглів. Він один для всіх, окрім мавп, які живуть на деревах. У них немає Закону. У них немає своєї мови, лише крадені слова, які вони переймають в інших, коли підслуховують, піддивляються, підстерігають, сидячи на гіллі. їхні звичаї — не наші звичаї. Вони нічого не пам'ятають. Вони балакучі і хвалькуваті, вважають себе великим народом, що буцімто задумав великі діла в Джунглях. Та лише впаде згори горіх, і вони вже про все забули, окрім їжі. Ніхто з ними не спілкується. Ми не ходимо на водопій туди, куди ходять вони, не полюємо там, де вони, не вмираємо там, де вони вмирають. Ти хоча б слово чув від мене про Бандар-Логів?

— Ні,— прошепотів Мауглі, бо і ліс притих від голосу Балу.

— Отож. Бо вони злі, брудні, безсовісні і хочуть лише привернути до себе увагу. Але ми не помічаємо їх навіть тоді, коли вони кидають горіхи і сиплють сміття нам на голову.

І тут ціла злива горіхів, суччя та гілок посипалася згори на них, почувся вискіт, кашель і сердиті стрибки високо в верхів'ї дерев.

— Закон забороняє водитися з Мавп'ячим Племенем,— сказав Балу,— не забувай про це!

— Але ти мав його попередити,— зауважила Багіра.

— Я? Звідки я знав, що він приятелюватиме з усілякою поганню? Тьху!

Знову горіхи дощем посипалися їм на голови, і ведмідь із пантерою втекли, прихопивши з собою Мауглі. Балу говорив про мавп достеменну правду. Вони жили на верхівках дерев, а оскільки звірі рідко дивляться вгору, то мавпам і Народу Джунглів не доводилося зустрічатися. Та коли мавпам траплявся поранений вовк, тигр чи хворий ведмідь, вони мучили недужих і слабких і задля забавки кидали в звірів гілками і горіхами, сподіваючись, що їх помітять. Вони зчиняли галас, під'юджували звірів на бійки та затівали між собою дріб'язкові суперечки, а мертвих мавп кидали будь-де, напоказ усьому Народові Джунглів. Вони збиралися вибрати собі ватажка і завести свої закони і звичаї, та так і не зібралися, бо пам'ять у них була коротка, не далі вчорашнього дня. Зрештою вони придумали прислів'я: «Усі Джунглі думатимуть завтра так, як мавпи думають сьогодні», та тим і втішилися.

Ніхто із звірів не звертав на них уваги, от чому вони так зраділи, коли Мауглі почав гратися з ними.

Ніякої іншої мети в них не було, та й звідки? Але котрась з мавгі придумала, як їй здавалося, цікаву річ і оголосила всім, що Мауглі може навчити все Мавп'яче Плем'я сплітати віття для захисту від вітру. Природно, Мауглі як син лісоруба багато дечого вмів, сам не знаючи, звідки в нього те вміння, наприклад, будувати курені з хмизу, і як добре те в нього виходило! Отож мавпи, покрадьки спостерігаючи за ним, вирішили, що в них тепер буде ватажок,— вони стануть наймудрішими у Джунглях, і всі звірі це помітять і заздритимуть їм. А тим часом сонце стало в зеніті, ведмідь і пантера лягли відпочивати. Мауглі, якому було дуже соромно за свої дурні витівки, не ліг поміж ними, як це робив завжди, а вмостився неподалік, твердо вирішивши більше не мати діла з Мавп'ячим Племенем.

І раптом, зовсім зненацька, міцні і жорсткі пальці вихопили Мауглі зі сну, і він із подивом відчув, що летить у повітрі і гілки дерев б'ють його по обличчю. А внизу глухо ревів Балу, а Багіра стрибками піднімалася по стовбуру, шкірячи гострі білі зуби. Мавпи переможно вискнули і перескочили на тонке віття, куди Багіра не ризикнула лізти.

— Вона нас помітила! Багіра нас помітила! Усі Джунглі в захваті від нашої спритності і розуму! — галасували мавпи.

І помчали з верхівки на верхівку! Карколомні стрибки і кульбіти, аж подих перехоплювало і мигтіло в очах, бо дві найсильніші мавпи підхопили Мауглі під руки і подалися разом із ним ускач. Вони то злітали високо вгору, аж тонісіньке гілля тріщало і гнулося під ними, то гухали вниз в зелену безодню, і серце в Мауглі провалювалося аж у п'яти.

Отак вони мчали і мчали лише їм відомими дорогами і стежками над зеленим морем Джунглів, і Мауглі відчував себе, як людина на щоглі над океанським простором, і насолоджувався скаженим летом. Спочатку він злякався, що його впустять, тоді розізлився, але сподіватися на визволення було марно, і він почав думати, як подати друзям про себе звісточку. Високо вгорі ширяв шуліка Чіль, вистежуючи здобич. Звісно, він помітив, що мавпи щось несли, і спустився трохи нижче, щоб роздивитися. Він свиснув від подиву, побачивши Мауглі.

— Ми з тобою однієї крові, ти і я! — почув шуліка Заповітне Слово.— Примічай мій шлях! Розкажи Балу і Багірі зі Скелі Ради!

— Від кого, Брате? — Чіль досі не бачив Мауглі, хоча, звісно, чув про нього.

— Від Жабеняти Мауглі. Мене звуть Людським Дитинчам. Примічай мій шля-а-ах!

А Чіль злетів високо-високо, зірко вистежуючи, куди помчала сторожа Мауглі.

— Вони не втечуть далеко,— посміхнувся він сам собі.— Мавпи все полишають на півдорозі. Та цього разу вони накличуть на себе лихо: і Балу, і Багіра їм цього не подарують.

А в цей час і Балу й Багіра несамовитіли від гніву й горя.

— Чому ти не застеріг Мауглі? — напосілася пантера на клишоногого, котрий недоладною риссю пустився за втікачами.— Яка користь від тих стусанів і синців, що ти їх так щедро сипав на бідну дитину?

— Ох-ох! Швидше, шви... Ми... ми ще їх доженемо! — задихався Балу.

— «Доженемо»! Та ти біжиш, як стара корова! Мовчи вже, а то луснеш. Краще сядьмо спокійно та поміркуймо. Треба щось придумати.

— Арала! Вуу! Вони, мабуть, кинули малого самого-самісінько- го! Ой-йой! У дупло мене, до диких бджіл, нехай закусають до смерті. Я найнещасніший із звірів! О Мауглі, Мауглі, чом я не застеріг тебе, нащо бив по голові? Мабуть, тобі з голови вилетіли всі мої уроки!

— Цить, нема чого тепер вити і качатися по землі. А якби я отак вила? Що сказали б усі звірі? Ти себе не поважаєш і нічого не пам'ятаєш, старий телепню!

— Яке мені діло до того, хто що скаже! Хлопчик, може, вже мертвий!

— Хіба що вони, граючись, скинуть його з дерева. А втім, я за нього спокійна. Малюк розумний і кмітливий, і навчений усьому. А ти пам'ятаєш, який у нього погляд? Від нього нишкнуть усі звірі. Хоча кепсько, що він у руках цих Бандар-Логів.

— Ох і дурний же я, стара жирна сідниця! Каа! Гірський удав Каа, ось кого мавпи бояться! Він пречудово лазить по деревах і краде в них дитинчат. Від одного його ймення в них від страху трусяться хвости! Ходімо до нього!

— Чим він допоможе? Він не нашого племені, безногий, і очі в нього презлющі,— сказала Багіра.

— Він дуже старий, мудрий і хитрий. Окрім того, він завжди голодний,— із надією мовив Балу.— Пообіцяємо йому багато кіз.

— А може, він не захоче від нас їх прийняти,— Багіра погано знала Каа і ставилася до нього з підозрою.

— А ми його умовимо,— і Балу підштовхнув бурим плечем Багіру.

На виступі скелі під палючим сонцем лежав, хизуючись своєю красою, удав. Він милувався новою пречудовою шкірою, яку десять днів тому, після линьки, поміняв. Химерні візерунки блищали на сонці, тридцятифутове тіло звивалося вузлами і вигинами. Він облизувався в передчутті смачного обіду.

— Який красень! Він іще нічого не їв,— полегшено зітхнув Балу.— Обережно, Багіро, він погано бачить, але чує добре і нападає без попередження!

У Каа не було отруйних зубів — він навіть зневажав отруйних змій за боягузтво,— вся його сила була в м'язах, і коли він обвивав когось своїми могутніми кільцями, то це був кінець.

— Вдалого полювання! — гукнув Балу, сідаючи на задні лапи.

Каа недочував і не одразу розпізнав прибульців. Про всяк випадок він нагнув голову, приготувавшись до кидка.

— Ого, Балу! І Багіра тут? Доброго полювання нам усім. Що ви тут робите? Декому не завадило б пообідати. Чи нема поблизу дичини, лані або хоч козеняти? Усередині в мене порожньо, як у пересохлому колодязі.

— Ми саме полюємо,— недбало докинув Балу.

— А можна мені піти з вами? — спитав Каа.— Цілісінький день я вистежую лісові стежки, а вночі сновигаю в хащах. Тьху! Ліс нині вже не той, яким був у мої молоді літа. Саме гнилля та сухе суччя!

— А може, це ти надто обважнів?

— Авжеж, я таки великий, то правда,— відповів Каа не без гордощів.— Але й молоді дерева нікуди не годяться. Минулого разу вночі я ледве не впав з дерева — погано зачепився хвостом. Ну, звісно, наполохав мавп, і вони лаяли мене останніми словами.

— Безногий жовтий земляний черв'як? — прошепотіла собі у вуса Багіра, начебто щось пригадуючи.

— Тс-с-с! Хіба вони так мене називають? — спантеличився Каа.

— Та щось подібне до цього. Але хіба ми звертаємо на них увагу? Чого тільки вони не набрешуть! Буцімто в тебе випали всі зуби і тобі під силу лише дрібні козенята, а ще (от безсовісні брехуни!) казали, начебто ти боїшся козячих рогів,— вкрадливо зауважила Багіра.

Хитрий старий удав нізащо не викаже свого гніву, та все ж Багіра й Балу помітили, як роздулися в нього м'язи під щелепами.

— Бандар-Логи змінили місце полювання,— сказав він спокійно.— Я грівся сьогодні на сонечку і чув, як вони верещали в гущавині.

— Ми... ми женемося за Бандар-Логами,— Балу вдавився словами, бо вперше в житті довелося зізнатися, що йому є діло до мавп.

І, мабуть, не якась там дрібниця змусила двох отаких знаних мисливців бігти по їхньому сліду в Джунглях,— поштиво уточнив Каа, хоч самого розпирало від цікавості.

— Річ у тім, Каа,— сказала чорна пантера,— що ці негідники вкрали в нас Людське Дитинча, про яке ти, може, чув.

— Так-так, пригадую, щось таке мені торочив дикобраз Сахі, про те, що начебто Вовча Зграя прийняла до себе якесь хлоп'я. Я, правда, не повірив, бо Сахі завжди все перебріхує.

— Та ні, це правда. Такої мудрої дитини ще світ не бачив. Найкращий, найсміливіший, найкмітливіший мій учень, котрий прославить ім'я Балу на всі Джунглі! Окрім того, я... ми... любимо його, Каа!

— Тс-с! Тс-с! — закрутив головою сюди-туди Каа.— Колись і я знав, що таке любов. Я міг би вам розказати не одну історію...

— Не зараз! — жваво перебила його Багіра.— Згодом, коли будемо ситі, вдоволені, то якоїсь ясної ночі залюбки тебе послухаємо. А нині наше дитинча в руках Бандар-Логів, і з усього Народу Джунглів вони бояться тільки Каа.

— Атож! Вони мене бояться, і недаремно! Базіки дурні, хвалькуваті, пащекухи — от хто ці мавпи! Нічого путнього від них не діждешся, вашому малюку не позаздриш. То, кажете, як вони мене називали? Жовтою... рибою?

— Черв'яком, земляним черв'яком,— усміхнулася Багіра,— іще багато чого патякали про тебе — соромно повторювати.

— А-а-пс-с! Треба їх провчити, щоб запам'ятали надовго! Так куди вони побігли із дитиною?

— Це тільки Джунглі знають. На захід,— почухав за вухом Балу.— Правду кажучи, ми гадали, що тобі це відомо.

— Мені? Звідки? Я хапаю їх, коли вони трапляються мені на дорозі, але не полюю ні на мавп, ні на жаб у рясці. Хс-с-с!

— Гей, гей, Балу, глянь угору!

Балу підвів морду, щоб розчути, звідки голос, і побачив шуліку Чіля, що кружляв над Джунглями. Призахідне сонце осявало його крила, шуліці час уже було на супокій, а він усе видивлявся в гущавині ведмедя Балу, щоб передати йому звістку.

— Що сталося? — спитав ведмідь.

— Мауглі на тім боці річки! Бандар-Логи сховали його у мавп'ячому місті — у Холодних Печерах. Він просив передати це тобі.

Усі в Джунглях знали, де знаходиться це місце, але рідко хто бував там. Це було старе місто, зруйноване і поховане в лісовій хащі. Звірі не селилися там. Хіба що дикий кабан забреде ненароком, та мавпи товклися. Жоден поважний звір близько не підходив до міста, тільки іноді, в засуху, коли у напівзруйнованих водоймищах і басейнах іще лишалася вода.

— Туди півночі бігти щодуху,— сказала Багіра.

І Балу одразу засмутився.

— Я поспішатиму з усіх сил,— сказав він із тривогою.

— Ми не можемо тебе чекати. Іди вслід за нами. Нам треба поспішати — мені і Каа.

— Хоч ти і на чотирьох лапах, а я від тебе не відстану,— запевнив Каа.

Балу спробував бігти за ними, але швидко захекався, отож вони залишили ведмедя (нехай доганяє їх), і Багіра помчала вперед швидко і стрімко. Та хоч як вона поспішала, величезний удав не відставав від неї. Коли вони дісталися гірської річки, Багіра випередила його, бо перестрибнула потік, але на рівному місці удав знову наздогнав Багіру.

— Клянусь зламаним замком, що звільнив мене, у тебе непогано виходить! — сказала Багіра, коли почало смеркати.

— Я зголоднів,— пояснив Каа.— Окрім того, вони назвали мене плямистою жабою.

— Черв'яком, земляним черв'яком, та ще й жовтим!

— Все одно. Рухаймось далі.— І Каа заструменів стежкою, вишукуючи найкоротший шлях.

Мавп'яче Плем'я у Холодних Печерах і не згадувало друзів Мауглі. Вони притягли з собою хлопчика в це місто і тепер були дуже вдоволені. Мауглі ще ніколи не бачив індійського міста, і хоча це були суцільні руїни, малюкові все довколишнє здалося прекрасним і сповненим чудес. Якийсь вельможний князь побудував це місто дуже давно на невисокому пагорбі. Досі вгадувалися рештки бруківки, що вела до зруйнованих воріт, де уламки гнилого дерева висіли на іржавих завісах. Дерева вросли корінням у стіни, зубці на стінах розсипалися на порох, ліани вилися із бійниць і повисали на стінах башти кошлатими пасмами.

Великий безверхий палац стояв на пагорбі. Мармурові водограї і двори поспіль потріскалися і вкрилися плямами лишайників, а крізь плити двора, де колись стояли князівські слони, проросла трава і молодий підлісок. За палацом виднілися ряди безверхих будинків, і все місто нагадувало щільники, оповиті темрявою. Тільки ями і вибоїни лишилися на вуличних перехрестях, де колись були колодязі, та ветхі куполи храмів, крізь які проросла дика шовковиця.

Мавпи називали руїни своїм містом і зневажали Народ Джунглів за те, що він живе в лісі. Щоправда, вони не мали ніякого уявлення, для чого збудоване все це і як ним користуватися. Вони забігали в будинки і вибігали з них, або натягали в кутки всілякого мотлоху, шукали одне в одного бліх, зчиняли бійку, потім розбігалися по терасах князівського саду, обтрушували апельсинові дерева чи трояндові кущі і дивилися, як обсипаються пелюстки і плоди. Вони обнишпорили всі переходи, темні завулки і сотні покоїв, але не могли запам'ятати, де вони були, а де іще ні; тинялися поодинці, попарно і купками, вихваляючись одне перед одним, що поводяться, як люди. Вони пили воду із водоймищ, збаламутивши її, потім билися, а потім збиралися в юрбу і бігали містом, галасуючи:

— Немає в Джунглях народу мудрішого, добрішого, спритнішого, сильнішого і лагіднішого, аніж Бандар-Логи!

Мауглі, вихований Законом Джунглів, не розумів такого життя, і воно не подобалося йому. Мавпи притягли його в Холодні Печери вже надвечір і замість того, щоб лягти спати, як це зробив би Мауглі після довгої дороги, почали свої дурні танці. Одна з мавп виголосила промову про те, що у їхньому житті почався новий етап і що тепер Мауглі покаже їм, як плести з гілок прихисток від холоду й дощу.

Мауглі набрав ліан і почав був плести, а мавпи спробували й собі, але через кілька хвилин їм це набридло і вони почали смикати одне одного за хвости і скакати врізнобіч.

— Я хочу їсти,— сказав Мауглі.— Я не знаю цих місць, принесіть мені попоїсти або дозвольте тут пополювати.

Кілька мавп кинулися за горіхами і дикими плодами, але по дорозі назад посварилися, зчинили бійку, все розгубили, а повертатися з тим, що у них лишилося, не було ніякого сенсу.

Мауглі образився і довго блукав пустельними вулицями, час від часу вигукуючи Мисливський Клич Чужака, але тільки луна відповідала йому, і він збагнув, що втрапив у халепу.

«Тепер я бачу, що все, сказане моїми друзями про Бандар-Логів,— правда. Немає в них ніякого Закону, і ватажка немає. Нічого, окрім дурного базікання і злодійських лап. Тож коли мене тут уб'ють або я помру з голоду, то буду сам винен. Одначе треба щось придумати і повернутися в мої рідні Джунглі. Балу, звичайно, дасть мені чосу, але це краще, аніж тут тинятися».

І він підійшов до фортечного муру, але мавпи тут же відтягли його назад, твердячи, що йому неймовірно пощастило, і почали щипати його, щоб він відчув до них удячність. Він зціпив зуби, але промовчав, а потім пішов із галасливими мавпами на терасу. Там стояла на- півзруйнована альтанка, колись побудована для князівських дружин. Купол її провалився, але мармурові стіни ажурної роботи лишилися цілі. Чудове різьблення, біле, мов молоко, і легке, мов мереживо, прикрашали агати, сердоліки, яшма і лазурит, а коли над пагорбом зійшов місяць, густі тіні лягли на мармур оксамитовими візерунками.

Ображений, голодний і сонний Мауглі проте, не міг утриматися від сміху, коли мавпи почали на різні голоси запевняти його, які вони мудрі, сильні і добрі і як це нерозумно, що він хоче їх полишити.

— Ми великі! Ми сильні! Ми найдостойніші! Зараз ми тобі розкажемо, які ми чудесні, щоб ти передав наші слова Народу Джунглів - і щоб вони нас нарешті помітили.

Хіба з ними варто було сперечатися? Мауглі мовчки слухав, кивав головою, і в його голові паморочилося від цього збіговиська.

«Може, це шакал Табакі їх усіх перекусав і вони показилися? — думав він.— Невже вони ніколи не сплять? Ось зараз місяць зайде за хмару, і може, я встигну втекти. Як <н стомився!»

А під фортечним муром у темряві причаїлися двоє вірних друзів. Багіра і Каа, знаючи, які небезпечні мавпи, коли їх багато, очікували, щоб не ризикувати даремно. Мавпи ніколи не почнуть бійку, якщо їх менше сотні проти одного. Та кому в Джунглях сподобається така перевага?

— Я поповзу до західної стіни,— шепнув Каа,— і швидко скочуся схилом униз, там мені буде легше. Вони, звісно, не кинуться мені на спину всі заразом, проте...

— Я знаю,— сказала Багіра.— От коли б тут був Балу! Однак зробімо що зможемо. Щойно місяць сховається за хмару, я прокрадуся на терасу. Вони там про щось радяться поміж собою.

— Нехай щастить! — похмуро мовив Каа і прошелестів до західної стіни.

Місяць сховався за хмару, і враз Мауглі почув легкі кроки. Багіра! Чорна пантера стрілою влетіла на терасу і стала сипати удари направо і наліво, розкидаючи мавп, що сиділи навколо Мауглі. Усе злилося в переляканий скажений клубок, аж тут одна заверещала:

— Вона тут сама! Убиймо її! Убиймо!

Мавпи кусали, дряпали, смикали зусібіч Багіру і мало не розтерзали її, а п'ятеро чи шестеро накинулися на Мауглі, витягли його по стіні альтанки і зіштовхнули вниз у пролом її напівзруйнованого даху. Коли б не вміння падати, як тому навчив Мауглі Балу, хлопець поламав би собі кістки, але він упав так, що торкнувся землі ногами.

— Посидь тут, а тим часом ми вб'ємо твоїх приятелів! Опісля ж візьмемося за тебе, якщо тільки Отруйний Народ лишить тебе живим!

Мауглі озирнувся — стара альтанка аж кишіла кобрами (в Індії всі руїни стають пристановищем змій).

— Ми з вами — однієї крові, я і ви! — швидко прошепотів хлопчик.

— Ш-ш-ш! Чуємо! Стій на місці, Маленький Брате, інакше ти розчавиш нас!

Мауглі стояв спокійно, дослухаючись до шуму запеклого бою, що кипів навколо чорної пантери, до виття, лящання, густого хриплого кашлю Багіри, яка щосили пручалася, задихаючись під скопищем мавп.

«Балу має бути десь поблизу,— подумав хлопець,— вона б не прийшла сама». І голосно гукнув:

— До водоймища, Багіро! Пірнай у воду!

Багіра почула його. Мауглі живий! Це подесятерило її сили. Вона відчайдушно прокладала собі дорогу до води. І тут біля зруйнованої стіни гучно пролунав бойовий клич Балу:

— Багіро! Я тут! О, начувайтеся, підлі створіння!

Ведмідь, сопучи, заліз на терасу, згріб у лапи стільки ворогів, скільки міг захопити, потім посипалися розмірені удари — ляп-ляп- ляп! — ніби било гребне колесо по воді. Потім — шум падіння і сплеск. Це означало, що Багіра дісталася води! Мавпи туди не посміють лізти. Пантера лежала у воді, вистромивши голову, і жадібно хапала ротом повітря, а мавпи скажено стрибали на місці, готові накинутися на неї як тільки вона висунеться з води. Збагнувши це, Багіра вирішила гукнути на допомогу Каа, виголосивши Слово Отруйного Племені:

— Ми з вами — однієї крові, ви і я!

Навіть Балу дуже здивувався, почувши, що горда чорна пантера просить підмоги.

Каа, який останнім тікав від мавп, щойно проліз через стіну і гепнувся об землю з такою силою, що величезний валун зірвався з місця і скотився в рів.

Тим часом Балу продовжував вести свій нерівний бій, мавпи біля водоймища вили над Багірою, а кажан Манг літав сюди-туди і розносив по Джунглях новину про велику битву. Почувши її, дикий слон

Хатхі засурмив на весь ліс. Враз попрокидалися всі мавпи в усіх куточках і майнули деревами на допомогу своїм родичам.

Шум битви розбудив птахів на багато миль навкруги. Тоді Каа, приготувавшись до бою, посунув навпростець. Він палав жадобою помсти. Уявіть собі спис або таран чи молот вагою майже півтонни, спрямований спокійним холоднокровним розумом! Уся сила удава — у важкому ударі головою, подвоєному силою і вагою всього тіла. Удав довжиною у чотири чи п'ять футів може збити з ніг людину, а в Каа було аж тридцять футів. Перший удар потрапив у самісіньку гущу мавп довкола Балу. І цього було досить, бо всі кинулися урозтіч.

— Каа! Тікаймо, тікаймо!

Не одне покоління мавп зросло в страхові, наслухавшись від старших розповідей про Каа, котрий міг прослизнути поміж віття зовсім безшумно, як ото росте мох, і вкрасти наймогутнішу мавпу. Каа умів прикинутися сухою колодою або гнилим пеньком, та так, що і най- пильніше око нічого не помітить, а тоді ця колода хапала мавп і душила. Мавпи боялися Каа над усе на світі, бо жодна з них не могла уявити собі всієї його сили, не змогла поглянути йому в очі і жодна ще не вийшла живою з його обіймів.

Отож із вереском, у паніці вони кинулися врозтіч, а Балу нарешті зміг перепочити. Хоча шерсть у нього була набагато густіша, ніж у Багіри, але й вона порідшала під час бійки.

І тут Каа, роззявивши пащу, прошипів довге і шипуче слово, і ті мавпи, котрі поспішали сюди на підмогу, завмерли на місці від жаху. А мавпи, що сиділи на стінах, ураз припинили галас. У місті запала тиша, і Багіра вийшла з водоймища, обтрушуючи з себе воду.

— Більше не можу! — важко дихаючи, сказала Багіра.— Візьмімо дитину і гайда звідси! А то вони знову нападуть.

— Вони не рушать з місця, поки я не накажу їм. С-с-стійте на міс-с-ці! — прошипів Каа.— Я не міг прийти раніше, Сестро, але мені здалося, що ти гукала мене.

— Я... може, й погукала у розпалі бою,— зніяковіла Багіра.— Балу, ти поранений? — звернулася вона до ведмедя.

— Не знаю, як вони не розірвали мене на сотню маленьких ведмедів,— сказав Балу, статечно пригладжуючи шерсть.— О-о! Мені боляче! Каа, ми тобі зобов'язані життям, ми з Багірою...

— Це дрібниці. А де ж хлоп'я?

— Я в пастці! Я не можу звідси вилізти! — гукнув Мауглі з альтанки.

— Заберіть його скоріше! Він скаче тут, як павич, і передавить усіх наших діток! — подали голос кобри з літнього павільйону.

— Ха-ха! — засміявся Каа.— У нього скрізь друзі, у цього хлопця. Відійдіть подалі, я проб'ю стіну.

Каа знайшов щілину у мармуровій стіні, примірився, підвівся над землею і з розгону вдарив у стіну. Вона розсипалася на порох, Мауглі вискочив у пролом, кинувся до Балу та Багіри і став між ними, обнявши їх за шиї.

— Ти не поранений? — ласкаво спитав Балу.

— Я голодний і весь у синцях. Бачу, і вам добре дісталося, ви сходите кров'ю!

— Не лише ми,— мовила Багіра облизуючись і позираючи на мертві тіла мавп, що їх чимало було довкола.

— Усе це пусте, аби ти був живий і здоровий, моє Жабенятко, моя гордість! — обійняв малого Балу.

— Про це — пізніше, а зараз, Мауглі, подякуй Каа,— ми йому зобов'язані і перемогою, і життям.

Мауглі обернувся і побачив над собою голову великого удава.

— Ми з тобою — однієї крові, ти і я,— сказав Мауглі.— Сьогодні ти врятував мені життя. Моя здобич буде твоєю здобиччю, коли ти зголоднієш, о Каа!

— Дякую, Маленький Брате,— схилив голову Каа, хоча очі його сміялися.— І що ж може вполювати такий хоробрий мисливець? Я прошу дозволу супроводжувати його, коли він вийде на лови.

— Сам я не вбиваю, я ще малий, але заганяю кіз для тих, кому вони потрібні. Коли захочеш їсти, приходь, щоб пересвідчитися, правда це чи ні. Поглянь на мої руки! — він випростав їх перед собою.— Якщо ти, бува, потрапиш у пастку, я зможу сплатити свій борг і тобі, і Багірі, і Балу. Вдалого вам полювання, вчителі мої!

— Гарно сказано! — розчулено пробурмотів Балу.

Удав поклав на хвильку свою голову на плече Мауглі.

— Хоробре серце і поштиві слова,— сказав він.— Вони тебе далеко поведуть у Джунглях. А тепер іди звідси хутчіше разом зі своїми друзями. Скоро зійде місяць, і тобі не годиться бачити те, що буде тут.

Місяць сідав за пагорб, і перелякані мавпи, що тулилися до стін башти, були схожі на порвану торочку, що коливалася на вітрі. Балу пішов до водоймища напитися, а Багіра вилизувала своє хутро, коли на середину тераси виповз Каа. Він лунко ляснув щелепами, і всі мавпи витріщилися на нього.

— Місяць заходить,— сказав він.— Чи добре вам видно, чи вдосталь світла?

Від стін долинув стогін, як шерех вітру у верховітті:

— Ми бачимо, о Каа!

— Гаразд! Почнемо ж танок Каа — Танок Голоду. Сидіть тихо і споглядайте!

Він двічі чи тричі згорнувся у велике подвійне коло, похитуючи головою сюди-туди. Потім його тіло почало скручуватися в петлі, вісімки, тугі вузли, що безперервно перетікали одне в одне під його одноманітне, глухе сичання. Темрява робилася все густішою, і вже не можна було розрізнити в ній тіла Каа, чутно було тільки шелестіння його лускатого тіла.

Балу, який уже повернувся з водопою, і Багіра стояли нерухомо, мов закам'янілі, і тихо гарчали.

Мауглі дивився на всіх і дивувався.

— Бандар-Логи,— нарешті почув він голос Каа,— чи можете ви ворухнути хоча б пальцем?

— Ми не можемо ворухнути ні рукою, ні ногою, о Каа!

— То підійдіть ближче!

Ряди мавп безпорадно гойднулися вперед, і Балу з Багірою теж мимоволі зробили крок уперед.

— Ближче! — прошипів Каа.

І мавпи підсунулися ближче.

Мауглі поклав руки на плечі своїх друзів, і обоє здригнулися, наче щойно прокинулися.

— Не знімай руки з мого плеча,— прошепотіла Багіра,— бо я піду... піду до Каа. А-ах!

— Ходімо звідси. Хіба не бачиш? Це старий Каа виписує свої кола в поросі.

І всі троє вислизнули крізь пролом у стіні і зникли у Джунглях.

— Ху-х! — зітхнув Балу, ніби прийшов нарешті до тями, коли вони вже стояли під тихими деревами.— Ніколи більше не буду просити допомоги в Каа! — І його аж пересмикнуло всього.

— Каа знає більше за нас,— сказала Багіра.— Іще трохи — і я б посунула йому в пащеку.

— Багато хто потрапить туди, перш ніж місяць зійде ще раз,— відповів Балу.— Каа добре полює — на свій лад.

— Але що це все значить? — спитав Мауглі, який досі нічого не знав про магнетичну силу змія.— Я бачив тільки великого змія, що виписував кола по землі, доки не стемніло. І ніс у Каа був геть розквашений. Ха-ха!

— Мауглі,— сердито сказала Багіра,— ніс він розбив, щоб порятувати тебе, так само як і мої вуха, боки і лапи, а також плечі і шия Балу пошматовані через тебе.

— Це дрібниці,— промимрив ласкаво Балу.— Зате дитина буде з нами!

— Авжеж, він нам дорого дістався: ціною ран, шерсті, а ще ми пожертвували часом, вдалим полюванням і навіть нашою честю. Адже мені, чорній пантері, довелося гнути спину перед Каа, і ми, мов малі пташенята, мало не з'їхали з глузду, зачаровані його Танком Голоду. Ось бачиш тепер, що вийшло із твоїх забавок з Бандар-Логами!

— Так, усе це правда,— погодився Мауглі засмучено.— Я поганий ваш вихованець, і в животі мені незатишно.

— Уф! А що говорить Закон Джунглів, Балу?

Балу зовсім не хотілося нових неприємностей для Мауглі, але з Законом не жартують, отож він пробурчав:

— Каяття не рятує від кари. Але ж не забувай, Багіро, що він іще малий!

— Не забуду! Він накоїв лиха, і його треба відлупцювати. Що скажеш, Мауглі?

— Нічого! Я винен. А ви обоє поранені. Кара буде справедливою.

Багіра дала йому кілька стусанів (на її думку, зовсім легеньких), але для малого це був добрий прочухан.

— А тепер, хлопче, стрибай мені на спину і гайда додому! — сказала Багіра, коли все було скінчено.

Мауглі охоче скочив на спину Багірі. Гарні звичаї Джунглів: покарали — і одразу ж забули про твій поганий вчинок. Він навіть не прокинувся, коли його принесли до рідної печери і поклали під бік Матері Вовчиці.