Мауглі

КНЯЗІВСЬКИЙ АНКАС

Каа, великий гірський удав, змінив шкіру,— мабуть, удвохсоте від дня народження,— і Мауглі, який ніколи не забував, що Каа врятував йому життя (як ви, напевне, пам'ятаєте), прийшов його привітати. Міняючи шкіру, змія завжди буває похмурою й дратівливою, аж поки новий її одяг не стане блискучим і красивим.

Каа, як і всі мешканці Джунглів, вважав Мауглі Повелителем Джунглів і переказував хлопцеві всі новини, які тільки чув.

Того дня Мауглі сидів ніби у живому кріслі, на одному з кілець Каа, обіпершись об його м'язисте тіло плечима, і м'яв у руках стару лускату шкіру удава, полишену ним під каменем.

— Вона зовсім ціла, аж до самісіньких очей,— подивовано розглядав Мауглі візерунчасту шкіру.— Як, певне, дивно бачити коло ніг те, що донедавна покривало твою голову!

— Авжеж, тільки ніг у мене немає,— відповів Каа,— і я не бачу нічого дивного в цьому. Хіба ти ніколи не відчуваєш, що шкіра в тебе жорстка й суха?

— Тоді я йду купатися, Плескатоголовий, хоча, правда, коли надто спекотно, мені теж хочеться скинути шкіру і бігати без неї.

— А я і купаюся, і міняю шкіру. Ну, як тобі мій новий одяг?

Мауглі торкнувся косих ромбів величезної спини.

— У черепахи спина твердіша, але не така пістрява,— сказав він замислено.— У жабенятки вона строкатіша, але не така тверда. Твоя шкіра дуже гарна — наче барвистий візерунок у чашечці лілії.

— Новій шкірі потрібна вода. Поки не скупаєшся, барви на ній ще не ті. Ходімо купатися!

— Я понесу тебе,— сказав хлопець і сміючись нагнувся, щоб підняти величезне тіло Каа.

Та де там! Це було все одно, що підняти водогінну трубу двофутової товщини, і Каа лежав нерухомо, тихо посапуючи від задоволення. Потім вони почали свою звичну вечірню гру — хлопець у розквіті сил і удав із чудовою новою шкірою змагалися одне з одним, випробовуючи гнучкість і силу. Певна річ, Каа міг би роздушити сотню таких, як Мауглі, але він грався обережно, не пускаючи в хід і десятої частини своєї сили.

Відтоді, як хлопець підріс і достатньо зміцнів, щоб із ним можна було боротися, Каа навчив його цій грі, і вона краще за все загартовувала його тіло. Іноді Мауглі стояв, до самої шиї оповитий чіпкими кільцями Каа, і силкувався вивільнити одну руку, щоб ухопити його за горло. Тоді Каа вмить послабляв зашморг, а Мауглі своїми швидкими ногами вибивав опору з-під хвоста. Отак вони розгойдувалися сюди- туди, голова до голови, кожен вичікуючи слушного моменту, щоб напасти,— прекрасні, як мармурова скульптура.

І враз група розпадалася, все спліталося в клубок жовто-чорних кілець, ніг, рук, щоб знову встати і знову повалитися.

— Ну-ну-ну? — робив головою Каа блискавичні рухи.— Ану, ще! Ось же я торкнувся тебе, Маленький Брате! Ось тут і тут! Де ж твої руки?

Ця гра закінчувалася завжди однаково: прямим швидким ударом голови Каа збивав хлопця з ніг. Мауглі так і не навчився боронитися від цих його рухів, та й, на думку Каа, не варто навіть було даремно витрачати на це час.

— Вдалого полювання! — просичав нарешті Каа, і Мауглі відлетів кроків на десять убік.

Він підвівся, захекавшись і сміючись, набрав у жмені трави і пішов за Каа до їхнього улюбленого місця купання — глибокої, чорної, наче смола, затоки, оточеної скелями і запрудженої поваленими деревами.

Хлопчик нечутно поринув у воду і випірнув так само безшумно, ліг на спину, заклавши руки за голову, і, задивившись на повний місяць, став пальцями ніг розхлюпувати його відбиток у воді. Пласка голова Каа розітнула воду, мов бритва, прорізала затоку і лягла на плече Мауглі. Вони обоє насолоджувалися прохолодою.

— Як гарно! — сонно сказав Мауглі.— А в Людській Зграї, пам'ятаю, в цей час лягали на жорстке дерево в земляних загородах, старанно зачиняючись від свіжого повітря смердючими ганчірками, і висвистували носом нудні пісні. У Джунглях таки краще!

Швидка кобра прослизнула повз них, напилася, побажала добрих ловів і поповзла далі.

— Ош-ш-ш! — сказав Каа, наче згадуючи щось.— То, значить, Джунглі дають тобі все, що треба, Маленький Брате?

— Не все,— засміявся Мауглі,— а то б можна було щомісяця вбивати нового Шер-Хана. Тепер я міг би його вбити своїми власними руками, не звертаючись по допомогу до буйволів. А ще мені хочеться іноді, щоб сонечко сяяло, коли йде дощ, або навпаки — щоб у спеку хмарки закрили сонце. А коли я голодний, мені хочеться вполювати козу, а коли вполюю козу — шкодую, що вона не олень. Але ж так буває з усіма в Джунглях.

— І більше тобі нічого не хочеться? — спитав Каа.

— А чого ж мені ще хотіти? У мене є все — Джунглі і Милосердя Джунглів! Що є кращого на світі?

— Кобра казала...

— Хіба вона щось казала? Вона нічого не казала, поповзла собі та й годі.

— Не ця, інша.

— Яке тобі діло до Отруйного Племені? Я їх не чіпаю, хай собі повзуть своєю дорогою. Вони несуть смерть у передніх зубах, і це недобре. Але з якою це коброю ти розмовляв?

Каа повільно гойдався на воді, мов пароплав на хвилях.

— Три, а то й чотири місяці тому,— почав він,— я полював у Холодних Печерах,— ти ж іще не забув про них? Отож істота, за якою я гнався, з виском кинулася мимо водоймища до тієї загородки, в якій колись ти сидів і яку я проломив, рятуючи тебе, і втекла під землю.

— Але ж у Холодних Печерах ніхто не живе під землею.— Мауглі подумав, що Каа говорить про Мавп'яче Плем'я.

— Ця істота не жила там, а лише рятувалася,— відповів Каа.— Вона заповзла в дуже глибоку нору. Я подався за нею, наздогнав і убив її, тоді заснув. Прокинувся і знову поповз.

— Під землю?

— Так. І нарешті я дістався до Білої Кобри, яка говорила зі мною про незбагненні речі і показала чимало такого, чого я ніколи ще не бачив.

— Нову дичину? — швидко перевернувся набік Мауглі.

— Це була не дичина, я зламав би об неї всі зуби. Біла Кобра сказала, буцімто люди віддали б останній подих, аби тільки глянути на ці речі (він говорив так, ніби добре знав людей).

— То погляньмо! — загукав Мауглі.— Здається, я теж колись був Людиною!

— Тс-с! Стривай... Квапливість багатьом шкодила. Ми поговорили під землею, і я розповів про тебе. Біла Кобра сказала: «Давно В.ЗЇСЄ Я Н6 бачила Людини. Що ж, нехай приходить, подивиться. За найменшу з цих речей люди не пошкодували б життя».

— Значить, це нова дичина. Бач, Отруйне Плем'я ніколи не казало нам про це. Вони недобрі.

— Це не дичина. Це... це... я не можу тобі сказати, що воно таке.

— Ми підемо туди. Я ще ніколи не бачив Білої Кобри, та й на те все, про що ти розповідаєш, мені хочеться подивитися. Ходімо!

Мауглі підплив до берега, покачався в траві, щоб обсохнути, і вони подалися до Холодних Печер — зруйнованого і покинутого міста. Мауглі відтепер анітрохи не боявся мавп, зате вони тремтіли тільки від згадки про нього. Але нині Мавп'яче Плем'я бігало по Джунглях, і Холодні Печери стояли в місячному сяйві порожні й мовчазні.

Каа підповз до руїн князівської альтанки, перебрався через купу щебеню, ковзнув сходами до підземелля. Мауглі кинув Зміїний Клич: «Ми з вами — однієї крові, ви і я!» — і порачкував за ним. Довго вони повзли вузьким коридором і нарешті дісталися місця, де коріння гігантського дерева вивернуло в стіні великий камінь. Вони пролізли в пролом і опинилися в підземеллі. Крізь тріщини в склепінні пробивалося мерехтливе світло.

— Надійний сховок! — сказав Мауглі, підвівшись на повен зріст.— Та надто далеко сюди ходити щодня. Ну і що ж ми тут побачимо?

— Може, мене? — прошелестіло в кутку.

Перед Мауглі майнуло щось біле, і врешті він розгледів таку величезну кобру, яких досі ніде не зустрічав: майже вісім футів завдовжки, кольору старої слонової кістки, навіть очковий знак на її білому клобуку від постійної темряви став блідо-жовтий. А зіниці в кобри були червоні, мов рубіни, і взагалі вона мала дивовижний вигляд.

— Доброго полювання! — в Мауглі ввічливе слово, як і ніж, були завжди напоготові.

— Що новенького в місті? — кобра полишила без уваги привітання.— Що нового в великому місті — місті, де сто слонів, двадцять тисяч коней і величезна кількість отар, місті князя, що править двадцятьма князями? Я недочуваю, і давно вже не долинало до мене гуркоту.

— Над нами — Джунглі,— сказав Мауглі.— А із слонів я знаю лише Хатхі і його синів. А що таке «князь»?

— Я ж казав тобі,— м'яко прошипів Каа,— я казав тобі чотири дощі тому: міста більше не існує.

— Місто, велике місто в лісі, чию браму охороняють чотири князівські башти, ніколи не може зникнути. Його побудували до того, як дід мого діда вилупився з яйця, і воно буде стояти, допоки сини моїх синів побіліють, як я. Саладхі, син Чандрабіджі, сина Вієджі, сина Ягасарі, побудував його в давні часи. А хто ваш повелитель?

— Я не розумію, про що вона каже,— повернувся Мауглі до Каа.

— Я теж. Вона дуже стара. Мати Кобр, тут тільки Джунглі, і так було завжди.

— Тоді хто ж той, що сидить переді мною і не боїться? — спитала кобра.— Той, хто не знає імені князя? Хто він, із ножем мисливця і зміїною мовою?

— Мене звуть Мауглі,— була відповідь.— Я із Джунглів. Вовки — моє плем'я, а це Каа, мій брат. А ти хто, Мати Кобр?

— Я охорониця князівських скарбів. Каран Раджа зробив наді мною склепіння ще тоді, коли в мене була темна шкіра. Я мушу карати тих, хто прийде сюди красти. П'ять разів відтоді піднімали камінь, щоб увійти під це склепіння, але завжди для того, щоб докласти скарби, а не взяти. Ніде в світі не має таких багатств, як оці скарби ста князів. Але давно, дуже давно піднімали камінь востаннє, і мені здається, що моє місто забуло мене.

— Міста немає. Подивися сюди — коріння розсунуло камені,— переконував її Каа.— Дерева і люди не вживаються разом.

— Ви обоє прийшли до мене з брехнею! Хочете, щоб я повірила, начебто настав кінець моїй службі? Люди мало міняються з роками. А я не міняюся зовсім! Я, я і ніхто інший буду охороницею князівських скарбів! Аж поки сюди не прийдуть жерці і не винесуть мене на світло! Людино зі зміїною мовою, якщо ти зможеш вийти звідси живою, то князі будуть твоїми слугами! Може, нагнешся і візьмеш що-небудь?

— Вона, напевне, божевільна,— спокійно зауважив хлопець.— Не бачу, Мати Кобр, що звідси можна винести.

— Клянусь Сонцем і Місяцем, хлопець втратив розум! — прошипіла кобра.— Дивись, поки я милостива, і ти побачиш те, чого ніхто не бачив із людей!

— Ну, що ж, погляньмо, якщо тобі так хочеться.

Він підняв з підлоги пригорщу чогось блискучого.

— Еге! Це схоже на ті круглячки, якими граються люди. Тільки ці жовті, а ті були коричневі.

Він кинув золоті монети на підлогу і зробив крок уперед. Уся підлога під склепінням підземелля була встелена шаром золотих і срібних монет — вони висипалися з мішків, де раніше зберігалися. На монетах і поміж ними, як у піску під час відпливу, лежали дивовижні візерунчасті срібні сідла для слонів, облямовані бляхами щирого золота, оздоблені рубінами та бірюзою. Там були паланкіни і ноші для княгинь, оковані і оздоблені сріблом та емаллю, з нефритовими ручками і бурштиновими кільцями для завіс; там були золоті свічада зі смарагдовими підвісками; п'ятифутові статуї давніх богів — срібні, з сапфіровими очима; були кольчуги сталеві, оздоблені торочкою із потемнілих перлин; шоломи, всіяні рубінами; щити з черепах та шкури носорога, облямовані та всипані смарагдами по краях, мечі, золоті чаші і кухлі, нефритові браслети, гребінці, кадильниці, безліч перснів, сережок, поясів із шліфованих діамантів, купи опалів, «тигрового ока», сапфірів, рубінів, гранатів і перлів.

Біла Кобра сказала правду: ніякими грошима не можна було поцінувати такі скарби, що добувалися протягом століть війнами, грабунками, розбоєм, торгівлею і збиранням податей. Монетам і самоцвітам не було ціни, а вага золота і срібла, що лежало на підлозі, досягла б, напевне, двохсот або й трьохсот тонн.

Та Мауглі, звісно, не міг зрозуміти, що значать усі ці речі. Ножі його трохи зацікавили, але вони були не такі зручні, як його власний, і він кинув їх на підлогу. Нарешті він знайшов і справді цікаве — це був анкас двофутової довжини, або палиця для слонів, схожа на маленький човновий багор. На її верхівці поблискував круглий рубін, а держак був поцяцькований необробленою бірюзою, отож тримати його було дуже зручно. Нижче був нефритовий обідець, з гірляндою квітів і листя, яке було зроблене зі смарагдів, а квіти — з рубінів. Решта держака була виготовлена із слонової кістки, а гостряк і гак — сталевий із золотою карбівкою, яка зображувала полювання на слонів. Малюнки нагадали Мауглі його друга Хатхі, і це зацікавило хлопчика.

Біла Кобра повзла за Мауглі.

— Ну, хіба не варто віддати життя за те, щоб усе це побачити? Я виявила до тебе велику милість.

— Не розумію,— відповів Мауглі.— Вони тверді й холодні і зовсім непридатні для їжі. Але оце,— він підняв анкас,— я хотів би забрати з собою. Ти кажеш, що все це твоє. Так подаруй мені оце, а я принесу тобі жабок на вечерю.

Біла Кобра аж затремтіла зловтішно:

— Звичайно, я подарую його тобі, але на той час, поки ти тут.

— Я хочу вже піти звідси. Тут темно й холодно. Проте я хочу забрати цю колючу річ у Джунглі.

— Поглянь собі під ноги! Що там лежить?

Мауглі підібрав щось біле і гладеньке.

Це людський череп,— сказав він.— А ось іще два.

Багато років тому ці люди прийшли, щоб забрати скарб. Я поговорила з ними в темряві, і вони заспокоїлися.

— Та навіщо мені цей скарб? Якщо ти дозволиш мені взяти анкас, я вважатиму своє полювання вдалим. Якщо ж ні — все одно це буде добре полювання. Я не ворогую з Отруйним Племенем, і, крім того, я знаю Заповітне Слово твого племені.

— Тут тільки одне Заповітне Слово — моє!

Каа кинувся вперед, зблиснувши очима.

— Хто просив мене привести сюди Людину?

— Я, звичайно,— прошелестіла стара кобра.— Я вже давно не бачила людей, а цей хлопчик ще й говорить по-нашому.

— Але про те, щоб убивати, не було й мови! Хіба я можу повернутися в Джунглі і розповісти всім, що сам повів його на смерть?

— Я не кажу про вбивство дочасно. А якщо тобі треба піти — он діра в стіні. А тепер помовч, жирний вбивцю мавгі! Варто мені торкнутися твоєї шиї — і Джунглі тебе більше не побачать! Ніколи ще Людина не виходила з печери живою! Я охорониця скарбів у князівському місті!

— Послухай, ти, дурний білий черв'як! Нема більше ні князя, ні міста! — вигукнув Каа.

— А скарб є! Та от що ми зробимо. Не йди, Каа, подивишся, як буде бігати хлоп'як. Тут можна влаштувати добрі лови. Ану ж бо побігай, хлопче, сюди-туди, порозважайся і покажи свою спритність.

Мауглі спокійно поклав руку на голову Каа.

— Ця біла тварюка досі мала справу тільки з людьми з Людської Зграї. Мене вона не знає! — прошепотів він.— Вона хоче порозважатися? Ну, то сама напросилась. Ану, хто кого?

Мауглі стояв, тримаючи анкас кінцем донизу. Враз він розмахнувся і кинув. Той пролетів навскіс і впав за білим клобуком змії, прип'явши її до підлоги. Мов блискавка, удав навалився всією своєю вагою на тіло кобри, що скажено звивалася. Червоні очі її горіли, а голова шалено борсалася в усі боки.

— Убий її! — сказав Каа, помітивши, що Мауглі взяв ніж.

— Ні, більше я не хочу вбивати, хіба що для їжі. Поглянь сюди, Каа!

Він ухопив кобру за шию, розтулив їй лезом пащеку і показав, що страшні отруйні зуби почорніли і викришилися. Біла Кобра пережила свою отруту, як це буває із зміями.

— Гнила колода! — сказав Мауглі, висмикнув анкас і звільнив кобру.— Князівському скарбові потрібен новий охоронець. А ти ще хотіла, щоб я показав тобі свою спритність!

— Мені соромно! Убий мене! — просичала кобра.

— Надто багато балачок про вбивство. Тепер ми підемо. Я візьму цю гостру штуку, Гнила Колодо, адже я бився і переміг тебе.

— Гляди, щоб вона не вбила тебе зрештою. Пам'ятай, це — смерть! Недовго ти втримаєш її, Людино з Джунглів, як і той, хто забере її в тебе. Заради неї будуть убивати, вбивати, вбивати! Сила моя висохла, зате колючка зробить своє. Це смерть!

Мауглі виповз крізь дірку в підземний коридор і, оглянувшись, побачив, як кобра люто гризе своїми неотруйними зубами ідолів, що лежали на підлозі, і сичить: «Це смерть! Це смерть!»

Мауглі і Каа були раді, що вибралися на світ Божий.

Щойно вони опинилися в рідних Джунглях і анкас у хлопчикових руках заяскрів під вранішнім сонцем, Мауглі відчув таку радість, ніби знайшов гроно чудових квітів, щоб увіткнути їх собі в волосся.

— Це яскравіше очей Багіри,— сказав він захоплено, роздивляючись зелені смарагди.— Я покажу їй цю штуку. Але що хотіла сказати ця гнила мотузка словами про смерть?

— Не знаю. Мене образило до самого кінчика хвоста те, що вона не скуштувала твого ножа. Завжди в Холодних Печерах чаїться якась небезпека — і на землі, і під землею... А зараз я хочу їсти. Ти підеш зі мною на лови?

— Ні, треба показати це Багірі. Доброго тобі полювання! — і Мауглі затанцював від радості, розмахуючи анкасом. Час від часу він спинявся, щоб помилуватися знахідкою. Багіру він побачив біля водопою, після полювання на велику здобич. Мауглі розповів про пригоди в Холодних Печерах, а Багіра слухала його й час від часу обнюхувала анкас. Коли ж він згадав останні слова кобри, Багіра схвально замуркотіла.

— Значить, змія казала правду? — жваво спитав Мауглі.

— Я народилася в князівському звіринці і, здається, знаю дещо про Людину. Багато хто з них убили б тричі за ніч, і все заради одного цього червоного каменя.

— Але від нього держак тільки важчий. Мій блискучий ніж набагато зручніший, і — слухай! — червоний камінь зовсім не їстівний. То ж для чого він? Навіщо вбивати?

— Мауглі, йди-но спати. Ти жив з-поміж людей...

— Я пам'ятаю. Люди вбивають не тому, що вони полюють, а так, задля втіхи. Прокинься ж, Багіро! Скажи, для чого може згодитися ця гостра штука?

Багіра напіврозплющила очі, і в них сяйнула лукавість.

— Її зробили люди для того, щоб вона впивалася в голови синам Хатхі. Я бачила такі на вулицях Удайпура. Ця річ скуштувала крові багатьох таких, як Хатхі.

— Але для чого анкасові впиватися в голови слонів?

— Для того, щоб навчити їх Законові Людини. У людей немає ні кігтів, ні зубів, отож вони й виготовляють отакі штуки, а то ще й страшніші.

— Коли б я знав про це, то не взяв би анкаса. Я не хочу його більше. Дивись!

Анкас полетів, зблискуючи, і зарився в землю в п'ятдесяти кроках від них поміж дерев.

— Отепер я очистив свої руки від смерті,— сказав Мауглі, витираючи долоні об свіжу росяну траву.

— Я піду спати, Маленький Брате. Я не можу полювати всю ніч і розбалакувати весь день, як дехто.

Багіра знала зручне лігво неподалік і подалася туди. Мауглі спритно заліз на дерево, зв'язав кілька ліан і через мить уже гойдався в гамаці високо над землею. Коли його розбудили лісові голоси, вже вечоріло. Він згадав про ті красиві камінці, що викинув.

— Хоч погляну на них ще раз,— спустився він по ліані на землю.

Але Багіра випередила його: вона обнюхувала землю в темряві.

— А де гостра штука?

— ЇЇ взяла Людина. Ось слід.

— Тепер ми побачимо, чи правду казала кобра. Якщо правду, то ця Людина помре. Ходімо по сліду.

— Спочатку пополюємо, бо на голодний шлунок ніяке діло не робиться.

— Побачимо, коли доженемо.

Мауглі з Багірою похапцем пополювали, проте минуло близько трьох годин, поки вони наїлися, напилися і вирушили в дорогу.

Багіра бігла риссю, нагнувши голову, за нею Мауглі.

Слід показує, що від важкої ноші п'ята вгрузла в землю,— сказала Багіра.

І вони помчали по сліду двох босих ніг, потрапляючи то в пітьму, то в смуги місячного сяйва.

— Тепер він біжить швидко, пальці розчепірені,— сказав Мауглі.— Вони бігли вологою низиною.— А чому він завернув убік?

— Стривай! — сказала Багіра і одним чудовим стрибком перемахнула через галявину — щоб не залишити на землі своїх слідів. Потім повернулася до Мауглі.

— А тут другий слід іде йому назустріч. Нога менша і пальці зігнуті.

Мауглі підбіг подивитися.

— Це слід мисливця з племені гондів,— сказав він.— Поглянь! Тут він тягнув свій лук по траві. Ось чому перший слід завернув убік. Велика Нога ховалася від Малої Ноги.

— Правильно,— кивнула Багіра.— А тепер візьмемо кожен по одному сліду. Я — Велику Ногу, а ти, Маленький Брате,— Малу.

Багіра стрибнула на перший слід.

— Ось,— уткнулася вона в землю,— я, Велика Нога, ховаюсь за скелю і стою тихо, не сміючи переступити з ноги на ногу. А що в тебе?

— Ось я, Маленька Нога, підходжу до скелі,— говорив Мауглі, йдучи по сліду.— От я сідаю під скелю, ставлю лук між пальцями ніг. Я жду довго — відбитки тут глибокі.

— Я — теж,— сказала Багіра, сховавшись за скелю.— Я жду, зіпершись гострою штукою об камінь. Ось подряпина. А що в тебе?

— Одна-дві гілки зламані тут,— сказав Мауглі пошепки.— А далі я, Маленька Нога, іду геть із шумом і тупотом, щоб Велика Нога почула мене.

Мауглі відійшов від скелі і, ховаючись між деревами, почав наближатися до невеликого водоспаду.

Пантера металася на всі боки, потім подала голос.

— Я, Велика Нога, повзу з-за скелі рачки і тягну за собою гостру штуку. Потім — біжу, біжу швидко! Слід чіткий!

Багіра помчала по чіткому сліду, а Мауглі — по сліду гонда. На якусь мить запала тиша.

— Де ти, Маленька Нога?

Голос Мауглі почувся в п'ятдесяти кроках праворуч. Вони бігли ще півмилі, нарешті хлопець гукнув:

— Вони зійшлися! Дивися! Тут, на скелі, стояла Маленька Нога, а там — Велика Нога.

Менше аніж за десять кроків на камінні лежало тіло селянина. Тонка оперена стріла мисливця-гонда пронизала йому наскрізь спину і груди.

— Виходить, що не така вже й дурна була стара кобра,— м'яко сказала Багіра.— Ось, принаймні, одна смерть.

— Ідемо далі. А де ж та червоноока колючка, що п'є слонову кров?

— Можливо, в Маленької Ноги.

Поодинокий слід легконогої людини привів їх до згаслого вогнища в вибалку.

— Поглянь! Знову! — Багіра спинилася, наче скам'яніла.

Тіло маленького зморщеного мисливця лежало п'ятами в попелі, і Багіра запитально подивилася на хлопця.

— Це від бамбукової палиці,— сказав той.— У мене теж була така, коли я пас буйволів. Мати Кобр знає людське поріддя, мені соромно, що я насміхався з неї.

— Справді, його вбили червоні й голубі камінці,— погодилася Багіра.— Не забувай, що я була в князівському звіринці в Удайпурі.

Один, два, три, чотири сліди взутих людей. Ну що зробив їм маленький лісовий чоловічок? Дивись, вони розмовляли всі п'ятеро коло вогнища, перш ніж убили його. Багіро, ходімо геть, у мене в шлунку важко, і він витанцьовує, як гніздо іволги на кінчику гілки.

— Останнє діло — випустити здобич. Ходімо за ними! — мовила пантера.— Ці восьмеро взутих ніг недалеко відійшли.

Вони бігли близько години широкою стежкою. Настав ясний спекотний день, і Багіра сказала:

— Я чую дим.

Люди завжди більше полюбляють їсти, аніж бігати,— відповів Мауглі, то зникаючи, то знову з'являючись поміж кущами, що ними поросли незнайомі Джунглі.

Багіра, що йшла трохи лівіше, раптом видала якийсь горловий звук.

— Оце так пообідав!

Під кущем лежала зім'ята купа пістрявого ганчір'я, а довкола була розсипана мука.

— Це також зроблено гострою бамбуковою палицею. Дивись! Вони відняли в нього здобич,— він ніс їхню їжу,— а його віддали на поталу яструбу Чілю.

— Це вже третій,— сказала Багіра.

— Я понесу Матері Кобр молодих великих жаб і нагодую її донесхочу,— сказав Мауглі.— Цей кровопивця — сама Смерть, і все-таки я нічого не розумію!

— Ходімо по сліду! — гукнула Багіра.

Вони не пройшли й півмилі, як почули каркання ворона Ко, що співав Пісню Смерті на верхівці тамариска, у тіні якого лежало троє. Напівзгасле багаття ще куріло, на чавунній сковорідці лежала почорніла обгоріла перепічка. Біля вогнища, сяючи на сонці веселкою, лежав прикрашений бірюзою та рубінами анкас.

— Ця штука моторно працює, все кінчається тут,— сказала Багіра.— Від чого вони померли, Мауглі? На жодному нема ні знаку, ні подряпини.

Мауглі понюхав дим, відламав шматок перепічки, вкусив і виплюнув. Жителі Джунглів знають про отруйні рослини не менше, аніж досвідчені лікарі.

— Яблуко Смерті,— закашлявся він.— Перший із них, мабуть, поклав його в їжу для тих, які вбили його, вбивши спочатку мисливця.

— Добряче полювання! Одна здобич за одною! — сплюнула Багіра.

«Яблуко Смерті» — так називають у Джунглях дурман, або датуру, найсильнішу отруту в Індії.

— Що ж буде далі? Невже й ми з тобою умертвимо одне одного через оцей червоноокий дрюк?

— Нам двом вона не зашкодить, ми не женемося за нею,— прошепотів Мауглі.— Хіба я недобре вчинив, коли викинув її? Якщо полишити її тут, вона вбиватиме людей з такою швидкістю, як падають горіхи від вітру. Я не хочу, щоб люди вмирали по шестеро за одну ніч.

— Ну то й що? Адже це лише люди. Вони самі повбивали одне одного — і були з того задоволені,— сказала Багіра.

— Це я винен,— сказав Мауглі.— Ніколи більше не принесу в Джунглі незнайомих речей, хоч які були б вони прекрасні! Це...— він швидким порухом ухопив анкас,— я однесу назад, до Матері Кобр. Тільки спочатку нам треба виспатись. Та, звісно, не поруч із трупами. Окрім того, нам треба зарити оцю гидоту, щоб вона не втекла і не вбила ще кількох.

— Але ж, Маленький Брате,— сказала Багіра, підходячи до дерева,— винен не кровопивця, а люди.

— Нехай і так, але все рівно вирий яму, та глибоченьку. Коли виспимося, я віднесу його туди, звідки взяв.

Минуло дві ночі. Біла Кобра сиділа в мороці під склепінням печери — зганьблена, пограбована і самотня. Аж раптом бірюзовий анкас влетів у пролом стіни і, дзенькнувши об золоті монети, впав на підлогу.

— Мати Кобр,— сказав Мауглі (із обережності він стояв по той бік стіни),— візьми собі когось молодшого й дужчого зі свого племені, і нехай він допомагає тобі стерегти князівські скарби, щоб жодна людина не вийшла звідси живою.

— Ах-ха! Значить, він повернувся! Я ж казала, що це смерть! — прошелестіла стара кобра.— Як же сталося, що ти ще живий? — сичала кобра, з любов'ю обвиваючись навколо держака.

— Присягаюсь буйволом, який викупив мене, я й сам не знаю! Ця гидь убила шістьох за ніч! Не випускай її більше!