Мауглі

НАШЕСТЯ ДЖУНГЛІВ

Ви, звичайно, пам'ятаєте, як Мауглі розстелив шкуру Шер-Хана на Скелі Ради і сказав уцілілим вовкам, що нині він полюватиме в Джунглях сам, а четверо вовчат Матері Вовчиці пристали до нього. Проте нелегко зразу змінити своє життя, та ще й у Джунглях. Після того як Зграя розбіглася хто куди, Мауглі передовсім подався в рідне лігво, заліг спати і проспав цілісінький день та ще й ніч. Прокинувшись, він розповів Батькам Вовкам про свої пригоди серед людей. А розповідаючи, грався на сонечку своїм мисливським ножем (тим, яким білував тигра).

Акела із Сірим Братом похвалили Мауглі за те, що він багато чого навчився за цей час, і розповіли, як вони допомагали йому загнати буйволів у яр.

Оповідь ця принесла неабияке задоволення Балу і Багірі — бо й вони прийшли послухати.

Вже давно зійшло сонце, та ніхто ще й не збирався спочивати (як звичайно бува після нічних ловів). Чуючи запах шкури забитого тигра, що долітав із Скелі Ради, Мати Вовчиця з насолодою втягувала повітря і закидала голову вгору: он який її малюк!

— Коли б не Акела із Сірим Братом,— сказав Мауглі,— я б нічого не зміг зробити. О Мамо Вовчице, якби ти бачила, як сірі буйволи летіли яром, і як вони товпилися біля воріт, і як Людська Зграя зустріла мене зливою каміння!

— Я рада, що не бачила цього,— суворо зауважила Вовчиця.— Не в моїй натурі спокійно споглядати, як ганяють моїх дитинчат, мов тих шакалів. Я б примусила Людську Зграю поплатитися за це! Хіба що одну жінку пожаліла б, ту, яка вигодувала тебе молоком.

— Годі, годі тобі, Ракшо! — спроквола мовив Батько Вовк.— Наше Жабеня знову з нами, і таке мудре. Рідний батько тепер має йому лизати п'яти. Ну, одним рубцем більше, одним менше — то не біда. А щодо людей — дай їм спокій!

І Балу з Багірою відгукнулися:

— Дай їм спокій!

Мауглі поклав голову на бік Матері Вовчиці, задоволено всміхнувся: він більше не хотів ні чути, ні бачити людей.

— А що, коли люди не полишать тебе у спокої? — підвів одне вухо Акела.

— Але ж нас п'ятеро,— клацнув зубами Сірий Брат.

— Ми з Балу теж щось уміємо,— зблиснули зеленим вогником очі Багіри.— Тільки навіщо думати про це, Акело?

— А ось навіщо,— відповів Акела.— Коли ми розстелили на скелі шкуру цього нечестивця, я подався знову до села, щоб заплутати наші сліди на той випадок, якщо хтось надумає за нами погнатися. А тут саме кажан Манг кружеляв, отож він і каже:

«Людська Зграя гуде, мов осине гніздо».

— Авжеж я в нього пожбурив великий камінь,— засміявся Мауглі.

— Ти слухай далі. Так от, кажан каже, що перед ворітьми запалала Червона Квітка, і довкола неї сидять люди із рушницями. А я по собі знаю,— Акела глянув на свої посмуговані боки,— рушниці — то не іграшка. Скоро люди підуть по наших слідах.

— Але навіщо? Вони прогнали мене, хіба їм цього мало? — сердито сказав Мауглі.

— Ти Людина, Маленький Брате,— заперечив Акела.— Тож хіба нам, Вільному Народу, пояснювати тобі, що на думці в твоїх братів?

Він ледве встиг відсмикнути лапу: гострий ніж устромився в землю — Мауглі кинув ніж так блискавично, що за його рухом не встежило б людське око.

— Іншим разом,— спокійно промовив Мауглі, сховавши ножа,— коли говоритимеш про Людську Зграю, не пов'язуй її зі мною.

— Пфф! Зуб гострий,— сказав Акела, обнюхуючи слід від ножа.— Але життя серед людей зіпсувало твій зір, Маленький Брате.— Поки ти замахувався, я встиг би вбити оленя.

Багіра раптом підхопилася, витягла шию, нюхнула повітря, і всі її м'язи напружилися. Сірий Вовк зробив те саме, але повернувся трохи вбік, щоб піймати повів вітру. Акела ж відбіг кроків на п'ятдесят у напрямку вітру, присів і теж весь напружився. Мауглі із заздрістю подивився на них: у нього було рідкісне, як на людину, чуття, проте воно не могло дорівнятися до чуття мешканців Джунглів!

— Людина! — загарчав Акела і присів на задні лапи.

— Балдео! — уточнив Мауглі.— Він іде по нашому сліду. А он і сонце зблиснуло на його рушниці. Дивіться!

Сонце лише на мить сяйнуло на міді старого мушкета, та й цього було досить. У густих хащах таке буває хіба коли хмарки біжать по небу. Тоді промінчик сонця сліпучо зблискує в слюдяній лусочці, маленькій калюжці або краплині роси. Та день був безхмарний і тихий.

— Я знав, що люди поженуться за нами! — переможно вигукнув Акела.— Недаремно я був Ватажком Зграї!

Четверо вовків, не сказавши нічого, поповзли плазом, в улоговину і раптом щезли, наче розтанули серед тернику і різнотрав'я.

— Гей, ви куди? — гукнув Мауглі.

— Ш-ш! Ми прикотимо сюди його череп іще до полудня! — відгукнувся Сірий Брат.

— Назад! Назад! Стійте! Людина не їсть Людину! — крикнув Мауглі.

— А хто щойно був вовком? Хто пожбурив у мене ніж за те, що його назвали Людиною? — вишкірив зуби Акела.

Проте вовки послухалися і знехотя повернули назад.

— Невже я маю звітувати перед вами, чому вчинив так, а не інакше? — розсердився Мауглі.

— Ось вам Людина! Це говорить Людина! — пробурчала собі в вуса Багіра.— Саме так просторікували люди біля князівського звіринця в Удайпурі. Нам у Джунглях відомо, що буцімто люди найрозумніші. Та коли вірити власним вухам, то люди найдурніші в світі.— І вже вголос вона додала: — Але цього разу дитина має рацію: люди полюють зграями. Було б нерозумно вбити одного, не знаючи, що замислили інші. Ходімо подивимося, чого хоче від нас цей чоловік.

— Ми не підемо,— буркнув Сірий Брат.— Іди сам, Братику! Ми ж бо знаємо, чого хочемо! Ми давно б уже притягли сюди череп.

Мауглі зміряв поглядом усіх своїх друзів. Груди його важко дихали, а очі сповнилися слізьми. Він упав на одне коліно і схвильовано сказав:

— Хіба я не знаю, чого хочу? Погляньте на мене!

Вони неохоче зиркнули на Мауглі і відвели погляди, але він знову й знову наказував їм дивитися на нього, поки вся шерсть на них не настовбурчилася і вони не задрижали всім тілом. А він усе дивився і дивився.

— Ну, так хто ж тут ватажок?

— Ти, Маленький Брате,— Сірий Брат лизнув Мауглі ногу.

— Тоді ходімо зі мною!

І вся четвірка, підібгавши хвости, побігла за ним.

— Ось що буває, коли попотрешся серед людей,— сказала Багіра, нечутно спускаючись пагорбом услід.— Нині в Джунглях маємо іще один Закон, Балу.

Старий ведмідь глибоко замислився, але нічого не сказав.

Мауглі нечутно скрадався лісом навпростець, щоб обігнати Балдео. Нарешті крізь кущі він побачив старого з мушкетом на плечі: той трюхикав помалу по дводенному сліду.

Невдовзі Балдео підійшов до того місця, звідки Акела почав заплутувати сліди. Тут Балдео сів на землю, довго кашляв і бурчав, тоді почав ходити то туди, то сюди, щоб знову натрапити на слід. А в цей час спостерігачі були так близько, що він міг би влучити в них камінцем. Жоден звір не може прослизнути так непомітно, як вовк, а Мауглі, якого вовки вважали дуже незграбним, теж умів з'являтися і зникати, мов тінь. Вони оточували старого з усіх боків, як зграйка дельфінів оточує пароплав, що мчить на всіх парах, при цьому розмовляли між собою, бо їхня мова починається нижче низької ноти, яку може почути людське вухо. На іншому, протилежному кінці, буде найтонший писк кажана, який багато хто з людей не вирізняє зовсім. З цієї ноти починається розмова всього птаства, кажанів і комах.

— Це краще за всякі лови,— розвеселився Сірий Брат, коли Балдео, крекчучи, нахилявся і до чогось придивлявся.— Він схожий на свиню, яка заблукала в очеретах. Що він там бурчить?

Мауглі пояснив:

— Він зробив висновок, що довкола мене тирлувалося ціле збіговисько вовків. Каже, буцімто зроду в житті не бачив такого сліду і добряче вже втомився.

— Він того сліду не знайде ніколи,— сказала Багіра і сховалась за дерево, мов грала в піжмурки.

— А зараз що робить цей бідолаха?

— Збирається їсти або пускати дим із рота. Люди завжди щось роблять ротом,— зауважив Мауглі.

Мовчазні слідопити побачили, як старий набив люльку і запалив. А вони старанно внюхувалися в запах тютюну, щоб потім упізнати Балдео навіть найтемнішої ночі.

Невдовзі стежкою пройшли вуглярі і, звісно, спинилися побазікати з Балдео, який вважався знаним мисливцем у цих місцях. Вони посідали і запалили, а слідопити підійшли ближче і мали змогу знову вислухати всю історію Мауглі, хлопчика-перевертня, з усілякими доповненнями й вигадками. Він, Балдео, убив Шер-Хана, а Мауглі обернувся на вовка, отже він змушений був битися з чаклуном цілісінький день, а потім Мауглі знову перевернувся на хлопчика і заворожив рушницю Балдео, тому при пострілі куля замість Мауглі поцілила в буйвола. Село послало Балдео, найхоробрішого мисливця в Сіонійських горах, убити вовка-перевертня.

А Мессуа з чоловіком, батьків Мауглі, замкнули у власній хаті, і скоро їх почнуть катувати, щоб вони зізналися в чаклунстві, а потім спалять на вогнищі.

— Коли? — спитали вуглярі, теж неабияк зацікавлені майбутнім видовиськом.

Балдео сказав, що до його повернення ніхто нічого не робитиме, бо спочатку треба вбити хлопчика з Джунглів. А тоді вже можна взятися за тих двох. У чоловіка Мессуа дуже хороші буйволи, тож після всього можна буде поділити між собою і буйволів, і землю, і майно.

Вуглярі злякано поглядали на всі боки, дякуючи долі, що не з ними зчинилася ця халепа! Одначе вони не сумнівалися, що такий завзятець, як Балдео, знайде перевертня. Сонечко вже сідало, коли вуглярі вирішили йти в село разом з Балдео, щоб подивитися на лиху чаклунку. Балдео зауважив, що, хоч його обов'язок іти на лови далі, він, однак, не може беззбройних людей залишити самих у Джунглях, де кожної миті з-за куща може вискочити вовк-перевертень. Отож він сам їх супроводить, а трапиться що, то вони самі побачать, який він мисливець! У нього є оберіг проти перевертнів, жрець йому дав.

— Що він каже? Що він каже? — безперервно питали вовки.

Мауглі пояснював, аж поки діло не дійшло до чаклунства. Тут він уже сам до ладу не міг второпати, що й до чого, і сказав: колишніх його благодійників піймали в пастку.

— Хіба люди ловлять людей? — з недовірою спитав Сірий Брат.

— Так він каже. Я до пуття не розумію їхньої розмови. Вони, мабуть, показилися. Навіщо було саджати в пастку Мессуа з чоловіком? Що в них спільного зі мною? І чому вони кажуть про Червону Квітку? Треба подумати. До повернення Балдео вони нічого не заподіють Мессуа. Отже...— І Мауглі замислився, а пальці його нервово погладжували колодочку ножа.

Тим часом Балдео з вуглярами подалися в село.

— Я зараз же піду до Людської Зграї,— рішуче виголосив хлопець.

— А ці? — спитав Сірий Брат, жадібно поглядаючи на смагляві спини вуглярів.

— Поведіть їх із піснею,— сказав Мауглі, посміхнувшись.— Я не хочу, щоб вони опинилися біля сільських воріт завидна. Можете їх затримати?

Сірий Брат у відповідь тільки клацнув зубами.

— Ми можемо їх хоч до ранку водити, хай кружеляють, як кози на прикорні!

— Та ні, ви тільки трохи їм поспівайте, щоб не нудьгували дорогою. Нехай пісня буде хоч і не весела, зате довга. Можете? І ти, Багіро, підеш? А вночі ждіть мене на околиці — Сірий Брат знає де.

— Ох, коли ж я висплюся! — позіхнула Багіра, а очі аж світилися радістю (ця розвага їй до вподоби!),— я співатиму для цих голяків? Ну що ж, спробуймо!

Пантера нахилила голову, щоб її голос почули якнайдалі, протяжно закричала. Опівнічний погук серед білого дня хоч на кого міг навіяти жах.

Мауглі послухав, як прокотився цей згук по Джунглях. Він то слабшав, то дужчав, то стихав. Хлопчик біг Джунглями і сміявся вдоволено. Він бачив, як вуглярі збилися докупи, а рушниця Балдео задрижала, як лист на вітрі. Потім Сірий Брат провив:

«Йа-ла-хі! Йа-ла-хі!» — мисливський поклик Зграї, коли вона жене поперед себе велику сіру антилопу.

Звуки ці, здавалося, линули з усіх боків. Вони ближчали, ближчали, поки не обірвалися на пронизливій ноті. Решта вовків підхопила цей поклик, і навіть Мауглі міг би поклястися, що вся Зграя жене дичину по гарячому сліду. А потім усі четверо затягли чудову вранішню Пісню Джунглів з усіма переливами й руладами на всю потужність молодих вовчих горлянок.

Ніякий переказ не може передати враження від цієї пісні, а також зловтіху, що її вкладали вовки в кожен звук, коли почули, як затріщали гілки під вагою людей, котрі з переляку полізли на дерево, і як Балдео почав проказувати заклинання й замовляння. Вовки тим часом полягали й поснули, як і всякі чесні трудівники: не можна братися до роботи не виспавшись.

А Мауглі долав милю за милею (по дев'ять миль на годину) і радів, що анітрохи не ослаб після стількох місяців життя серед людей. Він думав лише про те, як звільнити Мессуа з чоловіком із пастки, хоч яка б вона була. А вже потім можна буде порахуватися з усіма за себе.

Спустилися сутінки. Ось і знайоме пасовище, і дерево, під яким очікував його Сірий Брат того ранку, коли Мауглі вбив тигра. Попри злість і образу на людей, у хлопця перехопило подих, щойно він вгледів сільські покрівлі. Усі повернулися з поля раніше і, замість того щоб

«Людям неодмінно треба розставляти пастки на інших людей, без цього вони не можуть,— подумав Мауглі.— Дві ночі тому вони ловили мене, сьогодні — черга Мессуа та її чоловіка. А зараз, очевидно,— знову моя черга».

Він проповз під сторожею, дістався хатини і заглянув у вікно. У кімнаті лежала Мессуа, руки й ноги її були зв'язані, вона важко дихала і стогнала; її чоловік був прив'язаний реміняччям до ліжка. Двері хати були підперті знадвору, і троє чи четверо сиділи на чатах.

Мауглі добре знав звичаї села: поки люди їдять, палять, розмовляють, вони нічого не стануть робити, а як тільки поїдять, їх треба остерігатися. Скоро повернеться Балдео, йому вочевидь буде що розказати. Хлопчик уліз крізь вікно і, нагнувшись над ув'язненими, розрізав реміняччя, вийняв затички з рота і пошукав, чи немає де молока або води.

— Я знала, я знала, що ти прийдеш, синку! — заридала Мессуа і притулила хлопця до грудей.

Мауглі, досі спокійний, аж задрижав, чому — і самому було невтямки.

— Навіщо вони зв'язали тебе? — спитав він по хвилі.

— За те, що ми прийняли тебе як сина, за що ж іще? — сказав чоловік сердито.— Поглянь, я весь закривавлений.

Мессуа не скаржилася, але Мауглі, поглянувши на її рани, заскреготав зубами.

Вони за це заплатять! Чиїх рук це діло?

— Це діло всього села. Мене вважають багатієм, бо у мене багато худоби. А ми з нею чаклуни, бо пригріли тебе.

— Не розумію. Хай розкаже Мессуа.

— Я вигодувала тебе молоком, Натху, пам'ятаєш? — несміло спитала Мессуа.— Адже ти мій синок, якого викрав тигр, але я любила тебе завжди і не забула. А вони кричать, що я — мати перевертня і тому повинна вмерти.

— А що таке перевертень? — спитав Мауглі.— Смерть я уже бачив.

Чоловік похмуро зиркнув на нього спідлоба, а Мессуа всміхнулася спраглими вустами.

— Бачиш? — сказала вона чоловікові.— Я знала, я казала тобі! Який він чаклун? Він просто мій син, мій дорогий хлопчик!

— Син чи чаклун — яка різниця? — буркнув чоловік.— Вважай, що ми вже мертві.

— Он там — стежка в Джунглі,— показав на вікно Мауглі.— Руки і ноги у вас розв'язані. Тікайте.

— Ми не знаємо Джунглів, синку, так, як ти їх знаєш,— почала Мессуа.— Нам не втекти далеко.

— А люди поженуться за нами і знову приведуть сюди,— додав чоловік.

— Гм! — Мауглі замислено водив кінчиком ножа по долоні.— Досі я не бажав зла нікому з мешканців села. Вони не переслідуватимуть вас. Іще трохи — і їм буде про що клопотатися. Ага! — він прислухався до крику і біганини за дверима.— Балдео вже тут!

— Його послали вранці вбити тебе,— схвильовано мовила жінка.— Хіба ти його не зустрів?

— Я... ми зустрічали його. Йому є про що погомоніти. А за цей час можна встигнути багато. Та спочатку довідаємося, чого вони хочуть. Подумайте гарненько, куди вам краще втекти, і скажете мені, коли я повернуся.

Він стрибнув у вікно і покрадьки дістався дерева, де зібралася галаслива юрба.

Балдео кашляв і стогнав, лежачи на землі. А решта обступила його і розпитувала. Волосся в старого мисливця розкуйовдилося, руки й ноги були подряпані, він ледве язиком володав, але чудово розумів значущість своєї ролі. Він попрохав води, потім почав робити темні й заплутані натяки про перевертнів, відьомський шабаш, злі чари і таке інше, всім цим збуджуючи цікавість присутніх.

— Так! — сказав собі Мауглі.— Знову дурні балачки. Люди таки кревні брати мавп. Спочатку він буде полоскати горлянку водою, потім запалить, а тоді почне патякати. Ну й дурні! Поки він тут править теревені, Мессуа, звісно, ніхто не стерегтиме.

Він стрепенувся і нечутно прослизнув до хати. Тільки зібрався стрибнути в вікно, аж тут хтось лизнув йому ногу.

— Мати,— зрадів хлопець, упізнавши Вовчицю,— що ти тут робиш?

Я почула спів моїх дітей у Джунглях і подалася за тим, кого люблю більше за всіх. Жабенятко, я хочу бачити жінку, яка годувала тебе молоком,— сказала Мати Вовчиця, вся мокра від роси.

— Її зв'язали і хотіли вбити. Я розрізав пута, і вона з чоловіком піде Джунглями.

— Я проводжатиму її. Я стара, але ще не беззуба.— І вона стала на задні лапи і заглянула у вікно до хати. Потім нечутно стала на рівні і зітхнула: — Я годувала тебе своїм молоком, але Багіра каже правду: людина зрештою повертається знову до людей.

— Може, й так,— похмуро зауважив Мауглі.— Та тільки зараз мені не до того. Зачекай тут, але на очі жінці не показуйся.

— Ти ніколи мене не боявся,— втішено крутнула хвостом Мати Вовчиця і зникла в високій траві.

Мауглі стрибнув у вікно і весело сказав:

— Ну, як ви тут? Балдео править теревені, а всі розвісили вуха. Але тільки він скінчить, натовп неодмінно посуне сюди з Червоною Квіткою і вони спалять вас! То як? Що ви надумали?

— Ми порадилися вдвох,— сказала Мессуа.— До Канхівари тридцять миль звідси. Якщо дістанемося туди сьогодні, будемо живі, а ні — то загинемо.

— Ви лишитеся живі. Жодна душа сьогодні не вийде за ворота. Але що він робить?

Чоловік Мессуа, стоячи рачки, копав землю в кутку.

Там у нього сховані гроші,— пояснила жінка.— Більше ми нічого не можемо взяти з собою.

Ага! Це ті кружальця, що переходять із рук в руки, але не теплішають. Хіба вони на щось згодяться в іншому місці?

Чоловік Мессуа сердито озирнувся.

— Який він перевертень? Він просто придурок! На ці гроші я можу купити коняку. Нас так побили, що ми не втечемо далеко, а за годину за нами кинеться все село.

— Кажу вам, не кинуться! Я цього не дозволю. Але кінь — це добре, бо Мессуа зовсім знесилена.

Чоловік ретельно сховав у пояс всі гроші. Мауглі допоміг жінці вибратися назовні, і прохолодне нічне повітря трохи збадьорило її. Але темні Джунглі під зоряним небом були таємничі і страшні.

— Ви знаєте дорогу? — прошепотів хлопець.

Обоє кивнули.

— Гаразд. Тільки ж пам'ятайте: боятися нічого. І квапитися надто не варто. Але... попереду й позаду ви, можливо, почуєте спів.

Краще хай нас розтерзають звірі, аніж спалять люди,— сказав чоловік Мессуа.

Але жінка поглянула на хлопчика і всміхнулася.

— Та кажу ж вам,— терпляче повторив Мауглі, як колись ведмідь Балу повторював йому Закон Джунглів,— жоден зуб, жодна лапа в Джунглях не підніметься на вас. Ніхто — ні людина, ні звір вас не зупинять. Вас будуть охороняти... Він швидко повернувся до Мессуа.— Чоловік твій мені не вірить, але ти віриш?

— Авжеж, любий синку! Людина ти а чи істота із Джунглів, але я тобі вірю.

— Він злякається, коли зачує спів моїх одноплемінників. А ти впізнаєш і все збагнеш. Ідіть спокійно, квапитися нікуди. Ворота зачинені.

Мессуа заридала і впала хлопцеві в ноги, аж він іздригнувся і обережно підвів її. Вона повисла в нього на шиї, ласкаво шепочучи найніжніші наймення, які тільки знала.

Нарешті Мессуа з чоловіком вийшли і попростували до Джунглів, а Вовчиця вискочила зі своєї засади.

— Проведи їх,— кивнув Мауглі.— Та й усіх попередь, щоб їх не чіпали. Подай голос, а я гукну Багіру.

Глухе протяжне виття пролунало і стихло, а чоловік затремтів і вже хотів бігти назад до хати.

— Уперед, сміливіше! — підбадьорював хлопець.— Я ж казав, що ви почуєте пісню. Вона супроводжуватиме вас аж до Канхівари. Це Милосердя Джунглів.

Мессуа підштовхувала чоловіка вперед, і вони зникли з очей. Аж тут Багіра вискочила з кущів і тернулася об ноги хлопцеві.

— Мені соромно за твоїх братів!

— Як? Хіба вони погано співали для Балдео? — спитав Мауглі.

— Надто, надто добре! Я навіть забула всяку гордість і, клянусь зламаним замком, що вивільнив мене, бігала по Джунглях і співала так, наче весною. Хіба ти не чув?

— У мене був інший клопіт. Спитай краще Балдео, чи сподобалася йому пісня. Та де ж уся четвірка? Я хочу, щоб жоден із Людської Зграї не вийшов нині за ворота.

— Навіщо тобі четвірка? — сяйнула зеленими очима пантера і замуркотіла.— Я можу затримати їх, Маленький Брате. Цей спів і ці люди, що лізли на дерева, додали мені охоти. Я гналася за ними цілісінький день, у спеку, я стерегла їх, як вовки стережуть оленів. Я, Багіра, Багіра, Багіра! Я танцювала довкола, як танцюю зі своєю тінню! Дивись!

Велика пантера підстрибнула, як кошеня, і погналася за сухим листом, потім нечутно стала на всі чотири лапи, стрибнула, перекинулася, згребла листя докупи і розсипала віялом, аж засвистіло. Її муркотнява ставала все голоснішою, як спів пари в котлі під кришкою.

— Я, Багіра,— серед Джунглів, серед ночі! І моя сила — вся зі мною! Хто витримає мій натиск? Дитино, одним ударом я могла б розтрощити тобі голову, розчавити як жабу влітку!

—Що ж, удар,— сказав спокійно Мауглі.

І ці слова водномить протверезили Багіру. Вона схаменулася і задрижала, присівши на задні лапи. І знову Мауглі дивився в її зіниці, як дивився на свавільних вовченят, аж поки в її зелених, мов смарагд, очах не згас червоний вогник, як у відкритому морі гасне даленіючи вогонь на маяку. Пантера опустила голову, і червоний шорсткий язик лизнув ногу хлопчикові.

— Багіро, Багіро! Заспокойся, це все ніч, нічні запахи! — ласкаво шепотів хлопець, гладячи її шию і напружену спину.

— Це все — нічні запахи,— згідливо повторила Багіра, прийшовши до тями.— Але звідки ти знаєш? Повітря ніби п'янить мене.

Вона нарешті вляглася, склавши лапи перед грудьми, як сільська кішка перед вогнем.

— Ти — наш і не наш, із Джунглів і не з Джунглів,— сказала вона нарешті.— А я лише чорна пантера. Та я люблю тебе, Маленький Брате.

— Щось вони довго розмовляють під деревом,— Мауглі не звернув уваги на її слова.— Балдео їм розказує свої байки, та скоро вони кинуться до хижки і побачать, що пастка порожня. Хо-хо!

— Ні, стривай! — сказала Багіра.— А що коли вони знайдуть там мене? Навряд чи кому захочеться висунути після того носа зі своєї хати. Мені не вперше потрапляти в клітку, і навряд чи їм удасться зв'язати мене.

— Тоді — вперед, розумнице! — засміявся Мауглі.

А пантера вже шмигнула в хату.

— Брр! — принюхалася Багіра.— Тут пахне людським духом, але лігвисько якраз таке, яке було у князівському звіринці в Удайпурі. А тепер я ляжу.

Мауглі почув, як заскрипіла сітка під вагою пантери.

— Клянусь зламаним замком, вони подумають, що піймали неабияку птицю! Іди сядь побіля мене, Маленький Брате, і ми їм удвох побажаємо добрих ловів!

— Ні, в мене на думці — інше. Людська Зграя не повинна знати, що я беру участь у цій грі. Ти вже сама доведи до пуття все. Я не хочу їх бачити.

— Хай буде так,— погодилася Багіра.— Ось вони йдуть!

Галас під смоквою все дужчав, нарешті натовп, озброєний ножами, серпами і бамбуковими палицями, посунув вулицею. Попереду біг Балдео, та й решта від нього не відставали, гукаючи:

— Чаклуне й чаклунко! Виходьте! Підпалюймо стріху! Ми їм покажемо, як переховувати перевертнів! Вогню, вогню, смолоскипи сюди!

На порозі трохи замешкалися. Двері були міцні, заперті на клямку, та юрба вирвала клямку. Розчахнулися двері, і всі вздріли на ліжкові величезну чорну і страшну Багіру, що лежала там, звісивши лапи. Жах огорнув усіх, аж тут передні позадкували до дверей. В цей час Багіра розплющила очі, позіхнула лінькувато, роззяпивши пащеку, аж червоний язик висунувся і в чорному проваллі заблищали величезні ікла. Потім щелепа стулилася і, мов сталеві затвори, клацнули ікла. Наступної миті все довкола спустіло. Багіра вискочила в вікно і підійшла до Мауглі. А люди, знавіснілі від страху, тікали, спотикаючись і штовхаючи одне одного.

— До ранку вони з місця не зрушать,— зауважила Багіра.— Що тепер?

Було чутно, як десь хляпають двері, човгають по долівці важкі ящики з зерном — перелякані люди підпирали ними двері.

«Багіра має рацію,— подумав Мауглі,— до ранку у селі ніхто й не ворухнеться».

Мауглі замислився, і обличчя його ставало все похмурішим.

— Щось не так? — спитала Багіра, притулившись боком.

— Та ні, все якнайліпше. Постережи їх, а я піду подрімаю.

І Мауглі побіг у Джунглі, впав у траву і проспав увесь день і ще ніч.

Прокинувшись, він побачив поруч з собою Багіру, а біля її ніг — забитого оленя. Багірі було цікаво дивитись, як Мауглі оббілував здобич, як він їв, а потім улігся, зіпершись підборіддям на руку.

— Жінка й чоловік дісталися Канхівари без усіляких пригод,— переповіла вона.— Твоя мати послала звістку з яструбом Чілі. Вони знайшли коня того ж вечора і доїхали швидко. Це ж добре?

— Так, добре.

— А твій людський мурашник завмер аж до обіду. А тоді поїли і знову поховалися.

— Вони не бачили тебе?

— Може, й бачили. Уранці я качалася в пилюці на сонечку і від задоволення муркотіла. Ну, Маленький Брате, більше тут робити нічого. Ходімо зі мною і з Балу. Він знайшов дупла з диким медом і хоче показати їх тобі. І ми всі хочемо, щоб ти, як і раніше, був із нами. Не дивися так, а то мені моторошно! Забудьмо про Людську Зграю!

— Забудемо, і дуже скоро. Де сьогодні пасеться Хатхі?

— Де йому заманулося. Хто може знати, де він зараз? А навіщо він тобі? Що може зробити Хатхі, чого ми не могли б зробити?

— Накажи Хатхі, щоб він прийшов до мене зі своїми трьома синами.

— Але, Маленький Брате, хіба я можу наказувати Хатхі — «прийди» чи «піди»? Не забувай, він — Повелитель Джунглів і саме він навчив тебе Заповітним Словам.

— Нічого. У мене теж є для нього Заповітне Слово. Скажи, щоб він прийшов до Жабеняти Мауглі, а коли він не розчує, то скажи, щоб прийшов заради «витоптаних полів Бхаратпуру».

«Заради витоптаних полів Бхаратпуру»,— повторила Багіра, щоб запам'ятати.— Іду! Хатхі, може, й розсердиться, та я з радістю віддам здобич за всенький місяць, аби тільки почути, яке ж то Заповітне Слово має владу над Повелителем.

Вона пішла, а Мауглі сидів і з несамовитою люттю втикав ніж у землю. Він ніколи в житті не бачив людської крові і — що було дуже важливо для нього — ніколи не чув її запаху, аж доки не понюхав закривавлені мотузки на Мессуа. Але вона була така добра до нього! І він її любив. А жорстокість, боягузтво, балакучість людей були йому ненависні. Та все ж він нізащо в світі не позбавив би Людину життя, не хотів би почути цей жахливий запах крові ще раз, хоч би чим погрожували Джунглі. Його план був набагато простіший, і він засміявся сам до себе, згадавши, що на це навернула його одна з оповідок старого Балдео.

— Так, це справді Заповітне Слово,— повернувшись, збуджено шепнула Багіра йому на вухо.— Он вони йдуть! Вони паслися коло річки і послухалися мене, як буйволи!

Хатхі і його троє синів велично простували заростями. Річковий мул іще не висох на їхніх боках, і Хатхі розмірено дожовував зелене стебло банана. Але кожен порух його величезного тіла говорив Багірі (а вона розуміла все з першого погляду), що не Повелитель Джунглів прийшов до хлопчика-вовченяти, а прийшов той, хто боїться, до того, хто не боїться нічого. Троє синів Хатхі стояли погойдуючись позаду батька.

Мауглі підвів голову, і Хатхі побажав йому вдалого полювання. Слон переступав з ноги на ногу, погойдувався, стріпував вухами, струшувався, та Мауглі мовчав. Нарешті заговорив, але до Багіри.

— Я хочу переповісти одну історію, а чув її від мисливця, за яким ви полювали сьогодні,— почав Мауглі.— Це історія про те, як старий і мудрий слон потрапив у пастку і гострий кілок на дні ями розпанахав йому шкіру від п'яти до плеча, залишивши білий слід.

Мауглі простяг руку і, коли Хатхі повернувся, при світлі місяця було видно довгий білий шрам на сірому, як грифель, боці, наче його стьобнули розпеченим залізним дротом.

— Люди витягли слона з ями, але він був сильний і втік, розірвавши пута, і ховався, поки рана не загоїлася. Тоді він повернувся вночі на поля цих же мисливців. Пригадую, в нього було троє синів. Усе це сталося багато-багато дощів тому і дуже далеко звідси, на полях Бхаратпуру. Що ж сталося з цими полями до наступних жнив, Хатхі?

— Жниво зібрав я з моїми синами,— сказав Хатхі.

— А що було із засівом?

— Засіву не було,— відповів Хатхі.— Поля більше ніколи не орали.

— А що сталося з людьми, які жили біля цих полів? — спитав Мауглі.

Вони пішли.

— А житла, в яких спали люди?

— Ми розламали покрівлі, а Джунглі поглинули стіни.

— А що було потім?

— Ми напустили Джунглі на п'ять сіл, і в цих селах — і на землях, і на пасовиськах, і на м'якій ріллі — не залишилося жодної людини. Ось так були витоптані бхаратпурські поля, і це зробив я з синами. А тепер скажи мені, Мауглі, як ти дізнався про це? — спитав Хатхі.

— Мені сказав один чоловік, і я бачу, що навіть Балдео не завжди бреше. Це було добре зроблено, Хатхі, а наступного разу вийде ще краще, бо керуватиме всім Людина. Ти знаєш Людську Зграю, яка вигнала мене. Мешканці села ледачі, дурні й жорстокі. Вони не повинні тут більше жити. Я їх ненавиджу.

— А вбивати нікого не треба? Мої ікла почервоніли від крові, коли ми топтали поля у Бхаратпурі, і я б не хотів знову почути цей запах.

— Я теж. Навіщо мені білі кістки? Я просто не хочу їх бачити тут. Нехай шукають собі інше лігвище. Тут їм не можна лишатися. Я чув, як пахне кров жінки, яка давала мені їсти. Вони її вбили б, коли б не я. Тільки запах свіжої трави, що виросте коло їхніх порогів, зможе притлумити запах крові. Від нього в мене пече в роті. Напусти на село Джунглі, Хатхі!

— Ага! — сказав Хатхі.— Отак само пекла мені і моя рана на шкірі, аж поки ми не побачили, як села заросли весняною травою. Я зрозумів тебе, твоя війна тепер стане нашою війною. Ми напустимо на село Джунглі!

Мауглі ледве встиг перевести подих — він увесь аж тремтів від ненависті та образи,— а вже слонів і слід прохолов, і тільки Багіра, охоплена жахом, дивилася на Мауглі.

— Присягаюся зламаним замком, що звільнив мене,— прийшла вона нарешті до тями.— Невже ти те жалюгідне голе дитинча, за яке я заступилася перед Зграєю, коли ти тільки з'явився в Джунглях? Повелителю Джунглів, заступися за мене, за Балу, коли ми знесиліємо, за всіх нас. Ми ніхто в порівнянні з тобою — сліпі цуценята, осиротілі лані, зламана гілочка під ногою.

Багіра насмішила Мауглі тим, що порівняла себе з осиротілою ланню, і він розреготався і реготав так, що сльози виступили в нього на очах, і ніяк не міг зупинитися, поки аж не стрибнув в озеро, щоб отямитися.

А Хатхі і його троє синів тим часом розійшлися мовчки в різних напрямках — на північ і на південь, на захід і на схід. Вони йшли мовчки і за два дні пройшли близько шістдесяти миль. Кожен їхній крок, навіть порух хобота викликали в Джунглях збудження. За ними пильно стежили кажан Манг, яструб Чіль, Мавп'яче Плем'я і всі птахи. Зрештою слони захотіли їсти і мирно паслися протягом тижня — в цьому вони схожі на гірського удава Каа: вони нізащо не будуть квапитися без потреби.

Десь через тиждень Джунглями пронеслася чутка (невідомо хто її пустив), буцімто там і отам — вода і харчі найсмачніші. Отож свині (а вони підуть хоч на край світу, щоб добре попоїсти) рушили перші, за ними — олені, маленькі лисиці, антилопи, дикі буйволи з боліт. Розрізнені і розпорошені стада брели собі і щипали травицю, а коли то там, то там виникала тривога, хтось приносив обнадійливу звістку про хороший харч. То дикобраз Сахі сповіщав, що соковиті пасовища зовсім близько, то кажан Манг пролітав, радісно сигналячи: дорога вільна, то ведмідь Балу з повним ротом коріння плентався повз стадо, жартома або й усерйоз завертаючи його в потрібний бік. Чимало звірів повернуло назад, порозбігалося або не схотіло йти далі, а решта вперто сунула вперед.

Днів через десять сталося ось що: олені, свині і антилопи топталися і рухалися по колу радіусом у вісім чи десять миль, а довкола них ходили хижаки. У центрі кола було село і поля з хлібами, що половіли на сонці, і там на вишках, схожих на голуб'ятні, чатували дозорці, щоб відлякувати птаство та злодіїв.

Темної ночі Хатхі з синами тихо вийшли з Джунглів, зламали хоботами жердини, і вишки попадали, як зламані стебла болиголова, а люди почули глухе гучання слонів. І почалося! Промчали наполохані олені і витоптали сільське пасовисько та оброблені ниви. За ними пробігли тупорилі свині з гострими ратицями і донищили все, що лишалося на полях. Час від часу вовки лякали худобу, і, знавісніла, вона топтала зелений ячмінь і руйнувала береги зрошувальних канав. На світанку облогу в одному місці було прорвано і хижаки подалися назад, залишивши відкритою дорогу на південь, куди ринули олені, стадо за стадом. А хто з хижаків був сміливіший, ті залягли в хащах, щоб наступної ночі довести своє діло до кінця.

Вранці селяни вийшли в поле і побачили, що все посіяне загинуло. Це загрожувало голодною смертю і означало, що треба рятуватися, адже голод і без того щороку підступав так близько до них, як і Джунглі.

Коли буйволів вигнали на пасовисько, голодні тварини побачили, що олені геть-чисто з'їли всю траву, і вони розбрелися хто куди. А присмерком троє чи четверо коней лежали в стійлах з проломленою головою. Звісно, це хазяйнувала Багіра, тільки вона могла так зухвало витягти забиту тварину насередину вулиці.

Тієї ночі селяни не посміли розпалювати вогнища на полях, і Хатхі з синами бродили ланами, донищуючи те, що лишилося, а там, де пройде Хатхі, вже нічого не лишається. Люди вирішили, поки не пройдуть дощі, харчитися зерном, що його вони лишили на насіння, а ще — йти в найми, щоб хоч щось заробити. Та поки торгівці хлібом думали, як тугіше напхати грішми свої гаманці, гострі ікла Хатхі вже ламали глинобитну клуню і топтали великі плетені засіки, де зберігалося зерно.

Коли стало всім відомо і про цю біду, настала черга сказати своє слово жерцеві. Богам він уже молився, та даремно. Можливо, казав він, мешканці села, самі того не знаючи, розгнівали якогось божка Джунглів, бо з усього видно: Джунглі проти них. Тоді послали за вождем племені гондів — маленьких, кмітливих чорношкірих мисливців, котрі живуть у самій серцевині Джунглів і чиї пращури походять від найдревніших народностей Індії — споконвічних володарів всієї країни. Селяни пригостили гонда всім, чим могли, а той стояв на одній нозі з увіткнутими в шорстку чуприну отруйними стрілами, тримав у руках лук і дивився на нещасних людей чи то злякано, чи то зневажливо. Люди хотіли знати, чи не сердяться на них божества і які жертви їм потрібні. Гонд нічого не відповів, лише зірвав довгу галузку дикого гіркого гарбуза і заплів нею двері храму на очах у враженого жерця. Тоді кілька разів махнув рукою в бік Канхівари і подався знов у Джунглі. Він знав: коли Джунглі наступають, то лише білі люди можуть їх зупинити.

Усе було зрозуміло: там, де люди молилися своєму Богу, тепер ростиме дикий гарбуз. Отже треба тікати звідси, і що швидше — то краще.

Та хіба легко зрушити з насидженого місця? І люди продовжували жити в селі, поки влітку була сяка-така їжа. Вони намагалися збирати дикі горіхи в лісі, але примари з палаючими очима стежили за ними звідусіль навіть удень. А коли злякані люди тікали додому, зі стовбурів дерев, де вони щойно проходили, звисала клоччям кора, зідрана чиєюсь могутньою кігтистою лапою. Що більше мешканці тулилися до своїх хатин, то зухвалішими ставали дикі звірі, які гуляли пасовищами біля Вайнганги. Уже ні в кого не вистачало сміливості латати діри у спорожнілих хлівах. Дикі свині тирлувалися в руїнах, і вузлувате коріння ліан уже чіпко схопилося за відвойовану землю, а стебла в'юнилися по стінах. На вулицях їжилася трава. Одинаки втекли першими і рознесли чутки, що село приречене на загибель. І навіть сільська кобра полишила свою нору під деревом!

Люди, здавалося, зовсім одгородилися від навколишнього світу, і стежки через рівнину позаростали. Поля вже зливались із джунглями, і настав час полишити насиджені місця і йти до Канхівари.

Люди відкладали цю мить з дня на день, аж поки перші дощі не захопили їх зненацька. Драні покрівлі протікали, вигін стояв у воді по кісточки, і все, що зеленіло, пішло буйно в ріст. Тоді люди подалися вбрід — чоловіки, жінки і діти із жалюгідним скарбом, під густим дощем, та й обернулися, щоб востаннє поглянути на рідні оселі.

Аж тут на їхніх очах із гуркотом упали балки і покрівлі за огорожею. На мить промайнув блискучий зміїний хобот, що розкидав мокру солому,— то Хатхі зривав стріхи, як ото зривають водяні лілії, і якась балка зачепила його по нозі. З-поміж усіх диких звірів оскаженілий від болю слон — найстрашніший. Він буцнув лобом глиняну стіну, і та враз осіла, а потоки перетворили її на жовте місиво.

А Хатхі все кружеляв, топтав і знавісніло ламав старі стіни й двері, збивав одвірки, а позаду лютували троє його синів, як колись на полях Бхаратпуру.

Джунглі проковтнуть цю шкаралупу,— почувся спокійний голос серед руїн.— Але ще треба звалити огорожу.

І Мауглі з блискучими від дощу плечима зіскочив зі стіни, що похитувалася, мов стомлений буйвол.

— На все свій час,— крикнув Хатхі.— До огорожі, мої діти! Биймо головою всі разом! Почекаймо! Нумо! — Всі четверо налягли разом. Огорожа похитнулася, тріснула і повалилася.

Онімілі від жаху люди побачили в проломі вимазані в глину голови руйнівників. Тоді вони кинулися бігти долиною. І село ніби потонуло позаду, розтоптане, розтовчене, поруйноване вщент.

Минув місяць, і від села лишився тільки низенький пагорб, а коли пройшли дощі, Джунглі буйно розрослися там, де всього півроку тому були ниви.