Мауглі

РУДІ СОБАКИ

Після нашестя Джунглів на село Мауглі заспокоївся. Так заспокоюється людина, яка сплатила свій борг. Всі в Джунглях побоювалися його, але ставилися по-дружньому. Із того, що він бачив, чув і робив, мандруючи повсюди зі своїми чотирма супутниками, а чи без них, можна було б скласти не одну оповідку. Скажімо, про те, як він урятувався від скаженого слона із Мандли, що убив двадцять двох буйволів, які везли до державної скарбниці одинадцять возів срібла, а потім порозкидав у пилюці блискучі рупії. Або як Мауглі бився всю ніч із крокодилом Джакалою в болотах і зламав мисливський ніж об лускату спину тварини; як згодом знайшов собі новий ніж, іще довший за попередній, на шиї чоловіка, вбитого диким вепром; як він вистежив цього кабана і вбив його, у такий спосіб заплативши за ніж. А ще — як під час Великого Голоду він потрапив у потік оленів, і ті мало не затоптали його. Або як він урятував Мовчуна Хатхі, коли той мало не провалився в ловчу яму; як другого дня він сам потрапив у хитру пастку для леопардів і як Хатхі звільнив його, потрощивши товсті дерев'яні колоди; а ще як він доїв диких буйволиць на болоті і як...

Та хіба все перекажеш?

Батьки Вовки померли, і Мауглі, приваливши вхід до печери великим каменем, проспівав над ними Пісню Смерті. Балу зовсім постарів і ледве рухався, і навіть Багіра, незважаючи на її сталеві нерви і залізні м'язи, вже не так швидко, як раніше, полювала на здобич.

Акела так постарів, що з сивого зробився молочно-білий, схуд, аж ребра випиналися, і ходив як дерев'яний, отож для нього здобував їжу Мауглі. Зате молоді вовки із колишньої Сіонійської Зграї росли і міцніли. Коли їх зібралося десь так із сорок, молодих свавільних вовків-п'ятилітків, Акела порадив їм триматися купи, пильнувати Закон і коритися одному ватажкові, як і належить Вільному Народу.

У цім ділі Мауглі не хотів бути порадником — він уже набив собі оскому і вже, як він висловився, не хотів кислого плоду. Та коли Пхао, син Пхаони (його батьком був Сірий Слідопит), завоював місце ватажка Зграї, як того вимагає Закон, і знову під зорями стало чути старі пісні і старі погуки,— Мауглі почав ходити на Скелю Ради, як і раніше, і сідав поруч Акели. Коли хлопець говорив, Зграя вислуховувала його до кінця. То були дні вдалих ловів і міцного сну. Жоден чужак не посмів би завернути у володіння Народу Мауглі (так тепер називалася Зграя); молоді нагулювали силу, а вовчиці на кожні оглядини приводили купу нових дітлахів.

Мауглі завжди приходив на це дійство, бо пам'ятав ту ніч, коли його, голе смагляве хлоп'я, привели до Зграї. І від протяжного гуку: «Дивіться, дивіться, о Вовки!» — його серце тривожно калатало. Решту часу він проводив у Джунглях — вистежував, мацав, куштував і обнюхував усе нове.

Якось присмерком він ніс Акелі половину впольованого оленя, а четверо вовків трюхикали слідом і жартома кидалися одне на одного, втішаючись життям. І тут він зачув виття, яке з часів Шер-Хана більше не доводилося чути. Це виття в Джунглях називають пхіал — противне виття шакала, який полює обіч тигра, коли починаються великі лови. Уявіть собі дику суміш ненависті, торжества, страху, відчаю, пронизаних глумлінням,— і це буде отой пхіал, клич, що лунав над Вайнгангою; він то голоснішав, то дрижав і завмирав. Четвірка вовків наїжилася і загарчала, Мауглі ухопив ніж і закам'янів на місці.

— Жоден Смугастий не сміє полювати тут,— сказав він нарешті.

— Це не крик Провісника,— мовив Сірий Брат.— Це якесь велике полювання. Слухай!

Знову почулося завивання — не то ридання, не то сміх, наче то була людина: Мауглі кинувся до Скелі Ради, обігнавши прудких вовків.

Пхао і Акела вже лежали на скелі, а нижче, напруживши кожен м'яз, сиділа решта вовків. Матері з вовченятами подалися в печери: коли долинає пхіал, слабким тут не місце.

Спочатку нічого не можна було розібрати, окрім дзюркотіння Вайнганги в пітьмі і нічного вітру у верхів'ях. Аж тут за річкою провив вовк-чужак. Виття перейшло в протяжний відчайдушний гавкіт.

— Собаки! — сполошився Пхао.— Руді Собаки! Руді Собаки!

За якусь мить почулося втомлене хекання, і худорлявий вовк, увесь змилений, із закривавленими боками, тягнучи передню лапу, кинувся до ніг Мауглі.

— Доброго полювання! Ти звідки? — поважно спитав Пхао.

— Доброго полювання! Я Вантала,— почулася відповідь.

Це значило: вовк-одинак, який полює для себе, своєї подруги і вовченят, живучи десь у віддаленій печері. При кожному подиху тіло його здригалося.

— Хто йде? — спитав Пхао (про це завжди в Джунглях питають після пхіала).

— Руді Собаки із Декана — вбивці! Вони прийшли з півдня, кажуть, у Декані голод, і вони вбивають усіх на шляху. Коли зійшов місяць-молодик, у мене були моя подруга і троє вовченят. Мати вчила дітей заганяти оленя, як то робимо ми, вовки рівнини. Опівночі я ще чув гучні голоси моїх вовченят, вони йшли по сліду. Але на світанні я знайшов усіх чотирьох у траві, і вони вже задубіли. А ще недавно вони були живі, о Вільний Народе! Тоді я кинувся шукати вбивць і знайшов Рудих Собак.

— Скільки їх? — спитав Мауглі, і вся Зграя глухо загарчала.

— Не знаю. Троє з них уже нікому ніколи не зашкодять, а решта гнали і гнали мене, як оленя, і я біг на трьох ногах. Дивіться, о Вовки!

І він витяг уперед скалічену лапу, темну від засохлої крові. Бік у нього був жорстоко погризений, а горло розідране і пошматоване.

— Їж! — сказав Акела, відходячи від м'яса, що його приніс йому Мауглі.

Вовк жадібно накинувся на їжу.

Трохи вгамувавши голод, покалічений вовк сказав:

— Дайте мені оклигати, і нехай тоді вони начуваються! Спорожніло моє лігво, ще зовсім недавно таке затишне, а Кривавий Борг досі не сплачено.

Пхао схвально загарчав, почувши, як хрустять кістки оленя на зубах Вантали.

— Нам знадобляться ці щелепи,— зауважив він.— Із собаками були їхні щенята?

— Ні-ні, лише руді мисливці, тільки дорослі пси з їхньої зграї, великі й сильні.

Це значило, що Руді Собаки із Декана йдуть війною, а вовки знають дуже добре, що навіть тигр поступається цим собакам здобиччю. Вони мчать навпростець крізь Джунглі, і все, що трапляється їм на шляху, збивають з ніг і рвуть на шматки. Хоча Руді Собаки менші за вовків і не такі розумні, як вовки, проте вони дуже сильні і їх буває дуже багато. Коли їх набирається близько сотні, вони називають себе Зграєю, тоді як і сорок вовків — це вже справжня Зграя.

У своїх мандрах Мауглі побував у трав'янистих нагір'ях Декана і бачив, як ці люті пси спали, бавилися і чухалися посеред ям і чагарників, що слугували їм лігвами. Він зневажав і ненавидів Рудих Собак за те, що від них пахло не так, як від вовків, і за те, що в них між пальцями росте шерсть, тоді як у Мауглі і його друзів ноги гладенькі. Однак він знав — Хатхі розповів йому про це,— яка це страшна сила, зграя диких псів. Хатхі і сам поступається їм дорогою, бо поки всіх собак не переб'ють або дичини не стане мало, вони біжать уперед і вбивають усе живе на своєму шляху.

Акела теж знав дещо про цих диких псів. Він спокійно сказав Мауглі:

— Краще померти разом із Зграєю, аніж самому, без ватажка. Це буде добре полювання, і для мене — останнє. Але ти — Людина, і в тебе ще багато ночей і днів попереду, Маленький Брате. Іди на північ, сховайся там, і якщо хтось із вовків лишиться живий, він принесе тобі звістку про нашу бійку.

— Не знаю тільки,— сказав Мауглі без посмішки,— чи піти мені в болота і ловити там дрібну рибу і спати на дереві, чи прохати допомоги у мавп і гризти горіхи, поки Зграя битиметься внизу.

— Ця битва буде не на життя, а на смерть,— сказав Акела.— Ти ще не знаєш цих рудих убивць. Навіть Смугастий...

— Аува! Аува! — гукнув Мауглі ображено.— Одного смугастого злодія я вбив. А тепер послухай: жили-були Вовк і Вовчиця, мої батьки, а ще жив старий сірий Вовк (не надто мудрий, він нині побілів), котрий був для мене батьком-матір'ю. І тому,— він підвищив голос,— я кажу: коли собаки прийдуть, якщо тільки вони прийдуть,— Мауглі і Вільний Народ полюватимуть разом. І я присягаюся буйволом, що викупив мене, я кажу,— і нехай чують мої слова річка і дерева і запам'ятають їх, якщо я забуду,— ось цей мій ніж буде зубом Зграї. Здається, він іще не затупився. Це моє слово, і я його сказав!

— Ти не знаєш собак, Людино з вовчим язиком! — вигукнув Вантала.— Я лише хочу сплатити їм Кривавий Борг, перш ніж вони розірвуть мене на шматки. Вони посуваються повільно, нищачи все на своєму шляху. За два дні я наберуся сили і почну платити їм Кривавий Борг. А вам, Вільний Народе, раджу тікати на північ і жити надголодь, аж поки Руді Собаки не покинуть ваші місця.

— Ви тільки погляньте! — гукнув Мауглі знущально.— Ми, Вільний Народ, повинні тікати кудись, харчитися ящірками і щурами, щоб якось не здибатися з собаками. Вони полюватимуть на наших землях, а ми ховатимемося на півночі, аж поки їм не заманеться полишити нам наші ж володіння! Вони гидкі пси,— руді, жовтопузі, бездомні, у них шерсть росте між пальцями! І ми, Вільний Народ, мусимо тікати і канючити десь недоїдки, їсти падло! Думайте, вибирайте! Добрячі будуть лови! За Зграю, за вовчиць і вовченят у лігві і на волі, за подругу, що жене лань, ми приймемо бій!

Зграя відповіла хлопцеві коротким гучним гавканням, що пролунало серед ночі так, ніби з тріском впало дерево.

— Ми приймаємо бій! — кричали вовки.

— Лишайтеся тут,— сказав Мауглі четвірці.— Нам знадобиться кожен зуб. А Пхао з Акелою нехай готуються до бою. Я йду рахувати собак.

— Це смерть! — вихопився наперед Вантала.— Що зробить проти рудих убивць цей голяк? Навіть Смугастий, і той...

— Ти й справді чужак,— розсердився Мауглі.— Та ми ще поговоримо, коли пси будуть перебиті. Доброго полювання всім!

І він помчав у пітьму, весь у якомусь хмільному передчутті, не дивлячись, куди ступає, і невдовзі простягся на повен зріст, спіткнувшись об Каа на оленячій стежці біля річки.

— Кш-ша! — сердито прошипів змій.— Хіба так годиться — перти, не дивлячись під ноги і розганяти геть усю здобич?

— Вибач, Плескатоголовий,— підвівся на ноги Мауглі.— Справді, я шукав тебе, та от дивина: кожного разу, коли я тебе бачу, ти стаєш товщим і довшим на довжину моєї руки! Тобі немає рівного в Джунглях, о мудрий, сильний і прекрасний Каа!

— А куди ти так поспішаєш? — голос Каа вже пом'якшав.— Не минуло й місяця відтоді, як один шибеник із ножем жбурляв у мене камінням і називав лісовою кішкою за те, що я, бачите, заснув на галявині.

— Авжеж, та ще й та ще й розігнав оленів, а Мауглі тоді полював. Цей Плескатоголовий зовсім оглух і не чув, як йому свистіли, щоб він звільнив стежку для оленів,— спокійно сказав Мауглі, вмощуючись між пістрявими кільцями.

— А тепер цей лукавець ллє солодкий мед на мою душу, і довірливий удав влаштовує йому м'яке сідало, га, бешкетнику? Ну, тепер тобі зручно? Хіба Багіра зуміє так згорнутися?

Хлопець обняв гнучку, як канат, шию Каа і схилив його голову собі на плече, а потім розповів йому про все, що сталося цієї ночі.

— Я, може, й мудрий,— сказав Каа, почувши розповідь,— але що глухий, то глухий. А то я почув би пхіал. Не дивно, що травоїди так стривожилися. Скільки ж усього тих собак?

— Іще не знаю. Я пустився бігом до тебе. Ти старіший за Хатхі. О Каа,— Мауглі аж закрутився радісно,— які то будуть лови! Не всі побачать новий місяць.

— І ти туди ж? Пам'ятай — ти лише Людина; не забувай, яка Зграя тебе вигнала. Нехай вовки ганяють собак.

— Це правда — я Людина. Але цієї ночі я сказав, що я — вовк. Це у мене в крові. Я закликав у свідки річку й дерева, нехай вони запам'ятають мої слова. Я мисливець Вільного Народу, Каа, і залишуся ним, поки Руді Собаки не залишать наші місця.

— Вільний Народ! — буркнув Каа.— Вільні злодії! А ти зв'язав себе смертельним вузлом в пам'ять про вовків, які померли! Погане це полювання!

— Це — моє Слово, і я вже сказав його. Дерева знають, і знає річка. Поки не підуть собаки, моє Слово не повернеться до мене.

— Ссшш! Це міняє все. Я думав узяти тебе з собою на північні болота, але Слово, якщо його дала навіть Маленька Людина,— залишається Словом. Це я, Каа, кажу...

— Спершу подумай добряче, Плескатоголовий, щоб і себе не пов'язати смертельним вузлом. Мені не треба твого Слова, бо я тебе знаю...

— Хай буде так,— сказав Каа.— Я не буду давати Слова. А що ти робитимеш, коли прийдуть Руді Собаки?

— Вони мають перепливти Вайнгангу. Я хочу зустріти їх на мілині, а за мною нехай буде Зграя. Ножем та зубами ми заставили б їх відступити вниз за течією річки і трохи б остудили їхні пащеки.

— Вони не відступлять, і ти пащеки їхні не остудиш,— сказав Каа.— Після цієї сутички не лишиться ані Людини, ані вовченят — лише самі кістки.

— Ала-ла! Помирати, так помирати! Славний буде бій! Це правда, я ще молодий і бачив мало дощів. У мене немає ні мудрості, ні твоєї сили, Каа. Може, ти, Каа, щось краще придумав?

— Я бачив сотні і сотні дощів. Перш ніж у Хатхі випали молочні ікла, я вже залишав у пилюці довгий слід. Клянусь Першим Яйцем, я древніший від багатьох дерев і бачив усе, що робилося в Джунглях.

— Але такого ще не було,— зауважив хлопець.— Досі Руді Собаки не ставали нам поперек дороги.

— Що є, те є. А те, що буде,— то лише повернення давно забутого. Посидь тихенько, я порахую свої роки.

Протягом години Мауглі спочивав посеред кілець Каа, граючись ножем, а Каа, вмостивши голову на піску, згадував про все, що побачив відтоді, як вилупився з яйця. Світло в його очах, здавалося, згасло, і вони стали схожими на тьмяні опали, час від часу він різко смикав головою сюди-туди, мабуть, йому снилися лови. Мауглі розслаблено дрімав: він знав — немає нічого ліпшого, аніж добре виспатися перед полюванням, а він звик засинати будь-якої пори, вдень чи вночі.

Раптом він відчув, як тіло Каа надимається і товщає під ним, величезний удав шипів і свистів, ніби меч, вихоплений із піхов.

— Я бачив усе, що колись народилося під місяцем: і великі дерева, і старих слонів, і скелі, що були голими і гостроверхими, перш ніж поросли мохом. Ти ще живий, Жабеня?

— Місяць щойно зійшов,— позіхнув Мауглі.— Я нічого не розумію...

— Кш-шш! Я знову Каа. Я знаю, минуло небагато часу. Зараз ми спустимося до річки, і я покажу тобі, що треба робити з собаками.

Він кинувся у воду, швидкий, як стріла, і поплив до головного русла Вайнганги, трохи вище плеса, що біля Скелі Миру, а Мауглі пірнув слідом.

— Стривай, ти відстанеш, я пливу швидше! Лягай до мене на спину, Маленький Брате!

Лівою рукою Мауглі обійняв Каа за шию, праву щільно притиснув до тіла і випростав ноги. І Каа Поплив проти течії, як це умів робити лише він, і вода забурунилася довкола шиї Мауглі, а хлопця погойдувало на хвилях, що здіймалися від рухів сковзкого тіла удава. Трохи вище Скелі Миру Вайнганга звужується в тісній ущелині, з-поміж скель заввишки до ста футів, і вода скажено вирує серед безлічі великих і малих каменів. Мауглі не бентежило шумовиння води, бо не було такої води в світі, яка б його злякала. Він дивився на скелі і стривожено ворушив ніздрями: в повітрі пахло чимось солодкаво-кислим — так пахне мурашник у спекотний день.

Хлопець інстинктивно занурився в воду, висовуючи голову для того, щоб набрати повітря. Каа зачепився хвостом за підводну скелю і підтримував Мауглі, а вода шалено мчала повз них.

— Це Місце Смерті,— сказав хлопчик.— Навіщо ми тут?

— Вони сплять,— прошипів Каа.— Хатхі не зверне з дороги перед смугастим, але і той і той зверне з дороги, побачивши Рудих Собак. А руді Собаки, кажуть, ні перед ким не сходять з дороги. То скажи мені, Хазяїне Джунглів, хто в нас найголовніший?

— Вони,— прошепотів Мауглі.— Тут Місце Смерті. Ходімо звідси.

— Е ні, подивися гарненько, не бійся: вони сплять. Тут усе так само, як і тоді, коли я був не довший за твою руку.

Потріскані від часу і негоди бескиди в ущелині Вайнганги з давніх-давен були місцем, де жило Маленьке Плем'я Скель — копіткі, злі чорні дикі бджоли Індії. І Мауглі добре знав, що всі стежки обминають це місце. Протягом віків бджоли жили і роїлися тут, у розщелинах, плямуючи білий мармур старим медом і ліплячи свої чорні щільники все вище і все глибше в пітьмі печер. Ні Людина, ні звір, ні вода чи вогонь не могли їх там зачепити. З обох боків ущелина була ніби оповита мерехтливим чорним оксамитом. І Мауглі здригнувся, підвівши погляд,— над ним висіли гірлянди, міріади сплячих бджіл. А ще були брили та гірлянди і щось схоже на гнилі пні, приліплені до скель. Це були старезні щільники або нові, збудовані в затінку ущелини, де ніколи не буває вітру. Цілі гори гнилих замшілих залишків застрягли між дерев і ліан, що ними поросло бескиддя. Прислухавшись, Мауглі не раз вловлював шерех падіння переповнених медом щільників, які зривалися десь там, у темних лабіринтах, а потім — сердите гудіння і важке скрапування меду на віття.

На одному березі річки була маленька піщана мілина, а на ній — звалище сміття, котре накопичилося за сотні літ: мертві бджоли, трутні, старі щільники, крила метеликів та жуків, що колись крали мед. Усе це злежалося, і гострого запаху від цієї купи було досить, щоб відігнати будь-кого, хто не міг літати і добре знав, що таке Маленьке Плем'я.

Каа плив угору по річці, аж поки не дістався піщаного берега якраз біля входу в ущелину.

— Ось здобич цього року,— сказав він.— Поглянь!

На піску лежали кістяки двох молодих оленів і буйвола. Мауглі бачив, що ні вовк, ні шакал не чіпали кісток, які оголилися від часу.

— Вони перейшли межу, вони не знали,— прошепотів Мауглі,— і Маленьке Плем'я убило їх. Ходімо звідси, поки бджоли не прокинулися!

— Вони не прокинуться до світання,— сказав Каа.— Зараз я розповім одну історію. Багато-багато дощів тому загнаний олень забіг сюди з півдня, не знаючи Джунглів, а за ним по п'ятах гналася Зграя. Збожеволівши від страху, він стрибнув зі скелі. Оскаженіла Зграя подалася за ним. Сонце підбилося високо, а бджіл, сполошених і злющих, була хмара. Ті, що, женучись за оленем, стрибнули у Вайнгангу, померли, перш ніж дісталися води. А ті, що не стрибнули, теж згинули у розщелинах нагорі. Але олень лишився живий.

— Як це могло статися?

— Бо він стрибнув, перш ніж бджоли почули його, і був уже в воді, коли вони зібралися жалити його. А Зграю, котра гналася за ним, поспіль обліпили бджоли, яких потривожив тупіт оленя.

— Той олень лишився живий? — повільно спитав вражений Мауглі.

— Принаймні він не помер тоді, хоча його ніхто не ждав унизу, щоб підтримати на воді, як оце підтримує одного бешкетника старий товстий глухий жовтий удав. Так-так, навіть коли б за ним гналися собаки всього Декана! Що ти на це скажеш?

Голова Каа лежала на мокрому плечі хлопчика, і його язик дрижав коло вуха Мауглі. Запала довга мовчанка, нарешті Мауглі прошепотів:

— Це все одно, що смикати Смерть за вуса, проте... Каа, ти справді наймудріший у Джунглях.

— Так багато хто вважає. Дивись же, коли собаки поженуться за тобою...

— А вони, звичайно, поженуться! Хо-хо! Тут буде чому віткнутися їм у шкуру!

— Якщо собаки, осатанілі від люті, поженуться за тобою, то вони кинуться у воду тут або нижче, бо Маленьке Плем'я прокинеться і пожене їх. А Вайнганга — пожадлива ріка, і у них не буде Каа, щоб утримати їх на воді, отож іще живих їх понесе на мілину поблизу лігов Сіонійської Зграї. Отам вовки і схоплять їх за горлянку.

— О-о! Краще й бути не може, хіба що стануть на заваді невчасні дощі. Тепер лишається дрібничка: побігти і стрибнути. Я зроблю так, що пси мене помітять і кинуться слідом за мною.

— А ти вже обдивився скелі вгорі, з боку берега?

Ні, забув.

— Піди подивися. Земля там погана, вся в вибоїнах. Ступнеш абикуди — і все, кінець полюванню. Отже, я залишаю тебе тут. Тільки заради тебе передам звістку твоїй Зграї, щоб знали, де шукати собак. Мені твої вовки не рідня.

Коли Каа хтось не подобався, він міг виказати до того свою зверхність як ніхто в лісі, за винятком хіба що Багіри. Він поплив униз по течії і проти Скелі Ради побачив Пхао і Акелу — ті прислухалися до нічних звуків.

— Кшш, вовки! — весело гукнув він.— Руді Собаки попливуть униз по річці. Якщо не боїтеся, можете чатувати на них на мілині.

— Коли ж вони прийдуть? — спитав Пхао.

А де мій хлопчик? — спитав Акела.

— Прийдуть, коли їм заманеться,— сказав Каа.— Посидите, то й побачите. А твій хлопчик, від якого ти взяв Слово і тим прирік його на смерть, твій хлопчик зі мною, і якщо він іще живий, то це не твоя заслуга, сивий пес! Чигай на своїх ворогів тут і радій, що ми з хлоп'ям на твоєму боці!

Каа знову помчав стрілою по річці і пристав до виступу посеред ущелини, поглядаючи вгору на обриси скель. Невдовзі він помітив на тлі зоряного неба голову Мауглі; потім у повітрі щось промайнуло і з різким сплеском упало в воду. Мить — і Мауглі вже гойдався на хвилях.

— Хіба це стрибок — уночі? — презирливо скривився хлопець.— Я стрибав удвічі далі заради втіхи. Там, нагорі, невдале місце: низькі чагарі і розколини, та ще й заліплено все бджолами. Я нагромадив камінюччя по краях урвища. Я зіштовхну його вниз, щойно кинуся бігти, отоді Маленьке Плем'я розізлиться і хмарою посуне позаду мене.

— Це хитрощі Людини,— спокійно завважив Каа,— ти мудрий, але май на увазі — Маленьке Плем'я завжди люте.

— Та ні, в сутінках усе крилате, хоча й ненадовго, засинає. Я почну гру з собаками в сутінки, бо вдень вони краще бігають. А зараз вони женуться по кривавому сліду за Ванталою.

— Яструб Чіль не залишить дохлого буйвола, а Рудий Собака — кривавого сліду,— сказав Каа.

— Так я поведу їх новим слідом,— по їхній же крові, вони в мене наїдяться землі. А ти лишишся тут, Каа, поки я не повернуся із псами.

— А що, коли вони вб'ють тебе в Джунглях, або Маленьке Плем'я вб'є тебе, перш ніж ти стрибнеш у річку?

— Коли помру, тоді й будеш оплакувати,— незворушно відповів Мауглі.— Доброго полювання, Каа!

Він відпустив шию удава і поплив униз ущелиною, як колода в повінь, прямуючи до мілини і сміючися від задоволення. Найбільше в світі Мауглі любив «смикати Смерть за вуса», як казав він сам, аби Джунглі відчули, що він їх Повелитель. З допомогою Балу він частенько брав мед у бджолиних дуплах і добре знав, що бджоли не люблять запаху дикого часнику. Отож він нарвав пучок часнику і побіг по кривавому сліду Вантали, що тягся на південь. Вряди-годи він поглядав на дерева, прислухався і підсміювався.

«Я був Жабенятком Мауглі, потім назвав себе Вовченям, тепер я маю стати Мавпою Мауглі, а потім — Мауглі Оленем. А тоді, можливо, я стану Людиною Мауглі. Ха!» — і він провів пальцем по довгому лезу свого ножа.

Кривавий слід Вантали вів поміж густими товстими деревами, тоді вивів у перелісок. За дві милі від Бджолиних Скель ліс скінчився. Від останнього дерева до низьких чагарів Бджолиної Ущелини тяглося відкрите поле, де ніде було сховатися навіть вовку. Мауглі довго оглядав місцину. Потім повернувся до сліду Вантали, заліз на дерево, вмостився на довгій гілляці над стежкою, запхнув пучок часнику в розщелину і почав тихенько гострити ножа об босу підошву.

Невдовзі перед полуднем, коли сонце вже добряче припікало, Мауглі почув тупіт і запах собачої зграї, котра вперто і люто переслідувала Ванталу. Якщо дивитися згори, то Дикий Собака з Декана здається вдвічі меншим за вовка, та Мауглі знав, які сильні в нього лапи і щелепи. Роздивляючись гостру руду морду ватажка, що нюшив слід, він гукнув йому:

— Доброго полювання!

Ватажок підвів голову, і одразу всі Руді Собаки зупинилися. їх була ціла зграя: підібгані хвости, широкі груди, худі зади. Близько двохсот собак зібралося під деревом. Дикі пси завжди злі й непривітні навіть у своєму рідному Декані.

Мауглі бачив, як ватажок зграї жадібно обнюхує слід і рветься бігти вперед. «Так вони завидна дістануться до лігвища»,— подумав Мауглі і вирішив до присмерку затримати собак під деревом.

— З чийого дозволу ви тут? — спитав Мауглі.

— Всі Джунглі — наші,— почув він у відповідь, а той, хто це сказав, вишкірив білі зуби.

Мауглі посміхнувся і поворушив голою ногою над самісінькою головою ватажка. Цього було більше аніж досить — тупа лють охопила собак. Ватажок загарчав, підстрибнув, а Мауглі підібгав ногу і сказав уїдливо:

— Пес, рудий пес! Ану, забирайся геть до себе в Декан — жерти ящірок! Ти, рудий, шолудивий пес! У тебе шерсть між пальцями, ти, потвора! — і він знову поворушив ногою.

— Ану, стрибай униз, безволоса гола мавпа! — завила зграя.— Стрибай, а то ми заморимо тебе голодом!

Саме цього й треба було Мауглі. Він ліг, випроставшись уздовж гілляки, притулився щокою до кори і впродовж кількох хвилин шпетив собак, а тоді їхніх подруг і щенят. А в світі нема мови більш ущипливої й колючої, аніж та, що нею говорять мешканці Джунглів, коли хочуть когось образити і виказати презирство. Отак Мауглі поступово довів зграю до сказу. Спочатку вона гарчала, потім загавкала, тоді завила хрипко. А тим часом Мауглі тримав праву руку зігнутою в лікті, а ноги його міцно стискали гілку. Величезний рудий ватажок кілька разів підскакував у безсилій люті, але Мауглі боявся промахнутися. Нарешті лють додала псові сили. Він підскочив футів на сім-вісім від землі. Тоді рука Мауглі метнулася, як змія, вхопила рудого пса за загривок, і гілка зігнулася так, що Мауглі мало не впав на землю. Та хлопець не послабив мертвої хватки і витяг рудого, що повис, немов дохлий шакал, до себе на сук. Лівою рукою Мауглі дістав ніж, відрубав рудий кошлатий хвіст і жбурнув ватажка на землю.

Отепер собаки не побіжать по сліду, поки не впораються з Мауглі. Хлопець бачив, як вони всідалися, як тіла їхні здригалися від люті — вони жадали кривавої помсти.

Вдоволений Мауглі виліз на найвищу гілляку, зручно вмостився й заснув. Через три-чотири години він прокинувся і подивився вниз — усі собаки сиділи під деревом — мовчазні, люті, з безжалісними очима. Сонце вже сідало. За півгодини бджоли сховаються в свої закутки, а, як вам відомо, Руді Собаки непевно почуваються в сутінках.

— Мені не потрібні такі вірні охоронці,— сказав Мауглі,— але я цього не забуду. Ви справжні пси, та, на мій погляд, надто схожі один на одного. Саме тому я й не віддам вашому ящіроїдові його хвоста. Хіба ти не вдоволений, Куцохвостий?

— Я сам вирву з тебе тельбухи! — прохрипів ватажок, безсило гризучи коріння дерева.

— Поміркуй-но, Куцохвостий: тепер у тебе народиться багато рудих щенят із червоним обрубком замість хвоста. Іди додому, рудий, і кричи скрізь, що це зробив я. Не хочеш? Тоді ходімо зі мною — вставлю тобі клепку!

І він скакнув, як мавпеня, на сусіднє дерево, потім — далі, далі, а зграя подалася за ним, підвівши ощирені морди. Часом хлопець удавав, ніби падає, і пси давили одне одного, у безсилій надії схопити його. Дивне це було видиво — хлопець із ножем, що холодно зблискував у призахідних променях, а внизу — мовчазна люта руда зграя. На останньому дереві Мауглі добояче натерся часником і швиргонув собакам обрубок хвоста їхнього ватажка. Зграя на якусь мить відсахнулася від дерева.

— А тепер — гайда за мною, аж до самого вашого скону!

Мауглі стрибнув з дерева, і перш ніж собаки щось збагнули, мов вихор помчав до Бджолиних Скель.

Собаки глухо завили і кинулися незграбним підтюпцем за ним. Мауглі на це й розраховував, бо інакше він ніколи б не наважився перетнути дві милі відкритого поля. Завдання полягало в тому, щоб тримати зграю на певній відстані і не дати їй збочити. Хлопець біг спритно, рівно, пружно, а за ним, кроків за п'ять,— ватажок. Решта потяглася вервечкою, засліплена жадобою помсти.

Мауглі перевіряв відстань на слух, зберігаючи сили наостанок, щоб промчати по Бджолиній Скелі.

Бджоли поснули смерком, бо квіти вже позакривалися. Та тільки пролунали перші кроки Мауглі, як він почув такий шум, ніби під ним загула земля. Тоді він побіг так, як ніколи в житті не бігав, по дорозі звалив ногою одну, дві, три купки каміння в темні провалля, і до нього долинув гул, схожий на морський прибій під склепінням печери. Хлопець побачив течію Вайнганги далеко внизу і пласку трикутну голову в воді. З усіх сил відштовхнувшись, він стрибнув ногами вперед, а за ним рудий безхвостий ватажок, і перший упав у рятівну воду, задихаючись і торжествуючи. Жодного укусу не було на його тілі: часник на кілька секунд, поки він біг Скелею, відлякнув бджіл.

Коли Мауглі випірнув, його підтримував Каа, а зі скелі падали в річку якісь великі важкі клубки, схожі на суцільне скупчення бджіл, і лиш ті клубки торкалися води, бджоли злітали вгору, а труп собаки підхоплювала течія і несла кудись униз. Над Бджолиною Скелею чулося оскаженіле гавкання, що тонуло в зловісному гулі міріадів крил. Багато собак провалилося в ущелини, підземні печери і там задихалися, клацали зубами в місиві щільників і, напівмертві, обліплені роями бджіл, котилися вниз, да чорні купи сміття. Деякі впали на дерева, що росли внизу, і бджоли обліпили їх, та більшість, знетямлена від укусів, кидалася в воду, а Вайнганга, як сказав Каа, пожадлива річка.

Каа міцно тримав Мауглі, поки хлопець відсопувався.

— Нам не можна лишатися тут,— сказав полоз.— Бджоли розлютилися не на жарт. Пливімо!

Тримаючись глибоко у воді і часто пірнаючи, Мауглі поплив униз за течією з ножем у руці.

Майже половина зграї, збагнувши, що вони потрапили в пастку, круто завернула вбік і кинулася в воду, там, де ущелина переходила в круті береги, їх скажений гавкіт і погрози «лісовій мавпі», котра довела їх до такої ганьби, поєднувалися з виттям і скавчанням — то собак жалило Мале Плем'я. Залишатися на березі означало смерть, і собаки розуміли це. Зграю несло все далі і далі вниз, до Затоки Миру, та сполохані бджоли летіли за собаками і заганяли їх у воду. Мауглі чув голос безхвостого ватажка, котрий наказував своїм не відступати і знищити всіх Сіонійських вовків.

— Хтось убиває в темряві позаду нас! — гавкнув один із псів.— Вода тут закривавлена!

Мауглі пірнув, мов видра, потягнув пса під воду раніше, ніж той роззявив пащеку, і темні густі плями попливли по воді біля Затоки Миру, а тіло собаки спливло, перевернувшись набік. Пси хотіли були повернути назад, та течія зносила їх униз, дикі бджоли лізли у вічі та вуха, голови, а поклик Сіонійської Зграї в пітьмі лунав усе голосніше. Мауглі знову пірнув, і знову один із псів виплив мертвим, і знову зчинився гамір усередині зграї: одні волали, що краще вийти на берег, інші вимагали, щоб ватажок вів їх назад у Декан, решта гукала Мауглі, щоб той виткнувся з води і дав себе убити.

— Коли вони лізуть у сутичку, то стають надто злі і галасливі,— завважив Каа.— Решту зроблять твої брати там, унизу. Маленьке Плем'я полетіло на ночівлю, і я теж піду. Я не допомагаю вовкам.

Берегом пробіг вовк на трьох ногах, то пританцьовуючи, то припадаючи до землі, то вигинаючи спину і підстрибуючи, наче грався зі своїми вовченятами. То був чужак Вантала. Він не промовив жодного слова, але продовжував свій страшний танок на очах у псів.

Собаки довго пробули в воді і пливли важко: шерсть їхня намокла, кошлаті хвости розбухли, наче губки, а самі вони так потомилися і ослабли, що мовчки стежили за двома палаючими очима, що супроводжували їх, не відстаючи ні на крок.

— Погане полювання,— сказав нарешті один із псів.

— Добряче! — сміливо вискочив із води Мауглі і всадив йому довгий ніж під лопатку, так що пес і не огризнувся.

— Це ти, Людське Дитинча? — гукнув з берега Вантала.

— Запитай мертвих, чужинцю,— відповів хлопець.— Хіба не вони ото пливуть униз за течією? Я вдоста нагодував цих псів грязюкою, обдурив їх серед білого дня, а їхній ватажок тепер без хвоста, проте і тобі ще лишиться робота. Куди їх гнати?

— Я зачекаю,— сказав Вантала.— Вся довга ніч іще попереду, там подивимось.

Усе ближче і ближче лунав гук Сіонійських вовків:

— За Зграю, за всю Зграю ми приймаємо бій!

І нарешті річка винесла диких псів на піски і мілини напроти Сіонійських Печер.

Тут вони збагнули свою помилку. Їм треба було вилізти з води раніше і напасти на вовків на березі. Тепер було надто пізно. По всій мілині палахкотіли вовчі очі, і окрім страшного пхіала, який не вщухав з вечора, в Джунглях не чутно було жодного звуку. Ватажок псів гукнув:

— Ану, нападайте!

Уся зграя помчалася до берега, розбризкуючи на мілині воду, так, що поверхня Вайнганги скипіла піною і хвилі завирували по річці, наче від пароплава. Мауглі кинувся в бійку, колов і кремсав собак, котрі, збившись докупи, виринали на прибережний пісок.

І почалася запекла битва.

Вовки билися на вогкому червоному піску, поміж кореневищами дерев, у чагарях, у траві, бо і тепер псів було вдвічі більше, і то була боротьба не на життя, а на смерть. Тут змагалися не лише широкогруді, ікласті вовки з дикими очима, а й вовчиці, які билися за своїх вовченят, а інколи поряд із ними хапали зубами ворога і вовченята-перволітки, ще не перелинялі, кошлаті.

Щоб ви знали: вовк хапає за горлянку або за бік, а пси більше кусають за ноги, отож коли собаки бовталися в воді і високо задирали голови, перевага була на боці вовків, на суші вовкам доводилося кепсько, але як у воді, так і на березі ніж Мауглі влучав точно й безжально.

На допомогу Мауглі пробилася четвірка. Сірий Брат, припавши до колін хлопця, захищав його живіт, решта охороняли спину й боки або ставали над ним, коли розлютований пес кидався просто на ніж і стрибком збивав Мауглі з ніг. А потім усе змішалося в купу, що снувала сюди-туди берегом. Краєм ока хлопець побачив Акелу: з обох боків на ньому висіло по рудому собаці, а в третього він учепився своїми беззубими щелепами.

Ніч минала, і шалений біг на місці продовжувався. Собаки втомилися і вже боялися нападати на сильніших вовків, хоча ще й не наважувалися тікати. Мауглі відчував, що скоро вже буде кінець битві, і вдовольнявся тим, що лише ранив ворога, не вбиваючи його. Вовки-перволітки тепер нападали сміливіше, можна було інколи й перепочити. Вже один тільки виблиск ножа змушував пса тікати.

— М'ясо обгризене майже до кістки! — прохрипів Сірий Брат.

— Але кістку ще треба розгризти,— відповів йому Мауглі.— Ось як це роблять у нас у Джунглях.— Червоне лезо ножа ковзнуло, мов полум'я, і встромилося в бік Рудого Собаки, на задні лапи якого навалилося тіло вовка.

Це був Вантала. На нього було страшно дивитися, але він тримав собаку в щелепах, наче в лещатах, і той не міг ворухнутися.

— Клянусь буйволом, що викупив мене,— зловтішно вигукнув Мауглі,— це Куций!

Справді, в зубах у Вантали був великий темно-рудий ватажок.

Один із псів кинувся був йому на допомогу, та Мауглі встиг заступити йому дорогу і встромив у нього ніж.

— Ось як це роблять у нас у Джунглях! — вдоволено сказав хлопець.

Щелепи Вантали все дужче стискали горлянку ворога, і пес здригнувся і завмер.

— Годі! Кривавий Борг сплачено! — сказав Мауглі.— Заспівай свою пісню, Вантало!

— Він більше не полюватиме,— мовив Сірий Брат.— І Акела теж, схоже, замовк навіки.

— Ми перемогли! — прогримів Пхао.— Вони тікають! Женіть, женіть їх звідси, Мисливці Вільного Народу!

Пси один за одним покидали темний закривавлений пісок і покрадьки тікали в гущавину Джунглів, туди, де дорога ще була вільна.

— Стривайте! — гукнув Мауглі.— Платіть Борг! Вони вбили Акелу! Нехай жоден не втече живим!

І він помчав із ножем до берега, щоб зашкодити втечі рудих собак. Та ось з-під гори мертвих тіл з'явилася голова і лапи Акели, і Мауглі опустився перед ним на коліна. Той був іще живий.

— Хіба я не казав, що це буде моя остання битва? — прошепотів Акела.— Добрячі були лови! А як ти, Маленький Брате?

— Я живий, Акело...

— А я вмираю... і хочу, щоб ти був зараз біля мене, Маленький Брате.

Мауглі поклав поранену голову Акели собі на коліна і обняв його.

— Давно минули часи, коли був живий Шер-Хан, а Людське Дитинча качалося голісіньке в пилюці,— кашляючи, сказав вовк.

— Ні, ні, я вовк! Я однієї крові із Вільним Народом! — вигукнув Мауглі.— Не зі своєї волі я став Людиною!

— Ти Людина, Маленький Брате, вовченя, виплекане мною. Ти Людина, інакше Зграя втекла б від Рудих Собак. Тобі я зобов'язаний життям, а сьогодні ти врятував усю Зграю. Тепер сплачені всі борги. Іди до своїх. Кажу тобі, зінице мого ока, полювання закінчено. Іди до свого племені, до людей.

— Я не піду. Я сам полюватиму в Джунглях. Я тобі кажу.

— За літом підуть дощі, за дощами прийде весна. Іди до людей. Більше мені нічого сказати. А зараз я говоритиму зі своїм племенем. Маленький Брате, можеш підвести мене на ноги? Я ж бо Ватажок Вільного Народу!

Мауглі обережно і ласкаво підвів Акелу на ноги, обхопивши його руками, але вовк глибоко зітхнув і почав Пісню Смерті, яку належить спі-вати кожному ватажкові в останню мить життя. Пісня лунала все гучніше, линула далеко за річку, а коли змовкло останнє «Доброго полювання!», Акела звільнився на мить із рук Мауглі, смикнувся і впав мертвий.

Мауглі сидів, опустивши голову на коліна, забувши про все, а тим часом останнього з псів нагнали і прикінчили люті вовчиці. Потроху крики стихли, і вовки, кульгаючи, почали рахувати загиблих. П'ятнадцять вовків і шестеро вовчиць полягли біля річки. А решта була вся в ранах.

Мауглі просидів до самого ранку. Волога від роси і крові морда Пхао лягла йому на руку, і Мауглі відсунувся, щоб той міг бачити розпростерте тіло Акели.

— Доброго полювання! — мовив Пхао, наче Акела міг його почути, а потім обернувся і через своє закривавлене плече крикнув:

— Вийте, собаки! Сьогодні помер Вовк!

Зате з усієї зграї Рудих Собак з Декана, котрі пишалися тим, що ніщо живе не може їх спинити, жоден не повернувся до Декана, щоб розповісти всім, якої жахливої поразки вони зазнали.