Майстер

Глава 1 Січень 1895 р.

ІНОДІ СЕРЕД НОЧІ йому снилися мертві, знайомі обличчя і напівзабуті лиця, що, мов метеори, промайнули його життям. Прокинувшись, він подумав, що за годину світатиме; і ще протягом кількох годин не буде чутно жодного звуку чи руху. Він торкнувся задубілих м’язів шиї; на дотик вони виявилися твердими й негнучкими, та болю не спричиняли. Повернувши голову, він почув хрускіт власних м’язів. «Риплю, мов старі двері»,— промовив він сам до себе.

Він знав, що треба знову заснути. Не можна лежати без сну протягом цих годин. Він і хотів би поринути в благословенну темряву, тільки б не дуже густу, потрапити до місцини, де не буде нікого й нічого, де можна відпочити від цих нав’язливих образів.

Наступного разу він прокинувся дивно збуджений і не розумів, де перебуває. Він часто прокидався в такий спосіб: схвильований, майже не пам’ятаючи, що бачив уві сні, жахаючись прийдешнього дня. Часом, куняючи, він бачив себе розніженим у сонячному мареві ранньої весни в Беллосгардо, на стільці під стіною старого будинку, коли далечінь ховається в тумані, а єство наповнює всеосяжне задоволення від теплих доторків сонця до щік і свіжих запахів гліциній, ранніх троянд і жасмину. У таких випадках, прокинувшись, він сподівався, що й день буде схожим на сон, що відблиски тих кольорів, того тепла та легкості супроводжуватимуть його аж до приходу наступної ночі.

Але цей сон був інакшим. То була ніч або пізні сутінки в якомусь старому італійському місті, на кшталт Орвіето чи Сіени, та в якому саме, було не ясно; то було просто старе місто з вузенькими вуличками, і він поспішав. Він не знав, чи був у ньому сам, а чи з кимось, але кудись квапився, а навколо було багато студентів, які повільно піднімалися на пагорб повз освітлені вікна крамниць, кав’ярень і ресторанів. Йому доводилося маневрувати, щоб знайти можливість їх обганяти, адже він дуже поспішав і був знервований. Попри всі спроби згадати, він не пам’ятав, чи був там із кимось; напевно, він був не сам, але супутник, мабуть, ішов позаду. Йому не вдавалося відновити в пам’яті чиюсь явну присутність, але, здається, поруч була якась тінь і час від часу лунав голос, який ліпше за нього знав, що треба поспішати, і, тихо лаючись, вимагав швидше порозганяти студентів, аби не плуталися під ногами.

Чого йому це наснилося? Пригадується, біля кожного світляного проміжку відкритого простору йому кортіло звернути з гамірної вулички на широкий майдан, але настирний голос не давав цього зробити, щоразу наполягаючи на тому, щоб рухатися далі. Чи дійсно цей надокучливий супутник наказував йому йти? Нарешті він вийшов на великий, традиційно італійський майдан, оточений вежами та гостроверхими дахами, що підпирали темне й неозоре чорнильно-синє небо. Він зупинився, удивляючись у цю картину, захоплено вбираючи її класичну симетрію і текстуру. У центрі майдану, згадавши це, він здригнувся, колом стояли люди. Він не бачив їхніх облич, тільки спини. І вже збирався до них підійти, коли фігури раптом обернулися. Серед них була його мати, у старості, така, якою він її востаннє бачив. Поруч із нею, в оточенні інших жінок, стояла тітка Кейт. Вони обидві померли багато років тому. Жінки усміхались і повільно рухалися до нього, їхні обличчя виглядали просвітлено, мов на полотні. Йому пригадалося слово, що наснилося так само, як і вся сцена. Чи то було слово: «благально»? Жінки просили, молили, заклинали його чи когось іншого, простягали вперед руки в німому благанні, та, коли вони наблизилися, він прокинувся, весь у холодному поту, охоплений єдиним бажанням, аби вони заговорили, щоб тільки він міг удовольнити жадання чи потребу цих двох жінок, яких він любив найбільше. Як після-смак цього сну прийшов виснажливий, тоскний сум, а з ним і нагальна, всеосяжна потреба засісти за писання, адже він знав, що заснути знову не зможе, тож слід якось утишити себе, заглушити цю тугу за двома найдорожчими жінками, котрих він утратив назавжди.

На мить він закрив обличчя руками, а потім згадав, що змусило його прокинутись, і тепер він усе віддав би, щоб тільки забути той момент, аби він не мучив його цілий день. На тому майдані він заглянув у вічі своїй матері, її погляд був повен паніки, а губи — готові розверзтись у крику. Очевидно, вона страшенно потребувала чогось такого, що не могла отримати, а він не допоміг їй.

НАПЕРЕДОДНІ НОВОГО РОКУ Генрі відхилив усі запрошення. У листі до леді Волслі він писав, що цілий день просидів на репетиціях у компанії гладких жінок, які робили костюми. Йому було ніяково та тривожно, часом лихоманило, а іноді й захоплювало те, що діялося на сцені, бо театр іще був для нього чимось новим і зворушливим. Він просив леді Волслі та її чоловіка помолитися за нього перед прем’єрою, до якої вже залишалось недовго.

Увечері він був ні на що не здатний, а вночі погано спав. Ні з ким не бачився, крім власних слуг, але ті розуміли, що його ліпше зайвий раз не турбувати.

Прем’єру його п’єси «Ґай Домвілль» про заможного спадкоємця, котрий мусить зробити вибір між продовженням традицій католицької родини та усамітненням у монастирі, заплановано на п’яте січня. Усі запрошення вже розіслано, і багато хто вже відповів, що вдячно їх приймає. Александр — режисер і виконавець головної ролі — мав добрі зв’язки серед театралів і забезпечив акторів дорогими костюмами, що достовірно відтворювали дух XVIII ст., коли відбувалося дійство. І все ж таки, попри своє захоплення товариством акторів і світлом рампи, попри щоденні зміни та невеличкі зрушення в постановці, він зауважував, що не створений для театру. Сідаючи за письмовий стіл, він важко зітхав, так хотілось аби це був звичайний письменницький день, коли можна перечитати написане вчора, провести весь ранок у неспішному редагуванні, а потім усю пообідню пору писати щось нове. Та він розумів, що цей настрій швидко зміниться: щойно в кімнаті запалять світло, він знову бачитиме театр єдиною втіхою свого життя, знову зненавидить незайманість порожнього аркуша. Генрі здалося, що середній вік зробив його примхливим.

Відвідувачка прийшла рівно об одинадцятій. Її лист був дуже коректним і наполегливим, і він не зумів відмовити. Вона писала, що невдовзі назовсім виїде з Парижа і це буде її останній візит до Лондона. У її тоні звучали дивна приреченість і остаточність, зовсім невластиві її натурі, що змусило його розхвилюватись і зважити на серйозність її становища. Він не бачив цю жінку протягом багатьох років, але отримував від неї листи і, звичайно ж, до нього доходили звістки про неї. Однак того ранку, перебуваючи під впливом свого сну і переживаючи за п’єсу, він сприймав її просто як іще одне ім’я, записане у щоденнику; пам’ять про давнішні події, пов’язані з її образом, і сам він, уже давно геть зів’яли.

Та коли вона ввійшла до кімнати, старече лице тепло всміхається, велике кістляве тіло рухається повільно й обережно, вітання — такі радісні, відкриті та зворушливі, голос звучить так співучо й тихо, майже пошепки, він легко забув про репетицію, яку пропустив, і про саму п’єсу. За ці роки він зовсім відвик від своєї прив’язаності до цієї жінки й тепер ніби повернувся в ті роки, коли йому було трохи за двадцять і він мешкав у Парижі в компанії французьких і російських письменників.

У подальші роки примарні тіні тих, хто не зумів, а може й не планував, досягти успіху, почали його цікавити не менше, ніж постаті відомих людей. Сьогоднішня відвідувачка була дружиною князя Оболенського. Князь мав репутацію суворого відлюдника, доля Росії та власне високе призначення вигнанця його цікавили більше, ніж салонні задоволення та гламурне оточення. Княгиня теж була росіянкою, та майже все життя прожила у Франції. Навколо цього подружжя завжди точилися балачки, пересуди, постійно були якісь припущення та натяки. Він уважав це даниною часу та місцю. Здавалося, кожен його знайомий цікавиться цими людьми, напевно, їх приваблювала аура іншого життя: наполовину явного, наполовину таємного, про що можна було здогадуватись, але не вільно говорити вголос. Коли він жив у Парижі, усі навколо вдивлялись у лиця інших, шукаючи прихованих свідчень, уважно дослухалися до розмов у бажанні почути найменший натяк на щось іще. У Нью-Йорку чи Бостоні такого не було, та й у Лондоні, коли він туди переїхав, теж люди дозволяли собі жити відкрито, без ніяких секретів, якщо, звичайно, не хотіли створити довкола себе атмосферу нарочитої таємничості.

Генрі пам’ятає, як одразу по приїзді до Парижа був шокований тамтешньою двоїстістю культурного товариства. Саме таке враження виникло в нього від споглядання всіх тих жінок і чоловіків, які під уважним оком романістів легко відмовляли собі в тому, що їм найдужче подобалося.

Йому ніколи не подобались інтриги. Але він волів знати чужі секрети, бо незнання означало б, що він геть усе пропустив. Але сам він ніколи нічого цікавого не викрив і навіть жодного разу не зумів розпізнати момент, коли новина починала курсувати товариством, яке миттєво пожвавлювалось, охоплене тривожною піднесеністю. Відвідувачі паризьких літературних салонів скидалися на гравців «Віриш, не віриш?», які постійно переповідають сенсації, прикидаючись, що самі в них не вірять. Він про все дізнавався саме від них.

Він знайшов, де всадовити княгиню, приніс їй кілька додаткових подушок, а потім запропонував пересісти в шезлонг, де їй було б зручніше.

— У моєму віці,— всміхнулась вона,— вже ніде не буває зручно.

Генрі перестав кружляти кімнатою і подивився на гостю. Він давно вже помітив, що варто було його спокійним сірим очам зупинитися на чиємусь обличчі, людина одразу заспокоювалася, ніби розуміючи, чи, принаймні, йому так здавалося, що грайливі балачки скінчились і настав час поговорити серйозно.

— Мені доведеться повернутися до Росії,— неквапно сказала вона, ретельно вимовляючи французькі слова.— Я мушу це зробити. Коли я кажу «повернутись», це звучить, ніби я там коли-небудь уже була. Так, я була там, але проведений у тій країні час для мене зовсім нічого не значить. Я не маю бажання знов опинитися в Росії, але він наполягає на тому, щоб я переїхала туди, щоб залишила Францію назавжди.

Ці слова супроводжувалися її звичайним усміхом, але тепер крізь нього проступала мука й нерозуміння. Разом із княгинею до кімнати ввійшло минуле, і тепер, після смерті батьків і сестри, згадки про роки, коли вони були ще живі, наповнювали серце болем і меланхолією. Час не приносив полегкості, а молодим чоловіком він і гадки не мав, що втрати несуть із собою такий біль, від якого ніщо не рятує, лише робота та сон можуть бодай на трохи його втишити.

М’який голос і природність манер свідчили про відсутність у ній якихось змін. Усі знали, що чоловік погано з нею поводиться. У нього були проблеми з маєтками, і зараз княгиня розповідала про якийсь віддалений куток, до якого її буде заслано.

Шовковисте січневе світло заливало кімнату. Він сів, аби послухати. Йому було відомо, що князь Оболенський залишив у Роси сина від першого шлюбу, а сам довгі роки відлюдником жив у Парижі. Навколо нього завжди відчувався дух політичних інтриг, ніби князь розраховував на якесь майбутнє в історії Росії, чекаючи на свій час.

— Мій чоловік каже, що нам усім час повернутися до Росії, на батьківщину. Він зробився реформатором. Каже, що Росії настане кінець, якщо не відбудуться реформи. Я сказала йому, що Росії настав кінець уже дуже давно, та промовчала про те, що він не цікавився ніякими реформами, доки не потонув у боргах. Родина його першої дружини самотужки виховала сина і тепер нічого й чути не хоче про мого чоловіка.

— Де ви будете жити? — поцікавився він.

— Я житиму в майже палаці, зі стін якого сиплеться тиньк, а пришелепуваті селяни розплющуватимуть носи об скло моїх вікон, якщо в тих вікнах іще лишилося скло. І в такому місці я житиму.

— А Париж?

— Доведеться все покинути: будинок, слуг, друзів усього мого життя. Я помру від холоду чи від смертельної нудьги. Іншого вибору просто не буде.

— Але чому? — м’яко запитав він.

— Він каже, що я розтринькала всі його гроші. Мені довелося продати будинок. Я годинами палила листи і плакала. Повикидала весь свій одяг. А тепер прощаюся з усим і всіма. Завтра поїду з Лондона, щоб провести місяць у Венеції. А потім я їду до Росії. Він каже, що й інші повернуться, тільки вони їдуть до Санкт-Петербурга. А от мене там бачити не хочуть.

Княгиня говорила з почуттям, але, спостерігаючи за нею, Генрі подумав, що дивиться на одну зі своїх актрис, захоплену власною грою. Часом виникало враження, ніби вона переповідає смішний анекдот, а не говорить про себе.

— Я вже побачилася з усіма своїми знайомими, хто ще живий, і перечитала листи тих, кого вже немає. Стосовно декого довелося зробити і те й інше. Я спалила листи Поля Жуковського, а потім несподівано з ним зустрілася. Не думала, що він іще живий. Він виглядає таким старим... Цього я теж не очікувала.

На мить її погляд зустрівся з його — і кімнату пронизав промінь літнього сонця. Полю Жуковському зараз має бути п’ятдесят, підрахував він подумки. Вони не бачилися багато років, протягом яких ніхто, тим паче, отак похапцем, не згадував його імені.

Генрі завжди пильнував, аби встигнути вчасно змінити тему. Може, було щось у тих листах, якесь речення чи просто згадка про розмову або зустріч. Але він так не думав. Напевно, його гостя з ностальгічного почуття давала зрозуміти, що відбиток минулих років лежить і на ньому. Його відшліфована щирість, неквапність і ввічливість не могли, звичайно, одурити таку жінку. Вона на льоту ловила кожне його слово, кожен погляд і, напевно, про все здогадалася. Звичайно ж, вони про це не говоритимуть, адже й вона лише принагідно назвала ім’я, призабуте, що й досі звучить у його вухах. Це ім’я колись для нього було всим.

— Але ж ви повернетесь?

— Він вирвав у мене обіцянку не повертатися, назавжди залишитись у Роси.

Її голос звучав драматично, і Генрі уявив княгиню на сцені, як вона невимушено рухається, виголошує завчені фрази, а потім раптом випускає стрілу — тоненьку смужку, що мусить зруйнувати ненависний дім. Із усього сказаного, він, нарешті, збагнув, що, власне, трапилось. Напевно, княгиня зробила дуже велику помилку, що повернула її під владу чоловіка. У їхньому колі чутки ширяться миттєво, хтось, напевно, дізнається, і піде поговір. Швидко всі все знатимуть або здогадуватимуться, і зараз вона дає йому це зрозуміти.

Охоплений цими думками, Генрі уважно спостерігав за княгинею, зважуючи кожне сказане нею слово та міркуючи, як може це все використати. Щойно вона піде, треба те все записати. Він сподівався, що не почує ніяких подробиць, ніяких зайвих деталей, але швидко стало ясно, що жінка налякана, і симпатія до неї знов охопила його.

— Знаєте, уже багато хто повернувся, і пишуть, що там пречудово. У Санкт-Петербурзі тепер усе по-новому, але, як я казала, мене там не буде. А Доде, якого я зустріла на вечірці, наговорив мені всіляких дурниць. Він, мабуть, хотів мене цим розрадити. Сказав, що зі мною залишаться згадки. Та яка мені користь зі згадок? Я сказала йому, що ніколи не цікавилася згадками, мене хвилює лише сьогодення та майбутнє. Можливо, якби я мала дар передбачення, то цікавилася б іще й віддаленим майбуттям. Минуле вже спливло, і кому воно тепер потрібне?

— Доде, гадаю.

— Так, авжеж, ви маєте рацію.

Вона підвелась, і Генрі провів її до вхідних дверей. Коли княгиня вийшла, він побачив кеб, що на неї чекав, і здивувався, бо хто мав за нього платити.

— А Поль? Може, вам віддати його листи? Чи потребуєте їх?

Генрі простяг руку, ніби вона нічого й не запитувала. Він уже розкрив рота, щоб сказати щось відповідне, та в останній момент прикусив язика і просто затримав її руку у своїй. Княгиня йшла до кеба, мало не плачучи.

ВІН ЖИВ У ЦИХ КІМНАТАХ на Де Вер Ґарденс[1] уже десять років, але жодного разу ім’я Поля не прозвучало в цих стінах. Його присутність було поховано під купою рутинних справ, пов’язаних із писанням текстів, пригадуванням або вигадуванням чогось. Навіть у сни Поль не приходив уже багато років.

Уже не було потреби записувати кістяк княгининої історії, вона й так закарбувалась у мозку. Він іще не знав, як її опише, чи зобразить останні паризькі дні, коли вона спалює листи, збирає та викидає речі, чи відтворить салонну атмосферу прощання, чи реконструює ту розмову з чоловіком, коли вона дізналася про свою долю.

Він не забуде про її візит, але зараз треба записати дещо інше. Генрі колись уже починав це писати, але, з обережності, усе те знищив. Йому було дивно та сумно з того, що він уже написав і опублікував так багато, що віддав на поталу читачам стільки особистого, але те, про що кортіло написати найбільше, так і залишиться ніким не побаченим, неопублікованим, незрозумілим і не оціненим.

Він узяв ручку й почав. Для таких речей можна було використати шифр або скоропис, який тільки він зуміє зрозуміти, але Генрі писав чітко й розбірливо, тихо промовляючи кожне слово. Він і сам не знав, навіщо це пише, чому самих згадок не буде досить. Але візит княгині, її слова про покарання та пам’ять минулих подій, що ніколи вже не повернуться,— він відволікся від писання і гірко зітхнув,— як вона назвала це ім’я, ніби Поль і досі був десь тут, десь зовсім недалеко, уся їхня розмова керувала його рукою, задаючи тон написаному.

Він схилився над папером, як і тоді, майже двадцять років тому, коли повернувся до Парижа після того, як отримав від Поля записку. На безлюдній вуличці прекрасного міста він стояв у сутінках і дивився вгору, чекаючи на появу світла від лампи у вікні четвертого поверху. Коли запалили світло, він побачив у вікні лице Поля Жуковського, його темне волосся, неспокійні очі, похмурий вираз, що так швидко міг обернутися на усмішку, тонкий ніс, широке підборіддя, бліді губи. Настала ніч, і він зрозумів, що на неосвітленій вуличці став зовсім непомітним, але не міг змусити себе ні повернутися до власного помешкання, ні спробувати потрапити до Полевих кімнат.

Записка Поля була недвозначною. Він ясно давав зрозуміти, що буде сам, і дійсно, ніхто до нього не заходив і не виходив на вулицю. Але й сам Поль більше не з’являвся у вікні. Тепер він замислився, чи не були ті години чекання єдиними справжніми в його житті. Їх було б правильно порівняти зі спокоєм і тихою безнадією морської подорожі, коли зависаєш між двома країнами, наче над прірвою, знаючи, що невдовзі доведеться зробити крок, який може стати кроком у прірву, в омріяне, у невідомість. На тій вуличці він чекав на мить, коли знову побачить недосяжне лице. Годинами стояв там, мокнув під дощем, сахався від поодиноких перехожих, але так і не спостеріг більше підсвіченого лампою обличчя.

Генрі записав події тієї ночі, а потім обдумав усе, що було далі, чого ніколи не довірить жодному секретному шифру, хай навіть той текст і буде знищеним дуже швидко. Решту історії можна тільки уявити, бо навіть він ніколи не зможе довірити її словам. Бо в тій історії десь на середині свого мовчазного стояння він перетнув вуличку, виявивши цим свою присутність, і Поль спустився до нього, а потім вони дуже тихо піднімалися сходами. Обом було зрозуміло, що має статися далі, адже Поль у записці все чітко написав.

Він помітив, що руки тремтять. Ще ніколи він не дозволяв своїй уяві зайти за цю межу. Нині він до неї впритул наблизився, хоча й це було неправдою, бо тієї ночі він простояв під дощем аж до ранку. Коли денне світло почало відбиватись у горішніх вікнах, він іще трохи постояв, чекаючи на щось іще, але нічого не сталось, і він пошкандибав додому. Він знову стояв на твердому ґрунті. З одежі текло, черевики промокли наскрізь.

ГЕНРІ ЛЮБИВ КОСТЮМОВАНІ РЕПЕТИЦІЇ, адже тоді можна було дозволити собі уявити повну глядацьку залу. Театральне освітлення, пишні костюми, розкотисті голоси — це все наповнювало його гордістю та самовдоволенням. За всі роки свого письменства він жодного разу не бачив, як хтось купує або читає його книжку, та навіть, якби таке й сталося, він усе одно не знав би, яке враження мають на читача його твори. Процес читання є так само мовчазним і дуже приватним, як і письма. Але тепер він бачитиме реакцію публіки, як вона затамовує подих, кричить і змовкає.

Він уявив навколо себе друзів, подумки на всі довколишні крісла та балкон у себе над головою розсадив знайомих, а потім, і це було дуже ризиковано з його боку, але водночас і хвилююче, заповнив усю залу незнайомцями. Він уявив яскраві, розумні очі на чутливому обличчі якогось чоловіка, його тонку верхню губу, м’яку світлу шкіру, велике тіло, що рухалося легко та невимушено. Для проби Генрі посадив його на один ряд вище від себе, майже у центрі зали, а на сусідньому кріслі — невеличка молода жіночка, що сидить, склавши делікатні ручки, і пучками майже торкається пухких вуст. Сам у глядацькій залі, костюмери з акторами ще були за кулісами, він продовжував уявляти свою вдячну публіку, коли з’явився Александр, який грав Ґая Домвілля. Йому стало ясно, що основний конфлікт відбудеться на сцені. Доки розгорталося дійство, Генрі подумки приглядався до вичаклуваної ним самим публіки, та не помітив, аби очі молодої жіночки спалахнули захватом від пишності й елегантності старовинного вбрання місіс Едвард Сакер, як і не побачив, що лице її тонкогубого супутника стало серйозним і вдумливим, коли Ґай Домвілль, попри свої статки й блискуче майбутнє, що на нього чекало, вирішив облишити суєтний світ і присвятити себе молитвам і покаянню за стінами монастиря.

«Ґай Домвілль» був задовгим, і Генрі знав, що серед акторів існує певна незгода, спричинена нерівноцінністю першого та другого актів. Однак Александр, його непохитний директор, закликав не звертати на ті розмови уваги, бо їх роздмухує міс Ветч, яка не має слів у другому акті, і лише на короткий час повертається на сцену у третьому. І все ж таки, у романі він би собі такого не дозволив: герой, який з’явився в оповіді, має в ній залишатися до кінця, хіба-що завчасно помре чи є зовсім другорядним. У п’єсі він наважився на те, чого ніколи б не ризикнув зробити в романі. Тепер можна лише молитись, аби це спрацювало.

Йому страшенно не подобалося скорочувати текст, але розумів, що скаржитися не може. Спочатку він дуже нарікав, ображався та сварився, доки не зробився майже небажаною персоною в Александровому кабінеті. Генрі розумів, що не варто й казати, що, якби він хотів скоротити п’єсу, то зробив би це раніше, тож тепер щодня терпляче робив якісь скорочення. Його не полишало здивування, бо по кількох годинах, окрім нього ніхто не помічав порожніх місць, ніби вилучених сцен ніколи й не існувало.

Під час репетицій його майже не потребували. Думка про те, що він робить лише половину роботи, а решта залежить від режисера, акторів, працівників сцени, збуджувала й непокоїла. Нагляд за ходом праці був для нього чимось новим і забирав чимало часу. Над аркою авансцени, невидимий для глядачів, висів величезний годинник, на який мусить зважати драматург. Його стрілки невблаганні, як терплячість публіки, рухалися, відділившись від позначки 8:30. Протягом коротких двох годин, якщо враховувати й антракти, він мусить реалізувати всі свої задуми, інакше на нього чекає провал.

Що більше п’єса віддалялася від автора, що ближчою ставала до сценічного втілення, коли він побачив перші прогони, потім — костюмовані репетиції, то все більше впевнювався в тому, що, нарешті, знайшов рідне для себе ремесло, що саме вчасно почав писати для театру. Він уже був готовий до змін у житті. Уже передчував, що скоро скінчаться довгі дні самотності, що на зміну похмурому вдоволенню від художньої прози прийде життя, де він писатиме для живих людей, що говорять і рухаються, що оживлятимуть його героїв. Раніше про таке задоволення він і мріяти не наважувався. А тепер цей новий світ — у нього в руках. Але часом, особливо ранками, на нього нападала впевненість у протилежному. Він майже напевно знав, що провалиться, що, із власної волі чи ні, повернеться до протореного шляху, до звичного книжкового формату. Досі він іще ніколи не переживав таких днів, повних сумнівів і піднесення.

Генрі відчував якесь особливе ставлення до акторів. Бувало хотів для них зробити мало не все на світі. Домовився, щоб за куліси подавали перекуски — холодну курятину та яловичину, свіжі салати, помідори під майонезом, свіжий хліб і масло. Це мало звеселити довгі репетиційні години. Йому страшенно подобалося дивитись, як актори їдять, він отримував задоволення від спостереження за короткими митями їхнього повернення від виконуваних ролей до звичайного життя. Генрі з нетерпінням чекав на час, коли писатиме нові й нові п’єси, щовечора спостерігаючи, як вони перетворюються на вистави. Він уявляв, що це триватиме роками, доки від них не залишиться лише купа пожовклих афіш.

Він також відчував, що як романіст переживає не найліпші часи, що цікавість до нього з боку видавців і редакторів починає згасати. Скрізь друкували нове покоління — письменників, яких він не знав і не схвалював. Думка, що з ним уже майже покінчено, притискала до землі. Він мало писав, а колись такі корисні й прибуткові публікації в періодиці, тепер були для нього майже недосяжними.

Генрі сподівався, що театр може для нього стати не лише джерелом радості й зачудування, а й новим напрямком у творчості, адже в художній прозі він уже, здається, нічого значного досягти не зможе. «Ґай Домвілль» — його драма, в якій ідеться про конфлікт між матеріальним світом і життям виключно для споглядання, про зрадливість людського кохання і про найвище щастя релігійності, була розрахована на успіх, адже писалася на догоду публіці. Тож він очікував прем’єри з двоїстим відчуттям абсолютного оптимізму, бо вистава миттєво здобуде популярність, і моторошного хвилювання, бо вибагливий глядач може не визнати його майстерності, а дошкульні критики просто знищать.

Усе залежало від прем’єри. Він уявив собі все до дрібниць, окрім того, що сам робитиме. За кулісами він заважатиме, а в партері буде надто схвильованим, бо кожне зітхання, кожен зойк або сміх, раптова мовчанка чи незадоволене мурмотіння будуть його відволікати, сповнюючи зайвою надією чи розпачем. Він подумав, що міг би сховатись у «Ковпаку блазня» — найближчому до театру трактирі, а Едмонд Ґосс, якому він довіряє, потай вислизне під час другого антракту й розкаже, як ідуть справи. Але за два дні до прем’єри він вирішив, що цей план є абсурдним.

Доведеться вигадати щось інше. Йому не було з ким повечеряти, бо всіх, кого знав, запросив на прем’єру, і більшість обіцяла прийти. Генрі подумав, що можна було б поїхати до найближчого містечка, поблукати там, а потім повернутися вечірнім потягом і встигнути якраз на оплески. Але, ясна річ, ніщо не відволіче його від нав’язливих думок про власні перспективи. От якби він зараз був десь на середині книги, щоб можна було ні на що не відволікатись аж до весни, коли почнеться серіалізація. Якби можна було зачинитись у кабінеті та тихо працювати біля вікна, крізь яке ллється тьмяне світло зимового лондонського ранку. Він знову хотів самотності та комфорту, коли розумієш, що твоє життя залежить виключно від тебе, а не від загалу.

Після довгих вагань і дискусій із Ґоссом і Александром було вирішено, що він піде на Хеймаркет[2] аби подивитися нову п’єсу Оскара Вайлда. Тільки так, він відчував, зуміє зберігати спокій від восьмої тридцяти до десятої сорока п’яти того вечора. А потім він прийде до Сент-Джеймського театру. Ґосс і Александр погодилися, що цей план є найліпшим, власне, єдино можливим. Так його мозок, бодай якийсь час, буде зайнятий чимось іншим, і він устигне повернутися саме вчасно, щоб побачити фінал власної п’єси в Сент-Джеймському театрі.

Готуючись до вечора, Генрі думав про закони реального світу, світу, з якого він сам себе вилучив, про механізми дії якого міг тільки здогадуватись. Ось, виявляється, як робляться гроші, як творяться репутації. Це супроводжується ризиком і хвилюванням, холодом у животі та прискореним серцебиттям, уявлянням сотні варіантів розвитку подій. І скільки разів у майбутньому доведеться ще пережити подібне? Якщо ця його перша п’єса, на яку покладено стільки надій, принесе тріумф, наступні прем’єри, думав він, будуть уже не такими хвилюючими, не такими болісними. І все ж таки, чекаючи на кеб, Генрі ловив себе на бажанні нікуди не їхати, залишитися вдома, засісти за новий роман, схилитися над чистою сторінкою. Бажання втекти не полишало його всю дорогу до Хеймаркета. Зараз він багато що віддав би за можливість переміститись у часі на три з половиною години вперед, коли він уже знатиме результат і купатиметься в загальному захопленні та визнанні чи побачить найгірше.

Коли кеб уже наближався до театру, Генрі відчув нове для себе, дивне, але дуже сильне спустошення. «Забагато,— подумав він,— я прошу забагато». Він змусив себе повернутися думками до декорацій, яскравого освітлення, костюмів, самої п’єси та тих, хто прийняв запрошення. Хвилюючі й обнадійливі почуття повернулися. Він отримав те, чого прагнув, і тепер немає на що нарікати. Коли він показав Ґоссу перелік людей, які сидітимуть у партері та бельетажі, той сказав, що ніколи ще жоден лондонський театр не збирав одночасно такої кількості знаменитих аристократів, літераторів і науковців.

А над ними будуть — він завагався й усміхнувся, подумавши, що, якби це писав, зараз би зупинився на мить, вишукуючи найвідповідніші слова,— а над ними — як же це сказати — будуть ті, хто заплатив гроші, чиї схвальні оплески значитимуть більше, аніж підтримка й оплески його друзів. То будуть — він мало не вимовив це вголос — люди, котрі не читають моїх книжок, і це відрізнятиме їх від інших. У світі,— він усміхнувся, коли ця фраза виникла в голові,— повно таких людей. Вони ніколи не бувають зайвими в культурному товаристві, і сьогодні, він сподівався, ці люди будуть на його боці.

Щойно він поставив ногу на тротуар біля Хеймаркета, Генрі одразу ж відчув напад заздрості до Оскара Вайлда. Кругом юрмилися веселі зграйки тих, хто хотів потрапити до театру, вочевидь, збираючись добряче розважитися. Здається, він сам ніколи в житті не мав такого вигляду, як ці люди, і незрозуміло, як зуміє витримати найближчі години в товаристві таких збуджених і жартівливих, по-доброму ущипливих, але, загалом, дуже щирих глядачів. Довкола не було жодного обличчя, жодної пари чи групи людей, яким міг би сподобатися «Ґай Домвілль». Вони всі прийшли сюди за щасливим фіналом. І тепер він болісно здригнувся, пригадавши суперечку з Александром стосовно зовсім нещасливого закінчення своєї п’єси.

Генрі пошкодував, що не замовив місце в кінці ряду. Зі свого крісла ближче до середини зали, він не міг утекти й, коли підняли завісу, і публіка зареготала над рядками, що йому здавалися сирими й неоковирними, він відчув себе загнаним у куток. Він жодного разу не засміявся, бо не бачив нічого смішного, більше того, він не знайшов у п’єсі жодної правдивої сцени. Кожна репліка, кожен рух акторів здіймали дурість на найвищий щабель правдивості. Здавалося, вистава підносить і оспівує безглуздя, як найвищу чесноту. Поверхові й очевидні, щоправда жваво написані, фрази змушували публіку заливатися щирим сміхом.

Якщо «Ідеальний чоловік» і був дуже слабкою, вульгарною п’єскою, то це помітив лише він, тому, коли розпочався перший антракт, Генрі ледве поборов у собі бажання вийти з театру. Але річ у тому, що піти йому було нікуди. Тож довелося втішитися думкою, що це — не прем’єра, немає модної публіки, він не зустрів жодного знайомого, тож і його тут ніхто не впізнає. Але найбільш утішним було те, що й самого Вайлда — великого, галасливого ірландця — чи когось із його почту тут теж не було.

Генрі замислився над тим, що міг би створити з цієї історії. Написане Вайлдом, кожен рядок, був знущанням над самою ідеєю тексту, був фальшивкою, провокацією дешевого сміху, дешевих емоцій. Викриття корумпованої правлячого класу хибувало поверховістю, сюжет був дерев’яним, уся п’єса невідь на чому трималася. Щойно вона скінчиться, подумав він, ніхто не пам’ятатиме, про що там ішлося, крім нього, та й він не забуде лише тому, що зовсім поруч розгортається його власне дійство, що змушує тіло і душу тремтіти від хвилювання. Його драма, подумав Генрі, про самозречення, а ці люди у цій залі нічого не зреклися. Нарешті, коли акторів було викликано на додаткові поклони, він побачив розпашілі, щасливі лиця людей, які й не збираються ставати на путь істини.

Крокуючи через Сент-Джеймс і готуючись дізнатися власну долю, він раптом усвідомив, що приголомшливий успіх щойно баченого є передвісником неминучого провалу «Ґая Домвілля». Генрі зупинився посеред майдану, спаралізований такою можливістю, не бажаючи йти далі, воліючи не знати подробиць.

Пізніше, упродовж наступних років, він не раз чутиме натяки, побіжні згадки, того що сталося на прем’єрі. Він ніколи не дізнається всіх подробиць, але чітко уявлятиме глибину тієї прірви, що запалася між запрошеними й публікою з балконів, прірви, через яку не можна прокласти місток точнісінько, як і неможливим було порозумітися з глядачами Вайлдової вистави. Схоже, що люди, котрі купили квитки, почали соватись і шаркати, кахикати й шепотітися ще до закінчення першого акту. У другому акті вони зареготали, коли на сцену вийшла місіс Едвард Сакер у своєму бундючному й дорогому старовинному костюмі. А потім, скуштувавши сумнівного задоволення, вони вже висміювали все підряд. Невдовзі сміх переріс у глум.

Пізніше, набагато пізніше, він дізнається про те, що сталося, коли Александр вимовив свої останні слова: «Мій Боже, я — останній із роду Домвіллів!». Хтось із балкона викрикнув у відповідь: «І це до біса добре!». Балконна публіка зареготала та заревла і, коли завіса опустилась, освистала п’єсу. Коли ж глядачі в партері та бельетажі встали і бадьоро зааплодували на їхню адресу, зверху посипалися зневажливі вигуки.

Того вечора Генрі зайшов до театру через вхід для акторів і зустрів помічника режисера, котрий сказав, що все пройшло добре, що його п’єса мала успіх. Щось у тому, як це було сказано, викликало в Генрі бажання дізнатися більше, розпитати про те, наскільки успішною стала вистава, та саме в той час почулись оплески, а разом із ними голосний свист і крики. Він побачив Александра, яким напруженим і серйозним він був, повернувшися зі сцени й чекаючи на момент виходу на поклон. Генрі пройшов до бічної куліси, упевнений, що трупа тріумфує. Йому й досі здавалося, що свист і крики є виявом якогось особливого визнання гри Александра та кількох інших акторів.

Він стояв і слухав біля куліси, так, аби Александр помітив його, коли вертатиметься після поклону. Пізніше йому розкажуть, що його друзі дико кричатимуть: «Автора, автора», та в загальному галасі Генрі їх не почув. Однак їх почув Александр, принаймні, він запевнить у цьому пізніше, бо, щойно побачивши Генрі за кулісами, підійшов до нього з урочистим і зосередженим виразом обличчя й, узявши за руку, повільно вивів на сцену.

Це був натовп, що його він уявляв під час довгих репетиційних годин. Вони марилися йому уважними та готовими до співчуття, може, тихими та похмурими. Але Генрі виявився зовсім не готовий побачити розбурхане море галасу та шуму. На мить він спантеличено застиг, дивлячись у глядацьку залу, а потім уклонився. Коли він випростався, тільки тоді зрозумів, що, власне, бачить. Малочисельні глядачі з партеру та балконів, котрі прийшли не за запрошеннями, щось осудливо шипіли. Він огледівся — і побачив лише кпини та презирство. Запрошені ним люди залишалися на своїх місцях і продовжували плескати в долоні, та їх перекривало ревіння загального незадоволення й обурливих криків, що йшли від тих, хто ніколи не читав його книг.

Настав найгірший момент, коли він не знав, що робити, коли не міг проконтролювати вираз власного обличчя, стримати напад паніки, що охопила його. Тепер він міг вирізнити обличчя друзів — Сарджента, Ґосса, Філіпа Бьорна-Джонса, що й досі інтелігентно плескали в долоні на тлі оглушливих викриків і свисту. До цього неможливо було підготуватись. Генрі повільно пішов зі сцени. Він не чув промови, якою Александр намагався втишити публіку. Він звинувачував Александра за те, що витяг його на сцену, натовп — за осудливі крики, а найбільше себе самого — за те, що сюди прийшов. Тепер лишалося хіба що вислизнути з театру через запасний вихід. Він так багато мріяв про власний тріумф, про те, як перемовлятиметься зі знайомими, як радітиме, що стільки давніх друзів прийшло засвідчити його театральний успіх, і от тепер мусить самотою чвалати додому, опустивши очі долу, ніби шахрай, що тікає з місця злочину й чекає на викриття.

Він сховавсь у затінку куліс, не бажаючи зустрічатись із акторами. Але й не хотів виходити з театру одразу, щоб уникнути прикрих зустрічей на вулиці. Коли поразка — така разюча і привселюдна, ніхто не знайде жодного слова втіхи, навіть він сам. Для його друзів цей вечір назавжди увійде до анналів того, про що не можна згадувати, запишеться до книги забуття, куди Генрі завжди так боявся потрапити. Та з плином часу він зрозумів, що не може зрадити акторів у цю скрушну хвилину. Він не може піддатися спокусі заховатися у власній шкаралущі, розчинитись у темряві, ніби не він написав цю п’єсу, ніби не має до неї ніякого стосунку. Треба піти до них і подякувати трупі. Треба, щоб святкова вечеря, запланована на випадок тріумфу, усе ж таки відбулася. Генрі стояв у напівтемряві куліс, умовляючи себе, шукаючи сили для того, щоб на якийсь час забути про власний біль і власні потреби. Стиснувши кулаки, він змусив губи всміхнутись, а тіло — зігнутись в уклоні, а потім уявив, що актори, вірні лондонським театральним традиціям, зуміють навіть цей провальний вечір зробити чудовим.