Майстер

Глава 9 Березень 1899 р.

ТЕПЕР НІЩО НЕ ДАВАЛОСЯ йому просто. Ніщо з побаченого та почутого у цій першій за п’ять років життя в Англії подорожі не здавалося новим і свіжим, таким, із чого можна було б чудуватися, що берегти у пам’яті. У Парижі він зустрів Розину та Пей Еммет — дочок Елен Темпл, сестри Мінні. Обидві народилися вже після смерті Мінні і знали про неї переважно зі світлин, що, фактично, не рахувалося. Дівчата були зовсім різними. Розина була симпатичнішою та більш говіркою, а менша і дещо приземкувата Пей — більш довірливою та тихою, ніж її сестра. Її амбіції художниці виявлялись у всьому, навіть у гострих зауваженнях під час оглядання картин у галереї, а потім і вуличного життя, що його обидві сестри протиставляли полотнам, вважаючи останні більш артистичними та красивими.

Іноді в їхніх розмовах Генрі вчувався голос Мінні Темпл. Він заздрив дівчатам: тому що їм бракувало сором’язливості, тому що вони були такі впевнені в оригінальності не таких уже й оригінальних, але повних завзяття своїх американських голосів, тому що вони не були обтяжені знанням, як їм здавалося, позбавленої трагедій власної історії.

У свої п’ятдесят шість він уже міг собі дозволити засуджувати будь-що і не хвилюватися з цього приводу, а Пей Еммет грайливо наполягала, що цим він лише наслідує лікаря Слоупера з «Вашингтонської площі»[49], який подорожує Європою зі своєю нещасливою та погано освіченою дочкою. Генрі засуджував дівчат за їхній акцент і, доки вони переходили з одного музею до іншого, постійно виправляв їхню вимову. Коли, скажімо, Розина захоплено дивилася на прикраси, виставлені у вітрині паризького ювеліра, Генрі негайно її виправляв.

— Ювелір, а не ювілір.

А коли дівчина погодилася, що сучасні американки неправильно вимовляють глосні, він відповів:

— Голосні, Розино, а не глосні!

Сестри, яким, очевидно, подобалися нетерпимі зауваження родича, почали спеціально перекручувати власну вимову, щоб тільки подратувати його вибагливий слух. І тоді вони більше, ніж у будь-який інший час, нагадували Генрі покійну тітоньку, яка полюбляла подібні сутички, насолоджуючись кожною в’їдливою реплікою та її ефектом. Дівчата вміли наполягти на своєму, не сварячись із ним, а лише злегка підсміюючись, пропускаючи приголосні чи вживаючи сучасні ідіоми, від яких він просто шаленів. Коли одного ранку Пей оголосила, що мусить піднятися нагору, щоб прилаштувати волосся, Генрі спитав у неї: «Прилаштувати до чого чи прилаштувати куди?».

Париж мав іще більш чудовий вигляд, ніж під час інших візитів Генрі, та за цією чудовістю він відчував щось іще, і воно йому страшенно не подобалося. Однак йому вистачило мудрості не обговорювати цього з сестрами Еммет. Генрі вподобав те, як невинно та сторожко вони сприймають кольори, перспективу, текстуру, як радісно показують йому й одна одній деталі, як захоплено купаються в грандіозності цього міста. Кілька разів, коли Пей Еммет зненацька змовкала, припиняла жартувати й занурювалась у подібний до замріяності стан, жадібно вбираючи очима якусь сцену, і могла миттю розсердитись, якщо її відволікали, йому здавалося, що над ними пропливає дух Констанс Фенімор Вулсон, безтілесний і самозаглиблений, залюблений у тіні та навіювання так само, як Мінні Темпл — у світло та буяння.

Отож, кузини розбуркали спогади про давні події. Часом вони були так захоплені тим, що бачили, частинкою чого були тут і зараз, що не помічали смутку, навіяного Генрі пам’яттю. Їхню байдужість він сприймав із полегшенням і вважав її радше чарівною, бажаючи, щоб і дехто з його давніх друзів, які вимагали до себе надто великої уваги та надто прискіпливо спостерігали за ним, перейняли в дівчат Еммет такий стиль спілкування.

Залишивши сестер самостійно продовжувати подорож Європою, Генрі переїхав на південь і зрозумів, що може чудово прожити без багатьох своїх друзів. Тут він пізнав радість нерегулярного листування з ними та навчився цінити кожну рідкісну звістку про їхні життєві події. Але заночувавши в Марселі й усвідомивши, що наступного дня опиниться у дружніх обіймах, Генрі відчув, що легко міг би обійтися без відвідин маєтку Поля і Мінні Бурже, бо зовсім не бажав бачити цих своїх давніх друзів. Тягар слави та добробуту обтяжив Поля двадцятип’ятиакровою ділянкою землі на гірському схилі Рив’єри, що являла собою маєток із парком, де густо росли сосни і кедри, та безліччю чудових краєвидів. А ще він нагородив його надмірним зацікавленням у своїх власних опініях, які, загострені антисемітизмом, зробилися неприємно негнучкими й авторитарними.

У маєтку був іще один гість — якийсь молодий французький прозаїк. У перші дні свого гостювання Генрі робив усе, щоб тільки не обговорювати Золя чи справи Дрейфуса[50] з Полем, Мінні чи іншим гостем, адже відчував, що його власні погляди на предмет можуть суттєво відрізнятися від поглядів господарів. Він підтримував Золя і, тим паче, Дрейфуса, тож не бажав і чути упереджених думок і суджень подружжя Бурже. Відчувалося, що витончений смак і розкіш, у якій вони жили, чудово співіснують у їхніх душах поруч із забобонами та ненавистю, характерними для тих, хто підтримує політику нелібералізму. Англійці, на думку Генрі, були поміркованішими в поглядах, і їхні політичні переконання не так очевидно залежали від особистих обставин.

Генрі здавалося, що він знає Бурже, як власноруч створеного героя. Він знав його натуру та культурний рівень, його расову та типологічну приналежність, його марнославність і снобізм, його захоплення ідеями й амбітність. Але все це здавалося геть незначущими дрібничками, порівняно із загальним враженням неповторної та глибокої особистості, що його Поль умів справляти на людей. Однак мало хто знав, що насправді він є іще глибшим, різнобічнішим, приємнішим і цікавішим, ніж це видається.

Але Генрі, який так уважно спостерігав за другом, також знав, що Бурже зовсім не зважає на нього і, якби його попросили охарактеризувати Генрі, не був би точним і детальним у своїх оцінках. Його, за відчуттям Генрі, не цікавили затаєні якості людини чи її думки. І це, коли гостювання в Бурже добігло кінця, дуже його втішило. Генрі, навченому мистецтва приховувати свої почуття та судження, було приємно залишатися невидимим навіть для тих, кого він знав дуже давно. Він охоче слухав, завжди був готовий це робити, але майже ніколи не розкривав робочих моментів, своїх глибинних почуттів і думок, витворів уяви. Іноді Генрі думав, що безвиразність ліпша за маску. Вона спрацьовувала в обох напрямках: на оточуючих і на тебе самого. Тому, залишивши маєток Бурже і продовживши свою подорож до Венеції, він уже не переймався можливістю колись іще зустрітися зі своїми друзями — господарями маєтку.

ВІН НЕ ЗАБУВ, як сильно любив Італію, та побоювався, що зробився надто старим і вередливим, аби знову потрапити в полон її чарів, або, що ця країна, через наплив туристів і з плином часу, втратила левову частку свого колишнього шарму. Генрі непорушно сидів у вагоні потяга, що вже на три години затримався з відбуттям із Вентімільї, і дивився на очолювану гуртом угодованих німців туристичну юрбу, що безперестанку совалась і сердито скаржилася. Він багато чого віддав би, щоб просто звестися на ноги й упевнено перетнути кордон, а багаж нехай би їхав на возику, що його штовхав би позаду господаря Бурджесс Нокс. Тепер Генрі нетерпеливилося залишити Францію за спиною і якнайшвидше потрапити в обійми Італії. Італійці — відкриті та безпосередні, вишуканість манер сприймається ними як належне. Коли ж, нарешті, Генрі сів у фотель неподалік від вікна у своєму готелі в Генуї, вдихнув італійське повітря, від якого в душі зринули старі спогади, відчув себе таким спокійним і цілковито щасливим.

А коли він пізнього вечора прибув до Венеції, то відчув, що ні наплив туристів, ні час не зуміли зруйнувати особливої атмосфери цього міста: суміші смутку та досконалості. Від залізничної станції до Палаццо Барбаро Генрі поплив у гондолі, що долала звивистий шлях розгалуженнями міських каналів, але майже не впізнавав навколишніх краєвидів. Ці водні подорожі влаштовувались урочисто і з певним елементом театральності, так, ніби пасажира мали доправити до його останнього прихистку. Але потім, коли суденце сповільнювало рух, м’яко підпливало до кам’яного муру та глухо вдарялось об пристань, перед очима поставала інша Венеція, повна болючих розкошів, безсоромного блиску, велетенського простору, що в десятки разів перевищує людські потреби.

Венеція була перевантажена старими голосами, образами та уламками спогадів; вона несла в собі тягар одвічних чужоземницьких таємниць, наслідків немилостивої фортуни та біль розбитих сердець. П’ять років тому, упорядкувавши справи своєї подруги Констанс Фенімор Вулсон, Генрі поїхав звідси, думаючи, що вже ніколи не повернеться до цього міста. Скидалось на те, що вони з Констанс у своїй картярській грі з Венецією поставили на кін надто багато, і в підсумку вона втратила все, а він втратив її. Слава цього міста більше не була для Генрі чимось абстрактно історичним; тепер він уважав, що краса та велич Венеції дорівнюють її підступності та жорстокості. Доказом цього для Генрі стало несподіване вбивство його подруги.

Користуючись із гостинності Кертесів, він працював над новою оповіддю в одній із задніх кімнат Палаццо Барбаро, стелю якої прикрашав помпезний розпис, а трохи потріскані та підштукатурені стіни було затягнуто у старовинний блідо-зелений дамаський шовк. Усього через кілька кімнат від нього в усій своїй пишноті сяяв Ґранд-Канал. Якщо вийти на балкон, як він уже багато разів робив раніше, то можна буде побачити величну шпилясту будівлю церкви Санта Марія делла Салюте, зубчасті підставки під статуями, що її увінчують, а ще широкі сходи, схожі на пишний кринолін жіночої спідниці. Можна буде подивитися трохи ліворуч і вгору й мало не осліпнути від краси Палаццо Даріо, оздобленого дивовижними мармуровими медальйонами та скульптурними колами, такими довершеними, мініатюрними та вишуканими.

Але на півдорозі від делла Салюте до Палаццо Даріо його погляд, як завжди, зачепиться за темні готичні вікна Палаццо Каста Семітеколо — і тоді Венеція враз розгубить усю свою принадливість, відкине карнавальну маску і стане реальною, важкою для споглядання, повною жахіть. Саме з вікна на другому поверсі цієї будівлі п’ять років тому викинулася на тротуар Констанс Фенімор Вулсон.

Уперше вони зустрілись у Флоренції 1880 року, коли Генрі писав «Жіночий портрет». Йому було тридцять сім, їй — сорок. Вона мала при собі рекомендаційного листа від Генрієтти — сестри Мінні Темпл. Вона була знайома з усім, що вийшло з-під його пера, а він не прочитав жодного її твору. Було так багато американок, які подорожували Європою і мали рекомендаційні листи до нього, що Генрі міг би скласти з них грубезний том, який, на його думку, був би значно цікавішим за більшість із тих, про кого в тих листах ішлося. Серед його відвідувачок було чимало дам-письменниць, які залюбки б написали «Дейзі Міллер» і охоче розповідали Генрі про свої наміри невдовзі спромогтися на щось не менш вартісне.

Те, що Констанс була глухою на одне вухо, цікавило його тією ж мірою, що й дратувало її. І саме завдяки цій обставині, Генрі помітив щось, на що в іншій ситуації міг би звернути увагу набагато пізніше. Констанс була надзвичайно самодостатньою та самостійною, здавалося, її абсолютно не турбувало, яке враження вона справить на Генрі, чи буде він нею задоволений. Ця жінка, до певної міри,— і це видавалося йому незвичним,— жила у власному світі. Генрі, котрий показував їй місто, не здивувався, коли Констанс забажала уникати традиційних для відвідування місць, але брак у неї зацікавлення життям англосаксонської громади Флоренції та відмова бути відрекомендованою його друзям і знайомим із флорентійського вищого товариства викликали у нього щирий захват. Вона спокійним голосом сказала, що потребує на власний розсуд розпоряджатися своїми вечорами; їй буде важко адаптуватись у компанії багатьох людей, і зовсім не має значення, наскільки багатими чи впливовими вони є.

Він не міг би сказати, що її відгуки про церкви, фрески та картини вирізнялися справжньою оригінальністю. І все ж таки, свіжість думок, безпосередність у висловленні власних уподобань і неприйняття, а також її здатність до нерозуміння та спантеличення були для Генрі настільки цікавими, що він охоче супроводжував Констанс у її ранкових прогулянках містом. Через два роки, прочитавши «Жіночий портрет», вона помітила, про що довірливим тоном йому і сказала, майстерність, із якою Генрі вдалося зобразити американку, відкриту й допитливу, повну власних ідей стосовно Італії, в якій опинилась уперше, і під обережним, але несхибним керівництвом свого connoisseur[51] — чоловіка з обмеженою фінансовою спроможністю, училася розуміти красу. Генрі використовував це її враження, проектуючи його на деякі свої попередні роботи, іноді вносячи необхідні зміни в той самий день, коли блукав містом зі своєю новою підопічною американкою. Отак і вийшло, що Ізабель Арчер бачила те, на що дивилася Констанс Фенімор Вулсон, і напевно могла б відчути те, що відчувала Констанс, якби Генрі вдалося точно визначити її відчуття.

Вона по-дружньому кпила з його природженої культурності, приналежність Генрі до родини Джеймсів захоплювала її так само, як і Ньюпорт, Бостон, а також його мандри Європою. Констанс — троюрідна племінниця Джеймса Фенімора Купера — мала доступ до Америки, якої йому ніколи не судилося пізнати. Вона розказувала, що і в Огайо, і у Флориді постійно мала справу з грубістю та дикістю. А потім, погрозливо до нього всміхаючись, зауважила, що коли він раптом вважає її селючкою, то вона мусить нагадати, що, коли Генрі, першим із Джеймсів, ступив на італійську землю, її троюрідний дід уже там якийсь час жив і навіть написав книгу про Флоренцію.

Беручи до уваги походження Констанс, Генрі вважав дивним її надмірну та якусь навіть болючу незалежність. Вона зустрічалася з ним уранці, а після обіду годинами ходила довколишніми пагорбами, пізнього ж вечора багато читала та писала. Щоразу, коли вони бачились, Констанс мала нові погляди на Флоренцію, ділилася своїми найсвіжішими враженнями та була готова неупередженим оком подивитися на все, що він хотів їй показати.

Генрі не розповідав про неї у своїх листах до батьків, сестри Еліс чи брата Вільяма. На той час усі вони були готовими відреагувати на найменший натяк на амурну пригоду, що могла б спричинитися до його одруження. Він знав, що кожен його рядок уважно вивчається з метою знайти бодай щось, що допомогло б їм зрозуміти, до кого лежить його серце. Але в ті роки зголоднілі до новин бостонські родичі вважали серце Генрі кам’яним і сухим, як пустеля.

Шляхи Констанс і Генрі знову перетнулись у Римі, а потім — і в Парижі. Протягом кількох наступних років вони листувались і читали публікації одне одного. Часом він був надто захоплений роботою чи листуванням із кимось іще, та, пишучи їй листа, раптом відчував пробудження своєї давньої зацікавленості в її товаристві й тоді писав до Констанс знову, навіть не дочекавшися відповіді на попередній лист. Генрі розумів, що цей сплеск інтересу після тривалої мовчанки непокоїть товаришку, змушуючи її хвилюватися. Вона стала його найрозумнішою читачкою, а після того як Генрі вирвав у неї обіцянку знищувати його листи, зробилася й найбільшою конфіденткою, дотепною та гострою на язик. Тому, коли Констанс приїхала до Лондона,— на той час вони з Генрі вже були знайомі понад три роки,— вона стала його постійним, найбільш довіреним, відлюдькуватим і секретним другом.

Але вони ніколи не говорили між собою ні про особисте життя одне одного, ні про свої таємниці. Він розповідав їй про своє писання та родичів, а вона робила зауваження, що могли б вважатись особистими хіба тільки в тому сенсі, що належали до витвору її виняткового розуму; вони завжди здавалися дуже приватними, попри те, що могли стосуватися найзагальніших і абстрактних речей. Констанс не розповідала йому про свою роботу, але випадково Генрі дізнався, що по закінченні кожної книги вона переживає нервовий зрив, що супроводжується постійним страхом. Зима була для неї найгіршим часом. Темні дні та холод уганяли її в депресію, іноді таку сильну, що Констанс не вставала з ліжка, не могла нікого бачити, навіть його, не мала здатності працювати. Дуже швидко він виявив, що в такі дні вона не бачила жодної перспективи, хоча й намагалася приховати від нього справжню глибину та всеосяжність своїх страждань. Констанс, завжди готова бути йому справжньою товаришкою та компаньйонкою, замикалася в собі, ховалась у власному мовчанні. Генрі ніколи ще не зустрічав людини, в якій обидві ці якості виявлялися так разючо. Він знав, що може їй довіряти, може залишатися дуже близьким їй, але водночас і перебувати на певній відстані, якщо цього захоче. Вона мала звичку раптово від нього йти, ніби передчувала можливість того, що Генрі якимось чином її зневажить, і не зауважить її болю та приниження. Їхні стосунки аж ніяк не можна було назвати простими. Іноді він був упевнений — і це його захоплювало — в тому, що зовсім її не знає, не розуміє, що було причиною її рвучких прощальних жестів: її вразливість, бажання усамітнитись, страх чи, може, це все разом.

У ЛЮТОМУ 1884 РОКУ, одного вечора, у Лондоні Генрі пішов із місіс Кембл подивитися на італійського актора Сальвіні у ролі Отелло. То була модна вистава модного режисера, у залі були люди значно багатші за місіс Кембл і її супутника, із титулами та вродою, якими ні вона, ні Генрі не могли похвалитись, але ця пара виявилася наймоднішою, бо глядачі тільки й витріщалися, тільки й слідкували за видатною актрисою та автором «Жіночого портрета», котрий її супроводжував.

Місіс Кембл поводилася з ним трохи зверхньо, а Генрі постійно робив компліменти її гострому розуму, захоплено її слухав, адже вперше побачив цю жінку на сцені, коли ще був фактично юнаком. Вона знала, що всі навколо бажають знати, що вона йому говорить, і тому то майже кричала, то стишувала голос до шепоту. Місіс Кембл до когось кивала, із кимось перемовлялася кількома словами, та ні перед ким не зупинялася. Натомість, вона велично рухалася крізь натовп, прямуючи до їхньої ложі, самим лише виразом очей даючи знати, що нікому не вільно до них приєднатись.

За мить до того, як світло почало згасати, Генрі помітив Констанс Фенімор Вулсон, яка сідала на своє місце. Це було типовим виявом її поведінки — не сказати йому, що збирається до театру, хоча вони й бачилися лише кілька днів тому. За весь час, доки вона перебувала в Лондоні, вони разом не відвідали жодного громадського місця. Її самотня поява в добірному товаристві, де ніхто не з’являвся без компаньйона, заскочила Генрі зненацька. Констанс мала стурбований, навіть дещо пошарпаний вигляд і зовсім не була схожою на успішну письменницю з давньої американської родини, котра об’їхала мало не весь світ. Із його ложі вона здавалася компаньйонкою котроїсь із леді чи, може, гувернанткою. Генрі не знав, чи Констанс його помітила.

Доки він спостерігав за історією ревнощів і зрадництва, що розгорталася на сцені, раптом на думку спала інша, більш особиста, версія аналогічних подій. Можна було б дуже легко вдати, що він не бачив Констанс, але, якщо вона його помітила, а, як правило, він це відчував, вона помічала все, і якщо у неї виникне бодай найменша підозра стосовно того, що він уникає її, Генрі знав, наскільки глибоко це її вразить і як болісно, мовчки плекаючи свою образу, Констанс переживатиме та гірко мучитиметься всю лондонську зиму.

В антракті він перепросив місіс Кембл і вийшов із ложі, попрямувавши крізь натовп до партеру, де і знайшов Констанс, котра сиділа на своєму місці, переглядаючи текст «Отелло». Та щойно він опинився поруч і вона подивилася на нього знизу-вгору, Генрі побачив її розгубленість. Констанс, вочевидь, не знала, що робити, а коли він заговорив, виявилося, що вона його не чує. Він усміхнувся і жестами показав їй іти за ним. Торуючи шлях до ложі, Генрі відчував, що місіс Кембл не зводить ворожого погляду з нього та його супутниці.

Коли він знайомив жінок, Констанс мала ще більш самотній вигляд, ніж коли сідала на своє місце на початку вистави. Доки вона намагалася щось сказати місіс Кембл, Генрі зрозумів, що його початкове враження було точним: товаришка, дійсно, занурилась у характерний для її періодів болю стан глибинної самотності та меланхолії, що, здавалося, затьмарили всі її інші якості. Проте, місіс Кембл ніколи не страждала від самотності, тому, варто було їй здогадатися, що Генрі збирається запросити подругу приєднатися до них у ложі, актриса негайно відвернулася від них, утупившись озброєним окулярами поглядом у віддалений кінець глядацької зали.

УПРОДОВЖ НАСТУПНИХ ДВОХ РОКІВ він продовжував бачитися з Констанс і листувався з нею, коли вона жила поза Лондоном. Генрі слідкував за нею здалеку, особливо уважно, коли його сестра Еліс приїхала до Англії, але Констанс тримала його на відстані, бо не хотіла бути для нього тягарем, бодай у чомусь від нього залежати, натомість постійно згадувала про те, що збирається багато працювати та подорожувати, не даючи йому забути про її знамениту незалежність. Йому заборонялося її жаліти, заборонялося дізнатися про неї більше, крім, хіба що пристрасної суперечливості її натури, підкресленої двома неспростовними фактами — Констанс була неймовірно розумною та дуже самотньою.

Слух її погіршився, тому, коли він говорив, їй доводилось уважно стежити за його губами та всім обличчям, аби зрозуміти, про що йдеться. Її лице тепер було стурбованим і серйозним, особливо тоді, коли Генрі розповідав про свої наміри кудись поїхати, а надто коли говорив, що невдовзі може вирушити в подорож. У той час найчастіше він збирався до Італії. Так хотілося швидше закінчити книгу чи серію оповідань і, нарешті, відчути себе вільним. Ці наміри були природною частиною його вдачі, тож Генрі забував про них майже одразу, легко змінював чи взагалі відкидав, ні з ким не радячись, нікого не повідомляючи. Та поступово він почав усвідомлювати, що Констанс, із якою він обговорював свої плани, на самоті ретельно обмірковує кожен із них. Кілька разів Генрі помічав її здивування і навіть помірне роздратування, коли виявлялося, що він змінив думку, не порадившись із нею. Поступово він почав розуміти, що, залишившись на самоті, вона довго розмірковує над усім, що він сказав чи написав. Для Констанс Генрі залишався такою самою таємницею, як і вона для нього, але вона, було схоже, витрачала значно більше сил, аби її розкрити чи бодай наблизитися до розгадки, ніж він коли-небудь міг подумати.

Коли вона почала влаштовувати свій від’їзд із Англії та повернення до Флоренції, Генрі наполіг на тому, щоб Констанс познайомилася з його тамтешніми друзями й увійшла до, хай і дуже вузького, флорентійського товариства. У відповідь вона усміхнулась і заперечливо похитала головою.

— Я бачила вдосталь американців в Америці, англійців в Англії і сумніваюся, що італійці зацікавляться моєю скромною персоною. Ні, ліпше я працюватиму, ніж марнуватиму час за чаюванням, краще гулятиму пагорбами, ніж убиратимусь для вечірніх візитів,— сказала вона.

— Я хочу, щоб ви познайомилися із двома чарівними та дуже серйозними людьми,— відповів він.— Вони й самі не дуже вільно почуваються в товаристві. Я не бажаю, щоб ви були цілковито залежною від милості англосаксонської громади.

— У такому разі,— відповіла Констанс,— мені не потрібно буде більше нічого, тільки познайомитися з вашими друзями.

Складаючи листа своїм друзям, у якому він просив їх забезпечити міс Вулсон, яка повертається до Флоренції, певний комфорт у товаристві, Генрі йшов на деякий ризик, що був для нього новим, адже в Англії йому не доводилося ні про що подібне просити для Констанс. Він розумів, що його давній друг Френсіс Бут і його дочка Ліззі разом із значними коштами привезли зі свого рідного Бостона до Беллосгардо — пагорба, що височить над Флоренцією,— всю свою рафінованість і традиційність. Це були прості у смаках і звичках люди. Якби не ця простота, на думку Генрі, батьків композиторський і доччин малярський таланти могли б підняти їх на дуже поважні висоти. Цим людям бракувало амбітності та цілеспрямованості, однак вони компенсували їх вишуканим смаком і вибірковою гостинністю. Генрі знав, що на американку з манерами та родоводом Констанс чекає теплий прийом.

Імовірність того, що вони одне одному не сподобаються, була дуже малою. Ліззі, котрій уже виповнилося сорок, нещодавно одружилася з богемним художником Френком Дювенеком, що дозволить Френсісу Буту, котрий присвятив усього себе дочці, опікуватися гостею, віддаючи їй свій час і енергію. Єдиним ризиком, на який Генрі наражався, знайомлячи Констанс із Бутами, полягав у тому, що вона могла сподобатися їм більше, ніж він, і що, коли на Беллосгардо звечоріє, вони всі разом почнуть обговорювати його самого, дійшовши певних висновків, які згуртують їх супроти нього.

Генрі собі не лестив. Він знав, що спочатку Констанс буде вкрай обережною, дуже стриманою та передбачливою, але й розумів, що старий Френсіс Бут надзвичайно зрадіє новому співрозмовнику, хоча й намагатиметься, по можливості, обмежитися обговоренням старовинних монет, дорогоцінного Дамаску та давно забутих італійських композиторів. Однак він знав і те, що Ліззі Бут, із якою Генрі познайомився у Ньюпорті двадцять п’ять років тому, дуже хотіла вийти за нього заміж і не приховувала цього бажання ні від нього самого, ні від його сестри Еліс, із якою всі ці роки листувалась, а її батько регулярно писав до Вільяма. Тож, Генрі розумів, варто лише Констанс оселитися на Беллосгардо й опинитися під опікою Бутів, вони дізнаються про те, чого ніхто у світі не знає: наскільки часто він із нею бачився та як багато для нього важить її дружба. А потім, ураховуючи їхню наближеність до родини Джеймсів, вони неминуче зацікавляться, чому про ці довірливі стосунки раніше ніхто і словом не обмовився. Не може бути, щоб вони не захотіли поговорити про це з Констанс.

ПІСЛЯ ТОГО ЯК КОНСТАНС оселилась у Флоренції і, як повідомили Генрі, багато разів бачилася з Френсісом Бутом і його дочкою Ліззі, він отримав від неї листа, що вражав своєю відвертістю та надто особистим тоном. Констанс писала, що перебування в Беллосгардо, у помешканні Бутів було їй дуже приємним, аж доки під час третього чи четвертого візиту вона не зауважила однієї речі. Неприємне відчуття не полишало її весь час, аж доти, доки вона розпакувала свої книги й упевнилась у тому, що не помиляється. «Приміщення дому на Беллосгардо,— писала вона,— було дуже точно зображено в „Жіночому портреті“». Кімната, в якій її щоразу приймали, являла собою точну копію планування й оздоблення того, що так точно та детально описав Генрі у своїй книзі. Там були ті самі портьєри та гобелени, скрині та комоди, латунь і порцеляна, не кажучи вже про картини та глибокі, прегарно оббиті крісла, що наповнювали парадну вітальню Ґілберта Осмунда з його повісті.

«І не тільки це,— писала вона напівзвинувачуючи,— і самого старого дуже точно зображено в романі». Авжеж, він мав чудове, наче майстерним скульптором виліплене, довгасте обличчя, і так, його єдиним недоліком була ледь помітна загостреність, підкреслювана формою його бороди. «Іноді,— писала далі Констанс,— коли батько й Ліззі говорили одне з одним, у неї виникало враження, ніби вона присутня при діалозі Ґілберта Осмонда та його дочки Пенсі. Ви познайомили мене з двома героями вашої книги,— стояло в листі, і я вам вдячна, та цікаво, чи й мене ви плануєте зобразити у своїй історії з продовженням».

Генрі не відповідав кілька тижнів, а коли спромігся до неї написати, то не знайшов у собі сил прокоментувати її зауваження щодо Бутів і їхньої схожості з героями «Жіночого портрета». Він закінчив свого листа прохолодно, знаючи, що вона обов’язково це помітить, і міг лише сподіватися на те, що Констанс, ураховуючи також і затримку з відповіддю, відмовиться від обговорення джерел повісті, перевівши цю тему до світу не сказаного, в якому вони обоє досі так добре почувалися, який був їм обом знайомим і бажаним прихистком.

Однак йому було дуже цікаво, які стосунки склалися в неї з Бутами та Френком Дювенеком. На думку спав сюжет про літнього джентльмена-американця, який мав особистий дохід і витончені манери та жив із дочкою в Європі. Вони обоє, за задумом Генрі, мали вступити у шлюб: спочатку дочка, а згодом — і батько, щоб не потерпати від самотності. Їхні обранці, подумалося, мусять бути між собою таємно знайомими чи от-от познайомляться. Генрі зрозумів, що чинить саме те, у чому його звинуватила Констанс — вводить її у сюжет своєї прози, бажаючи подивитися, чи пасуватиме вона до інших його героїв (батька та дочки з «Жіночого портрета») і що з того може вийти. Він облишив цю ідею, не бажаючи давати їй підстав для спекуляцій щодо причин, які змусили Генрі познайомити її з Бутами, а також подумавши, про те, що він міг би побачити на своєму шляху до Флоренції, запросто могло б виявитися набагато цікавішим за будь-які витвори уяви.

Констанс винаймала для себе будинок на Беллосгардо, що мав мелодійну назву Каса Річіері-Коломбі, височів над містом і мав багато місця та чудовий сад. Але, коли у грудні Генрі приїхав до Флоренції, змусивши Констанс і Бугів пообіцяти, що вони не повідомлять про його присутність нікого зі знайомих, товаришка ще не вселилась у свою віллу, а жила в помешканні поблизу Бутів, якраз навпроти Каса Річіері-Коломбі. Вона запропонувала йому свій порожній будинок, і Генрі прийняв запрошення.

Отак і сталося, що він жив у її майбутньому домі, мало не щодня з нею бачився і дозволяв опікуватися його господарчими справами, а ніхто зі знайомих у Флоренції і гадки не мав про його присутність у місті. Бути знали, та вони були надто зайняті підготовкою майбутніх пологів Ліззі, котра чекала на народження дитини найближчим часом. Та це, однак, не завадило Френсісу Бугу піднятися на Беллосгардо, щоб відвідати Генрі.

Виняткова культурність Френсіса Бута супроводжувалася дуже м’яким характером. Він, здавалося, не був здатним ні ображати, ні ображатися. Коли «Жіночий портрет» вийшов друком і стало ясно, що і він, і його дочка та будинок відверто використані у книзі, а головний злодій має його власне обличчя, Френсіс Бут не висловив авторові свого протесту, а, як здалося Генрі, щиро звеселився. Цей чоловік був добропорядним жителем Флоренції, як перед тим і Ньюпорта та Бостона; мати його за господаря чи гостя було однаково приємним для будь-кого. Попри свою м’якість і вихованість, він умів справити враження людини, чия присутність є доцільнішою за присутність усіх інших, хоча ніколи на цьому не наголошував, бо вважав це очевидним.

Старий, плечі котрого огортала шаль, опустився в м’який фотель у парадній вітальні Каса Річіері-Коломбі. Генрі зауважив котячу граційність його рухів, красиві тонкі пальці та лице, що, попри любов Френсіса до смачної їжі, з роками зробилося дивно аскетичним.

— Ми полюбили вашу товаришку міс Вулсон,— сказав він.— Вона вирізняється рідкісною чарівністю й інтелігентністю. Ми з Ліззі від неї у захваті.

— А вона, гадаю, захоплена вами,— відповів Генрі.

— У неї такий гострий розум, ви знаєте, і ця мила манера залишати наше товариство так, ніби від того залежить усе її життя. Нам завжди хочеться побути з нею довше, та в неї постійно є якась робота. І що то за робота...

Очі Френсіса Бута блищали, коли він говорив про Констанс.

— Авжеж, ми чудово розуміємо, що її дружбою завдячуємо тільки вам. Вона надзвичайно вами захоплена, так вам довіряє.

Коли його друг схрестив ноги, Генрі помітив, якими красивими були його черевики, якими тонкими — ступні. Генрі хотів змінити тему розмови, повернувшись до обговорення Ліззі та її цікавого стану, однак він уже про це запитував на початку бесіди, коли Френсіс тільки прийшов. І все ж таки, він спробував знову.

— Ви ж передасте мої найщиріші вітання Ліззі,— сказав він.

— Я все їй розповідаю, ви ж знаєте,— Френсіс іще раз усміхнувся.— Ми обоє хвилюємося за Констанс. Там є такі глибини, в які нам удалося тільки зазирнути, але загальну ідею ми чудово зрозуміли.

— Так,— сказав Генрі,— Констанс дуже непроста і глибока людина.

— Але вона страждає, і, напевно, більше, аніж на це заслуговує її величезна обдарованість,— вимовив Френсіс суплячи брови.— Але їй пощастило зустріти вас, і ми теж вважаємо, що це — справжнє везіння.

Генрі дивився на нього порожніми очима.

— Ми з дочкою помітили в ній значні зміни, що сталися протягом останніх тижнів, коли стало напевне відомо, що ваш приїзд не відкладеться. Знаєте, вона зробилася щасливішою, почала вбиратися в сукні світліших кольорів і заусміхалася, що раніше було радше винятком. Це — безпомильні свідчення.

Френсіс Бут замовк, прокашлявся і витяг свого носовичка, а потім відсьорбнув принесеного для нього чаю. Скидалося на те, що він сказав усе, що збирався, гранично чітко висловивши свою думку. Аж раптом він заговорив знову, спочатку заголосно, наче мусив урвати іншого промовця.

— Нам із Ліззі цікаво, чи ви почуваєтеся щасливим у цьому будинку.

— О, так, я просто обожнюю цей будинок.

— І Констанс — зовсім поруч, а це — її будинок чи зовсім скоро ним стане.— Френсіс заговорив значно тихіше, але так, аби Генрі його добре чув.— Авжеж, ніхто не знає, що ви тут, і я не сподіваюся ні на який скандал. Беллосгардо, попри все, залишається свого роду бастіоном.

Він постукав пальцями по бильцю фотеля.

— Ні, проблема полягає в іншому. Що вона робитиме, коли ви поїдете? Саме це нас із Ліззі хвилює. Ми не переймаємося тим, що зараз ви надто часто з нею бачитеся, навпаки, переживаємо, що ви цього не робитимете. Сподіваюся, ви мене розумієте.

— Я зроблю усе, що від мене залежить,— відповів Генрі. Він знав, що це звучить непереконливо, та, коли Френсіс Бут тепло усміхнувся йому, а очі його запроменилися радістю, не виправив себе.

— Не сумніваюся в цьому. Тільки це нам усім і лишається робити,— сказав старий чоловік.

Він допив свій чай і піднявся, щоб іти.

У СІЧНІ, ПІСЛЯ ТОГО як Констанс набула права власності на Каса Річіері-Коломбі, Генрі переїхав до Флоренції. Його дні були нічим не зайнятими, а вечори проходили в товаристві, що його Констанс презирливо уникала. Генрі нудився, а іноді й дратувався, занадто часто бачачи тих самих людей, але виховання змушувало його ретельно маскувати ці почуття, аж доки одного вечора вони самі собою випарувалися. Це сталося, коли він побачив графиню Ґамба, котра, як відомо, мала у своїй власності таємні листи Байрона. Юджен Лі-Гамільтон, охочий до літературних пліток, сказав Генрі, що її присутність нагадала йому про інші таємні листи. Лі-Гамільтон сказав, що Клер Клермон — Байронова коханка і зовиця Шеллі — дожила до глибокої старості. Останні роки вона самотньо проводила у Флоренції в компанії своєї троюрідної племінниці. За словами Лі-Гамільтона, один американець, який божеволів від Шеллі, знаючи, що стара пані зберігає папери обох поетів, розпочав тривалу осаду. А після її смерті він почав діймати племінницю — леді років п’ятдесяти, котра, зрештою, заявила, що, коли він хоче побачити листи, мусить із нею одружитися.

Лі-Гамільтон говорив швидко й уривчасто, ніби переповідав усім відому плітку, навіть не усвідомлюючи, наскільки його слова зацікавили слухача, котрий уважно ловив кожен нюанс схожого на казку сюжету.

Прихований зміст і не вимовлені вголос обставини цієї історії займали розум Генрі ще якийсь час по тому. Щойно повернувшись до свого помешкання, він занотував цю картину: дві чарівливі, хоча й бідні та зганьблені літні англійки — уламки дивної епохи — доживають віку в запліснявілому кутку чужоземного міста, зберігаючи старі листи — своє єдине багатство. Та докладніше обміркувавши основні моменти, він вирішив, що ключ від усієї драми лежить у руках американця, котрий постане відразу у двох ролях: ученого і шукача пригод. Однак ця історія трьох осіб, замкнутих у вузькому просторі драми, повної туманних спогадів і відчайдушних намагань, потребуватиме часу та зосередженості. Її не вдасться написати протягом ранкових годин у Флоренції. Крім того, не можна було зробити сценою подій це місто, бо кожен зрозуміє, що він лише переповідає усім відомий випадок. Тож Генрі подумав, що перенесе дію сюжету до Венеції, а коли ще й отримав чимало запрошень відвідати своїх тамтешніх знайомих, вирішив і собі туди переїхати, щоб як слід попрацювати над оповіддю, від якої передбачав отримати величезне задоволення.

У ВЕНЕЦІЇ ВІН ОСЕЛИВСЯ в кімнатах, які належали його добрій знайомій місіс Бронсон, що розташовувались у темному та вогкому палаццо. І той факт, що колись у них жив Браунінг, не робив ці кімнати теплішими й ніяк не звеселяв Генрі, хоча місіс Бронсон і запевняла його, що історичність помешкання має вирішальне значення. Він пообідав на самоті перш, аніж піти на прогулянку багато разів ходженими вулицями. Коли стемніло і венеційці позаходили до своїх будинків, удруге вони вже не висували з них носа. Венеція видавалася дивною та темно-туманною, і вперше в житті Генрі подумки поцікавився тим, що узагалі тут робить, хоча раніше дуже любив це місто. Може, ліпше було б повернутися до Лондона? Тепер, коли сюжет чітко вималювався у його голові, коли він передивився стільки древніх палаців, у кожному з яких можна було б оселити своїх героінь, Генрі подумав, що легко зуміє відтворити дух минулого, повного таємниць і героїчних учинків, що колись наповнювали ці прикрашені дорогоцінностями, але такі імлисті та негостинні тепер будівлі, де колись буяли веселощі та розваги, а нині панує пустка та розпад, за якими приглядають немічні господарі та вічні вигнанці.

Якось увечері, проминувши Фрарі[52] та перетнувши міст, аби дійти до Ґранд-Каналу, краєм ока на одному з горішніх поверхів він помітив силует жінки, котра стояла спиною до освітленого вікна. Вона з кимось розмовляла; і щось у її зачісці та повороті шиї змусило Генрі завмерти на місці, посеред порожньої вулиці. Коли діалог зробився живішим, йому стало видно, як жінка знизує плечима та жестикулює. Наскільки міг судити Генрі, вона була молодшою за Констанс і мала темніше волосся та ширші плечі, тож, не фізична подібність змусила його згадати про подругу. Ідучи далі, він упіймав себе на бажанні бути присутнім у тій кімнаті, дивитися на ту жінку, чути її голос, уважно слухати кожне її слово, байдуже, про що вона говоритиме. І потім, неспішно крокуючи темною вулицею, обабіч якої за товстими стінами ховалося життя, Генрі усвідомив, що, хоч і прожив на Беллосгардо майже три тижні, він сумує за тамтешнім товариством, він скучив за життям із Констанс Фенімор Вулсон. Йому бракувало її водночас різких і стриманих манер, американського способу життя, що його вона дотримувалася будь-де, аури неповторності, що її надавали Констанс години усамітнення, бракувало її нестримної мрійливості, її захоплення ним, її віри в нього. Генрі бракувало тих кількох годин на день, що вони проводили разом, а головне, йому бракувало тієї особливої тиші, що їм передувала та наставала після їхніх зустрічей. Він вирішив, що або поїде до Англії, або повернеться до Флоренції. Він написав до Констанс, пояснивши вибір, що перед ним стоїть, неповністю усвідомлюючи, що вона неминучо сприйме цей лист як щось подібне до заклику.

Констанс відповіла одразу ж, радо пропонуючи йому окреме помешкання на нижньому поверсі Каса Річіері-Коломбі, звідки він матиме чудовий вид на місто, і буде всього лише на відстані одних вузьких дверей і трьох арок від собору. Там йому ніхто не заважатиме працювати. Якщо з Беллосгардо всю Флоренцію було видно, мов на долоні, знизу за життям пагорба слідкувати не було ніякої можливості. Беллосгардо залишався осторонь міста з його палацами, церквами та музеями. Повертатися туди, після того як він, бувало, на кілька кварталів відходив від річки, було все одно, що йти до будь-якого іншого містечка на вершині пагорба в тосканській долині. Констанс займала більші апартаменти на горішньому поверсі, і вони користувалися послугами тих самих домашніх слуг, а також ділили їдальню та сад. У будинку, крім них, більше ніхто не жив. Цього разу необхідність не розголошувати в місті присутність Генрі у Беллосгардо навіть не обговорювалася. Те, що він живе під одним дахом із міс Вулсон, знало лише кількоро людей, але вони нікому про це не розповідали. Генрі в листах до Вільяма писав тільки про те, що мешкає на Беллосгардо. Ґоссу ж він писав, що живе самотньо і дуже багато працює. У листах до місіс Кертіс вихваляв краєвиди, наголошуючи на тому, що на Беллосгардо він щасливий. Але ні словом не обмовився про те, що це було завдяки гостинності Констанс.

Не розповідав він нікому і про те, що за його відсутності, на превеликий жаль Бутів і лікаря, Констанс занурилась у глибоку меланхолію, майже не вставала з ліжка і страждала, за словами Френсіса Бута, більше, ніж будь-хто міг би собі уявити. Генрі побачив сліди цього стану, коли повернувся, хоча Констанс і намагалася це від нього приховати. Вона була рада, коли він обідав у Флоренції, бо могла провести вечір на самоті. Глухота помітно її дратувала, і, трохи побувши в його товаристві, Констанс із задоволенням ішла від нього.

Але, коли погода поліпшилась і прийшла весна, Констанс стала значно щасливішою. Вона любила свій великий будинок і сад, який починав укриватися квітами, та щодня тривалий час милувалася краєвидами старої Флоренції, що лежала внизу, здавалося, навіть не відчуваючи спокуси вийти за межі свого невеличкого володіння. Тож, вона охороняла власну приватність і шанувала усамітненість Генрі, і за шість тижнів, що їх вони прожили поруч, ці двоє жодного разу так і не з’явилися разом на публіці.

Він напружено працював над історією про папери Шеллі, збережені Клер Клермон і американського відвідувача. Генрі думав, що повернутися до цього прекрасного будинку, у це затишне місце було трохи неправильним, адже це скидалося на те, що він апелює до милості Констанс, якій уже нічого йому запропонувати. Вони обоє знали, що Генрі знову поїде звідси, що для нього це лише короткий перепочинок від усамітнення, від лондонського життя чи від інших мандрівок. Але для неї ця весна, цей будинок і постійна присутність Генрі зроблять цей час найліпшим і найрадіснішим періодом усього її життя. Зараз Констанс перебувала у стані щасливого піднесення, що, на його думку, було наслідком ретельно вивіреного балансу між їхньою взаємною віддаленістю та небажанням спілкуватись із кимось іще. Вона гарно вдягалася, переважно в біле, була уважною до декорування будинку та впорядкованості саду, а також недремним оком слідкувала за справами в кухні.

Одного пізнього полудня, коли вони зустрілися на терасі за чаєм, до Каса Річіері-Коломбі завітала неочікувана гостя — письменниця валійського походження міс Рода Броутон, із якою Генрі познайомився в Лондоні багато років тому. У листі, надісланому з Англії, вона говорила, що зайде з візитом, але не назвала точної дати. Вона, вочевидь, була дуже здивована, зустрівши тут Генрі, але тепло його обійняла.

— Я знала, що ви — в Італії,— вимовила вона.— Про це мені сказали друзі у Венеції, але не сподівалася знайти вас у Флоренції.

Генрі дивився, як вона опускається у плетене крісло, збивши перед тим подушки, як теревенить, не змовкаючи ні на мить, що когось іншого могло б одурити, адже створювало у слухача враження, ніби вона є не дуже розумною особою.

— Але ви двоє разом? — продовжувала гостя.— Як чудово! Я могла роками їздити Італією і не побачити жодного з вас. А тут зустрічаю одразу обох.

Генрі всміхнувся і кивнув слузі, котрий підійшов, аби долити міс Броутон чаю. Те, що вона ніколи не дослухалася до слів інших і нічого не помічала, крім свого особистого, хай і тимчасового, комфорту, як знав Генрі, було лише добре припасованою маскою. Насправді ж вона не пропускала геть нічого з того, що відбувалося навколо неї. Він навіть припускав, що ця жінка весь час знала, що він живе під дахом міс Вулсон, і його, Генрі, першочерговим завданням є змусити її засумніватися у правдивості цієї інформації.

Вони поговорили про різних людей, із якими міс Броутон зустрічалась у Венеції, а потім розмова повернула на те, як приємно полишити Лондон.

— Я завжди мріяла жити у Флоренції,— сказала Констанс.

— І тепер ви тут живете,— сказала міс Броутон,— і ви теж. Які ж ви обоє щасливі мати такий красивий будинок.

Міс Броутон посьорбувала чай, доки Констанс зосереджено дивилась удалину. Генрі кортіло опинитися зараз за своїм письмовим столом, аби він мав удосталь часу, щоб придумати належну відповідь. Але діяти треба було швидко, тож він не знав, чи зуміє відкинути її припущення повністю.

— Звичайно ж, міс Броутон, я лише зайшов у гості, як і ви,— сказав він.— А міс Вулсон і дійсно пощастило.

Коли він поглянув на Констанс, то помітив, що це його зауваження, здається, її зовсім не зацікавило.

— Де ви зупинилися? — запитала Рода Броутон.

— Ох, я довго мандрував,— відповів Генрі.— Був у Венеції, як ви вже знаєте, і, можливо, поїду до Риму. Флоренція — просто казкова, та тут забагато культурного товариства, як на бідного письменника.

— Я навіть гадки не мала, що ви приїхали до Флоренції,— знову сказала Рода Броутон.

Генрі мав враження, що вдруге це прозвучало ще менш переконливо, ніж уперше, і відчував, що пора закінчувати з цією розмовою про «Де?» та «Коли?». Цього разу міс Броутон, на щастя, залишила йому шлях для відступу. Сухо до неї уклонившись, він дав їй зрозуміти, що саме так усе і планувалося. Доки гостя обмірковувала його поведінку, Констанс змінила тему.

ОСКІЛЬКИ ГЕНРІ НЕ ХОТІВ, аби його нова оповідь нагадувала переказ життя Клер Клермон і її троюрідної племінниці, і вважав, що перенести місце дії з Флоренції до Венеції буде недостатньо, він зробив померлого письменника одним із зачинателів американської літератури. Роблячи нотатки, він уже знав, що це може бути розцінено як посилання на Джеймса Фенімора Купера, а зосередившись на своєму американському мандрівникові, зрозумів, що використовує певні моменти свого власного повернення до Флоренції, навіть свого вторгнення у життя Констанс. Коли чорновий варіант оповіді був уже майже готовим, Генрі раптом збагнув усю іронічність цієї ситуації. Якщо він шукає стару дівку, котра живе у вигнанні, має причетність до зачинателя американської літератури і зберігає якісь папери, то легко її знайде, піднявшись на поверх вище. Щоправда вона вирізняється більшою незалежністю, ніж його героїня.

Генрі стало цікаво, що буде, коли він відмовиться від цієї вимоги старої дівки, аби американець із нею одружився, і кульмінацію зробить максимально наближеною до реальності, повної дивних нюансів та невизначеності, відкритою до будь-якої розв’язки, подібною до його нинішнього життя з Констанс Фенімор Вулсон. Як сприйметься ця історія, якщо авантюрист запрагне чи подумає, що прагне, спокійного життя поруч із інтелігентною та самодостатньою жінкою, яка почувається дуже самотньо, проте не хоче, щоб нею надто сильно опікувалися. Вона не проситиме ні про що таке очевидне, як шлюб. Усе чого вона хоче — це лише близькі та заспокійливі, а за потреби, позбавлені умовностей стосунки, повні взаємної довіри, турботи та прихильності так само, як і віддаленості й усамітнення.

ОДНОГО ФЛОРЕНТІЙСЬКОГО РАНКУ, коли він відкрив принесеного покоївкою листа від Катерини Лоринг, у якому йшлося про стан здоров’я і загальне благополуччя його сестри, Генрі завів із Констанс розмову про Еліс.

— Їй було важко жити,— сказав він.— Здається життя і є коренем її недуги.

— Гадаю, це стосується нас усіх,— відповіла Констанс.— Надто широка прірва.

— Маєте на увазі прірву між уявою та обмеженістю розуму? — запитав Генрі.

— Маю на увазі прірву між можливостями жінки повністю використати власний розум і тим, чого від неї чекає суспільство,— відповіла Констанс.— Еліс зробила те, що від неї вимагалось, і я нею захоплююся.

— Насправді, вона нічого такого не робила, просто не вставала з ліжка,— сказав Генрі.

— Саме це я і маю на увазі,— відповіла Констанс.

— Не розумію,— сказав він.

— Це тому, що суспільні забобони в’ілись у ваш кістковий мозок.

Вона мило до нього всміхнулася, немов сказала, щось приємне.

— Упевнений, вона б із вами погодилася,— вимовив Генрі.— Мати поруч міс Лоринг для Еліс є справжнім благословенням.

— Вона видається турботливим ангелом,— сказала Констанс.

— Так, нам усім потрібна така міс Лоринг,— погодився Генрі.

Щойно слова злетіли з язика, він одразу ж про них пошкодував. Саме ім’я міс Лоринг означало, що старим дівкам тільки й залишається турбуватися про інших. Генрі збирався пожартувати чи, може, натякнути на власну вдячність, а чи просто зменшити напруженість їхньої розмови, але сказане зависло в повітрі між ними, мов легковажно озвучена його власна потреба, наче саме цього він чекає від Констанс. Генрі повернувся до неї, збираючись якось залагодити справу, пом’якшити ефект від своєї необачно вимовленої фрази, та зауважив, що вона, здається, не помітила підтексту чи просто не сприйняла його на власний рахунок. І все ж таки, він був упевнений, що вона почула його слова. Констанс лишалася спокійною, але швидко закінчила розмову.

У ПРОМІЖКУ ЧАСУ між його від’їздом із Флоренції та її смертю вони продовжували листуватись і зустрічатися. Якось, коли вони жили в Женеві, розділені озером, і бачилися щодня, Еліс Джеймс почала здогадуватися про їхні близькі стосунки. «Генрі — десь на континенті,— писала вона Вільямові,— фліртує із Констанс». Повернувшись, він знайшов сестру в іще роздратованішому, ще сердитішому настрої, ніж зазвичай; Еліс звинувачувала брата в тому, що він геть її занехаяв, аби виявити галантність до письменниці.

Констанс залишила Флоренцію, зрозумівши, що більше не в змозі зносити загарбницькі наміри тамтешнього товариства, принаймні так вона пояснила свій від’їзд. Вона знов оселилась у Лондоні, де, як і раніше, понад усе піклувалася про власну самотність і можливість цілком віддатися письменницькій праці. Потім вона, у звичній для себе незалежній і одухотвореній манері, здійснила подорож сходом, звідки надсилала Генрі звіти, написані трохи грайливим, але доволі відстороненим, тоном. Коли ж Констанс повернулася в Англію, де жила у Челтнемі, а пізніше — в Оксфорді, її потяг до самотності та копіткої праці, як писав Генрі в листі до Френсіса Бута, здавалося, ні на йоту не зменшився.

Вони залишалися близькими друзями, завжди знаючи, хто де є і чим займається. Коли Еліс Джеймс почала помирати, Генрі регулярно сповіщав Констанс, яка на той час жила в Оксфорді, про стан здоров’я сестри. Упродовж кількох перших місяців 1892-го року обидві леді обмінювалися коротенькими повними дотепів записками. Після смерті Еліс, Констанс прожила в Англії ще рік, а потім прийняла рішення остаточно переїхати до Італії, щоб оселитись у Венеції.

На той час письменники вже випрацювали досить дивну, дещо хаотичну, але таку, що задовольняла обох, стратегію близьких стосунків. Вони зробилися справжніми connoisseurs у мистецтві зустрічатися в невеличких англійських містечках, проводити разом добу, зупиняючись у різних готелях, але влаштовуючи спільні прогулянки та вечері. У таких випадках Констанс, як правило, бувала неперевершено незгідливою та войовничою; вона сперечалася з Генрі з приводу нещодавно прочитаних ними обома книг і щойно побачених пам’яток, а також виявляла готовність, за будь-якої нагоди, покпити з його звички до витонченого комфорту. Генрі було цікаво, що про них може подумати випадковий спостерігач. Обоє вони були американцями, які багато років прожили вдалині від батьківщини. Ні він, ні Констанс не вміли йти на компроміси, чого вимагає подружнє життя, та й радощів і турбот батьківства вони також не знали. Жодному з них ніколи не доводилося серед ночі вставати з ліжка на дитячий крик. Він думав, що їх можна помилково прийняти за брата й сестру. Але потім Генрі зауважував, як радо Констанс віддається витворам власного розуму, котрий із легкістю оперує сотнями фактів і категорій, у якому вона дбайливо зберігає своїх смертних сучасників, цілі споруди та міста, власні спогади та його спостереження. А коли вона до нього всміхалася, Генрі розумів, що цієї миті нікому й на гадку не спаде прийняти цю повну кипучої енергії, нестримних веселощів і шарму жінку за його сестру. Генрі відчував, що, так само, як вони залишалися таємницею одне для одного, жоден із тих, хто міг би їх зараз бачити, не зможе зробити правильного висновку про природу їхніх стосунків.

Вони зустрілись у Парижі, коли Констанс із усім своїм скарбом переїжджала з Оксфорда до Венеції. Пакування речей і приготування до від’їзду забрало в неї довгі місяці. Вона була втомленою та роздратованою, а біль у лівому вусі спричиняв нестерпні страждання. Констанс одразу ж попередила, що не зможе приділити йому багато часу. Вона сказала, що Генрі може походити містом і сам, а потім, увечері, можливо, вона проведе з ним кілька годин. Але, додала вона, можливо, у неї взагалі не буде сил із ним побачитися.

Та попри ці перестороги, наступного вечора Констанс відчула себе достатньо добре, щоб із ним пообідати. Генрі помітив, якими повільними зробилися її рухи, їй доводилося повертатися до нього правим боком, аби чути, що він каже.

— Я отримала листа від Френсіса Бута,— сказала вона.— Він, виявляється, знав про ваш приїзд до Парижа, але у нього склалося враження, що ви будете тут самі і що ми з вами уже якийсь час не спілкуємося.

— Ох, так,— відповів Генрі.— Я, дійсно, писав йому про свої плани, що на той час були ще досить невизначеними.

— Йому було смішно, гадаю,— сказала Констанс,— адже я написала, що ми з вами збираємося тут зустрітись і провести кілька днів. І тут-таки він отримує вашого листа, в якому ви стверджуєте, що їдете до Парижа самі. Він запитав у мене, яким чином ви можете бути водночас самі та разом зі мною.

— О, любий Френсіс,— сказав Генрі.

— Я напишу йому, що часткова прозорість є особливістю мого неповторного шарму.

Вона сказала це з гіркотою у голосі, майже роздратовано.

— Венеція, звичайно ж, буде прекрасною.— Генрі вдав, що нічого не помітив.— Щойно ви облаштуєтеся, життя перетвориться на сон.

Вона гірко зітхнула, та потім кивнула на знак згоди.

— Так важко переїжджати, але жити там, можливо, буде навіть важче,— сказала Констанс.

— Дуже шкода, що поблизу Венеції немає високих пагорбів,— сказав він.— Немає змоги дивитися на місто з висоти пташиного лету. Однак перевагою є те, що у Венеції набагато легше знайти красиве помешкання, ніж у Флоренції.

— Мені боязко туди їхати зараз,— промовила вона.— Сама не відаю, чому.

— Мене завжди приваблювала думка,— сказав Генрі,— про можливість проводити там частину зими щороку, коли Венеція робиться тихою, а наші співвітчизники не переходять тобі дорогу, коли можна ходити, куди заманеться й робити будь-що, ні від кого не залежати, бути тільки самим собою.

— Це — мрія, яку має кожен, хто іде до Венеції,— сказала Констанс.

— Після того як моя сестра померла,— сказав Генрі,— мої фінансові складнощі значною мірою зменшилися, тож, усе можливо.

— Хочете винайняти поверх у венеційському палаццо, прихисток для поета? — уточнила вона.

— Напевно, для двох поетів,— відповів Генрі.

Вона всміхнулась і вперше за весь час видалася розслабленою, навіть звеселеною.

— Не уявляю вас на Ґранд-Каналі,— сказала Констанс.

— Ні, не там. У якомусь загубленому куточку,— сказав він.— Власне кажучи, не має особливого значення, де, бо все одно ніхто не знайде через усі ті глухі провулки та закручені вулички.

— Венеція часом мене лякає,— промовила Констанс.— Щоразу, коли туди приїжджаю, я відчуваю її непевність і боюся загубитися.

— Ми всі постараємось, аби ви не зійшли на манівці,— відповів Генрі.

УПРОДОВЖ КІЛЬКОХ РОКІВ, що передували його переїзду до Лемб-Хауса, Генрі спокійно зимував у Лондоні. Коли ніхто із земляків не порушував його самотності, а лондонські друзі та знайомі поважали звички Генрі, щоденна рутина була такою приємною та необтяжливою, що бажання подорожувати навіть не виникало. Було в цьому місті щось таке, може віддалене серцебиття столиці, що прив’язувало Генрі до Лондона, попри те, що лондонські новини до нього доходили в останню чергу.

Він любив усталений хід ранків, близькість усіх своїх книжок, години, віддані плідній праці, красивий перехід дня у вечір. У Лондоні він кілька разів на тиждень обідав не вдома, а решту вечорів проводив на самоті, почуваючись утомлено та дещо знервовано після певної години, але поступово навчаючись цінувати тишу, спокій і власне товариство.

Листи від Констанс, яка саме облаштовувала життя та побут у Венеції, наводили на думку про те, що вона змінила свої звички. Товаришка писала про венеційську лагуну, про те, що досліджує навколишні острови та приховані від туристів куточки, що плаває в гондолі. Але, крім цього, Констанс іще почала писати про людей, із якими бачилася, називаючи імена його венеційських друзів, наприклад, місіс Кертіс і місіс Бронсон, а також деяких знайомих, таких як леді Лейард, стверджуючи, що увійшла до їхнього кола, що частенько буває в них удома і що радо користається з гостинності цих дам.

Тож Генрі почав думати, що давня подруга, котрою він так захоплювався за її самодостатність і відстороненість від життєвої метушні, радо увійшла до світу англосаксонської громади Венеції, дозволивши собою опікуватися найбагатшим і найвпливовішим у тамтешньому вищому світі дамам. Але. Отримавши листа, в якому Констанс писала, що вони з місіс Кертіс активно шукають для нього pied-a-terre, Генрі не на жарт стривожився. Йому страшенно не подобалося, що вона обговорює його з жінками, яких не знає так добре, як він. Тон її листів і підтекст послання, отриманого Генрі від місіс Кертіс, натякав на те, що Констанс уже близька до того, щоб усім розповісти про те, як часто з ним бачилася впродовж останніх десяти років. Але він чудово розумів, що їхні стосунки сприймуть зовсім неправильно.

ДОКИ БУЛО МОЖНА, Генрі вів безтурботне життя. Він нікого не кривдив, принаймні, щиро у це вірив, і не дозволяв кривдити себе. Видавці дратували Генрі, але й був один театральний постановник на ім’я Августин Дейлі, чия поведінка його розлючувала, а ще редактори журналів, які вимагали всього можливого терпіння, що також не було безмежним. Крім того, були затримки з виплатами гонорарів, що їх обіцяли, та, чомусь, ніколи не надсилали вчасно; траплялися і складнощі з книжками: то вони не виходили в обумовлений термін, то взагалі не продавались, а бувало про котрусь у газетах з’являлися нищівні відгуки. Усе це займало думки Генрі, особливо вночі. Але з плином часу ці турботи відходили на задній план, і починали здаватися другорядними, не вартими особливої уваги та часу. Він швидко те все забував і не тримав ні на кого зла.

А тепер думка про те, що Констанс вільно обговорює його з господинями пишних палаццо Ґранд-Каналу, забувши про свою потайність і мовчазність, якою завжди так пишалася, не йшла йому з голови. Наступний її лист, у якому вона описувала інших пожильців Каса Біондетті, серед яких була і Лілі Нортон, чиї тітка та батько були близькими друзями Генрі та Вільяма, сповнив його серце поганими передчуттями. Він працював над п’єсою і, як любив писати Констанс, вів у Лондоні життя пустельника. Він жодним словом не обмовився про те, що збирається до Венеції чи шукає там помешкання, та невдовзі був змушений повернутися до цієї теми, коли і Констанс, і місіс Кертіс, які тепер, здається, проти нього об’єдналися, запрагли від нього прямого підтвердження попередніх намірів.

Двічі, з допомогою Констанс, йому вдавалося жити на пагорбі біля Флоренції так, що майже ніхто про це не знав. Дорога на Беллосгардо була вузькою, звивистою та крутою, тож усі, хто хотів завітати в гості, мусили докласти фізичних зусиль і точно знати маршрут. У Венеції, здавалося, Констанс має щодо нього зовсім інші наміри. Не те, щоб він коли-небудь збирався жити там із нею таємно, але тепер, коли їхнє близьке знайомство стало відомим публіці, Генрі передбачав певні труднощі, що неминучо виникнуть у тому суспільному колі, до якого вони з Констанс належать. Генрі уявив, як вона з погано приховуваним нетерпінням напружує здорове вухо, вислуховуючи сто разів розказані побрехеньки Даніеля Кертіса чи міркування місіс Бронсон щодо Браунінга. Уявив, як вона повертається до нього і єдиним помахом вій висловлює своє презирливе ставлення до цієї компанії. А ще вона, і це мало найбільше значення, буде готовою змовитися на його користь із його ж давніми друзями, до тісного кола яких тепер увійшла. Ці змови будуть мати на меті зробити як ліпше, та Генрі знав, що це заважатиме йому планувати власне життя, як йому буде зручно, і чинити, як він захоче. Упродовж наступних тижнів, у міру того, як до нього доходили новини про те, що Констанс і місіс Кертіс удвох шукають для нього помешкання, Генрі потроху опановувало страшенне безсилля. Таким слабким він не почувався з дитинства.

У липні він написав до місіс Кертіс, аби роз’яснити, що міс Вулсон неправильно зрозуміла його слова про намір знайти помешкання у Венеції. «Він усвідомлює,— написав Генрі,— що став іще однією жертвою міста на воді, відчувши до нього надто сильну приязнь, і, можливо, не зовсім обачно висловив свої почуття, якщо міс Вулсон вирішила, що він бажає оселитись у Венеції. Насправді ж, він зовсім не збирається цього робити,— продовжував він,— бо в Лондоні має купу справ і живе тут із тисячі різних причин практичного характеру. Щоразу, приїжджаючи до Венеції,— писав Генрі,— і наступний раз, напевно, не стане винятком, він леліє мрію знайти такий собі сучасний pied-a-terre — бажання, про яке швидко забуде, повернувшись назад до Англії». Потім він подякував місіс Кертіс за всі її турботи, наостанок додавши, що, попри своє прагнення поїхати до Італії наступної зими, нічого не казатиме напевно, адже життя навчило його уникати поспішливих рішень.

Він знав, що цього листа буде продемонстровано Констанс, і міг уявити її реакцію. В Англії вони, якимось дивним і незбагненним чином, узалежнилися одне від одного. Хоча й існували речі, що їх вони ніколи не обговорювали, інший досвід, як от письменство та стосунки з редакторами й видавцями, був майже однаковим. Генрі знав, як багато для неї важила утаємниченість у його справи, і що, залишившись наодинці, вона знов і знов обмірковувала кожну сказану ним фразу. А тепер вона дізнається, що він не збирається оселитись у Венеції і що, швидше за все, не приїде взимку, хоча й обіцяв їй це зробити. Таким чином вона залишиться кинутою напризволяще у Венеції, серед дуже багатих, але не звиклих до праці, людей, яких вона, Генрі точно це знав, зневажатиме.

Може, розмірковував він, вони зустрінуться навесні, десь у Женеві чи Парижі, але до Венеції він точно не поїде. Генрі уявив, як Констанс критично вивчає його на порозі салону місіс Кертіс, а потім, опинившись із ним наодинці, кпить із його галантності, з того як він усією своєю поведінкою демонстрував задоволення гостинністю першої леді англосаксонської громади Венеції, для якої він був мало не найбажанішою нагородою.

Літо перейшло в осінь, а від Констанс не було звісток. Він припускав, що вона образилась, і сподівався, що вона, як і він сам, працює. Генрі з усіма респондентами іноді дозволяв собі великі перерви в листуванні. Але мовчанка між Кенсинґтоном і Венецією була іншого штабу. Аж ось, наприкінці вересня Констанс озвалася, та тон її листа був холодним і відстороненим. Вона просто повідомляла, що переїхала з Каса Біондетті, де нею опікувалися, мов дитиною, до більш усамітненого помешкання неподалік, і тепер живе у Каса Семітеколо. Майже похапцем вона зауважила, що написання та переписування останньої книги дуже її виснажило, тож єдиною мрією тепер є цілковито безкнижна зима. «Пристрасно ваша» стояло внизу, а поруч її ім’я та підпис. Генрі ще раз перечитав листа, знаючи, що Констанс уважно добирала кожне слово. Очі зачепилися за «безкнижну зиму», і якийсь час він обмірковував ці слова, та тільки значно пізніше зрозумів їх погрозливе значення.

ГРУДЕНЬ МИНУВ У ПОДАЛЬШИХ ДИСПУТАХ із театральним постановником Августином Дейлі, котрий нахабно поводився й повернув його п’єсу «Місіс Джаспер». Із цього приводу велось інтенсивне листування, тож усі кілька тижнів, що залишалися до Різдва, ця суперечка забирала в Генрі майже весь вільний від сну час. Однак Різдво та Новий рік, проведені в Лондоні, виявилися тихими та сповненими роздумів, оскільки Генрі переписував п’єсу для Дейлі.

Одного січневого пополудня, коли він спокійно працював, Сміт поклав на камінну дошку телеграму. Генрі потім пригадував, що, мабуть, на якусь годину чи дві зовсім забув про неї, занурений у писання. Тільки зупинившись на чай, він знічев’я підійшов до каміна й відкрив конверт. У телеграмі повідомлялося, що Констанс померла. Першою його реакцією було піти до Сміта і тихим голосом попросити його подати чай; а потім, повернувшись до свого кабінету, зачинивши двері, сівши за письмовий стіл, Генрі до пуття роздивився телеграму, що прийшла зі Сполучених Штатів, від сестри Констанс Клари Бенедикт. Він зрозумів, що муситиме поїхати до Венеції, і міркував, у кого може дізнатися подробиці її смерті. Коли подали чай, він його випив, а потім підійшов до вікна й безтямним поглядом почав вивчати вулицю, ніби щось на ній, якийсь рух або навіть звук, могло допомогти йому осягнути те, що сталося, чи, бодай, не дати його гаснучому розуму скотитися у прірву цілковитого нерозуміння.

Як вона померла? Зненацька виникла підозра, яка швидко переросла в побоювання, змушуючи його похолонути, що це сталося зовсім не внаслідок якоїсь хвороби. Генрі подумав, що вона була сильною і мала відмінне здоров’я; він навіть уявити собі не міг Констанс хворою. Вона щойно дописала книгу, що, як завжди, її спустошило. Він знав, що вона не любила зими, котрі у Венеції могли бути особливо темними та суворими. Охоплений страхом, Генрі пригадав свою відмову приїхати до Венеції та неспроможність прямо їй про це сказати. Він знав, що це небажання влаштувати їхню зустріч глибоко вразило Констанс. І от, стоячи біля вікна, він раптом усвідомив, що вона могла накласти на себе руки. І тоді, тремтячи та хитаючись, він пішов до свого крісла, сів у нього і, ціпеніючи від жаху, почав пригадувати кожний відомий йому факт її існування впродовж минулого року.

По якомусь часі його роздуми перервав Сміт, який приніс іще одну телеграму. Генрі тремтячими руками надірвав конверт. Її надіслала племінниця Констанс, яка почула новину, коли перебувала в Мюнхені й тепер приїхала до Венеції. Телеграма тільки підтверджувала сумну звістку. Відклавши її вбік, Генрі вирішив, що наразі не поїде до Венеції. Він почуватиметься там безпорадним, а сама думка про її нерухоме тіло, про фізичну присутність трупа, про мертве лице, що, під дією освітлення, то оживляє, то вбиває будь-які ознаки її колишнього життя, наповнювала Генрі жахом. Він волів би не стояти поряд із її тілом або труною, що, як сповіщалося в телеграмі, буде за тиждень поховане на протестантському цвинтарі в Римі.

Генрі не виходив із кімнати весь день і нікому не казав про те, що сталося. Він написав до лікаря Констанс, із яким у них в Італії були дружні стосунки, висловлюючи йому свій шок і нерозуміння того, як це сталося. «Це,— писав він,— так неприродно і так прикро чути». Далі він казав, що навіть не думав, що Констанс була хворою, і що зараз йому гірко та сумно уявляти її кінець на самоті, без друзів і підтримки, адже вона була найнещаснішою і найсумнішою людиною з усіх, кого він знає. Дописавши листа, Генрі, мов живе, побачив перед собою її лице: її очі, що так яскраво світилися, усі її надзвичайно інтелігентні риси. Він дозволив собі виплакатись, а потім підійшов до вікна і знову задивився на вулицю внизу, якою ходили байдужі йому люди.

Уранці, прокинувшись, він відчув, що, хоча вона йому й не снилася, дух Констанс, її допитлива сутність, приходила до нього вночі, тому Генрі нестримно хотілося знову заплющити очі, щоб уникнути пробудження та, бодай у такий спосіб, затримати це відчуття. Ніхто з його знайомих не читав його книг так уважно, не намагався зрозуміти його так наполегливо. Ніхто більше не був настільки ж мрійливим і гострим на розум, таким вразливим і меланхолійним, таким непередбачуваним і сміливим. Нікому Генрі так не симпатизував, і тепер, десь глибоко всередині, у ньому ширилася порожнеча від розуміння того, що цієї симпатії більше ніколи не буде.

Ніяких інших новин не надходило, і з плином годин він обмірковував усе більше різноманітних сценаріїв, детально уявляючи собі кожен розвиток подій. Він вагався між наміром узагалі не їхати на похорон і думкою негайно вирушити в дорогу; кілька разів він посилав Сміта замовити квитки до Італії, але потім скасовував своє замовлення. Промучившись кілька днів, Генрі розкрив «Таймс»[53], аби прочитати, що Констанс розбилася на смерть, вистрибнувши з вікна будинку, де жила у Венеції. У газеті писали, що це було самогубство. Одразу ж він заходився переконувати себе, що не має до цього ніякого стосунку. «Він не завинив перед нею,— казав собі Генрі,— бо не давав ніяких обіцянок, що їх би зв’язували. Вони не були коханцями; їх не ріднила кров. Він був їй винен лише свою дружбу, як і багатьом іншим,— думав Генрі,— а всім відомо, що коли він пише книгу, не помічає нічого навколо, не зважає на довколишній світ. Усі його друзі знали, що в такі моменти не треба від нього нічого вимагати, і Констанс це також було відомо».

Генрі написав їхньому спільному другові Джону Хею, котрий уже був у Римі. У своєму листі він писав, що вже зібрався виїхати до Італії, аби постояти на її могилі на протестантському цвинтарі, та, коли з’ясувалася природа смерті Констанс, він мало не збожеволів від горя та жаху і тепер зовсім не здатен кудись їхати. Потім додав, що вона була жінкою геть не придатною до почуття простого людського щастя, і навіть натяк на ближчі стосунки з кимось завжди її непокоїв і навіть, можна сказати, лякав.

Генрі відкинув думку, що виникла в нього, доки він був сам і писав цього листа. Вона мала руйнівну силу, тож він намагався Триматися від неї подалі якомога довше. Генрі дозволив собі думати, що Констанс не так уже й раділа з його присутності, не так уже й емоційно піднесено сприймала все, із ним пов’язане. Вона була достатньо нервовою та витонченою, аби ставити свої вимоги мовчки, але від цього вони робилися тільки ще більше зрозумілими та виразними. І тепер йому слід було подивитися в очі фактові, що саме він, натомість, посилав їй потужні хоч і ретельно замасковані, сигнали про те, як сильно він її потребує. І щоразу, відчувши позитивний відгук, як він тепер розуміє, Генрі ховався у шкаралущу свого внутрішнього світу, безпечного, замкненого простору, якого потребував так само нагально, як і торкання до Констанс.

Очевидно, вона, як це часто трапляється, опинилась у пастці непорозуміння, не була свідомою того, що він є не просто самітником, прикутим до письменницького столу, але й належить до тих чоловіків, які не бажають і ніколи не захочуть мати дружину. Напевно, її тямущість попереджала Констанс про те, що навіть найменший натяк на примус, налякає його і відверне від неї. Але її власна потреба та природа її симпатії до нього змусили розум замовкнути, подумав Генрі. І все ж таки, Констанс була обережною: визнавала його потреби та потайність і виявляла готовність їх поважати, але, коли вона зайшла надто далеко, зробивши їхні стосунки публічними, Генрі від неї відмовився.

У нього були власні резони залишатися самітником; однак уява Генрі не виходила за визначені ним же кордони дозволеного. Доводилося напружуватись, аби не втратити самоконтроль; те, що він накоїв, викликало дрож. Генрі знав напевно, що, якби він тієї зими поїхав до Венеції, Констанс не наклала б на себе руки. Якби вона попросила його про зустріч, а він би відмовив, тепер було б легше, бо його провина була б значно меншою. Але вона ні про що не просила, і це тиснутиме на нього до скону. Він її розчарував. Генрі не знав, чи зрозуміли це їхні спільні друзі у Венеції, чи обговорювали це довгими зимовими вечорами після її смерті.

Думка про те, що Констанс спланувала своє самогубство заздалегідь, була для нього нестерпною. Він писав усім: Роді Броутон, Френсісу Буту, Вільямові, висловлюючись у тому сенсі, що останній вчинок Констанс був виявом відчаю, чимось на зразок божевілля, актом непоміркованості, раптовим затьмаренням розуму. Генрі й сам не до кінця вірив у те, що пише, та з кожним наступним разом, виводячи ці слова, йому дедалі легше було переконатися в їхній імовірності та правдивості. Він нікому не казав про свої справжні міркування з приводу причини її смерті. Та коли незримий дух Констанс линув його кімнатами впродовж подальших тижнів, Генрі відчув, що лише вона була тією людиною, яка вміла абсолютно точно розшифровувати несказане і не почуте. Не було навіть потреби шепотіти слова чи додумувати фразу; її дух чудово розумів, що Генрі знає, що вона ніколи не виявляла жодної ознаки душевного нездоров’я і не була схильною до непоміркованих жестів, хай якими були б обставини. Вона була надзвичайно цілеспрямованою жінкою, що приймає тільки добре виважені, раціональні рішення. Вона мала стійку неприязнь до будь-яких виявів пронизливості та театральності.

А коли наставала ніч, у каміні палахкотів вогонь і горіли лампи, він залишався сам на сам із трагедією, якою закінчилося життя його товаришки. Генрі думав, що вона протягом певного часу обмірковувала свою смерть, планувала її, розглядаючи різні можливості. Книга була вже дописаною, а він знав, що кожного разу, закінчивши роботу, Констанс почувалася так, ніби вже ніколи нічого не напише. Була венеційська зима, темна та вогка, навколо — люди, яких, він точно це знав, Констанс могла легко зненавидіти.

І, заради чогось глибоко прихованого у потаємних куточках його душі, заради дотримання світських умовностей та позірного етикету, він кинув її там саму. Хоча саме він був людиною, яка б могла її порятувати одним лише натяком.

Констанс попередньо обмірковувала власну смерть, думав він, як усі свої книги, була невпевненою, нервувала, але і мала нестримне прагнення, велику душевну та фізичну сміливість. І та інфлюенція, на яку вона, за словами лікаря, хворіла останнього тижня, лише зміцнила її намір. Генрі знав, що товаришка дійшла висновку, що буде щасливішою, отримавши вічний супокій, і свідомо вирішила скоїти над собою насильство — розбити власні кістки та голову об тверду бруківку, аби досягти своєї мети. Її невтомна допитливість, абсолютна щирість реакцій, практична природа її уяви — усе це так яскраво постало перед його внутрішнім зором, наче вона сама щойно відвідала Генрі в його лондонській зимі; і, коли смерть Констанс перестала бути новиною, він усвідомив, що муситиме вирушити до Венеції, де вона померла, щоб звідти поїхати до Риму, де спочиває в землі її розбите тіло.

Днями, що передували його від’їзду, Генрі надзвичайно явно і так реально відчував її присутність. Жінка, котру він тримав на відстані витягнутої руки, перетворилася на жінку із його мрій, на привид усіх нереалізованих можливостей. Батьки були мертві, сестри теж уже два роки як не було на світі. Вільям жив надто далеко, і Генрі тепер уже не так, як колись, хвилювало, що про нього подумають у лондонському культурному товаристві. Він міг би вчинити, як сам захотів; міг би поселитися на Беллосгардо разом із Констанс, а міг би вмовити її винайняти два сусідні будинки в якомусь прибережному англійському містечку.

А тепер він думав про її мертве тіло, про кімнати, в яких вона колись жила, де й досі зберігається дух її пристрасної натури, її книги, якісь дрібнички, її одяг і папери. Гарні кімнати вона любила більше, ніж багатьох людей; кімнати були її сакральним простором. Генрі почав уявляти її помешкання у Венеції, в Каса Біондетті та в Каса Семітеколо, а потім і в Оксфорді, де вона перед тим жила. Він засумував за тими кімнатами, наче і сам у них жив, наче мав особисті причини хотіти туди повернутися. Він побачив її зграбну фігуру, що пурхає тими кімнатами, і раптом зрозумів, причину свого небажання їхати до Венеції одразу ж по її смерті чи до Риму — на похорон. Йому довелося б від неї піти, довелося б визнати їхню вічну розлуку. Замість стосунків, таких невизначених і повних різноманітних можливостей, йому довелося б зіткнутися з відсутністю Констанс у всій її остаточності. А він цього зовсім не потребував.

Це відчуття, немовби ним нахабно і жорстоко знехтували, якимось чином, наблизило Генрі до Констанс. І тепер можливість побачити її кімнати у Венеції, погортати її папери, побути у створеній нею атмосфері, почала його інтригувати. Він нетерпляче чекав, коли опиниться в її незримій компанії, і, що ближчим ставав день від’їзду до Італії, то більше подумки цікавився, чи завжди мав це бажання, чи воно виникло тільки тепер, коли не загрожувало ніякими наслідками.

У Генуї, чекаючи на сестру Констанс Клару Бенедикт, він написав листа до Кей Бронсон із проханням зарезервувати для нього кімнати у Каса Біондетті, в яких минулого літа жила Констанс. Генрі пропонував ті самі умови та висловлював прохання, щоб шеф-кухар готував йому ті самі страви, що й для міс Вулсон, пам’ятаючи, якою задоволеною харчуванням була товаришка. Отримавши відповідь, у якій ішлося, що кімнати є вільними, він не здивувався. Дух Констанс, який і по двох місяцях після її смерті, був поруч із ним, якимось чином, запевнив Генрі, що так і буде.

АМЕРИКАНСЬКИЙ КОНСУЛ ПРИБУВ, аби відчинити двері до її помешкання, запечатані місцевою владою одразу ж по смерті Констанс. Унизу чекав Тіто — її гондольєр. Доки відмикали двері до вмістилища смерті, місіс Бенедикт і її дочка стояли мовчки. Генрі здалося, що вони завагалися перш, ніж увійти всередину. Він стояв позаду, намагаючись упевнити себе, що там уже нікого немає, залишилися тільки її книги, папери та інші речі, до колекціонування яких вона була такою охочою. Нині він іще гостріше відчував, що Констанс усе спланувала та передбачила. Зі своєю пристрастю до дрібниць, вона легко була здатною прорахувати приїзд консула, котрий зламає печатку, човен, що чекатиме внизу, і їх трьох, що стоятимуть на порозі,— сестра Клара Бенедикт, племінниця Клер і її друг Генрі Джеймс.

Він подумав, що це все і є її останньою книгою. Вони всі грають призначені кожному ролі. Генрі спостерігав за американкою, котра ніяково стоїть посеред спальні, боячись підійти до дверей на невеличкий балкон, з якого вистрибнула її сестра. Констанс була здатною дуже точно уявити собі їхні вражені лиця і те, що Генрі Джеймс уважно дивитиметься на жінок, спостерігаючи за ними з холодною симпатією. Вона, напевно, сама до себе всміхнулася, згадавши цю його здатність відсторонюватися від власного сприйняття і ніяк цього не виказувати. Тож, уся ця сцена, усе, що відбувається зараз у цій кімнаті, кожен їхній вдих і видих, кожен рух обличчя, кожне сказане та несказане слово — абсолютно все належить Констанс. Це все було створено її викривленою уявою ще до того, як вона померла, подумав Генрі. Вони всі є її героями; Констанс написала для них сценарій, і напевно знала, що Генрі це зрозуміє, що зможе гідно поцінувати її майстерність. Вона завжди прагнула його схвалення, воно було частиною її наміру. Хай на що б він дивився, про що б міркував, Генрі бачив сліди її жорстокого плану, йому вчувався зловтішний сміх, мовляв, так легко маніпулювати почуттями сестри та племінниці, так солодко спрямовувати вчинки свого друга-прозаїка, котрий, здається, вирішив звільнитися від неї.

Бенедикти не знали, що робити; вони найняли Тіто, аби він переправив їх до іншої частини міста. Дуже швидко вони почали ним захоплюватися. Жінки шукали розради у друзів Констанс, але, коли почули, що вона лежала на бруківці і стогнала помираючи, зробилися невтішними. Щоразу, заходячи до її колишнього помешкання, вони плакали, аж доки Генрі не подумав, що, якби вона це могла бачити чи саме це й передбачала, зараз, напевно, пошкодувала б про свій учинок, бо ніколи не була настільки жорстокою.

Її сестра та племінниця були геть безпомічними у практичних питаннях. Спершу вони не хотіли чіпати паперів Констанс і були раді залишити все там, де вони лежали. Було схоже, що вони й досі не вірять у її смерть і вважають неприпустимим торкатися речей, залишених жінкою, котра просто забула повернутися до власного помешкання.

По кількох днях, упродовж яких ніяковість і невтішність родичок дещо стишилися за допомогою друзів Констанс, які влаштовували нескінченні ланчі, обіди та зібрання, щоб утішити та розрадити сестру і племінницю, Генрі, котрому було вручено ключ від помешкання, домовився там із ними зустрітися. Констанс залишила чимало паперів: недописані й неопубліковані твори, листи, уривки, нотатки. Він ні до чого не торкався під час попередніх візитів, але зробив собі приблизну мапу того, що де лежить. Генрі розумів, що, коли почне суперечку з Бенедиктами з приводу того, що варто залишити, а що — знищити, неминучо програє. Тому, чекаючи на їхній прихід, він постановив собі уникати найменших суперечностей.

Почувши звук, із яким у замковій шпарині прокручується ключ, Генрі здригнувся. Їхні голоси видалися зайвим втручанням. Сьогодні вперше він чув, як вони говорять про буденні речі, а не про самогубство Констанс і не про власне тяжке горе. Та увійшовши до спальні, де він стояв біля вікна, вони одразу ж зробилися мовчазними та серйозними.

— Хотіла запитати, чи вам зручно в цій квартирі,— сказала місіс Бенедикт.

— Помешкання дуже приємне,— відповів Генрі,— і в тутешній атмосфері відчувається присутність духу міс Вулсон.

— Не думаю, що я змогла б тут спати,— сказала Клер.— Тільки не в цій кімнаті.

— У квартирі дуже холодно,— зауважила місіс Бенедикт.— А ця кімната — найхолодніша.

Вона гірко зітхнула, і Генрі відчув, що будь-якої миті вона може знову заплакати. Однак під їхніми з Клер уважними поглядами сестра Констанс опанувала себе. Тепер він бачив, що в її натурі була та сама сила, що й у характері її покійної сестри. У мить, коли ця жінка змушувала себе заговорити, вона була викапана Констанс.

— Мусимо дещо впорядкувати,— сказала вона.— Нам не вдалося знайти заповіт. Напевно, він лежить десь у її паперах. І треба залагодити деякі практичні питання.

— Констанс була видатною письменницею,— сказав Генрі,— визначною фігурою американської літератури. Тому її папери слід розбирати вкрай обережно. Там можуть бути неопубліковані рукописи, незакінчене або не відіслане редакторові оповідання чи роман. Я вважаю, що їх необхідно зберегти з усією можливою ретельністю.

— Ми були б раді,— сказала місіс Бенедикт,— якби ви могли подивитися її папери замість нас. Ні я, ні моя дочка, гадаю, не зможемо цього витримати. Та й необхідної зосередженості ми не матимемо. Я, здається, ніколи в житті не бувала в більш сумному місці, ніж ця кімната.

СЛУЗІ БУЛО НАКАЗАНО щоранку розпалювати вогонь у кабінеті та спальні Констанс і підтримувати його аж до раннього надвечір’я. Бенедикти припливали й відпливали на гондолі Тіто, зайняті справами американської громади, і щоразу Генрі показував їм щось цікаве: неопубліковане оповідання, кілька віршів або якийсь лист. Вони погодилися, що навіть уривки мають бути збережені, можливо, їх слід відвезти до Америки, де за ними хтось доглядатиме, щоб ушанувати пам’ять Констанс.

Його ж цікавило все, що мало стосунок до неї. Переглянувши зібрані Констанс предмети, Генрі заглибився у жаль і нерішучість, але потім обрав одну маленьку картину. То був пейзаж, що зображував пристрасно обожнювану товаришкою дику природу Америки. Коли він показав картину сестрі та племінниці небіжки, вони сказали, що він мусить узяти її собі.

Генрі сидів за її письмовим столом з ранку до вечора. Щоразу, коли родички Констанс виходили з помешкання, він підходив до вікна й дивився, як вони сідають у гондолу, як на очах оживають, а потім повертався до столу, брав відкладені раніше папери і палив їх, частково — у спальні, частково — в кабінеті. Він кидав їх у полум’я і дивився, як вони згорають. А коли від паперів залишався тільки попіл, він упевнювався, щоб його не можна було відрізнити від залишків прогорілих полін.

Йому не хотілось, аби дивні, загадкові та гіркі послання його сестри Еліс до міс Вулсон, опинилися серед збереженого для нащадків листування. Він не бажав, аби їх читали інші, навіть більше, він і сам їх волів не читати. Проглядаючи кореспонденцію і запримітивши почерк Еліс, Генрі спокійно та методично відкладав листа вбік, обережно накриваючи його іншими паперами, щоб, у разі неочікуваного повернення жінок, він залишився непоміченим. Він знайшов і кілька своїх листів, їх теж, не розкриваючи, відкладав убік. Перечитувати їх йому було нецікаво. Хотілося їх знищити. Але ні щоденника, ні заповіту знайти не вдалось.

Однак у паперах він знайшов листа від лікаря, датованого незадовго до смерті Констанс, у якому йшлося про її хвороби та постійну меланхолію. Генрі читав, аж доки натрапив на власне ім’я. Тоді він поклав листа на купу паперів до спалення, не читаючи далі. Але всі рукописи та літературне листування він поскладав окремо, щоб родички могли відправити архів додому.

ОБІДАВ ВІН ПЕРЕВАЖНО з матір’ю і дочкою Бенедикт, але завжди влаштовував так, аби з ними були й інші люди, щоб розмова точилася навколо більш загальних тем, оминаючи причину їхнього перебування у Венеції. Генрі надавав перевагу великим компаніям, бо так було легше уникнути обговорення його власної місії та справ, які жінки мусили владнати. Поступово він збагнув, що вони почали втомлюватися від Венеції. Порожні дні, дощова погода, навколишня сірість і монотонність життя змусили їх відчути потребу подумати про від’їзд. А ще Генрі помітив, що з кожним наступним днем присутність родичок Констанс видається дедалі менш цікавою тутешній американській громаді, яка спочатку радо вітала цих двох жінок, але, коли їхня присутність у Венеції розтяглася на місяць, перестала наполягати на запрошеннях і візитах.

Такими вечорами Генрі радо виходив із-за столу раніше, бо всі розуміли важкість виконуваної ним роботи, що звільняло його від необхідності дотримуватися загальних правил. Родички Констанс віддавали Тіто у розпорядження Генрі, якщо відстань до його помешкання була надто великою. І хоча на нижніх поверхах Каса Біондетті жило кількоро американців, включно з Лілі Нортон, Генрі з приємністю виявив, що дістатися до його квартири на горішньому поверсі, уникнувши інших пожильців, досить легко. Щовечора на нього чекав вогонь у каміні та засвічені лампи: одна — біля ліжка, друга — на столику біля м’якого фотеля. Кімнати не були пишними, та в цьому освітленні їх кольорова гама здавалася багатою. Це помешкання не належало ні до парадних приміщень палаццо, ні до комірчинок для слуг, і господар, якому дуже подобалася міс Вулсон, зробив усе від нього залежне, тож, Генрі почувався комфортно та затишно. У високому м’якому ліжку він майже миттєво поринав у глибокий і міцний сон, що тривав аж до ранку й давав йому наснагу на цілий день роботи.

Генрі не міг дочекатися ночі. Йому кортіло повернутися до своїх кімнат у Каса Біондетті не тому, що він утомився чи знудився у товаристві, а через те, що самі ті кімнати давали йому відчуття доброзичливого тепла, що лишалося з ним усю ніч.

Тіто завжди був напохваті. Як усі, хто працював на Констанс, він її обожнював і хотів приглянути за її сестрою та племінницею. Гондольєр був мовчазним і шанобливим, коли відвозив Генрі до його помешкання, та, оскільки він не був знайомим із Тіто раніше і не належав до родини Констанс, венецієць давав зрозуміти, що Генрі залишиться для нього звичайним чужоземцем. Генрі розумів, що, коли хоче дізнатися подробиці останніх днів Констанс, Тіто, найвірогідніше, є саме тією людиною, хто має цю інформацію. Однак, трохи ліпше познайомившись із гондольєром, він зрозумів, що той воліє не ділитися своєю обізнаністю.

Тільки раз у присутності Генрі Тіто заговорив про Констанс. Якось увечері, коли вони чекали на Клер, місіс Бенедикт попросила Генрі перекласти Тіто, що вона захоплена його майстерністю, особливо в маневруванні у вузьких каналах і оминанні кутів. Генрі переклав її комплімент, а Тіто вклонився дамі з почуттям гідності, а потім сказав, що міс Вулсон найняла його не за, як було сказано, майстерність маневрування, бо це вміють усі гондольєри, а за чудове знання лагуни, бо він прекрасно орієнтується на великій воді і міг гарантувати її безпеку. Він сказав, що міс Вулсон любила швидше залишити місто й потрапити до лагуни. Тіто додав, що більшості американців подобається плавати вздовж Ґранд-Каналу, вони готові робити це хоч увесь день. Але не міс Вулсон. Ґранд-Канал їй подобався тільки за те, що він веде до відкритого простору, де можна побути подалі від інших людей. «Навіть узимку вона любила лагуну,— сказав він. Навіть у погану погоду. Просила запливати якомога далі. У неї там були свої улюблені місця».

Генрі хотів запитати, чи вона плавала туди до кінця, та з того, як Тіто закінчив свій монолог, зрозумів, що тільки запитання від місіс Бенедикт може спонукати його до відповіді. Однак, коли Генрі переклав їй слова гондольєра, місіс Бенедикт неуважно до нього всміхнулась і поцікавилася в Генрі, що, на його думку, її дочка може зараз робити, про що думає, змушуючи їх обох так довго чекати.

АЛЕ ПО ЯКОМУСЬ ЧАСІ він почав прокидатись уночі. Спати не давали думки, що змушували його тривожитись, і вранці від них залишався неприємний осад. Із часом, однак, ці пробудження перетворилися на нетривалі нічні інтерлюдії, що сприймалися радше як іще один аспект відпочинку, а не як тривожне неспання. Генрі не було страшно, і ніякі погані думки не тривожили розум, то, швидше, було якесь постійне відчуття тепла. У ці періоди Генрі зовсім не відчував присутності Констанс. Натомість, він відчував якусь безіменну, явно божественного походження, присутність. Поступово просвітленість, яку він відчував заходячи до помешкання та під час своїх нічних пробуджень, набула нової інтенсивності. Він ловив себе на тому, що весь день із нетерпінням чекає вечора, і подумки цікавився, чи цей досвід вечірньої легкості та нічних просвітлень триватиме, й коли він звідси поїде та повернеться до Лондона.

То не був дух, який наздоганяв його, позбавляючи супокою, радше фігура, що м’яко нависала над ним, огортаючи аурою материнської турботи, тінь, що приходила до нього вночі в усій своїй винятковій жіночності та ніжності. Вона лагідно заколисувала його, навіювала тихий сон у кімнаті, де не так давно жила його товаришка, смерть якої й досі змушувала його почуватися винним, і чий печальний, безпристрасний дух слідкував за ним удень, коли Генрі сидів за її письмовим столом і відкладав убік листи її лікаря та подруги своєї сестри міс Лоринг, аби потім, коли нікого не буде поряд, спалити їх у каміні.

ПІСЛЯ ДОВГИХ ПЕРЕМОВИН із американським консулом стосовно майна їхньої родички, після тривалих пустопорожніх дискусій мати й дочка Бенедикт прослідкували за тим, як було впорядковано папери Констанс і запаковано її картини та коштовні дрібнички, що їх вони залишали під опікою консула, доки він простежить за належним оформленням усіх юридичних формальностей. Квітень видався холодним і дощовитим, і жінки позастуджувались, тому якийсь час змушені були не виходити на вулицю. Коли ж вони одужали, Венеція стала зовсім іншою; дні подовшали, вітер улігся, а чимало їхніх знайомих, із тих або інших причин, повиїжджало з міста. Тому на їхній прощальний обід майже ніхто не прийшов, а Генрі за звичкою кортіло вийти з-за столу ще до дев’ятої, потиснути їм руки та поцілувати їх у щоки, якщо вони цього потребуватимуть, відкрито подивитися їм у вічі та щиро пообіцяти, що він, оскільки й досі має ключ, неодмінно простежить за тим, аби все було ретельно спаковано й відправлено, згідно з їхніми розпорядженнями, а потім віддасть ключ господареві квартири в Каса Семітеколо.

Того ж дня, коли жінки Бенедикт виїхали з міста, Генрі виявив, що вони не залишили ніяких розпоряджень щодо одягу Констанс. Він подумав, що вони мусили знати про те, що в її гардеробі та комоді повно речей, адже самі шукали там заповіт. Йому було цікаво, чи обговорювали вони з кимось цю справу, чи, може, вона вганяла їх у ще більший сум, і вони вирішили цим не займатись, а потім, перед від’їздом, їм було ніяково порушувати це питання. Та хай як це сталось, а, видно, вони залишили Генрі самотужки розбиратися з гардеробом та особистими речами Констанс. Він вирішив кілька днів зачекати, може, хтось із венеційських друзів Бенедиктів отримав від них якісь указівки щодо звільнення квартири від одягу. Коли ж із ним ніхто не зв’язався, Генрі зрозумів, що родички Констанс поклали цю справу на нього, а самі втекли, залишивши повні шафи суконь, повні комоди черевичків, білизни та інших жіночих дрібничок майже недоторканими.

Йому не хотілося подальших дискусій із приводу майна Констанс, а тому Генрі волів не звертатися з цим ні до кого з її друзів, які, він це напевне знав, швидко рознесуть новину про те, що у шафах небіжки повно одягу, тим самим заохочуючи будь-кого вільно заходити до квартири, вештатися помешканням, скрізь пхати носа, порушувати її особистий простір, який Генрі так ретельно охороняв після смерті товаришки. Уявляючи собі написаний Констанс сценарій, у якому і він, і її родички були тільки виконавцями призначених їм ролей, він зовсім не подумав про цей аспект її посмертної волі. Генрі був упевнений у тому, що вона зовсім не бажала б, аби її одяг просто викинули чи комусь віддали. Спалюючи листи Констанс, він відчував її глибоке незадоволення, а тепер, обмірковуючи, як звільнити шафи та комоди, відсутність товаришки тиснула на нього зусібіч, огортаючи важким смутком.

Він нікого не втаємничив у цю справу, крім Тіто, який, на думку Генрі, під його керівництвом буде радий вивезти залишки земного життя його колишньої господині. Він подумав, що Тіто знатиме, як розпорядитися речами. Та, коли Генрі показав йому гори суконь, черевичків і білизни, гондольєр лише знизав плечима та похитав головою. Ті самі жести він повторив, і коли Генрі припустив, що котрийсь із жіночих монастирів, можливо, зацікавиться цими речами. «Тільки не речами небіжки,— сказав йому Тіто.— Ніхто не захоче речей померлої».

На якусь хвильку Генрі пошкодував, що просто не віддав ключ господареві й не виїхав із міста. Та він чудово розумів, що невдовзі отримав би купу листів, і не лише від господаря дому, а й від усієї американської громади Венеції, у яких би запитували, що робити з речами Констанс.

Згодом Тіто стояв посеред кімнати, в якій була спальня Констанс, і палко на нього дивився.

— Що ми можемо з цим зробити? — запитав у нього Генрі.

Цього разу чоловік здвигнув плечима майже зверхньо. Та Генрі подивився йому в очі й наполіг на тому, що одяг має бути прибрано.

— Не можна його тут залишати,— сказав він.

Тіто не відповів. Генрі знав, що човен чекає, що їм доведеться разом перенести всі речі та повантажити їх у гондолу.

— Можете їх спалити? — запитав Генрі.

Тіто заперечливо похитав головою. Він прискіпливо дивився на шафу, наче був її охоронцем. Генрі здалося, що, коли б він зараз вирішив звільнити шафу від одягу, цей чоловік кинувся б на нього з кулаками, захищаючи речі своєї господині. Він гірко зітхнув і опустив погляд, сподіваючись, що безвихідь, у якій вони опинилися, змусить Тіто запропонувати якесь рішення. Доки між ними тривала мовчанка, Генрі відчинив двері й вийшов на балкон, де постояв, дивлячись на протилежний бік вулиці, на будинки та на бруківку, на яку впала Констанс.

Повернувшись до кімнати й упіймавши погляд Тіто, він зрозумів, що той хоче щось сказати. Генрі зробив підбадьорливий жест. «Усе це,— сказав Тіто,— треба було забрати до Америки». Генрі кивнув на знак згоди, а потім сказав, що тепер уже надто пізно це зробити.

Тіто знову здвигнув плечима.

Генрі висунув спочатку одну шухляду комода, потім іншу. Тіто спостерігав за його діями поглядом, у якому відчувалася цікавість, змішана з тривогою. Генрі мовчки стояв і дивився на гондольєра.

Потім він спитав у Тіто, чи знає той точне місце в лагуні, куди так часто возив Констанс, те, про яке говорив раніше, де немає нічого й нікого.

Тіто кивнув на знак згоди. Після цього він, явно, чекав, доки Генрі продовжить, але той лише стояв і дивився на Тіто, даючи йому час обміркувати щойно почуте. Гондольєр мав стурбований вигляд. Кілька разів він, здавалось, от-от заговорить, але щоразу лише гірко зітхав. Нарешті, Тіто, наче у сусідній кімнаті хтось був, обережними жестами показав спочатку на комод і шафу, потім на двері, а після цього — у напрямку лагуни. Без слів він пропонував узяти речі та поховати їх під водою. Генрі кивнув, погоджуючись, але обидва стояли мовчки, аж доки Тіто випростав правицю і загнув пальці.

— П’ята пополудню,— прошепотів він.— Тут.

О п’ятій Тіто уже чекав під дверима. Чоловіки мовчки увійшли до квартири. Генрі перед цим цікавився, чи приведе гондольєр із собою когось іще та чи можна буде цим двом чоловікам довірити забрати, а потім і поховати одяг Констанс без зайвих розмов і вагань. Але Тіто прийшов сам. Він спромігся запропонувати їм разом негайно ж почати виносити речі та скласти їх у гондолу.

Тіто взяв у оберемок купу суконь, спідниць і пальт а потім жестом показав, аби Генрі зробив так само та йшов за ним. Узявши до рук сукні, Генрі вловив густий запах, який збурив спогади про матір і тітоньку Кейт. Цей запах був таким густим і невіддільним від них, супроводжував їх упродовж усього їхнього життя, що точилося навколо гардеробних і шаф, адже жінки його родини завжди самі складали свій одяг, освіжали його, пакували для подорожей і тривалого зберігання. А потім, ідучи через кімнату з оберемком речей, Генрі раптом відчув інший аромат, запах, що належав самій Констанс,— пахощі її парфумів і, можливо, ще щось невловне, чим вона користувалася всі ці роки, що тепер змішалося із запахом нафталіну й бентежило Генрі всю дорогу, доки він виносив одяг із квартири та складав його в гондолу.

Швидко і сторожко рухаючись, немовби вчиняли щось не зовсім законне, вони з Тіто за кілька рейдів спустошили шафи. Чоловіки повиносили черевики та панчохи, а потім, уникаючи навіть дивитись один на одного, взялися за білосніжну жіночу білизну, поскладавши її подалі від людських очей під купою суконь і пальт на дні гондоли. Задихані, востаннє зайшли до квартири, щоб перевірити, чи не залишилося чогось іще. Запах Констанс зробив її присутність для Генрі такою явною, що він би не здивувався, побачивши товаришку посеред порожньої спальні. Він уже був майже готовий заговорити до неї і, востаннє оглядаючи кімнату, коли Тіто вже спустився до гондоли, раптом відчув, що Констанс стоїть поруч, та давня Констанс, яка зраділа б із того, що роботу виконано, що від неї нічого не залишилось. Генрі не бачив у кімнаті ні пилюки, ні порожнечі, лише відчував присутність хазяйки, котра, якби він іще хоча б мить тут постояв, пропекла б його поглядом.

Небо над містом почало бліднути, а яскраві кольори палаццо Ґранд-Каналу злилися з густо-рожевим відблиском заходу сонця, аж водяне плесо від того всього набуло темно-червоних і густо-рожевих барв, коли Генрі та Тіто вирушили в бік лагуни. Тільки тепер вони розслабилися, хоча й ніяк цього не виявляли, навіть не розмовляли й не дивились один на одного. Генрі милувався краєвидом, через корму дивлячись на церкву Салюте і відчуваючи дивне вдоволення. Він утомився, але й не міг дочекатися хвилини, коли побачить місце, куди Тіто його доправить.

«Це,— подумав Генрі,— як знову зустрітися з нею, далеко від спільних друзів, родичів, громадської колотнечі, поєднатися знов у тиші та спокої». Саме так вони й зустрічалися все життя. Ніхто й ніколи не дізнається, що він тут був. Несхоже, що Тіто розкаже про це комусь із їхніх знайомих. Тільки Констанс дивилася на те, як гондола пропливає повз Лідо й виходить у відкрите море, де Генрі ще ніколи не бував. Вони пливли і пливли, аж доки не залишилися тільки в компанії морських птахів і сонця, що повільно ховалося під воду.

Спочатку Генрі подумав, що Тіто шукає точне місце, та потім він зрозумів, що, рухаючи гондолу вперед-назад, гондольєр лише відтягає час, коли доведеться виконати те, заради чого вони сюди припливли. Чоловіки зустрілись очима — і Тіто мімікою показав, аби Генрі починав виконувати їхню скорботну роботу, але той лише заперечливо похитав головою. Генрі подумав, що так само можна було б привезти сюди її тіло і викинути за борт, дозволяючи йому втонути. Тіто продовжував кружляти навколо тільки йому видної точки на воді, та, збагнувши, що Генрі не збирається нічого робити, напівосудливо і напівзверхньо всміхнувся, а потім поклав свою жердину, дозволяючи гондолі тихо гойдатися на морському плесі. Перш ніж доторкнутися до першої сукні, Тіто перехрестився, а потім обережно поклав одежину на воду, наче на ліжко, так, ніби Констанс збиралася виходити у світ і от-от мала б зайти до кімнати, щоб одягтись. Чоловіки спостерігали за тим, як тканина, намокаючи, темніла, як потроху зникала з очей. Тіто виклав другу сукню, а потім і третю, ніжно торкаючись кожної, а потім почав працювати швидше, супроводжуючи свої рухи дрібною жестикуляцією, роблячи короткі паузи, під час яких, схоже, нечутно проказував молитву. Генрі дивився, але не рухався.

Гондола злегка погойдувалась, аж Генрі здавалося, що вони стоять на місці. Коли у воді опинилася й білизна, він подумав, що саме під ними скорботний вантаж поволі опускається на морське дно.

Тільки коли гондольєр уже взявся за жердину й вони обоє одночасно помітили щось темне, що плавало на поверхні менше ніж за десять ярдів від них, Тіто зойкнув.

У сутінках, що густішали, воно було схоже на тюленя чи щось інше, темне та заокруглене, що спливло з-під води. Тіто взяв жердину обома руками, мов готуючись до захисту. І тільки тоді Генрі збагнув, що то було. Кілька суконь спливло догори, засвідчуючи реальність дивного морського похорону, в якому щойно взяли участь. Повні води, рукави та спідниці роздулися, мов кулі. Коли Тіто розвернув гондолу, Генрі побачив, що Венецію затуляє сіра запона. Дуже скоро туман накриє і лагуну. Тіто вже підвів човен до плавучого одягу. Генрі спостерігав, як він жердиною притоплює напнуту тканину, як не забирає жердини, доки сукня остаточно не піде під воду, після чого звертає увагу на ще один напівзатонулий об’єкт і рішучо та пристрасно робить із ним те саме. Він не припиняв топити одягу, переходячи від сукні до сукні, аж доки не впевнився, що всі вони пішли на дно. Закінчивши справу, Тіто ще раз уважно обдивився морський простір, але, начебто, на темній воді нічого не залишилось. Аж раптом за декілька футів від них на поверхні з’явилася ще одна сукня.

— Лишіть її! — вигукнув Генрі.

Але Тіто підвів гондолу до неї і, ще раз перехрестившись, опустив жердину якраз посередині сукні, натискаючи із силою, щоб швидше потопити. Він кивнув Генрі, даючи знати, що роботу скінчено. Це було важко, але вони впорались. Потім Тіто витяг із води жердину і став на своє місце стернового. Час було повертати назад. Із неспішністю майстра він повів гондолу через лагуну до міста, оповитого темрявою.