Майстер

Глава 3 Березень 1895 р.

ІЗ РОКАМИ ГЕНРІ ЗРОЗУМІВ про англійців дещо таке, що тихою сапою почав використовувати у своїх власних цілях. Не раз він бачив чоловіків, які змусили оточуючих поважати їхні звички, наприклад, спати до полудня, куняти на стільці пообідніми годинами чи їсти на сніданок яловичину. Генрі помітив, що на ці дивацтва мало хто звертає увагу і фактично ніхто не коментує. Його звички, звісно, нікому не шкодили, бо стосувалися тільки сфери спілкування. Його нахили вписувались у загальноприйняті рамки, а ідіосинкразії[7] були помірними. Тому він легко відхиляв численні запрошення, посилаючись на вічну зайнятість, на цілодобову зануреність у свої мистецькі справи. Знайомі спокійно сприймали таке пояснення, і Генрі сподівався, що час, коли він був завсідником на обідах лондонського бомонду, нарешті, скінчився.

Йому подобалась урочиста ранкова тиша, коли не плануєш ні з ким зустрітись у пообідню пору, не маєш домовленостей на вечір. Генрі почало здаватися, що він розжирів від усамітнення, що перестав очікувати від життя чогось іще, крім нудного вдоволення. Часом нудьгу змінював якийсь дивний, але наполегливий біль, якому Генрі попервах навіть радів, але швидко відсував його на край свідомості. Проте найбільше вдоволення він отримував від самоти. Щойно на місто спускалася ніч, Генрі починав насолоджуватися спокійним неробством і тишею, що давали йому більшу втіху, ніж гучне товариство чи хтось один, аніж яскравість і блиск публічності.

Після невдалої прем’єри та повернення з Ірландії він виявив, що може контролювати деякі свої сумні спогади. Прокидаючись серед ночі чи вранці від страху, сильного жалю чи інших гризот, Генрі почав сприймати їх, як надокучливих слуг, що прийшли засвітити лампу чи прибрати посуд. Із роками, думав він, можна буде вишколити їх так, аби були майже непомітними й не заважали жити.

І все ж таки він пам’ятав відчуття шоку і сором від прем’єри «Ґая Домвілля». Доводилося казати собі, що неприємні спогади з часом поблякнуть і намагатися викинути з голови будь-які спомини про поразку.

Натомість Генрі думав про гроші, про свої очікувані прибутки та про витрати, думав про подорож: куди зможе поїхати й коли. У моменти просвітлення він думав про роботу: обмірковував персонажів і їхні характери. Він стимулював ці думки, вважаючи їх свічечками, що освітлюють йому шлях у суцільній темряві. Генрі знав, що, коли не зосередиться на цих позитивних міркуваннях, вони швидко зникнуть і він знову порине в океан розчарувань і зневіри.

Іноді він прокидався досить рано й тоді, охоплений правильними думками, розумів, що мусить встати. Змушуючи себе діяти, поводячись так, ніби запізнюється на потяг, Генрі сподівався швидше позбутися своїх страхів і темних думок.

І все ж таки він усвідомлював, що мусить залишити своєму розуму і певну свободу, тому занурювався в інтелектуальну працю лише принагідно. Зараз, коли день лише розпочався, Генрі опинився в полоні нових химер і вибриків уяви. Його дивувало, як легко ідеї змінюють форму, як у новій подобі миттєво стають свіжими та цікавими; хоча й не відомо, наскільки близькими до реальності вони є. Ця проста історія, розказана одним другом, батьком Бенсона, архієпископом кентерберійським, який намагався розважити Генрі невдовзі після провалу його п’єси, прозвучала й зовсім примітивно. Оповідач багато разів зупинявся та вагався, викладаючи цю історію з привидом, початку та кінця якої і сам до пуття не знав.

Генрі записав почуте одразу ж по поверненні додому. У його нотатнику стояло:

Щоб пригадати цю оповідь, Генрі не треба заглядати до свого нотатника, він і так усе пам’ятає. Він вирішив, що дія відбуватиметься у Ньюпорті, в одному з віддалених будинків на скелях або, ліпше, в якомусь із нових будинків-палаців Нью-Йорка, та жодна з цих ідей не захопила його, тож, повагавшись, він відмовився від початкового наміру зробити героями американську родину. Тоді, подумав Генрі, це буде англійська історія, що відбулась у далекому минулому. Поступово формуючи сюжет, він вирішив, що дітей буде двоє: хлопчик і його молодша сестра.

Генрі часто думав про смерть своєї сестри Еліс, яка померла три роки тому. Навіть уперше прочитав її щоденник, у якому було так багато необачного. Після цього її відсутність відчулася ще гостріше, ніби через дотичність до її життя, записаного на папері, він став їй ближчим, хоча ніколи не страждав на її хворобу й не поділяв сестриного стоїцизму та прийняття майбутнього.

У найтемніші години йому здавалося, що їх із сестрою теж, до певної міри, було покинуто, адже родина багато подорожувала Європою і часто, невідь-чому, поверталася в Америку. Вони ніколи не ставали повноправними учасниками подій, що відбувалися навколо, залишаючись переважно сторонніми спостерігачами. Старший брат Вільям, а потім і Вілкі та Боб, які народилися після Генрі та перед Еліс, виявилися правильніше вихованими й більше готовими до життя, ніж Генрі та Еліс, які так і залишилися незахищеними, непідготовленими. Він став письменником, а вона — прикутою до ліжка.

Генрі добре пам’ятав, як уперше відчув паніку Еліс. Тоді у Ньюпорті дощ заскочив їх зненацька, бо, захоплені розмовою та сміхом, вони не звернули уваги на скупчення хмар. Еліс тоді було чотирнадцять або п’ятнадцять років, але вона не мала властивої їхнім двоюрідним сестрам сором’язливої самовпевненості, з якою вони входили до кімнати, невимушеності, з якою розмовляли з незнайомими людьми, спонтанності в поведінці з друзями та родиною.

Спекотний літній день раптом обернувся густою зливою, а небо над морем зробилося червоно-сірим від хмар. На Генрі був легкий піджак, але Еліс мала на собі лише літню сукню та солом’яний капелюшок, що ні від чого не захищав. Сховатися було ніде. Кілька разів вони намагалися знайти прихисток під кущами, та дощ із вітром залітав і туди. Генрі зняв піджака і, накрившись ним, вони із сестрою повільно та мовчки рушили додому. Тоді він і відчув, як Еліс аж тремтить від щастя та збудження. До того йому й на гадку не спадало, наскільки сильно сестра потребує уваги та захисту з боку братів і батьків. У ці хвилини, доки вони йшли розмоклою піщаною стежкою від узбережжя до села, Генрі відчув, як охоплена радісним жаром сестра тулиться до нього, щаслива та задоволена. Спостерігши веселість і захват сестри, коли вони повернулися додому, Генрі вперше зрозумів, що на Еліс чекає чимало труднощів у житті.

Відтоді Генрі почав за нею спостерігати. Тільки тепер він усвідомив, що жарт про те, що Еліс вийде заміж за Вільяма, не був, як колись їм усім здавалося, невинним підсміюванням, метою якого було викликати в сестри усмішку. Це завжди смішило Вільяма та й усю родину, а ще то була звична вистава, розігрувана для гостей. Вільям, найстарший із дітей, мав на шість років більше, ніж Еліс. Щойно вона почала виходити до гостей, носити барвисті сукні та хвилюватися з приводу враження, котре створює її присутність у кімнаті, повній дорослих, жарт щодо її заміжжя з Вільямом перетворився на цілий ритуал.

— О, вона вийде заміж за Вільяма,— казала тітонька Кейт, а Вільям, якщо він був у кімнаті, підходив до Еліс, брав її за руку та цілував у щічку. А дівчина нічого не казала, просто дивилася на присутніх, і в тому погляді було щось майже вороже, доки всі не починали всміхатися та реготати. Потім батько піднімав її й обіймав зі словами:

— Ой, уже зовсім недовго чекати.

Еліс, на думку Генрі, ніколи не вірила в те, що вийде заміж за Вільяма. Вона мала здоровий глузд і навіть у підлітковому віці вже виявляла меткий розум і глибинну дратівливість. Але, оскільки ця ідея майбутнього заміжжя з Вільямом повторювалася вголос так багато разів, а на обрії не було нікого відповідного, очевидно, десь у глибині душі Еліс, сама того не бажаючи, повірила в такий поворот долі.

Подумки вибудовуючи різні варіанти оповідання, що можна написати на основі почутої від архієпископа історії, Генрі впіймав себе на тому, що думає про загадкову присутність Еліс у цьому світі. Перед очима промайнули сцени, де сестра виявляла меткий розум і чутливість до образ. Він не був знайомий з іншими дівчатками, тому, уявляючи свою маленьку героїню, викликав до життя неспокійний дух своєї сестри.

Пригадалася сцена, коли Еліс було, мабуть, шістнадцять. Це сталося під час одного з тодішніх довгих обідів, коли за столом сиділо лише двоє гостей, і хтось розводився про існування життя після смерті, про зустріч із померлими родичами та про те, чи взагалі це можливо. А потім хтось із гостей, а може то була тітонька Кейт, запропонував помолитися за те, щоб у наступному житті зустрітися з тими, кого любимо. Раптом Еліс голосно заговорила, привернувши до себе загальну увагу.

— Не треба таких молитов,— сказала вона.— Звертання до тих, із ким можна зустрітись у потойбічному житті, змушує мене тремтіти від жаху. Це — порушення їхньої святості. Це є чимось на зразок зазіхання на свободу волі, тому я проти подібних речей.

Вона говорила, як тітка Емерсона[8], як хтось, хто розуміється на філософії життя та смерті, як хтось, хто славиться незалежністю та глибиною думки. Родичі знали, що Еліс мала гострий розум і почуття гумору, однак усі розуміли, що їй доведеться приховувати ці свої якості, якщо Еліс бажає не вирізнятися з-поміж ровесниць.

Та в Еліс були друзі, до неї приходили в гості і кликали на прогулянки. Вона навчилася поводитись, як двоюрідні сестри, котрі приводили із собою товаришів. Але Генрі помітив, як вона змінюється, коли до кімнати входить якийсь хлопець. Еліс не почувалася розслаблено й насилу втримувалася від розмов. Вона ставала надто говіркою, фонтануючи сумішшю нонсенсів і парадоксів. Це викликало жахливе відчуття нав’язливості та нарочитості. Генрі бачив, що такі світські виступи виснажують Еліс.

Навіть родинні застілля іноді ставали для неї випробуванням, коли Боб і Вілкі навчилися кпити із сестри, залишаючи її беззахисною. То були роки великих зрушень, коли їхній батько повіз сім’ю через Атлантику в пошуках чогось незрозумілого дітям, що, напевно, відволікало його від власних пристрастей і нав’язливих страхів. Їх тягали від міста до міста, швидко змінюючи готелі та приватні помешкання, віддаючи то до школи, то до приватних учителів. Вони вільно спілкувались французькою і постійно почувалися чужинцями. Усі п’ятеро опинилися осторонь від ровесників; вони знали набагато більше, але й, водночас, набагато менше, ніж інші діти їхнього віку. Вони знали більше про заможність, про історію, про європейські міста, знали більше про самотність і невпевненість, про самостійність і незалежність. Але набагато менше було їм відомо про Америку, про зв’язки та стосунки, будування яких так багато важило для їхніх однолітків. У ті роки вони навчилися покладатися одне на одного, спілкуючись між собою тільки їм зрозумілою мовою, надаючи одне одному підтримку та допомогу. Вони були схожими на старе обнесене стіною середмістя. Ніхто, хай якою сильною була навала, не міг зруйнувати їхньої оборони. А Еліс, навіть коли виросла, залишилася за тими стінами.

Насправді, Генрі не пам’ятав того, як Теккерей приходив до них обідати в Парижі. Хоча й пригадував, як бачився з ним за інших обставин. Цю історію розповідали знов і знов, і всі члени родини, включно з матір’ю, котра зазвичай була стриманою й обережною у висловлюваннях, вважали за потрібне переповісти це кожному гостю.

Еліс тоді було, мабуть, вісім або дев’ять років. Вона сиділа поруч із романістом, і Генрі знав, що це було для неї непросто. Вона нервувала через кожен свій жест або доторк ножа та виделки до смачних шматків їжі на своїй тарілці. Увесь час вона переживала з приводу того, що про неї подумає визначна людина. Генрі знав, що в такі моменти її пульс прискорюється, і бажання справити гарне враження стає всеосяжним, опановуючи свідомість і віднімаючи всі сили.

Він не пам’ятає, щоб Еліс тоді носила кринолін, але в історії на цьому наголошувалося. Теккерей повернувся до неї й почав розглядати вбрання.

— Кринолін,— вигукнув він.— Ніколи б не подумав, така юна і така розбещена.

Зауваження, може й задумане по-доброму в’їдливим, сприйнялося сестрою як болючий докір. Увесь подальший час Еліс почувалася присоромленою, мовби щойно було викрито якусь її погану рису. Генрі бачив, як заскочена цим раптовим зауваженням сестра безпомічно усміхається. Тільки він розумів, як їй було боляче, та жодного разу не спинив родичів, які знов і знов переповідали цю історію, особливо радіючи, коли Еліс була при цьому присутня, адже йшлося про її спілкування з одним із найбільш визначних романістів століття.

Із усіх Вільям був найстаршим і найменше вразливим. Здавалося, постійні подорожі та розлуки зовсім не впливають на нього. Він був фізично сильним і користувався успіхом у своїх однолітків у школі. Він ніколи не сумнівався у своєму праві брати участь у будь-якій забаві. Йому страшенно подобалося кричати та зчиняти гамір; йому подобалися галасливі компанії. Вільям полюбляв грюкати дверима та займатися спортом. Ніхто й не підозрював про його залюбленість у книги, напевно, він і сам про неї не здогадувався, доки не почав сміливо дискутувати з батьком. Він це робив із таким смаком і частотою, що вже в підлітковому віці майстерно грав словами та фразами, вибудовуючи з них стрункі конструкції доводів і аргументів.

Еліс намагалася не відставати від Вільяма: бути жінкою всіх часів, француженкою з XVIII ст., яка веде щоденник. Якось мати заговорила про те, як глибоко вразив Неда Ловелла опис Бостона в новому романі Ховеллса. Еліс, явно, щось хотіла сказати, тож усі повернулися до неї. Вона не знаходила слів, лице її палало.

— Ох, бідненький,— затинаючись, вигукнула вона.— Якщо його так сильно вражає якийсь роман, то що ж він почуватиме з приводу пограбування Риму чи, тим паче, флірту власної дружини?

І знов усі заніміли. Мати зробила рух, ніби збирається встати із-за столу. Решта в німому здивуванні дивилися на Еліс. Вільям не усміхнувся до неї. Сестра опустила очі. Вона неправильно зрозуміла ситуацію, і всі відчули, що вона може справляти жахливе враження на оточуючих і що їй буде важко знайти своє місце у світі.

Образ тієї Еліс назавжди залишився в пам’яті Генрі; його інтригувала невідповідність між її внутрішнім світом із усіма його таємницями та призначеним їй майбутнім. Коли лондонська зима почала відступати, а дні подовшали, він так і не розпочав роботу над романом, а лише робив нотатки для оповідань і робив накиди якихось початків. Передчасна смерть сестри не відпускала Генрі, деталі її дивного життя наздоганяли його в найменш відповідні хвилини, додаючи болісності спогадам про минуле.

І ще він пригадав один вечір, коли сестрі було вже, мабуть, вісімнадцять або дев’ятнадцять. Генрі тоді прийшов додому з якоюсь новиною, можливо, стосовно прослуханої лекції чи чогось, що він щойно опублікував. Це мало зацікавити батька. Сповнений райдужних надій, він пройшов у передпокій, де одразу ж наштовхнувся на тітоньку Кейт, яка попередила, що Еліс погано почувається.

Сидячи внизу, Генрі чув, як на горі кричить сестра. Батьки були з нею, а тітка раз у раз піднімалася сходами, щоб постояти під дверима Еліс або зазирнути до неї, щоб потім спуститися донизу й наполоханим тоном переповісти Генрі новини. Він не пам’ятав точних слів, якими тітонька Кейт описувала сестрину проблему. «Із Еліс стався напад» чи, може, «Еліс страждає від нервів», але того вечора батьки по черзі спускалися до нього на розмову, і Генрі зауважив, якими схвильованими перед появою нової проблеми вони були. Знервована дочка та її дивна хвороба вимагали виявити всю батьківську приязнь і все терпіння, на яке вони були здатні.

Уночі сестрине хлипання не стихло, хоча Генрі й знав, що її заспокоюють і обіймають. Сидячи у напівтемній вітальні, він також помітив, що мати, яку Еліс так часто не підпускала до себе вдома з якихось тільки їй відомих міркувань, тепер, на короткий час виходячи до сина від дочки, котра так сильно її потребувала, здавалася навіть трохи вдоволеною таким станом речей.

Ніщо не було таким, як здавалося. Генрі уявив собі гувернантку, надзвичайно милу, розумну та компетентну, сповнену щирих намірів упоратися зі своєю місією: гарно виховати хлопчика і дівчинку. Саме так її описав архієпископ. Але в нього були ще згадки про матір і тітоньку Кейт, які ввійшли до вітальні, де він сидів, одна з них тримала в руках лампу, тож було видно, які вони виснажені та стурбовані. Губи матері були стиснутими, але очі горіли і щоки пашіли. Обидві жінки сиділи з ним, доки приглушені крики Еліс чулися згори. На своїх стільцях вони здавалися насупленими та готовими виконати свій обов’язок, але й живішими та діяльнішими, ніж за всі роки на пам’яті Генрі.

А ще він пригадав, як пізніше був у Женеві з Еліс і тітонькою Кейт, коли вже ніхто з них не наважувався зізнатися собі чи Еліс, що її стан уже зробився майже некерованим. Вони намагалися знайти назву її недузі й найвідповіднішим, що знайшла мати, було непідробна істерія. Генрі усвідомив, що сестрину хворобу неможливо вилікувати, бо Еліс плекала її, загравала з нею, мов із гостем, у якого була таємно закохана. У Женеві, під час подорожі Європою, сторонньому спостерігачеві, а часом і самим собі, вони видавалися поодиноким прикладом представників Нової Англії, котрі розумним і чутливим оком убирають краєвиди та оглядають історичні пам’ятки старого світу перш, ніж почати статечне життя. Тоді Еліс, схоже, була найщасливішою, найдотепнішою, ущерть повною надій на майбутнє.

Генрі пригадав, як вони втрьох гуляли біля озера, якщо тітка Кейт була впевнена, що Еліс гарно відпочила зранку.

— У підручнику з географії,— сказала якось Еліс,— ніде не написано, що на озері бувають хвилі. Усю поезію треба переписати.

— Із чого почнемо? — запитав Генрі.

— Я напишу Вільяму,— відповіла Еліс.— Він підкаже.

— Люба, ти мусиш щодня гарненько відпочивати, а не писати так багато листів,— сказала тітка Кейт.

— А як іще мені з ним спілкуватися? — спитала Еліс.— Ходити пішки — більш виснажливо, ніж писати листи, і все це свіже повітря, клянуся, доведе мене до смерті.

Вона вибачливо всміхнулася до тітки, яка, на думку Генрі, зовсім не здавалася розвеселеною згадкою про смерть.

— Легені полюбляють готелі,— додала Еліс.— Вони просто мріють про них, особливо про вестибюлі та сходи, а ще про ресторан і спальню, якщо там є гарний краєвид і зачинені вікна.

— Не біжи, моя люба,— сказала тітонька Кейт.

Генрі дивився на Еліс, яка обмірковувала наступне зауваження, що мало на меті звеселити брата і роздратувати тітку. Але що довше вони йшли, то глибше у власну мовчазність занурювалася сестра, лише іноді згадуючи про супутників.

— Серце,— по якомусь часі продовжила Еліс,— надає перевагу гарному й теплому потягу, а мозок, звичайно ж, вимагає океанського лайнера. Я мушу написати про все це Вільяму, щойно ми повернемося до готелю. Тітонько, люба, ходімо швидше, повільний крок є анафемою пам’яті.

— Якби Дороті Вортсворт,— зауважив Генрі,— говорила подібні речі своєму братові, його вірші, гадаю, були б значно кращими.

— А хіба Дорогі Вортсворт не була поетовою дружиною? — запитала тітонька Кейт.

— Ні, дружиною була Фанні Брон[9],— Еліс пустотливо усміхнулася до Генрі.

— Не біжи так, моя люба,— повторила тітонька Кейт.

Увечері Генрі помітив, що Еліс спустилася до столу особливо ретельно вбраною та зачесаною. Він тоді подумав, що все для неї могло скластися інакше, якби сестра була визначною красунею чи не такою розумною, чи просто не єдиною дочкою в родині, чи, може, якби її дитинство не було таким невпорядкованим.

— От якби ми втрьох могли об’їхати весь світ, зупинятись у гарних готелях, писати додому, коли хтось із нас зауважить щось смішне,— сказала Еліс.— Якби можна було так провести все життя.

— Ні, не вийде,— відповіла тітонька Кейт.

Наскільки пригадував Генрі, тітка Кейт завжди грала роль суворої, але доброї до них гувернантки, котра взяла на себе виховання двох сиріток. Генрі був слухняним, тактовним і вартим довіри, а Еліс комизилася, хоча теж завжди робила, що їй кажуть. Утрьох вони були щасливими протягом усіх місяців подорожі, адже не замислювалися над тим, що чекає на Еліс після повернення додому.

Ніхто зі сторонніх не міг би назвати Еліс дивачкою чи кмітливою інвалідкою. Поруч зі своїми супутниками сестра майже видужала, та Генрі знав, що вони не зможуть усе життя возити її від міста до міста. За усміхом дівчини, котра щоранку так радісно спускалася до готельного лобі[10], ховалася зажерлива темрява, готова виринути на поверхню, коли настане час. Уже тоді, якимось чином, приреченість Еліс читалася в усіх аспектах її життя, і, попри позірну врівноваженість і щастя женевських днів, можна було передбачити її сумне майбутнє, що пізніше набуде обрисів історії, яка тепер дивує і зачаровує Генрі. Як ця молода повна світла й амбіцій, готова до виконання своїх обов’язків жінка могла перетворитися на ту, що чує вночі моторошні крики, бачить у вікнах страшні лиця, снить наяву, страждає від нічних жахіть?

Найгіршим періодом для Еліс був час, коли Вільям одружився. Перед весіллям і відразу після нього вона мала найтяжчі нервові зриви, з якими повернулися всі її давні проблеми. В Англії, коли вже пройшли роки, вона казала Генрі, що більша її частина померла того страшного літа, коли Вільям одружився з вродливою та практичною, дивовижно здоровою жінкою, яка, як на зло, звалася Еліс. Сама ж Еліс Джеймс потонула в морських глибинах, і темні води зімкнулися над нею.

І все ж таки, попри свої жахливі та виснажливі напади, Еліс була здатна на варту подиву розумову енергію; усе, що вона робила, було непередбачуваним або нарочито іронічним і суперечливим. Коли померла мати, родичі посилено доглядали Еліс, передбачаючи її остаточну дезінтеграцію. Генрі залишився в Бостоні, обмірковуючи всі можливі шляхи допомоги сестрі та батькові. Але Еліс більше не мала зривів. Вона здавалася майже нормальною: була компетентною й обов’язковою донькою, узяла на себе домашнє господарство, спілкувалася з родичами так легко, ніби саме на ній усе завжди трималося. Якось, перед від’їздом до Лондона, Генрі побачив Еліс, що стояла склавши руки та світячи очима у передпокої. Вона прощалася з гостем і запрошувала його приходити ще. Сестра тепло всміхалась, а потім, коли вона вже зачиняла двері, та усмішка зробилася майже сумною. У такі моменти сестра в усьому — поставі, жестах, виразах обличчя — наслідувала матір. Генрі бачив, що Еліс намагається стати господинею дому.

Батько помер через рік, і після його похорону все розвалилось. Еліс завела міцну дружбу з Катериною Лоринг, яка дорівнювалась їй за інтелігентністю, чия душевна сила була так само очевидною, як слабкість сестри. Міс Лоринг супроводжувала її й у подорожі до Англії, коли Еліс не захотіла їхати з тіткою Кейт, що стало актом непослуху та незалежності, а також, як зрозумів Генрі, криком про допомогу. Вона прожила ще вісім років, але більшу їх частину не вставала з ліжка. То вже було, за її виразом, нужденне існування пожовклого квасолиння, що його от-от мають спалити.

ВІН ЗГАДУВАВ ЦЕ, доки чекав у Ліверпулі на сестрин приїзд до Англії, і зрозумів, що її уперта цілеспрямованість, схильності та успадковані по батьковій смерті статки, напевно, з допомогою міс Лоринг, дещо відтермінують неминучий кінець. Генрі поклав собі не думати про те, що Еліс порушить його ізоляцію, негативно вплине на продуктивність його добровільного вигнання. І все ж таки Генрі злякався, коли побачив, як хвору й безпомічну сестру зводять із корабля. Вона навіть не змогла до нього заговорити, коли брат підійшов; Еліс заплющила очі й відвернулася, подумавши, що він збирається до неї торкнутися. Було очевидно, що подорож їй нашкодила. Під орудою міс Лоринг Еліс доправили до зручного помешкання та знайшли для неї доглядальницю. Генрі спостеріг, що подруга залежала від інвалідності його сестри так само, як та залежала від опіки подруги.

Еліс не хотіла відпускати міс Лоринг з-перед очей. Вона втратила родину, втратила здоров’я, і тепер із усіх сил бажала мати Катерину Лоринг виключно для себе. Генрі бачив, що її істерія зростає, коли міс Лоринг була відсутньою, і що сестра швидко заспокоювалась, ставала майже щасливою, коли подруга з’являлась і вмовляла її повернутися в ліжко, обіцяючи бути поруч і виконувати її забаганки. Він написав тітці Кейт і Вільяму про цю дивну пару. Намагався висловити свою вдячність міс Лоринг за її доброту та відданість сестрі, але знав, що ця відданість триватиме, доки Еліс лишатиметься неповноправною. Генрі не подобався цей зв’язок, що його він уважав нездоровим і неправильним. Він зневажав цілковиту залежність Еліс від її занадто повноправної подруги. Іноді йому навіть здавалося, що міс Лоринг шкодить сестрі, але Генрі не знав, хто, натомість, зуміє їй допомогти, тому з часом змирився з присутністю цієї жінки.

Міс Лоринг була з Еліс майже постійно, опікувалася нею, догоджала їй, захоплювалася нею, як ніхто й ніколи. Еліс полюбляла категорично висловлюватись, а міс Лоринг, здавалося, із задоволенням слухала її думки щодо смерті та надаваних нею задоволень, стосовно ірландського питання, з приводу несправедливості уряду та жахливості життя в Англії. Коли міс Лоринг відходила, навіть на короткий час, Еліс робилася смутною та примхливою, скаржачись на те, що їй, яка сиділа за столом свого батька та братів — найрозумніших людей свого часу,— доводиться тепер покладатися на милість задуреної доглядальниці-англійки, найнятої для неї міс Лоринг.

Генрі відвідував сестру настільки часто, наскільки міг, навіть тоді, коли вони з міс Лоринг винаймали помешкання за межами Лондона. Іноді він слухав Еліс із подивом і зачудуванням. Вона полюбляла вибагливі жарти, помічаючи якусь дрібничку й силою власної кмітливості роблячи з неї щось надзвичайно смішне. Їй дуже подобалося кепкувати з відданості місіс Чарльз Кінгслі своєму запізнілому чоловікові. Еліс невтомно її висміювала, змушуючи своїх гостей із собою погоджуватись і вважати ці кпини вартими повторення.

— Чи ви знаєте, як ревно місіс Чарльз Кінгслі береже пам’ять про свого чоловіка? — запитувала вона.

Далі вона змовкала, ніби і цього було достатньо, ніби більше й казати було нічого. А потім кивком голови давала знати, що готова продовжити.

— Ви помітили, що під час вашого візиту вона сиділа поруч із бюстом свого чоловіка? Це, щоб ви відвідали не тільки місіс Чарльз Кінгслі, а й її чоловіка. Вони обоє пропікали вас очима.

Еліс і собі пропікала слухача очима, наче зображала самого диявола.

— Але це — ще не все,— продовжувала вона.— Місіс Чарльз Кінгслі пришпилила світлину свого померлого чоловіка до напірника на своїй подушці!

Після цього вона заплющувала очі й заливалася довгим, пронизливим сміхом.

— Ох, побажаймо гарних снів місіс Чарльз Кінгслі! Чи можна собі уявити щось більш гротескне та гидотне?

А ще були лікарі. Їхні візити та прогнози викликали в Еліс зневагу та сміх, навіть коли їй казали, що має рак. Найменше нерозумне зауваження лікаря ставало приводом для багатоденних розмов. Якось вона виголосила, що до неї приходив сер Ендрю Кларк зі своєю моторошною посмішкою. Це звучало так, ніби та посмішка була загальновідомим його додатком. А потім Еліс, мало не задихаючись, розповідала випадок, як багато років тому один її товариш був змушений довго чекати на сера Ендрю, котрий по прибутті повідомив, що прибув запізнілий сер Ендрю Кларк.

— Тому, коли ми чекали на сера Ендрю, я сказала міс Лоринг, що можу закластися, бо він і по стількох роках увійде до кімнати з тією самою фразою. Увага! — сказала я. Двері відчинились і ввійшов бундючний джентльмен зі своєю моторошною посмішкою і фраза «Запізнілий сер Ендрю Кларк» злетіла з його вуст, наче вперше. А потім сер Ендрю засміявся так весело, ніби щойно це все вигадав. Занадто весело, як на мене.

Сестра уважно розглядала себе в очікуванні появи ознак близької смерті, виявляючи дивовижну хоробрість перед лицем загибелі, як виявляла страшенну слабкодухість у всьому іншому. Їй не подобався клірик, який жив поверхом нижче, й Еліс висловлювала побоювання, що він може, якщо вона сконає вночі, почати відспівувати її без дозволу.

— Уявіть,— казала вона,— ви розплющуєте очі востаннє і бачите над собою цього кажана.

Говорячи, вона пихато дивилася вдалину.

— Це зіпсує мій посмертний вираз обличчя, над яким я працювала багато років.

Вона гірко сміялась.

— Погано бути незахищеною.

МИНАВ ЧАС, І ГЕНРІ зрозумів, що сестра більше ніколи не встане з ліжка. Як виявилося, міс Лоринг поділяла його думку. Вона дала обітницю залишитися з Еліс до кінця. Ці повсякчасні розмови про наближення кінця турбували Генрі. Іноді, дивлячись на них — смертельно хвору пацієнтку і її компаньйонку, таку веселу, жваву та метку — йому кортіло швидше від них утекти, повернутися до свого вистражданого усамітнення.

Під час перебування Еліс в Англії він написав два романи, просякнуті особливою атмосферою світу, в якому жила сестра. Генрі розумів дилему, що стояла перед сучасною жінкою, котра мусила обирати між правилами виховання та потребою ці правила змінити, але, головне, як йому здавалося, проблему сучасної жінки, котра виховувалась у вільнодумній родині, чиє вільнодумство, щоправда, зводилося лише до застільних розмов, а в усьому іншому залишалася респектабельною та конформістською. Почавши писати «Бостонців»[11], він не мав труднощів із зображенням двох осіб, які намагаються перебрати владу над третьою. Таке протистояння на короткий час виникло між ним і міс Лоринг, та Генрі швидко самоусунувся, залишивши їй поле бою. У другому романі — «Княгиня Касамассіма» — також написаному під час перебування Еліс в Англії, він зобразив, спочатку цього не усвідомлюючи, свою сестру. Вона й сама була наполовину принцесою,— витончена, блискуча, гнітючо владна,— що тільки недавно прибула до Лондона. А другу половину Еліс мусила впізнати. Вона була Розі Маннемент — прикута до ліжка, «дивно виряджена маленька хвора», «невеличка старчиня, гостра на язик каліка, балакуча сестра», «жорстка, яскрава істота, відполірована, як це буває, болем».

Вона читала все, що писав брат, і висловила глибоке зачудування цим новим романом, і словом не згадавши про прикуту до ліжка сестру, котру двоє інших головних героїв не дуже й шанують. У своєму щоденнику Еліс писала про працелюбність Генрі та успіхи Вільяма. «Непогано,— писала вона,— як на одну родину, тим паче, якщо я,— вона додавала,— уб’ю себе, а це — найважче».

Тож, переїхавши до Лондона, вона почала вмирати по-справжньому, вона, котра так довго тільки бавилась у смерть. Еліс казала Генрі, що, як визволення, чекає на якусь видиму хворобу, хотіла, щоб той обіцяний рак уже швидше почався. Їй було тільки сорок три. Уві сні вона бачила човен, що гойдався у бурхливих морських хвилях під темним від хмар небом, а в ньому сиділа давно померла подруга Ані Діксвелл, котра повернулася до неї обличчям. Еліс була готова до неї піти.

Генрі та міс Лоринг доглядали за нею, дивились, як вона згасає, тамували її біль морфіном. Здавалося, сестра зовсім не змінилась, і він міркував, чи не можна їй і зникнути так само, померти, як іноді буває, навіть цього не зауваживши. Але помирала Еліс важко.

Одного дня Генрі зайшов до кімнати й отетерів, помітивши, як вона змінилася. Сестра страждала, важко дихала, а її пульс, за словами міс Лоринг, був повільним і ледь відчутним. Сильний жар зробив її тихою, але часом траплялися напади сильного кашлю, після яких вона відригувала кілька разів поспіль, а потім знесилено падала на подушки. Коли Еліс пробувала заговорити, кашель повертався і розривав її на шматки, тож вона переважно мовчала. Лікар сказав, що не бачить, чому це не може тривати багато днів.

Він спостерігав за сестрою, охоплений таким відчаєм, що навіть не подумав її заспокоювати. Генрі за неї боявся і думав, що, попри всі свої попередні запевнювання, Еліс теж боїться. Він усвідомлював, що сестра може відійти кожної хвилини, і чекав на те, що вона, можливо, скаже щось перед тим, як остаточно зісковзне в темряву.

А потім сталась іще одна зміна. Через кілька годин біль і слабкість, здається, відпустили її, кашель і жар зникли, але вираз смерті на обличчі тільки загострився. Сестра не спала. Генрі сів біля неї й бажав би, щоб замість нього тут була їхня мати, яка б знайшла правильні слова, щоб допомогти Еліс звільнитися від цього світу та полегшити їй перехід до іншого. Генрі спробував уявити матір у цій кімнаті, він майже шепотів до неї, заклинаючи увійти: «Мамо, з’явись і допоможи Еліс своєю ніжністю». Йому хотілося спитати у сестри, чи відчуває вона присутність духу матері.

Було ясно, що Еліс не протримається довго, але Катерина Лоринг наполягла на тому, щоб Генрі не залишався із сестрою на ніч, і він погодився, що вже не може нічим зарадити. Приготувався йти. Але тут знову побачив, що сестрі стало гірше. Вона не могла повернутись у ліжку й насилу дихала. А потім Еліс прошепотіла, і від того шепоту вони з міс Лоринг гостро перезирнулися. Поволі сестра напружила голос, аби їм обом було її добре чути.

— Я не витримаю більше жодного дня,— промовила вона.— Нехай мені дозволять померти.

Ці слова допомогли йому повільно пройти через Кенсингтон дорогою до власного помешкання. Генрі завжди побоювався, що, коли кінець буде близьким, усе виявиться набагато страшнішим, ніж думала сестра, що всі її сентенції про бажаність смерті виявляться звичайною бравадою. Виявивши, що Еліс дійсно знала, про що говорила, він відчув полегкість. Генрі спостерігав за нею, знаючи, що на її місці почувався б наляканим, але вона була зовсім іншою. Еліс навіть не здригнулась.

Катерина Лоринг розказала, що серед ночі Еліс поринула в неглибокий сон. Наступного дня, заступивши на нове чергування біля ліжка сестри, Генрі міркував про те, якими були її сни, і сподівався, що морфін зробив їх щасливими, розігнавши темряву та страх, що затьмарювали її життя. Він усією душею бажав їй щастя. Проте не міг змусити себе не сподіватися на те, що сестра продовжуватиме дихати, попри все, не міг дозволити їй піти. Так довго спостерігаючи за її конанням, Генрі не міг уявити Еліс мертвою. Прийшов лікар, якого викликали, і сказав, що ніякого лікування не припише, бо воно вже не потрібне.

Для Генрі, котрому невдовзі мало виповнитися п’ятдесят, це була перша смерть. Він не був присутнім, коли помирала мати чи батько. Він сидів біля материного тіла та не бачив, як вона зітхнула востаннє. Він описував смерть у своїх книгах, але не знав, що цілий день сидітиме біля сестри, дивлячись, як дихання її слабне, стихає, а потім знову з’являється. Генрі спробував уявити, що відбувається з її свідомістю, з її гострим розумом, але вирішив, що від Еліс уже залишилося тільки ледь чутне дихання та слабкий пульс. Воля і знання покинули її, лишилося тільки ослаблене тіло, що повільно наближалося до свого кінця. І це змушувало його ще дужче жаліти сестру.

Генрі завжди уявляв собі, що будинок, у якому хтось помирає, має бути тихим і наповненим споглядання місцем, але тепер знав, що ніякої тиші в ньому немає, бо дихання Еліс, то голосне й уривчасте, то тихе й неглибоке, наповнювало кімнату звуками. Її пульс мерехтів і часом зникав, але сестра не помирала. Генрі подумки цікавився, чи смерть матері була такою ж. Але це знала тільки Еліс, і спитати можна було тільки в неї.

Коли дихання сестри стало легким і частим, Генрі підвівся і доторком побажав їй спокійного сну. Це тривало годину. Еліс і досі не була готовою відійти. Він подумки цікавився, на кого вона перетворилася тепер, яка її частка ще існувала. Коли сестра перестала дихати, він виявився до цього не готовим, попри довге очікування, попри дні та ночі, проведені біля її ліжка. Еліс іще раз вдихнула, напружено та рвучко. Генрі знову захотів, аби поруч із ним сиділа мати, щоб тримала його за руку, коли сестра відійде. Міс Лоринг із годинником слідкувала за диханням Еліс, яка тепер робила лише по одному вдиху за хвилину. В останні години сестрине лице проясніло, що видалося Генрі дивним і надзвичайно зворушливим. Він підвівся й підійшов до вікна, аби впустити до кімнати трохи світла, а коли повернувся до її ліжка, сестра видихнула востаннє. І от у кімнаті зробилося тихо.

Генрі стояв біля її тіла, розуміючи, що спокійно лежати мертвою було найбільшим бажанням Еліс. Зараз вона була красивою та шляхетною. Повагавшись, він вирішив, що, якби сестра могла побачити свою довгоочікувану кремацію, то була б задоволеною з того, на що перетворилося її тіло. Для нього багато важило, щоб прах Еліс повернувся до Америки та спочив на цвинтарі в Кембриджі, поруч із батьками. Його втішало, що сестру не поховають далеко від батьківщини у мерзлій англійській землі.

Разом зі зміною освітлення змінилося й мертве лице Еліс. Воно стало відразу юним і старим, виснаженим і надзвичайно вродливим. Генрі всміхнувся до сестри, котра тихо лежала з лицем, що було водночас блідим і загостреним, але й витонченим і прекрасним. Пригадалось, як вона сердилася на тітку Кейт за те, що та надавала життєвого значення різноманітним шалям і всяким таким дрібницям. Вони із сестрою обоє помруть бездітними, і все, що їм належить, є потрібним лише їм самим і доки вони живі. У них немає прямих спадкоємців. Вони обоє трималися подалі від заручин, міцної дружби та радощів кохання. Їм цього ніколи не хотілося. Генрі відчував, що вони із сестрою обоє сприймали себе покараними, відісланими у вигнання, покинутими тоді, як інші брати одружились і мали дітей, а батьки не побажали розлучатися навіть після смерті. Сумно та ніжно він торкнувся складених на грудях холодних рук сестри.