Майстер

Глава 7 Квітень 1898 р.

СВІТЛИНИ НАДІЙШЛИ САМЕ ТОДІ, коли він і хотів; на одній, зробленій зблизька, було в подробицях видно щойно відкритий пам’ятник солдатам 54-го массачусетського полку під проводом полковника Шоу, а інша вже крупним планом показувала витвір Сент-Ґоденса[33] в кутку Бостон-Коммон. Генрі підніс їх до вікна, щоб краще роздивитись, а потім повернувся до столу, де чекав лист від Вільяма, в якому він назвав цей пам’ятник чудовим витвором мистецтва, простим і реалістичним. Генрі наче чув упевненість у братовому голосі. Вільям так офіційно написав назву меморіалу, щоб ушанувати 54-й полк — перший чорний полк американської армії, у якому служив їхній брат Вілкі. Вільям говорив три чверті години, а потім, як написав у листі, ще майже дві години тупцяв навколо, бо натовп не давав йому пройти. Він написав Генрі, що це була екстраординарна нагода знову відчути минуле, що вже давно знівелювали, опоетизували, майже забули.

Для Генрі не склало труднощів відповісти, що він би все віддав, аби тільки бути присутнім на відкритті, а потім, обережно добираючи слова, додав, що дух їхнього загиблого брата, бідного Вілкі, незримо кружляв над Бостон-Коммоном, коли там відкривали меморіал, і що, напевне, він би розцінив це як акт дещо поетизованої справедливості. Генрі зауважив, що Вільям не приклав примірника своєї промови ні до листа, ні до знімків, і зрадів, що не треба буде її коментувати. Вільям зробився публічною фігурою, з повними відваги висловленнями та безстрашними заявами. Тож, йому легко було сорок п’ять хвилин виступати перед переповненою залою, говорячи про шляхетність і подвижництво янкі[35] та про спадок, залишений загиблим товариством, особливо солдатами 54-го і 55-го полків, у яких служили Вілкі та Боб.

Він і сам по стількох роках пам’ятав слова, що написав у своєму першому оповіданні про Громадянську війну: «Його військові звитяги задокументовано в багатьох сучасних виданнях, де допитливий читач може докладно про них дізнатися. Мені ж завжди смакували ненаписані історії, і зараз мене найбільше цікавить зворотній бік картини». І тепер, беручи до рук і відкладаючи світлини, щоб за якийсь час знову почати їх роздивлятися, Генрі запитував у самого себе, якою могла б бути його власна промова про «зворотній бік картини» 54-го полку та всієї Громадянської війни. А ще йому цікаво було б поставити Вільямові одне важливе, але вкрай нетактовне, питання, що могло б знецінити братову промову на відкритті меморіалу. Це стосувалося Вільяма персонально, та й Генрі теж. Внутрішній голос тихенько запитував, чому, власне, жоден із них не боровся за свою свободу, як це робили їхні брати.

ОПОВІДЬ ПРО ТЕ, як у батька з’явилася дерев’яна нога, була однією з найчастіше розказуваних і найулюбленіших у його дитинстві. Коли в Генрі щось боліло, або починалася хвороба, чи він упав і забився, або, якщо його треба було вмовити виконати якесь складне завдання, мати обіцяла йому розказати цю історію, що й робила так достовірно, наче була її свідком. Починала вона зі слів про те, що батько дуже любив різні ігри й найщасливішим почувався подалі від своїх батьків, які були з ним дуже суворими. Найбільше він полюбляв грати зі своїми друзями. Одна з ігор, у які вони грали в парку, була надто небезпечною, бо грали вони кулями з гарячим повітрям. Вони використовували скипидарний спирт, аби видобути полум’я, що піднімало гаряче повітря вгору. Коли ж куля спалахувала, треба було бути дуже обережним, казала мати, бо палаюча куля могла впасти тобі на волосся, на одяг і ти міг загорітися. Материн голос був серйозним і поважним, а лице — сумним, бо вона знала, що скипидар є легкозаймистою речовиною.

Генрі подобалося слово «легкозаймистий» і він змушував матір його повторювати. Він змалечку знав, що воно значить. А мати продовжувала свою оповідь, як одного дня його батько ненароком облив свої штанці скипидаром і, не усвідомлюючи небезпеки, стояв разом із іншими хлопцями й дивився, як кулі злітають, а потім одна по одній спалахують і падають. Усі тікали з дороги та кричали, щоб інші не потрапили під палаючу кулю. Та батько побачив, як вогняна куля летить до стайні поруч із парком. У тій стайні були коні, яких він любив, і хлопці-слуги, котрі іноді дозволяли йому годувати коней. Тож, побачивши, що палаюча куля от-от упаде на сінник над стайнею, батько зрозумів небезпеку й кинувся туди, щоб залити вогонь. Але — і на цих словах мати завжди брала Генрі за руку — щойно він опинився біля вогню, хоча вогонь той і не був сильним, і солома ще не загорілася, щойно іскра потрапила на його просякнуті скипидаром штанці, тринадцятирічний батько спалахнув, мов сірник, і ніхто не міг йому допомогти. Він із криком вискочив із сінника, та перш, ніж вогонь на ньому вдалося загасити, обидві його ноги обгоріли так сильно, що одну довелось ампутувати.

Ногу довелося відтяти вище коліна, і дійшовши до цього моменту, мати завжди клала руку на коліно Генрі, а він не робив спроб відхилитися, та й сама вона була спокійною, розповідаючи, як батькові боліло, яким він був хоробрим і як важко йому було не кричати. Але, все ж таки, визнавала вона, біль зробився нестерпним, і батькові крики було чутно на милі навкруг. Після того, продовжувала оповідь мати, батькові довелося два роки пролежати в ліжку, звикаючись із думкою про майбутнє, в якому він уже не зможе бігати та грати в ігри. Йому довелося навчитися ходити на дерев’яній нозі, що вимагало більшої сили духу, ніж витримати ампутацію.

Далі мати говорила вже м’якшим голосом про те, що, на диво, від цього нещасливого випадку всім стало тільки ліпше. До того татів батько був із ним надто суворим і дуже зайнятим усіма своїми численними справами,— мати уважно дивилася на Генрі, чекаючи, коли той кивне, що розуміє слово «численні», яке бачив у Біблії,— а його мама мусила давати лад великому господарству й іншим дітям. Але після нещасливого випадку вони прийшли синові на допомогу, показали йому всю глибину своєї любові та доброго ставлення, і хлопчик відчув себе частиною родини, захищеним і потрібним. Спочатку, вони постійно були з ним поряд, здавалося, що його батько відчуває синів біль і паніку, бо не раз його відводили від синового ліжка у сльозах. А потім, коли хлопчик почав одужувати, його батьки слідкували за тим, аби він мав усе необхідне, тому згодом він поступово відійшов від світу ігор і біганини, знайшовши втіху в розумовій праці, книгах і роздумах. За материними словами, батько почав міркувати над долею людини у світі, над її відносинами з Богом, як ніхто до нього в Америці. Він був обізнаний із Біблією з дитинства і трохи розумівся на теологи, однак за два роки безпомічного життя йому дозволялося читати все, що завгодно, і, звичайно ж, він мав багато часу на роздуми. І це, за словами матері, стало початком шляхетних батькових пошуків. Пізніше, коли батько потоваришував із Емерсоном, той завжди казав, що Генрі Джеймс має перед ним перевагу, бо знає, що таке страждання із власного досвіду, і навчився читати та мислити самотужки, а не від наставників і колег-науковців. Мати казала Генрі, що Емерсон завжди вважав розум батька направду оригінальним.

У вихідні та канікули, коли вони подорожували, а також у вільні від школи дні Генрі не відходив від матері. Доки брати знаходили задоволення в іграх і звичайних хлопчачих забавках, він чекав, коли мати звільниться чи втручався в її роботу, і тоді вони мовчки йшли до якоїсь затишної місцини, залишивши все на тітоньку Кейт, і мати з ним розмовляла або читала йому, коли вони разом наводили лад, розкладаючи та розставляючи речі.

Родина була умовно поділена на три частини: Вільям і Генрі, чию освіту ретельно спланував і постійно контролював батько, Вілкі і Боб, чиї галасливі бешкети та відсутність потягу до науки засмучували батька, водночас схиляючи до думки, що послати їх до однієї школи буде не тільки зручно, оскільки вони були близькі за віком, але й доцільно. Вілкі міг би перейняти від Боба бодай часточку його обережності, а Боб міг би, під впливом Вілкі, навчитися поступливості та усмішок, необхідних у спілкуванні з гостями. Еліс же була самостійною республікою.

Коли в молодшого покоління Джеймсів запитували, чим займається їхній батько, усі п’ятеро відчували певні труднощі з відповіддю. Батько жив на успадкований капітал, ренту та дивіденди, але це навряд чи можна було вважати заняттям. Він був кимось на зразок філософа й іноді читав лекції та писав статті. Але з усього цього дуже важко було сконструювати просту й коротку відповідь. А потім батько запропонував їм казати всім, хто цікавиться, що він є шукачем правди, і справа ще більш ускладнилась. Та коли вони підросли, з’явилося друге запитання, що їх усіх спантеличувало. Ким вони самі збиралися стати? Вільям спочатку хотів стати художником, а Боб, на загальне хихотіння, хотів відкрити галантерейну крамницю. Еліс, ясна річ, збиралася стати дружиною. Але чим збиралися займатися Вілкі та Генрі? Це питання зовсім не цікавило батька і майже ніколи не обговорювалося з матір’ю, тому й залишалося невизначеним. Це стало ще однією дивакуватістю їхньої родини, до якої мешканці Ньюпорта поступово звикли, як і до інших.

Навчившись отримувати насолоду від долання перешкод і нових починань, Генрі-старший виявляв постійну готовність обговорювати будь-що і з будь-ким, включно з політикою, якщо виникала така необхідність, хоча і вважав політику оманою та величезною завадою на шляху людського прогресу, визначеного Божим провидінням. Громадянська війна, проте, захопила його цілковито і не лише тому, що він розглядав її як боротьбу прогресу зі злом, але й через те, що гадав, немовби по її закінченні на передній край вийдуть різнопланові сили, і вже не буде ні переможців, ні переможених, і тоді його країна почне переходити зі стану юності до стану зрілості, із примарності — до реальності, з тіні — до невмирущості.

І все ж таки, у перші дні війни Генрі-старший усім, хто міг би поцікавитись, завжди казав, що буквально тримає за барки синів, які, він наполягав, рвуться до війська. Генрі-старший, за його власними словами, не вважав, що його сини мають до неї долучитися, бо жоден уряд, існуючий чи майбутній, не вартий бодай одного чесного та чистого життя.

Доки батько примірював на себе роль трансцендентального політика і дбайливого охоронця власної родини, Генрі знайшов під сходами Ньюпортського дому цілий скарб, що складався з багатьох підшивок «Ревю де Дьо Монд»[36], жовтувато-рожеві обкладинки якого в затишку його кімнати співали, мов ангельський хор. Самі лише імена — Сент-Бев, брати Гонкури, Меріме, Ренан — відкривали йому цілий світ, який позбавляв від домашньої нудьги, засилля патріотизму та релігійності, що його оточували. Ці імена означали не тільки найвищий ступінь допитливості сучасного розуму, але й асоціювалися з ідеєю стилю в усьому, стилю як способу мислення, із можливістю написання есеїв не як поміркованих закликів до виконання власних обов’язків або ґрунтовних спроб самовизначення, а як вияву досконалої форми та стилю.

Залишитися на самоті за зачиненими дверима власної кімнати стало для Генрі найбажанішим у житті. Приєднуючись до родини лише за столом, він терпляче витримував кпини зі свого мовчазного поводження та серйозності, з повсякчасної блідості та відлюдькуватості. Для нього тепер мав значення лише час, проведений за читанням, та не тільки «Ревю де Дьо Монд», а й Бальзака, який описував Францію, якою Генрі навряд чи її бачив, настільки майстерно, що Генрі розумів, йому ніколи не зуміти так добре оволодіти предметом, так різнобічно й у стількох нюансах змалювати Францію, як зробив це Бальзак у «Людській комедії».

Коли Вільям поїхав на навчання до Гарварда, а Вілкі спробував залишити Сенборн (школу-інтернат для хлопчиків і дівчаток, що була експериментальним проектом, ініційованим Емерсоном і Готорном), а Боб, який уже випустився з Сенборна, вийшов у море на своєму вітрильнику й нудьгував без діла, мати почала опікуватися своїм сином-книголюбом, наче він був хворий. Мати охороняла його приватність і слідкувала, щоб ніхто, особливо батько, не критикував Генрі. Щойно Генрі-старший почав відчувати, що, не висловлюючи свого осуду, не критикуючи заняття сина, він ніби дає на них мовчазну згоду, одразу ж перейшов від цілковитого заперечення до активного схвалення.

Мати взяла за правило двічі чи тричі на день тихенько з’являтись у кімнаті Генрі з горнятком молока, невеличкою баночкою меду або склянкою холодної води. Вона заходила, не постукавши, і зазвичай нічого не говорила, своїми легкими рухами та мовчазністю демонструючи схвалення синової роботи. Пізніше Генрі подумав, що тоді вперше місіс Джеймс була свідком того, як теорії її чоловіка про самопізнання й отримання таємної насолоди від читання та думання застосовуються на практиці без зайвої гарячковості й не роблять особисто їй ніяких неприємностей.

Одного такого тихого літнього надвечірка у Ньюпорті мати зайшла до нього в кімнату й побачила, що Генрі заснув на стільці з книжкою на колінах. Він прокинувся від того, що відчув на лобі її руку, а потім зауважив і стурбований вираз материного обличчя. Вона миттю спустилася вниз і хутко повернулася з покоївкою, котра приготувала для Генрі постіль, а сама мати почала розмахувати щойно зволоженою шматою, аби, як вона висловилась, трохи його охолодити. Якщо це не спрацює, вона збиралася одразу ж послати по лікаря, та зараз Генрі мусив лягти до ліжка. Вона сказала, що син перепрацював і потребує відпочинку. Він знав, що не перепрацював і що заснув лише через спекотність літнього дня, та на той час прийшла тітонька Кейт, і всю увагу було віддано хворому, як це велось у родині.

Мати почала приносити їжу йому до кімнати й просити вибачення, коли в домі були гості, котрі не припали йому до душі, опікуючись і тим, аби Генрі не пропускав події, що могли б його зацікавити, та спілкувався з приємною йому компанією. Вона не обговорювала із сином його хвороби, а запитуючи про самопочуття, хотіла почути лише, що його стан лишається майже таким самим чи, може, зробився трохи ліпшим. Мати не давала йому можливості сказати, що він зовсім не хворий.

Так і почалася їхня таємна змова, вистава, в якій кожен знав свою роль, свої слова та рухи. Генрі навчився ходити повільно, не бігцем, усміхатись, але ніколи не сміятися, помалу й незграбно зводитися на ноги та сідати з виразом полегшення на обличчі. Навчився їсти без апетиту й недопивати.

Невдовзі після цього, коли скрізь залунали піднесені розмови про новобранців і необхідність прислужитися батьківщині, мати зі ще більшою турботою та відданістю почала доглядати за Генрі. Часто, прокинувшись, він бачив, що мати, яка тихенько прослизнула до його кімнати, сидить біля ліжка й вивчає його обличчя з ніжною та заспокійливою усмішкою на губах.

Але кілька разів йому не вдалося приховати власної моці та бажання активності. Того жовтня сильний вітер із моря продував Ньюпорт наскрізь і невелика пожежа у стайні на розі Біч і Стейт[37] швидко переросла у вогняний вихор. Дві вулиці, з усіма крамницями, барами, стайнями та приватними помешканнями, опинилися під загрозою, і, щойно одна стайня вигоріла, усіх коней, усі екіпажі та цінне майно було переселено до безпечного місця. Кожні вільні руки були на вагу золота, бо потрібно було качати помпами воду з колодязів і носити її з цистерн. Того вечора Генрі працював разом із усіма, ні про що не думаючи, незважаючи на довколишні крики та гарячкову біганину. Тільки після того як вогонь загасили, коли стало відчутно, як сильно болить спина та руки, він замислився над тим, що, можливо, мати, якоюсь мірою, і має рацію.

Вони з тіткою, перестрашені словами Боба про активність Генрі, чекали на його повернення додому.

Вони змусили Генрі прилягти на канапу, а самі зайнялися приготуванням гарячої ванни. Він заплющив очі й відкинувся на подушки, доки жінки кругом нього бігали. Материні губи були щільно стиснуті. Пізніше, коли Генрі вийшов із ванни, відтертий і втомлений, та приготувався лягти спати, його мати висловила побоювання, що він пошкодив спину. Вона сказала, що на ранок стане ясно наскільки це серйозно. А поки-що — пізня година, і синові слід поспати якомога довше.

Наступного дня Генрі не вставав аж до вечері. Мати наказала йому рухатися повільно. Вона допомогла синові спуститися сходами. Він увійшов до їдальні, спираючись на материне плече, а батько з тіткою Кейт прибирали з дороги стільці, щоб йому було легше пройти. Генрі всадовили за стіл, уважно за ним стежили, заохочуючи до їжі та пиття, щоб він швидше відновив сили. Потім мати допомогла йому повернутися до ліжка й упродовж кількох днів носила Генрі їжу до кімнати, а весь дім виявляв до нього прихильність.

Поступово, протягом кількох наступних місяців, доки Генрі опановував мистецтво перекладу із французької, його батько змінив своє ставлення до війни. Він почав вважати її не лише ділом, гідним теоретичної підтримки, але й — справою, у якій варто взяти добровільну участь. А коли він поділився своїми думками за родинним столом, що дуже втішило Боба, котрий іще був надто юним, аби записатися добровольцем, але вже достатньо дорослим, аби цього хотіти, материнська опіка над Генрі лише посилилася.

Ні до початку війни, ні в її перші місяці, вони з матір’ю не обговорювали його хворобу та її симптоми; він ніколи навіть думати собі не дозволяв про те, який недуг його підкосив. Генрі поволі призвичаївся до своєї неспроможності не як до гри чи вистави, а як до таємниці, чогось радше дивного. Він не наполягав на визначенні точного діагнозу, не забороняв матері рухатись і далі обраним нею курсом, ніколи не розглядав іншого варіанту подій, а просто був хворим, по щирості, навіть коли залишався сам.

Однак, коли з війни почали надходити новини, а в перший рік вони цікавили буквально всіх, той факт, що двоюрідні брати, включно з Ґазом Баркером і Вільямом Темплом, братом Мінні, котрого, на його величезну втіху, у перший же день було призначено капітаном на знак пошани до його загиблого батька, а хлопці Джеймсів і досі лишалися цивільними, не міг залишитися поза увагою.

Мати зрозуміла, що невідома хвороба Генрі, його абстрактна неміч не може й далі залишатися не названою, що настав час поставити професійний діагноз. Тож, батько повіз його до Бостона проконсультуватися з відомим хірургом — лікарем Річардсоном — чий високий професіоналізм, на думку тітоньки Кейт, тільки підтверджувався величезним капіталом його померлої дружини. Цей лікар був знаним експертом із хвороб спини.

Генрі вже дуже давно не залишався з батьком наодинці. Під час подорожі до Бостона, Генрі-старший почувався ніяково, не впевнений у тому, що варто ділитися зі своїм другим сином думками про те, які зміни чекають на Америку по закінченні війни — єдине, що на той час його цікавило. Він був переважно мовчазним, але не заглибленим у себе. Батько мав вигляд людини, чий мозок працює, людини, котра от-от досягне якогось грандіозного висновку. Коли вони прибули до Бостона, Генрі-старший, здавалося, відчував значні труднощі в пересуванні, більші, ніж у Ньюпорті, наче в мегаполісі його впевненість у собі послабшала чи дерев’яна нога поважчала.

На губах лікаря Річардсона грала світла напівусмішка, вона ж світилася й у його очах і не сходила з його дбайливо виголеного обличчя, коли він дивився на свого пацієнта. Лікар уважно слухав, коли Генрі-старший почав оповідати про те, як довго вони їхали, скількох дітей він має, якою є їхня ситуація та яким вбачає майбутнє Америки. Але поступово усмішка зникла з лиця лікаря, змінившись похмурістю. Холодно дивлячись на Генрі-старшого він чекав, коли той закінчить. Та коли стало ясно, що батько не збирається закінчувати своєї промови, він просто розвернувся і пішов до свого пацієнта. Помахом рук лікар наказав Генрі зняти верхній одяг. Помітивши, як син роздягається, батько спинився на півслові, але лікар подав йому стільця і жестом запросив сісти. Генрі вже роздягся до пояса, а лікар так і не сказав жодного слова. Він примусив Генрі підняти руки вгору й почав старанно оглядати його статуру: кістки рук, плечі, ребра. Потім на дотик уважно обстежив хребет. Пізніше змусив Генрі долілиць лягти на тапчан і повторив усе знову. Після цього жестом наказав зняти решту одягу, крім кальсонів, і чутливими пальцями обмацав і обдивився кістки стегон і тазу, ще раз пробігся хребтом, ребрами та плечима, сильно натискаючи, аж Генрі скривився.

Генрі чекав, що його запитають, де болить і наскільки сильно, і вже приготувався відповісти, та лікар Річардсон нічого не запитував, а мовчки й методично обстежував його тіло уважними та чіпкими пальцями, мнучи та натискаючи. Зрештою, він підійшов до раковини, намочив руки, вимив їх із милом, а потім витер насухо рушником. Він віддав Генрі його одяг і схвально кивнув, коли той почав одягатися. Сам же виструнчився на повен зріст.

— Тут немає нічого такого, чого не вилікував би день добрячої фізичної роботи,— сказав він.— Зарядка. Рано вставати, багато гуляти. Цим не можна вилікувати більшості хвороб, але цьому юнакові такого лікування буде досить. Він — у чудовому стані, на нього чекає довге життя. Мені доведеться узяти з вас плату, сер, за цю добру новину. Із вашим сином усе гаразд, а я не роблю поспішних висновків. Моя думка базується на тридцятирічному досвіді спостережень.

Коли Генрі нахилився, щоб узяти свій піджак, лікар Річардсон міцно вхопив його за карк великим і вказівним пальцями, аж хлопцеве лице скривилося від болю і він спробував відкинути лікареву руку, та той лише сильніше стиснув пальці. Він мав сильні руки.

— Рано вставай, багато гуляй,— повторив він.— Іще багато років ніхто не дасть поради, кращої за цю. А тепер — додому.

І досі, навіть по стількох роках, Генрі думав, що ненавидить лікарів, і з величезним задоволенням у своїй «Вашингтонській площі»[38], описуючи звички одного з найнеприємніших представників цієї професії, лікаря Слоупера, він використав деякі найбільш огидні риси та вислови лікаря Річардсона. Він серйозно подумував, чи не спричинився той пам’ятний візит, сповнений грубості та приниження, до реального болю у спині, що його Генрі відчував і понині. Він часто мав запори й у цьому теж звинувачував лікаря Річардсона, тому тримався подалі від будь-яких лікарів, аби вони не наслали на нього якогось серйознішого захворювання.

КІЛЬКА РАЗІВ НА ДЕНЬ Генрі дивився на надіслані Вільямом світлини, що їх він залишив на столі в одній із нижніх кімнат Лемб-Хауса, і зі зростаючою цікавістю розглядав місце у Бостон-Коммон, на якому було встановлено монумент слави. Його ім’я теж могло б бути серед загиблих або скалічених і зараз би стало предметом гордості для брата й усіх, хто залишився жити.

Розвідуючи околиці Рая, радісно працюючи над новим романом і, чи не вперше в житті, відчуваючи себе вдома, Генрі часто замислювався над тим, що все могло скластися зовсім інакше. Думалося, що він геть не створений був для солдатської служби, але те саме можна сказати й про більшість його знайомих і просто юнаків його класу, котрі пішли на війну. Крокуючи брукованими вуличками свого нового містечка, Генрі міркував про те, що зовсім не мудрість утримала його від війська, а, радше щось дуже схоже на боягузтво, але зараз він був Богові за це майже вдячний. Хотілося, щоб ця радість була простою, та вона, як і всі інші відчуття, мала в собі елемент жалю та провини перед братом Вілкі, пам’ять про якого постійно живе в ньому і лише загострюється цими фотографіями.

Генрі пам’ятав, як тоді, у Бостоні, одягнув свій піджак і, коли батько розплатився з лікарем, вийшов із ним на вулицю. Їхня мовчазність протягом зворотного шляху мала вже інше забарвлення. Тепер батько поринув у меланхолійне самоспоглядання. Ні він, ні Генрі не знали, що сказати матері.

Коли вона зустріла їх на порозі ньюпортського дому, пригадував Генрі, їхні з батьком лиця були такими напруженими та стурбованими, що вона, як потім зізналася, подумала, ніби слід чекати найгіршого. У той момент їй здалося, що Генрі — смертельно хворий. А потім вона з полегкістю дізналася про позитивний прогноз лікаря, про те, що його болі у спині не є лише ознакою якоїсь більш небезпечної недуги.

— Відпочинь,— сказала вона синові.— Просто відпочинь. Кілька днів відпочинку — і ти оговтаєшся після цієї довгої подорожі.

Генрі пригадав, як тоді спостерігав за батьком, чекаючи, коли він скаже матері всю правду, та той, здавалося, має лише одну проблему — як звільнитися від пальта — і чекав, коли йому допоможуть. Та от пальто спокійно повисло на вішаку в передпокої, а батько взяв до рук книгу й засів за читання, з чого Генрі зробив висновок, що й у приватності нічної спальні батько не розкриє матері повного діагнозу. Але між батьком і Генрі не існувало ніякої змови, метою якої було б одурити матір. Тепер він вважав, що батько не сказав матері правди про відмінне здоров’я сина тому, що це було б явним спростуванням її суджень і означало б критику її поведінки. Але це також могло б наштовхнути на думку, що своєю неспроможністю та нездоров’ям Генрі прагнув здобути прихильність і симпатію, що, у свою чергу, негативно позначиться на синовій репутації в домі, де до хвороб ставилися вкрай серйозно. Хто, як не батько, розумів, що в таку гру краще не грати, щоб не виникло зайвих проблем?

Генрі подумав, що батькові потрібен час, аби обмізкувати суперечність між лікаревою рекомендацією: «Рано вставай, багато гуляй» і материним способом лікування. Він усвідомлював, що батькова пристрасть до змін може нагадати про себе в будь-який момент; знав, як швидко вона може зробитися неконтрольованою та нераціональною. Йому також було відомо, що ціле літо байдикування у власній кімнаті, за активного потурання матері та тітки, може призвести до того, що батько відкладе набік книгу й підніметься нагору з палаючими очима і виголосить, що з Генрі вже пора щось робити.

Він почав обережно розпитувати Вільяма про доцільність навчання в Гарварді, а потім іще проконсультувався зі своїм товаришем Сарджі Перрі, котрий збирався вступити до коледжу. Але Генрі уважно оминав посилання вголос на батькову непередбачуваність і її можливі результати. Натомість, він патетично говорив про те, що досить уже йому сидіти на шиї в батьків, на часі — замислитися про кар’єру. Вільям кивнув на знак згоди.

— Ти не думав про сутану? На тебе буде шалений попит, особливо, якщо вивчатимеш богослов’я у Гарварді, де догляд за хворими, умовляння та напучування вивчають із неабияким завзяттям.

Генрі дозволив братові пожартувати, але не дав зісковзнути з теми. Він іще був досить юним і не мав потреби перейматися своїми актуальними обставинами більше, ніж довгостроковими кар’єрними перспективами. Тож, усе літо він не забивав собі голову, а займався виключно задоволенням власних бажань. А коли Вільям сказав: «Юриспруденція», Генрі зрозумів, що це було єдиним можливим для нього варіантом. Деякі інші родини з їхнього кола теж обирали для синів цей шлях. Але, понад усе, вивчення юриспруденції звучало серйозно та переконливо, а ще це означало зміну напрямку. Генрі вирішив, що це стане для батька добрячим потрясінням, яке на певний час убезпечить його від інших можливих батькових спроб утрутитися в його життя.

Мати, мабуть, унаслідок випадкового зауваження чи через те, що батько з цього приводу вперто мовчав, почала цікавитися, чи, властиво, його спині не стало значно легше. Якось вона навіть зауважила, що, можливо, фізична активність була б для сина бажанішою за відпочинок. Материні слова звучали досить невпевнено і туманно, з чого Генрі зрозумів, що батько так їй нічого і не сказав, але було ясно, що небезпека того, що його майбутнє от-от визначать без його участі, є, як ніколи, високою. Усе станеться лише за одну ніч: увечері батьки почнуть обговорення, потім продовжать шепотітися у спальні, а за сніданком уже виголосять власне рішення, що буде остаточним і не підлягатиме перегляду.

Генрі чекав відповідного моменту. Треба поговорити з ними обома одночасно. Він почне з обговорення власного непевного становища та потреби прийняти рішення, стосовно свого майбутнього. Спочатку він натякне, що не має чіткого уявлення про те, чим хотів би займатись, але тут чаїлася небезпека, бо, якщо він надто довго затримається на цій стадії, батьки можуть узяти ініціативу у свої руки і швидко запропонувати йому вихід — записатися до війська — і не дадуть можливості розглянути жоден інший варіант. Треба стрімко провадити дискусію, може, сказати, що говорив із Вільямом, але й тут могло вийти на гірше, бо Вільям то перебував у батьковому фаворі, то впадав у немилість, і залежало це виключно від того, з якої ноги той устав. Генрі не міг сказати, що хоче бути адвокатом у тому сенсі, який батько вкладав у слово: «бути», повчаючи сина цінувати власне буття, як дорогоцінний дар, що його слід постійно плекати й розпоряджатися ним із мудрістю та поміркованістю. У батьковому розумінні «бути» чи «стати» адвокатом Генрі не міг. На батькове переконання, така лексика означає зневагу до найбільшого дару Творця, до самого нашого життя та до даної нам Господом можливості змінювати власне буття.

Ні, доведеться подати це, як намір вивчати юриспруденцію, а не як бажання стати адвокатом, сказати, що хоче відвідувати лекції з права, розширити свої інтелектуальні обрії в цій галузі. Такі слова, вимовлені з достатньою спонтанністю та щирістю, якщо Генрі зуміє виголосити їх так, наче по-справжньому цим захопився, дійшов цього висновку буквально зараз, у результаті дискусії з батьком, можуть і його запалити своїм ентузіазмом, а мати, котра не любить сварок і незгоди, буде рада досягненню консенсусу.

Він подумав і про те, щоб спочатку поговорити про свій намір із матір’ю, та дійшов висновку, що тепер уже надто пізно це робити. Та й, у будь-якому разі, батько запідозрить їх із матір’ю у змові, метою якої є усунення його від прийняття рішення. Про хвору спину також треба буде згадати, але не як щось вирішальне і не як про перешкоду, треба, щоб ця тема просто маячила десь на горизонті й могла назавжди зникнути в разі прийняття правильного для Генрі рішення.

Сталося, як і бажалося; коли Генрі ввійшов, батько читав, а мати нечутно рухалася кімнатою.

— Маю потребу обговорити з вами мої теперішні обставини,— розпочав Генрі.

— Сядь, Генрі,— сказала мати, підійшла до столу й сіла на стілець, склавши руки перед себе.

— Знаю, настала пора, коли треба зробити вибір, і я чимало про це думав, але, мабуть, не досить, аби визначитись. І тому я прийшов до вас, аби порадитися, щоб ви, можливо, допомогли мені вирішити, що мушу робити в майбутньому, як мушу жити далі.

— Ми всі мусимо визначитися з тим, як прожити своє життя,— сказав Генрі-старший.— Це стосується кожного з нас.

— Я — свідомий цього, батьку,— сказав Генрі й замовк. Він розумів, що прямо зараз батько не виголосить якогось певного рішення типу «Рано вставати, багато гуляти» і не визначить його майбутньої кар’єри. Він прийшов обговорити ситуацію, а не почути наказ. Генрі помітив, як батько розхвилювався й зацікавився, адже звичайний ньюпортський ранок у колі сім’ї раптом перетворився на щось неординарне та повне можливостей.

Ніхто і словом не згадав про армію, але її тінь зависла над розмовою, час від часу стаючи майже явною, і про його хворість теж не говорили, хоча й іноді на неї натякалося. Спочатку Генрі уникав будь-якої конкретики, говорячи переважно про свої метання, амбіції та потребу прояснити майбутнє, використовуючи здебільшого умовний спосіб у своїх висловленнях.

— Я зацікавився Америкою як такою, батьку, її традиціями, історією і, звичайно ж, майбутнім.

— Так, але це має цікавити всіх американців, усі ми неодмінно мусимо присвятити час вивченню своєї спадщини,— сказав батько.

— Америка розвивається і змінюється,— зауважив Генрі,— шляхами, вивчення яких вимагає серйозного підходу.

Він сподівався, що слово: «серйозного» не було помилкою, що батько не подумає, ніби син натякає на недостатню серйозність того, як Генрі-старший підходить до вивчення обраного ним предмета. Але зараз його мозок був зайнятим, а самовпевненість — надто великою, щоб ображатися. Генрі стежив за батьковим виразом обличчя й помітив, як розуміння підтексту останнього зауваження загострило його погляд і зробило лице кам’яним. Він полюбляв спостерігати за цими раптовими змінами батькового настрою і шкодував, що вони відбувалися так рідко. Генрі не дивився на свою матір.

— То чим же тоді ти бажаєш займатися? — запитав батько.

У цю мить Генрі-старший мав вигляд людини, що має до своїх послуг владу та величезні статки, але сповідує сувору пуританську мораль. Генрі подумав, що саме таким мусив бути і його дід, коли йшлося про обговорення планів і грошей.

— Я не бажаю ставати істориком,— сказав Генрі.— Мені б хотілося вивчати щось більш конкретно значиме. Коротко кажучи, сер, я хотів обговорити з вами, чи не варто мені зайнятися вивченням права.

— І вберегти усіх нас від ув’язнення? — поцікавився батько.

— Ти бажаєш приєднатися до Вільяма в Гарварді? — запитала мати.

— Вільям сказав, що там — найліпша в Америці юридична школа.

— Вільяму невідомо навіть, як порушити закон,— сказав батько.

Однак ідея зміни юридичної системи як частина загальнодержавних змін в Америці зацікавлювала батька дедалі дужче, що більше він говорив на цю тему. Після того як він деякий час виголошував свої думки з цього приводу, батько, здавалось, облишив усі свої побоювання щодо вузькості предмету та сумнівності будь-яких рішень узагалі. Якщо він і думав про те, що двоє старших синів за його рахунок просиджуватимуть штани по бібліотеках, доки на півдні вирує війна за саме існування американських цінностей свободи й особистих прав, то у присутності Генрі жодного разу про це навіть не прохопився. Батьків ентузіазм ніщо не затьмарило, і мати своєю тихою усмішкою та згідливою мовчазністю теж висловлювала схвалення синового рішення вступити до Гарварда, щоб вивчати юриспруденцію.

ТЕПЕР У ГЕНРІ БУЛО ЦІЛЕ ЛІТО, вільне від батькового нервового нагляду та материної опіки. Йому дали спокій. Тепер батьки могли хвилюватися про Боба, Вілкі й Еліс. Генрі міг заховатись у задушливій спеці власної кімнати, міг вільно працювати, міг читати, що заманеться, не боячись, що будь-якої хвилини, без попередження, у дверях з’явиться батько, котрий скаже йому, що йде війна, і батьківщина його потребує, тож прийшов час іти до війська, вдягти однострій, звикати до дисципліни, спання в бараках і марширування колоною.

Невдовзі після того як батько погодився з його наміром вступити на юридичний факультет, Генрі відкрив для себе Готорна. Звичайно, він про нього чув, як про Емерсона і Торо, але лише проглянув кілька його оповідань, бо вони, на відміну від творів двох інших есеїстів, здалися йому досить нудними та поверховими. То були прості моральні розповіді про простих моральних людей, світлі, легкі, тенденційні та тривіальні. Вони з Сарджі Перрі, з яким Генрі обговорював такі речі, погодилися, що література найвищого штабу, найбагатша та найпрекрасніша пишеться у країнах, де правив Наполеон або з якими він воював; справжня література живе в землях, у ґрунті яких іще можна знайти римські золоті монета. Готорнові історії нагадали їм із Перрі оповідки, що могли б бути розказані тітонькою про її власну тітоньку, бо мали надмір тих самих соціальних нюансів, але хибували на відсутність естетики.

Їм здавалося, що та сама доля чекає на кожного, хто наважиться описувати життя в Новій Англії, бо доведеться боротися з майже прозорим флером суспільної атмосфери, відсутністю гарних манер і засиллям моральних догм. Генрі вважав, що це може довести до відчаю будь-якого прозаїка. Тут не було ні намісництва, чи двору, ні аристократії, ні дипломатичного корпусу, ні сільської інтелігенції, не було тут і палаців або фортець, стародавніх маєтків або садиб, тим паче не існувало ніяких парафіяльних дворів, укритих соломою хат і порослих плющем руїн; не могло тут бути ні соборів, ні абатств, ні маленьких норманських церков; не йшлося ні про літературу, ні про романи, ні про музеї, ні про картини, ні про політичне життя, ні про заняття спортом. Він думав, що, коли вилучити ці речі, прозаїку не буде про що писати. Не залишиться ніякого колориту, не буде навколо чого розгорнути життєву драму, напохваті лишатиметься тільки дещиця почуттів, зосереджених навколо жменьки традицій. Генрі гадав, що Троллоп і Бальзак, Золя і Діккенс, якби їм довелося народитись і жити в Новій Англії, стали б завчасно зістарілими священиками чи шкільними вчителями із засмоктаним волоссям.

Тому Генрі здивувався захвату Перрі, з яким той говорив про «Червону літеру»[39], що її щойно дочитав. Перрі наполягав на тому, щоб і Генрі негайно її прочитав, а через кілька днів, з’ясувавши, що товариш іще навіть не починав, украй зніяковів. Але Генрі намагався, та прочитавши кілька перших сторінок сміховинно важкого тексту, на щось відволікся та так і відклав той роман убік. І тепер, спробувавши ще раз, він сподівався, що цей напівкомічний тон і розмови про тюрми та цвинтарі, а також духмяний цвіт моральності є наслідком браку відповідного суспільного підґрунтя та відсутності соціального різноманіття. Готорн серйозністю теми замінив майстерність викладу. Подумалося, що саме ці пуританські чесноти сповідував і його дід, про якого Генрі чимало розповідали. Та Перрі він сказав, що не заперечує читання про пуритан, навіть не має нічого проти наявності в себе предків із їхніми чеснотами, але геть не сприймає книжки, в яких ці предки та їхні чесноти, якщо це можна узагалі назвати чеснотами, посідають чільне місце, прослизають у кожне слово, у саму архітектуру твору.

За наполегливим проханням Перрі, він тримав при собі книгу ще кілька днів, доки займався оповіданнями Меріме, кілька з яких намагався перекласти англійською, та п’єсою Альфреда де Мюссе, що дуже його захопила. А ще безколірність Готорнових спостережень, схематичність його героїв і здерев’яніла повільність початку розповіді не додавали Генрі бажання повернутися до книги. Тому, почавши читання знову, він виявився геть не готовим до того, про що йшлося на подальших сторінках.

Книга захопила його почуття не одразу, і, навіть уже перебуваючи в її полоні, під дією її чарів, Генрі цього спочатку не усвідомив. Він не зрозумів, коли «Червона літера» засвітилась у його мозку, коли перебрала над ним владу так само, як і романи Бальзака. Іноді, коли він вечеряв із батьками і вечір спливав поволі, Генрі відкладав книгу й чудувався з того, що Готорна зовсім не бентежить дрібна щоденна посередність Нової Англії та комічна недоладність манер і поведінки тутешнього люду. Готорн уникав ексцентричності і тримався подалі від ницості. Навіть вибір і можливість залишались у нього віддаленими, натомість він підтримував постійне напруження, зображуючи одного героя, одне місце, одну дію, один єдиний набір думок і єдино можливий розвиток подій, оточуючи їх темним лісом, гущавиною гріхів і спокус. На переконання Генрі, Готорн не спостерігав за життям, а його вигадував, створюючи низку символів і образів, аби надати своїй оповіді бодай якоїсь життєвості. З обмалі матеріалу, з обмеженості та байдужості самого суспільства, зі схематичності системи побудови стосунків, із монохромності світогляду Готорн витворив саме те, чого в Новій Англії ніколи не було, грубо та безжально виліплюючи оповідь, яка тепер не відпускає від себе читача впродовж усієї літньої ночі.

Більшість прочитаних книжок він не міг обговорити ні з ким, опріч Перрі та ще, може, Вільяма, однак наступного дня за столом Генрі раптом заговорив про Готорна. Неочікувано це схвилювало батька. Виявилося, усього півроку тому він зустрічався зі згаданим письменником. Під час поїздки до Бостона на засідання Суботнього ранкового клубу[40], де Генрі-старший був спеціальним гостем, серед інших запрошених він побачив і Готорна. Батько розказав, що частково зустріч його не задовольнила, через Фредеріка Хеджа, котрий постійно балабонив, і робив це голосно та по-дурному, тому Готорна було погано чути. Він і не говорив багато, був дуже сором’язливим, але й поводився грубувато і неґречно; може, на сінозаготівлі чи в лісі він почувався б набагато ліпше. Батькові найдужче запам’яталося, що, коли подали страви, Готорн перестав цікавитися будь-чим іншим. Він утупив очі в тарілку і їв із такою ненажерливістю, що ніхто не наважився поставити йому жодного питання.

Тітонька Кейт сказала, що колись у Бостоні знала одну з Готорнових сестер, досить приємну леді, приємність якої дорівнювала її обмеженості. Готорнова сестра розказала, що одруження зробило з її брата людину, бо перед тим він був у родині самітником, вимагаючи, щоб йому залишали їжу перед замкненими дверима його кімнати. Він не виходив із неї вдень і бачив сонце тільки крізь своє невеличке віконце. На прогулянки Салемом, де він тоді жив, Готорн виходив лише вночі. За словами сестри, він міг пройти багато миль уздовж узбережжя чи просто тинятися сонними вуличками Салема. «Отак він проводив час,— додала тітонька Кейт,— і, напевно, то були єдині нагоди зіткнутися з реальним життям. А ще,— її тон зробився загрозливим,— Готорнова сестра сказала, що Натаніель ніколи не отримав жодного пенні за свою письменницьку працю».

Тоді Генрі-старший поцікавився думкою Вілкі та Боба, котрі вчилися в Сенборні, як і син письменника — Джуліан. Навіть Вілкі, якого вкрай важко було зіштовхнути на слизьке, не зміг сказати нічого кращого, ніж те, що Джуліан — дуже файний легінь. А Боб усіх здивував своєю заявою, що досі думав, ніби Готорн-старший є міністром. На його переконання, лише жінки займаються написанням оповідей.

Мати Генрі, котра до цього часу мовчала, раптом урвала загальний сміх. Вона сказала, що була знайомою з усіма сестрами Готорна, і ті розповіли їй про те, що Натаніель отримав травму під час гри в м’яч, у результаті якої мав дуже сильні болі й кілька років був прикутим до ліжка. Далі вона сухо припустила, що саме це вимушене обмеження життєдіяльності й призвело до того, що він став письменником.

Викликавши Перрі на розмову про книгу та розповівши йому те, що вдалося дізнатися про її автора, Генрі виявив, що товариш краще за нього обізнаний із предметом. Від Перрі він довідався, що Натаніель Готорн нещодавно багато подорожував Європою, здебільшого Англією й Італією, що він, усупереч батьковому враженню, зовсім не був неосвіченим селюком, а являв собою зразок митця, котрий багато читав, багато бачив і був чи не найбільшим інтелектуалом у всій Америці. Решту літа, готуючись до вступу в університет, Генрі та Перрі перечитали, і не раз, усі книги Готорна, мало не щодня зустрічаючись, аби поділитися враженнями про них.

ТОГО ПЕРШОГО ЛІТА війна видавалася неприродно далекою. Навіть близькість польового шпиталю, що розташувався в Гаю Портсмута[42], анітрохи не зробила конфлікт ближчим. За бажання, як їм казали, можна було відвідати солдатів, що одужували, інвалідів війни, які лежали під парусиною чи в побудованих нашвидкуруч бараках, але ті відвідини скидалися більше на споглядання, майже туризм. Пливучи з Перрі на пароплаві, Генрі обмірковував, що скаже, як відводитиме очі від ран і від ампутованих кінцівок. Прибувши до табору, найперше він зауважив тамтешню тишу; вони з Перрі не уявляли, куди йти, чи спершу потрібно отримати дозвіл. Та коли до них ніхто не вийшов, юнаки заговорили з неголеним солдатом, який у самих кальсонах сидів на колоді біля намету. Його голос звучав м’яко, але тон був байдужим і в очах не лишилося жодного сліду наснаги. Він не мав наміру ділитися хоч якоюсь інформацією, тож вони зрозуміли тільки, що відвідувачам вільно ходити де завгодно й говорити з ким завгодно. Після короткого обміну репліками, коли вони ніяковіли, не знаючи, як звідти піти, Перрі дав солдатові монету, але той ворожо її відштовхнув, оглядаючись навсібіч, аби перевірити, чи ніхто не дивиться.

Хворі, напівмертві солдати спокійно лежали, краєчком ока спостерігаючи за двома юнаками з Ньюпорта. Спочатку Генрі вразило те, що більшість із них здавалися такими молоденькими, майже дітьми. Коли вони з Перрі розділились, аби окремо походити шпиталем, він відчув до цих людей страшенну ніжність і всеохопну потребу їх утішити. Генрі очікував побачити криваві рани та пов’язки, але натомість зустрічався переважно з лихоманкою та інфекціями. Він підійшов до чоловіка, до якого, на його думку, можна було підійти, бо його очі, здавалося, учепилися в Генрі, і вигляд він мав людини цілком притомної, не з надто високою температурою та не ворожої. На початку Генрі не говорив забагато, щоб це, на додачу до його зовнішнього вигляду та манери триматися, бува, не образило хворих, але швидко виявилося, що це не має ніякого значення і геть ніяк не впливає на той обережний, не зовсім дружній прийом, який він отримував від усіх відвіданих солдатів.

Один із хлопців, як виявилося, був навіть молодшим за Генрі — зовсім юний білявчик із ясно-блакитними очима, геть позбавлених тривоги чи страху. Він увічливо спитав у хлопчини, як його було поранено, і нахилився, щоб краще почути відповідь. Спочатку той нічого не сказав, мовчки хитаючи головою з одного боку в інший, але раптом, наче відновлюючи щойно перервану розповідь, почав говорити, як не відчув у нозі кулю, що йому зовсім не боліло, наче тільки це його і тривожило. Він сказав, що це було, як укус клопа, що тільки коли він опустив руку й доторкнувся до того місця, почало страшенно пекти.

Хлопець казав, що очікування було нестерпним, що не міг цілими днями сидіти без діла, тільки виконувати накази марширувати в один бік, а потім — у протилежний, коли навколо повно чуток, але геть нічого не відбувається. А потім, сказав він, очікування скінчилось, і він захотів, щоб краще воно не закінчувалося.

Генрі сказав хлопцеві, що той обов’язково видужає, та не отримав ні ствердної, ні заперечної відповіді. Подумалося, що хлопчина зробився стоїком, і це так сумно контрастувало з його юністю. Передчуття агонії якимось чином опанувало його дух і не збиралося зникати. Генрі було цікаво, чи батьків цього хлопчини повідомили про синову ампутацію, чи вони, узагалі, знають, де він є. Схотілося запитати, чи не хоче юнак, аби Генрі написав для нього листа чи, може, передав щось словами, та запитувати таке видалося неприйнятним. Було цілком очевидно, що, коли інфекція не зникне, хлопцеві зроблять іще одну операцію чи він узагалі помре, і тому, м’яко й обережно говорячи до солдатика, Генрі не міг утриматися від щирого захвату його мовчазною сміливістю та тихою готовністю прийняти неминуче.

Зрештою, коли вже думати про щось інше не стало змоги, Генрі запропонував пораненому гроші, що їх він тихо прийняв, а потім іще й записав свою ньюпортську адресу, раптом юнакові щось буде потрібно, коли він одужає. Хлопець уважно подивився на записане, а потім кивнув, навіть не всміхнувшись. Але Генрі вирішив не запитувати, чи уміє солдатик читати.

Увечері він сидів на пасажирській палубі пароплава, що, скреготів і порипував, долаючи зворотній шлях до Ньюпорта. Вони з Перрі продовжували триматися нарізно. Удивляючись у згасаюче світло дня, що тануло разом із задушливою спекою, Генрі відчув себе частинкою тієї Америки, від якої досі свідомо відсторонювався. Він уважно все вислуховував, але не знав, як має відповісти. Намагався уявити життя того хлопця, який лежить під парусиною, борючися за виживання, котрий уже чекає найгіршого, та, все ж таки, сподівається повернутися додому. Спробував подумки побачити ту мить, коли хірургічний ніж було врочисто видобуто з піхов, ногу — покладено, використано морфін, віскі, чи що там у них було, коли хлопцеві зв’язали руки за спиною, а в рота запхнули кляп. Генрі хотілося обійняти свого молодшого друга тепер, коли найгірше вже лишилося позаду, і відвезти його до родичів, які його доглянуть. Але так само він знав і те, що, не менше за потребу допомогти та пожаліти солдатика, в ньому горить бажання опинитися на самоті у власній кімнаті, щоб була ніч, а поруч — книжка і папір, і ручка, коли він знатиме, що двері залишаться замкненими до ранку, що його ніхто не потурбує. Суперечність між цими бажаннями сповнювала Генрі смутком і зачудуванням перед таємницею особистості, містичністю свідомості, що заледве здатна розпізнавати неприкриту суть власних почуттів, але чудово розрізняє відтінки власних переживань болю, суму, радості й задоволення.

І ось тепер, під час зворотної подорожі, теплим вечором на борту пароплава, коли Генрі дивився на м’яку та заспокійливу лінію горизонту, раптом до нього прийшло усвідомлення справжньої глибини та окремішності власної свідомості; адже твоє власне «Я» залишається байдужим і відстороненим, коли хірургічний ніж безжально врізається в чужу плоть, шматуючи не твої жир і м’язи, сухожилля та нерви, кровоносні судини та кістки когось, хто не є тобою, хто, поранений далеко від дому, тепер конає під парусиною. Генрі відчув, що так і залишився відокремленим і недоторканим для чужого горя, власне, як і той солдат, що ніколи не знав комфорту та привілеїв, забезпечених Генрі Джеймсом-старшим своєму синові, котрого вберегли від війни.

У ВЕРЕСНІ 1862 РОКУ батько поїхав до Бостона, де допоміг Вілкі та його другові Кеботу Расселові вступити до лав Північної армії. Невдовзі й Боб Джеймс, збрехавши про свій вік, теж записався в солдати. Вілкі з Бобом опинилися в центрі загальної уваги. Найбуденніші їхні спостереження запам’ятовувалися й повторювалися багато разів усіма в родині. Навіть дрібка новин, що стосувалася будь-кого з молодших братів, без зволікання передавалася старшим.

У Кембриджі Генрі, дуже недовго помешкавши у Вільяма, знайшов собі маленьку квадратну кімнату з низькою стелею та віконною нішею, сидячи в якій, він почав упорядковувати свої книжки, за значно вдосконаленою системою класифікації. Генрі ходив сільськими дорогами в околицях Кембриджа й із задоволенням вивчав поодинокі житла, що розташувалися на довгих, трав’янистих схилах під високими в’язами. Він уявляв життя в тих помешканнях, а також, яким воно може видатися ззовні, що в ньому може побачити подорожній, наприклад, Готорн-молодший.

Харчувався Генрі разом із Вільямом у закладі міс Апшем, на розі Кірк-стрит і Оксфорд-стрит, дослухаючись до кожного слова, вимовленого іншими відвідувачами, радо користаючись із протекції свого балакучого брата, що дозволяло йому самому не говорити багато. Генрі дуже подобалися посутні й сухі, дотепні розмови студентів теології, він із повагою слухав старого професора Чайлда, котрий говорив про війну тим самим похмурим і потойбічним тоном, що й про зібрані ним балади[43].

На лекціях Генрі з усіх сил намагався бути уважним до предмета обговорення, та часто відволікався на спостереження за своїми однокурсниками, ділячи їх на типи, за зовнішнім виглядом, вирізняючи серед них ніяких, умовно привабливих, помітних і разюче вродливих. Він намагався наділити власні очі розумом, розшифровуючи обличчя, усмішки та насупленість, а також рухи й ходу людей, трансформуючи їх у характери й темпераменти. Більшість його однокурсників також походила з Нової Англії, на їхніх урочистих під час лекції обличчях лежав відбиток браку м’якості та смішливості, вони тримались і ходили так само, як і їхні пращури, котрі, стоячи за церковними кафедрами, палко повчали розрізняти добро і зло, що і стало основним принципом виховання цих юнаків.

А тепер, коли вони всі слухали лекції з права, над ними зависла тінь, тінь війни, на яку жоден із них не пішов, війни, про яку вони ніколи не говорили, за винятком тих випадків, коли надходили термінові новини з фронту. Вони не мали вигляду молодих людей, здатних легко віддавати чи виконувати накази, ходити в ногу, юнаків із ампутованими кінцівками. Вони вірили в об’єднання й у відміну рабства, як вірили в Бога, та, водночас, і вірили в непорушність власних свобод і привілеїв. Вони знали, що звільнення від рабства є шляхетною справою, й у своїх молитвах його не оминали, але це не заважало їм писати конспекти й читати товстелезні томи, готуючись до власної кар’єри. Генрі швидко зрозумів, що спостерігати за ними йому легше, ніж із ними розмовляти. Фізіономіка підказувала йому, що юнацький максималізм, що в них домінує, захищає благочестя цих хлопців незгірше від кам’яних стін.

Доки Генрі сумлінно відвідував лекції, він майже не відкривав підручника з права. Натомість, читав Сент-Бева, поринав у світ лекцій з англійської та французької літератури Лоуела, під час поїздок до Бостона слухав Емерсонові напади на рабство. Він відвідував театр. Брав участь у всіх виявах світського життя, пропонованих Кембриджем і Бостоном. Війна лунала віддаленим громом і лише час від часу ставала моторошно близькою. Одного разу в Гарварді Генрі віддалік побачив свого двоюрідного брата Ґаза Баркера, котрий, очевидно, приїхав у відпустку, але не наздогнав його, бо вирішив, що ще встигне з ним зустрітися в один із наступних днів. Але вони так і не зустрілись, а коли невдовзі Ґаза було вбито у Вірджинії, Генрі не міг викинути з голови образ кузена — його таку білу шкіру, такі жагучі очі, у яких світилося стільки сподівань, його таке міцне і повне притаєної сили тіло. Генрі важко було змиритися з думкою, що двоюрідного брата, такого молодого й неготового до смерті, наздогнала куля, що його тіло шматував біль, що він, безпомічний, залишився лежати, а інші проходили повз, доки його не поховали в далекій землі, де ніхто його не знає.

Мати, листом повідомляючи про Ґазову смерть, написала, що Вільяма вона сповістила теж. Ідучи до міс Апшем обідати, Генрі не знав, що сказати братові з приводу кузенової загибелі, та, коли Вільям увійшов до зали, його лице було розгубленим і смутним. Генрі, сам того не відаючи, потиснув братові руку, від чого їхня обопільна ніяковість, здавалося, тільки зросла. Вільям мовчки йому кивнув. Жоден із них не знаходив слів. І тільки, коли Вільям сказав професорові Чайлду, що їхнього кузена у Вірджинії вбила снайперська куля, тиша скресла і про смерть Ґаза Баркера стало можливо говорити.

— Усі ці приречені молоді хлопці,— сказав професор Чайлд,— усі вони, здорові та сміливі, залишають позаду тих, хто їх любить, а самі падають замертво на полі бою, а навколо триває війна.

Генрі було цікаво, професор Чайлд цитує баладу чи намагається говорити природно. Але у Вільямових очах були помітні сльози.

— Найкращі пішли на війну,— продовжував професор,— і війна скосила найкращих.

Іноді, за столом у міс Апшем професор Чайлд, здавалося, був майже готовий оголосити боягузами всіх, хто залишився вдома, включно зі своїми співрозмовниками в цьому закладі, але щоразу встигав стриматися.

Упродовж наступних місяців ні Генрі, ні Вільям не наважувалися згадувати в розмовах імені Ґаза Баркера. Кожен, на думку Генрі, відчував за собою провину, що її не хотілося ні визнавати, ні обговорювати.

КОЛИ ГЕНРІ ПОЇХАВ відвідати Вілкі в Рідвіллі, то не міг повірити, що вразливий товариш його дитячих років, основними рисами характеру якого були веселість і компанійськість, зумів опанувати армійське життя, сповнене невідомих йому важких випробувань. Генрі здавалося, що перед тим як стати спочатку гарним солдатом, а потім — умілим офіцером, його молодшому братові довелося навчитися любити своїх товаришів по зброї. Пізніше він згадував однополчан Вілкі як веселих і гостинних, засмаглих юнаків, що, як і його товариші по юридичному коледжу, мали глибоке генеалогічне коріння в бостонському культурному товаристві, але, поза тим, призвичаїлися до армійського життя, виявляли відкритість і навіть певну жартівливість, що могло ввести в оману спостерігача, котрий не знає про їхнє походження. Портсмутський польовий шпиталь тепер видавався таким далеким, і повертаючись того ж дня до Гарварда, Генрі подумав, що тривала війна з її кров’ю і брудом дуже не схожа на той зразковий порядок і царство гарного настрою, свідком якого він щойно був.

Мати виписувала з листів Вілкі місця, що їх вважала або найбільш інформативними або найбільш повчальними, або найбільш тривожними, і долучала до своїх листів Генрі та Вільяму. У січні Вілкі написав їй про небезпечну лихоманку, що називалася малярією і вразила обидві армії. «Два тижні тому,— писав він,— упродовж лише трьох днів ми поховали двох наших товаришів, і дуже багато злягли хворими на неї». Вілкі, здавалося, нетерпеливилося взяти участь у бойових діях, але й нестримно хотілося додому. Та найбільше з братових листів Генрі запам’яталися його ідеалізм, віра в правильність своїх переконань і готовність за них боротися. Мати виписала з листа Вілкі:

Генрі уявив, як мати це пише, обережно виводячи літери. Він підозрював, що якийсь час вона вагалася, бо цей текст дуже чітко показував, як слід розуміти обов’язки. Вона нічого не додала від себе, і Генрі переконав себе в тому, що мати, як і вони з Вільямом, чудово усвідомлює цей стан речей, коли Вілкі та Боб представляють родину Джеймсів на війні.

У ці місяці Генрі дуже мало спілкувався з Вільямом, попри те, що вони тричі на день їли за одним столом. Коли приходив лист від матері, що його, на думку Генрі, Вільям мав прочитати, він просто віддавав його братові без коментарів, і Вільям робив так само. Брати насолоджувались усамітненням і самоаналізом, що чергувалися з перебуванням у гучних компаніях, радо користалися з відсутності втручання батьків у їхнє життя та родинного галасу, а головне, обидва поринули в читання.

Але для Вілкі настав час героїзму, якого йому не судилося пережити вдруге і від якого він так і не видужав. Вілкі зголосився служити офіцером 54-го полку під командуванням полковника Шоу. Його відбуття з Бостона було сповнене слави, і Генрі Джеймс-старший спеціально поїхав до Бостона, щоб подивитися на цю подію. Він спостерігав за парадом із дому Олівера Венделла Холмса-старшого, що сприймалося ним як визначальне явище в історії родини Джеймсів і в історії визволення Америки.

Вільям і Генрі дізналися про це з листа матері. Прочитавши, про батьків приїзд, вони зрозуміли, що й від них чекають присутності на братовому тріумфі, щоб вони особисто засвідчили возз’єднання родини з державою в найбільш доленосний момент. Здавалося, матері й на гадку не спало, що вони можуть не забажати бути присутніми.

Вільям, однак, відразу ж написав матері, що на цей день у нього призначено проведення дуже важливого лабораторного експерименту, що він з усіх сил намагатиметься його перенести, та, якщо раптом йому не вдасться, парад обійдеться без його присутності.

Генрі дочекався наближення дати і написав матері, що його спина знову далася взнаки. Він скаржився на постійний біль і на брак відпочинку та висловлював щире сподівання на те, що до 28-го травня, коли мав відбутися парад, йому стане краще. Власне кажучи, він навіть пообіцяв матері зробити все від нього залежне, аби бути на події і супроводжувати батька в дім доктора Холмса, та, якщо спина болітиме й далі чи йому, все ж таки, погіршає, доведеться їм обійтися без нього. Не перечитуючи, Генрі відіслав листа.

Уранці 28-го травня він не пішов на сніданок, а з’явившись у міс Апшем, під час ланчу, дізнався, що Вільям домовився не бути там цілий день. Професор Чайлд і ще двоє, усі — фанатичні аболіціоністи[44], збиралися відвідати парад і припустили, що Вільямова відсутність пояснюється його палким бажанням побачити брата, чиїм хоробрим рішенням приєднатися до 54-го полку під орудою полковника Шоу вони захоплювалися. Генрі вразило, що вони, вочевидь, гадали, що й він організував для себе глядацьке місце, бо, коли Генрі тихенько вислизнув із-за столу, ніхто не поцікавився, куди це він зібрався.

Коли він, тихенько повернувшись до помешкання, ліг на ліжко, відчув, що довколишня тиша та спокій згустилися більше, ніж зазвичай, ніби всі звуки та гамір сконцентрувалися в місці проведення параду, залишивши його на узбіччі світу, де немає жодного звуку, жодного руху, жодної ДІЇ. Генрі підвівся, підійшов до столу та легенько постукав пальцями по його полірованій поверхні, радіючи ледь чутному глухому звуку. Діставши з полиці книжку Сент-Бева, перегорнув сторінки, але відчуття віддаленості від серця подій уже зробилося всеосяжним. Він завис у просторі, мов затамований подих. Це було майже захоплююче, але більше того, доки тяглися пополудневі години, Генрі почав відчувати щось схоже на цілковите задоволення, тільки то не було задоволенням від виконаної роботи чи гарного відпочинку. Радше, він тішився з того, що цього пополудня залишився в кімнаті, де є книжки та письмовий стіл, а не пішов на вулицю, де навіть повітря просякнуте небезпекою. Доки у всіх інших — вогонь у крові, він зберігає спокій. І цей спокій є таким усеосяжним, що не дозволяє ні читати, ні думати, тільки насолоджуватися вільним днем, смакувати на повну силу свою дивну та тиху зраду, свою потайну втечу від світу.

Коли Генрі повернувся до Ньюпорта, знайшов дім у стані постійного чекання. Родичі заледве зауважили його появу й не звертали уваги на майже самітницький спосіб життя. За столом говорили виключно про Боба, Вілкі та їхніх товаришів, називаючи безліч імен, які тут були добре відомими. Кожен лист мати, тітонька Кейт і Еліс зустрічали схвильованими вигуками, але залишали нерозпечатаним, аби Генрі-старший першим прочитав його, повільно, вдумливо, мовчки, а потім передав дружині, котра зачитувала вголос уривки, що, на її думку, заслуговували миттєвого оприлюднення. Потім листа передавали Генрі чи Вільямові, якщо вони були присутніми, а після них — Еліс і тітоньці Кейт, які читали його в унісон. Уже пізніше Генрі-старший знов і знов уважно перечитував листа, вважаючи деякі місця з написаного Вілкі вартими публікації у ньюпортській газеті. Він сидів самотою і жваво та цілеспрямовано, як тільки він умів, виконував редакторську місію.

З листа, датованого 18-м липня 1863-го року, вони дізналися, що Вілкі вступає в найважчий період, коли щодня на нього чатуватиме дуже серйозна небезпека. «Ньюпортські новини» з гордістю надрукували весь текст:

Усі знали про Форт Вагнер. Як сказав Генрі-старший замогильним тоном, він був найміцнішим земляним укріпленням за всю історію воєнних дій. Він сказав іще, що його неодмінно треба взяти, однак це буде непросто. Генрі-старшого страшенно схвилювало саме рішення послати туди 54-й полк, піхотинці якого були майже всі чорними, що, на його думку, мусило викликати шалений гнів серед конфедератів. Упродовж наступних днів, коли ніяких новин не було, він обговорював це з кожним із багатьох відвідувачів, які охоче заглядали до Джеймсів, а потім із разючою точністю повторював усе наступним гостям, аж доки не відшліфував своє ставлення до цієї битви, довівши висловлення власних думок до автоматизму.

Усе, що вони могли, тільки чекати. А потім дізналися, що битва була страшенною поразкою, що Форт Вагнер залишився в руках конфедератів. Ширилися чутки про те, що бійці 54-го полку хоробрістю перевершили самих себе. А ще говорили, що багато з них загинуло. Та про Вілкі не було ніяких новин. Спекотними літніми днями й ночами, що асоціювалися зі щастям, легкістю та задоволеннями, родина Джеймсів втратила сон, їхні зібрання за столом перетворилися на смутні та повні ніяковості зустрічі, а з плином часу стало зрозуміло, що Вілкі не міг вийти з тієї битви неушкодженим. Він би вже дав про себе знати. Тож, вони лише чекали й боялися.

Генрі здавалося, що брат, невпізнаний, лежить під купою трупів, і місце його поховання залишиться невідомим.

— Для твоєї матері то було б найтяжче,— сказала йому тітонька Кейт,— думати, що він вижив, що будь-якої хвилини може увійти до передпокою і здивувати її своєю появою. Твоя мати ніколи не облишить надії.

Ніхто й ні за яких обставин не згадував про загрозу, навіть про чутки, що її стосувалися, проголошену Джеффом Девісом у його маніфесті, де він вимагав повісити всіх білих офіцерів 54-го массачусетського, якщо їх буде впіймано живими. Коли тітонька Кейт прочитала це в газеті, Генрі, котрий уже все знав, побачив, як вона понесла газету на кухню і спалила в печі.

Із часом, звичайно, вони дізналися про всі жахіття Форту Ватера, про те, що вояки падали мало не на кожному кроці, про величезні купи тіл, про загибель полковника Шоу, яку Вілкі бачив на власні очі, про смерть його товариша Кебота Рассела, про те, як Вілкі спочатку поранило в бік, а потім осколком зачепило ногу. Він лежав поранений, але, на щастя, його помітили й на ношах понесли до тимчасового лазарету. Вілкі бачив, як випадковою кулею одному з носіїв знесло назад голову, як раптово й жахливо він помер. Другий носій накивав п’ятами. Наступного ранку Вілкі прокинувся в одному з наметів санчастини, розташованої приблизно за три милі від місця баталії. Перегодом його було переправлено до шпиталю в Порт-Рояль, що зовсім не був схожим на лікарню, а являв собою голе поле, на якому густо лежали важкопоранені та конаючі солдати, заледве прикриті тонкою парусиною, котрим надавали лише базову медичну допомогу. Вілкі лежав там у напівпритомному стані, його рани поступово почали гноїтись, а зв’язатися з родиною не було як.

Його врятувало диво. Батько Кебота Рассела поїхав до Південної Кароліни шукати сина, вважаючи, що той міг потрапити в полон. Попри те, що його запевнили в загибелі сина під час бою, вражений горем чоловік робив відчайдушні спроби знайти його в наметах, де лежали поранені, і випадково серед багатьох упізнав Вілкі, чим його і врятував. Терміновою телеграмою містер Рассел повідомив родину Джеймсів про те, що, не перериваючи власних пошуків сина, він, однак, прослідкує, аби Вілкі Джеймса було доправлено додому. Приблизно на початку серпня містер Рассел припинив свої даремні пошуки в Південній Кароліні й повірив у синову смерть, про яку йому казали від самого початку. До Нью-Йорка він плив разом із Вілкі, котрий лежав на ношах, але пораненому ставало дедалі гірше, осколок, що застряг у нозі, спричинив запалення, і його довелося витягати прямо на борту. Друга рана, у небезпечній близькості до хребта, гноїлася ще дужче, та її не можна було чіпати.

Коли містер Рассел із Вілкі прибув до Ньюпорта, хлопець уже був заледве живий. Ноші занесли до передпокою, та лікар заборонив просунутися з ними хоч на крок далі. Родина зібралася навколо Вілкі, усі раділи з того, що, нарешті, бачать його живим, але й усвідомлювали, що ця радість може тривати дуже недовго, тому його життя зараз для них важило набагато більше, ніж іще чиєсь. А потім вони побачили згорьоване лице містера Рассела, і Генрі помітив, як родичі намагаються стишити власну бурхливу радість, приховати свою зосередженість виключно на потребах Вілкі, щоб не образити почуттів батька, котрий нещодавно втратив на полі бою сина. Упродовж тих найперших годин, доки Вільям, який збирався сам доглядати за братом, отримував від лікаря вказівки, доки батьки тримали пораненого сина за руку й не підпускали до нього нікого з відвідувачів, доки тітка та сестра приносили з кухні до передпокою гарячу воду, чисті рушники та свіжі бинти, Генрі вивчав містера Рассела, вражений його м’яким, але скам’янілим від горя виразом обличчя, розуміючи, що зовсім не так чоловік би дивився на власного сина. Містер Рассел тихо й тактовно чекав, коли можна було б піти. Саме його мовчазність і тактовність по якомусь часі змінили атмосферу, бо Джеймси, нарешті, збагнули, як має почуватися цей добрий чоловік, у якого війна відібрала єдиного сина, але він тримається, не плаче, споглядаючи радість і полегшення інших, і це, наскільки зрозумів Генрі, змусило всіх уважніше й обережніше з ним поводитися.

Менше року тому Вілкі й Кебот жили у стані приємного передчуття, наче землю, по якій вони ходили, було створено і прилаштовано спеціально для них, для того, щоб вони були щасливими й вільними. У Бостоні, Ньюпорті й усіх містечках і селах Нової Англії їм усі були раді, їхній акцент розуміли, поведінку схвалювали. З часом, під впливом досвіду, їхня відкритість змінилася б на стриманість, лиця б змужніли, а переконання зробилися б непохитними. Їм ніхто не сказав — і їхніх батьків не попередили — що вони загинуть, не доживши навіть до двадцяти. Нова Англія, створена їхніми дідами та прадідами, не була місцем наглої смерті, гарматного гуркоту і запалених ран, тут було місце лише для стабільності, передбачуваності, миру та доброчесності. Сидячи на лавці в коридорі неподалік містера Рассела, Генрі розумів, що шок їхнього гостя пов’язаний не лише з брутальним зникненням з лиця землі його дорогоцінного сина, а й із злочинною руйнацією всього громадського порядку, ходу речей, визначеного самою історією.

Вілкі повернувся додому без нічого. Навіть його форма в багатьох місцях зогнила, тож її довелося знімати дуже обережно. Ковдра, що нею він був укритий, тепер валялася в кутку передпокою, відкинута чиєюсь рукою. Тільки через кілька днів Генрі, котрий чергував біля брата, її помітив і відніс до кухні. Розгорнувши її, він відчув жахливий сморід, але то був запах бойових страждань Вілкі, тож Генрі не міг просто викинути ковдру. Вона пахла тютюном і дивною сумішшю запахів гною і людського поту, що ними була просякнута братова форма. Але найсильнішим був запах самої землі, запах багнюки та перегною, запах бою; земля, яку топтали чобітьми, трамбували гарматами, земля, в якій викопували могили, смерділа майже нестерпно. Він знайшов для ковдри місце в комірчині за кухнею і повернувся до передпокою, але запах залишився з ним. Він був найбільш промовистим свідченням того, крізь що пройшов його брат.

ТЕПЕР ЖИТТЯ РОДИНИ визначалося тим, наскільки боляче Вілкі. Генрі усвідомив, що того першого дня так багато уваги приділяв містерові Расселу, тільки щоб не дивитися на брата й не думати про його майбутнє. Та коли містер Рассел поїхав, він уже не міг уникати очевидного й не зауважити всієї моторошності картини. Волосся Вілкі злиплось, а тіло його не слухалось і пітніло. Здавалося, Вілкі зовсім не спить; він увесь час лежав на боку і стогнав, а коли біль ставав особливо сильним, зойкав. Іноді його зойки перетворювалися на гучні крики, що заповнювали весь будинок. Генрі думав, що брат помирає.

На третій день, за сніданком мати сказала, що всі вони, хто як зуміє, мусять спробувати поділити біль Вілкі, забравши кожен собі його частку, щоб зменшити його страждання. Батько кивнув і вона продовжила, висловившись у тому сенсі, що кожен у цьому домі мусить присвятити себе обов’язку, забрати у Вілкі часточку його болю й носити її у своєму тілі. Коли Генрі поглянув на Вільяма, то побачив, як і він згідливо киває, наче мати сказала щось украй мудре та практично можливе. Піднявшись до своєї кімнати, Генрі ліг на ліжко і зосередився на гнійній рані в боці Вілкі, що її лікарі відкрили, але не зуміли очистити від інфекції. Подумалося, що ніяка сила бажання не зможе полегшити братові страждання. Тоді він спустився до передпокою і сів на лавку біля Вілкі, котрий тихенько постогнував. Генрі присунувся ближче, бо тітка Кейт, яка вже там сиділа, заохочуюче йому всміхнулась, узяв братову руку й потримав її якусь мить, але, помітивши, що від цього Вілкі, здається, болить іще дужче, її випустив. Хотілося, аби брат усміхнувся, як раніше, та його спотворене стражданням лице, видавалося, втратило здатність усміхатися. Було схоже, що воно вже тільки здригатиметься від болю та морщитиметься від жалю, але вже ніколи не засвітиться відкритою радістю. Генрі з тіткою сиділи біля Вілкі мовчки, доки мати не прийшла і, не мовивши й слова, змінила тітку на лавці біля нош.

Вони тримали стан Вілкі в таємниці від Боба і тільки, коли пацієнтові почало кращати, повідомили молодшому синові правду. Бобу вдалося надіслати їм приватного листа, в якому він висловлював свої, і не тільки свої, думки з приводу штурму Форту Вагнера, зокрема, про те, що чимало важливих стратегічних моментів не було враховано. Він писав, що ціла битва є пам’ятником дурості. Батьків цей лист не залишив задоволеними; у ньому не було ні оптимізму, ні ідеалізму. З інших листів стало зрозуміло, що Боб знудився. Він страждав від сонячних ударів і дизентерії, не мав особливої поваги до польових командирів. Бобові листи читали лише найближчі родичі. Мати виявляла своє несхвалення тим, що іноді взагалі їх не розгортала, дозволяючи чоловікові цитувати їй найбільш оптимістичні уривки, якщо він їх знаходив.

Коли рани стали загоюватися, Вілкі почали снитися жахи. Він кричав так, наче перебував у середині бою чи був змушений іти у відступ. Усі члени родини по черзі сиділи з ним уночі, коли Вілкі стало трохи легше і його перенесли до власної спальні, та жоден із них не знав, як навести лад у його снах, як змусити повірити, що він — у безпеці, що навколо не атакують, не стріляють і товариші не падають замертво. Жахіття миналося, тільки коли він прокидався від нестерпності руху та січі, що точилася в його сні. Тільки біль робив Вілкі притомним.

Часто дні, коли Вілкі пригадував усе бачене та пережите, були нічим не кращими за нічні жахіття. Однак батько залишався оптимістично налаштованим і впевненим у тому, що син одужає, а загиблі під час війни стоять на порозі вічного ранку та неймовірного щастя. Він казав, що навіть біль і страждання Вілкі згуртували родину та сприятимуть духовному вивищенню сина в майбутньому.

Генрі сидів у спальні, коли одного дня Вілкі, котрий уже міг, хоч і з великими труднощами, говорити, попросив батька прочитати проповідь. Братів голос був тихим, але в очах світилася жага, і він поглядом, повним невинної спраги, дивився на батька, коли той розпочав пояснювати, що всі смертні, багаті та бідні, здорові й поранені, є рівними перед очима духовного пастиря і що в наших інтересах бути найщирішими та найслухнянішими його вівцями. Батько говорив, аж доки Вілкі, спочатку затинаючись, а потім голосно й зі сльозами в очах, урвав.

— Ох, батьку, просто проповідувати віру в Бога,— сказав він,— але там, де я був, вірити в його милість дуже важко.

Генрі-старший мовчав. Вони дивилися на Вілкі, котрий хапав повітря і намагався сказати щось іще. Батько повернувся до Генрі, нібито збирався спитати в нього, що робити: продовжувати проповідь, а чи дати Вілкі можливість висловитися. Генрі нічого не сказав, але швидко голос Вілкі зміцнів і він ясно дав їм зрозуміти, що не бажає продовження проповіді, хоча й сам її попросив.

— Я прокинувся, лежачи на піску в наметі, і повільно почав пригадувати все, що зі мною сталося: поранення, падіння, як двоє чоловіків намагалися відтягти мене до лазарету, як один із них упав, мої слабкі спроби повзти. Опритомнівши я виявився покинутим, хворим, ослаблим від втрати крові. Доки я там лежав, не відаючи, чи коли-небудь іще побачу рідний дім, на очі мені потрапив нещасний огаєць, якому відстрелило щелепу. Він, гадаю, побачив, що я не можу звестися на ноги, підповз ближче й, бажаючи допомогти, залив мене своєю кров’ю. І тоді я відчув...

Вілкі закрив лице руками й заплакав. Сльози лилися й лилися, та він більше не зумів вимовити ні слова. Його ридання зробилися голоснішими й перетворилися на істерику, аж він затрусився на ліжку. Батько та брат сиділи поруч і безпомічно на нього дивилися. Але потім увійшла мати, обійняла Вілкі й утішила, після того заговорила до них усіх заспокійливим голосом.

— Коли Вілкі був немовлям,— сказала вона, коли хворий, нарешті, заснув,— він лежав у колисці й усміхався. Я хотіла зрозуміти, він постійно це робить чи тільки, коли чує, як я заходжу до кімнати. Але я так цього і не дізналася. Зараз мені найбільше бракує його усмішки. Я так чекаю, коли він знову почне усміхатись.

ТОГО ВЕРЕСНЯ ВІЛЬЯМ повернувся до Гарварда, аби продовжити свої студії, та Генрі з ним не поїхав. Батьки займалися майже виключно Вілкі, але зраділи, коли під час чергового штурму Форту Вагнера, який, на щастя, було евакуйовано перед самою атакою, Боб залишився неушкодженим.

Генрі сидів у своїй кімнаті, доки Вілкі одужував, а Боб залишався зі своїм полком. Реакція матері на його усамітнення та мовчазність пом’якшилася, коли Вілкі оголосив про своє бажання негайно повернутися до війська, щойно відчує себе здоровим, а не коли йому дозволять лікарі. За столом мати, як і раніше, багато говорила про хоробрість і самопожертву двох своїх молодших синів, але тепер у її голосі вчувалися радше гіркі, аніж горді нотки.

— Вони обоє бачили речі, на які в їхньому віці нікому не треба дивитися. Вони обоє були свідками таких жахів, стільки відчули, що я й не знаю, як вони зможуть жити нормальним життям, чи зуміють звільнитися від спогадів, моторошності яких жоден із нас і уявити собі не може. Як би мені хотілося, щоб вони свого часу залишилися вдома. Більше мені нічого сказати. Як би мені хотілось, аби ця війна взагалі не починалася!

Тітонька Кейт кивнула, але Генрі-старший пасивно вдивлявся в якусь віддалену точку, ніби дружина зробила якесь не варте уваги зауваження. Щоразу, вийшовши з-за столу, Генрі одразу ж повертався до себе в кімнату. Мати знову почала турбуватися про його спину, приносячи подушки та вимагаючи, щоб син читав лежачи, а не сидячи.

Генрі не знав, що їм казати, коли нью-йоркський «Continental Monthly»[45] схвалив до публікації його перше оповідання у французькому стилі про жінку, котра наважилася на адюльтер. Публікація мала бути анонімною, тож він міг би зберегти її у таємниці, якби захотів. Генрі почекав пару днів, а потім, знайшовши батька самого в бібліотеці, вирішив відкрити йому свій секрет. Не минуло й години, як Генрі-старший уже прочитав оповідання і висловив своє несхвалення його змісту, вважаючи текст позбавленим життєствердного настрою і переобтяженим драматизуванням мотивів головної героїні. Потім батько написав Вільямові, котрий прислав Генрі записку, в якій кпив із брата й цікавився, звідки він отримав такі ґрунтовні знання щодо зрадливих французьких пань. А скінчилося тим, що батько ходив по Ньюпорту й усім розповідав про те, що його син збирається опублікувати оповідання у французькому стилі.

ВІЛКІ ПОВЕРНУВСЯ ДО СВОГО ПОЛКУ, але там його забракували за станом здоров’я і відправили додому одужувати. Він не полишав надії знову повернутися в армію й докласти зусиль задля перемоги. Ніщо не могло применшити його ентузіазму. У цей час, коли Вілкі чекав можливості знову приєднатися до свого полку, Генрі призвичаївся сидіти поруч із ним, читаючи мовчки, доки брат куняв або просто лежав, занурений у власні думки. Якось, коли Генрі вийшов від сплячого Вілкі, збираючись уже повернутися до своєї кімнати, в коридорі на нього налетіла тітонька Кейт. Вона прошепотіла, що залишила для Генрі на кухні трохи солодкого пирога й молока. Він уже зібрався сказати, що не хоче ні їсти, ні пити, та раптом помітив, як її брови супляться, і зрозумів, що тітка бажає, аби він пішов за нею до кухні.

Удвох вони навшпиньках спустилися сходами та пройшли до кухні, де тітка почала щось шепотіти про одужування Вілкі, та потім зачинила двері й заговорила голосніше.

— Він схибнувся на поверненні в армію,— сказала вона,— наче йому мало тих поранень, що вже має, наче він іще недостатньо страждав.

— Його погляди на цю справу залишаються ідеалістичними,— відповів Генрі.

Тітонька Кейт осудливо скривила губи.

— Він уже не заспокоїться, доки ця війна не скінчиться. Він — такий, як і всі Джеймси, крім тебе,— продовжила вона.— Упертий і по-дурному завзятий.

Вона вивчально поглянула на племінника, цікавлячись, чи не задалеко зайшла, та Генрі привітно до неї усміхнувся, даючи знати, що тітонька може продовжувати, якщо бажає.

— Вони всі такі, родина твого батька. Варто було лише раз перепити, як це перетворювалося на постійну пиятику. У картярській грі за одну ніч вони могли програти все до останнього пенні. Варто було лише прочитати сторінку з теологічної книжки, як...— вона замовкла, похитала головою і гірко зітхнула.

— І половина з них померли молодими, ти знаєш, залишивши твоїх двоюрідних сестер і братів сиротами, сестричок Темпл і нещасного Ґаза Баркера. Звісно, старий дідусь Вільям Джеймс із Олбані був свого часу майже так само багатим, як містер Астор[46], але Астори всі мали голову на плечах і зналися на тому, як вести справи, а от Джеймси, коли помер старий патріарх, перетворилися на картярів і пияків, вони лише вміли помирати молодими та марнувати життя на різні благородні афери. Кожного разу, коли я чую, як Вілкі говорить про своє повернення в армію, то уявляю цю приреченість Джеймсів встрявати у всілякі дурниці. А Вільям, котрий спочатку мріє стати художником, а потім — лікарем? Тільки в тобі є і материнські, і батьківські риси. Лише ти є цільною натурою.

— Але я почав вивчати право минулого року, а потім передумав,— сказав Генрі.

— Ти не хотів того по-справжньому. Ти зробив це, аби забратися звідси, і, беручи до уваги всю цю метушню навколо війни, ти вчинив правильно. Якби ти залишився, вони б і тебе змусили піти на фронт, і тепер би ти теж совався по дому наполовину вкорочений.

Її голос звучав сердито, а погляд зробився гострим, майже диким. У тьмяному світлі лампи тітонька нагадувала малюнок старої жінки, мудрої і трохи божевільної. Вона замовкла, стулила губи та розслабила щелепу. Дивилася на нього, чекаючи на відповідь. Коли Генрі так і не заговорив, вона продовжила.

— Ти — тямущий і послідовний. Ти знатимеш, як улаштуватися у світі. Хоча б це ми маємо.

До того часу, коли перше синове оповідання вийшло друком, Генрі-старший уже знову знудився й забажав, аби родина переїхала до Бостона. Генрі був дуже радий залишити Ньюпорт. Більше він нічого не казав родичам про свої оповідання, показуючи їм тільки огляди, що їх писав для періодичних видань: «Атлантичного щомісячника», «Північно-американського оглядача» та «Нації». Ніхто не знав, що він щодня повільно й терпляче працює над оповіданням про хлопця, котрий пішов на війну, залишивши вдома матір і кохану. Спочатку писання було для нього повним відкриттів і виключно мистецьким процесом, аж здавалося, що він створює одну з балад, які так любив колекціонувати професор Чайлд. Генрі зробив матір героя складною, гордовитою й амбітною натурою, її сина Джона — легкосердим і хоробрим, а Ліззі — Джонову кохану — невинною, привабливою кокетухою. Кожну сцену він обмірковував і зважував, щоранку перечитуючи написане вчора, вносячи зміни та щось додаючи. Він намагався працювати швидко, щоб оповідь була динамічною та стрімкою, доки одного дня в новому помешканні на Бекон-Хілл, що його винаймала родина, трапилась одна подія, яка глибоко вразила Генрі, хоча й не змусила зупинитись.

«На четвертий день, у сутінках,— писав він,— Джона Форда принесли на ношах під двері його рідного дому. Скам’яніла від горя мати крокувала поруч, а добрі друзі мовчки простягали до нього руки, готові підтримати.

Джонова хвороба була надто серйозною, його не можна було рухати, Джонові рани були надто тяжкими, тому коханій Ліззі не дозволили його відвідувати». Пишучи, Генрі відчував, що впритул наближається до того, що займає його думки та свідомість уві сні й наяву — до долі травмованого брата. Тепер батько не міг би звинуватити його в аморальності, а Вільяму не вдалося б висміяти його за незнання предмета. Раптово Генрі побачив сцену й затамував подих, боячись, що картинка зникне. «Коли Ліззі, яку не пустили до Джона, відійшла від його дверей, вона підняла з підлоги ковдру, що валялася на купі поспіхом накиданих у кутку холу речей. То була стара армійська ковдра. Дівчина загорнулась у неї і вийшла на веранду».

Генрі зібрався піти до комірчини за кухнею, щоб узяти заховану там ковдру Вілкі, але згадав, що вони — не у Ньюпорті, а в Бостоні, що, напевно, та стара ковдра потрапила на смітник або загубилася в безладі переїзду. Він почав судомно пригадувати її запах, той міцний запах поля бою та армії. Він написав: «Від тієї старої, поношеної ковдри линув дивний землистий запах із домішкою тютюну. Зненацька почуття дівчини перенесли її на далекі південні поля бою. Вона побачила солдатів, які лежать у болоті й задоволено палять свої люльки, щільніше загортаючись у ковдри, а над ними світяться ті самі прозорі присмерки, що й над нею, слабкою, але й убезпеченою. Розум її блукав серед таких сцен...»

Відчуття влади було новим для Генрі. Цей набіг на власні спогади, демонстрація того, що було йому таким близьким, таким глибоко затаєним у душі, аж ніхто не міг би й здогадатися, звідки взялася в оповіданні ця сцена, змусили його повірити в те, що він робить щось дуже сміливе й оригінальне.