Глава 5 Травень 1896 р.

У НЬОГО БОЛІЛА РУКА. Коли він писав обережно й без розмаху, не відчував і найменшого дискомфорту, та щойно зупинявся й починав робити щось інше, наприклад, повертати ручку дверей або голитися, страшенний біль пронизував зап’ясток і кістки, що йшли до мізинця. Тримання аркуша тепер перетворилося на повільну тортуру. Він подумки цікавився, чи не є це посланням богів, аби він постійно писав, буквально не випускаючи ручки з пальців.

Щороку з наближенням літа Генрі відчував ту саму невідступну занепокоєність, що згодом переростала в паніку. Трансатлантичні подорожі віднедавна зробилися більш доступними та зручними, що й зумовило їхню шалену популярність. Із плином часу його численні родичі та друзі в Америці, здавалося, обросли ще більшою кількістю власних родичів і друзів. Усі вони в Лондоні хотіли побачити Тауер і Вестмінстерське абатство, а також Національну галерею. Із роками до переліку вартих уваги пам’яток додалось і його ім’я. Варто було лише вечорам подовшати і ластівкам повернутися з півдня, почали надходити листи. То були листи-рекомендації та, як він їх називав, листи-присуди, в яких люди, котрі називали себе справжніми туристами, висловлювали впевненість у тому, що блиск і сяйво столиці суттєво поблякнуть, якщо вони не отримають змоги побачитися з видатним письменником, насолодитися його компанією та скористатися з його мудрих порад. У разі ж, коли ці двері перед ними не відчиняться, часто натякали в таких листах, вони не отримають стільки, скільки сподівалися за свої гроші. Генрі виявив, що саме цей аргумент дедалі частіше турбував співвітчизників у міру того, як століття добігало кінця.

Пригадався минулорічний запис у нотатнику; звідтоді ця сцена не йшла йому з голови. Джонатан Стерджес розказав про свою зустріч у Парижі з Вільямом Діном Ховеллсом, якому нині було вже під шістдесят. Ховеллс розповів Стерджесу, що зовсім не знає міста, що воно видається йому зовсім новим і що всі враження від нього здаються такими свіжими. Ховеллс виглядав сумним і замисленим, наче мав на увазі, що робити відкриття запізно в сутінках життя, коли тільки й можна споглядати світ і ловити відчуття, жалкуючи за тим, що все це не сталося, коли він іще був молодим і дужим. А потім у відповідь на щось, сказане Стерджесом, Ховеллс обійняв його за плечі й вигукнув: «Ви — такий молодий, радійте з цього і живіть на повну. Не робити так є помилкою. Немає нічого важливішого за життя, усе інше — не варті уваги дрібниці». Стерджес вимовив ці слова з якимось дивним акторством, зробивши їх драматичними та гіркими, наче тоді Ховеллс уперше сказав правду.

Генрі був знайомий із Ховеллсом уже тридцять років і регулярно з ним листувався. Коли Ховеллс бував у Лондоні, то почувався тут як удома, поводився, як досвідчений мандрівник, джентльмен-космополіт. Тому Генрі дуже здивувало враження, що його привіз із Парижа Стерджес, ніби Ховеллс ніколи ніде не бував і, власне, не жив по-справжньому, а тепер уже й починати було не варто.

Генрі хотілося, щоб Лондон змусив його американських гостей висловитися подібно до того, як це зробив Ховеллс у Парижі. Хотілося, щоб перебування в ньому навіяло їм почуття благоговіння чи жалю за втраченим, чи, може, змусило цих людей трохи краще зрозуміти світ і їхнє в ньому місце. Але замість цього доводилося вислуховувати розмови про те, що в Сполучених Штатах також є вежі, що деякі з рідних виправних закладів виграють у розмірах, а може й у чомусь іще, порівняно з лондонським Тауером. На додачу, звучали зауваги типу тієї, що річка Чарльз має набагато ефектніший вигляд, аніж Темза.

І все ж таки, щороку, коли наставало літо, Генрі було цікаво побачити Лондон очима своїх гостей; він уявляв себе на їхньому місці, ніби вперше приїхав у це місто, як колись уявляв своє можливе життя, коли їздив до Італії чи на короткий час повертався до Сполучених Штатів. Нова вулиця чи навіть будівля, навіювала думки про те, ким би він міг стати, якби залишився в Бостоні, Римі чи Флоренції.

У дитинстві для них із Вільямом, а може й для Вілкі та Боба чи навіть Еліс, причини, що змушували родину переїжджати з Парижа до Булоні, а потім — із Булоні до Лондона чи з Європи повертатися до Сполучених Штатів, ніколи не були переконливими, їм видавалося, що змінювати міста та країни їх змушує виключно батькова невгамовність і екзальтація, про яку вони завжди знали, але якої ніколи так і не зрозуміли. Віднайдення гавані тільки для того, щоб по короткому часі знову бути вирваним із корінням, чи в’їхати, як це з ними часто траплялося, до поганого помешкання, не знаючи, як швидко батько знов оголосить, що вони звідти їдуть, змушувало Генрі постійно прагнути захисту та впорядкованості. Він не здатен був обмірковувати, чому родина переїжджає з Парижа до Булоні. Тоді йому було дванадцять або тринадцять. І, напевно, відбулась якась криза на фондовій біржі чи рента виявилася занадто високою, а може прийшов якийсь лист стосовно неочікувано низьких дивідендів.

Коли вони жили в Булоні, Генрі частенько ходив із батьком на пляж. Одного разу вони пішли на прогулянку спокійного безвітряного ранку, був самий початок літа, і широка смуга піску майже непомітно переходила в тихі морські простори. Вони сиділи у прибережній кав’ярні з великими чистими вікнами та притрушеною висівками підлогою, що чомусь викликало в Генрі асоціацію з цирковою ареною. Там було зовсім порожньо, якщо не рахувати одного старого пана, котрий колупався в зубах, страшенно скрививши обличчя, та ще одного, котрий умочав свої намащені маслом булочки в каву, а потім, і це викликало в Генрі абсолютне захоплення, ті булочки зникали десь посередині між пановим носом і підборіддям. Генрі не хотілося звідти йти, але батько бажав виконати свій щоденний променад пляжем, тож довелося облишити це захоплююче спостереження за звичаями французів споживати їжу.

Вони йшли пляжем, і батько, мабуть, щось говорив. Принаймні, зараз у пам’яті Генрі постав його образ із жестами, що мусили супроводжувати якусь промову, що стосувалася нової лекції, книги чи якихось нових ідей. Генрі подобалося слухати, як батько говорить, особливо, коли поблизу не було Вільяма.

Вони не заходили у воду і не наближалися занадто близько до прибою. Пригадується, ішли досить швидко. Може, навіть у батьковій руці була палиця. То була картина незатьмареного щастя. Сторонньому спостерігачеві могло здатися, що так воно й було, що батько із сином невимушено спілкуються, прогулюючись булонським пляжем пізнього літнього ранку. Там іще купалася жінка, точніше, юнка, за якою з берега спостерігала старша пані. Купальниця була досить великою, може, навіть огрядною, але захищеною від стихії добре продуманим купальним костюмом. Вона впевнено пливла від берега, дозволяючи хвилям відкидати себе назад, а потім зупинилась і, дивлячись у море, почала плескати руками по воді. Спочатку, коли батько раптом зупинився і спрямував погляд до горизонту, щось там роздивляючись, Генрі її не помітив. Але потім батько продовжив прогулянку мовчки і якось неуважно, щоб за хвилину знову зупинитись і подивитися в море. От тоді Генрі й зауважив, що батько дивиться не на горизонт, а на купальницю. Він розглядав її пристрасно та зголодніло, а потім перевів очі на низькі дюни, прикидаючись, що вони цікавлять його так само.

Коли батько розвернувся і рушив у бік дому, Генрі помітив, що він був задиханим і мовчазним. Схотілося побігти вперед, аби залишити батька наодинці, та він знов озирнувся — лице пашіло й пішло плямами, а очі зробилися гострими та сердитими. Батько стояв на березі і тремтів, дивлячись на купальницю, котра стояла до нього спиною у своєму купальному костюмі, що прилип до тіла. Батько більше не робив спроб здаватися незворушним. Його погляд був умисним і цілеспрямованим, але ніхто цього не помітив. Молода жінка не оберталась, а її компаньйонка кудись відійшла. Генрі знав, що дуже важливо прикинутися, ніби нічого не відбувається, поза сумнівом було і те, що про це не можна нікому говорити чи навіть згадувати. Батько стояв непорушно й навряд чи усвідомлював синову присутність, але Генрі подумав, що батько все одно знає, що він — поруч, хоча це нарочито прискіпливе розглядання купальниці, чи що там воно було, змусило батька на якийсь час забути про сина. Зрештою, коли вони рушили додому, батько постійно оглядався з виглядом заскоченої та переможеної людини. А купальниця знову попливла в море.


ГЕНРІ ДУЖЕ ПОДОБАЛИСЯ м’які кольори пляжу поблизу містечка Рай, а також швидка зміна освітлення та сметанкові хмари, що пливли небом, наче в якихось справах. Тут він проводив літо вже кілька років поспіль, а цьогоріч, швидко йдучи пляжем, не переставав запитувати себе про те, чого хотів би тепер, і знаходячи тільки одну відповідь, що хоче лише спокійно працювати, щоб дні минали в тиші та спокої, бажав залишатися в цьому симпатичному маленькому будинку, де можна насолоджуватися м’яким літнім світлом. Перед від’їздом із Лондона він придбав собі велосипед, який тепер чекав на нього у провулку, що вів до пляжу. Генрі раптом усвідомив, що не хоче навіть, аби повернулося минуле, він уже давно навчився про це не просити. Його мертвих не повернути. Звільнившись від страху, яким супроводжувався їхній відхід, він отримав якесь дивне наповнення, відчуття того, що хоче лише одного — аби час повільно спливав і більше нічого.

Щоранку, стоячи на терасі, Генрі ловив себе на бажанні знайти можливість якось упіймати довколишню красу й назавжди залишити її собі. Його тераса була декорована під ніс корабля й вивищувалася над краєвидом, досконалим і мінливим, як море. А внизу лежав Рай — найменш англійське з-поміж усіх англійських містечок із червоними черепичними дахами, кривенькими вуличками, гронами будівель, із італійським пагорбом і бруківкою середмістя, з атмосферою чуттєвості та витриманості, але водночас і певної суворості. Тепер він гуляв вуличками Рая майже щодня, вивчаючи старі будинки, крамнички з вікнами у ґратчастих рамах, квадратну церковну дзвіницю, красу стародавньої кладки. А повернувшись додому, виходив на терасу, що була його оперною ложею, звідки можна було озирати всі земні королівства. У думках він уважав, що тераса виявляє до нього майже людську прихильність, а може й більшу. Генрі хотів мати змогу купити цей будинок; він уже зрозумів, що не дозволить здійснитися планам господаря віддати його в оренду ще комусь у кінці липня.

У червні ночей майже не було. Він затримувався на терасі, спостерігаючи за тим, як туман поволі огортає долину і як опускаються напівпрозорі сутінки, що так і не стануть повною темрявою. А за декілька годин уже з’являлися перші ознаки світанку. Цими сповненими наполегливої праці та лінощів днями лише один гість написав до нього, підтверджуючи дату свого візиту. Олівер Венделл Холмс-молодший був його давнім другом, який тепер дещо віддалився, і належав до групи товаришів, із якими Генрі знався в Ньюпорті та Бостоні. Ці молоді люди стали відомими вже у тридцятирічному віці й тепер уважалися такими, що мають вплив на епоху. Коли вони приїхали до Англії, здалися Генрі незбагненними, через свою упевненість та рішуче знання того, як саме слід закінчувати фразу, через свою надмірну звичку до того, що їх усі слухають. Але, у порівнянні з англійцями чи французами подібного кола, на думку Генрі, вони були ще зовсім зеленими хлопчиськами, чия нахабність є радше свідченням невинності. Його брат Вільям теж був таким, але ці якості складали лише його половину; друга його половина являла собою глибоку самоспоглядальність, а братова нечемність і яскравість ховалася за іронічністю. Вільям знав про те, яке враження на інших могла справляти його неординарна особистість, але то було щось зовсім невідоме сучасникам, які мали владу в літературних або юридичних колах Сполучених Штатів. Вони залишалися природними, що для Генрі становило неабиякий інтерес.

Саме через це Вільям Дін Ховеллс і не встояв перед Парижем, адже не мав у собі нічого такого, що захистило б його від естетського світу, такого, що кожен європеєць його віку вже давно у собі зростив і дбайливо виплекав. Ховеллс виявився готовим піддатися спокусі красою та впасти в жалі за тим, що не бачив її в Бостоні. Генрі дуже подобалася простодушна відкритість американців, їхня готовність до незвіданого, те, як широко розплющені їхні очі в очікуванні та обіцянці. Працюючи над романами, присвяченими моралі та поведінці англійців, він відчув суху природу англійського характеру, впевненого у власному призначенні та не готового до змін, укоріненого у сталості та суспільності, що являє собою цілу систему правил поведінки, майже не змінюваних протягом тисячоліття. На противагу їм, ці освічені та владні гості з Америки видавалися такими свіжими та яскравими, такими готовими до будь-яких змін, такими впевненими в тому, що їхній час настав, що нині, сидячи у сутінках на своїй терасі, він відчував їхню силу та подумав, що з ними можна було б так багато всього досягти, що надто мало уваги приділяв їм останніми роками. Тож, Генрі радів, що запросив Олівера Венделла Холмса пожити на Поінт-Хілл і поклявся навіть, що матиме за щастя бачитися з ним і в Лондоні, якщо той, звісно, зможе. Генрі, якого лякали подібні перерви в роботі, цього разу виявився радше зацікавленим.

Коли він спробував відновити в пам’яті портрет Холмса за часів їхнього знайомства, то пригадав ауру доконечності та надійності, що його оточувала. Навіть у двадцять два його друг вважав, що світ, у якому живе, стане місцем його процвітання. Холмс був людиною-автоматом, створеною для постійного самозбагачення, що було метою його життя. Товариш мусив знати, що досвід, який він збирається здобути, буде новим, різнобічним, приємним і вартим зусиль. Однак у міру того, як він призвичаївся до думання, його розум перетворився на потужний струмінь. Проте Холмс був затиснений між вимогливістю та меркантильністю, що робило його присутність дещо нестерпною, але і хвилюючою. Він виробив у собі громадський голос і манеру триматись, а також спосіб формулювання думок і суджень, що дозволяло йому тримати під суворим контролем усе особисте та плотське. У разі потреби він умів бути бундючним і погрозливим. Генрі занадто добре знав свого друга, щоб йому піддатися, та, підбурений Вільямом, приділив чимало уваги Холмсовій діяльності в якості судді, що водночас справило на нього глибоке враження.

Від Вільяма він також дізнався про деякі аспекти Холмсового життя, котрими той ніколи не ділився з Генрі. Було схоже, що Холмс полюбляє вести легкі балачки про жінок зі старими друзями. Це трохи насмішило Вільяма, особливо, коли він дізнався, що у присутності Генрі їхній спільний товариш ніколи цього не робив. У компанії, також повідомляв Вільям, Холмс залюбки говорив про Громадянську війну, докладно оповідаючи присутнім про свої поранення.

— Наприкінці вечора,— писав Вільям,— Холмс стає схожим на свого батька — старого лікаря-автократа. Він сміється із власних, набридлих усім анекдотів і любить кожного, хто готовий їх слухати.

Вільяму мало вірилося, що за всі майже тридцять років знайомства з Генрі Холмс при жодній зустрічі не прохопився і словом про Громадянську війну.

— «Це тривало цілий день і продовжувалося вночі,— цитував Холмса Вільям.— Свист куль, заряджання рушниць, мертві й поранені лежать буквально скрізь». А ще, звісно, його рани. Він оповідає про свої рани навіть у товаристві жінок. Невідомо, як він від них не помер. Він же показував тобі свої рани, чи не так?

Генрі згадав, що ця розмова відбулась у Вільямовому кабінеті. Було видно, що Вільям насолоджується своїм тоном і тим, як вільно говорить із братом, що зазвичай дозволяв собі тільки з дружиною.

Генрі з почуттям удоволення пригадав, чим та розмова закінчилась.

— Тоді про що ви з ним розмовляли? — запитав Вільям. Здавалося, він хоче отримати справжню відповідь: інформацію та факти.

Генрі вагався, відвів погляд удалину, потім сфокусував його на найдальшій полиці з книгами у шкіряних палітурках і тихо відповів:

— Венделл, боюся, створений виключно для розмов про самого себе і більше ні про що.


ПІСЛЯ ВЕЧЕРІ ВІН ЧЕКАВ на терасі; опускалася ніч. Тепер пригадалося, що Холмс, узагалі-то, розповідав йому про свою кар’єру, своїх колег, справи, що їх він вів, новітні зрушення у праві та політиці, а ще про свої нещодавні перемоги в середовищі британської аристократи. Він пліткував про старих друзів і вихвалявся новими, висловлюючись вільно та щиро. Генрі дуже подобалося його добірне мовлення, влучні, відпрацьовані фрази, а потім, зовсім несподівано, вибух емоцій, коли його друг дозволяв собі слова та звороти, не характерні ні для робітника, ні для вояки, що радше могли б належати проповіднику чи есеїсту. Холмс полюбляв розмірковувати вголос, сперечатись із самим собою, пояснювати власну логіку, ніби вів постійну і глибоко драматичну боротьбу зі своїм внутрішнім опонентом.

Генрі не мав нічого проти того, що говорив Холмс. Вони рідко бачились і поєднувало їх щось дуже просте та безпечне. Вони обидва були частиною старого, наскрізь респектабельного пуританського світу, вибудованого допитливим і різнобічним мозком їхніх батьків і дуже передбачливими й обережними поглядами матерів. Вони обидва були свідомі свого призначення. А головне, вони належали до групи юнаків, які вчилися в Гарварді та знали й любили Мінні Темпл, сиділи біля її ніг і шукали її прихильності, котрою захоплювалися й у більш зрілому віці. В її присутності їхній досвід чи невинність були не важливими, бо вона вимагала від них чогось зовсім іншого. Вона робила їх щасливими й вивищувала над самими собою, тому, пригадуючи її, всі вони відчували смуток і ностальгію за тими часами.

Вона була двоюрідною сестрою Генрі, однією з шістьох осиротілих дітей Темплів. Для Генрі та Вільяма те, що кузини втратили батьків, робило їх цікавими й романтичними. Їхньому становищу можна було позаздрити, адже ними ніхто не керував, їх усі лише опікали й оберігали. Вони видавалися вільними та розкутими, і тільки значно пізніше, коли кожне з шістьох мусило виборювати своє місце у світі, мучитись і страждати, Генрі зрозумів усю незворотність і глибоку печаль їхньої втрати.

Між часом, коли Генрі їм заздрив, і часом, коли почав їх жаліти, минуло багато років. Коли він після тривалої перерви знову зустрівся з Мінні Темпл, якій уже виповнилося сімнадцять, ще й досі відчував до неї щось дуже сентиментальне, близьке до захоплення чи навіть благоговіння. Він одразу ж збагнув, що вона, єдина з усіх сестер, ставиться до нього по-особливому і що так буде завжди. Існувало багато слів, якими можна було б її описати: Мінні була світлою, допитливою та невимушеною, а ще вона була природною, що також мало значення, і, напевно, він відчував, що відсутність батьків надавала їй особливої легкості та свіжості. Їй ніколи не доводилося нікого наслідувати чи робитися чиїмсь відображенням, чи навіть опиратися таким впливам. Може, він думав пізніше, така близька дотичність до смерті допомогла їй виробити основну рису характеру — смак до життя. Розум її не знав відпочинку; не існувало нічого такого, чого вона не хотіла б знати, про що не бажала б поміркувати. Генрі здавалося, що Мінні вдалося поєднати повне запитань внутрішнє життя з бурхливою соціальною активністю. Вона любила заходити до кімнати, в якій уже були люди. Він дуже добре пам’ятав її сміх, раптовий і переливчастий, але водночас і якийсь дуже зворушливий і світлий, наче дзвіночок.

Коли Генрі вперше зіштовхнувся з її моральною силою, Мінні не видалася йому аж такою ефемерною. Вона приїхала до Ньюпорта із сестрою, і дівчата здалися йому вродливими, ясноокими та вільними, бо тітка з дядьком приглядали за ними лише коли-не-коли. Під час того першого візиту Мінні сперечалася з його батьком. Генрі не пам’ятав такого часу, коли хто-небудь не сперечався б із його батьком. Відтоді, як Генрі навчився слухати, він постійно був свідком дискусій між батьком і Вільямом, що велися на підвищених тонах і з палким відстоюванням поглядів. Здавалося, більшість гостей чоловічої статі й чимало жінок приходили до них у дім лише за тим, аби посперечатися. Свобода в усіх її виявах, особливо ж свобода віросповідання, була найулюбленішою темою батькових дискусій, хоча було і чимало інших; він не вірив у необхідність самообмеження, це було його основним принципом.

Мінні Темпл сиділа в саду і спочатку мовчки слухала його батька, котрий апелював переважно до Вільяма, не помічаючи Генрі та сестер Темпл. На низькому садовому столику стояв глечик із лимонадом і кілька склянок, тож цей вечір міг би стати звичайнісіньким літнім зібранням кузин, які розважаються, як можуть, на очах у старшого покоління. Батько не говорив тоді нічого нового, усі вже багато разів усе те чули, однак Вільям заохочуюче йому всміхнувся, коли той почав розмову про меншовартісність жінок, унаслідок якої їм слід залишатися не лише підпорядкованими розуму чоловіків, але й бути терплячими.

— Від природи,— говорив він швидко та гарячково,— жінка є менш повноцінною, ніж чоловік. Вона не має його пристрасності, поступається йому розумом і фізичною силою.

— Батько має багато переконань,— доброзичливо сказав Вільям. Він усміхнувся до Мінні, але та не відповіла на його усміх. Її погляд залишився спокійним і серйозним. Вона сиділа дуже прямо і мала дещо напружений вигляд, наче змушувала себе не заговорити.

Батько помітив її дискомфорт і нетерпляче подивився на дівчину. Кілька секунд усі мовчали, чекаючи, чи скаже вона що-небудь. Коли Мінні заговорила, її голос був тихим, аж батько Генрі мусив виструнчитися, щоб її почути.

— Очевидно,— сказала вона,— моя глибока неповноцінність змушує мене цікавитися.

— Цікавитися чим? — запитав Вільям.

— Ви дійсно бажаєте знати? — запитала вона майже сміючись.

— Кажіть уже,— сказав батько.

— Дуже просто, сер. Мені цікаво, чи те, про що ви кажете,— правда,— її голос раптом зробився чітким і рішучим.

— Маєш на увазі, що ти з цим не згодна? — запитав Вільям.

— Ні, я не маю цього на увазі,— відповіла Мінні.— Якби я мала це на увазі, то саме так і сказала б. Я мала на увазі тільки те, що мені цікаво, чи це — правда.— Тон її зробився гострим.

— Звичайно, це — правда.— В очах у літнього чоловіка засвітилася злість.— Чоловік є фізично сильнішим за жінку. Це ясно і зрозуміло, це є правдою, якщо хочеш. У пристрасті теж чоловік є сильнішим за жінку, як я вже казав. У сфері інтелекту — те саме. Платон не був жінкою, як і Софокл, і Шекспір.

— Звідки ми знаємо, що Шекспір не був жінкою? — втрутився Вільям.

— Чи сказане мною вдовольняє вас, міс Темпл? — поцікавився батько.

Мінні йому не відповіла.

— І завданням жінки,— він продовжив,— є обслуговувати чоловіка. Вона займається рукоділлям, куховарить, без сну й відпочинку доглядає чоловікових дітей. Ми судимо про жінок за їхньою готовністю коритись і виконувати свої обов’язки.

Батьків голос звучав сердито, і він був явно роздратованим.

— Так казав наш батько[18],— прокоментував Вільям.

— То ми це з’ясували? — поцікавився батько у Мінні.

— Зовсім ні, сер. Нічого ще не з’ясовано.— Мінні йому всміхнулась і, коли вона продовжила, вираз її обличчя був майже зверхнім.— Просто я не впевнена, у тому, що жінки є фізично слабшими за чоловіків, означає, що ми менше розуміємо чи не мудро поводимось у довколишньому світі. Бачите, я маю дуже наочний приклад, що доводить мої слова. Мій власний слабкий розум, який я, щоправда, не вважаю слабшим за чийсь іще.


— ЖІНКИ МУСЯТЬ ЖИТИ у християнському смиренні,— сказав Генрі-старший.

— Про це йдеться у Біблії, сер? Чи це — ще одна заповідь? Чи, може, вас навчали цього у школі? — поцікавилася Мінні.

До вечері новина облетіла всіх. Місіс Джеймс, тітонька Кейт і Еліс наполохалися через небачене порушення заведеного порядку.

— Але вона не матиме нічого проти того, аби жінки готували для неї та слідкували за порядком у домі,— зауважила мати, коли зустрілася з Генрі в передпокої.— Ця дівчина не зазнала дисципліни та правильного виховання, і ми маємо її пожаліти, бо на неї чекає дуже тяжке майбутнє.


УЛІТКУ 1865, КОЛИ Громадянська війна вже закінчилась і вийшли друком два його перші оповідання, Генрі збирався провести серпень у Нью-Гемпширі разом із сестрами Темпл. Олівер Венделл Холмс, який відхилив запрошення погостювати в Ньюпорті, погодився приїхати до Північного Конвея, дізнавшись, що там збереться багата на жіноче товариство компанія. Він збирався їхати з Генрі, а пізніше до них мав приєднатися Джон Ґрей, який щойно теж повернувся з війни. Генрі написав до Холмса, щоб повідомити його про те, що Мінні Темпл після надлюдських зусиль зуміла відшукати для них кімнату, одну єдину на все селище, і що негідник, який є її власником, попри весь шарм Мінні та її протести, відмовився поставити два ліжка.

Генрі також написав, що їм доведеться витягти ліжко з-під того хлопа, інакше Мінні муситиме десь шукати ще одне ліжко чи навіть іншу кімнату. Ідея отримати ворога, котрого слід змусити віддати своє ліжко гостям, здавалося, схвилювала Холмса. Усю дорогу до Північного Конвея він перераховував тактичні прийоми, якими для цього можна скористатися, вживаючи спеціальні терміни та виставляючи себе очільником і героєм, а друга, котрий був на два роки молодшим і не брав участі у війні, збирався використати у якості приманки. Проте він не здавався ображеним, коли Генрі заснув.

Згідно із запрошенням, вечеряти вони збирались у будинку, де сестри Темпл мешкали під наглядом своєї двоюрідної бабусі, котра, на думку Генрі, була схожою на Джорджа Вашингтона. Але спочатку, одразу ж по приїзді до Північного Конвея, їм треба було знайти дорогу до власного житла. Кілька разів повернувши не туди, вони, зрештою, знайшли свого господаря, котрий виявився грубим чолов’ягою, що не соромиться на всі заставки лаяти всіх, хто не мав щастя народитись у Північному Конвеї чи в його околицях. Здавалося, ні Холмсова форма, у якій він був, ні його вуса не викликали до себе пошани. Господар навіть не глянув на Генрі. Він сказав, що має лише одне ліжко, як і повідомив леді, але в кімнаті — чудова, дуже чиста підлога, на яку можна вкласти спати цілий полк. Він нахабно усміхнувся, віддаючи їм ключ.

У кімнаті нічого не було, крім умивального столу з глеком і тазком, стінної шафи та металевого ліжка, укритого дивно красивою кольоровою стібаною ковдрою, що лише підкреслювала спартанську атмосферу. Юнаки залишили багаж біля дверей, ніби ще не вирішили, чи залишаться тут на довший час.

— Гадаю, нам слід вимагати підкріплення й атакувати його миттєво,— по-військовому висловився Холмс.

Генрі перевірив ліжко, що провисало посередині.

— Очевидно ця кімната належить до тих, що тільки виграють, коли їх мешканці залишаються на вулиці,— сказав Генрі.

Він підняв із підлоги невеличку лампу.

— Боюся — продовжив він,— що всі нічні метелики Нью-Гемпшира знайшли в ній вічний спокій. Вона має такий вигляд, ніби стоїть тут іще з часу батьків-засновників цього скорботного місця.

— Твоя кузина Мінні має глузд? — запитав Холмс.

— Авжеж,— відповів Генрі.

— У такому разі, гадаю, вона вже знайшла нам іншу кімнату.

Генрі підійшов до невеличкого вікна і визирнув назовні. Було ще зовсім видно, і пахло сосною.

— Коли настане час,— він сміючись розвернувся до Холмса,— я не буду проти, якщо ти не заперечуєш, як сказала леді, коли цуценя лизнуло її в обличчя.

— Маю побоювання, що цей місяць буде дуже довгим,— сказав Холмс.


МІННІ ТА ДВІ її СЕСТРИ сиділи на садових стільцях на газоні позад будинку, коли прийшов двоюрідний брат зі своїм другом. Генрі чітко усвідомлював, яке враження Мінні має тепер справити на Холмса. Він вважав, що вона не виглядає вродливою, доки не заговорить або не всміхнеться. Тоді вона викликає в усіх симпатію, виявляючи глибинну серйозність і добре почуття гумору водночас. Генрі раптом подумав, що сестри Мінні мають більше сподобатися Холмсу, бо вони є привабливішими, у традиційному сенсі, ввічливішими та сором’язливішими.

Щойно вони сіли, Генрі помітив, що Холмс перетворився на вояка, ветерана Громадянської війни, котрий побував у багатьох баталіях і дивом уникнув смерті. Тепер він уже не жартував на теми військової тактики. Сестри Темпл, чий брат Вільям загинув на війні, та їхня двоюрідна бабуся дивилися на солдата із сумом і захопленням. Генрі уважно спостерігав за Мінні, намагаючись зрозуміти, чи дійсно Холмсові балачки вражають її так, як це виглядає збоку, але вона себе нічим не видавала.

Після вечері юнаки пішки поверталися до своєї кімнати, щасливі від того, що Мінні знайшла їм інше помешкання, куди можна буде переїхати, щойно до них приєднається Джон Ґрей. Холмс був у доброму гуморі; він насолоджувався дівочим товариством і знав, що матиме уважних і вразливих юних слухачок до кінця свого перебування. Він жартував і сміявся, вигадуючи нові й нові способи боротьби з хазяїном, що принесуть їм перемогу в баталії за ще одне ліжко.

Жоден не заводив розмову про те, як, власне, вони спатимуть: чи хтось спробує лягти на підлозі, чи вони спатимуть разом, голова до ніг чи просто ляжуть поруч. Генрі знав, що рішення прийме Холмс, і тому просто чекав, висунувшись із вікна. Перегодом Холмс зробив кілька сміливих спроб запалити лампу.

Коли йому це вдалось, освітлена кімната, в якій, окрім тіней, майже нічого не було, видалася великою та більш гостинною, а стібана ковдра набула нової краси. Холмс зробився дуже серйозним, ніби був зосередженим на розв’язанні вкрай важкого завдання. Він підійшов до тазка, тримаючи в руках шматок мила та рушник, що їх витяг зі своєї валізи. Налив із глека води, а потім швидко почав роздягатись, аж доки не залишився голим. Генрі здивувало, якими великими здавалися його кістки, якою міццю дихало тіло в цьому мінливому і тьмяному освітленні. На мить, доки друг не рухався, він був схожий на статую юнака, високого та м’язистого. Дивлячись на Холмса, Генрі забув про його вуса та гострі риси обличчя. Він ніколи не думав, що побачить друга отак. Він подумав, що, напевно, роздягання догола нічого не значить для того, хто так довго був солдатом. Але ж Холмс мусив розуміти, що скинути із себе весь одяг уночі, на очах у друга, виглядає зовсім інакше? Генрі вивчав поглядом його сильні ноги, сідниці, лінію хребта, його бронзову від засмаги шию й намагався вгадати, чи вдягне він білизну перед тим, як лягти в ліжко. Генрі теж почав роздягатись і був уже майже голий, коли Холмс відчинив вікно й вихлюпнув брудну, мильну воду. Потім поставив тазок на місце й ліг у ліжко голий, підсунувши лампу ближче до себе.

Голий Генрі схилився над тазком і не знав, чи Холмс на нього дивиться. Він зараз був надто зосередженим на власних почуттях і відсутності в собі щойно продемонстрованої другом упевненості та легкості. Він повільно мився й, коли Холмс заговорив, оглянувся на нього через плече та побачив, що товариш лежить у ліжку, закинувши руки за голову.

— Сподіваюся, ти не хропеш,— сказав Холмс.— Ми навчилися приборкувати хропунів.

Генрі спробував усміхнутись і відвернувся.

Витираючись і виливаючи воду за вікно, він розумів, що тепер доведеться повернутися до Холмса, котрий цієї миті його безпристрасно та ненавмисно розглядає. Генрі почувався розгублено й досі не розумів, чи чекає Холмс, аби він ліг поруч із ним голий. Але й запитати про це не наважувався.

— Можеш загасити лампу? — запитав Генрі.

— А ти соромишся? — поцікавився Холмс, але лампу не загасив.

Генрі повернувся і поволі рушив до ліжка, рушник звисав із його плеча, до половини прикриваючи торс. У Холмсових очах читалися веселість і зацікавлення. Коли Генрі скинув рушника, Холмс повернувся та загасив лампу.

Вони лежали поруч мовчки. Генрі відчув, як тазова кістка упирається об тазову кістку Холмса. Він подумав, чи не запропонувати товаришеві трохи зсунутися донизу, але, якимось чином, раптом усвідомив, що Холмс перебрав на себе контроль за ситуацією і, не мовлячи й слова, заборонив Генрі робити будь-які пропозиції. Тоді він заплющив очі та повернувся до друга спиною, відчуваючи власне серцебиття, чуючи власне дихання.

— Добраніч,— сказав Генрі.

— Добраніч,— відповів Холмс. Він не повернувся на бік, а лишився лежати на спині. Щоб не впасти з ліжка, Генрі треба було б підсунутися ближче до Холмса, та він волів триматися ближче до краю, хоча й у такій позиції торкався друга, котрий лежав абсолютно спокійно.

Генрі подумки цікавився, чи ще коли-небудь у житті відчуватиме так само гостро. Кожен вдих, кожен натяк на те, що Холмс може поворухнутися, навіть думка про те, що він, імовірно, теж не спить, вогнем палила мозок. Не було жодного шансу заснути. Генрі вирішив, що Холмс, напевно, склав руки на грудях і не видає ані звуку. Ця його цілковита непорушність свідчить про те, що друг не спить і пильнує. Генрі хотілося знати, чи Холмс, як і він, усвідомлює близкість їхніх тіл, чи просто, ні про що не думаючи, лежить собі й не розуміє, у якій притаєній гарячці палає його сусід. Завтра вони переїдуть до іншого помешкання й ця ніч уже для них ніколи не повториться. Генрі нічого не планував і навіть ні про що таке не думав аж до того моменту, коли побачив, як голий Холмс у світлі лампи йде до вмивального столу. Навіть зараз, якби він мав вибір, якби в кімнаті з’явилося ще одне ліжко, він би негайно до нього перебрався б навіть у темряві. Поза тим, власна безпомічність давала Генрі й почуття певної полегкості. Він мав намір не рухатись і не говорити, збирався навіть удати, що спить, якщо знадобиться. Він розумів, що його непорушність і мовчання дає другові свободу вибору, тож Генрі чекав на Холмсові дії, але той не рухався.

Звідколи вони з Холмсом виїхали з Бостона, Генрі не полишало якесь дивне відчуття, ніби зникла напруга, що залишалася з ним увесь вечір. Він розумів, чому так було. З ними не було Вільяма, котрий поїхав до Бразилії у наукову експедицію. Відсутність старшого брата, він це знав, робить його життя трохи світлішим, адже зникає тиск і спричинене ним відчуття гнітючості, що мимоволі чинив на Генрі Вільям. Холмс був Вільямовим другом, на рік за нього старшим, але не мав на Генрі братового впливу, коли кожне слово, кожен жест піддаються цензурі, виправленню чи кпинам.

Аж ось Холмс раптом посунувся ближче до центру ліжка. Цей рух видався Генрі цілком усвідомленим бажанням, а не мимовільним порухом сонної людини. Генрі швидко, не даючи собі часу на роздуми, присунувся ближче до Холмса. Деякий час вони лежали так, не рухаючись і майже не дихаючи. Генрі відчував Холмсове дихання, його міцно збудоване тіло, але сам намагався дихати якомога глибше й тихіше.

Коли ж Холмс відсунувся від нього так само швидко, як і наблизився, Генрі зрозумів, що приречений пролежати без сну всю ніч, не в змозі викинути з голови чоловіка, котрий лежить поруч і, очевидно, нічого не усвідомлює, звиклий до тісних солдатських помешкань, де чоловіки сплять усі разом. Напевно, друг уже заснув. Генрі не розумів, радує це його чи засмучує, але теж бажав якнайшвидше поринути у несвідомість, аби до ранку вже ні про що не думати.

Однак, по якомусь часі він упевнився в тому, що Холмс не спить. Вони лежали спинами один до одного, і Генрі відчував напруженість другового тіла. Він чекав, усвідомлюючи, що Холмс неминуче поворухнеться, неодмінно станеться щось таке, що припинить цю довгу, мовчазну й небезпечну гру, в яку вони обидва зараз грають. Тепер Генрі знав, що Холмс так само розуміє, про що йдеться.

Тому він зовсім не здивувався, коли Холмс, нарешті, розвернувся до нього, притиснувся всім тілом і поклав одну руку йому на спину, а другу — на плече. Генрі знав, що рухатись не можна, але треба якось дати зрозуміти, що це не означає спротиву. Він лежав так само тихо, як і до цього, тільки дозволив собі розслабитись і зручніше влаштуватись у Холмсових обіймах, а ще заплющив очі та перестав стримувати дихання.

Він засинав, на короткий час прокидався, потім знову засинав. Коли ж прокинувся остаточно, кімната вже була повною сонячного світла. І, що дуже здивувало, Холмс, який теж не спав, не боявся подивитися Генрі в очі та знов до нього наблизитися. Чомусь, Генрі думав, про те, що сталося між ними, належало до нічних таємниць, до особливої приватності, яка виникає лише в темряві. Було зрозуміло, що вони ніколи не обговорюватимуть цього між собою, і жоден із них навіть словом не прохопиться про це комусь іншому, тому Генрі вирішив, що при світлі дня, усе буде зовсім інакше. А ще він знав, через що Холмсу довелося пройти на війні, що він на власні очі бачив смерть і страждав від глибоких ран, а також, і це було чи не найважливішим, у двадцять один чи двадцять два роки навчився бути безстрашним. Але Генрі не сподівався, що ця безстрашність у приватному житті сягне аж так далеко, та саме так і було, бо Холмс абсолютно не соромився того, що робив у цій найманій кімнаті ясного, сонячного ранку.

Об одинадцятій чоловіки вже були вимитими та вдягненими, їхні валізи — спакованими. Вони розплатилися з господарем і були готові з’явитись на очі сестрам Темпл. І знову всі сиділи на садових стільцях за будинком, плануючи візити та прогулянки. Коли подали чай і почалася розмова, Генрі почувався заглибленим у щось своє; те, що сталося, продовжувало жити в ньому, викликаючи постійне бажання, затьмарюючи всі відчуття, роблячи все інше другорядним і неважливим. Його накрило такою потужною хвилею, що чай, який він пив, здавався позбавленим смаку, і Генрі мусив собі нагадати, що все скінчилось, і почався новий день, і необхідно виконувати свої денні обов’язки.

Пізніше він помітив, що Мінні не брала участі у складанні планів, а майже весь час мовчала та видавалася незвично відстороненою. Генрі заговорив до неї, доки інші були зайняті сміхом і розмовами.

— Я не спала,— сказала вона.— Не знаю, чому не спала цілу ніч.

Генрі їй усміхнувся, з полегшенням усвідомивши, що цю відстороненість спричинили не вони з Холмсом.

— А ви спали? — запитала вона.

— Це було нелегко,— відповів Генрі.— Ліжко було страшенно незручним, але ми впоралися. Швидше, попри незручності, ніж завдяки їм.

— Знамените ліжко! — розсміялася Мінні.


КОЛИ ПО ОБІДІ приїхав Джон Ґрей, Генрі помітив, що Холмс, який при зустрічі з іншими солдатами втрачав левову частку свого військового блиску, тепер продовжував грати роль ветерана війни, а Ґрей йому підігрував і навіть намагався робити те саме. Їх відвели до старого фермерського будинку на відстані кількох миль від помешкання сестер Темпл, і дружнього вигляду молоденька фермерша показала юнакам їхні кімнати на горищі. Дощана підлога рипіла, ліжка були старими, а стеля — низькою, але плату просили помірну і фермер, який з’явився трохи згодом, запропонував свої послуги, якщо, бува, молодим джентльменам буде потрібно поїхати кудись по сусідству. І взагалі, він був готовий знайти для них усе, чого б вони не забажали, за найнижчими в Північному Конвеї цінами.

Так і почалися їхні канікули, що допомогли двом учасникам бойових дій адаптуватися до цивільного життя. Вони жили в невеличкому царстві розслабленості та щасливого неробства, розмов без обмежень, користання зі свобод і споглядання м’якої краси, дискусій про все загальнолюдське й особисте, доки добігала кінця коротка пора найвищої щедрості американського літа.

Генрі насолоджувався післясмаком своєї посвяти, що відбулася тієї найпершої ночі в Північному Конвеї. Вона стала для нього частиною скарбу, що його він ретельно ховав у собі, тримаючи в безпеці та святості, щоб, за потреби, знайти його недоторканим і на тому самому місці. Генрі спостерігав за друзями, чекаючи, коли вони, як і він сам, гідно оцінять Мінні Темпл, вирізнять її з-поміж сестер, милих і чарівливих, зрозуміють, що тільки в Мінні палає вогонь духовності. Він упіймав себе на тому, що мовчки намагається виставити її в ліпшому світлі, помалу пришвидшує момент, коли друзі почнуть захоплюватися нею. Тож, помітивши, як Холмс заграє з Мінні, Генрі лише відчув свою глибоку причетність і бажання стати свідком того, як ці двоє ще більше зацікавляться одне одним.

Ґрей висловлювався сухо, у полку і вдома до нього, очевидно, усі дослухались, а теперішнє студіювання права ще додало латини в його лексику, чим він дедалі дужче захоплювався. Ґрей завжди мав бажання поговорити про книги, і щодня схрещував ноги, прочищав горло та розповідав леді про Троллопа[19]: як майстерно і досконало він виписує своїх героїв, як захопливо вибудовує ситуації, як тонко вловлює всі аспекти громадського життя своєї країни, як шкода, що в Америці ще не народився письменник, який би міг із ним позмагатися.

— Але чи він,— зауважила Мінні,— дійсно розуміє всі складні аспекти людської душі? Чи розкрив величезну таємницю нашого існування?

— Ви поставили два питання, і я відповім на кожне окремо,— сказав Ґрей.— Троллоп пише про любов і шлюб дуже точно та чуттєво. Саме так, можу вас запевнити. Але друге запитання є трохи іншим. Троллоп, гадаю, дотримується точки зору, що те, що ви називаєте «величезною таємницею нашого існування» мають вивчати швидше проповідники, теологи, філософи та поети, а не романісти. І я теж схиляюся до цієї думки.

— О, ну тоді я не погоджуюся ні з вами, ні з ним.— Лице Мінні пашіло від хвилювання.— Коли ви закриваєте «Млин на Флоссі»[20], скажімо, то набагато краще відчуваєте дивовижність і красу людського життя, аніж прочитавши тисячу проповідей.

Ґрей не читав Джордж Еліот і, коли натхненна Мінні вручила йому примірник «Млина на Флоссі», із розсудливим виглядом лише перегорнув його сторінки.

— Вона,— захоплено вигукнула Мінні,— є людиною, яку я найбільше в світі обожнюю, із якою понад усе хотіла б зустрітися.

Ґрей смішливо та підозріливо глянув на неї.

— Вона розуміє,— продовжила Мінні,— характер шляхетної жінки, жінки, котра вірить у шляхетність і гостро відчуває, як важко буває практично,— вона на мить зупинилася, шукаючи слів,— її дотримуватись у житті.

— Дотримуватись її в житті? — перепитав Ґрей.— Чого її?

— Шляхетності, як я вже казала,— відповіла Мінні.

Мінні також вручила Ґрею примірник березневого примірника «Північно-американського оглядача»[21]. У ньому було оповідання Генрі, що мало назву «Історія року». Вона сказала, що перше оповідання Генрі їм із сестрами заборонили читати через те, що в ньому було багато французької аморальності, як їм сказали, на це ж, друге, вони отримали дозвіл. Усі попередні дні Генрі — новачок у справі публікацій — чекав, коли Холмс висловить свою думку щодо його оповідання. Генрі знав, що друг сказав Вільяму, ніби вважає, що мати з оповідання написана з його матері, а солдат — із нього самого. Це надало Вільяму неочікуваний і цікавий привід для нових клинів. Він сказав брату, що всі Холмси страшенно розгнівались і старий Холмсів батько збирається скаржитися батькові Генрі. Тільки набагато пізніше Вільям зізнався, що все те вигадав, окрім слів самого Холмса.

Холмс так нічого йому й не сказав. І зараз Генрі дивився, як Ґрей іде садом, тримаючи стільця в одній руці, а «Оглядача» — в іншій, шукаючи затінку, де можна було б сісти та спокійно прочитати оповідання. Генрі з хвилюванням чекав, що скаже Ґрей, але й радів із того, що про оповідання взагалі заговорили. Він уявляв, як Ґрей прискіпливим оком ветерана читає текст і не знаходить у ньому достатньо інформації про військові операції, але забагато — про жінок. Сидіти віддалік на садовому стільці та спостерігати за тим, як Ґрей читає його оповідання, було дуже важко, майже нестерпно, тож по якомусь часі Генрі не витримав і пішов на довгу пообідню прогулянку й не повертався аж до вечері.

Щойно всі сіли за стіл, Мінні заговорила.

— То, містере Ґрею, що ви думаєте про оповідання? — запитала вона.— Для мене мати двоюрідного брата-письменника є дуже хвилюючим.

Генрі усвідомив і цікавився, чи Мінні сама розуміє, яке враження справляють її слова на двох юнаків, що готові були віддати свої життя за вітчизну. Для них війна залишалася дуже свіжою та болючою, і сама їхня присутність мала б бути нагадуванням усім про їхній героїзм і втрати. Своїм ентузіазмом із приводу його оповідання Мінні наче знецінювала важливість і загальне задоволення від присутності за столом двох солдатів.

— Цікаво,— відповів Ґрей і було видно, що він цим і обмежиться.

— Нам усім дуже сподобалось, і ми так пишаємося,— сказала Еллі — сестра Мінні.

— Якби там не стояло прізвища, я б подумав, що це написала жінка,— сказав Ґрей.— Але, напевно, то було частиною твого плану.

Він повернувся до Генрі, котрий дивився на нього мовчки.

— Він написав оповідання, а не план,— утрутилася Мінні.

— Так, але якщо ви міркуєте про війну, говорите з тими, хто на ній був, чи навіть читаєте про неї, то знайдете чимало більш цікавих і ближчих до реальності історій.

— Але оповідання — зовсім не про війну,— сказала Мінні.— Воно — про дівоче серце.

— Хіба не будь-яка дівчина могла б таке написати? — запитав Ґрей.

Холмс заклав руки за голову і розсміявся.

— Не всі можуть бути солдатами,— сказав він.

Розмови трьох гостей із сестрами Темпл, так чи інакше, завжди поверталися до теми війни. Оскільки брата дівчат і кузена Ґаза Баркера було вбито, двоє ветеранів не могли надто сильно вихвалятися своєю хоробрістю чи тим, що вижили. Та було важко уникнути обговорення конкретних подвигів або виняткових ситуацій, що траплялися з пораненими, таких як із братом Генрі Вілкі, Ґазом чи самим Холмсом. Ґаз Баркер, наприклад, одужавши після важкого поранення, знову повернувся на фронт. Холмс і Вілкі, після одужання зазнали ще тяжчих поранень, але вижили. Ґаз Баркер, одначе, загинув від снайперського пострілу на річці Раппаханнок у Вірджинії двома роками раніше, коли йому заледве виповнилося двадцять. Усі замовкли, щойно прозвучало його ім’я та місце смерті.

У дитинстві Генрі бачив його в домі своєї бабусі в Олбані та потім у Ньюпорті, коли родина на короткий час поверталася до Америки й зустрічалась із Темплами. Доки інші знову повернулися до розмови про Ґаза, він поринув думками в минуле, коли п’ять років тому можливість Громадянської війни видавалася лише нічним жахіттям, а його власна родина повернулася з Європи до Ньюпорта, щоб Вільям зміг студіювати мистецтво.

Якось восени 1860-го Генрі зайшов до студії й побачив, що його двоюрідний брат Ґаз Баркер стоїть на п’єдесталі голий, а інші студенти роблять ескізи. Ґаз був міцним і гнучким, рудоволосим і білошкірим. Він стояв нерухомо з абсолютно незворушним виглядом, а п’ятеро інших, включно з Вільямом, малювали його так, ніби й не були знайомі з моделлю. Ґаз Баркер, як і Темпли, втратив матір, і сирітство так само надало йому таємничої незалежності. Мати не могла прийти сюди й наказати йому негайно припинити це неподобство й одягтися. Хлопець мав по-чоловічому гарну статуру, і Генрі здивував його власний потяг до розглядання Ґаза та потреба прикидатися, що ним рухає той самий мистецький інтерес, що й студентами-художниками. Він зблизька роздивився малюнок Вільяма, щоб потім мати привід звести очі й без перешкод обдивитися досконалу гімнастичну фігуру двоюрідного брата, помилуватися його міццю, відчути його ауру спокійної чуттєвості.

Навіть по стількох роках Генрі було незручно, що він думав про щось таке, чого не зміг би розказати Ґрею чи Холмсу, навіть Мінні, що його розум ширяв десь далеко, зайнятий думками, про які він ніколи ні з ким не говоритиме. Генрі сумнівався, що Ґрей або Холмс, тим паче сестри Темпл, будуть здатні зрозуміти хід його думок і уяви. Він навіть не був упевнений у тому, що й мозок його старшого брата Вільяма коли-небудь заходив за межі дозволеного, у сфери, що назавжди залишаться недоступними для інших. Генрі подумав про те, що може статись, якщо він чесно розкаже супутникам, які згадки викликало в нього ім’я Ґаза Баркера. Цікаво, що постійно перебуваючи поруч, спілкуючись один з одним, кожен із них усе одно накопичує запас якихось особистих асоціацій, які виникнуть у мозку на згадку чийогось імені чи без жодної причини взагалі. Отак міркуючи, Генрі на мить зустрівся поглядом із Холмсом і помітив, що йому не вдалося повністю приховати свої думки, адже Холмсу вдалося зазирнути під його маску й заглянути до царства помислів, не створених для загального огляду. Тепер їх об’єднувало щось неявне, невимовне, щось таке, чого інші навіть не помітили.

Після того повільно, день по дню Мінні робила свій вибір. Вона діяла обережно й помалу, щоб ніхто й гадки не мав про те, що діється. Однак приховане від Ґрея чи Холмса було помітним для Генрі, бо Мінні схотіла, щоб він це бачив. Вона обрала Генрі своїм ліпшим другом, своїм конфідентом, адже тільки йому довіряла повністю, із ним найвільніше про все говорила. Холмса, мабуть, теж для чогось вибрала, бо ніколи не обходила його своєю сонячною увагою, ніколи не ігнорувала його. Але Ґрея вона обрала через те, що на нього впливала найдужче, через те, що він найбільше її потребував. Вона не звертала уваги на його військові балачки, грубуваті, суто практичні коментарі, неоковирні дотепи. Мінні хотіла його змінити, і Генрі бачив, як вона делікатно домагається свого, жодного разу ні на чому не наполягаючи.

Одного дня, коли Мінні дала почитати Ґрею вірші Браунінга[22], він відмовився й попросив, аби вона прочитала їх уголос.

— Ні,— відповіла Мінні,— я хочу, щоб ви самі їх прочитали.

— Я не можу читати поезію,— сказав Ґрей.

Генрі та Холмс, а також дві її сестри мовчали. Генрі розумів, що цей момент є вирішальним у її боротьбі за те, щоб перетворити Ґрея на щось для себе прийнятне.

— Звичайно, можете,— сказала вона.— Тільки спочатку мусите забути про те, що ви читаєте і про те, що це — поезія, зосередьтесь на собі самому. Спробуйте відчути написане — і зовсім скоро ви станете іншою людиною, ваша молодість повернеться до вас. Але якщо ви наполягаєте, я прочитаю цей вірш уголос.

— Мінні,— втрутилася її сестра,— не будь такою суворою до містера Ґрея.

— Містер Ґрей збирається стати видатним адвокатом,— сказав Холмс,— а для цього йому слід навчитися захищатись. Інакше, як він захищатиме інших?

— Мені б дуже хотілося, щоб ви прочитали це вголос,— попросив Ґрей.

— А мені б дуже хотілося, щоб ви колись прочитали це самі, тихо й емоційно,— відповіла Мінні, беручи в нього книгу.


ГЕНРІ ПОЧАВ УЯВЛЯТИ нещодавно осиротілу спадкоємицю, котра має трьох шанувальників, молоду жінку, чия делікатна терплячість і розум ніколи не були достойно поціловані оточуючими. Він не хотів робити її такою ж вродливою, якою була того серпня Мінні; натомість, він зробив свою героїню позитивно простою, але з неперевершеною усмішкою, що часто освітлювала юне обличчя. Двох шанувальників він зробив військовими; третій, за іменем якого називалось оповідання — «Бідний Річард» — був цивільним, нервовим упертюхом, якого нерозділене кохання доводило мало не до божевілля. Річард обожнював Ґертруду Віттекер, але вона не сприймала його так само серйозно, як і двох солдатів Громадянської війни. Один із них — капітан Северн — був дуже серйозним і свідомим чоловіком, стриманим і поміркованим, не звиклим діяти без заздалегідь визначеної мети. А майор Латрелл, якого почасти було написано з Ґрея, був одночасно згідливим і нетерпимим. Усі троє почали боротьбу за руку та серце місс Віттекер. Урешті-решт, вона не вибрала жодного.

Він розпочав оповідання з того моменту, коли Річард помічає, що капітан Северн раптом змовкає майже так само безпомічно, як і він сам, бачачи, що міс Віттекер веде жваву бесіду з майором Латреллом. Те саме відбувалось і в Північному Конвеї, коли Генрі та Холмс щоденно спостерігали за тим, як Мінні намагається зробити Ґрея більш м’яким, більш свідомим власної душі, ніж солдатської форми, змусити його дослухатися до власних відчуттів і бажань, а не ховатися за безпечними й ретельно відцензурованими для вух леді розмовами на військову тематику. Спочатку Холмс думав, що Ґрей не подобається Мінні, і це його дуже тішило, але потім відчув, що Ґрей перемагає, і засмутився. Холмсові побоювання, здається, залишилися не поміченими Мінні та її сестрами, проте Генрі легко їх розпізнав і частенько обмірковував їхню природу, залишившись на самоті.

Генрі не усвідомлював тоді, а по щирості, й упродовж багатьох наступних років, як ці кілька тижнів у Північному Конвеї, проведених у постійних розмовах, коли вони збиралися під шумливими соснами, вплинули на все його подальше життя, який сильний ефект мали. Усі роки свого письменства він постійно повертався до побаченого в той час: двоє молодих і амбітних патриціїв Нової Англії, свідомі блискучого майбуття, що на них чекає, та юні американки на чолі з Мінні, такі свіжі та відкриті життю, допитливі, безмежно чарівливі й розумні. А між ними відбувається щось таке, про що й говорити не можна, чого ліпше й нікому не знати. На тій галявині, позад будинку, в якому того літа жили сестри Темпл, уже були таємниці та неоголошені альянси, а також іще примарне відчуття того, що Мінні, зрештою, уникне всіх трьох, а над усим тим линуло їхнє нерозуміння того, наскільки швидко й печально це станеться.

Генрі не пам’ятав, коли вперше дізнався про те, що вона помирає. Того літа, напевно, навіть натяку на жодну хворобу не було.

Він пригадав, що пізніше мати якось обмовилася, що Мінні стало гірше, і в її тоні було стільки несхвалення, що виглядало, ніби дівчина тільки хоче привернути до себе увагу.

Їхня компанія зібралася ще тільки раз у вітальні його батьків на Квінсі-стрит ближче до кінця наступного року. Генрі пригадав, як його здивувало, що Мінні листувалася з Ґреєм і Холмсом. Згадалося також, що його мати Ґрею симпатизувала більше, аніж Холмсу; вона вважала Ґрея кращим, але пізніше сказала Генрі, що Мінні зізналася їй у тому, що розчарована Холмсом, а також жалілася їй на Холмсів еготизм[23] і його красиві очі. Генрі здивувало, що Мінні тепер зробила його матір своєю конфіденткою.

І от тепер він сидить на своїй терасі на відстані тисяч миль і багатьох років від тих подій. На небі з’явився місячний серп, і Генрі замилувався його витонченою і невмирущою красою, а потім гірко зітхнув, пригадавши, як Вільям увійшов до його кімнати й повідомив, що Мінні має рідину в легенях. Генрі не був певен, що тоді почув цю новину вперше, але точно саме того разу про це заговорили вголос. Він пригадав свою депресію, що тривала кілька наступних місяців, свою малорухомість, згадав, що не бачився з Мінні, але знав усе, що з нею відбувається від матері, котру дуже цікавили чужі хвороби, а особливо, дівчат на порі. Тепер його мати сприймала хворобу Мінні серйозно.

Генрі спробував пригадати, коли Джон Ґрей уперше розказав про довгі листи, що йому писала Мінні. Ґрей вважав їх, як він казав, важкими, дещо збентежливими, конфіденційними та гарячковими. Однак він відповідав на них, і Мінні писала до нього знов і знов увесь останній рік свого життя. В одному з тих листів були слова, що їх процитував Ґрей, які тепер, мабуть, важили для Генрі більше, ніж для когось іншого, більше, ніж усе написане ним за всі роки, більше, ніж узагалі все написане у світі. Її слова не йшли з голови, тож промовляння їх зараз, шепотіння в нічній тиші створювало ілюзію живої присутності Мінні. Ті слова являли собою лише одне речення. Мінні колись написала: «Мусите сказати мені те, що на вашу думку є беззаперечною правдою». Генрі подумав, що, коли вона була живою та щасливою, хотіла цього не менше, ніж у дні конання, але тільки хвороба та розуміння того, що часу лишилось обмаль, змусили її так чітко й вимогливо сформулювати бажання всього свого життя. «Мусите сказати мені те, що на вашу думку є беззаперечною правдою». Ці слова звучали в його голові, наче промовлені мелодійним голосом Мінні, і, сидячи на темній терасі, Генрі міркував, що б відповів, якби вона написала ці слова йому.

Генрі запитував у самого себе, чи не могла суперечність між енергійністю її особистості, явною оригінальністю її амбіцій і довколишньою банальністю та нудною нужденністю буття применшити її бажання жити. Він відчув це досить гостро, коли сестри Мінні повиходили заміж не з кохання, а з прагматичних причин, і вона опинилася під патронажем їхніх чоловіків саме тоді, коли легені її почали кривавитись, а здоров’я погіршилось. Пригадалося, як він бачився з Мінні востаннє у Нью-Йорку, за два дні до того, як уперше відплив до Європи сам; він тоді з усіх сил намагався приховати своє хвилювання та радісне очікування цієї події. Було вирішено, що Мінні теж треба подорожувати морем і що Генрі чинить препаскудно, відпливаючи без неї. Попри те, що вона хворіла і заздрила, година, проведена разом, минула весело та непомітно. Вони говорили про те, що наступної зими зустрінуться в Римі, про те, що Генрі робитиме в Лондоні, кого там побачить, куди піде. Заздрість Мінні зробилася явною лише тоді, коли він обмовився, що, можливо, зробить візит місіс Люїс — її обожнюваній Джордж Еліот. Мінні похитала головою та розсміялася, визнаючи що страшенно ревнує.

Їм обом було відомо про хворобу і про те, що Мінні не одужає, тож про це навіть і не йшлося. Але, уже збираючись іти від неї, Генрі запитав, як вона спить.

— Сон,— відповіла вона,— я зовсім не сплю. Кинула цю дурну звичку.

А потім Мінні розсміялася, так вільно та сміливо, й усміхнулася до нього так щиро, що в тій усмішці не можна було розпізнати нічого робленого чи неприродного. А потім вона його залишила.

В Англії під час свого візиту до місіс Люїс, коли він за домовленістю, влаштованою через друга сім’ї, одного недільного пополудня прийшов на Північний берег, Генрі уявляв Мінні із собою поряд, як вона ставить питання, що їх у її колі ніхто не наважився б поставити, але відповіді на які хотіли б отримати всі. Він майже чув, як благоговійно звучить її голос у кімнаті, потроху набуваючи звичної мелодійності. Прощаючись, він уявив, що Мінні стоїть поруч із ним, що романістка її помітила, з почуттям теплоти та приязні потиснула їй руку і запросила приходити ще. У листі до Мінні Генрі спробував описати місіс Люїс: її акцент, спокійну суворість очей, дивну непривабливість обличчя, суміш проникливості й доброзичливості, гідність і важкий характер, граційність і граничну байдужість. Однак про неї було легше писати батькові, бо писати Мінні тепер було все одно, що писати привиду.


МІННІ ПОМЕРЛА В БЕРЕЗНІ, через рік після їхньої останньої зустрічі. Він і досі був в Англії. Генрі відчув, що молодість його скінчилась, адже найжахливішим із того, що могло статися з Мінні, була її смерть. Вона віддала б усе, щоб тільки залишитися жити. Упродовж наступних років він часто хотів знати, що подумала б Мінні про його оповідання і книги та про те, що він зробив зі своїм життям. Те саме почуття величезної втрати було й у Ґрея, і у Холмса, і навіть у Вільяма. Усі вони, надто амбітні та самозакохані, часто цікавилися, що б подумала чи сказала про них Мінні. Генрі ж міркував іще і про те, яке життя могло на неї чекати та як її невгамовна вдача впоралася б із різноманітними випробуваннями, що їх світ неминучо підкинув би Мінні в намаганні її приборкати. Утіхою ж було те, що Генрі знав її, як ніхто інший, і що біль утрати є лише справедливою платою за можливість бути молодим із нею поруч. Генрі подумав, що прожите назавжди лишається з нами й образ Мінні постійно житиме в ньому, буде мірилом, своєрідним еталоном яскравої неповторності та супокою.

Було б неправдою сказати, що Мінні Темпл не йшла йому з голови протягом усіх подальших років; радше він сам не відпускав думок про неї. Генрі вичакловував її присутність буквально скрізь, коли повернувся в дім своїх батьків і потім, коли подорожував Францією та Італією. Вона оживала серед тіней величних соборів, делікатна та граційна, по-дитячому допитлива та готова чудуватися кожним елементом мистецтва, що потрапляв їй на очі, а потім здатна знайти слова, які точно відповідають моменту, що зроблять її новий чуттєвий досвід іще багатшим і глибшим.

Невдовзі після її смерті він написав оповідання «Мандрівні супутники», в якому Вільям, котрий подорожував із Німеччини до Італії, випадково зустрів її в міланському соборі, уперше побачивши перед «Таємною вечерею» Леонардо. Генрі із задоволенням описував її білу з фіолетовою підкладкою парасольку, тихе задоволення й наскрізну інтелігентність її рухів, її голос і погляди. Тепер, коли Мінні померла, він міг творити її долю, дати їй досвід, який вона б хотіла отримати, додавши драматичності життю, що так несправедливо було обірвано. Він намагався вгадати, чи й інші письменники робили те саме, чи Готорн або Джордж Еліот своїм пером оживляли мертвих, днями й ночами працюючи, мов чаклуни чи алхіміки, щоб побороти фатум і час, здолати все можливе та неможливе, щоб відтворити сакральну таємницю буття.

Він не міг не думати про те, як би вона жила, чим би займалася. Та з Еліс про Мінні й говорити було не можна, бо сестра їй у всьому заздрила; заздрила її дивній вроді та привабливості, її впевненості у собі, глибокій серйозності та її впливу на чоловіків. А потім Еліс заздрила Мінні й у тому, що та вже померла.

Одначе роздуми про Мінні цікавили Вільяма, і вони з Генрі погоджувалися, що вона не знала б, за кого вийти заміж, адже по життю була надто ідеалістичною, надто пристрасною або занадто неприродною. Брати у своїх дискусіях дійшли згоди, що Мінні неодмінно вступила б у шлюб із не тим чоловіком і, очевидно, її складна натура про це якимось чином здогадувалась, тож дозволила їй уникнути сумного майбутнього розумної жінки без копійки за душею.

Обидва розуміли, що на якомусь рівні, точніше, геть на всіх рівнях, суворо регульоване життя не передбачило для неї місця. Генрі гадав, що вся її поведінка, весь характер, здається, свідчили про нелогічність і загальну неможливість продовження її існування.

Генрі часто уявляв Мінні одруженою з Ґреєм або Холмсом, або Вільямом, і в його уяві вона завжди поставала змалілою, бо шлюб був би для неї постійною боротьбою, в якій довелося б програти. У «Бідному Річарді» він відправив її до Європи, де Мінні теж не вийшла заміж. А в «Дейзі Міллер», де наголошувалося на її зухвальстві, сміливості та зневажливому ставленні до суспільних норм, вона померла в Римі. У «Мандрівних супутниках» Генрі вигадав для неї шлюб і драматичні обставини італійської зустрічі з нареченим, але не заглиблювався в опис щоденної рутини, коли їй довелося б жити в тіні нудного чоловіка.

Тільки під час читання «Даніеля Деронди»[24] Генрі на гадку прийшло те, про що раніше він ніколи не думав — яким драматичним може бути духовне конання жінки, котру знищує задушливий шлюб. Випадково, приблизно в той самий час, він читав і Троллопового «Фінеаса Фінна», переважно, щоб швидше заснути, і був уражений тим, який жагучий інтерес викликав у публіки шлюб леді Лаури Кеннеді. Читацька більшість симпатизувала сміливій та яскравій героїні, котра намагалася побороти долю та вийти за межі ілюзорної свободи.

Генрі засів за роботу. На той час він уже кілька років прожив в Англії і відчував, що краще бачить Америку, а також понад усе хотів відтворити у власних творах велич американського характеру, що відбивав би дух країни, котра є свіжою та вільною, готовою до повнокровного життя та впевненою лише у власній повній відкритості новому та незвіданому. Неважко було помістити юну леді в антураж старого будинку його бабусі в Олбані з його затісними, старомодно обставленими кімнатами, звідки місіс Татчетт, владна та багата, зможе врятувати Ізабель Арчер і відвезти її до Англії, куди більшість його героїнь мріяли потрапити. А в Англії він уже легко оточить її трьома давно виписаними шанувальниками, один із яких буде прямолінійним і серйозним, другий — м’якосердим патрицієм, а третій стане її другом і захопленим учнем, спостерігачем її долі, занадто несміливим, хворим чи заглибленим у самоіронію, що зробить його непридатним для ролі коханця.

Він продовжив працювати над книгою у Флоренції і, щоранку прокидаючись у своїй кімнаті в готелі над річкою чи пізніше, коли переїхав до Беллосгардо, відчував, що мусить провести Мінні цими вулицями, дозволити тосканському сонцю пестити м’яку шкіру її обличчя. Та понад усе він мріяв відтворити її душевну присутність, аби цього разу це вдалося йому ліпше та драматичніше, аніж раніше. Генрі хотів узяти цю американську жебрачку й подарувати їй увесь старий світ, аби в ньому вона знову змогла вільно дихати. Він дав їй гроші, шанувальників, вілли та палаци, нових друзів і нові почуття. Ніколи ще він не почувався таким усевладним і таким свідомим власного обов’язку. Він ходив вулицями Флоренції, набережними та крутими стежками, що, звиваючись, здиралися на пагорб Беллосгардо, наповнений дивною легкістю, що перелилася й у книгу. Писалося легко, вільно й елегантно, наче сама Мінні стояла поруч і керувала його рукою. Були сцени, від першого до останнього слова вигадані Генрі, із приводу яких він часом сумнівався, чи написане сталося лише в його уяві, чи уява вже заступила реальність.

І все ж таки Мінні для Генрі залишалася реальнішою, аніж більшість нових друзів і людей, із якими він зустрічався всі ці роки. Вона належала до минулого, яке він охороняв якнайретельніше, про яке в Англії ніхто не знав, якого ніхто тут і не зрозумів би. Під англійським небом було легше зберігати пам’ять про неї, бо в цій країні ніхто не обтяжував себе згадками про померлих у такий спосіб, як він — про свою двоюрідну сестру, де все підпорядковувалося лише вимогам, що їх диктувало урівноважене сьогодення. Саме тут він дозволив їй лунати на всю потужність, наче стародавній пісні, сумний мотив якої наздоганяє його крізь роки, хай куди б він ішов.


ГЕНРІ ЗГАДАВ, ЯК ХОЛМС любить англійців тільки, коли побачився з ним. Щойно товариш зійшов із потяга в Раї, одразу ж почав розповідати про всіх, із ким уже зустрівся: наскільки оглух Стефан Леслі після смерті Джулії, як шлюб змінив Марго Теннант, яка благородна й чарівлива його нова подруга леді Каслтаун. Генрі й не намагався заговорити, бо знав, що його зараз же урвуть. Холмсові очі світилися майже гарячково, і, попри свій вік, він виглядав іще вродливішим, галантнішим, ніж у молодості. Генрі подумав, що, мабуть, то час, проведений із леді Каслтаун, так на нього вплинув.

— Боюся,— сказав він, коли, нарешті, дочекався паузи у Холмсовому монолозі,— боюся, у Раї зовсім немає ніяких лордів і леді. Буде дуже спокійно. Узагалі, тут завжди дуже спокійно.

Холмс ляснув Генрі по спині й усміхнувся, неначе щойно помітив його присутність. Напевно, таким розкутим його зробило підвищення до посади судді чи, може, щось інше. Може, саме так, думав собі Генрі, тепер поводяться п’ятдесятилітні американські високопосадовці. Але потім він пригадав Вільяма Діла Ховеллса та свого брата Вільяма і зрозумів, що таке поводження дозволяє собі лише Холмс. Генрі спробував пояснити товаришу, що працює не над одним романом, а над двома одразу і що протягом кількох останніх місяців майже ні з ким не спілкувався, крім своїх слуг. Холмс вихваляв ландшафт і був надто цим заклопотаний, аби слухати, аж раптом Генрі зрадів, що друг залишиться з ним на Поінт-Хілл усього на одну ніч. Від Вільяма та Ховеллса він уже знав, що Холмс став одним із найвідоміших суддів, чиї теорії обговорювались у найвищих юридичних і політичних колах приблизно так само, як теорії Дарвіна обговорювалися вченими та священиками. Пригадалося, як він запитав у брата про суть цих теорій і як той туманно відповів, що Холмс ні у що не вірить і зумів цю свою позицію зробити позірно резонною та популярною. Вільям сказав, що його позиція полягає в тому, що він узагалі не має ніякої позиції. А от Ховеллс був гранично зрозумілим. Він пояснив, що Холмс, і то дуже пристрасно, відстоює людську та практичну сторони закону, а не його історичну, теоретичну чи, тим паче, моральну функції. Ховеллс сказав, що Холмс, як і Дарвін, вибудував теорію переможців, але тільки його гарячковість і доладна риторика зробили її успішною.

Ідучи поруч із Генрі через Рай, Холмс зауважив, що частенько замислювався над тим, чи не переїхати йому жити до Англії. Але потім додав, що не розраховує на те, що англійці впустили б його до свого серця, якби він тут оселився. Генрі кивнув на знак згоди, але швидко знову перестав слухати Холмса.

Обідали вони на терасі, а закінчивши їсти, розслаблено сиділи й дивилися на прекрасну рівнину, що розчинялась у вечоровому світлі. Холмс важко зітхнув і простяг ноги, наче збирався просидіти так усю ніч, а Генрі кортіло, щоб уже швидше минула година та можна було вибачитись і піти. Розмова не складалась, оскільки обидва ретельно уникали тем, які могли б їх роз’єднати, не варто було говорити, наприклад, про Вільяма, з яким Холмс, схоже, посварився, та про місіс Холмс, яка нудилась у Бостоні чи про романи Генрі, з приводу яких, наскільки знав Генрі, у Холмса була власна думка. А теми, що їх було безпечно обговорювати — плітки про зовнішню та внутрішню американську політику, закон, уряд — швидко вичерпалися. Генрі раптом виявив, що надто багато запитує про колишніх друзів, а Холмс занадто часто відповідає, що давно з ними не бачився й майже нічого про них не знає. Кілька разів він навіть сказав, що Генрі, на його переконання, знає про них більше за нього.

Сутінки густішали, а двоє чоловіків сиділи мовчки, і Генрі подумав, що жоден із них уже не здатен вигадати наступної репліки. Він повернув свого стільця так, аби краще роздивитися Холмса, й у присмерку побачив перед собою чоловіка, глибоко задоволеного життям і власною персоною, аж раптом відчув щось на зразок відрази до аури веселої благодушності, випромінюваної Холмсом.

— Дивно, так летить час,— сказав Холмс.

— Так,— відповів Генрі, виструнчуючись.— Раніше я думав, що в Англії час іде повільніше, та з роками зрозумів, що це — лише ілюзія. Тепер я вважаю Італію країною, в якій час рухається найповільніше.

— Я думав про те літо, коли ми всі були разом,— сказав Холмс.

— Так,— відповів Генрі,— то було дивовижне, феєричне літо.

Тепер Генрі чекав, що Холмс скаже щось на зразок того, що стільки води спливло відтоді чи що то було ніби вчора, і намагався придумати якусь відповідь на ці банальності. Подумки він уже готувався написати Вільяму, що Холмс як співрозмовник перестав бути гідним уваги.

— Я пам’ятаю кожну хвилину того місяця. Ліпше, ніж пам’ятаю вчорашній день,— сказав Холмс.

Помовчали. Генрі не знав, коли вже можна буде піти й не видатися неввічливим.

Холмс прочистив горло, наче знову збирався щось сказати, але зупинився. Потім гірко зітхнув.

— Мені здається, наче час рухається назад,— сказав він, повернувшись до Генрі, щоб привернути його увагу.— Коли те літо скінчилось, я, як уже було сказано, чудово його пам’ятав, та доки тривали ті довгі дні, повні розмов і тих облич, усе було наче за якоюсь туманною запоною. Часом мені здавалося, що я опинився під водою і бачу лише розпливчасті обриси предметів, і тоді мені кортіло випірнути на поверхню, щоб ковтнути свіжого повітря. Не знаю, що зі мною зробила війна, чому я вижив. Але зараз я розумію, що страх, шок і хоробрість є лише словами, що вони мають дуже мало спільного з тим, що ти там день у день відчуваєш, адже тоді ти втрачаєш якусь частинку себе й ніколи вже її не зможеш повернути. Після війни я був змалілим і знаю про це, частина мене, моєї душі, мого життя, почуттів була спаралізована, та я не міг сказати точно, яка саме частина. Ніхто не знав, що було не так, я й сам цього дуже довго не розумів. Усе те літо я намагався перестати оглядатись навколо й шукати можливого укриття. Я хотів приєднатись і бути задіяним, хотів насолоджуватися життям, як це робили ті чудові сестри. Мені кортіло жити, як кортить і зараз, а час, що минув від того часу, мені в цьому допоміг. Коли мені було двадцять один і двадцять два, усі нормальні для молодості почуття в мені вигоріли, і всі роки, що звідтоді минули, я намагався бути, як усі, жити нормальним життям.

Холмсів голос тепер звучав майже розгнівано, але, водночас, і якось відсторонено і тихо. Генрі розумів, яких зусиль другові варті були ці слова, і знав, що все сказане є правдою. Вони знову мовчали, та цього разу в їхньому мовчанні відчувалися жаль і впізнання.

Генрі не думав, що мусить щось говорити. Він не відчував за собою якоїсь вини. Його війна була дуже приватною і точилася виключно в родині та в ньому самому. Її пояснити комусь було неможливо, та залишені нею відчуття були дуже схожі на те, що описував Холмс. Часом він відчував, що живе чужим життям, наче перетворився на не до кінця виписаного персонажа ще не написаного оповідання.

Генрі подумав, що Холмс уже сказав усе, що збирався, і вирішив ще якийсь час побути з ним, аби віддати належне щирості друга та дати можливість його почуттям угамуватись. Але згодом, із того, як товариш дивився на нього, як наповнював склянку бренді, наче попереду в них була ціла ніч, Генрі зрозумів, що розмова ще не скінчилася. Він чекав, і зрештою, коли Холмс заговорив, його голос уже звучав інакше. Він знову зробився суддею, публічною персоною, людиною світового значення.

— Знаєш,— сказав, нарешті, Холмс,— «Жіночий портрет» є неперевершеним пам’ятником їй. Хоча закінчення... Але мушу сказати, що мені все одно, яке там закінчення.

Генрі дивився в нічну темряву й мовчав. Йому не хотілось обговорювати закінчення свого роману, але було приємно, що Холмс по стількох роках мовчання, усе ж таки про нього заговорив.

— Так,— продовжив Холмс,— вона була дуже шляхетною, і, гадаю, ти це вловив.

— Ми всі, здається, її обожнювали,— сказав Генрі.

— Вона залишається для мене мірилом,— додав Холмс,— і мені б дуже хотілось, аби вона була жива, щоб дізнатися її думку про мене.

— Саме так,— погодився Генрі.

Холмс зробив ковток зі своєї склянки.

— Ти коли-небудь шкодував, що не взяв її з собою до Італії, коли вона вже була хвора? — запитав Холмс.— Ґрей казав, вона тебе просила кілька разів.

— Не думаю, що «просила» є правильним словом. Вона тоді була дуже хвора. Ґрея ввели в оману.

— Ґрей каже, що вона тебе просила, а ти не допоміг їй, хоча зима в Римі могла б урятувати її життя.

— Її вже ніщо не могло врятувати,— відповів Генрі.

Генрі відчував навмисну гостроту в тоні Холмса, його повільну жорстокість. Старий друг допитував і судив його без співчуття чи поблажливості.

— Не отримавши від тебе відповіді, вона відвернулася лицем до стіни.— Холмс вимовив це, ніби заздалегідь відрепетирувану фразу. Потім він прочистив горло та продовжив.

— Коли вона, нарешті, зрозуміла, що допомоги чекати немає від кого, то відвернулася лицем до стіни. Вона була дуже самотньою і зосередженою на ідеї. Ти був її двоюрідним братом і міг би подорожувати з нею разом. Ти був вільним і, власне кажучи, уже перебував у Римі. Це тобі нічого не варто було б.

Коли на терасі тиша скресла знов, уже була глибока ніч, якась дуже темна та густа. Генрі сказав слузі, що їм не потрібна лампа, бо вже збираються лягати. Холмс повільно цмулив свій напій, раз у раз схрещуючи ноги. Генрі майже не пам’ятав, як опинивсь у ліжку.


УРАНЦІ ГЕНРІ ВСЕ ЩЕ обмірковував Холмсові звинувачення й намагався вирішити, чи слід йому щось сказати на свій захист, чи, може, облишити цю дискусію. Ясно, що Холмс усе це прокручував у своїй голові протягом багатьох років і неодноразово обговорював із Ґреєм, а два юристи разом, ясна річ, легко вибудували цілу систему звинувачень. А тепер іще Холмс переповість Ґрею усе, сказане Генрі.

За сніданком Холмс був спокійним і врівноваженим, ніби минулого вечора ним було оголошено важкий, але виважений присуд, тож тепер він почувався свідомим правильності свого рішення. Він домовився з Генрі, що приїде до нього ще раз у кінці тижня, що змусило Генрі замислитися над тим, як скасувати цю домовленість, адже йому ще довго не захочеться бачити Холмса.


УВЕСЬ НАСТУПНИЙ ТИЖДЕНЬ він багато працював, попри те, що часом руку викручувало від болю. Він уникав тераси, встаючи з-за столу тільки, щоб поїсти та поспати. Через кілька днів Генрі написав Холмсу, що мусить дуже багато працювати, аби встигнути вчасно дописати роман, тож, на превеликий жаль, не зможе розважити Холмса на вихідних. Також він додав, що сподівається зустрітися з другом у Лондоні до того, як той відпливе назад у Сполучені Штати.

Упродовж кількох наступних днів йому вдавалося насолоджуватися самотністю, забезпеченою листом до Холмса, та подумки, він усе ж таки постійно повертався до їхньої вечірньої розмови. Генрі в уяві складав листи до Холмса, та жодного разу навіть не розпочав їх писати. Він вважав Холмсові звинувачення несправедливими та безпідставними, а його холодність і категоричність — узагалі неприйнятними. Генрі не міг знати, що двоюрідна сестра писала Ґрею в останні місяці свого життя. Він усвідомлював, що Ґрей зберігає її листи так само, як і він сам у лондонському помешканні тримає листи, отримані від Мінні протягом її останнього року. Він знав напевне, що вона ні в чому його не звинувачувала, та все одно хотів іще раз побачити, слова та вирази, якими вона висловлювала своє бажання поїхати до Риму. Поступово Генрі перестав працювати. Щоранку, щойно прокинувшись, він кілька годин обмірковував свої перші дні в Лондоні, а потім і в Італії, пригадуючи всі обставини отримання тих листів. Він уявляв, як знову їх відкриє — Генрі чудово знав, де вони лежать — як розгортатиме аркуші та перечитає текст. Це видиво було таким нав’язливим, що він усвідомив необхідність поїздки до Лондона. Як тать, він прослизне до власної квартири в Кенсингтоні, тінню промайне через кімнати, що відділятимуть його від буфета, в якому зберігаються листи Мінні, перечитає їх, а потім повернеться до Рая.

Чекаючи на потяг, Генрі побоювався зустріти знайомих і робив вигляд, наче має в Лондоні справу.

Він боявся говорити з будь-ким, навіть зі слугою, тому необхідність розмови з візником і касиром знесилила його. Генрі хотілося стати на кілька днів невидимим. Він усвідомлював, і це його найдужче гнітило весь час, доки тривала поїздка, що прочитання листів може нічого йому не дати, що він не дізнається з них нічого нового, а тільки більше збентежиться.

Коли він уже їхав зі станції до свого помешкання, прийшло блискавичне розуміння, що вперше після провалу п’єси він пережив період тиші та спокою. Він так наполегливо працював над відновленням душевної рівноваги і от тепер знов її втратив. Генрі почало маритися, що, коли він відкриє буфет, у якому зберігаються кузинині листи, знайде там щось цілком недвозначне. Він почав умовляти себе, що уява грає з ним у жорстоку гру, що такого не може бути, але це не допомагало.

Легко і просто Генрі знайшов листи і здивувався з того, якими тоненькими та короткими вони були, як витерлося чорнило на згинах аркушів, унеможливлюючи прочитання окремих слів. Але то були її листи, і на них стояли дати. Губи Генрі ворушилися, коли він читав:


«Я скучаю за тобою, любий, але щиро радію з того, що ти здоровий і гарно проводиш час. Якби ти не був моїм двоюрідним братом, я попросила б тебе одружитися зі мною й забрати до себе, та, оскільки це неможливо, мені залишається тільки втішатися думкою про те, що ти міг би й не прийняти моєї пропозиції».


Генрі читав далі:

«Цікаво, якби мені правдою чи неправдою наступної зими вдалося опинитися в Римі з друзями, чи ми б із тобою, узагалі, побачилися?» А потім в одному з останніх отриманих від неї листів було: «Любий, подумай про задоволення, яке ми б із тобою отримали в Римі. Я шаленію від самої думки про це. Усе б віддала за зиму в Італії».


Генрі відклав листи вбік і сів, обхопивши голову руками. Він ніколи не заохочував її до подібного, він не розумів натяків, а Мінні ніколи не висловила б свого бажання прямо. Та і якби вона це зробила, Генрі змусив себе додумати цю думку, він би відсторонився чи знайшов би вагомі причини не виконувати її прохання, чи навіть активно протидіяв би її приїзду. Він зробив би що завгодно, тільки б не мати Мінні поруч. Він сам щойно втік до омріяного старого світу. Писав оповідання, отримував нові враження, повільно вибудовував сюжети своїх перших романів. Він більше не почувався лише часточкою родини Джеймсів, а жив самостійно в теплому кліматі й мав чіткі мрії та нічим не скуту уяву. Мати у своїх листах писала, щоб він не економив на задоволеннях, а насолоджувався свободою. Йому не потрібна була сестра-інвалід. Навіть якби вона була здоровою, Генрі не був упевнений у тому, що присутність цієї жвавої, допитливої дівчини була б для нього бажаною. Тоді він потребував спостереження за світом і вигадування власних світів, але мав це робити самостійно. Якби поруч була Мінні, він дивився б на все її очима.

Він підійшов до вікна й подивився вниз, на вулицю. Навіть зараз відчував, що мав тоді право зневажити її потребами заради власних, заради розвитку свого таланту. І все ж таки її листи наповнили Генрі жалем і почуттям провини, а ще, на додачу, якоюсь подобою сорому, бо стало зрозуміло, що вона говорила з іншими, як мінімум із Ґреєм, про небажання Генрі її розважити. Холмсові слова: «Вона відвернулася обличчям до стіни» відлунювали в мозку Генрі, у якому вже вирувала суперечка між відчуттям його власної брутальності та бажанням вижити. І, зрештою, коли він відвернувся від вікна, відчув, що в повітрі, як щось живе, хиже та нестерпне, чатує на нього думка про те, що для нього було більше бажаним, аби Мінні померла, ніж, аби вона залишилася жити, про те, що він уже тоді знав, що зробить із нею мертвою, що свідомо відмовив у її ненав’язливих проханнях про допомогу.

Він просидів на стільці у вітальні весь пополудній час, дозволяючи власним думкам вільно занурюватись у несвідоме, ширяти в потаємних глибинах і виринати на поверхню. Він серйозно розглядав можливість спалити ці листи, щоб ніколи в майбутньому з них не постало нічого поганого. Потім відклав їх убік і підійшов до буфета, де порпався, аж доки знайшов потрібне — свій червоний записник. Він точно знав, що шукає. Воно було на перших сторінках, записане кількома роками раніше. Генрі пам’ятав загальний зміст, але не деталі. Із записником у руках він повернувся до краще освітленої вітальні.

Після Холмсового від’їзду, під час його душевних гризот і побоювань думки про молоду американку, приречену на повільне конання, що їх він раніше занотував, набули нової інтенсивності. Це буде історія молодої жінки, котра стоїть на порозі свого життя, повного безмежних можливостей і доброї фортуни. Вона збирається поїхати до Європи, де житиме щасливо та пристрасно, щоправда, не дуже довго.

Генрі перечитав свої нотатки, де йшлося про молодого англійця, без копійки за душею, але розумного та вродливого, який уже когось кохає, але переймається місією порятунку юної американки, хоче любити її, допомогти вижити, попри власну глибоку скомпрометованість, про яку, щоправда, смертельно хвора дівчина нічого не знає. Його наречена, теж небагата, від усього серця намагається допомогти американці.

Читаючи, він жахнувся, такою бездушною видалася йому тепер ця історія. Юнак лише прикидається закоханим, аби отримати гроші дівчини, зраджуючи власне кохання, а його колишня наречена, котру він насправді любить, за тим усім спостерігає, знаючи, що могла б вийти за нього заміж, якби в них були гроші. Тепер історія здавалася йому вульгарною та потворною, але над нею, страшенно кортіло попрацювати.

Генрі взяв однією рукою листи Мінні, подивився на чистий і довірливий почерк людини, котра не сподівається від світу ніякого підступу. Уявив, як вона пливе до Європи, щоб наостанок насолодитися життям. Він дав їй гроші, уявив, що вона успадкувала великий капітал, а поруч поставив героя, одна половина котрого співчуває і любить її, а інша кам’яніє від усвідомлення необхідності зради. Вульгарною та потворною історію роблять мотиви героїв. А що коли мотиви є добрими та змішаними? Він раптом сів, а потім рвучко підвівся і підійшов до вікна. Цієї миті він уявив іншу жінку, котра мала дивну мораль відстороненості, котра багато чим пожертвувала для вмираючої дівчини, дозволивши тій запізнати кохання, та котра й вигравала багато, хоча й мусила постійно бути уважною й уникати ситуації вибору.

Тепер він ясно бачив їх, усіх трьох, тепер вони від нього нікуди не дінуться, житимуть у ньому, розвиватимуться, потроху робитимуться не такими вульгарними та потворними, ставатимуть складнішими, глибшими, повнішими, ближчими до життя. Вони не будуть реальними, але віддзеркалюватимуть реальність, таку, якою вона могла б бути. Генрі вкотре перетнув кімнату, зібрав листи та нотатники, швидким рухом поклав їх на полицю та зачинив буфет. Більше вони йому не знадобляться. Тепер він працюватиме, спираючись на власний розум. Він постановив собі повернутися до Рая, щоб, коли надійде час, бути готовим іще один раз використати смерть своєї двоюрідної сестри Мінні Темпл.

Загрузка...