ВІН ДИВИВСЯ, ЯК ПОДРУГА-ПИСЬМЕННИЦЯ підходить до вікна вітальні, проте не сказав, що, можливо, там, де він її спочатку посадив, жінці буде зручніше. Вона шукала можливості стати спиною до світла. Генрі подумки цікавився, чи пам’ятає вона, як дві чи три її героїні так само, увійшовши до кімнати, сідали спиною до великого вікна, щоб усі інші могли бачити тільки їхні загальні обриси.
Однак, усівшись, місіс Флоренс Лет, здавалося, перестала слідкувати за власним обличчям, бо хмурилася та кривилася. При кожній фразі лице цієї жінки виразно змінювалося: то з’являлась усмішка, то супилися брови, то морщився її майже досконалий носик. Генрі не розумів, як її лице зуміло вистояти в умовах постійного змінювання гримас і виразів. Він подумав, що зовсім скоро прийде розплата, і ціна не буде низькою. Тим часом, він насолоджувався її розповіддю про подорож до Італії, про наступну книгу, про чарівну донечку, про те, що потяг до Рая ішов надто повільно, що їй страшенно шкода, але невдовзі доведеться звідси поїхати, і знову про шестирічну дочку, якій зараз усіляко догоджали на кухні, про її освіту та спадок, і знову про Італію та про самогубство доброї приятельки Генрі — письменниці Констанс Фенімор Вулсон.
— У Венеції,— сказала вона,— про вас говорили. Запитували, чому ви поїхали так раптово й чому не повернулися. «Він — митець,— сказала я,— видатний митець, а не дипломат», але вони дуже хочуть вас бачити. У Венеції сумно. Там завжди сумно, та тепер — більше, ніж раніше. Люди, які, по-моєму, навіть не знали Констанс, стверджують, що за нею шкодують. Нещасна Констанс, знаєте, я не могла ходити тими вулицями. Мусила повернутися. Не маю уявлення, що ви робитимете.
Повільно прочинилися двері, і дочка місіс Флоренс Лет тихенько увійшла до кімнати. Її мати, котра саме була посеред фрази, продовжувала говорити. Дівчинка поглядом вивчала кімнату, зберігаючи спокійний вираз обличчя. На ній була довга блакитна сукня. Генрі також зауважив глибину та м’якість її синіх очей і чисту, бліду шкіру. Зараз, поважно чекаючи, доки мати закінчить розмову, дівчинка видалася Генрі надзвичайно вродливою. Зі свого місця на канапі він простяг до дитини руки, і вона, не роздумуючи, тихесенько підійшла, сіла Генрі на коліна й обійняла його обома руками.
— Ми всі, звичайно, сходили на її могилу,— продовжувала гостя.— На якихось могилах з’являється відчуття природності, бо ти знаєш, що людина знайшла свій відпочинок. Але біля бідолашної Констанс я зовсім цього не відчула, хоча на тому цвинтарі дуже затишно. Він би їй сподобався. Та я не думаю, що вона знайшла спочинок. Чомусь, мені так не здається.
Місіс Флоренс Лет продовжувала, а Генрі слухав. Він не розмовляв із дівчинкою, котра сиділа на його колінах, і думав, що вона за хвилину зіскочить на підлогу й побіжить через усю кімнату до матері. Але швидко стало ясно, що їй було зручно, бо рученята опустились — і дитина поринула в сон. Генрі стало цікаво, чи невимушене поводження з незнайомцями є часткою шарму малечі, та вирішив не запитувати її матір.
Коли дівчинка прокинулася, денне світло почало блякнути, покоївка прибрала чайний посуд, а місіс Флоренс Лет уже обговорила величезну кількість тем. Розплющивши очі, дитина всміхнулася Генрі. Він був страшенно зворушений її безпосередністю і довірою, що їх маленькі діти виявляють лише перед батьками. Він усміхнувся до дівчинки, коли вона встала з його колін.
Місіс Флоренс Лет ніяк не прокоментувала того, що сталось, і Генрі теж вирішив змовчати. Він був готовий усе віддати, аби тільки ця мала не відчула ніяковості. Вона підійшла до нього так природно. Коли мати з дочкою зібралися їхати, служниці вийшли попрощатись, і Генрі зрозумів, що дитина й на кухні встигла справити неабияке враження. Тільки тепер маленька дівчинка засоромилась і вчепилась у материну спідницю. Але місіс Флоренс Лет заговорила з нею спокійним голосом, умовляючи всміхнутись і помахати ручкою на прощання.
Повернувшись до вітальні й усівшись на канапу, Генрі відчув, що в атмосфері кімнати й досі залишається часточка ангельської присутності цієї дитини. Після повернення з Лондона кілька днів тому, він намагався працювати, змушуючи себе не виходити з кабінету весь світловий день, нехтуючи кореспонденцією та нікого до себе не запрошуючи. Місіс Флоренс Лет повідомила про свій візит телеграмою, що не передбачала відповіді, і приїхала саме тоді, коли й обіцяла.
Тепер, коли в Лемб-Хаусі горіли лампи, Генрі сів за свій робочий стіл і повернувся думками до того, що гостя сказала про Венецію. Перед ним лежав лист від місіс Куртіс, якій належало Палаццо Барбаро, де Генрі так багато разів гостинно приймали. Вона описувала місто тими самими словами. Вона писала про смуток Венеції, про вулиці біля будинку, з вікна якого на другому поверсі викинулася Констанс Фенімор Вулсон.
Її загибель, як і смерть сестри, жила в ньому постійно, Генрі думав про неї день у день. Її образ то виринав у свідомості, то зникав. Іноді ввижалося її нерухоме тіло, що, розбите, лежить на вулиці, під вікном, а часом він бачив тільки губи, що беззвучно ворушилися, коли Генрі говорив, а вона уважно слухала, роблячи відчайдушні спроби впіймати кожне його слово, хоча й була майже глухою. Він знову бачив її у сонячному світлі Беллосгардо — чи не в найщасливішу її пору — усміхнену, всю в білому, під парасолем. Вона сиділа так, наче позувала для портрета, і весь її вигляд, як завжди, виражав цілковите й беззаперечне схвалення його слів іще до того, як Генрі устигав розкрити рота. Вона, напевне, була його найкращим другом, людиною, котра, не будучи родичкою, була йому найближчою. І досі не вірилося, що її вже немає.
СЕРЕД ДРІБНИЧОК, ЩО їх леді Волслі змусила Генрі придбати для Лемб-Хауса, була стара мапа Сассекса, що відображала зміни у співвідношенні моря та суші в його куточку берега. Генрі подобалося думати про те, що Рай і Вінчелсі стоять на рухомих землях і що ґрунт під його ногами піддається нескінченним мутаціям. Лінія узбережжя тут не була сталою, закутою у камінь, але — Генрі подобалося так думати — лишалася відкритою до пропозицій моря. Іноді, повільно рухаючись яскраво освітленою садовою кімнатою чи сидячи біля вікна у горішній вітальні, він чудувався з того, що єдиний порух його ручки чи самий лише звук його голосу може змінити плин річки, збільшити силу морського припливу чи сприяти появі кількох невеличких виступів берега.
Тепер і Рай, і Вінчелсі здавалися йому розташованими майже безглуздо. Генрі залюбки розповідав гостям про те, як у XIII столітті Вінчелсі був геть чисто зруйнованим під час потужного шторму, що поглинав цілі шматки берега, і як, зрештою, було вирішено, що місто не має майбутнього. Він любив казати, що воно переїхало, залишивши замість себе тільки привид подібно до того, як вимирають старі родини, в яких не дбали про нащадків, залишаючи по собі лише пам’ять і майно, а їхнє місце у суспільстві займають нові, повнокровні роди. Та ця затія також була успішною дуже недовго. Далі він зазвичай казав, що, коли точиться боротьба між морем і сушею, море завжди перемагатиме, а суша буде приреченою на відступ. Рай і Вінчелсі, мається на увазі новий Вінчелсі, задумувались як великі портові міста з амбітними планами на майбутнє. Але упродовж наступних століть суша перемагала, і між двома містами поступово утворилася рівнина, що повільно, однак упевнено, змусила море відступити.
Якщо перше Вінчелсі померло від затоплення, то друге страждало від висоти та сухості. Він говорив так, ніби цей факт було дуже важко прийняти. Рівнина — цей дивний приріст суші, що виник із примхи природи, дуже втішав Генрі, ніби він сам брав участь у такому ході речей. Усе це додавало Раю таємничості та створювало відчуття причетності до його історії. Колись море підійшло під самий поріг, а потім відступило, залишивши містові чайок і особливе морське освітлення та ще пласку рівнину берега, що стали для Сассекса і його мешканців досить двозначною позичкою.
У цей світ, так ґречно подарований йому водною стихією, Генрі ввійшов, як умів, обережно та ввічливо, поволі створюючи собі умови для плідної праці та здорового сну. Тепер у нього було велике господарство, більше, ніж батьки Генрі могли б собі уявити, і воно вимагало уваги та великих витрат.
Із Лондона він перевіз і своїх відданих слуг: кухарку місіс Сміт і її чоловіка, котрий тепер виконував обов’язки шафаря. У Раї Генрі найняв покоївку Фанні — симпатичну, тиху й уважну дівчину — та справжній скарб на ймення Бурджесс Нокс — гномоподібного і некрасивого, але дуже пунктуального й готового догодити хлопця. Бурджесс був іще юним, і ніде до того не працював серйозно, і це означало, що в нього не встигло з’явитися ніяких шкідливих або неприємних звичок. Генрі подумав, що з нього можна буде зробити одразу камердинера і коридорного, бо хлопчина не має попереднього досвіду й не буде нехтувати ні тими ні тими обов’язками.
Генрі поговорив із матір’ю хлопця, котра довго і багатослівно пояснювала, який той беручкий, охайний і ввічливий, який самостійний, як на свої чотирнадцять, і як сумно їй буде з ним розлучитися. Коли, нарешті, про все було домовлено, невідповідність між злодійкуватою зовнішністю хлопця та його повним готовності до праці поглядом наповнили серце Генрі теплотою до нового служника. Однак він цього не виказав, а спокійним голосом пояснив матері хлопця, котрий уважно слухав, що наймає його лише на короткий термін, упродовж якого Бурджесс Нокс має підтвердити свою придатність, а вже потім буде обговорено подальший строк та умови його працевлаштування.
Генрі подобалося, що його знають у Раї. Ідучи вулицею, він радо вітався з усіма, кого впізнавав, неухильно дотримуючись правил ввічливості та простої ґречності. Часто на прогулянках його супроводжував пес Максиміліан або шотландець, який знайшов собі помешкання неподалік. Генрі багато ходив пішки чи їздив на велосипеді, залежно від того, що було більше до смаку його гостям. Ідея поселення в невеликій англійській громаді була його давньою мрією; він, особливо у присутності своїх друзів-американців, дуже пишався тим, що місцеві жителі його прийняли, а також своєю обізнаністю з історією, топографією та звичаями Рая.
Коли гості приїжджали потягом, а так було майже завжди, Генрі особисто зустрічав їх на станції. Його супроводжував Бурджесс, який уміло штовхав поперед себе візок, на якому підвозив багаж новоприбулих до Лемб-Хауса, що стояв на пагорбі. Генрі завжди дивували соціальні інстинкти, що їх виявляв хлопець під час таких оказій. Він із візком стояв віддалік, чекаючи, коли потяг зупиниться. Бурджесс ні на мить не втручався у процес найперших привітань і взаємних оглядин хазяїна та його гостя, ведучи перемовини з провідником, з’ясовуючи, який багаж належить гостеві містера Джеймса, і ніколи не запитував про це у самого господаря. Однак він завжди робив так, аби візитер бачив свої речі на візку. Потім він прилаштовувався позаду Генрі та його гостя, і процесія починала сходження на пагорб.
Будинок був по-своєму красивим, і навіть у дечому досконалим. Так вважали усі, навіть ті, хто бачив його лише знадвору. Але його таємницею був сад, схований від очей, усамітнений, багатий на античні рослини, дбайливо та зі смаком доглянутий.
Одразу ж по переїзді Генрі на півставки найняв місцевого садівника Джорджа Ґеммона. Щодня вони недовго обговорювали можливі зміни, що можна було б посадити чи прибрати цієї пори року, та, здебільшого, говорили про те, що цвіте зараз або от-от має зацвісти, про те, як цей рік відрізняється від минулого і скільки роботи можна зробити найближчим часом. У такі хвилини вони обидва уважно й у всіх подробицях оглядали простір, оточений стіною. Генрі подобалося, що Джордж Ґеммон мовчки стоїть перед ним, не вимовляючи зайвих слів, і чекає, коли він вирішить, що настав час повернутися до роботи і сам піде.
Сміти не призвичаїлися до Рая. За ті десять років, що вони служили у Генрі й жили у приміщенні для слуг у його кенсинґтонському помешканні, подружжя мало справу з тими самими крамарями, з незмінним укладом життя. У них було чимало знайомих слуг у найближчих кварталах. Кілька вуличок Кенсинґтона були для них світом, який вони досконало знали, який і був їхнім домом. Місіс Сміт щоранку з поважним виглядом, але і з силуваною сором’язливістю, що її вона, вочевидь, вважала за вияв інтелігентності, вислуховувала вказівки письменника. Коли він працював, від місіс Сміт вимагалося лише мовчки та без зайвого шуму подавати добре приготовану їжу. Іноді, коли Генрі чекав гостей, про це за кілька днів повідомлялося Смітам, і меню детально обговорювалося з кухаркою. Коли ж він був у від’їзді, Генрі не знав, чим займаються слуги, але підозрював, що вони на власний розсуд використовують усю квартиру, розвинувши в собі певні погані звички.
Одначе, коли він був удома, подружжя поводилося тихо, обережно та передбачливо, вочевидь, задоволене своїм наймачем, який, як йому здавалося, був зовсім невибагливим. А коли, пропрацювавши в нього шість років, вони дізналися, що Генрі після смерті сестри виїжджає за кордон, місіс Сміт звернулася до нього з особистим проханням. Пізніше він зрозумів, що перед тим, як наважитися на цей вчинок, між чоловіком і дружиною, напевно, виникло чимало суперечок. Було видно, як місіс Сміт тремтить, висловлюючи своє прохання. Воно було незвичним, і більшість роботодавців, навіть найбільш милостивих, негайно відмовила б, відторгнута, напевно, самою його природою, але Генрі був заскочений гарячковістю кухарчиної промови та її болісною відвертістю. Крім того, він, звичайно ж, розумів її безвихідне становище.
Місіс Сміт сказала, що її сестра має серйозну хворобу та готується до операції. Їй потрібне місце для одужання. Якийсь час пацієнтка не зможе обслуговувати себе, а доглядати за нею нікому. Оскільки містер Джеймс проведе в Італії кілька місяців, а квартира стоятиме порожня, кухарка питала, чи не можна її сестру тимчасово оселити в гостьовій кімнаті, де місіс Сміт зможе за нею доглядати. Звичайно, вона виїде ще до того, як містер Джеймс повернеться.
Генрі був радий, що не почав тягнути з рішенням і не попросив поради в інших. Він усе вирішив тієї ж миті й повідомив місіс Сміт, що, коли вони з чоловіком зможуть за власний рахунок покрити всі витрати, пов’язані з перебуванням її сестри, він не заперечуватиме, але квартира мусить бути порожньою, чистою і тихою, коли він повернеться з Італії. Говорячи все це, Генрі спостерігав за тим, як кухарка намагається опанувати себе, намагається подякувати йому, але й заледве стримується, щоб не побігти до чоловіка з радісною новиною. Вона задкувала і дякувала весь час, доки не досягла дверей, а потім кулею вилетіла з кімнати.
До від’їзду він більше не говорив із місіс Сміт про її сестру. Він поставив свої умови й гадав, що повторювати їх знову буде неделікатно. Крім того, він не хотів знову бачити кухарку в ролі надокучливої прохачки. В Італії він щиро вважав, що ця доброта нічого йому особисто не коштуватиме й усі сліди перебування сестри місіс Сміт зникнуть іще до його повернення.
Однак через два місяці, переступивши поріг власного дому, Генрі виявив, що хвора й досі лишається в його помешканні. Генрі здивувало, що місіс Сміт, яка зустрічала його в передпокої, нічого про це не сказала. Коли він, заледве приховуючи роздратування, попросив містера Сміта передати дружині, що містер Джеймс бажає її бачити у своєму кабінеті, чоловік сприйняв це як належне й не варте хвилювання.
Місіс Сміт, здавалося, мала сміливіший вигляд, ніж коли-небудь до того. Вона стояла перед ним тихо, але цілком володіючи собою. «Так,— сказала жінка,— її сестра досі тут, і у неї рак, тому місіс Сміт чекає, що містер Джеймс порадить їй робити».
Якби це трапилось у його романі, герой би дав суху й сувору відповідь, але Генрі був свідомий того, що хвора лежить у сусідній кімнаті і що місіс Сміт несе увесь тягар відповідальності за неї, як і він сам, оскільки та жінка перебуває під його дахом.
— Чи приходить лікар? — поцікавився він.
— Сер, він був тут.
— Сподіваюся, він прийде знов і ви зробите так, аби я з ним поговорив.
Лікар виявився неприємним і допитливим. Коли він поцікавився статусом хворої в домі, Генрі наполіг на обговоренні виключно медичних справ. Тоді лікар сказав, що леді, цілком очевидно, потрібна ще одна операція, але після неї необхідний буде гарний догляд, у наданні якого він не впевнений.
— Це коштує грошей,— сказав він.— Увесь цей догляд є дуже дорогим.
Коли Генрі випускав лікаря з квартири, місіс Сміт никала коридором.
— Чи зможете ви забезпечити належний післяопераційний догляд? — запитав Генрі різким тоном у місіс Сміт.
— Це буде дуже дорого коштувати, сер, ви самі чули, що сказав лікар перед відходом,— відповіла вона.
У якусь мить, упродовж подальших двох тижнів, доки хвору готували до операції, Генрі зрозумів, що містер Сміт п’є. Він дочекався, коли обох Смітів не було вдома, а покоївка пішла виконувати доручення, й увійшов до кухні, де знайшов порожню пляшку від віскі, кілька пляшок від солодкого вина та хересу. Пізніше він перевірив господарчі рахунки, та не виявив слідів того, що весь цей алкоголь було придбано за його рахунок. Він почувався дурнем і дав собі слово більше ніколи не нишпорити по кухні. Якщо Сміти хочуть купувати спиртні напої, то нехай собі, аби тільки це не заважало їм працювати. Після полудня і ввечері очі містера Сміта видавалися, так би мовити, скляними, але це могло пояснюватися хвилюванням за стан зовиці так само, як і пиятикою.
Сестру місіс Сміт прооперували успішно й із лікарні повідомили, що вона потребуватиме цілодобового догляду, як мінімум, місяць. Але Генрі вже знав, що до одужання хворій нікуди подітися. Найближчим часом він не чекав у гості нікого й усвідомлював, що кожного разу, коли проходитиме повз гостьову кімнату, відчуватиме докори сумління стосовно того, що сестра місіс Сміт, яка вже колись у ній жила, тепер страждає деінде. А кухарчині складнощі будуть іще більшими. Генрі розумів, що місіс Сміт уже готується до того, аби здійснити ще одну, останню, атаку на його милосердя, і вирішив, що не витримає гнітючої атмосфери цих приготувань і самої розмови з повною смирення та благальних інтонацій у голосі жінкою. Він вирішив завчасно повідомити подружжя про те, що дозволить пацієнтці знову вселитися в гостьову кімнату та візьме на себе витрати, пов’язані з її доглядом за умови, що інші кімнати та його спокій залишатимуться недоторканими. Кухарчине лице свідчило про те, що тепер вона боїться його навіть більше, ніж раніше.
Сміти були вдячні. Коли сестра видужала й повернулася на роботу, кухарка навіть виголосила коротку офіційну промову, в якій це висловила. Однак, і це, мабуть, було важливішим, участь Генрі в лікуванні їхньої родички зробила його співучасником і їх власних доль. Ясна річ, відтепер, варто було комусь із подружжя захворіти чи в інший спосіб потребувати допомоги, це лягало на плечі працедавця. Він платив їм досить непогано, а витрат Сміти практично не мали, бо чоловік доношував одяг господаря, а жінку не цікавили убори, тож Генрі припускав, що вони відкладають увесь заробіток на забезпечену та щасливу старість.
Та його згода допомагати у скрутну хвилину не змусила Смітів працювати краще, хоча, з іншого боку, значного погіршення теж не відбулось. Місіс Сміт так само щоранку вислуховувала вказівки Генрі та намагалася їх виконувати, наскільки могла точно. Містер Сміт, схоже, продовжував пити, але це не було помітно сторонньому спостерігачеві, хіба що той вирішив би уважно придивитися до його ходи та прислухатися до його мовлення у другій половині дня. І все ж таки дещо змінилося. Тепер місіс Сміт не соромилась обговорювати з чоловіком якісь зовсім сторонні справи у присутності господаря, хоча вона чудово знала, що Генрі цінує тишу й очікує, що подружжя говоритиме про свої справи у вільний час і у своїй кімнаті. Але Генрі вже не міг зробити їй зауваження; разом із дозволом на поселення сестри в його домі місіс Сміт отримала й незриму перемогу в умовному протистоянні з господарем, яка надала їй відчуття більшої, ніж раніше, свободи. Участь у долі її сестри, висловлене ним співчуття та милосердя скоротили відстань між Генрі та місіс Сміт.
Через власну зайнятість і схвилювання, спричинені переїздом до Рая, Генрі не звернув уваги на те, як Сміти відреагували на новину. Йому здавалося, що немолоде вже подружжя могло вподобати спокій невеликого містечка та чималі зручності Лемб-Хауса. У будь-якому разі, вони не висловили відкритого протесту, а Генрі потурбувався, щоб вони не були переобтяжені переїздом і всі ці місяці займалися переважно переміщенням до Рая самих себе та свого майна. Він знав, що двоє чи троє друзів помітили, як п’яний містер Сміт, прислуговуючи за столом, намагався приховати свій стан, але сподівався, що вдалині від гамору та спокус Лондона його можна буде вмовити й налаштувати на тверезий спосіб життя.
Однак, по переїзді Генрі виявив проблему. Сміти поселилися в кімнаті для слуг на горищі. У будинку були тільки одні сходи, тож, аби потрапити до себе, їм доводилося щоразу проходити повз другий поверх, на якому були кабінет і спальня Генрі. Дошки підлоги у їхній кімнаті рипіли; особливо одна, що лежала саме над його ліжком. Вона, здавалося, піднімається й опускається щоразу, коли Сміти на неї наступають. У перші тижні після переселення до Рая, подружжя піднімалося до себе у звичний час, але ніяк не вгамовувалося. Вони ходили кімнатою, раз у раз наступаючи на кляту дошку, начебто стихали, а потім знову зненацька починали рухатися, геть байдужі до того, що це заважає господарю, який лежить поверхом нижче. Іноді Генрі чув їхні голоси, а якось — і звук від падіння на підлогу чогось важкого. Він проконсультувався з архітектором Ворреном, але той сказав, що підлога — у гарному стані й іще один шар дошок нічого не змінить. Він запропонував попросити Смітів поводитися тихіше або перемістити їх на перший поверх. Там, за коморою, нагадав архітектор, є невеличка кімнатка, в якій якраз вистачить місця для великого ліжка, і, якщо пробити вікно та поклеїти пристойні шпалери, там можна буде спати. Отак Сміти почали жити в кімнатці за коморою.
Власники крамниць Рая не виявили прихильності до Смітів. М’ясник не розумів кухарчиних записок і зовсім не радів із її протестів, коли відрізані ним шматки виявлялися зовсім не тим, що вона замовляла. Пекар не пік того хліба, що вона хотіла, і не виявляв радості, коли місіс Сміт поверталася до нього й розповідала, що її улюбленого сорту не випікає ні його конкурент, ні бодай хтось у Раї. Власнику овочевої лавки не подобалися її лондонські манери, і невдовзі список замовлень доводилося відносити містерові Сміту, бо присутність його дружини була небажаною.
Швидко Сміти виявили, що Лемб-Хаус перебуває на особливому становищі в Раї. Довколишні будинки були меншими та скромнішими, у них була хіба що покоївка та кухарка, яка приходила кілька разів на тиждень. Поруч не було нікого зі слуг, чиє становище дорівнювало б Смітам. Такі слуги працювали в маєтках і садибах, розташованих у сільській місцевості, але вони не вешталися містечком, як це робили їхні колеги в Кенсинґгоні. Сміти швидко переконалися в тому, що в Раї немає нікого подібного до них, що тут не буде ні звичних для них привітань, ні дружнього обміну новинами. А потім і в крамницях до них почали ставитися прохолодно чи навіть зі стримуваною ворожістю, хоча Бурджесса Нокса скрізь вітали тепло та радісно.
Подружжя Смітів відступило під захист стін Лемб-Хауса, а місіс Сміт навіть почала пишатися тим, що ніколи не виходила за межі обійстя і не бачила жодної із найбільш знаних пам’яток Рая. Вона неподільно панувала на кухні, у коморі та невеличкому городі. Приймаючи від Генрі накази, вона виробила новий тон, у якому звучало спокійне знання справи та готовність виконувати власні обов’язки, але й іноді проскакували нотки незадоволення.
У Кенсингтоні Генрі часто приймав гостей, але, попри бажання виявити найвищий ступінь гостинності, його вечори не були пишними чи бучними. Тепер же, у Раї, він набагато більше переймався гостями, писав листи, запрошуючи друзів подивитися на його новий прихисток, і схвильовано чекав їхнього приїзду та реакції на будинок. Тому велике значення мала чистота гостьових кімнат і якість обслуговування та харчування, адже воно тепер мало бути триразовим. Місіс Сміт не звикла до частих гостей. Спочатку, коли це ще було новим, Генрі пояснював їй, хто приїжджає і чого потребуватиме, та потім вона зрозуміла, що потік гостей буде невпинним і саме їй доведеться їх усіх годувати та забезпечувати їхній комфорт.
Ранкові зустрічі, під час яких Генрі давав їй вказівки, зробилися напруженими. Ніякі її слова чи знаки, а то були переважно довгі паузи, зітхання та мімічні рухи, нічого не змінювали. Генрі не звертав на них уваги, просто говорив, хто приїде і що треба зробити, не чекаючи ніякої відповіді. Та по якомусь часі місіс Сміт почала затримувати його ущипливими коментарями, стосовно витрат на приймання гостей, скаргами на цього жахливого м’ясника чи досадуючи на Бурджесса Нокса. Коли очікувалися нові гості, у її тоні з’являлися нотки ворожості. Генрі не міг побороти своє бажання бачити давніх друзів або родичів і вважав кричущим і неприйнятним аби кухарка так явно висловлювала своє погане ставлення до його гостей.
Її чоловік із часом виробив дуже скуті манери та здерев’янілу ходу, що деякими відвідувачами сприймалось як консервативна офіційність, але Генрі знав, що то було простим сп’янінням. Йому хотілося поговорити про це зі Смітами, звернутися до них так само, як кухарка колись попросила його про допомогу, наполягти на тому, щоб її чоловік кинув пити. Але йому бракувало сміливості ставити подібні вимоги. Генрі знав, що, бажаючи захистити чоловіка, місіс Сміт палко заперечуватиме його пиятику, і не хотів цього бачити.
З іншого боку, Бурджесс Нокс із плином часу робився дедалі більше послужливим і люб’язним. Він нічого не пропускав і нічого не забував. Хлопець так і не навчився усміхатись, але швидко вивчив імена всіх гостей і їхні звички та потреби, а також угадував, яку телеграму терміново подати господареві, відволікаючи його від компанії, а яку просто покласти на підставку в передпокої. І на дощану підлогу своєї кімнати на горищі він ступав із величезною обережністю.
Регулярні кухонні прискіпування місіс Сміт Бурджесс сприймав байдужо. У вільний від роботи час він пропадав у закапелках Рая, де прилучився до мистецтва боксу в найлегшій вазі й дуже скоро здобув чемпіонський титул. Він повертався щасливим, але завжди у визначений час, і променився гордістю за власний успіх, однак, здавалося, знав усе, що коїлося в Лемб-Хаусі навіть за його відсутності. Щойно Генрі почав підозрювати, що місіс Сміт п’є разом із чоловіком, йому стало зрозумілим, що, якщо він коли-небудь і спробує втрутитись у звички подружжя, варто буде перед тим проконсультуватися з Бурджессом Ноксом.
Для Генрі багато важило, аби гостям догоджали і в них було бажання повернутися в Лемб-Хаус. Йому подобалося читати листи, в яких згадувалися попередні чи майбутні візити. У нього не було добрих товаришів у містечку чи його околицях, тому і кілька вечірніх годин провести поза домом було ні з ким. Отже, гості мали значення. Генрі чекав на них із радістю, цей стан передчуття приносив йому найбільшу втіху. Він попереджав усіх, що ранкові години проводить у кабінеті. Залишаючи гостей за сніданком, він радів із того, що приєднається до них після полудня. Кілька годин можна було насолоджуватись усамітненням або диктувати шотландцеві. Коли гості від’їжджали, він відчував полегшення, переживаючи радісне піднесення, наче гостини були нічим іншим, як битвою за можливість усамітнення, що її він, нарешті, виграв.
Однак ця перемога дуже швидко починала його гнітити, перетворюючись на почуття покинутості. Сірими вітряними днями тієї першої зими в Лемб-Хаусі його кабінет, як і взагалі весь будинок, здавалися Генрі кліткою. Ні він сам, ні Сміти не знали особливостей прибережного життя взимку. У Генрі була його робота, а подружжя, він знав, щовечора тихо, але впевнено напивалося.
Йому не було напевно відомо, наскільки далеко зайшла місіс Сміт у пиятиці, бо кухню вона вела зразково і страви подавала, як і раніше, вчасно. Та під час ранкових зустрічей мала дедалі більш неохайний вигляд і виявляла своє погане ставлення до майбутніх гостей іще відвертіше. Тепер кухарчине волосся теліпалось у небезпечній близькості до каструль і пателень, а чистота нігтів не викликала довіри. Генрі цікавило, чи розуміє місіс Сміт, чому він наказав не подавати супу, підливки чи інших соусів, коли в домі були гості. У безпечності послуг містера Сміта в їдальні теж виникали сумніви.
Подаючи страви, містер Сміт іще міг іти рівно й не хитаючись, але відходячи від столу вже не так добре контролював себе. Генрі виробив звичку найважливіших гостей саджати спиною до дверей. Він зауважив, що варто було відвідувачу лише раз помітити затримку чи тремтіння рук містера Сміта, як вони вже не зводили з нього очей. Він не хотів, аби це стало предметом обговорення за столом а чи пізніших розмов гостей між собою. Йому не хотілося, щоб у Лондоні чи у вузькому колі його американських Друзів стало відомо, що Генрі Джеймс наймає п’яниць.
Бурджесс Нокс почав допомагати містерові Сміту, мовчки відчиняючи перед ним двері, що забезпечувало певну стабільність. Генрі сподівався, що проблема зникне сама собою чи, принаймні, усе залишиться як є. Він не хотів робити ніяких кроків, але знав, що діяти все одно доведеться. Просто намагався не думати про Смітів.
ОДНОГО ПОПОЛУДНЯ З ГОРІШНЬОГО ВІКНА він побачив, як до будинку наближається сестра місіс Сміт. Він чув, як її впустили, і сподівався, що жінка піде на кухню до сестри. Генрі не бачив її від часу, коли вона покинула його кенсинґтонську квартиру, але, попри те, що й тоді бачився з нею дуже рідко, мав враження, що вона є цільною та розумною натурою. Генрі вирішив із нею поговорити. Спустившись сходами й побачивши у передпокої Бурджесса Нокса, він попросив його передати сестрі місіс Сміт, щоб вона, коли звільниться, зайшла до нього у парадну вітальню.
Сестра місіс Сміт дуже скоро з’явилась у супроводі самої місіс Сміт. Та, якщо перша була втіленням респектабельності й гарного вишколу, остання мала ще неохайніший вигляд і більш пом’яте обличчя, ніж зазвичай.
— Радий бачити вас при доброму здоров’ї, мадам,— сказав Генрі сестрі місіс Сміт.
— Я чудово почуваюся, сер, і надзвичайно вдячна вам за турботу та добрість.
Місіс Сміт роздивлялася потилицю сестри й обличчя господаря з виглядом людини, у якої хитається земля під ногами.
— Ви були десь неподалік? — запитав він.
— Ні, сер. Я одружена із садівником маєтку поета-лауреата[47]. Ми живемо в тамтешньому котеджі садівника.
— Поета-лауреата?
— Містера Остіна, сер, з Ештона.
— Авжеж, авжеж, Альфред Остін.— На мить йому здалося, що жінка працює на лорда Теннісона.
Генрі вже збирався запитати, чи не можна поговорити з нею наодинці, але вчасно зрозумів, що, вочевидь, перервав важку для сестер розмову, що й досі боліла місіс Сміт. Доки сестра, як могла, намагалася це приховати, кухарка пропікала поглядом їх обох.
— Гадаю, це означає, що ми ще вас побачимо? — запитав Генрі.
— О сер, я не хочу вас турбувати.
— Зовсім ні. Ви вважаєте, що з вашою сестрою усе гаразд?
Генрі подивився їй у вічі й не відвів погляду, коли жінка мовчки опустила голову. Вона зрозуміла значення цього запитання. Генрі не порушував тиші, дозволяючи їм усім усвідомити прихований зміст цієї мовчанки. Коли ж він відчув, що досяг бажаного ефекту, то вирішив, що не потребує розмови з нею наодинці, сказаного буде цілком достатньо. Він уклонився гості, коли вона виходила з кімнати, повністю зігнорувавши місіс Сміт. Тепер він знав, де, у разі потреби, можна знайти кухарчину сестру.
ЙОГО СЕСТРА ЕЛІС голосно реготала б із цієї сцени; вона примусила б його детально описати подружжя Смітів. Але вона також, подумав він, напевно, виявила б нетерпимість і вимагала б від нього негайних дій. Інша Еліс — зовиця — була найпрактичнішою з усіх його родичів і тихою сапою влаштувала б усе необхідне, щоб позбутися Смітів. Але Генрі не міг із нею порадитися, бо сама думка про обговорення цієї теми в листуванні з Вільямом була нестерпною. У Лондоні теж ні до кого було звернутися. Генрі був упевнений, що будь-хто з його друзів-англійців звільнив би слуг при найменшій ознаці сп’яніння чи неохайності.
Він почав вести уявний діалог із Констанс Фенімор Вулсон. Сцени на кухні й, тим паче, у кімнатці поза коморою зачарували б її. Але вона знала б, як учинити. Вона б підказала якийсь спосіб умовити Смітів піти без образ або змінити свою поведінку. Генрі згадав її спокійну грацію, її теплу простоту, її допитливість і загальну привабливість; він подумав про її останні дні у Венеції, ті кілька днів перед тим, як вона викинулася з вікна. Генрі гірко зітхнув і заплющив очі.
ДУЖЕ МАЛО ХТО з родичів або друзів знав про його тісну дружбу з Констанс. Ні Вільяма, ні його дружини Еліс не було серед того вузького кола, що на кілька місяців оселилось у Флоренції, коли Генрі з Констанс винаймали будинок на Беллосгардо і коли, як він гадав, про них пліткували найбільше. Але ті, хто там були, продовжували згадувати Констанс у листах до нього, продовжували говорити про її неуважність і таємничість; усі вони регулярно дивувалися з її смерті. Та лише одна людина спитала в Генрі прямо, чи не знає він, що змусило Констанс звести порахунки з життям. Лілі Нортон була чарівною дочкою його товариша Чарльза Еліота Нортона і племінницею однієї із його найулюбленіших бостонок — Ґрейс Нортон. Лілі познайомилася з Констанс в Італії і, хоча й була більше, ніж на двадцять років молодшою, щиро нею захопилась і прикипіла до неї душею.
Генрі написав Лілі, наскільки міг, щиро та відверто. Він пояснив, що, коли це сталося, його, як їй відомо, не було у Венеції, що інформацію він має лише з других рук. Констанс, писав він, була не при собі, хвора й у гарячці, але це — далеко не все. Було і дещо таке, що вона зуміла приховати від усіх; у листі до юної товаришки Генрі назвав це хронічною і всепоглинаючою меланхолією, загостреною почуттям глибокої самотності. Більше він нічого не додав. Лілі мала сміливість поставити пряме питання, нехай тепер і знайде в собі хоробрість дізнатися неприкриту правду.
Лілі Нортон більше ніколи не поверталася до цієї теми, та її тітка Ґрейс якось зауважила, що племінницю дуже засмутив холодний і такий упевнений тон його листа. Коли Лілі Нортон прийняла запрошення погостювати в Раї, і Генрі дізнався, що цілий день вони будуть тільки удвох, йому стало цікаво, чи заговорить вона про Констанс. Зрештою, у них буде й чимало інших тем для обговорення. Лілі європеїзувалася. Вона, ясна річ, знайде сотню різних речей, про які можна поговорити, обережно оминаючи небезпечні питання. Розповідей про її родичів і знайомих має цілком вистачити, аби вони обоє провели кілька приємних годин. Генрі розраховував, що його цікавість родинами Нортонів, Седжвіків, Ловеллів, Диксвеллів і Дарвінів триватиме, принаймні, доки вони з молодою гостею полуднуватимуть, а потім прогулюватимуться вулицями середмістя.
Зустрівши її на станції, Генрі швидко зрозумів, якою поважною та цікавою вона стала. Коли Лілі вийшла з вагона, вона одразу ж побачила Генрі, та не всміхнулася до нього. Її погляд був сторожким, а вираз обличчя — серйозним, самовпевненим і прекрасно спокійним. Вона мала вигляд юної герцогині й поводилася так, аби навіть не виникало потреби виявляти владність. Однак, ідучи до нього, Лілі почала променитися радістю, її лице відкрилося, нібито дівчина раптом згадала, що є американкою і вміє поводитися природно, як усі нормальні люди, на превелике щастя господаря Лемб-Хауса.
Лілі мимохідь глянула на Бурджесса Нокса, коли він із провідником вантажив на візок її багаж; вона миттю все зрозуміла і висловила згоду, не зробивши при цьому жодного зайвого жесту. Уже в Лемб-Хаусі вона пообіцяла Генрі ніколи в житті більше не вживати слова «мило», але тут-таки визнала, що будинок і сад є дуже милими, що навіть невеличка вітальня, запропонована їй на випадок, якщо вона захоче комусь написати, як і її спальня, теж були саме такими. Потім Лілі тепло всміхнулась і доторкнулася до його плеча, переставши захоплюватися буквально всим. Вона сказала, що дуже рада тут опинитися.
Доки вони сиділи в саду й пили чай, Генрі уважно за нею спостерігав. У Ділі більшою мірою, ніж у представниць її родини попереднього покоління, хоч по матері, хоч по батькові, виявлялися швидкий розум і особистий шарм. Її обличчя, як і в інших Нортонів, було дещо кобилоподібним, але у Ділі ці риси значно пом’якшились і майже зникли. У неї були материні очі й усміхалася вона так само перед тим як заговорити і частенько, коли когось слухала. Та коли усмішка зникала й обличчя дівчини робилося елегантно серйозним, Генрі бачив перед собою молоду панянку, тон і манери якої, як і її уміння поводитись водночас офіційно і дружньо, були зовсім йому незнайомі. Він передчував задоволення від часу, проведеного з нею.
Він супроводжував Лілі на прогулянці містом і пишався її блиском, а також насолоджувався її розмовою, що коливалася від грайливості до гострої спостережливості. Вона розуміла, що Генрі уважно за нею слідкує і що на них обох витріщаються містяни. Він усе більше захоплювався Лілі: її задумою, що виникла, коли вони заглибилися в середмістя, її вдоволеним мовчанням, коли по якомусь часі в розмові зависла пауза, та тим, як легко її лице зробилося смутним і споглядальним, набувши майже похмурого та неприступного виразу, наче сліди її пращурів нікуди й не зникали.
Ділі вже було трохи за тридцять, і щось у її характері, щось невловне й іронічне, свідчило про правоту її тітки Ґрейс, яка колись сказала Генрі, що племінниця ніколи не вийде заміж. У Лілі були власні кошти, не дуже великі, але достатні для того, аби вільно тинятись Італією та Англією, а коли захочеться, без труднощів повернутися на батьківщину, як це робила Констанс Фенімор Вулсон. Генрі бажав би їй мати великий будинок або відоме прізвище і відчував щось подібне до жалю з приводу того, що Лілі зосередилася на чомусь набагато меншому чи, може, набагато більшому — власній незалежності. На зворотному шляху до Лемб-Хауса кілька разів її тон, усеосяжність суджень, дивна свобода висловлювань і певні особливості акценту нагадали йому сестру Еліс. Обидві, вони походили з дуже подібних родин, де ідеї мали сакральне значення, поступаючись місцем, хіба що, гарним манерам, де вкрай важливими були зв’язки та приналежність до вузького кола людей, що шанували Господа й ідеалізм, а також виявляли готовність до духовного служіння в усіх його проявах. На відміну від притаманної Джеймсам непосидючості, що тільки зашкодила Еліс, Лілі успадкувала нортонівський спокій, що, одначе, не пом’якшив її гострого язика. Генрі усе віддав би за те, щоб сестра мала врівноваженість і самовладання Лілі.
Перед тим як запросити гостю обідати, він залишив її в горішній вітальні, щоб перевірити як накрито стіл. Перед відчиненими дверима їдальні він побачив Бурджесса Нокса, чиє маленьке лице морщилося від хвилювання, а руки знервовано жестикулювали. Бурджесс дав знати, що причина його стурбованості перебуває в їдальні, і, коли Генрі туди увійшов, то побачив на скатертині велику, свіжу червону пляму.
— Це слід негайно прибрати,— сказав він.
— Вона каже, що й так нормально,— відповів Бурджесс.
— Місіс Сміт? — запитав Генрі.
Бурджесс кивнув.
— Вона не дозволить прибрати, сер.
Коли Генрі відчинив кухонні двері, побачив містера Сміта, котрий сидів за великим столом, поклавши голову на руки. Місіс Сміт стояла біля плити й розмішувала щось у казанку. Помітивши Генрі вона нічого не сказала, тільки знизала плечима на знак власного безсилля та байдужості. Він заговорив так голосно, як тільки міг:
— Скатертину слід негайно прибрати, а шафар мусить повернутися до виконання своїх обов’язків.
Місіс Сміт поклала ложку й рушила до столу. Вона рішучо стала за спиною в містера Сміта і по-чоловічому вхопила його за плечі. Вона із силою його потягла вгору, а коли він рівно став, відпустила. Містер Сміт мав уже звичний для себе відсутній вигляд, хоча й усвідомлював присутність господаря в кухні, а потім дерев’яною та вимушеною ходою попрямував до шафи, що стояла в кутку.
— Через п’ятнадцять хвилин ми спустимось обідати,— сказав Генрі.— Я хочу, щоб усе було в порядку, а найперше, зі скатертиною.
Провівши Лілі Нортон до їдальні, він передовсім упевнився, що скатертину було змінено, а сервірування виконано зразково. Він посадив гостю спиною до дверей. Генрі не знав хто подаватиме страви: містер Сміт, Бурджесс Нокс чи, може, місіс Сміт сама замінить чоловіка. Та, коли до кімнати з першою стравою увійшов містер Сміт і почав наливати вино, Генрі, як ніколи, гостро відчув, що шафар заледве тримається на ногах і геть нічого перед собою не бачить. То був дивний різновид сп’яніння. Сміт не погойдувався і не хилитався; швидше навпаки, він ішов прямо, наче по невидимім мни, але в усьому іншому був неповоротким. Він похмуро мовчав. Схоже, алкоголь перетворював його на дерев’яного боввана.
Генрі слідкував за собою, аби не дивитися на Сміта надто довго; він намагався підтримувати звичайну розмову, навіть коли чоловік наливав вино. Поки що, наскільки можна було судити, Лілі нічого не помітила, та Генрі вже знав, що доведеться влаштувати від’їзд Смітів. Завтра полуднувати мало прийти ще двоє гостей, а через день на вечерю завітає один із друзів. Тож, треба діяти, хоча він і досі не знав, як і що має зробити.
— Ви знаєте,— сказала Лілі,— я не була у Венеції після смерті Констанс, але зустрічалася з іншими, тими, хто туди їздив, і вони всі кажуть, що на тій вулиці щось є, на тому місці, де вона впала. Вони всі були змушені його оминати. І ніхто по-справжньому не може повірити в те, що вона себе вбила. Це так несхоже на неї.
Очі Лілі спалахнули, коли вона на нього глянула, та потім дівчина утупилась у свою тарілку, наче щойно подумала про щось інше. Вона знову подивилася на Генрі.
— Я мала докладну розмову з людиною, що добре знала її сестру,— сказала вона.— Родичі вважають, що багато її паперів зникло: листи, щоденники та інші особисті записи. І те, що вона робила останній тиждень, також лишається для всіх таємницею.
— Усе це — дуже сумно,— сказав Генрі.
Сміт відчинив двері й зупинився, дивлячись у кімнату, наче там було темно. Лілі обернулась і подивилася на нього. Із півхвилини він стояв тихо, зупинившись на порозі, мов на півдорозі між привидом і тим, хто побачив привида. Потім Сміт поволі рушив до столу, щоб зібрати тарілки. Він брав їх нарочито штучними жестами, після чого без пригод залишив їдальню.
— Звичайно, вона була досить сумною і самотньою людиною,— сказав Генрі.
Іще не закінчивши фрази, він зрозумів, що вимовив її занадто швидко та рвучко.
— Вона була дуже талановитою письменницею та видатною жінкою,— сказала Ділі.
— Авжеж,— відповів Генрі.
Вони мовчки чекали, коли повернеться Сміт. Генрі раптом усвідомив, що прямо зараз не зможе змінити теми, щось у тоні Лілі Нортон заважало це зробити.
— Я вважаю, вона заслуговувала на краще життя,— сказала гостя,— та не судилося.
У її останніх словах не відчувалося ні сліду смирення чи прийняття, лише звинувачення та гіркота. І тут до Генрі дійшло, що вона заздалегідь спланувала цю розмову, що все, що зараз відбувається в його маленькій їдальні було майстерно розіграно Лілі. Щосекунди він поглядав на двері, чекаючи Сміта, котрий, хай і п’яний, своїм поверненням перерве цю силувану розмову, в якій не уникнути гнітючих пауз.
— Ми всі були з нею того літа,— продовжила Лілі,— і вона була такою зайнятою, мала стільки мрій і планів. Ми всі пам’ятаємо, якою щасливою вона була, попри схильність до меланхолії. Але її щастя розбилося вщент.
— Так,— сказав Генрі.
Сміт відчинив двері. Позад нього було видно Бурджесса Нокса. На Бурджессі був піджак, завеликий для нього. Хлопець мав вигляд волоцюги. Сміт ніс таріль із м’ясом і рухався так, наче геть знесилів. Бурджесс ішов позаду, несучи інші тарілки. Лілі Нортон обернулась і секунду вивчала слуг, а Генрі відчув, що вона миттю збагнула все, що відбувається у Лемб-Хаусі. Уся її субтильність і самоконтроль щезли. Тепер вона мала вкрай насторожений вигляд, а усмішка на її губах, коли Лілі подивилася на нього, була силуваною. Саме тоді Сміт вирішив долити у її келих вина, але рука його тремтіла. Три пари очей безпомічно дивились, як струмінь вина б’є у стінку й переливається через край, а коли Сміт спробував виправити становище, скількись червоної рідини потрапило прямо на скатертину. Тоді він відступив від столу і пішов до дверей. Смітові рухи зробилися непевними та якимись наче старечими. Він вийшов із кімнати, лишивши Бурджесса Нокса прислуговувати за столом.
Вони їли мовчки. На зміну темі, що її Генрі бажав змінити, прийшла така, про яку узагалі не можна згадувати. Він розумів, що, коли поставити Лілі якесь пряме питання про її плани чи про тітку, вона розсміється йому в очі чи розгнівається. Він поклав собі нічого не казати. Нехай сама вирішує, про що говорити.
По якомусь часі Лілі заговорила.
— Не думаю, що вона приїхала б до Венеції, якби шукала усамітнення. Це — не те місце, де хочеться бути самій, тим паче, узимку.
— Так, можливо, для неї мудрішим було б переїхати,— сказав Генрі.— Важко судити.
— О так. Вони з місіс Кертіс удвох думали, що ви плануєте винайшли pied-a-terre[48] у Венеції,— сказала Лілі.— Здається, вони навіть якийсь час вели для вас пошуки.
Генрі розумів, до чого вона веде, і знав, що необхідно її зупинити.
— Боюсь, вони не зовсім правильно зрозуміли моє захоплення тамтешніми місцями,— сказав він.— Так, я завжди, коли був у Венеції, мріяв про володіння цим прекрасним містом на воді, хоча б у формі краєвиду з вікна. Та його принадами, на жаль, можна насолоджуватися лише короткий час. Решта — рутина, яка називається роботою, і вона висуває свої вимоги.
Вона дивилася на нього темним і прискіпливим поглядом, у якому, проте, Генрі вловив натяк на симпатію. Лілі всміхнулась.
— Так, можу собі уявити,— сказала вона ущипливо.
НАСТУПНОГО РАНКУ ГЕНРІ сказав місіс Сміт передати своєму чоловікові, щоб він залишавсь у ліжку, де упродовж дня його огляне лікар. Ланч мусить подати покоївка, а допоможе їй Бурджесс Нокс, якому необхідно знайти піджак відповідного розміру. Генрі попросив місіс Сміт вийти з ним до саду, бо знав, що Лілі Нортон пише листи в кімнаті, вікна якої виходять на інший бік, а значить, гостя не зможе бути свідком подальшої сцени. Йому хотілося глянути на кухарку в яскравому денному світлі, і коли він це зробив, то побачив, що більше не допустить її до своєї кухні, бо місіс Сміт і не подумала змінити свій давно не праний одяг.
— Напевно, ваша гостя усим задоволена,— сказала вона.— Вірю, що вона має усе необхідне й ні на що не скаржиться.
Її тон був майже образливим. Коли Генрі зрозумів, що вона збирається сказати ще щось, він не дав цього зробити, підвівши свою праву руку, а потім злегка вклонився і пішов у будинок.
Він знайшов Бурджесса Нокса й попросив його негайно дізнатися в місцевих крамарів прізвище сестри місіс Сміт, яка живе у будиночку садівника в Ешфорді. Бурджесс швидко повернувся і сказав, що тепер її звати місіс Тикнор. Коли Генрі вже зібрався йти до свого кабінету, Бурджесс торкнувся його плеча, приклав палець до губ і жестами покликав до саду.
Генрі здивовано дивився, як Бурджесс перевіряє, чи на них ніхто не дивиться, яким уважним і сторожким він при цьому був. Ідучи слідом за служкою до господарчих будівель позад кухні, він цікавився, що може хотіти йому показати цей гном. Пересвідчившись у тому, що господар стоїть поруч, Бурджесс відчинив один із сараїв і жестом фокусника відсмикнув парусинову запону, за якою Генрі побачив цілий склад порожніх пляшок з-під віскі, вина та хересу, від яких тхнуло кислятиною.
Іще до ланчу Генрі викликав лікаря та надіслав термінову телеграму місіс Тикнор. Таким чином, він отримав можливість щиро вітати подругу Лілі Іду Хіпінсон, яка, він сподівався, ніколи не мала справи ні з ким ліпшим за бостонських домашніх слуг, а також свого друга, котрий усього на день приїхав із Істборна, наче в його господарстві панувала міць і гармонія. Генрі знав, що Ділі Нортон не виявить неделікатності й не напише про побачене нікому, включно зі своєю тіткою Ґрейс, яка так би зацікавилася новиною, що не втрималася б від пліток. Він похвалив себе за те, що не втаємничив її у цю справу так само, як і когось іще. Гостям він пояснив, що шафар захворів, і висловив сподівання, що вони не образяться, якщо ланч подаватиме покоївка, якій допомагатиме юний Бурджесс Нокс.
Коли ланч уже майже скінчився,— місіс Сміт знову, якимось дивом, удалося приготувати їжу,— Бурджесс Нокс просигналізував, що приїхала місіс Тикнор. Генрі попросив, аби вона почекала в передній вітальні. Це позбавляло його можливості показати гостям сад, але Генрі вийшов зі становища, пославшись на невідкладність праці над романом, що виходив у формі серіалу й вимагав постійної уваги. Міс Нортон мала повести своїх друзів на прогулянку Раєм, із яким уже була непогано знайомою.
Після того як гості, нічого не підозрюючи, щасливо пішли з дому, він пояснив місіс Тикнор ситуацію. Генрі наголосив на тому, що далі так тривати не може. Він бажає звільнити обох. Він сказав, що щедро розрахується, однак не потребуватиме їхніх послуг. Наостанок Генрі висловив сподівання, що місіс Тикнор допоможе подружжю знайти інше місце, однак рекомендацій він їм не дасть.
Місіс Тикнор нічого не відповіла, на її обличчі не відбилося жодної емоції. По хвилі вона лише спитала, де її сестра та чи можна з нею поговорити. Ідучи коридором, вони зустріли покоївку, котра саме впускала в будинок лікаря. Генрі відправив місіс Тикнор до кухні, а сам, коротко привітався з лікарем і залишив його з покоївкою, котра повела його до кімнатки за коморою, де, за словами Бурджесса Нокса, лежав містер Сміт.
Увечері, під час обіду з Лілі Нортон та істборнським другом розмова точилася навколо політики та літератури. Лілі була, як ніколи, чарівною й інтелігентною. Узявши до уваги наполегливість, із якою вона вчора поверталася до обговорення трагічної долі Констанс Фенімор Вулсон, а також її інсинуації з приводу того, що він нібито кинув подругу саму у Венеції, прирікши на страждання та смерть, Генрі подумав, чи саму Лілі Нортон, бува, хтось не покинув, чи, може, вона боїться, що це неминуче станеться. Те, що вона й досі була неодружена й не заручена ні з ким, хто зумів би надати їй відповідні можливості для вияву її неабиякого хисту та шарму, на його думку, було помилкою, фатальність якої з роками тільки збільшиться. Генрі дивився на Лілі через стіл і розумів, що штучно виплекана нею аристократичність убила інші якості, що були б для можливого претендента на її руку більш привабливими. Подумалося, що Констанс могла б написати про неї чудовий роман.
Лікар повернувся вранці й оголосив випадок безнадійним. Він сказав, що містер Сміт протягом багатьох років щодня вживав алкоголь і, якщо зараз припинить, його страждання будуть неймовірними. Місіс Тикнор приїхала з чоловіком і сказала, що вони вдячно приймають щедру пропозицію Генрі, бо Сміти не мають і пенні. У них немає ніяких заощаджень. Усі гроші йшли на пиятику, вони навіть заборгували кільком торгівцям у Раї. Місіс Тикнор говорила уривчасто, а її чоловік ніяково стояв поруч, тримаючи в руках капелюха.
Смітів і їхнє майно було зібрано. Генрі подумав, що зараз вони є просто двома цілком розгубленими жертвами, що і слова не можуть сказати на власний захист, навіть місіс Сміт змирилася з неминучим і не піднімала на колишнього господаря очей. Він знав, що вони вже не знайдуть собі роботи, що, коли виплачені ним гроші скінчаться й найближчі родичі не зможуть допомогти, подружжя опиниться на краю прірви. Генрі подумав, що Сміти, котрі стільки років вірно йому служили, тепер пропадуть, але він віддав би усе, щоб тільки вони зникли з його дому.
У листі він розказав про цей випадок зовиці, та більше нікому не відкрився. Генрі писав, що це було жахливо, страшенно соромно, бридко та незручно. Потім прийшло усвідомлення того, що доля Смітів скоро стане відомою кожному мешканцю Рая. Хоча тут їх і не любили, Генрі знав, що швидкість, із якою їх було звільнено, призведе до того, що на нього витріщатимуться на вулиці.
Цей епізод і кілька наступних тижнів, доки він жив без слуг і харчувався в місцевому заїзді, сповнили його душу смутком і гіркотою, від якої вилікувати могла тільки робота. Ранками він сидів перед навстіж відчиненим вікном вітальні, купаючись у сонячному промінні, та перечитував написане вчора. Вітальня виходила на охайний зелений газон, і Генрі залюбки спостерігав за Джорджем Ґеммоном, який працював у тіні від старої шовковиці. Пізніше, прогулюючись садом, він радів, що від навколишнього світу, його захищають високі стіни довкруж Лемб-Хауса.