Майстер

Глава 2 Лютий 1895 р.

ПІСЛЯ ПРОВАЛУ «ҐАЯ ДОМВІЛЛЯ» прагнення зануритись у роботу боролося в ньому з почуттям поразки та власної упослідженості. Генрі зрозумів, що не зумів догодити смакам широкого загалу й тепер мусить визнати печальний факт того, що навряд чи написане ним іще коли-небудь стане популярним або загальносхвалюваним. Відтепер йому доведеться, якщо, звичайно, зуміє, контролювати власні думки. Та як протистояти пекучій болісності ранків? Йому ніяк не вдавалося позбутися цього нічим не спричиненого болю, що дедалі частіше зовсім не проходив. У п’єсі Оскара Вайлда йому подобався один рядок, у якому автор шукав першопричину, запитуючи: «Смуток лондонців спричиняє туман чи туман змушує лондонців сумувати?». Його печаль, здавалося, схожа на лондонський туман і просочується до кімнати зі слабким світлом зимового ранку. Щоправда, на відміну від туману, його смуток не розвіювався, а, що було геть йому не властиво, спричиняв утому, вганяючи його мало не в летаргічний сон, що межував із депресією.

Він міркував про те, чи колись у майбутньому вийде з моди ще дужче, ніж нині, та про те, що станеться, якщо джерельце дивідендів від батькового маєтку раптом пересохне, чи не зазнає він тоді ще більшого публічного приниження. Зрештою, усе звелося до грошей, до радості, яку вони приносять душі. Наявність грошей завжди була своєрідною ознакою пристойності. Скрізь, де тільки він бував, наявність грошей, дотичність до управління ними розділяли людей. Чоловікам вони давали привабливу владу над світом, а жінок наповнювали врівноваженістю, якимось внутрішнім світлом, що не згасало навіть у старості.

Легко було уявити, що й у майбутньому він буде писати, хоч, може, і небагато, та навряд чи ті гонорари дозволять насолоджуватися теперішніми вигодами, як от власний будинок, доглянутий сад, можливість не турбуватися про завтрашній день. Генрі й досі пишався колись давно прийнятим рішенням, що ніколи не пішов на компроміс, що його очі та спина боліли виключно від цілоденної праці над творенням мистецтва, не затьмареного ніякими меркантильними міркуваннями.

Для його батька та брата, як і для багатьох у Лондоні, ринкова неспроможність у мистецтві майже дорівнювала успіху, а широка популярність була річчю, що навіть не обговорювалася. Ніколи в житті Генрі не був активним шукачем масової популярності. Але, разом із цим, йому хотілося, щоб його книги купували, щоб його ім’я зайняло гідне місце на книжковому ринку, щоб кишені наповнювались, і не треба було йти на компроміс із його сакральним мистецтвом. Генрі подобалося, коли його впізнавали, але ще дужче подобалося те, що для власної популярності він і пальцем не ворухнув. Хотілося, щоб його сприймали як людину, котра навмисно присвятила себе шляхетній самотності мистецтва. Проте він усвідомлював різницю між відсутністю популярності та прилюдним провалом. Тому театральна поразка, така публічна, така незабутня й очевидна, змусила його ніяково почуватися на людях і уникати контактів із лондонським культурним товариством. Генрі почувався генералом, який повернувся з поля бою, наскрізь просякнутий духом поразки, чия присутність у теплих, яскраво освітлених залах лондонської еліти є зайвою та небажаною.

Серед його знайомих у Лондоні були й військові. Генрі обережно й невимушено спілкувався з представниками влади, дослухаючись до розмов англійців про політичні інтриги та військові звитяги. Сидячи серед високих чинів і відставних вояків на Портман-Сквер у лорда Волслі, щоразу він подумки цікавився, що б сказала сестра Еліс або брат Вільям, почувши запеклу суперечку стосовно імперіалістичної війни, коли люди, щойно вийшовши з-за столу, серйозно обговорюють військові дії, польові наступи та криваві жертви війни. Еліс була в родині найбільш запеклою супротивницею імперіалізму; вона була мало не закоханою в Парнелла й усім серцем бажала Ірландії самоврядування. Вільям також мав сентименти до ірландців і, фактично, відчував неприязнь до англійців.

Лорд Волслі, як і всі його гості, мав традиційно англійське виховання та вишукані манери, а ямочки на рожевих щоках і променисті очі робили його чарівним. Генрі перебував у товаристві цих чоловіків тому, що цього хотіли їхні дружини. Жінкам подобалися його манери, його сірі очі й американське походження, та найдужче їм подобалося його вміння слухати, що він ловить кожнісіньке їхнє слово, що ставить доречні питання, що його відповіді та жести наче підкреслюють розум співрозмовниці.

Генрі було легше, коли серед присутніх не було інших письменників чи когось, хто знає письменницьке ремесло. Чоловічі пообідні зібрання з анекдотами та політичними плітками ніколи не були йому цікавими, натомість, йому був цікавим зміст їхніх висловлювань. Але Генрі завжди з радістю спостерігав за жінками, хай що вони говорили. Леді Волслі, великою мірою, цікавила його через свій винятковий розум і шарм, неперевершений смак і симпатію до американців. Вона мала звичку оглядати кімнату повним здивування та захоплення своїми гостями поглядом, а потім повертатися до того, хто був найближче, і тихо заговорювала, немов повідомляла якусь таємницю.

Генрі потрібно було виїхати з Лондона, та він не знав, де зміг би усамітнитись. Йому не хотілося ні з ким обговорювати свою п’єсу, але й сумнівався, що зможе працювати. Він сподівався, що, коли повернеться з подорожі, у Лондоні вже все забудеться. У голові роїлися думки й ідеї. Генрі молив Бога, щоб усе ним уявлене перетворилося на текст. Більше йому нічого не хотілося, більше він ні у що не вірив.

Він поїхав до Ірландії тому, що туди було легко дістатись, і через те, що гадав, це не зіпсує йому нервів. Ні лорд Хотон,— новопризначений лорд-лейтенант, чийого батька він теж знав,— ні лорд Волслі, котрий став головнокомандувачем сил її величності в Ірландії, не дивилися його п’єси, тож Генрі погодився погостювати по тижню в кожного з них. Його здивувала пристрасна наполегливість запрошень і запальна суперечка між чоловіками стосовно тривалості його візиту до кожного. Лише опинившись у дублінській фортеці, він зрозумів, у чому була річ.

В Ірландії було неспокійно, і уряд її величності нічого з цим не міг зробити, хіба що бути більш поступливим. Таку політику ще можна було пояснити в парламенті, та ірландські поміщики й гарнізони нічого не бажали знати; вони бойкотували будь-які соціальні події в дублінській фортеці. Лорд Хотон потребував гостей із відкілясь іще, і це пояснювало гарячковість його запрошень.

Якщо старий лорд Хотон поводився невимушено і на офіційних учтах, і в особистому житті, під старість зосередившись переважно на радостях життя для себе та розвагах для своїх гостей, то його син був суворим і самовдоволеним. Пост лорда-лейтенанта став для молодого лорда Хотона справжньою знахідкою. Він походжав по фортеці з дуже поважним виглядом, і, здавалося, був єдиним, хто не помічає, що попри свою бундючність, абсолютно ніякої влади не має. Він був представником королеви в Ірландії, але це майже ніяк не виявлялося, тому його дні були сповнені доскіпливої уваги до дрібниць у дотриманні церемоніалу, що ним супроводжувались урочисті салюти, інспекції та прийоми, бали та бенкети. Він наглядав за порядком у фортеці, наче королева жила у своїй резиденції і щохвилини могла з’явитись у всій своїй імперській величі.

Невеличкий двір віце-короля з усією його пишнотою видався Генрі надмірно втомлюючим для тіла і для душі. Протягом шести днів тут давали чотири бали, і щовечора були бенкети. На ці нудні та другосортні, порівняно з Англією, вечірки ходили переважно чиновники та військові. На щастя, ніхто з них навіть не чув про Генрі, котрий і не збирався їм про себе розповідати.

— Я б вам порадила,— сказала йому одна з англійських леді,— затулити носа, заплющити очі й, якщо можете, запхати щось у вуха. Це слід було зробити, щойно ви прибули в Ірландію, і робити так завжди, коли ви перебуваєте поза фортецею чи покоями віце-короля, чи де там ви будете жити.

Леді світилася від задоволення. Якби ж його сестра Еліс, котра померла три роки тому, була тут, вона зуміла би дати гідну відсіч. Еліс, напевно, потім підготувала б цілу промову та написала б купу листів, не оминаючи в них жодної зайвої волосинки на обличчі тієї леді, згадуючи про її зуби та верескливий голос у найвищій ноті її попередження. Англійська леді всміхнулася до Генрі.

— Сподіваюсь, я вас не налякала, бо маєте наполоханий вигляд.

Але він, дійсно, був наляканий, бо знайшов невеличку кімнату з письмовим столом, папером і чорнилом, кількома книжками, і саме розпочав писати листа. Раптом йому здалося, що найшвидше він позбудеться цієї леді, якщо здійме обидві руки й замахає на неї, наче на зграйку курчат або вервечку гусей.

— Але тут дуже мило,— продовжувала леді.— А минулої осені тутешні бали були чимось особливим і, знаєте, затьмарили навіть лондонські.

Генрі мовчав і дивився на неї похмуро, сподіваючись, що його обличчя не виражає нічого, крім байдужості.

— А ще тут є інші люди,— продовжувала вона,— котрі можуть багато чого навчитись у його світлості. Знаєте, у Лондоні нас регулярно запрошували до кількох дуже поважних домів, але ми зовсім не знаємо лорда Волслі і, тим паче, його дружину. Коли ми тільки приїхали, лорд Хотон був дуже ласкавий, улаштувавши вечір у вузькому колі, щоб нас відрекомендувати. Мені пощастило сидіти поруч із лордом Хотоном, а моєму чоловікові — милому та доброму, і дуже багатому, якщо ви не проти про це почути, і, звичайно ж, дуже чесному — не поталанило мати за сусідку леді Волслі.

Вона замовкла, щоб перевести подих і надати голосу ще більшої міри невдоволеності.

— А лорд Волслі, очевидно, оволодів у якійсь із воєн системою таємних знаків, і нишком напоумив свою дружину ігнорувати мого чоловіка, як сам ігнорував мене. Як неґречно з його боку! І вона теж — така неґречна! Лорд Хотон був шокований. Вони — ці Волслі — дуже, дуже неґречна пара, як на мене.

Генрі бачив, що цю розмову треба якомога швидше закінчити, та зациклена на неґречності леді, вочевидь, зараз вороже сприйме будь-яке його зауваження. І все ж таки, він відчував, що навіть звинувачення в неґречності буде для нього більш бажаним, ніж іще бодай хвилину слухати її теревені.

— Боюсь, я мушу негайно повернутися до своїх кімнат,— сказав він.

— Ой-ой,— відповіла вона, стоячи перед дверима.

Коли Генрі рушив до дверей, вона не поворухнулася.

На обличчі жінки застигла маска усміхненої образи.

— І, звичайно ж, нас не запросять до королівського шпиталю,— сказала вона.— Мій чоловік каже, що ми все одно не пішли б, навіть маючи запрошення, та мені хотілося б піти. Подейкують, там улаштовують пречудові вечори, хоча й господарі поводяться неґречно. І там буде молодий містер Вебстер — член парламенту, про якого мій чоловік каже, що він є видатною людиною і колись стане прем’єр-міністром.

Вона замовкла, перевірила свою зачіску й ущипнула себе за щоку. А потім продовжила:

— Та ми не є достойними такого товариства, сказала я своєму чоловікові. А ви маєте величезну перевагу. Ви — американець, і ніхто геть нічого не знає про те, ким був ваш батько та дід. Ви можете бути будь-ким.

Генрі холодно дивився на неї через увесь килим, що їх розділяв.

— Я не хочу вас образити,— сказала вона.

Він і далі мовчав.

— Я маю на увазі, що Америка, здається, є дуже гарною, демократичною державою.

— Вас би там із задоволенням прийняли,— сказав Генрі й уклонився.

ЧЕРЕЗ ДВА ДНІ він проїхав усім містом від дублінської фортеці до королівського шпиталю на Кілмейнхем. Генрі вже трохи бачив Ірландію, коли подорожував із Квінстауна, що в графстві Корк, до Дубліна та під час свого короткого перебування в Кінґстауні. Йому сподобався Кінґстаун: близькість моря та тиша й порядок. Але сьогоднішня поїздка нагадала йому колишню подорож країною, коли він бачив повсюдний занепад — кричущий і жалюгідний. Часом, у тій подорожі, він не міг відрізнити залишки хижі від землянки, в якій живуть люди. Усе навкруги мало зруйнований або напівзруйнований вигляд. Із гнилих димарів здіймався дим, а кожен, хто виходив із тих землянок, не міг утриматися від криків і прокльонів на адресу екіпажу, варто було йому сповільнити хід. Жодної хвилини Генрі не відчував себе вільним від ворожих поглядів і повних злості та звинувачення очей.

У якомусь сенсі, Дублін був трохи іншим. Тут різниця між жебраками й тими, хто мав гроші та виховання, була не такою разючою. Однак ірландська убогість була повсюдною, підходила до самих воріт фортеці й не давала Генрі спокою, уганяючи його в депресію. І тепер, коли урядовий екіпаж віз його від фортеці до королівського шпиталю, Генрі, здавалося, бачив лише бруд і неохайність ірландців. Він намагався не дивитись, але нічого не виходило. Останні вулички були надто вузькими, щоб можна було не помітити виснажених облич і вбогості будинків, уникнути відчуття, що будь-якої миті його може зупинити й оточити надокучливий натовп жінок і дітей. Якби Вільям був поруч, він знайшов би міцне слівце для цього закинутого й упослідженого задвір’я імперії.

Генрі з полегшенням зітхнув, коли екіпаж в’їхав на широку алею королівського шпиталю. Його приємно здивувала класична симетрія і витонченість державних будівель, а також охайність і доглянутість території. Це, подумав він, усміхаючись до самого себе, як увійти до раю після прогулянки пеклом. Навіть обслуга, що вітала його й опікувалася багажем, підпадала під райські мірки, разюче відрізняючись від пересічних ірландців. Генрі відчув нестримне бажання попросити їх негайно замкнути ворота й не відчиняти без потреби, уберігти його від споглядання жахливих картин бідності цього міста.

Він знав, що шпиталь було побудовано в XVII сторіччі для старих солдатів, а під час ознайомлювальної екскурсії дізнався, що й нині сто п’ятдесят ветеранів мешкає в кімнатах, розташованих у довгих коридорах, що виходять на центральний майданчик, щасливо старіючи в чудових умовах. Коли леді Волслі перепросила за їхню близькість, Генрі сказав, що і сам, у якомусь сенсі, є старим солдатом, принаймні, старіючим, і що почуватиме себе тут, наче вдома, якщо для нього знайдеться хоч яке ліжко.

Його кімната виходила не на шпитальне подвір’я, а на парк і річку. Коли він прокинувся вранці, над лугами клубочився білий туман. Генрі знову заснув, але тепер глибоко та спокійно. Його розбудили чиїсь обережні кроки. Серед тіней у кімнаті рухався ще хтось.

— Я приніс теплої води для вмивання, пане, а потім, коли вам буде зручно, зроблю ванну.

То був чоловічий голос із м’яким і переконливим англійським акцентом.

— Її світлість наказала подати вам сніданок до кімнати, якщо бажаєте.

Генрі попросив зробити йому ванну прямо зараз і подати сніданок до кімнати. Йому було цікаво, як її світлість відреагує, якщо він не вийде аж до ланчу, та вирішив, що мистецька праця буде йому належним вибаченням. Перспектива провести ранок в усамітненні, разом із гарним завіконням і втішною пропорційністю кімнати, зробили його майже щасливим.

Коли він запитав у служника, як його звати, виявилося, що це ніякий не служник, а капрал, яких у розпорядженні Волслі є чимало. Звався капрал Хеммонд, він мав тихий голос і, либонь, досить широкі повноваження. Генрі одразу зробив висновок, що Хеммонд легко знайде собі роботу служника, якщо армія коли-небудь перестане його потребувати.

За ланчем, як він і передбачав, розмова звернула на справи у дублінській фортеці.

— Усе одно ірландці поводилися б жахливо, тож їхнє байкотування світських подій має сприйматись із вдячністю та полегшенням,— сказала леді Волслі.— Тільки уявіть собі цих нудних матерів сімейств, що тягають за собою таких самих нудних дочок у намаганні впіймати для них хоч якогось чоловіка. Та річ у тому, що ніхто не хоче одружуватися з їхніми дочками, зовсім ніхто.

За столом було п’ятеро гостей із Англії, двох із яких Генрі трохи знав. Він спостеріг їхнє тихе поводження, усміхнені лиця та нарочитий регіт, що звучав завжди, коли господар сперечався з господинею, щоб розвеселити присутніх.

— То лорд Хотон,— продовжувала леді Волслі,— вважає, що в його особі Ірландія отримала королівську родину, а кожен представник королівської родини найперше потребує підданих. Та, оскільки ірландці не бажають бути його підданими, він із Англії привіз собі цілий двір, про що, гадаю, містер Джеймс знає занадто добре.

Генрі промовчав і намагався жодним жестом не видати своєї згоди.

— Він запросив усіх, кого тільки міг. І нам довелося рятувати містера Джеймса,— додав її чоловік.

Генрі хотів сказати, що лорд Хотон був дуже гостинним, але вирішив, що ліпше не брати участі в цій розмові.

— І щоб усе це мало пристойний і веселий вигляд,— продовжила леді Волслі,— він улаштовує бали та бенкети. Бідний містер Джеймс був таким виснаженим, коли сюди приїхав. А минулого тижня лорд Хотон запросив нас провести вечір у його власних апартаментах. Це було жахливо вузьке коло друзів. Мене посадили поруч із страшенно невихованим паном, а лорд Волслі опинився поряд із його нечемною жінкою. У чоловіка, принаймні, вистачило розуму не заводити розмов, але дружина виявилася зовсім не такою кмітливою. Хоча ми нічого проти них не мали, авжеж, геть нічого.

Увечері, коли Генрі вже зібрався йти спати, леді Волслі проводжала його одним із довгих коридорів. Із її тону він зрозумів, що господиня готова розповісти йому цікавеньке про інших гостей.

— Ви задоволені Хеммондом? — запитала вона.— Шкода, що він не міг вас зустріти, коли ви приїхали.

— Він — неперевершений. Кращого й бажати годі.

— Так, саме тому я й обрала його для вас. Він має шарм, правда ж? Й інші чесноти, напевно?

Вона уважно подивилася на Генрі, котрий нічого не відповів.

— Так. Я думала, ви зі мною погодитесь. Він робитиме для вас усе необхідне. Буде до ваших послуг у будь-який час. Мені здається, він має за честь вами опікуватись. Я сказала йому, що, коли нас усіх поховають і швидко забудуть, тільки вас пам’ятатимуть і читатимуть ваші книжки. А він відповів щось дуже миле цим своїм приємним тихим голосом. Він сказав: «Я зроблю все, щоб тільки він був тут щасливим». Отак просто. І, гадаю, він справді мав це на увазі.

Вони підійшли до підніжжя сходів. Обличчя господині аж світилося потаємним знанням. Генрі стримано їй усміхнувся та побажав доброї ночі. Коли він уже піднімався другим прольотом, помітив, що вона й досі дивиться на нього з якоюсь дивною усмішкою на губах.

У його вітальні штори було опущено, у каміні палахкотів вогонь. Невдовзі увійшов Хеммонд, тримаючи глек із водою.

— Ви пізно ляжете, пане? — запитав він.

— Ні, дуже скоро.

Хеммонд був високого зросту, й у відблисках вогню його обличчя видавалося тоншим і м’якшим. Він підійшов до вікна й поправив штори, а потім перетнув кімнату й поворушив жар у каміні.

— Сподіваюсь, я не заважаю вам, пане, але це вугілля — найгірше у світі,— промовив він майже пошепки.

Генрі сидів у фотелі біля каміна.

— Ні, прошу, продовжуйте,— відповів він.

— Подати вашу книгу, пане?

— Мою книгу? — не зрозумів Генрі.

— Книгу, яку ви почали читати. Я можу її принести, пане. Вона — в іншій кімнаті.

Коричневі очі Хеммонда дивилися на Генрі дружньо, майже з гумором. Він не носив ні бороди, ні вусів; спокійно та непорушно стояв у жовтуватому гасовому світлі, наче неспроможність Генрі видобути із себе хоч якусь відповідь була ним передбачена.

— Не думаю, що сьогодні читатиму,— повільно сказав Генрі й усміхнувся, встаючи з фотеля.

— Відчуваю, що потурбував вас, пане.

— Ні, будь ласка, не хвилюйтесь. Уже пора в ліжко.

Він дав Хеммонду півкрони.

— О, дякую, пане, та це зайве.

— Будь ласка, я хочу, щоб ви взяли,— сказав Генрі.

— Дуже вам вдячний, пане.

НАСТУПНОГО ДНЯ НА ЛАНЧ звалися й інші гості, заповнивши кімнати та коридори апартаментів лорда і леді Волслі. Невдовзі скрізь залунали веселі голоси та сміх. Господарі оголосили, що дадуть свій власний бал. Леді Волслі додала, що мешканцям фортеці не завадить дати гарний урок стосовно того, як слід улаштовувати гарні бали далеко від батьківщини.

Та коли прозвучала згадка про костюми, Генрі відмовився, зазначивши, що він є надто старомодним, аби брати участь у маскарадах. Коли, під кінець вечора, він розмовляв із леді Волслі й вона наполягала, щоб Генрі вдягся в костюм військового, а він віднікувався, їх урвав якийсь молодий чоловік, вочевидь, один із новоприбулих гостей. Він був схвильованим і впевненим у собі, напевно, належав до числа фаворитів леді Волслі.

— Містере Джеймсе,— сказав він,— моя дружина бажає вбратися Дейзі Міллер[3], можливо, ви могли б допомогти вигадати для неї костюм.

— Не можна бути Дейзі Міллер,— заперечила леді Волслі.— Правила вимагають, від леді бути в костюмах Ґейнсборо, Ромні чи сера Джошуа[4]. І я скажу вам, містере Вебстере, збираюся всіх затьмарити.

— Як дивно,— відповів молодий чоловік,— саме цю фразу я почув уранці від своєї дружини. Який екстраординарний збіг!

— Ніхто не буде Дейзі Міллер, містере Вебстере,— повторила леді Волслі з притиском, ніби сердилася на нього.— І, будь ласка, пам’ятайте, що мій чоловік командує армією, а деякі тутешні пенсіонери можуть і розлютитись у разі потреби.

Пізніше Генрі відвів леді Волслі вбік.

— Хто, заради всіх святих, цей Вебстер?

— О, він є членом парламенту, і лорд Волслі каже, що на нього чекають посади, якщо найближчим часом він перестане бути таким розумником. У палаті він виголошує чимало промов, і лорд Волслі вважає, йому слід це припинити теж. Його дружина — дуже багата. Зерно чи борошно, гадаю, чи, може, овес. У будь-якому разі, вона має гроші, купу грошей. У неї є гроші, у нього — усе інше, крім такту. Саме тому я така рада мати вас поруч. Може, ви зуміли б навчити його гарних манер.

ХЕММОНД БУВ ІРЛАНДЦЕМ, хоча й говорив із лондонським акцентом, який здобув у дитинстві, коли його брали із собою до Англії. Було схоже, що йому подобалося виконувати свої обов’язки й розмовляти під час прибирання. Він просив вибачення щоразу, коли виходив або заходив. Генрі дав йому зрозуміти, що не заперечує проти його присутності.

— Мені подобається шпиталь і старі солдати, пане.— Його голос звучав тихо і м’яко.— Вони майже все своє життя воювали. Дехто й понині не припинив боротьби. У вікнах і дверях їм ввижаються турки чи зулуси, чи ще якісь вороги, проти яких їм неодмінно треба виступити. Тут дуже весело, пане. Я — ніби і не в Ірландії, і не в Англії. Такий собі напівсвіт, дуже схожий на мене. Може, тому я й почуваюся тут як удома.

Генрі було легко та радісно в його присутності. Попри високий зріст, Хеммонд був легконогим і прудким. Його очі ніколи не втуплювались у підлогу, вони завжди дивилися вперед, і це робило капрала рівним із тими, на кого він дивився, дозволяючи нічого не пропускати, усе бачити, усе розуміти. Здавалося, він робить власні мовчазні судження про все довкола.

— Її світлість веліла мені прочитати одну з ваших книжок, пане,— звернувся він до Генрі.— Вона сказала, ваші книжки — дуже гарні. Я б хотів якусь із них прочитати, пане.

Генрі сказав, що надішле йому одну, коли повернеться до Лондона. Вона прийде на адресу королівського шпиталю.

— На ім’я Тома Хеммонда, пане. Будь ласка, надішліть її на ім’я капрала Хеммонда.

Щоразу, коли Генрі повертався у свої кімнати з їдальні чи прогулянки територією шпиталю, Хеммонд знаходив привід зайти. Ці приводи завжди були ідеальними. Він ніколи не байдикував і не робив зайвого шуму, проте поволі, день у день, ставав дедалі розслабленішим. Частенько, стоячи біля вікна, щось розповідав, ставив питання й уважно слухав відповіді.

— То ви, пане, приїхали з Америки до Англії. Більшість людей робить навпаки. Вам подобається Лондон, пане? Напевно, так.

Генрі кивнув і сказав, що любить Лондон, а потім спробував пояснити, що там буває важко працювати, бо надходить надто багато запрошень, а це відволікає.

За їжею, серед розмов і сміху, серед загальних веселощів, він із нетерпінням чекав на мить, коли Хеммонд увійде до кімнати. Саме переживанням цієї хвилини були зайняті його думки під час вечері, коли леді Волслі й містер Вебстер пікірувались у розмові. Генрі уявляв Хеммонда, котрий стоїть у вітальні спиною до вікна, й уважно слухає. А потім, опинившись у своєму помешканні, відповівши на декілька Хеммондових запитань або спробувавши йому щось пояснити, Генрі знову прагнув усамітнення і тиші, хотів, аби Хеммонд швидше пішов.

Він розумів, що все, зроблене ним у житті, все колись написане, включно з родинною історією та роками, проведеними в Лондоні, здасться Хеммонду неймовірно дивним. Але бували й моменти, коли Хеммонд перебував поруч і виникало відчуття тихої близькості, розуміння, ніби він якимось чином піднімався до рівня Генрі. Та потім капрал починав говорити про власне життя, свої надії чи погляди на світобудову — і все пропадало, знову між ними пролягала нездоланна прірва, котра тільки глибшала від того, що Хеммонд був щирим у своїх висловлюваннях і не помічав її, а Генрі швидко втомлювався й починав нудьгувати.

— ЯКБИ МІЖ ВЕЛИКОЮ БРИТАНІЄЮ та Сполученими Штатами розпочалася війна, кому б ви дотримали вірності, містере Джеймсе? — запитав у Генрі Вебстер під час перерви в розмові після вечері.

— Я б дотримав вірності справі відновлення миру між ними.

— А якби це не вдалося? — не вгавав Вебстер.

— Я знаю відповідь,— втрутилася леді Волслі.— Містер Джеймс дізнався б, на якому боці Франція, і прийняв би її сторону.

— Але у книзі містера Джеймса, де описана історія Агати Ґріс, американець ненавидить Англію й дозволяє собі жахливі слова на нашу адресу.— Вебстер говорив голосно, і тепер увесь стіл за ними спостерігав.— Гадаю, настав час за це відповісти,— продовжив Вебстер.

Генрі подивився через увесь стіл на Вебстера, чиї щоки розчервонілись у теплій кімнаті, а очі горіли від збудження, адже він зумів привернути увагу всіх за столом і володіє ситуацією.

— Містере Вебстере,— сказав Генрі тихо, коли впевнився, що молодик усе сказав,— я бачив війну, поранення та руйнації, спричинені нею. Мій рідний брат замалим не втратив життя у громадянській війні. Його рани неможливо описати словами. Я, містере Вебстере, не легковажу війною.

— Слухайте, слухайте,— вигукнув лорд Волслі,— чудово сказано!

— Але я просто спитав у містера Джеймса,— сказав Вебстер.

— А він вам відповів іще простине,— зауважив лорд Волслі.— Та вам, схоже, важко це зрозуміти.

ДОКИ ЛОРД І ЛЕДІ ВОЛСЛІ готувалися до балу, обговорюючи з гостями різні деталі та проводячи багато часу за прикрашанням великої зали, прибували нові запрошені, серед яких була й одна жінка, яку Генрі кілька разів зустрічав у леді Волслі. Ґейнор, так її звали, пізно вийшла заміж за чоловіка, котрий нині обіймав якусь високу посаду в армії. Вона приїхала з дочкою Моною, якій було років десять-одинадцять. Мона була єдиною дитиною в цій компанії, тому стала предметом загального захоплення й зачудування її вродою та від природи гарними манерами. Дівчинка граційно рухалась і мала щасливий вигляд, хоча й не чіплялася до дорослих і не теревенила повсякчасно, чим і чарувала всіх присутніх.

У переддень балу на Дублін спустився неймовірний холод, і Генрі був змушений раніше повернутися з прогулянки угіддями. Так сталося, що він проходив повз невеличку кімнату на першому поверсі, що належала до апартаментів Волслі. Леді Волслі займалася збиранням перук, аби перед обідом леді могли вибрати щось для себе. Разом із нею був містер Вебстер, і Генрі зупинився на порозі, готуючись заговорити. Вони гралися перуками, перебираючи їх, подаючи одне одному, розглядаючи та сміючись, мов бувалі конспіратори. Аж ось леді Волслі веліла Вебстеру приміряти одну, а потім зі сміхом скинула капелюшок, коли молодий чоловік спробував надіти перуку їй на голову. Їх так захопила ця гра, що Генрі вирішив не заважати. Раптом він помітив, що в одному з фотелів сидить дівчинка Мона. Вона ніякої не брала участі в забаві, що розгорталася біля круглого столу, навіть не сміялася, коли з якоїсь причини леді Волслі розвернулася до Вебстера й прикрила рота долонею.

Мона була втіленням досконалої дівчинки, та, поспостерігавши за нею довше, Генрі помітив, що вона дуже зосереджено дивиться на те, що роблять дорослі. У її погляді не було ні збентеження, ні образи, та, все ж таки, відчувалося, що вона докладає зусиль, аби зберігати милий і відсторонений вигляд.

Він відійшов від дверей саме тоді, коли леді Волслі вибухнула сміхом на чергове зауваження містера Вебстера. Уже відходячи, Генрі помітив, що на личку Мони з’явилася усмішка, ніби жарт розсмішив і її, ніби все, що відбувається, її звеселяє, хоча, на його думку, дівчинці зовсім не слід було тут перебувати і слухати ті жарти чи вигадки, що ними обмінювалися леді Волслі та містер Вебстер. Генрі пішов у своє помешкання.

Він обмірковував цю сцену, таку знайому, таку близьку, наче бачену вже багато разів і вивчену до дрібниць. Генрі сів у фотель і дозволив уяві намалювати інші кімнати з ледве прочиненими дверима, як у його непомітній присутності інші очі таємничо примружуються, надаючи тому, що відбувається, глибини та двозначності. Раптом він усвідомив, що у своїх романах постійно тільки це й зображує: сцени, побачені крізь вікно чи непричинені двері, поодинокі жести чи погляди, що свідчать про щось значно більше, приховані стосунки, що раптом стають явними. Він таке вже описував, але на власні очі побачив тільки нині, хоча й досі не був упевнений у тому, що воно значить. Генрі ще раз усе прокрутив у голові. Така невинна дівчинка, і її невинність так дисонує з усією сценою. Здається, ця дитина могла ввібрати в себе кожен нюанс, кожну двозначну дрібницю.

Коли він подивився вгору, побачив Хеммонда, котрий тихенько за ним спостерігав.

— Сподіваюсь, я не потурбував вас, пане,— промовив Хеммонд.— У таку погоду за вогнем треба постійно слідкувати. Спробую більше не робити ніякого шуму.

Генрі усвідомлював, що, коли він виринув зі своїх міркувань, Хеммонд доскіпливо вивчав його обличчя, а тепер, ніби надолужуючи втрачений час, вигрібає прогоріле вугілля, щоб мовчки втекти.

— Ви бачили маленьку дівчинку Мону? — запитав у нього Генрі.

— Щойно, пане?

— Ні, взагалі. Після того як вона приїхала.

— Так, пане. Я постійно зустрічаю її в коридорах.

— Дивно, що вона тут сама серед дорослих. Чи є в неї нянька?

— Так, пане. Нянька і мати.

— І чим вона займається цілими днями?

— Хтозна, пане.

Хеммонд знову дивився на нього вивчаючим поглядом, що межував із неввічливістю. Генрі відповів йому тим же, намагаючись дивитись якомога спокійніше. Обидва мовчали. Коли Хеммонд першим відвів очі, він здавався замисленим і пригніченим.

— Я маю сестру, пане. Приблизно Мониного віку. Така красунечка.

— У Лондоні?

— Так, пане. Найменшенька нині. Вона є світлом у наших життях, пане.

— І коли ви бачите Мону, то завжди про неї згадуєте?

— Моя сестра не вештається без догляду, пане. Вона є нашим скарбом.

— Напевно, Монина няня і, звичайно ж, мати захищають її?

— Упевнений, що так воно і є, пане.

Хеммонд опустив очі, наче хотів сказати ще щось, але не наважувався. Він повернув голову до вікна і застиг. Половина його лиця була освітлена, половина тонула в тіні. У кімнаті запала така глибока тиша, що Генрі чув їхнє дихання. Жоден не заговорив і не поворухнувся.

Генрі подумав, що, якби хто зараз подивився на них, підглядаючи в напівпричинені двері, як нещодавно він, чи дивлячись у вікно, то, напевно, вирішив би, що ця тиша є наслідком чогось дуже значного, що відбулося між ними секунду тому, що тепер вони мовчать, бо сказано було забагато. Аж ось Хеммонд рвучко видихнув і всміхнувся до Генрі м’яко та тепло, а потім узяв зі столу тацю і вийшов із кімнати.

ЗА ВЕЧЕРЕЮ ГЕНРІ опинився неподалік лорда Волслі й тим самим, як він гадав, уникнув спілкування з Вебстером. Леді, котра сиділа поруч, прочитала кілька його книжок і вправлялась у міркуваннях стосовно їх закінчення та того, як американці зображують життя англійців.

— Мабуть ми здаємося вам зовсім поверховими, у порівнянні з американцями,— сказала вона.— Сестри лорда Ворбертона, приміром, у вашому романі зображені зовсім поверховими. А от Ізабель[5] чи та сама Дейзі Міллер аж ніяк не є поверховою. Якби Джордж Еліот писала про американців, напевно, теж зобразила б їх поверховими.— Вочевидь, їй дуже подобалося слово: «поверховий», бо леді вставила його ще до кількох своїх коментарів.

Однак Вебстер вирішив не припиняти спроб контролювати розмови за столом. Після того як він усіх дам обстріляв зауваженнями стосовно того, в які костюми можна вбиратися на бал, а в які — ні, молодий чоловік знову звернув увагу на романіста.

— Містере Джеймсе, а ви збираєтеся відвідати своїх ірландських родичів, доки тут перебуваєте?

— Ні, містере Вебстере. Подібних планів я не маю,— відповів Генрі холодно та з притиском.

— Чому, містере Джеймсе? Завдяки твердій руці його світлості та керованих ним вояк, дороги зараз є вільними від мародерів. Упевнений, що її світлість надасть у ваше розпорядження екіпаж.

— Містере Вебстере, я цього не планую.

— Як зветься те містечко, леді Волслі? Бейліборо, правильно? Бейліборо у графстві Каван. Саме звідти походить родина Джеймсів.

Генрі спостеріг, як леді Волслі червоніє і відводить від нього очі. Він дивився на неї, більш ні на кого, якийсь час, а потім повернувся до лорда Волслі та м’яко сказав:

— Містер Вебстер — невиправний.

— Так, але чергування в бараку могло б дещо виправити його поведінку,— відповів лорд Волслі.

Вебстер не чув їхніх слів, але бачив цей обмін репліками і, вочевидь, те, що чоловіки розуміюче один одному всміхнулися, розсердило його.

— Ми з містером Джеймсом,— господар дому трохи вклонився в кінець столу,— погодилися, що ви, містере Вебстере, маєте винятковий талант до самознищення. Цю б енергію та використати з корисною метою.

Лорд Волслі поглянув на дружину.

— Містер Вебстер колись стане видатним оратором, видатним парламентарем,— сказала вона.

— Коли він навчиться мистецтва мовчанки, стане видатним оратором, навіть ліпшим, ніж нині,— зауважив лорд Волслі.

Господар знову повернувся до Генрі. Вони старанно ігнорували другий край столу.

Генрі робив вигляд, що слідкує за думкою лорда Волслі, хоча, насправді, мав відчуття оглушеності й усю внутрішню енергію використовував для обмірковування щойно сказаного.

Йому не було діла до неприкритої ворожості Вебстера, цього чоловіка він сподівався більше ніколи не зустріти, крім того, після сказаного лордом Волслі, у цьому домі нахаба вже ніколи не підніме голос. Але Генрі болісно вразила глузлива посмішка, що промайнула на лиці леді Волслі, коли Вебстер заговорив про Бейліборо. Вона швидко зникла, та Генрі її помітив і господиня знала, що він бачив. Шок заважав йому збагнути, це було навмисно влаштовано чи сталося з необачності. Але Генрі знав, що нічим не спровокував такого. Також, зрозуміло, що леді Волслі обговорювала з Вебстером його родину та їхнє походження з графства Каван. Однак неясно було, звідки вони отримали цю інформацію.

Йому захотілося залишити цей дім прямо зараз. Подивившись у кінець столу, Генрі спостеріг, що леді Волслі щось обговорює зі своїм сусідом. Чи дійсно вона мала присоромлений вигляд, чи йому лише так здалося, бо він бажав, аби так і було? Генрі обережно кивнув, бо лорд Волслі уже дійшов до кінця своєї оповіді про одну з військових кампаній. Генрі спробував видобути свою найкращу усмішку.

Коли Вебстер піднявся з-за столу, Генрі спостеріг, що він дуже хвилюється і що взяв зауваження лорда Волслі стосовно вміння мовчати близько до серця. Генрі знав, а Вебстер мусив здогадатися, що лорд Волслі говорив із таким притиском, як зазвичай висловлюються на військових трибуналах. Окрім того, леді Волслі надто швидко кинулася йому на допомогу. Було б ліпше, якби вона взагалі змовчала. Тепер Генрі слід було потрапити до своїх кімнат, уникнувши зустрічі з Вебстером або господинею, котрі й досі були в їдальні й не дивились одне на одного, навіть уникаючи брати участь у спільній розмові.

У ЙОГО АПАРТАМЕНТАХ горіли гасові лампи та палав вогонь у каміні. Усе мало такий вигляд, наче Хеммонд знав, що він повернеться рано. У вітальні було дуже гарно: старе дерево, мінливі тіні, довгі штори темного оксамиту. Він подумав, що це помешкання навдивовижу швидко стало йому рідним і що воно дає йому такий потрібний мир і спокій.

Генрі вмостився у фотелі біля вогню, а невдовзі прийшов Хеммонд і приніс йому чаю.

— Я бачив вас у коридорі, пане. Ви мали кепський вигляд.

Генрі не помітив Хеммонда, коли повертався з їдальні, і йому не сподобалося, що за ним спостерігали.

— Пане, ви маєте вигляд людини, котра побачила привида.

— Я побачив справжнє обличчя буття,— сказав Генрі.

— Я приніс вам чаю, пане, і прослідкую, щоб вогонь у спальні не згасав усю ніч, бо вам треба добре відпочити.

Генрі не відповів. Хеммонд підсунув столика, поставив на нього тацю й налив чаю.

— Подати вашу книгу, пане?

— Ні, дякую. Гадаю, я просто посиджу тут, вип’ю чаю і ляжу спати, як ви й пропонуєте.

— Схоже, у вас пропасниця, пане. Ви впевнені, що все буде гаразд?

— Так. Дуже вдячний за турботу.

— Можу посидіти з вами вночі, якщо хочете, пане.

Хеммонд саме йшов до спальні. Його голос і погляд, кинутий через плече, коли він це казав, були природними, наче в тому не було нічого незвичайного. Генрі так і не зрозумів, наскільки невинною чи двозначною була його пропозиція. Генрі зараз був зосереджений виключно на власній вразливості, тому тільки затамував подих.

Не почувши відповіді, Хеммонд зупинився й обернувся. Їхні погляди схрестились. Вираз обличчя Хеммонда був якимось не зовсім рішучим, але Генрі не зумів розпізнати, що за ним ховається.

— Ні, дякую,— сказав він.— Я втомився й гадаю, що добре спатиму.

— Добре, пане. Я перевірю, щоб усе було гаразд у спальні, і лишу вас у спокої.

Генрі лежав у ліжку й думав про будинок, у якому тепер жив. У ньому було безліч дверей і коридорів, якихось дивних порипувань і незрозумілих нічних шумів. Він думав про господиню дому та містера Вебстера з його глузливим тоном. Якби тільки можна було прямо зараз зібрати валізи й переїхати до готелю в місті. Та Генрі знав, що не може цього зробити. Завтра бал, і поїхати зараз означало б образити господарів. Але він виїде наступного після балу ранку.

Розуміння того, що господиня плете проти нього інтригу, засмучувало й ображало. Знову пригадалися Вебстерові слова. Генрі ніколи не згадував графства Каван у колі леді Волслі. У тому не було ніякої таємниці чи чогось ганебного, але знущальний тон Вебстера створював саме таке враження. То було просто місце, в якому народився його дід, куди його батько їздив шість років тому. Що могло воно означати для Генрі? Його дід поїхав до Америки в пошуках свободи, а знайшов там щось набагато більше. Він здобув там великі статки, що і стало визначальним. Генрі навіть по думки ніколи не згадував про графство Каван.

У темній спальні, бо вогонь у каміні майже згас, він заклав руки під голову. Знову, сильніше, ніж коли-небудь у цьому дивному домі, у цій чужій країні, його охопило гостре бажання мати когось поруч, когось, хто просто обійняв би його. Не треба ні рухатись, ні говорити, просто бути з кимось. Це бажання було тепер майже нагальним, але неможливість висловитись уголос, робила його ще болючішим, ще недосяжнішим.

НАСТУПНОГО РАНКУ ГЕНРІ сидів біля вікна й дивився на безхмарне блакитне небо над річкою Ліффі. То був іще один морозяний день, і, побачивши дівчинку Мону, котра сама і без капелюшка була на галявині, дуже здивувався. Генрі недавно повернувся з ранкової прогулянки й був радий знов опинитися в теплі. Він помітив, що дівчинка з витягнутими руками робить на галявині кола. Він очима пошукав її няню чи матір, але поблизу нікого не було.

Генрі подумав, що кожен, хто бачить те саме, мав би ті самі відчуття, що й він. Дитину слід негайно звідти забрати: навколо стільки вільного, небезпечного простору й немає нікого, щоб приглянути за дівчинкою та захистити. Просто жахливо, що вона там опинилася сама холодного березневого ранку. Вона й досі бігала колами в центрі широкої галявини, керована тільки їй відомими міркуваннями. Генрі помітив, що її пальтечко не застебнуте. Ішов час, а ніхто з дорослих так і не з’явився. Він уявив собі фігуру, що раптом вискакує на галявину, чи фігуру, котра ховається в тіні, спостерігаючи за дитиною. Аж ось Мона рвучко зупинилась і подивилася на Генрі. Дівчинка застигла на місці, і Генрі помітив, що її трусить від холоду. Вона зробила жест і похитала головою. Тоді він зрозумів, що, очевидно, дитина мовчки спілкується з кимось у іншому вікні, з кимось, хто за нею наглядає, може, з нянею чи матір’ю. Мона більше не рухалася, просто стояла посеред галявини.

Увагу Генрі привернула мовчазна, смертельна туга, що читалась у її погляді. Непорушність дівчинки йому здалася свідченням того, що вона налякана й готова слухатися. Генрі стало цікаво, що такого показав її співрозмовник зі свого вікна.

Він узяв своє пальто, що висіло на вішаку біля дверей. Хіба можна було відмовитися від можливості побачити всю сцену на власні очі? Генрі планував прогулятися за ріг будинку й, ніби ненароком, подивитися на горішні вікна, щоб не пропустити нічого цікавого. Йому здавалося, що той, хто стоїть біля вікна, побачивши його, одразу ж сховається. Він уважав, що будь-кому, хто з теплого будинку спостерігає за дитиною, що сама гуляє надворі в такий холод і в такому стані, має бути соромно. Генрі дійшов до вхідних дверей, ні з ким не зустрівшись.

Стало ще холодніше, і він тремтів, обходячи будинок. Біля рогу Генрі на мить затримався, а потім рвучко вийшов на галявину й одразу ж подивився на вікна горішнього поверху, навіть не пересвідчившись у тому, що Мона нікуди не зникла. Проте за вікнами нікого не було, він не помітив навіть тіні, що сахнулася б від скла. Натомість прямо перед ним була Мона в синьому капелюшку та застебнутому на всі ґудзики пальті. Поруч із нею була її няня. Вона за руку підвела дівчинку до Генрі. Він швидко привітався з обома й поспішив геть. Обернувшись назад, побачив, що няня щось лагідно говорить дитині, а та дивиться на неї задоволено й усміхається, вочевидь, нічого не потребуючи. Генрі ще раз обдивився всі вікна, але звідти ніхто не спостерігав.

ПРОХОДЯЧИ ПОВЗ ВЕЛИКУ ЗАЛУ, він побачив, що слуги вже працюють: сервірують столи, розставляють свічки, прикрашають кімнату. Хеммонда серед них не було.

Пізніше Генрі вдруге сказав леді Волслі, що не вдягатиме ніякого костюма, бо — не лорд і не чепурун, а простий писака. Вона відповіла, що в такому разі, він буде на балу білою вороною, адже всі леді, як і всі джентльмени, прийдуть у костюмах.

— Ми вважаємо вас другом, містере Джеймсе,— промовила вона.

Але вимовляючи це, вона на мить зупинилась, наче вагаючись, чи не додати ще чогось, що спало їй на думку, та вчасно прикусила собі язика. Він уважно дивився на неї доти, доки господиня не зніяковіла й відвела очі. Тоді Генрі сказав, що наступного ранку поїде.

— А Хеммонд? Хіба ви за ним не сумуватимете? — запитала вона, намагаючись повернути розмові грайливу тональність.

— Хеммонд? — перепитав Генрі.— Ну так, служник. Дякую, він був неперевершеним.

— Він — завжди такий серйозний, а ввесь минулий тиждень ходив усміхнений.

— Знаєте,— сказав Генрі наостанок,— мені страшенно бракуватиме вашої гостинності.

Він постановив не говорити з Вебстером того вечора, навіть якщо доведеться постійно його уникати. Проте, щойно Генрі дорогою на бал підійшов до сходів, наштовхнувся на Вебстера, котрий, явно на нього чекав. Молодий чоловік був у костюмі мисливця, на думку Генрі, занадто бундючному та до смішного пишному.

— Не знав, що ми з вами маємо спільних друзів,— сказав Вебстер.

Генрі вклонився.

— Зранку я вас шукав,— продовжив Вебстер,— бо маю виконати доручення від містера Вайлда, Оскара Вайлда, котрий передає вам найщиріші вітання. Нарешті, каже він, отримав можливість це зробити, бо досі ніяк не вдавалося з вами поговорити. Він страшенно хотів би бути присутнім на сьогоднішньому балу. Звичайно, він був би чудовим доповненням, адже її світлість йому дуже симпатизує. Ясна річ, його світлість не дозволив би йому з’явитись, адже, цілком зрозуміло, не хоче його бачити поблизу свого полку.

Вебстер замовк і повернувся до сходів, пропускаючи Генрі вперед. Але той не поворухнувся.

— Звичайно, містер Вайлд дуже зайнятий у театрі. Він пише мені, що ваша п’єса, ніби навмисно, вийшла, щоб забезпечити його виставі шалений успіх. Удруге в цьому сезоні. Він, схоже, з цього радіє. Пише, що ваша оспівувала якогось ченця. Моя дружина каже, що всі ірландці є природженими письменниками, що це дуже легко в них виходить. Вона просто обожнює містера Вайлда.

Генрі нічого не сказав і на це. Коли Вебстер замовк, чекаючи на відповідь, він іще раз уклонився й показав молодому чоловікові спускатись, однак той не рушив із місця.

— Містер Вайлд пише, що з нетерпінням чекає, коли знову побачить вас у Лондоні. Він має чимало друзів. Ви знайомі з його друзями?

— Ні, містере Вебстере, не думаю, що мав щастя бути знайомим із його друзями.

— А може ви їх знаєте, просто не здогадуєтеся, що вони є його друзями. Леді Волслі ходила з нами на виставу про Ернеста[6]. Ви теж повинні піти на наступну виставу. Я скажу леді Волслі, що ви маєте до нас приєднатись.

Вебстеру більше, ніж зазвичай, кортіло веселощів. Він, якимось чином, зумів уникнути пауз у розмові, які могли б дозволити Генрі піти. Цей чоловік іще не все сказав.

— Авжеж, я вважаю, що митці й політики мають дещо спільне. Нас об’єднує ціна, яку доводиться платити за успіх. Її уникнути можуть лише щасливці, які, однак, мусять постійно боротися за місце під сонцем. Містер Вайлд має проблеми з дружиною. Для нього настали важкі часи, та гадаю, ви це розумієте, краще за інших. Леді Волслі сказала мені, що ви не маєте дружини. Це може бути виходом. Принаймні, доки не стане модним.

Він повернувся й жестом запропонував Генрі разом спуститися сходами.

— Але життя одинака має наражати вас на різні — як це сказати — на різні симпатії.

Велика зала королівського шпиталю купалась у світлі тисячі свічок. Лунала музика, виконувана невеличким оркестром, і поміж гостей ходили офіціанти, пропонуючи шампанське. Столи було сервіровано сріблом, що його, за словами леді Волслі, її чоловік нещодавно успадкував і виписав із Лондона спеціально для балу. Наразі в залі були тільки чоловіки. Його проінформували, що ніхто з дам не бажає з’явитися першою, тож вони всі залишаються у своїх кімнатах, чекаючи на звістки від покоївок, які регулярно заглядають зі сходів до зали. Лорд Хотон був при всіх своїх регаліях представника королеви в Ірландії і звернув увагу лорда Волслі на необхідність послати по дам загін кавалеристів. Виглядало, що леді Волслі, будучи найбільш непокірною з усіх, пообіцяла ввійти до бальної зали останньою.

Генрі спостерігав за Вебстером, ні на хвилину не випускаючи його пересування зі свого поля зору. Він уже достатньо натерпівся, тому, щойно Вебстер тільки рушить у його напрямку, Генрі миттєво відійде в інший кінець зали. Але це означає, що ні за яких обставин не можна брати участь у жодній захопливій розмові.

Вебстер рухався залою безперестанку, весело сміючись, а Генрі слідкував за ним очима. Тому й помітив Хеммонда. Він був одягнений у чорний костюм і білу сорочку з чорним метеликом. Його темне волосся здавалося довшим і ще блискучішим, аніж завжди. Він був чисто виголений, що надавало його блідому обличчю особливої витонченості та привабливості. Варто було Генрі зустрітися з Хеммондом очима, як він одразу ж усвідомив, що був об’єктом надто прискіпливого споглядання, що за цю єдину мить викрив себе більше, ніж за весь попередній тиждень. Однак Хеммонд, здавалося, не відчував ніяковості й не відвів очей. Він тримав у руках тацю, але стояв на одному місці та, з абсолютно байдужим виразом обличчя, спостерігав за Генрі, котрий стояв у невеликому гурті й у піввуха слухав якийсь анекдот. Генрі зосередився на людях навколо себе. Втративши зоровий контакт із Хеммондом, він уже його уникатиме до кінця вечора.

Лорд Волслі поговорив із оркестрантами й домовився з покоївками, що коли зазвучать фанфари, усі дами, включно з його дружиною, увійдуть до зали під загальний захват чоловіків. Жодній не вільно запізнюватись. Коли залунали фанфари, джентльмени відступили до стін — і двері було урочисто відчинено навстіж. До зали ввійшло дві дюжини дам у перуках, із товстим шаром косметики на лицях, у сукнях, що ніби зійшли з найвідоміших картин Ґейнсборо, Рейнольдса та Ромні. Джентльмени зааплодували, а оркестр заграв вступ до вальсу.

Леді Волслі мала рацію, коли казала, що її костюм буде найкращим. Суміш іскристо-блакитного та червоного шовку, неймовірно широкий пояс та безліч зборочок і защипів робили її сукню неперевершеною. Окрім фіжм, в око впадало й занадто сміливе декольте, на яке інші леді не наважилися. Леді Волслі не наділа перуки, вона вплела у свою зачіску додаткові пасма, але це було зроблено настільки майстерно, що зрозуміти, де її власне волосся, а де штучне, не вдавалося. Її макіяж був таким досконалим, що видавалося, ніби вона взагалі його не має. Попросивши оркестр зупинитись, вона показала жестом, аби гості відступили до стін. Її чоловік, здалося, не помітив того, що відбувалося у протилежному кінці зали. А там двері зачинились, а потім повільно відчинилися знов.

За ними ховалася дівчинка Мона, убрана інфантою Веласкеса, у сукні, що в п’ять разів була за неї більшою. Мона заледве пройшла за поріг і зупинилась, дивлячись у віддалену стіну навпроти себе, відмінно граючи роль принцеси, королівська гідність якої не дозволяє дивитися вниз і навколо. Дівчинка мило всміхалась, а гості плескали в долоні, засвідчуючи її успіх і те, що вона стала найбільшим сюрпризом, знахідкою вечора.

І знову Генрі стурбувала показна жіночність маленької дівчинки, її готовність виступити об’єктом загального захвату. Він пошукав серед присутніх іще когось, хто б, як і він, не схвалював цього неприродно раннього розвитку дитини, цієї тривожної готовності зіграти на публіку. Але всі мали невинний і радісний вигляд.

Коли Генрі повернувся, щоб заговорити з дамою ліворуч, то не впізнав її. На леді була велика руда перука іноземного вигляду, обличчя було розмальоване до невпізнанності, а головне, вона не розмовляла. Та варто було їй заговорити, він одразу ж упізнав ту жінку з дублінської фортеці, зігноровану подружжям Волслі.

— Містере Джеймсе, тільки не запитуйте, чи я маю запрошення,— прошепотіла вона,— бо я його не маю. Мій чоловік, що перестав зі мною розмовляти, зараз сидить і супиться, мов сич, у фортеці. Та лорд Хотон, якому не до душі будь-яка неґречність, наполіг на тому, щоб я поїхала та щоб інші леді допомогли мені з костюмом і зробили моє обличчя невпізнаваним.

Вона огледілась, перевіряючи, чи ніхто не чує.

— Мій чоловік каже, що ходити треба тільки туди, куди тебе запрошують, але ця ідея з карнавальними костюмами стирає всі правила.

Генрі побоювався, як би сусіди не почули її слова, тому був змушений торкнутися руки своєї співрозмовниці, щоб вона трохи стишила голос.

Мона стала центром загальної уваги, найбільш шанованою гостею. Містер Вебстер крутився навколо неї, постійно виголошуючи на її адресу улесливі зауваження та двозначні компліменти. Леді Волслі, котра сиділа недалеко від свого чоловіка, світилася радісним збудженням.

Хеммонд рухався залою із пляшкою в руці й наповнював келихи. Він залишався спокійним і врівноваженим незалежно від того, скільки роботи мав. Генрі відчув, що цей хлопець має найкращий із усіх присутніх у цій залі характер.

Генрі не танцював, але якби надумав, то довелося б танцювати з Моною, бо це робили всі джентльмени. Коли закінчувався один танець, на дівчинку вже чекав наступний партнер. Поводячись із нею, як із дорослою, та фліртуючи, подумав Генрі, чоловіки беруть її на кпини. Вони зовсім не зважають на те, що Мона є лише вбраною по-дорослому дитиною, котрій уже час до ліжка. Генрі спостерігав за Хеммондом, який дивився на дівчинку, і розумів, що капрал, імовірно, є в цьому домі єдиною людиною, що без особливої радості сприймає Монині розваги.

Генрі переважно стояв один або з кількома іншими джентльменами та спостерігав за танцями, дивився, як опливають свічки, як сукні та перуки починають здаватися кричущо вульгарними, як червоніють щоки танцюючих і як оркестр починає звучати втомлено. Раптом йому закортіло, щоб тут з’явився іще один американець, бажано з Бостона, котрий би зрозумів або хоча б не заперечив дивну неприродність усього, що тут відбувається.

Англійці в Ірландії. Цей дім є оазою серед довколишнього хаосу та повсюдної вбогості. Подружжя Волслі привезли із собою буквально все: столове срібло, манери і навіть гостей. Лорд Волслі подобався Генрі, котрий не хотів його судити надто прискіпливо. Але співвітчизник, вихований на ідеалах свободи, рівності та демократії, був зараз, як ніколи, бажаним. Уперше за багато років Генрі відчув себе надзвичайно самотнім у цій чужій країні, чужинцем, який так боїться помилитись у трактуванні іронії, якихось дрібних нюансів, манер і, звичайно ж, вимог моральності, що не міг узяти участь у загальних розвагах.

Прокинувшись від цих міркувань, Генрі побачив перед собою Хеммонда, який випромінював ту саму доброзичливу симпатію, що й упродовж усього вечора. Він був надзвичайно красивим. Генрі взяв із таці склянку води й усміхнувся Хеммонду, та жоден із них не промовив і слова. Дуже ймовірно, подумав Генрі, що вони більше ніколи не зустрінуться.

А на іншому боці зали Мона сиділа на колінах у Вебстера. Він тримав її за руки і чукикав. Генрі всміхнувся, уявивши, як на цю більш ніж повчальну сцену відреагував би його співвітчизник. Аж ось Вебстер упіймав його спостережливий погляд — і безтурботно знизав плечима.

Уже було пізно, і Хеммонд, разом із іншими слугами, збирав келихи, відтирав віск, що накапав зі свічок на столи та підлогу. Генрі вже сумував за супокійним задоволенням, яке дарувало йому обличчя капрала. Невдовзі воно буде втрачене для нього. Ця думка змусила Генрі відчути себе мандрівником, якому не випадає задовольнити жодне зі своїх бажань, який залишив свою батьківщину, щоб лише спостерігати за світом через віконне скло. Він швидко вийшов із зали й поспішив до свого помешкання.