Майстер

Глава 4 Квітень 1895 р.

ЯКОСЬ УВЕЧЕРІ, КОЛИ ГЕНРІ самотою трусився в найманому екіпажі дорогою на вечерю, йому на думку спала ідея про існування особливого, дещо хворобливого але міцного, зв’язку між осиротілими братом і сестрою. Це мало додати драматичності його оповіданню. Він іще не мав чіткого уявлення про те, як це відіб’ється на зовнішності та життєвих обставинах цієї пари. То було просто неясне розуміння, примарний обрис, який слід було занотувати. Брат і сестра являли собою спілку, пов’язаних симпатією та ніжністю людей, які могли відчувати одне одного і навіть читати думки. Однак вони не контролювали дій і вчинків одне одного, швидше вони надто добре одне одного розуміли. Занадто добре, подумав Генрі та занотував свою думку до записника, ще не знаючи, як це відіб’ється на сюжеті оповідання чи якомусь окремому епізоді. Можливо, вона була зайвою, та ідея спільності душ осіла в його голові. Дві істоти, що мають однакові почуття, однакову уяву, що нервуються та страждають із тих самих причин. Два окремих життя, що мають однаковий досвід. Вони обоє, скажімо, гостро відчувають втрату батьків, невідворотність їхнього зникнення, що однаково вразила дітей, сповнила майже паралізуючою печаллю. Ідеї часто приходили до Генрі отак, раптом, без попередження, нерідко з’являючись, коли він займався зовсім іншими речами. Ця нова ідея стосовно брата й сестри прийшла так нагально, як щось, що треба негайно записати. Тепер він уже її не забуде. Вона залишиться в голові свіжою та ясною. Потроху вона починає вписуватись у рамки розказаного архієпископом кентерберійським і таємничо обростає подробицями. Ось уже він бачить щось конкретне, щось зовсім явне, так, ніби його мозок оживляє привидів, надаючи їм плоті та крові. Перед очима постали брат і сестра, самотні та занехаяні, кинуті напризволяще в якомусь похмурому старому будинку, котрі думають і відчувають однаково, так само страждаючи від власних страхів і неготовності до великих випробувань, які чекають їх на життєвому шляху.

Коли кістяк оповідання обріс плоттю сюжету, та м’язами можливих колізій, Генрі відчув, що виринає з мороку пережитої поразки. Він уже був майже впевнений у тому, що тепер багато працюватиме. Він знову взяв до рук олівця, який був знаряддям стількох його незабутніх зусиль, інструментом багаторічної сакральної боротьби. І от зараз, він у це вірив, почнеться робота над твором усього життя. Генрі був знову готовий повернутися до мистецтва високої прози, сповненої великих амбіцій і точності формулювань.

Повними млості пообідніми годинами він іноді переглядав свої нотатники. Одного разу Генрі подумки всміхнувся, наштовхнувшись очима на кілька написаних майже три роки тому рядків, які вважав тоді настільки багатообіцяючими, що дозволив їм заповнити всі свої робочі дні та мрії, а ті рядки виявилися причиною місяців розчарування, болю та летаргії, з яких він щойно почав виринати. Він змусив себе прочитати їх іще раз:

Очі пробіглися списком імен і назв, узятих із некрологів і посмертних записок, імен героїв і географічних назв для сюжету, що могли так і залишитися невикористаними; та він провів багато днів, наповнюючи їх життям. «Беґю Вена (христ. ім’я) — Дорін (Дітто) — Пассмор — Траффорд — Норвел — Ланселот — Вінер — Бігрейв — Хассон — Домвілль». Останні вісім літер цілком безневинно дивилися зі сторінки. Тепер Генрі вже не пам’ятав, звідки взялися ці імена та яка передісторія була в кожного. Нині важко було зрозуміти, чому він обрав саме це, а не якесь інше, для свого головного героя. Тепер нотатка і список здавалися такими далекими і важко вірилось у те, що з цього вбогого запису почалася його п’єса, на яку, завдяки виставі Оскара Вайлда, чекав так само вбогий кінець.

ДУМКА ПРО ТЕ, що батьки вже померли, принесла Генрі дивне полегшення. Приємно було відчувати, що це більше ніколи не станеться: матір уже поховали, і вдруге її закопувати в сиру землю не доведеться. Хай яка тяжка та брутально гірка, ця подія вже відбулася. Після смерті батьків і відходу Еліс Генрі думав, що вже ніщо не зможе його зворушити. Тому провал у театрі став для нього шоком, принісши із собою такі гіркі та гострі почуття, які відчути він уже ніколи не сподівався. Генрі мусив визнати, що вони були дуже близькими до трауру, хоча думати так і було богохульством.

Але тепер він був певен, що більше не страждатиме від зневаги театральної публіки, натомість присвятить усього себе, як і хотів, тихій радості написання високої прози. Якби тільки вдалося поринути в роботу, він би насолоджувався днями, проведеними в самотній праці, та щастям, яке надають списані сторінки.

Невдовзі після повернення з Ірландії, коли Генрі з головою пірнув у читання, писання листів і наведення ладу в домі, до нього з новинами завітав молодий друг Джонатан Стерджес, а потім із тією самою новиною прийшов і Едвард Ґосс. Ішлося про Оскара Вайлда.

Усі кілька попередніх місяців Генрі чимало думав про Вайлда. Дві його п’єси і досі йшли в театрах Хеймаркета і Сент-Джеймс. Не важко було підрахувати Вайлдові прибутки. Він писав про це Вільяму, зауважуючи появу нового феномену лондонського життя, цього неминучого Оскара Вайлда, радше успішного, аніж незугарного, радше працьовитого та серйозного, аніж такого, що гайнує свій і людський час.

Однак і Стерджес, і Ґосс прийшли з новиною, що її Генрі не переповів ні Вільямові, ні, тим паче, комусь іще. Обоє друзів полюбляли дізнаватися новини та ділитися ними, тож Генрі зробив вигляд, що кожен із них є першим, хто повідомляє йому про таке. Він зробив це частково з небажання, щоб хто-небудь подумав, що пригоди Оскара Вайлда є предметом частого обговорення в його домі.

Іще перед своїм від’їздом до Ірландії, Генрі чув, що Вайлд облишив усякий здоровий глузд. Він, як хотів, розважався в Лондоні та розповідав про це будь-кому, хто мав бажання слухати. Він був усюди, вихваляючись грішми, своїм успіхом і славою, а також вихваляючись сином маркіза Квінсбері, хлопцем, який своєю глибокою відразливістю пішов у батька, за висловом Ґосса, але з досить приємною зовнішністю, як зауважив Стерджес.

Генрі припускав, що повідомлене його гостями вже давно не є ні для кого таємницею. Він розумів, що стосунки Вайлда із сином Квінсбері є загальновідомим фактом, Але і Стерджес, і Ґосс наполягали, що тільки вони та ще кількоро людей знають усі подробиці, а ці подробиці є такими, що про них не варто говорити навіть пошепки. Генрі незворушно слухав, замовляв для друзів чай і слухав уважно, як делікатними фразами намагаються передати геть не делікатний зміст. Ґосс їх назвав хлопцями з вулиці, але вираз Стерджеса звеселив його дужче. Той sotto voce[12] проказав щось про юнаків із невизначеним місцем проживання.

— Він замовляє їх, як ми — кеб,— закінчив свої пояснення Ґосс.

— За гроші? — невинно поцікавився Генрі.

Коли Ґосс похмуро кивнув, Генрі закортіло всміхнутись, але він теж зберігав похмурий вигляд.

Це не видалося йому ні дивним, ні шокуючим; усе у Вайлдові з моменту першої зустрічі, навіть коли Генрі бачив його в домі Кловер Адамс у Вашингтоні, натякало на існування глибинної таємничості. Якби Ґосс або Стерджес розказали, що Вайлд увечері перевдягається дружиною священика і роздає милостиню бідним, це його теж не здивувало б. Пригадалося, як подейкували щось таке про Вайлдових батьків: чи його мати була божевільною, чи мала буремний дух, чи все разом, а батько надто впадав за жінками, чи, може, то він визначався буремним духом. Генрі вважав, що для людини на кшталт Вайлда Ірландія є замалою, однак її буремність назавжди залишається в душі. Навіть Лондон, де йдуть одночасно дві його п’єси та нуртують усі ці чутки, не вдовольняє Вайлда.

— А де Вайлдова дружина? — запитав він у Ґосса.

— Удома. Чекає на нього з купою несплачених рахунків і двома малими синами.

Генрі не міг собі уявити місіс Вайлд і сумнівався, щоб коли-небудь із нею зустрічався. Він навіть не знав, щоправда й Ґосс також, чи була вона ірландкою. Але думка про двох маленьких синів із зовнішністю янголяток, за висловом Ґосса, надзвичайно вразила Генрі. Він уявив собі цих двох янголяток, як вони чекають на повернення свого жахливого батька — і зрадів, що не знає, як звати тих хлопчиків. Він думав про цих дітей, яким нічого не відомо про батькову репутацію, проте уривки чуток уже проникають до їхніх голівок, але вони все одно з нетерпінням чекають, коли ж тато повернеться додому.

Генрі вважав, що добре зрозумів межу Вайлдових амбіцій, однак, коли почув ці плітки, нервово заходив кімнатою, не у змозі вимовити й слова, дізнавшись, що Оскар Вайлд подав до відкритого суду позов через те, що маркіз Квінсбері назвав його садомітом.

— Схоже, він навіть не знає, як пишеться це слово,— сказав Ґосс.

— Правопис, гадаю, ніколи не був його сильною стороною,— погодився Генрі, визираючи у вікно, немов очікуючи побачити біля свого дому Вайлда чи самого маркіза Квінсбері.

Ґоссу завжди вдавалося справити на слухача враження, що його інформація походить із найвірогідніших джерел. Якось він натякнув, що має зв’язки в кабінеті міністрів та в офісі прем’єр-міністра, а, може, навіть має інформатора у близькому оточенні Принца Валійського. А Стерджес, навпаки, наголошував на тому, що все, що він знає, походить із клубних пліток і випадкових розмов із людьми, не завжди вартими довіри. Візити Ґосса і Стерджеса протягом останніх божевільних тижнів не збігались у часі, що, на думку Генрі, було дуже до речі, бо вони обидва приходили з тією самою інформацією.

Ґосс приходив щодня, а Стерджес — лише, коли мав новини. Та коли відкрилися слухання, Стерджес теж перейшов на щоденні візити. У цій історії завжди знаходилося щось нове й інтригуюче. Ґосс якось зустрівся з Джорджем Бернардом Шоу, котрий розказав йому, що під час своєї розмови з Вайлдом попередив його про небезпеку подавати позов проти маркіза Квінсбері. Шоу сказав, що Вайлд погодився з ним стосовно нерозумності свого вчинку і що все нібито вже залагодилось, але прийшов лорд Альфред Дуглас, безсоромний і нахабний, за висловом Шоу, і почав вимагати, щоб Вайлд обов’язково подав до суду на його батька, нападаючи на всіх, хто радив виявити передбачливість, і наполягаючи на тому, щоб Вайлд негайно з ним звідти пішов. Як розповів Шоу, Дуглас — зіпсутий хлопчисько — побуряковів од люті. Дивно, одначе, що Вайлд, схоже, цілковито підпав під його владу, бо в усьому його слухався й пішов із ним. Здається, він розтанув від палаючої люті молодика.

Стерджес першим приніс повідомлення про те, що маркіз Квінсбері збирається говорити в суді.

— Він, мені сказали, має свідків. Свідків, які не приховають від нас жодної подробиці.

Генрі поглянув на юне лице Стерджеса, на його широко розкриті очі. Схотілося поплескати його по плечу та сказати, що він бажає знати подробиці, щойно про них стане відомо, щоб нічого не пропустити.

Тепер Вайлдова історія заповнювала всі дні Генрі. Він читав у пресі все, що стосувалося цього випадку та чекав на новини. Він написав Вільяму про розпочатий процес, даючи зрозуміти, що не схвалює ні самого Вайлда, ні його твори, ні, тим паче, його викрутаси в лондонському товаристві. Генрі наполягав, що Вайлд ніколи його не цікавив, але тепер, коли цей чоловік пустився берега, готовий стати мішенню для загального осуду, ірландський драматург привернув до себе мало не всю його увагу.

— Я ПОЧУВ НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВУ НОВИНУ,— сказав Ґосс прямо з порога й заходив кімнатою, ніби то була корабельна палуба.

— Гадаю, батько Дугласа збирається привести якусь кількість безпритульних. Ці бруднолиці юнаки нададуть свідчення проти Вайлда, що, як я чув, будуть неспростовними.

Генрі розумів, що ставити питання немає потреби. Та й не знав він, щиро кажучи, як сформулювати своє питання.

— Я бачив список свідків,— продовжив Ґосс драматичним тоном,— і в ньому є чимало черні. Схоже, Вайлда добре знають у середовищі черні, злодіїв і шантажистів. Колись, напевне, вони йому дешево обходились, але тепер, очевидно, за це доведеться дорого заплатити.

— А Дуглас? — поцікавився Генрі.

— Мені казали, що він теж у цьому застряг по зав’язку, але Вайлд хоче, аби він тримався осторонь. Схоже, що награвшись зі своїми зіпсутими юнаками, Вайлд передавав їх Дугласові і бог знає кому ще. Скидається на те, що існує цілий список чоловіків, які брали тих хлопців в оренду.

Генрі помітив, що Ґосс спостерігає за ним, очікуючи на реакцію.

— Бридка справа,— сказав він.

— Так, цілий список,— продовжив Ґосс, ніби Генрі нічого й не казав.

НІ СТЕРДЖЕС, НІ ҐОСС не ходили до суду, але знали про все, що там відбувалося, мало не напам’ять. Вайлд, за їхніми словами, поводився самовпевнено та зневажливо. За висловом Стерджеса, він говорив так, наче спалював за собою мости, бо вже зібрався відпливти до Франції. Він був дотепним і гордовитим, безтурботним і нещадним. Якось увечері Ґосс почув від свого надійного інформатора, що Вайлд уже поїхав, але на ранок, коли виявилося, що це не так, він навіть не згадав про це. І все ж таки, обидва друзі Генрі були впевнені в тому, що Вайлд виїде до Франції, знали імена юнаків, які будуть проти нього свідчити, та говорили про кожного з них, як про героїв з особливими характерами та життєвими історіями.

На третій день слухань Генрі зауважив нове напруження в тоні обох своїх інформаторів. Вони, кожен окремо, були в нього напередодні увечері й обговорювали подробиці справи, з нетерпінням чекаючи настання нового дня та появи Вайлда в суді. Ґосс провів частину вечора в компанії відомого поета Єйтса, котрий, за словами Ґосса, був єдиним, хто позитивно висловлювався про Вайлда, захоплювався його творами та благословляв за сміливість. Ґосс сказав, що цей поет звинуватив публіку в лицемірстві.

— Я не впевнений,— додав Ґосс,— що публіка зважає на весь цей бруд, і сказав про це Єйтсу.

— А він знайомий із Вайлдом? — запитав Генрі.

— Усі ірландці — заодно,— відповів Ґосс.

— І що, Єйтс добре його знає? — наполягав Генрі.

— Він розповів мені екстраординарну історію,— сказав Ґосс,— про те, як провів Різдво у Вайлдів. За його словами, їхній дім був найкрасивішим із усіх, які він колись бачив: багато білого та якихось дивних, але гарненьких предметів. А найбільшою окрасою, сказав він, була місіс Вайлд, дуже розумна та вродлива жінка.

— Очевидно, недостатньо для Вайлда,— ущіпливо прокоментував Генрі,— чи, може, занадто.

— Єйтс збирається свідчити на його користь,— сказав Ґосс,— і я побажав йому успіху.

Стерджес уважно слухав, коли Генрі переповідав йому почуте від Ґосса.

— Усе ясно,— сказав Стерджес.— Бозі[13] є коханням усього його життя. Він усе віддасть, аби йому догодити. Вайлд відкрив для нього це найбільше кохання.

— То чому вони не виїдуть до Франції? — поцікавився Генрі.— Такі люди зазвичай знаходять там прихисток.

— Може вони ще так і зроблять,— відповів Стерджес.

— Не розумію, чому Вайлд і досі цього не зробив.

— Думаю, я знаю, чому він іще не виїхав,— сказав Стерджес.— Я обговорював цей факт із тими, хто дуже добре його знає, чи, принаймні, думає, що так воно є, то гадаю, я знаю пояснення.

— То не мовчіть же,— заохотив його Генрі, сідаючи на стілець біля вікна.

— Усього за один місяць,— повільно промовив Стерджес, ніби зважуючи кожне наступне слово,— він віддав на розсуд публіки дві свої п’єси, що принесли йому тріумф і загальне захоплення. Вайлд побачив своє прізвище, надруковане на афішах великими літерами. Хто б таке витримав? Чоловік, у якого щойно вийшла книга чи п’єса, просто не може не втратити глузд.

Генрі промовчав.

— І в цей же час,— продовжив Стерджес,— він іще побував і в Алжирі, якщо ви можете собі це уявити. Деякі чутки про його тамтешні пригоди докотилися й сюди. Схоже, що ні він, ні Дуглас не мали сорому в поводженні з місцевими племенами, що остаточно звело з розуму Вайлда, я вже не кажу про місцевих і всіх, хто це бачив.

— Можу собі уявити,— сказав Генрі.

— А повернувшись, він виявився безхатченком, жив у готелях, не мав ні копійки.

— Це — неправда,— зауважив Генрі.— Я підрахував його прибутки від постановок. Вони є дуже високими.

— Усе пішло на Бозі,— відповів Стерджес,— а також треба було сплатити борги. Гадаю, йому бракує коштів, аби сплатити рахунок у готелі, тож господар забрав усі його речі, якщо такі є.

— Але це не заважає йому виїхати до Франції,— зауважив Генрі.— Там можна купити все, що завгодно, може, навіть і дещо краще.

— Він пустився берега і втратив здоровий глузд,— сказав Стерджес.— Він уже не здатний прийняти рішення. Успіх, кохання та готельні кімнати — цього виявилося забагато для нього. А ще, він гадає, що це буде вітром на ірландський млин, але тут уже я нічого не можу сказати.

ЩОЙНО ЗАВЕРШИЛОСЯ СЛУХАННЯ, Ґосс оголосив, що, коли Вайлд не втече, його заарештують. Ґосс сказав, що поліції відоме його місце перебування, і з кожною годиною збільшується ризик, що Вайлда звинуватять у непристойності чи чомусь іще гіршому, адже з лондонських смітників повилазили свідки.

— Як я вже казав, є цілий список, у сіті[14] побоюються, й уряд налаштований вкрай рішучо. Я говорив із деякими дуже впливовими особами, котрі сказали, що розквіт непристойності мусить бути придушено. Боюся, будуть й інші арешти. Я чув деякі прізвища. Знаєте, це шокує.

Генрі вивчав вираз обличчя Ґосса і його тон. Давній друг раптом зробився щирим прибічником придушувачів непристойності. Захотілося, щоб у кімнаті був француз, який би трохи втишив Ґосса, бо в ньому, очевидно, взяло гору суто англійське почуття власної праведності й нетерпіння до всього інакшого. Генрі закортіло сказати, що така гарячковість погано вплине на Ґоссів прозовий стиль.

— Напевно, усамітнення в тюремній камері піде Вайлдові на користь,— сказав Генрі,— тільки не публічні муки. Нікому б їх не побажав.

— Вірогідно, Кабінет уже обговорив список причетних,— продовжував Ґосс.— Схоже, що поліція вже декого допитала і багатьом порадили перетнути канал. Власне, гадаю, дехто вже його перетинає, доки ми з вами говоримо.

— Так, і крім морального клімату,— сказав Генрі,— гадаю вони знайдуть там і дещо краще харчування.

— Не зовсім ясно, кого конкретно підозрюють, але про це чимало пліткують,— продовжив Ґосс.

Генрі помітив, що Ґосс дивиться на нього.

— Думаю, що кожному, хто так або інакше був скомпрометований, було б доцільно виїхати якомога швидше. Лондон є великим містом, і тут чимало відбувається у тиші й таємничості, та зараз усе стає явним.

Генрі встав, підійшов до книжкової шафи, що стояла між вікнами, і почав вивчати корінці книжок.

— Я подумав, що, коли ви... Якщо, можливо...— почав Ґосс.

— Ні,— Генрі рвучко розвернувся.— Ви не думайте. Немає ніяких «якщо».

— Що ж, я радий, якщо можна так сказати,— сказав Ґосс тихо і встав зі стільця.

— То ви по це приходили? — очі Генрі свердлили Ґосса з такою ворожістю, що відбивала будь-яке бажання відповідати.

СТЕРДЖЕС ПРОДОВЖУВАВ ПРИХОДИТИ весь час, доки тривав процес і коли Вайлда вже було ув’язнено, тож усяка можливість утекти до Франції випарувалась.

— Мені казали, що його мати почувається переможницею,— сказав Стерджес.— Вона вважає, що син завдав відчутного удару по імперії.

— Важко уявити, що в нього є мати,— зауважив Генрі.

Генрі запитував у обох своїх друзів і всіх, із ким зустрічався протягом цих останніх тижнів, чи не знають вони, що сталося з двома ангелоподібними діточками Вайлда, чиє ім’я тепер назавжди вкрилося ганьбою. І Ґосс приніс йому відповідь.

— Хоча він і є банкрутом, дружини це не торкнулося. Вона має власні гроші й, наскільки я знаю, виїхала з дітьми до Швейцарії. Вона взяла інше ім’я собі та синам, аби вони більше не носили батькового прізвища.

— А вона знала про свого чоловіка до процесу? — запитав Генрі.

— Ні, я так розумію, що не знала. Це стало для неї жахливим потрясінням.

— А що відомо хлопчикам?

— Не можу вам сказати. Нічого про це не чув,— відповів Ґосс.

Генрі днями думав про них. Спостережливі, красиві істоти живуть у країні, з мови якої не можуть зрозуміти і слова, їхні імена знищено, батько відповідає за якийсь темний злочин, якому й назви немає. Він уявляв дітей у якомусь швейцарському будиночку з башточками, у помешканні з високими стелями та видом на озеро, як нянька відмовляється пояснювати, чому вони сюди переїхали, чому навколо так багато тиші, чому мати весь час тримається на відстані, а потім раптом пригортає їх так сильно, ніби їм загрожує якась небезпека. Він думав про те, як мало слів їм знадобиться, щоб пояснити один одному все про демонів, що їх оточили, про свої нові імена, про нове для них відчуття ізоляції, про зсув реальності, унаслідок якого вони мусять цілими днями сидіти самі у цих холодних кімнатах, ніби в чеканні на якусь катастрофу, про те, що їм ввижається батькове усміхнене лице в мороці напівосвітленого сходового майданчика, а коли вони піднімаються вгору, воно розтає без сліду.

КОЛИ ВАЙЛДУ ОГОЛОСИЛИ ВИРОК і скандал, що стосувався лондонського дна, трохи вщух, стосунки Генрі та Едмунда Ґосса повернулися на колишні рейки, бо Ґосс, здавалося, знову став самим собою. Щойно Вайлда зачинили у в’язниці, він миттєво перестав поводитися, ніби член Палати Лордів.

Якось після полудня, коли вони сиділи в кабінеті Генрі та пили чай, мова зайшла про старий предмет їхніх розмов, що дуже цікавив Генрі. Ішлося про Джона Еддингтона Саймондса — Ґоссового друга по листуванню, що помер двома роками раніше.

— Із усіх, хто захоплено спостерігав за кожною деталлю його справи,— сказав Генрі,— ДжЕС, як називав його Вайлд, був би найбільш інтригуючою особою. Це могло б майже змусити його повернутися в Англію.

— Авжеж, він би зненавидів Вайлда,— додав Ґосс.— Стільки вульгарності та бруду[15].

— Так,— терпляче промовив Генрі,— але те, що вийшло на загальний огляд, захопило б його.

Саймондс мешкав переважно в Італії і писав із величезною, може, навіть надмірною, чуттєвістю про природу, мистецтво й архітектуру. Він став справжнім connoisseur[16] італійського світла та кольору, а також експертом із іншого, більш небезпечного, питання, що називав «проблемою грецької етики» — кохання між двома чоловіками.

Десять років тому Генрі та Ґосс так само жадібно обговорювали Саймондса, як тепер Вайлдів процес. Тоді Ґосс із меншою впевненістю спілкувався зі своїми владними знайомими, також існувало не вимовлене розуміння того, що розмови про Саймондса стосуються їх особисто, проте воно з роками потьмяніло.

Тож він припинив усі спроби пригадати свої відчуття, зупинившись на тому, що вона є особою зі сталими опініями та стійкими переконаннями, а коли Ґосс заглибився в розповіді про родинне життя Саймондсів, Генрі почав подумки змальовувати образ поетової дружини, наче портретист. Вона, за Ґоссовими словами, не схвалювала того, що писав її чоловік, адже заперечувала його захоплення Італією, що ним повнилися листи Саймондса; його гіперестетизм її лякав і, зрештою, вона зненавиділа чоловікову концепцію любові між чоловіками. Вона, сказав Ґосс, у вузьких межах кальвінізму почала шукати моральні цінності так само фанатично та хворобливо, як її чоловік — довершену красу. Ґосс зауважив, що подружжя лише дратувалося з інтересів одне одного і з часом місіс Саймондс почала мріяти про чернечу власяницю, як її чоловік — про грецьку любов.

Ґосс ліниво розмірковував про Саймонсів і не помічав, як близько до серця все це сприймає Генрі. У будь-якому разі історія так швидко й виразно склалася в голові Генрі, що він і не встиг би про це сказати Ґоссу. Він почав працювати.

Що коли б у такої пари був син — вразливий, розумний, чутливий до навколишнього світу хлопчик, якого обоє батьків дуже люблять? Яке виховання він би отримав? До яких поглядів на життя його б привчили? Генрі слухав Ґосса та ставив питання, з відповідей на які почав вибудовувати своє оповідання. Згодом початкові ідеї набудуть чіткості й завершеності, тож Генрі припинив думати про батьківські амбіції, коли мати хотіла, щоб син присвятив своє життя церковному служінню, а батько, щоб став художником. Натомість, Генрі вирішив зробити більш драматичним той факт, що мати, в бажанні врятувати душу дитини, всіляко оберігала сина від читання батькових творів.

Спочатку він серйозно розмірковував, чи не дозволити синові вирости галасливим невігласом, далеким від утілення материнських надій і батьківських бажань. Але потім, працюючи на самоті, коли поруч не було Ґосса з його розповідями, Генрі вирішив зосередитися виключно на хлопчикові, зробивши часові рамки оповідання драматично вузькими. А ще він введе до сюжету чужинця — американця, котрий буде захоплюватися творами батька, одного з небагатьох, хто здатен по-справжньому оцінити його письменницький геній. За задумом Генрі, батько міг бути поетом або романістом, може, і тим, і тим. Американця приймають дуже гостинно, він залишається з родиною на кілька тижнів, і за ці кілька тижнів дитина стає хворою та помирає. Американець усвідомлює дещо, чого не знає батько: уночі, коли хлопчик лежить хворий, мати потай приймає рішення, що синові ліпше померти. Вона сидить біля сина, тримає його за руку, але нічого не робить, аби зупинити його тихе згасання. Американець ніколи не розповідає про це письменнику, яким так захоплюється.

Генрі записав кістяк оповідання вночі, коли Ґосс від нього пішов, а потім уже розмірено працював у денний час. Він розумів, що цю історію слід писати з величезною делікатністю, і навіть тоді вона виглядатиме огидною та неприродною. І все ж таки, оповідь заінтригувала його, тож було вирішено спробувати заради висвітлення загальної ідеї зіпсутості та пуританства, а також невинності, до яких можна додати кілька типових для сучасності ситуацій, зображення яких теж його цікавило.

Згадалося, що Ґосс дуже налякався, побачивши оповідання на сторінках «Англійського ілюстрованого журналу»[17]. Він сказав, усі здогадаються, що йдеться про Саймондсів, а ті, хто не зрозуміє, подумають, що прототипом став Роберт Луїс Стівенсон. Генрі відповів, що оповідання написано й опубліковано, і його не цікавить, хто що подумає та кого впізнає. Ґосс і далі нервував, адже розумів, який внесок зробив він сам. Він наполягав на тому, що писати оповідання, використовуючи реальні факти з життя реальних людей, не є чесним, а швидше дивним і дещо підступним. Генрі відмовився його слухати. У якості помсти Ґосс перестав переповідати Генрі плітки, яких зазвичай мав цілий букет. Одначе друг швидко забув про свої протести проти мистецтва прози як дешевої експлуатації реальності та правди і знову почав переповідати все почуте від часу їхньої минулої зустрічі.

Коли Стерджес розказав Генрі, що Вайлдова дружина приїхала зі Швейцарії, аби особисто повідомити ув’язненому чоловікові про смерть його матері, Генрі знову замислився про долю їхніх дітей, які опинилися поміж двох протилежних сил. Він уявив себе та Вільяма біля вікна в женевському готелі «De L’ecu», коли йому було дванадцять, а Вільяму — тринадцять, і час, проведений у Швейцарії, здавався йому нескінченним горем: довжелезні години нудьги, вицвілі вулиці, почорнілі від часу провулки та внутрішні подвір’я. Генрі уявив Вайлдових синів — змінені імена, невизначена доля — як вони дивляться у вікно на материн від’їзд. Він спробував відгадати, чого вони боятимуться найдужче, коли настане ніч, ці двоє дітей у невблаганному місті з гострими та густими тінями, яким не зрозуміло, чому мати залишила їх на піклування слуг, яких мучать невідомі страхи, не усвідомлене знання та напівстерта пам’ять про злого татка, котрого кудись від них забрали.