Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Глава 9,

Цікаво те, що Марко у своїх вісім з половиною місяці, якщо і не розумів, що насправді з ним відбувається, то принаймні добре здогадувався, що вся ота веремія та халазія зчиняється саме довкіл його персони. Хіба що йому й на згадку не спадало поцікавитися чому. Рисочкою більше володіли почуття, які були тим жвавіші й виразніші, що більше нового для себе він відкривав.

Йому дуже подобалося, коли його, приміром, брали на руки. Принаймні, це завжди давало йому надію, що рано чи пізно в біганині за ним, яка супроводжувала його від самої появи на світ, комусь, либонь, прийде до голови поміняти йому памперса. Втім, відбувалося це, зазвичай, не тоді, коли він того потребував. І всі істоти, котрі з'являлися зверху й зависали над ним із майже завжди дурнувато-ласкавими виразами, настільки швидко в його житті мінялися, що не будили в нього ані довіри, ані поклоніння.

От і тепер не збудили в ньому ніякої радості три пари очей, що лупилися на нього згори: одні — багрянисто-попелясті, другі — крижано-блакитні, а треті — рухливі, карі, витрішкуваті, обведені коричневими тінями і не дуже розумні. Хоча тепле й відоме, трохи задавнене, відчуття сколихнулось у його невинній душі від жалісливого вигляду саме останніх булькатих коричневих очей. Бо ж, напевне, він їх уже бачив. Хіба що тоді вони були ще дурніші від залюблення в нього. І він уперше відчув студенець образи на ті булькаті й тепер чомусь не так аж дуже замиловані ним очі. Тому він потягнувся до них обурливо і погрозливо, з хниканням і з завзятим вигуком: «Ня-ня-ня! Де-вибли!» За його розумінням це мало означати: «Мамо! Де ви були?!» Та допіру, уздрівши реакцію не на жарт переляканої цим його порухом Манюри, передумав дутися та плакати. І щоб показати характер, про всяк випадок скривився крізь сльози в кривулястому іронічному усміхові. За тим відвернувся демонстративно і навмисне розкотисто, показуючи, що заграє до першого-ліпшого незнайомця, пирснув сміхотнею до багряних очей. І це була найбільша помилка. Бо його не просто взяли на руки, його згребли й швиргонули вгору мало не до стелі. І добре, що встигли зловити, коли він майже долетів до підлоги. А як упіймали, то знову шугнули ним догори. Закружляли з гиканням і свистом під потрісканою стелею з обвислими старими дротами, і то так швидко, що Марко мимоволі пожалкував, що йому давно не міняли памперса.

— Непоганий хлопчисько! — радісно прогудів Алм, приземляючись на підлогу в спальні злодюжки Манюри Бут.

— Не займай дитини, турку! Постав на місце! — екзекуторка вихопила в нього з рук малого та протуркотіла сиплим голоском до Манюри. — У тебе тут часом немає якоїсь чистої ганчірки, щоб замінити хлопцеві памперса?

Тільки від одного звучання цього приємного для вуха слова Маркові відразу стало веселіше, і він нарешті дозволив собі не просто всміхнутися, а безтурботно розхихотітися й потягтися рученятами до Мли. Стара почвара з ямкуватими щоками обсипаними срібною пудрою стала для нього цієї миті богинею.

— Тепер ви, пришелепуваті чоловіки, уторопали, з якого лиха плакала ця малеча?! — зраділа й собі Мла, яка колись, дуже давно, в людському житті була люблячою матір'ю та вірною дружиною. Позаяк до посутенілих якнайчастіше потрапляли незгірші на світі люди. Отож, старезна обмара промовила до Марка приголубливо, знімаючи з нього пелюшки: — Ох, ти мій малесенький! Ох, ти мій гарнесенький! Ти дивись, який у хлопця гарнюній півничок! А який пупчик! А яка ніжка!

Марко, що давно відзвичаївся від надмірних пещень, одразу трохи злякався. До того ж його розповили, і разом із прохолодою йому в душу вповз ляк. А ще від Мли, як і від усіх інших посутенілих, тягло студенцем мороку так сильно, що Рисочка про всяк випадок вирішив захиститися і випустив довгеньку зиґзаґоподібну цівочку просто в носа екзекуторці. Вірну служку Смерка це аж ніяк не потурбувало. Та й цівка від носа Мли не відбилась і не залила їй усього обличчя, а пронизала її блідо-сіру парсуну наскрізь і ляпнулася калюжкою на підлогу, достойній панії до ніг. Це найбільше вразило малого. Він спочатку затих, а потім так гірко захлипав, що навіть Мла розгубилася, думаючи, що зробила щось не так. А коли второпала, що саме малого налякало, то заливчасто розсміялася з його реакції на просочування кривулькуватої цівки крізь її припудрену фізію.

— Гі-гі-гі! Ач який недурненький! — гиготіла Мла.

— Ги-ги-ги! — трубним басом приєднався до неї Алм.

— Го-го-го! — загуділа своїм прокуреним низьким контральто Манюра і раптом, несподівано для самої себе, намацала купу памперсів у шифоньєрці біля дитячого манежу. Один із них, по-дурному шкірячись, вона вже м'яла в руках, не знаючи, куди його притулити.

— А ти чого гогокаєш? — раптом обурилася Мла. — Це ж тобі раніш за нас усіх треба було здогадатися, що дитині треба памперса поміняти! Ти ж тепер у нас мама!

— Так я ж і… осісьо… — сказала Манюра, та все ж слухняно простягла Млі памперса.

— Ня-ня-ні! — закричав весело Рисочка і ще голосніше розреготівся.

— Так-так, нікудишня у тебе няня, хлопчику! — потвердила Мла. — От я, маленький мій, колись була кращою мамою, аніж ця злодіячка! Правда, давненько це було! Років так із дві тисячі триста з великим хвостиком тому, і то — у Давній Греччині!

— Навіщо всім знати подробиці твоєї біографії?! Для екзекуторів це заборонена до розголошення інформація! — занервував Алм.

— А хто її розголосить?! — не вгавала ображена Мла. — Оцей обмарний привид у подобі курдупеля Манюри?!

Хто такому чуперадлові з судимістю та куделею на голові повірить?

— Я трєбую звінєній! — раптом зарепетувала Манюра, а потім відступила на крок від дитячого ліжечка і заговорила професорськими фразами Острихія, знову беручись за голову: — Що це за слова огидні вилітають із мого рота?

Алме! Мло! Невже моє перетворення на цю потвору буде цілковитим?! А, можливо, і безповоротним?!

— Ми цього не знаємо! — в один голос відповіли екзекутори.

— Як же я з таким низьким IQ, що є в цієї коротухи, виховаю цього типчика… цього Смужечку?!..

— Рисочку, — виправила Манюру Мла. — І потім, IQ не залежить від короткості ніг.

— Рисочку… — погодився Тронь і затремтів усією своєю посутенілою сутністю, аж тіло Марії Бут забилось дрібним дрижем. І з горла кишенькової майстрині вирвався лемент: — Їй Смерку! Завіщо ти мене зробив бездушним, тупим, неосвіченим злодюжкою, як цяя Маруня!

— Ма-ню-ра! — ще раз переправив його цього разу вже Алм, потім витягнув у себе з вуха мобільного телефона з немалим екраном, увімкнув його і сухим канцелярським голосом заходився читати:

— Манюра, вона ж Маня, вона ж Марія Прокопівна Бут, по вуличному Котигрошик, 1984 р. н., 29 лютого, батьки — п'яниці, померли: батько Прокіп Кіндратович, упокоївся 90-го, мати Килина Гнатівна — 2000-го. (Ремарка: обидва дали дуба першого січня після шалених новорічних літроболів смердогону…)

— Говори по-людськи! — обурливо перебила напарника Мла.

— А я саме по-людському і говорю, — оскалився своєму жартові Алм та все ж виправився, як міг: — Обидвоє спустили дух першого січня після шалених новорічних вакханалій. Манюра Бут: один раз проходила як підозрювана в справі щодо систематичних пограбувань косметичних і пивних кіосків; п'ять років тюрми умовно за викрадання рогатої худоби і бронзових літер «Л» та «К» зі стели з назвою міста, що стоїть при в'їзді до Луцька із західного напрямку; двічі розлучена, під час останнього розлучення відсудила в колишнього чоловіка Стася Антонійовича Віногрона половину цієї хати!..

— Стоп-стоп-стоп! — зарепетувала знову Манюра. — То це означає, що цей Ві-но-гро-на проживає…?!

— … у другій половині, за стінкою, — лагідно, як до хворої, доказала за Алма Мла.

— Він викладач музики і співів у профтехучилищі..

Поляк, чорний археолог, диґґер… — поблажливіше додав екзекутор.

— З цього місця прошу докладніше… — занепокоївся іще більше Острихій-Манюра.

— Розкопує підземелля Луцька і без ліцензії та реєстрації турмаршруту водить по них екскурсії. А коли охочих до екскурсій немає, перевдягається в сліпого й грає на гітарі в підземному переході «на шляпу».

— На десять років старший від Манюри, — з робленою сумирністю докинула Мла.

— Навєрно, таки п'є?! — з острахом спитала Манюра.

— Після того, як почав грати на весіллях — тільки кефір, — відповів Алм.

У Манюри побіліло лице. Навіть товстий шар тонального крему на її маленькій мармузі не міг того приховати. А двійко широко розкритих, удавано чесних, інколи аж до безглуздя, очей тільки побільшували виразистість її переляку.

— От! Саме така гримаса була в Манюри на суді, коли вона стверджувала, що її другий чоловік пиячить і б'є її! — солодощавим голоском промуркотіла Мла.

— Продовжувати? — запитав Алм.

— А хто був її перший чоловік? — боязко запитав Острихій-Манюра.

Алм із Млою переглянулися. Це тривало так показово і так довго, що лишень-но екзекутор підняв пальця, підготовлюючи свою відповідь широким театральним жестом, як Манюра не втрималася і знесилено промовила:

— Не треба… Мені краще більше нічого не знати.

— І все ж я тобі залишу всі її біографічні дані й таємні вказівки про твою операцію. Вони виникатимуть на цьому мобільному, коли ти того захочеш, і для всіх, крім тебе, будуть невидимі. Ти їх мусиш читати регулярно. Особливо те місце, яке стосується малого, Шафарки і її Брами! — сказав Алм.

— Сьогодні для мене забагато інформації. Не треба, — тільки й повторила розчавлена злою реальністю, геть приголомшена Манюра Бут, по-вуличному Котигрошик.

— Треба, інакше Віногрона тобі не повірить. І остерігайся розмов про Браму Шафарки. Бо він здогадується про секрет Брами. І зі своєю Манюрою про це вже ділився. І якщо ти чогось на цю тему не знатимеш, то труба діло!

— Брама? Шафарки? Вимовити важко! Я чув про цю штукенцію. Але ж це просто гарна легенда!

— Вона існує. Та ніхто з нелюді її ще не пройшов… Тому й легенда, — доточила повчально Мла.

— І я думаю, у твоїх інтересах знати більше про обставини й деталі твого завдання. Приміром те, хто і за що пришив Манюру в тролейбусі, не може тебе не хвилювати! — вторував екзекутор, шукаючи в захаращеній кімнаті, куди б можна було покласти мобільного телефона з біографією Манюри і з секретними даними про її місію. Врешті, не знайшовши нічого більш підходящого, він прилаштував телефона в кутку кімнати на купі пластикових пляшок від дитячого харчування.

— Я стомив… стомилася від людської дійсності… — безнадійно промимрив Тронь, він же — кишенярка Бут.

Тим часом, поки дорослі між собою гарикалися, Марко радів звільненню від ненависного мокрого, як хлюща, памперса й вигадував першого у своєму житті віршика. Він був коротким, і коли б Рисочка вмів говорити, то віршик прозвучав би так: «Хочу скік! І хочу скок! Підставляй мерщій горшок!» Охоплений радістю творення, хлопчик навіть спробував був поділитися цим «віршоскоком» з Млою, але в нього вийшла звукова нісенітниця: «Цюцю кік… І цюцю кок! Підьтятяй месій осьок!»

— Природжений Цицерон! — забасив радісно Алм.

— Ні, Горгій! У нас у Греччині був славний ритор Горгій! З рудою бородою і руками, як у бугая ноги! Коли він виголошував промову, то ними ніби місив повітря! І від того зривався такий вітрисько, що всі жінки мусили свої хітони і гіматіони пришпилювати додатковими шпильками! Хі-хі! Інакше їх задирало тим вітрюганом вище голови! — проторохтіла весело Мла.

— На Смерка, Мло, ти згадуєш нісенітниці? Прости Смерку, що згадав твоє ім'я всує, — затягнув Алм, шикаючи на свою колєжанку. — Для чого і для кого ти хизуєшся своїм давньогрецьким походженням? Ми всі колись були такі, як він! — Алм глянув на Рисочку з розчуленням.

— Тим утішніше дивитися на нього! Тим миліше йому про себе розповідати!

— Що ж тут приємного?

— Приємним є вже хіба те, що дивишся на нього, як на себе самого в минулому! І радієш від того, що ще можеш перейнятися і запалитися, побачивши істоту, яка вміє по-справжньому плакати і сміятися..!

— Кстаті сказать — і стікати кров'ю, і вкриватись потом, і… — знову напівсуржиком рішуче затарабанила Манюра.

— Стули пельку, щипачихо! — прикрикнула на Манюру Мла. — Тебе тут ніхто не питається!

Манюра не збентежилася й завела мову, послуговуючись академічним штилем професора Острихія Троня:

— Перепрошую — ти це кому кажеш? Я не лише Ма-ню-ра, я ще й високославний професор Тронь! І прошу в моїм домі так більше не висловлюватися!.. Друге — не забувай, Мло, що я — ще й матір! І якщо вже до діла, то якого лукавого ти встромляєш свого носа в пелюшки моєї дитини?! І третє, я мушу завважити, що я вже більше години перебуваю в подобі Манюри, себто, такої не такої, а все ж — людини! І всі ті переймання і запалення почуттями, про які ви тут торочите, я вже потроху так само відчуваю! І тому можу вам достеменно нагадати, чим люди відрізняються від нас!

— Чим?! — в один голос запитали спантеличені екзекутори.

— Виявом жалю, шановні екзекутори! І милосердям!

— Все! Баста! — спалахнув і без того сизуватий від напруги Алм. — Ми загралися! Ми, Мло, переступаємо всі застороги Паморок, за які, до речі, самі приставлені карати заблуканих провинників-посутенілих. Тому негайно кладімо цьому край! І заходжуймося діяти згідно з нашими приписами і циркулярами!

— Як?! Знову приписи?! Та ти ж мені вже був їх прочитав дуетом разом із Великим Смерком! Хіба тих циркулярів не досить?! — зарепетувала Манюра.

— Є уточнення, додатки, доповнення!

— Усе, як має бути в Смерковій офіційній канцелярії! — весело процвенькала екзекутора.

— А як має бути?

— Має бути, як належить! Раптом бухгалтерська ревізія? Чи авдит? — забулькотів Алм.

— Тому ти підпишешся зараз своєю сутністю! — просичала Мла.

— Своїм паморочливим єством! — уточнив Алм.

— Після цього присуд, як і вирок, відбуватиметься негайно, будь-де й автоматично! — констатувала Мла.

— Відразу і на місці твого злочину!.. Уявляєш, яка оптимізація покарання?! Це ж нам у майбутньому полегшить роботу!

— Ви що, здуріли?! Ви цим підписом караєте мене вже наперед! А раптом те, що я зроблю, буде спричинене доконечністю чи випадковістю?! Хіба це злочин?! Я вимагаю дотримання законів посутенілих! Я обстоюю своє право на Суд Ночі! — заволала від страху Манюра.

Екзекутори наче води в рота набрали. Й одразу, немов за чиєюсь командою, зробилися невмолимі, неприступні й непохитні. Від такої їхньої реакції Манюра знітилася і перейшла майже на шепіт:

— Та й я ще й не намірився… не намірилася навіть вчиняти будь-що чи… тим паче — злочин!

— Що ж! Ми чекали на таку відповідь, — скрушно і приречено хитнув головою Алм.

— І щоб ти не намірювалася ніколи в майбутньому — ліпше змирися зараз! — сказала Мла, одним махом опиняючись за спиною нещасної Манюри, по-вуличному Котигрошик, й укрила їй плечі чорною імлою, що скувала її міцними невидимими путами. Алм між тим по-діловому вистромив свою руку з рукава плаща, неабияк подовжуючи її, і поклав долоню на чоло Манюри. Молода жінка, як китайський бовванець, заплющила очі й закам'яніла. Рука Алма вкрилася сиротами, і з тих сиріт почали вимальовуватися літери, які, ніби самі собою, складалися в речення. Щоправда, вони проносилися по шкірі руки Алма з неймовірною швидкістю, і їх годі було прочитати. Але найголовніше те, що літери і речення, сповзаючи з руки Алма на зморщене від напруги чоло Манюри, закарбовувалися там у вигляді мигтливих кривавих слів-синців. Тому деякі з них там усе ж можна було і прочитати. Найвиразистіші й найчіткіші на вузькому лобику торбохватки вимальовувалися такі:

«Манюро-Острихію, мусиш зробити з хлопця посутенілого, а сама зобов'язуєшся не стати людиною! Якщо ослухаєшся — тричі будеш розсіяна і довіку мучитимешся на тім світі, який, як тобі відомо, все ж таки існує!..

…Мусиш пройти з Марком крізь браму Шафарки і дістатися… А тільки тоді сядеш праворуч мене й керуватимеш усім Чорним Півміррям, що стане Весьсвітом. А як не пройдеш чи не погодишся… Розсіяння й розруй духу твого неминучі з нащад і до кінця віку Чорного Півмірря, Засвіту і Світіні…

…Звітувати щогодини, цілодобово і до кінця акції! Тотальний контроль потоку твоєї свідомості! До тебе приставляється контролер! Усі злісні думки будуть ним висмоктані з твоєї сутності!.. Інформація топ-секретна! Розголошення заборонене! В противному разі — повторюся — негайне й тотальне розсіяння і розруй на місці без права відновлення твого посутенілого тіла для справедливого Суду Ночі з нащад і до кінця віків…!!!»

Урешті-решт літер і речень, що напевне потрапляли у підсвідомість кишенярки, стало так багато, що вони вщерть заповнили все дрібне личечко Манюри, і шию, і руки. Їхні боки й завиванці, коми і крапки, знаки оклику і лінії, схожі на скандинавські руни, індуїстські символи і кабалістичні знаки повзали кривавими слідами тілом Манюри-Острихія, випинаючись з-під одежі й під її шкірою, немов якісь гадюки, спотворювали її видочок і вивертали їй носа, щоки і щелепи. Білий гольф, куці фіолетові бриджі з великими ґудзями болотяного кольору напиналися з-під споду й ходили ходором. Навіть кулю-куделю то видовжувало, то сплюснувало, роблячи її подібною то до присадкуватого гарбуза, то — до гарбуза довгуватого. Наприкінці кожного речення Манюра автоматично хитала головою і проказувала в напівзабутті одне слово: «Присягаюсь…»

Проте особливо її можна було пожаліти тоді, коли Алм відсмикнув від чола нещасної долоню, і з його рукава виповзла здоровенна лискуча чорна п'явка з одним великим малиново-багряним оком на кінці її хобота-присисальця. Вона зі смачним прицмокуванням і плямканням стрибнула Манюрі на голову, встромила присисальце в її круглу куделю і заходилася висмикувати з неї волосину за волосиною. В такий спосіб кровопивця влаштовувала собі в куделі нещасної жінки кубельце. За один-два посмики сисальця на підлогу полетіли шматки вискубаної вати і клапті картонної коробки від заморожених вареників з капустою. Манюра від тих карколомних маніпуляцій скрикнула й прокинулася.

— Прости нас, Острихію! Завдання в тебе нелегке, і ми змушені були приставити до тебе контролера! — сказав геть по-товариському Алм.

— Ти добре знаєш, як би злочинці не каялися після злочину, а справи вже не виправиш, — просичала Мла.

— Хай! — пробелькотів до решти забембаний і ошелешений настановами Смерка Острихій-Манюра. Поступово жах, що скував його, відлягав, і він заходився судомливо общупувати своє нове тіло.

— Що — хай? — спитала, недотямкуючи його відповіді, Мла.

— Як так, то й так, — приречено усміхаючись, відказав Тронь. Заплющив очі, ворухнув сухим від страху язиком і сковтнув рештки слини.

— Так-так, — догідливо пробуркотів Алм і з мудрим виглядом врік: — Плювка не підхопиш, слова назад не вернеш!

Тим часом п'явище незрушно присмокталося присосками в щойно видлубаному в куделі Манюри кубельці й одразу притихло. Для більшої конспірації кровососка прикрила волоссям отвір своєї криївки і звідти хижо й недовірливо блимала на нещасну малиновим оком. Щипачиха, у єстві котрої окошився всезнаючий професор Тронь, добре знала, що то таке «контролер», і тому її дії були моментальними, хоч і конвульсивними. Вона безумними очима заглипала по кімнаті, виглядаючи, де ж примостився той бузувір. Осоружну бридоту Манюра помітила майже відразу. Бо відображення п'явки, що світила малиновим вирлом, легко можна було розгледіти у відбитті екрану старого телевізора, що стояв запилюжений у кутку кімнати. Вочевидячки, те око слугувало їй одночасно і за писок, оскільки з нього жовтими згустками на підлогу стікав смердючий в'язкий слиз. Манюра скрикнула від жаху, метким рухом кишенярки встромила руку в куделю і вхопила п'явку за хвоста, щоб викинути її через відкриту кватирку на вулицю. Але кровожерка блискавично увіп'ялася своїм око-ротом у мізинця Манюри. Жінка скрикнула. Кровопивця, немов помпою, із чавканням глитнула з неї добрячий ковток крові, ремиґнула і задоволено облизала свого око-рота чорним роздвоєним язиком, втягуючи каламутне нагодоване вирло разом із кров'ю Манюри в глибину драглистого тіла.