Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Глава 1,

Попервах було темно і тепло.

І він не хотів нічого міняти. Йому було добре й затишно. Хоч інколи допікала запашиста рідина й тиснява. Рідину він хапав своєю діркою, що плямкала і коли-не-коли гикала. Інколи голосно й противно. Інколи приємно і ситно, нарощуючи масний жирок у його середині. А тиснява давала йому опертя і дозволяла тицятися й буцатися, перевертатися, крутитися і не боятися застрягти в рідині. Бо ж геть усе було поряд і було цілком очевидним.

Бачити — він ще не бачив. Проте сприймав колір, тьмяність чи яскравість. А часом відчував чиюсь увагу. Вона виникала звідусюди. Хтось невидимий і рідний весь час спізнавав його і за крайньої потреби міг заступитися.

Ще він чув звуки. Іноді дуже приємні, які відлунювали в його живій темряві, бриніли і були доволі чіткими.

Йому здавалося, що їх видобуває його ж єство. Але це було не так. Бо, повторюючись, ці приємні звуки розніжували його, заколисували. І він уже хапав дрімки, а вони ще линули й занурювали його в сон. Йому снилося щось зовсім не темне. Якісь пруги і кола з іскристих червонястих ліній.

Бувало, звуки ставали неприємними. Особливо ті, що долітали здалеку, коли хтось чи щось угинало живу темінь і чавило його. Деякі з них він навіть запам'ятав: «При-бе-ри ко-пи-то, му-флон!» або: «Від-чи-ни две-рі! При-чос-ку за-жа-ло!»

Потім було світло. Світло… і страшно… і сухо. І прийшло воно все відразу. З іще більшою тиснявою і тичбою. З його несамовитим криком, який він сам почув уперше. І якого злякався й замовк. Потім гикнув. Тоді ворухнув діркою, що відповідала в нього за видобування вереску і надування слинявих пухирів. І враз краї його діри вловили щось духмяне та довге. Те духмяне негайно проскочило в дірку і хутко вдерлося йому в нутрощі. Поклекотало там, надимаючи його ізсередини. Та так сильно, що трохи нижче від того місця, яким він дивився, виріс невеличкий рожевий горбик-купинка із зеленою закарлючкою на вершечку. Нараз духмяне саме вискочило з нього через ту ж дірку для вереску й пухирів. Од несподіванки він принишк, стискаючи щодуху краї діри. Але вона йому не підкорилася і знову розчепірилася в шаленому крикові. Тієї ж миті довге й духмяне іще раз знагла вдерлося в нього.

Отут уже переляку його не було угаву. А оскільки це повторювалось і повторювалося, і духмяне влазило в нього, і вилазило з нього безліч разів, то його ляк швидко переростав у жах…

Ще страшнішим видалося світло, яке було яскравим, однак таким недосяжним, що йому захотілося його наблизити до себе. Втім, як він не намагався вхопити світло за жмутики променів, воно щораз більше віддалялося від нього. І він стомився, і зажурився за вологою пружністю і за живою темрявою. Бо тоді м'якість була силою, а ніжність відзначалася незламністю й непохитністю. І якби не присутність невидимого погляду, що так само підживлював його і в цьому, повному кольорів і протягів просторі, він би розплакався.

Хоча плакати було ніколи. Дуже скоро над ним зависли дві обрамлені білими колами коричневі плями, що кліпали і чимось нагадували йому живу темряву. Вони випромінювали тепло. І відразу потяглися до нього двома м'ясистими червоними балабухами, цілуючи його з прицмаком у те, чим він дивився.

А ще все його єство налилося ваготою, ніби щось невидиме причавлювало згори. Він пробував опиратися, безладно метляючи своїми чотирма відростками на всі боки. Пробував підняти ту свою частину, якої він не бачив, бо сам нею дивився. Але невидиме тиснуло і на неї, і на відростки, якими він навчився обхоплювати рожеву купинку із зеленою, перев'язаною ниткою, закарлючкою на вершечку. Від безпорадності він рюмсав. І, щоб заспокоїти його, коричневі плями заходилися встромляти йому в дірку для вересків і пухирів щось велетенське, рожеве, з коричневим солодким пипцем на самому кінці. З пипця сочилася смачнюча білина, яку він відразу розвозив на всі боки і через це ніяк не міг налускатися нею. Тому його почала турбувати каверзна думочка, що смачнючу білину він смокче не тією дірою.

Іще він не міг узяти втямки, чому його купинка із зеленою закарлючкою на вершечку сама почала надиматися, перетворюючись на велику рожеву гору. При цьому гора, однак, не здувалася, навіть якщо духмяне й покидало його нутрощі. І тоді в його утробі щось булькало й боліло. А потім саме із пшиком виривалося з його низу, з іще однієї дірки, яку він, як не силкувався, а побачити не міг. Хоч саме вона після чергового рекотня приносила йому відчуття неабиякої полегкості. Тому він іноді вже подумував: «А чи не краще було б смоктати солодку білину нижньою дірою?»

Спливав час. І він навчився розрізняти кругле рум'янисте тло, на якому кліпали дві коричневі плями. Нижче від них зяяв отвір із двома рядками білих зубців, які знизу і зверху прикривали червоні балабухи, що витягувалися в трубочку й любили прилипати до нього, хапаючи його за все, за що тільки могли. І тоді з отвору чулося миле, яке він почув ще в живій темряві, шепотіння: «Мар-ку-сю! Со-ло-денький мій!» А коли лунала фраза: «Не плач. Ма-ма за-раз дасть мо-ні!» — відразу ж у його дірку встромлялося велетенське м'яке й коричневе на кінці. З пипця текла солодка білина. І немислимо хотілося спати. Усе негайно вгамовувалося. Світло зникало, поступаючись темряві. Темрява — світлу. І одного дня зелена закарлючка з купинки так само кудись зникла. А як і коли це сталося, він і не помітив…