Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Глава 11,

У двері постукали, і Матінка Люція тяжко підвелася. Вона вже кілька днів поспіль не могла заснути. Їй умакітрилося, що вона когось згубила, чи, можливо, щось. Тому після роботи щовечора бродила містом у пошуках і, угледівши якогось бідолашного дворового пса, купувала його у випадкового перехожого. При цьому казала: — Я купую у тебе його життя!

Перехожий гроші брав і швидко накивував п'ятами, бо ж знав, що собака, якого в нього купують, був нічий.

І так сновигала вона до ранку, і щоразу марно. А коли приходила додому, милася, автоматично сьорбала чай чи каву і чимчикувала на своє торговище. Надходив вечір наступного дня. Вантажник Ігор, студент-вечірник в окулярах-«шнобиках» з великими діоптріями, відвозив частину її неспроданого товару до винайнятого під склад гаража. А вона, нехтуючи запрошенням колежанок-торгівок почастуватися міцним напоєм, знову простувала бродити містом.

І того ранку, коли постукали у двері її хати, Люція вже тинялася містом сьому ніч, тому ледве трималася на ногах. Продавчиня дуже змарніла, бо щоночі стояла годинами біля кущів дерези, що росли на валах замку Любарта, і марно намагалася щось пригадати.

Матінка підійшла до дверей і ледве їх прочинила, відтягуючи з неприємним скреготом собачку старого заіржавілого замка. За дверима нікого не було. Тільки осінь шаруділа мертвотно блідим листям, яке вихорцем крутилося на ґанку. Бідна Люція була так сконцентрована на своєму горі, що не завважувала того чудного, що діялося довкола з природою, світом і людьми. А діялося таке: майже щоночі, о другій годині, край неба спалахував сонячним промінням. І то де — у Луцьку, в місті, від якого до полярного кола більше чотирьох тисяч кілометрів. І ясна річ, про білі ночі в цьому місті ніхто і ніколи й подумати серйозно не міг. А ще листя на деревах не жовтіло, а просто облітало, і на землі з зеленого ставало брудно-блідим, уночі спалахуючи тьмяними полисками фосфору. Втім Матінка Люція усього цього не бачила. А переляканих і ошелешених людей, котрі стрічалися їй у нічному Луцьку, бо бігли на вали замку дивитися в нічному небі на ядучі снопи променів десь далеко за горизонтом схованого сонця, вона сприймала як таких, котрі так само щось загубили і драпцювали собі те «щось» шукати.

— Ви не хочете мені нічого сказати? — питала вона в деяких.

— Що? — перепитували її.

— Я ж так не скажу сама собі, як ви скажете мені? — питалася ніяково Люція. На неї дивились, як на божевільну, і бігли собі далі.

— Дарма, що змовчали, — казала їм услід і додавала: — Чесним самим з собою може бути тільки божевільний.

Тому, коли Люція відчиняла двері на стук, то думала, що то до неї прийшли сказати щось хороше. Може, то був її дядько з села Нобель Зарічнянського району? Вона колись гостювала в нього, років у п'ять, коли мама ще була жива. Люція його ще відтоді пам'ятала як дуже старого і немічного. Сусіди, тримаючи під руки, водили дядька двором поміж незліченної кількості птаства, різного — від карликових півнів і синичок з козодоями до яструбів, чапель і кречетів. Дядько глядів на маленьку Люцію і всміхався. І на виду був якийсь темний, такий старий, що крізь сітку зморшок не видно було його виразу. І все хотів нагодувати її якоюсь кашею із золотистої пшениці. Пальцем своїм покрученим у неї тицяв. На пальця зварені зернини накладав і їй малій простягав, щоб куштувала. Неначе кутею годував. А була ж тоді весна. Яка кутя весною? І мама їй заборонила їсти. Сказала, що від тієї каші тільки горе саме. Чому горе?..

Люція думала і думала. І весь час із болем нагадувала собі, що в неї нікого немає. Тільки дядько отой Семирій Риз, що в Нобелі. І чи живий він ще? Вона послала йому була гроші, які невідомо звідки в неї взялися, а від нього відповіді досі немає.

Війнув осінній вітер, розметав мертвотно-бліде листя на ґанку, і Матінка Люція побачила якесь путо чи сильце. Воно було сплетене з великої кількості сірих грубих мотузок і хаотично зв'язане, як сітка, великими вузлами. Люція спробувала відкинути його ногою, але сітка зненацька немов сама прив'язалася до носака її капця. «Що за дивина?» — подумала стомлена жінка. І, не маючи сили зняти мотузяні узи, повернулася до кухні та недопитого чаю. Хоча допити їй свій уже застиглий чай того ранку так і не вдалося. Юрмисько котів і трійко псів, яких нещасна Матінка купила у випадкових перехожих, забачивши сітку з мотузки, з гавкотом і виском кинулися з кухні навтьоки.

Люція, якою виснаженою не була, а все ж здивувалася і собі глянула униз на свою ногу. На носаку капця, там де допіру була плетена сітка, у неї сидів крук, чорний, як ніч, з лискучим, неначе намащеним ваксою, дзьобом і такими ж смоляними зіньками.

Він чіпко вхопився пазурями в ногу Люції і сичав, як змія. Хоча при цьому вираз його пички із дзьобастим закрутом і невеличким чубчиком на голові був доволі допитливим.

— Дзюба! — сама не знаючи, чому, озвалася до нього жінка, називаючи по імені, і враз пригадала собі, що такого ж крука вона бачила в дядька колись у своєму дитинстві.

Крук смішно настовбурчив на шиї пір'я, покрутив головою, ніби від задоволення, розкрив дзьоба і гавкнув.

За усі ці сім діб Люція вперше усміхнулася. Крук гавкнув іще раз. Потім іще і заплигав по дерев'яній підлозі, високо підгинаючи лапи і шкрябаючи по дошках пазурями.

— Гав! — гавкнула, граючись, і Матінка Люція.

— Гав-гав-гав! — позбігалися до кімнати три різномастих дворових пси, яких вона купила у випадкових перехожих. Вони враз стали забіякуватими, бо відчули прихисток у нової господині й тепер ладні були відслужити їй за це своїм життям.

— Перестаньте! Це свої! — прикрикнула на псів Люція, розсміялася і дала пальцем щиглика по закрученому дзьобу крука.

— Ух-кху-кху! — зарепетував Дзюба, наче розреготався на все горло, замахав крилами, схопив Люцію за поділ сірої спідниці й потягнув до дверей на вулицю геть із хати.

— Дзюбо! Відпусти мене! Я ж іще й чаю не пила! — загукала на нього жінка, та все ж піддалася й пішла за ним. Верескливе і розгавкане юрмисько псів із котами посунуло за своєю господинею і дивакуватим птахом.

Найперше вони прийшли до валів замку Любарта. Був холодний ранок. Озлілі від важких снів і марнотних справ люди метушилися довкола своїх яток, лотків і торгових наметів. Ринок підступив вже зовсім близько до стін замку. У деяких місцях схили були захаращені купами викинутих гнилих помідорів, динь, кавунів, баклажанів, різного мотлоху, коробок і поламаних ящиків. Оси сичали вже від рання, хмарами пронизуючи холодне, сповнене світла та мокроти повітря. На сході бовваніло сліпе мерзле сонце. А промені облизували мокрими мацаками спітнілі лиця торгівців.

— От-хкх! — прокричав крук, звертаючись до пристаркуватого равлика у строкатій халабудці.

— Мені не велено заговорювати до людей, — відказав Дзюбі слимак і вже думав сховатися до своєї будки, як Дзюба тюкнув його. Легенько, по-дружньому, немов поплескав по плечу.

— Ду-же трхе-ба! — на додачу сказав крук. І Люція, котра з подивом дослухалася до крякання крука і белькотіння равлика, могла заприсягтися, що вони між собою розмовляють. Хоча про що, вона так і не розуміла.

— Це ти сказав? — спитала вона крука. Той настовбурчив пір'я круг шиї і більш нічого. Тільки лукаве око хитро мружилося з-під брови, закриваючись третім сірим повіком.

— Ну, якщо дуже треба, — промимрив крукові равлик і знехотя заговорив людською гутіркою до Люції, киваючи ріжками і поволі видираючись на вершечок куща дерези:

— Люди забули свою пам'ять, — проказав він до отетерілої жінки, котрій його слова причувалися так, ніби невідомо звідки і ким були промовлені. Їй здавалося, що вона їх чує разом із запахами простиглої осені.

А равлик вів далі:

— Вони мучаться забутими ділами та невдачами. А ти, люба моя, при пам'яті. Ти не проміняла ще себе на торговиці. Тобі треба знову навчитися любити, щоб нагадати собі найважливіше!

Слимак витягнув ріжки і позіхнув. Для нього ці слова були утертими й звичними, хоч і вічними.

— О-тсе всхе? — обурився крук.

— Почекай, замазуро, я вже сьомий раз за своє життя обповзаю замок, а таких скорих, як ти, ще не видів. Хай вона второпає спочатку те, що я їй сказав.

— По-кха-жи їй! — проварнякав крук і загрозливо наставив на слимака та його строкату будку свого здорового горбатого дзьоба.

— Уф! Ну, добре! Тільки з поваги до Семирія Риза, ну і, звісно, до тебе, як його іпо…сь… сі… — і тут равлик забелькотів якусь абракадабру і хоч-не-хоч, випустив цівку слизу, що швидко роздулася в чималий пухир. На його блискучій поверхні Люція побачила свого Марка і згадала. Згадала майже все і навіть те, що продала його панству Пущинських. А ще вона розгледіла, як її третій синочок рученятами віддер пасмо світла від смуги тіні й поліз у тоненьку щілинку, що утворилася поміж ними.

— Я згадала! — скрикнула від невимовного щастя Люція й несподівано для себе самої мовчки заридала. Її язик у млу ока став колом і обріс рудою шерстю. А саму бідну жінку заціпило і скрутило.

— Тькху! Тькху! Тькху! — тричі плюнув у її перекошене обличчя крук, і шерсть розлетілася рудими пушинками, язик пом'якшав і вповз назад до рота, а Люція з полегкістю вдихнула повітря.

— Я знаю, знаю, де його шукати! — захвилювалася Люція і побігла в сіру вуличку з хатинками, розштовхуючи крамарів і покупців, розганяючи напівсонних мух і злих ос. Вона згадала стареньку з візком і волошковими очима і точно знала, що саме вона допоможе їй шукати її Марка.