Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Глава 5,

Перші тілесні відчуття людини завжди сильніші, ніж відчуття, сформовані під час виховання і ті, які ми усвідомлюємо впродовж життя. Візьмімо, приміром, незвичайний випадок, що трапився з відомим представником наукового світу. Після того, як на лівій долоні високославного професора філософії Острихія Троня виросло шість зеленкувато-чорних волосини, у нього, можна сказати, немовби заново з'явилися перші фізіологічні рефлекси. Скільки разів він говорив сам собі не дивитися фільмів жахів! Скільки разів рахував до тисячі білих баранців і викидав у сміттярку осоружні DVD, а все ж не міг позбутися невідчепливої звички. Потай від усього світу, десь аж за північ, засуваючи щільно жалюзі й вимикаючи звук, він вилуплювався на барвисту жахалку, що мерехтіла на заїждженому DVD-плеєрі у вітальні. Не треба думати, що на схилі літ професора Острихія Стефановича Троня кинуло в дитинство. Ні. Навіть, зовсім ні. Пояснення лежало на поверхні. Треба було лише підзирнути за тим, як професор дивився DVD-плеєра й реготав від побаченого жахіття в шапку-вушанку чи в подушку, аби не розбудити подружжя молодят, що мешкало за стіною.

Троневі шалено смакувала та жасна опівнічна бовтянка, і дивився він її, як щось найсмішніше у світі, як найкращу комедію. І найбільше його тішила остання крапочка в кіномордуванні, яку неодмінно ставив кожен режисер. Вигляд це мало приблизно такий: він, чи вона, чи воно, якщо мордування здійснювалося чимось не зовсім людським, обов'язково отримувало насолоду та задоволення від спожитого, розірваного чи відкушеного. Тоді страхопудло вигравало колючим хвостом чи клацало мільйоннозубою щелепою, чи било пазурами в розпашілу слизяву грудину, чи тріумфально задирало до неба довгого залитого кров'ю язика і ревло пісню перемоги над здоровим глуздом. Це втішало професора й аж потрясало ним від стримуваного сміху та приглушеного реготу…

І професор Тронь зовсім не переймався тим своїм зболеним, а можливо, й диким поглядом на порядок людських речей, як це могло комусь видатися, якби цей хтось таки зазирнув крадькома до вітальні о третій ночі. Професор знав, що людям, як істотам найвищим у тваринному світі, дивитися на це безугавно-п'янке страхолюбство — захопливо-моторошно, щемливо-солодко і знадливо-бридко. Їх хвилює, якщо хтось кричить, скиглить, б'ється у корчах, упріває, вирячує в несамовитому перелякові очі, облизує пересохлі губи, розчепірює від страху рота до вух. А професора від цього жахітливого ілюзіону лишень хапав гомеричний сміх, бо він був самий тільки дух. Професор Тронь був обмарою, чи простіше сказати, посутенілим привидом — і вже давно. Мабуть, років так із триста п'ятдесят, а може, й трошки більше… Тому й рости чи змінюватися в нього на тілі або ж у душі нічого не могло. А тут, бачте, вистромилось, і де саме, у якому місці — прямісінько на самісінькій долоні — цупкий, зеленкувато-чорний кучерик волосся.

Помітив він ці волосини зранку, перед тим, як виходити на лекцію, коли духмарився туалетною водою (зауважимо — привиди люблять запахи). По щоці раптом щось дернуло.

— Ой! — вигукнув він і здивувався. Бо коли б він і далі був привидом, то його б нічого не дряпнуло. Він би просто не помітив цих шести волосин посеред чистенької м'якенької, як пампушка, долоні, на якій, до речі, як у всіх обмар, не було ніяких зморщок, ліній і закрутів. Але йому раптово стало неприємно колько. І це було перше фізичне відчуття, яке він спізнав за останні 350 років.

Професор Острихій Тронь позирнув за своє плече і в темних глибинах простору, що відкривався тільки посутенілій нелюді: привидам, примарам, упирям, потопельникам, поторочам, чортам та іншій, сказати б із дозволу людей, нечисті, побачив невизначеного кольору нескінченно глибокі очі світової безодні. Вони належали його господареві й усміхалися йому… І це було страшно і водночас трохи глумливо. Професор Тронь сторожко й обережно розглядав похмурий і величний лик, видимий лише йому в глибинах чорного Півмірря, і збагнув, що справи в нього поганючі. Бо очі ті, байдужі до всього, в які провалювалося все, що їх хазяїн бачив, належали Вершителеві Посутенілого світу Великому Смеркові. Його найбільше боялися всі істоти посутенілої тонкої та химерної субстанції. А люди і звірі, тобто все, що мало в собі душевне чи ж духовне тріпотіння, хоч і не бачили його, але жахалися ще дужче і складали про нього легенди. Вони його називали: Аґґелом, Люцифером, Вельзевулом, Князем темряви, Духом тьми, Ворогом роду людського та іншими лайливими словами. Звірі так само називали його страшними, тільки вже звірячими окликами. Хоч деякі з них радо йшли до нього на службу і навіть умудрялися добре на тому заробити.

І як повелося вже з правіків, невмирущі зіньки Великого Смерка всміхалися привидам тільки перед тим, коли замислювали забрати їх до себе в нетлінну темряву, до краю всесвіту.

Але цього разу вічниці лише всміхнулися самими кутиками й щезли. А професор Острихій Тронь залишився серед світу людей як був, перед дзеркалом, у якому, між іншим, він себе вже не бачив 350 років, але перед яким звик стояти і декоруватися наосліп. Зрештою, робити це було йому зовсім неважко, бо, як уже згадувалося вище, в поличчі привидів нічого й ніде не росло і не змінювалося віками. А довжелезна сива борода Острихія Троня мала здатність сама, коли того хотіла, скручуватись і розкручуватись у чимале, може з метр завдовжки, сяюче сніжною білизною, пасмо. Острихій любив устромити в те пасмо пальці, любив провести рукою, немовби відчуваючи лоскотливі довгі косини. Вони протікали сяючими білими іскрами і вислизали з-поміж його безтілесних перстів. А Тронь тішився їхньою мінливістю, яку дарувала йому невидима самотинність, бо треба додати, що привиди взагалі себе не бачать, а лиш відчувають. Коли ж Острихій Стефанович виряджався до роботи, тобто виходив на ясний світ, то борода відомого у всьому місті професора філософії відразу меншала та перетворювалась на академічний клинець із куцим завитком на кінчику. Таких борідок було небагато серед академічної професури. І найбільше її спогляданням тішились студенти-відмінники, які, окрім сухої науки і такої ж елеґантської бороди, попереду в своєму житті нічого іншого не бачили.

…І професор із безсилою люттю від того, що йому таки щось за 350 років виросло, ще й саме, без його волі, і що цього не могло бути взагалі, заходився шукати якогось виходу.

«Смерку, темний батьку світу! — гукав він подумки в безмірну всетемність. — Я ж звичайна поторочна обмара, привид-страхомор, що вдень протягом століть учить студентів і оберігає від неуків таємниці пізнаваного, а ночами, десь раз на тиждень, у вихідні дні лякає людей, ходячи темними вулицями з вимащеним у біле лицем і стогнучи не своїм голосом… Оце і все, повелителю мій, вічний Смерку!.. Але ж це не гріх!..»

Смерк мовчав і не змінювався у своїй глибинній темності.

«Ну так-так, правда твоя! — ледве чи не істерично продовжував подумки Тронь. — Іноді я лягаю на дорогу в очікуванні авта. А коли воно мене переїжджає, швиденько схоплююся, прибираю ті частини мого грішного тіла, що їх розшматували колеса автівки. І тікаю в ніч, похапцем приладнуючи все на свої місця… Так-так! Я каюся, що якось сміявся не своїм голосом з водія, який, мов божевільний, гайсав по чистісінькому шляху, заглядаючи під колеса в пошуках забитого перехожого!.. Але ж це від солодкої муки невидимої самотинності, о Великий Смерку! Невже ж краще верещати котом і кидатися молодицям і дівчатам чорним клубком під ноги?! Або ходити зі світлом по кинутих людьми хатах чи гупати вітром у двері, як робить найстарший в Україні обмарисько — скажений скит Орирій Гнилозубий?!. Їй-Смерку, я роблю це лишень для того, щоб люди не відзвичаювалися нас боятися і лякатись! І ні задля чого іншого! Присягаюся тінню своєї матері, повитухи Гимерії Солодухівни!»

Острихій Тронь трохи лукавив, хоч і знав, що Смеркові марно брехати. Смерк поглинає все. Острихій бавився і хизувався перед людьми своїми вміннями не лише для того, щоб смертні не відзвичаювалися боятися та лякатись, але й щоб отримати неймовірну втіху від збиткування з них… Отож найменше у своєму багатовіковому існуванні Острихій жадав повернення до людського стану. Бо знав, що всі привиди на дозвіллі люблять похизуватися перед людьми своїми надзвичайними вміннями і частенько лякають їх до смерті. І тому, коли він знову стане людиною, всі його привиди-вороги, а такі в нього, як у всякого порядного привида, були безпремінно, не зволікатимуть із тим, щоб познущатися з нього в найнезугарніший спосіб. Тому, розлючений ріденьким пасемком, що стирчало в нього з долоні, професор поступово зважувався на відчайдушний учинок. Він збирався перекинутись на вічну тінь і чекати в безмірі часу, десь у якійсь глибоченній печері так званого Суду ночі. У справедливість того суду вірили всі, приречені на спокуту своїх людських гріхів через розсіяння духу, обмари і поторочі.

Але перед тим, як щось устругнути всупереч законам темного світу, Тронь, якого все ще не полишала його магічна сила, таки спинив час і ще раз роззирнувся. Очей Смерка вже не було, тільки з темної глибини долинало глухими звуками якесь словечко, ніби плямкала стара жаба. Тронь прислухався:

— Прощавай, Острихію! — здалося йому. — Зупини світлозорих! Не дай утопити в світлі Чорне Півмірря і світ людців!..

Прямолінійність закликів завжди лише напружувала Троня. Але що він мав робити, як міг ослухатись, якщо був старою миршавою обмарою. І якщо вже казати все до кінця, то привиди були і є невільниками темряви. Вони й живуть лишень у мінливому світі сутіні, і справжнім виявом їхнього буття є передніччя та переддення. Тобто це ті моменти, коли день змішувався з ніччю, а ніч із днем, — а це, як відомо, найпримхливіші миті, під час яких світло пересипається тінню і померки просотуються сірим сяйвом. Саме тоді й виникають найдивовижніші образи та істоти. І привиди, що блукають поміж тих почвар, комусь із них потискають кінцівку, когось обминають десятою дорогою, когось цілують у щічку, кимось гидують. І весь час дослухаються до всіляких новин із безмежжя світів та вимірів. І самі розповідають про бачене й почуте за день у неоглядності свого обшару, що був їм кожному свого часу упризначений великим Смерком. У ці хвилини вони одержують накази незмірної Безпросвітності й не мають права ослухатися їх. Непослух миттю карається розсіянням духу. Зрештою, привиди і є духами, і живуть вони примарами та маячінням. А багато чого їм примарюється самим і просто так від безділля та щоденного неробства. Тому професор часто плутав реальне з містичним. А звукам — найпершим прислужникам чуток, огуди та брехні — їм Острихій не вірив найбільше, і оскільки в непроглядній таїні темного світу, на самому дні сірих бездонних очей, більше вже нічого не ворушилося і не ряхтіло, Тронь зібрався на силі і…

…І смикнув у себе на долоні за одну зеленкувато-чорну волосину… І більш нічого… Ніякого болю… І саме брак болю, який у таких випадках з'являється в людей, збудив у духові професора несамовиту неприкаяність і роздратування. Безмежна самотинність його тінистого існування, що всі ці 350 років поневірянь у Чорному Півміррі була ледве чи не єдиним його почуванням, із неймовірною й досі не звіданою силою заполонила його фантомну сутність. Ілюзія, подарована Смерком, буцім він насправді навіть у світі мороку все ж упризначений для чогось більшого і значного, зникла. Ба більше, тої хвилини вона здавалася знущанням!

Від цих думок у Троня вперше зродився норов ослуху і непокори. І якась шаламатня зчинилась у голові. Він навіть відкрив був свого безплотного рота, щоб висловити замішання у доволі ввічливій для світу паморок формі з запевненням у відданості всьому чорному безмежжю, аж раптом вигукнув у бік Смерка, котрий перебував скрізь:

— Досить з мене знущатися і кпинити! Мені не потрібні твої шість куцих волосин та ще й на долоні! Для чого ти будиш у мені бажання стати людиною?!

Зависла глибока тиша. Щось затріщало й зашуміло у хвилях темряви, що враз накотилася на Острихія і вкрила його, немов сповила в чорнющий безпросвітний кокон.

— Ти пройшов перше випробування. Вітаю, — голос Смерка зродився неждано з повитків чорного опрядання і був хрипкий, наче після сну. Видавалося немовби всі ті внутрішні монологи й боріння, що нуртували в нетриськах Острихієвого духу, Смеркові були нецікаві. Хоча, незважаючи на байдужість і кволість інтонації, Великий Владар Темряви вів далі:

— Усяке знущання можна зрозуміти як призначення, якщо в людця чи в нелюді є талант! І твоя проклята самотинність була насправді покарою за молодечі грішки… за лікування недужих дешевими відьомськими мішанками та нашіптуваннями… ти ж не забув цього… не забув… — несподівано накази Смерка оповили тремтливу химерію мінливої сутності Троня, і він цілком упокорився їм: — Тому вертайся у світ людців! І знайди сироту із Зернами Всесвіту! Вбережи малого від Вселенського Світла! Допоможи йому пройти всі випробування! Бо він той, на боці якого істина… Але знай: за ослух тебе жде щось більше, аніж просто розсіяння духу! І не забувай, що з ненависті народжені людці! І як буде треба — скажеш малому, що насправжки стати людиною можна, тільки здолавши…

Темрява зробилася настільки густою, що слова Смерка зависли й застрягли в ній. І Тронь так само нічого не міг вимовити. Кожен звук прилипав сірими непроглядними хвилями до його безтілесних вуст. І йому вдалося лишень проказати слова подумки.

«Здолавши що?» — запитав він самим помислом. Але морок був такий нещадний, що спинялось усе. Навіть рухи стали понадсильними.

І якщо б Тронь був людиною, то він би, напевне, назвав це відчуття «морозом» чи «сиротами по шкірі». Бо в ньому вперше зашаліла ненависть і відраза. Він ще не знав, правда, до кого чи до чого вона. Може, і справді він потроху стає людиною?.. Утім, передумуючи накази Великого Смерка, Тронь і справді не на жарт напружився і захвилювався. Та й Смерк нагадав йому його брехливу молодість. І відразу перед професорським внутрішнім зором постали прикрі епізоди його людського життя, коли він заломлював ціну перед нещасними містянами за лікування сказу чи перебитої ключиці шкірою висушеної ящірки. Коли відпоював мишачою уриною сухотного. Коли годував вагітну ліками з павутиння мертвого павука, щоб та краще перенесла пологи… Він згадав незліченні шахраювання волоцюжного цирульника Острихія Троня під час літніх вакацій Києво-Могилянського колегіуму, у якому він вчився. Тоді він був прошвиндряв зі своєю важкою цирульницькою скринею, начиненою лікарським мотлохом і одурою, від Чернігова аж до Базавлука та низів Дніпра. І дух його, Острихія Стефановича Троня, колись молодий і пружавий, а тепер притлумлений століттями сновигань, містичних блукань і поневірянь у потойбіччі, раптово, незважаючи на накази Смерка вернутися у світ людей, сам забажав плоті, чогось конкретно-живого із запахом та інстинктом самозбереження… Тронь зворухобився в темряві самотності й захотів бути і мати друга… Він захотів перебувати поруч із тим, кому міг би довірити свої таємниці, кого міг би заспокоювати та напучувати, за кого міг би страждати сам. І він хотів, щоб той хтось відчував його страждання і радість так само, як і тепло його давно охололих за 350 років долонь. Тронь захотів жити коротко, боляче й радісно, і — у світі людей.

Тому він щосили знову смикнув за волосину, вириваючи разом із нею ще дві противні й осоружні, вискубуючи їх із корінням з долоні… Але знову ніякого болю й ніякої крові… Хіба мрячна свідомість привида несподівано блимнула і згасла… І Тронь провалився у світлий тунель, на віддаленому майже в безмежжя кінці якого замаячів чорний отвір виходу…