Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Глава 12,

Найгірше, що було в його чи її становищі, це те, що екзекутори так само, як і Великий Смерк, зовсім забули попіклуватися про гроші для воскреслої мами та її знайденої дитини. Тому професор Тронь, якому було заборонено прибирати своєї професорської подоби, змушений був дочекатися ночі, щоб потайки в образі злодюжки Манюри проникати в свою ж квартиру і цупити в самого себе всю готівку та дві банківські картки зі своєю ж таки професорською платнею.

Коли ж Манюра-Острихій поверталася додому, до хати Віногрони, то робила це так само потай. Бо боялася побачити у вікні іншої половини будинку свого колишнього чоловіка — самоуку-археолога, музику-любителя і викладача профтехучилища Стася Антонійовича. Але ховалася вона від нього даремно, бо жодного разу він їй так і не трапився.

Переступаючи поріг, Манюра, від страху перед чужим і колишнім чоловіком, зачинялася на всі замки, засуви і клямки. І коли Марко рюмсав, вона, щоб заглушити його плач, який, цілком імовірно, міг бути почутим за стіною, починала горлопанити якусь голосисту пісню з репертуару гурту «АББА». Своєю чергою це призводило до того, що з боку стіни, за якою мешкав її колишній чоловік, лунали глухі гупання й чулися несамовито різкі згуки, ніби хтось методично довбав кайлом стіну чи долівку.

«Ого! — думала Манюра-Острихій. — Невже з таким, набагато старшим від мене, чмупселем можна було прожити стільки років?!» — і жіноче серце стискалося від справедливого гніву. Одного разу Манюра вже готова була гримнути у відповідь по стіні, як спинилася і схопила себе за голову, потривоживши кулю-куделю і п'явку-контролера в ній, що саме була клювала в сні заплющеним око-ротом. «Стоп-стоп-стоп! А скільки ж це я з ним, дівствітєльно, намучилася?» — запитала саму себе Манюра й кинулася шукати мобільного з інструкціями і біографічною довідкою, що був залишив їй Алм.

Знайшла вона його в кутку кімнати під купою пластикових пляшечок від дитячого харчування. І варто було їй зачепитися за пурпуровий екран очима, як одразу виник спершу заголовок «Довідка на Марію Прокопівну Бут, складена згідно з таємною інформацією контролерів», а тоді заблимав білими літерами такий текст: «Манюра, вона ж Марія Прокопівна Бут, перебуваючи на восьмому місяці вагітності, вийшла заміж за Стася Антонійовича Віногрону 13 грудня о 13-й годині 2008 року. Батько дитини невідомий, оскільки з першим чоловіком, особливо небезпечним рецидивістом Яном Гонтою, Бут розлучилася за два роки перед народженням дитини (рецидивіст Ян Гонта загинув півтора року тому за нез'ясованих обставин). Хлопчикові, який народився 19-го січня 2009 року, М. Бут дала невідомо чому прізвище Рисочка, використовуючи дитбудинківське прозвисько свого приятеля Леопольда Праха…»

— Ух ти! Невже любовний трикутник? — запитала невідомо в кого Манюра-Острихій, і дрібний піт вкрив її вузьке чоло. У цьому місці фраза раптово зникла з екрану, а потім з'явилася жовтими і тремтливими літерами, ніби хтось дописував похапцем і кульковою ручкою: «…Побічна інформація: можливо, і трикутник. За словами самої Манюри, Леопольд Рисочка (він же луцький верховода Прах) — її перша любов. З ним вона познайомилася під час навчання у старших класах машинобудівного профтехучилища, коли проходила практику на шпалозаводі. Льопа Рисочка працював там само чорноробом, як один із найкращих учнів луцького інтернату для важковиховуваних дітей. Тоді М. Бут заприязнилася з Л. Рисочкою настільки, що запросила його в гурток спелеології, яким керував Стась Віногрона. З третього заняття його було звідти вигнано за те, що він вкрав у Віногрони найновішу карту луцьких підземель…»

На цих словах речення увірвалося, і жовтий текст зник узагалі. Натомість під помпезний весільний марш, звужуючись угору, поповз знизу чіткими рядами новий абзац білих на чорному тлі літер: «Невдовзі після одруження з Віногроною та всиновлення ним її сина Марка Стасьовича Рисочки, М. Бут подала до суду на розлучення. Внаслідок розлучення 23.02.2008 р. відсудила у Віногрони половину хати, загальна площа якої 58 м кв., житлова — 42 м кв., санвузол — сумісний, дві груби, піч, вода в домі, газ по вулиці…»

Ця непотрібна інформація роздратувала Манюру, і вона затрусила телефоном, хаотично натискаючи на всі кнопки відразу. Щось клацнуло, екран спалахнув синьо-крижаним світлом і на ньому заблимали слова: «…Живе з обкрадання роззяв та шлапаків у громадському транспорті, пограбування курятників, свинарників, теплиць з городиною та базарних торгівців. На „мокрі“ чи особливо тяжкі злочини не наважується. Хоча за складом характеру та рішучістю, що дісталася від прабабці — отамана повстанців часів першої світової під прозвиськом Содуха, — цілком придатна до екстремальних дій. Ненавидить будь-яку владу. Готова її викорінювати і розподілом грабованого насаджувати соціальну справедливість. У цьому сенсі могла б бути соціально загрозливою, якщо б не превалювала загальна мотивація — любов до дитини й острах, що Марко може залишитися без неї, а значить — без їжі й даху над головою.

Освіта: середня технічна, за фахом слюсар-механік вищого розряду. Здатна відкривати сейфи будь-якої механічної складності…»

— Овва! То Манюра не така вже й проста птаха! — вихопилося у професора під час читання довідки. І оскільки інформаційний матеріал його зацікавив неабияк, він прикипів до нього, вгризаючись у кожне слово, що з'являлося на екрані: «Аматорські уподобання: туристка-спелеолог; пройшла курс спецпідготовки виживання в печерах без їжі та води впродовж тижня.

Особливі характеристики:

Грає на гітарі, любить голосно співати естрадні й народні пісні. Вишиває і ловить раків. За режимом дня — сова.

У сні хропе. Щоб не хропіла — треба потрусити монетами над вухом.

Улюблені страви: біляші, смажена на салі картопля, холодне зі свинячих ратиць і квашені помідори.

Улюблені співаки — гурт „АББА“, Стась Віногрона і Льопа Рисочка.

Улюблені актори — Том Круз і комедійний дует „Кроліки“.

Терпіти не може: влади…»

— Це вже було! — скрикнув Тронь у тілі Манюри і дав світючому екрану щигля.

«Пардон!» — відповів написом екран і текст продовжився з відповідною поправкою: «Терпіти не може: шкрябання заліза об залізо, сусідів, покинутих у кутку чоловічих шкарпеток, незваних гостей, розмов про політику.

У кишені штанів носить набір відмикалок, напилок для манікюру й кокарду прабабусі-отамана на прозвисько Содуха».

Тут у цьому місці на екрані вималювалося запитання, яке потребувало кодового ключа з чотирьох цифр. Острихій-Манюра не довго думав, ввів чотири знаки оклику, а тоді спересердя додав ще стільки ж знаків оклику. Екран відразу спалахнув новими зеленими, схожими на квіточки літерами: «Довідка на дитину Марії Бут, складена згідно з таємною інформацією контролерів.

Дитина: Марко Стасійович (він же: Леопольдович, він же: Люціанович) Рисочка — хлопчик, 19.01.2009 р. н., нехрещений. Перший раз викрадений 14.05.2009 р. світлозорими (імовірно, верховною знатницею Санею Василівною Хвостик). Викрадений вдруге у світлозорих невідомими викрадачами. Причини викрадення так само не з'ясовані. Випадково потрапив до рук торгівки Люції Штрихи.

Марія Прокопівна Бут до міліції із заявою про викрадення дитини не зверталася. Натомість, була неодноразово помічена в садибі місцевого авторитета Леопольда Праха, де часто влаштовувала йому скандали, називаючи його „бугаєм безличним“ і пропонувала йому коштовне каміння (імовірно, каміння Шафарки) в обмін на її сина, якого буцімто він викрав. Місце, де знайдене коштовне каміння, не встановлено. Припускається, що його знайшов Віногрона (можливо, біля Брами Шафарки). Обміну каміння на дитину не відбулося. Проте і в загиблої Манюри Бут після ретельного обшуку екзекуторами Алмом і Млою коштовностей не виявлено».

— Опа!.. Ось тобі й Льопа! Чи Віногрона? Чи Гонта? Чи…! — промовила сама до себе Манюра, а потім глянула на Марка і розчулено сказала. — Ой, леле! Так що, я таки, дівствітєльно його… їхня… Пху ти! От попала!

Спантеличена свідомість Троня ледве знову все не переплутала. Але професор мав несхибну й треновану століттями логіку, тому, пересилюючи надмір фактів, виніс остаточний вирок:

— А я й справді його мама…

І несподівано єство Острихія відчуло неабияку схвильованість і відповідальність. А груди Манюри, перед цим порожні, ніби у відповідь на риторичне запитання, налилися молоком. І сама того не розуміючи, Манюра розчулилася, бехнулась на купу пластикових пляшок та заридала трагічним і придушеним голосом. Він боявся своїм горем потривожити малого, що сумирно спав.

Зненацька кахльова груба, що як голубувато-білий постамент стовбичила в кутку кімнати, здвигнулася, гуркнула і важко, разом із виводом, зсунулася убік. З отвору, що відкрився у підлозі, вистромилася рука. Потім — нога. А потім і лице її сусіда й колишнього чоловіка Стася Віногрони. Щоправда, лицем те, що постало перед ошелешеною Манюрою-Острихієм, назвати було важко. По-перше, тому що все воно було замурзане землею і павутинням, а по-друге, тому що пан Віногрона мав специфічну будову голови. У всіх, хто бачив його вперше, складалося враження, що плішувата макотеря Стася Антонійовича схожа на циліндричний сифон для газованої води. І коли Віногрона всміхався, то кутики його вуст розтягувалися в усмішці й зникали в нього за вухами десь аж на потилиці. Така вузька й видовжена анатомічна будова голови робила будь-який головний убір на ньому недоладним і смішним. Тому захисний шолом спелеолога з ліхтарем-коногонкою посередині, нахлучений як прийдеться на потилицю, видавався подібним на завелику покришку до каструлі.

— Ну нарешті! Привіт, Маркусю! Чи Прах тебе не ображав? Чи не забрав у малого хлопчика з дупки всіх камінчиків? — сказав Стась Антонійович, підлещуючись до Рисочки. І поки той здригнувся, пробуджуючись і роздуваючи у відповідь пухиря, Віногрона розкрив для обіймів свої чорні від землі руки-лопати й пішов до Манюри-Острихія. — Чому так довго? Куди ти, моя клептоманочко, завіялася? Мов лиз який тебе злизав! Я тричі стукав до тебе! А під землею вже й хвилюватися почав! Обіцяла ж, що не пізніше позавчорашнього з'явишся.

— Пальцями попрошу мене не перебирать! — суворо відказала Манюра й аж підскочила від страху, ховаючи за спину мобільного телефона з потьмянілим екраном. Зеленаві очиська у Віногрони виявилися гострими і пролазливими, немов лінзи в прозорної труби. А лабети такі грубезні, що важко було повірити, ніби її другий чоловік міг узагалі грати, і тим паче, на гітарі.

— Маню, не розумєм цєбє! Цо мувіш, кохана?.. Ми ж домовлялися. Допіру Прах віддасть хлопця, ми відразу переберемося у наше підземне кубельце. То чому ти зволікаєш? Будемо грати дуетом на гітарі! Співати!.. Там же нас ніхто не займе!

— А хто ви мені будете… простіть, такий? — виправився в оболонці Манюри, професор Острихій Тронь. — Якийсь гольтіпака і відставний чоловік!

— Який відставний?! Ми ж з тобою розійшлися не натурально, а про людське око… — промимрив недоладно Віногрона й знову потягся до Манюри забрудненими руками.

— Я приказую не шарити своїми бридкими маслаками! — відскочила Манюра, визвірюючись на нещасного залицяльника і роблячи ще круглішими й без того свої вирячкуваті очі.

— Як це «приказуєш»? Ми ж із тобою жили, як голуб'ята в купочці. А варто лиш було тобі сходити до свого давнішнього звабника Льопи Праха, як ти все, що між нами було, забула? — Стась був такий похнюплений, що мало не плакав. Уся його музикантська й археологічна душа нила й стогнала. І промовляв він до своєї колишньої дружини так тужливо і протяжно, ніби напинав струни свого музичного інструменту. «Тут щось не так!» — засумнівався в тілі Манюри професор Тронь і вирішив змінити тактику.

— Стасю Антонійовичу, ми з вами перебуваємо в офіційному розлученні, так? — якомога коректніше констатувала Манюра-Острихій.

— Ти наче, прости мене, блекоти нализалася! Яке розлучення?! Це ж для людей — офіціально! А між нами ж усе в пожонтку!

— Я таких слів не розчолопаю! — збрехав Тронь, щоб припинити дошкульну розмову. Насправді ж він знав польську, німецьку, латину, стару грецьку, арамейську та багато інших мертвих і живих мов.

— Бо прохолола до мене… А я ж тебе умовляв не ходити до Праха! От цей паскуда тебе чимось і впоїв! — скрикнув Віногрона в розпачі й долонями обхопив циліндричну макотерю, так що долоні впер у підборіддя, а пальці обхопили потилицю і кінчиками схрестилися на носі.

— Ти дивися, що із цим паплюжником гулящим робиться! Його аж трусить при виді порядошної женщини! — загорлопанила коротуха.

— Так! А що? Мене трусить од нестримного кохання до тебе! — заволав не своїм голосом Віногрона й пішов на жінку, знову розкриваючи обійми.

— Одчепись од мене і… моєї дитини! — рикнула на Віногрону Манюра і відскочила від нього вбік, так що Стась Антонійович не зміг загальмувати і пролетів добрих метрів три вперед, з гуркотом буцаючись захисною каскою у двері з плакатом гурту «АББА». Такого обходження він не чекав, тому й сказати щось путнє не зміг. А тільки й видобув із себе, усе ще тицяючись каскою у дверну шалівку:

— Не любиш. А я ж тобі всі камінці Шафарки віддав! Я ж тобі віддав найкоштовніше, що здобув за двадцять років безперестанного длубання в печерах! Я ж тобі віддав найбільший секрет, який будь-хто в усі часи тримав коли в Луцьку у своїх руках!

— Подумаєш, секрет? — сказала Манюра-Острихій, лякаючись, що ляпнула щось не те, і вперше вдалася до маніри, якій її, чи тим паче його, Острихія Троня, ніхто і ніколи не вчив. Вона закотила свої круглясті, як місяць у повні, очі й пустила звабливого бісика. Цей маневр Стась Антонійович сприйняв, як добрий знак, і знову зачав простягати брудні ручиська до дами свого серця.

— А чом не секрет?!.. Я ці камінці біля брами Шафарки знайшов у підземеллі під церквою Богослова. Ще й труп чоловіка, обплетеного якоюсь сіткою з вузлами, довелося прибрати.

— Та ти шо! — вихопилося в Манюри від великого зчудування. Віногрона вперше не зрозумів її реакції і прискіпливо придивився до понадміру враженої жінки. І Острихій, що ніяк не почувався в тілі Манюри комфортно, відразу скумекав, що видав себе своїм незвичайним здивуванням. Тому змушений був перевести все на грайливість і вдавати, що то він так кокетує зі Стасем Антонійовичем. Для більшої переконливості Манюра-Острихій відставила вбік куцу ніжку, вигнула спину і простягнула Віногроні свої коротенькі, як сосисочки, з облущеним фіолетовим манікюром, пальці.

Копачеві печер тільки цього і треба було. Чоловік вхопив ті сосисочки й обцілував, стаючи перед Манюрою на коліна.

Як не дивно, Острихій не заперечував. Навпаки, це спричинило неабияку приємність. І Манюра-Острихій навіть відважився пожартувати у відповідь, щоправда, не до ладу:

— А що ти сказав Ша… Шафарці, коли забирав у неї те каміння? Може, і їй ти руки цілував?

— Ти смієшся? Шафарка ж… це залишки фрески на камінній арці… Якби я каменеві зачав говорити: «Дрога пані!», то мені краще з тамтої печери вже було б і не вертатися… Та й каміння те, зрештою, і не її, а того, хто в сітці лежить, що череп у нього без лицьових кісток. То так само загадка: сітка з вузлами, перетягнуте горло, а на ногах личаки з вусатої пшениці з колоссям… щось на зразок торочок… а сам у піджаку і краватці… Хвалити Бога, що його одного довелося прибирати, бо в тій печері мертв'яків, крім нього, доста.

— І що ж ти з ним… з тим, що без лицьового відділу черепа, зробив? — поспиталася Манюра-Острихій і від остороги, чи не помилилася зі своїм запитанням, непримітно зиркнула на мобільний. На екрані не спливло жодної літери.

— Ти комусь дзвониш?

— Та це я… мобілкою граюся.

— Ти геть сама не своя… все забула. Я ж закопав його при вході до печери. Щоб за мною у сні не ганявся.

— А інших тих?

— Залишив лежати… Я ж не в них самоцвіти позичив…

— Самоцвіти?

— Ну так, самоцвіти… У нас же їх повно після того, як Марко одного проковтнув і вони із нього хе-хе… стали виходити…

— Ну, ти ж сам сказав про коштовне каміння в печері Ша-фа-рки?

— Так, я перші три знайшов під тим трупом біля Брами Шафарки. А всі решта — це заслуга твого синочка.

— Заслуга синочка..? То які ж ти віддавав Прахові: мого синочка, чи ті, що взяв у того в сітці? — геть розгублена Манюра Бут зиркнула на мобільний і натисла кнопку. Екран на мить спалахнув червоним і на ньому виникло зображення Алма, який, не знаючи що сказати, розвів у боки руками.

— Ти таки здуріла, якщо забула найдивовижнішу річ у світі?! — занадто педалюючи, Віногрона не відповів на запитання Манюри і вів далі тему свого надзвичайного археологічного відкриття.

— Я?.. Це ти здурів, цуцуватий!

— Ото справи! Я ще й цуцуватий! Коли б не моє каміння, то як би ти викупила свого… цебто, нашого хлопчика?! — вдав ображеного Стась і заметушився по хаті, складаючи речі жінки і слоїки з дитячим харчуванням до валізи на коліщатках.

Манюра-Острихій стояла, як укопана, глипала на Віногрону і напружено думала.

— Давай, ворушись! Тобі з малим давно пора сидіти в нашій підземній квартирі! Чи ти хочеш дочекатися, щоб тебе порішили?! — шикнув на остовпілу жінку Стась.

Приголомшена тим, що дізналася, Манюра-Острихій, стояла, як укопана, і не могла зрушити з місця. Логіка вкінець покинула Троня.

— Невже ти забула, купонько моя? Ти ж ці крем'яшки, під виглядом невідомого походження корундів, продала була китайцеві на базарі. Пам'ятаєш? Коли нам з тобою потрібні були гроші на придбання кумулятивної землепрохідної машини… Невже ти це забула?!

— A-а! У мене щось з головою! — проревіла заскочена на забутливості, а насправді на брехні Манюра. І Остри-хій у тілі кишенярки пожалкував, що так по-дурному пробрехався. Він навіть глянув на свого чоловіка по-іншому.

Не сказати, щоб з любов'ю, але з певною повагою до його вчинку. «Віддати коштовності, чи то й ба — найдивовижніші речі у світі за пасинка — це вчинок, подиву гідний в усі часи. Хоча ні, — засумнівався далі Острихій, — з його слів ясно, що Марко якось дивовижно ці камінчики примножує…»

Тим часом Стась, користуючись замішанням дружини, шмигнув у темряву отвору і незабаром вигулькнув звідти з потужним ліхтарем, який повісив над лазом, щоб освітлювати спуск у підземелля.

— Ти точно здуріла, Миню!.. Може, ти забула, як ми всю цю комедію із розлученням удавали? А ти мені ще й хату батьківську на дві половини судом переділила для більшої переконливості, що ми розведені. Щоб Прах повірив, що ти ці самоцвіти в китайця поцупила! А не в мене взяла!

— У китайця?!

— Ну так, ти ж йому була їх і продала. А Прахові понесла ті, що з Марка вийшли. І повинна була сказати, що в китайця їх повно і що ти в нього ніби їх і поцупила!.. Ти ж Прахові так сказала? — запитав Віногрона і стурбовано зиркнув на Манюру.

— Сказала, — невпевнено відповіла жінка.

— Молодець! Хіба не гарно придумано?! До того ж камінці спалахують тільки тоді, коли вони в тебе чи у Марка в руках!

— Як ти сказав?! — скрикнула Манюра.

— А так! — промовив Віногрона і пожбурив своїй дружині сірого камінчика. Натренована рука кишенярки сіпнулася, щоб зловити крем'яшка. Але Тронь вчасно змислив собі, що справжня Манюра мертва, тому навряд чи від його доторку дивовижний самоцвіт засвітиться, і відсмикнув руку.

— Чого кидаєшся?! Ти краще подумай, що станеться, як Прах до китайця добереться? — зухвало дорікаючи, промовила Манюра-Острихій.

— Він у буцегарні. Ти ж сама на нього, як на нелеґала, в ментівку наклепала.

— Я?

— Що з тобою? Тебе Прах чи не підмінив часом? Ти Манюра?

— Я?! — скрикнув Тронь, аж підскочив, а потім додав: Я — я!

— Ну, не я ж… Хоча так капризувати і крутити інтриги здатна тільки ти.

— Он воно як! То це я, виходить, ще та сухота! — розкотисто реготнув професор у тілі Бут і, загинаючи куцу ніжку, грайливо додав: — І як ти мене такую іще терпиш?

— Люблю, — коротко і слухняно відказав Віногрона і, знімаючи каску, підставив своє лисе циліндричне тім'ячко, щоб Манюра його погладила. Острихію-Манюрі нічого не залишалось, як зробити це, тобто, виказати хоч у такий відчіпливий спосіб свою симпатію до насправді зовсім незнайомого чоловіка. Але й такий елементарний вияв подружніх почуттів сильно бентежив Острихія Стефановича. Уявити, навіть примарливо, що він, нехай хоч і в подобі Манюри, а все ж змушений буде рано чи пізно виконувати свій шлюбний обов'язок, було для нього нестерпною мукою. Тому він волів прискорити розвиток подій і хотів примусити Віногрону привести його якнайшвидше до печери Шафарки. А далі хай там що, а він пройде через ту кляту браму, як наказав йому Великий Смерк! Але тепер, поруч із палким і пристрасним Стасем, чи то від страху, чи від залишків чоловічої гідності, якої направду було таки немало серед чоловіків XVII сторіччя, Острихій був ладен утрапити хоч у безпросвітне курище вічних паморок чи всім чортам на їхні роги, чи накласти на себе руки, аби тільки Віногрона не чіплявсь до нього, як до жінки…

«Накласти на себе руки!» — аж у скронях загуло від такої думки, і блискавично виник наступний здогад: «Заподіяти собі смерть можуть лише люди. І якщо він починає так думати про смерть, то…» — і плоть Манюри Бут аж пересмикнуло.

Одне слово, у професора від божевільного роздвоєння, парадоксально, але почала прокльовуватися совість. Якась ніби вістка чи голос забриніли біля його вуха… Наче хтось невидимий нашіптував йому слова істини… І спостерігав за ним…

І дух професора Троня затремтів у тілі відомої луцької кишенькової майстрині, пройнявшись студеним потом сумління, немов у пропасниці. «Смерк із нею! Із Манюрою!.. Щоб вискочити сухим із цієї каламутної історії, мені треба навчитися… любити… Ну, якщо не цього Воньку, схожого на циліндр у підшипнику, то, бодай, отого маленького дивного хлопчика… Тоді є шанс стати людиною. І раптом що, я зможу сам припинити свою роль у цій небезпечній грі… Та як? Як навчитися милосердя і любові?!» — шугали болючі питання професора в голові Бут. І все ж добрий вишкіл, що він його здобув у Києво-Могилянському колегіумі в середині XVII століття, взяв гору. Острихій запанував над собою і враз збагнув, що він хвилюється і непокоїться, як людина. І це настільки вразило його, що старий привид ледве не розм'як від зворушення.

«Чому я хвилююся без видимої загрози моєму привидовому існуванню?.. І що хвилюється в мені?.. Невже це вже тренька душа?» — аж скрикнув подумки професор. І лише від одного слова «душа» у Троня знову затіпалась його фантомна сутність. А на обличчі Манюри виникла міна глибокого подивування, очі зволожилися й смиренно кліпнули від очікування чуда…

Такий вираз емоції Віногрона сприйняв як знак. І з бажанням заспокоїти і приголубити Манюру, Стась ніжно обійняв її за плечі.

— Я такий щасливий, що Прах не заподіяв тобі нічого лихого, і що повернув тобі Марка, — голублячи її шию і тягнучись до кулі-куделі, протуркотів Віногрона. — Бог із ним, з цим коштовним камінням! Головне, що дитина в те… у нас. І ми вже можемо переселятися до нашої підземної квартири. Там тебе ніхто не знайде. І це треба робити негайно, бо як тільки Прах побачить, що самоцвіти несправжні…

— Прах?.. Самоцвіти несправжні?!.. Не заподіяв мені лихого?! — зойкнув Острихій, остаточно здогадуючись, за що Манюру могли були вбити одоробала батька її дитини, і похапливо задер край своєї кофтини, що закривав його правий бік.

— Що з тобою? — не на жарт перелякався Стась.

— Вибач мені, Воню… Винючко. У мене щось з головою. Крутиться і болить, — спам'ятався Тронь.

— Винючка?! Ти мене ще так не називала… Трохи схоже на «вонючка», але загалом, якщо до тебе можна бодай доторкнутися, а ще краще — поцілувати, то може бичь! — зрадів Віногрона, підійшов до Манюри, схопив під руки, підняв її на рівень своїх грудей і пригорнув до себе. Його любов була палка і щира. Вочевидячки, що вона переповнювала його, бо спершу він зазирнув ув обведені коричневими тінями витрішкуваті очі своєї дружини, а тоді взяв і поцілував її у кінчик носа, потім — у брівку, і нарешті — у вузеньке чоло, саме під кулею-куделею.

Його ніжний поцілунок був би нестримно довгим і, може б, і привів би Троня до чергового запаморочення, коли б не п'явка-контролер, яку зворухобила вся ця лірична сцена вже від самого початку і яка тільки й чекала нагоди, щоб утяти романтичне пестування. І саме солодку павзу цілунку слизява контролерка сприйняла як найбільш підходящу. Вона притьмом вистромила з око-рота криві гострі сисальця й завдала по верхній губі Стася нищівного удару. Віногрона спершу закричав, а потім відштовхнув від себе Манюру так, що та полетіла на підлогу, телепнувшись головою об поруччя Рисочкового манежу. Цього разу професора Троня в тілі Манюри так струсило, що він втратив тяму.

Насправді ж, жоден привид ні за яких обставин не може знепритомніти. Бо він — всього лиш дух. Тому, коли Острихій-Манюра отямився, то подиву його не було меж.

Він збагнув, що щось чи хтось робить його людиною, попри всілякі заборони Смерка.

І саме перебуваючи в знетямленні, Манюра-Острихій пропустила захопливу картину, як Стась Антонійович боровся з п'явкою-контролером, скидаючи її зі своєї задертої розпухлої губи. Коли ж кишенярка отямилася, то побачила роздуту від крові Віногрони, подібну на чорного кендюха п'явку із затуманеним від вдоволення пурпуровим оком.

Живоїдка відліпилася від прокушеної верхньої варги нещасного й посовгалася підлогою до Манюри та її кулі-куделі, важко розгойдуючись з боку в бік одутлими тельбухами.

— Ох, — тільки й сказав Віногрона. Він уже давно сидів знеможений на підлозі під зсунутою грубою, впираючись потилицею в кахлину з синім зображенням рогатого оленя. Його язик мимохіть облизував велетенський синій набряк, що утворився на місці укусу проклятої п'явки. Той опух закривав бідоласі носа, й Віногрона сопів і свистів ним, як спущена струна розладнаної гітари. — Ох, ох! — пролопотів, ледве ворушачи вустами, Стась Антонійович і, болісно дивлячись на Манюру, насилу проказав: — Шьчьо цье? — він дивився у бік своєї дружини, але косив трохи вгору. Можливо тому, що набряк заважав дивитися йому просто перед собою.

— Це… контролер, милий Вонь-вонь… Винька… Ти мене пардонь, — Острихій й сам незчувсь звідки в нього з'явилася незнайома йому досі жіноча жалість. Водночас він з бридкістю, але наполегливо намагався схопити ковзку, угинисту, вертку пухиряку чорної п'явки, яка, користуючись своїми лженіжками-щупальцями, вже повзла плечем Манюри нагору, до її круглої зачіски.