Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Глава 10,

Марко Рисочка хоч і не відзначався особливою світлозорою силою, але відчував незвичайні речі, тому що був дитиною, — і це по-перше. А по-друге, тому що впродовж його маленького життя виміри усталеного у світі людей простору вже кілька разів змінювалися. Спершу в пологовому будинку в нього з'явилося відчуття вертикалі, як це буває у всіх немовлят, коли вони лишень підіймають голівку чи тягнуться вгору на руки до батьків. Зверху, зазвичай, приходило щось хороше, справедливе, турботливе, а іноді й те, що сварить і гарикає. Знизу відбувалися усілякі негаразди, хоч, бувало, притискання щокою до низу, себто, до подушки приводило до солодкого сну. Але переважно під ним намокало і кисло, неначе квашню розвели. То задерта голова сама бухалася униз і билась об ліжко. Зверху завжди було більше світла і несподіванок, знизу — темніше й іноді страшно. Догори треба було дертися і спинатися. Донизу, не перестаючи і вдень і вночі, тягла якась гемонська сила. Чавило і здувало живіт теж унизу. Унизу була й та вредна дірка, яка завдавала прикрощів і якої він ніяк не міг побачити. Тому довгоочікуване підлітання вгору в маминих руках завжди приносило відчуття цілковитого раювання.

Та після пологового будинку політ траплявся коли-неколи. Бо рідна мама його була невеличкою на зріст, усього 1 метр 34 сантиметри. І часто приступала до нього не зверху, а збоку, простягаючи руки крізь високі бильця дерев'яного ліжка. Тому він усе, що зверху, і все, що збоку чи позаду, чи на рівні з ним, дуже скоро почав вивчати з однаковою цікавістю. І, зіставляючи між собою те, що у тривимірному просторі не до порівняння, налаштував власне сприйняття на незіставне і те, що поза ним. Кажучи точніше — на безмір речей. А ще, бавлячись, інколи ототожнював себе з безмежним і уривчастим, тривалим і короткочасним. Коли б він умів висловлюватися по-дорослому, то сказав би, що збагнув відмінність між безсумнівним і багатозначним, конкретним і умовним, між часом і його відсутністю. А так він нічого особливого не прорікав, тільки закопилював губу і довго пирхав носиком у неї. Він думав, що коли б навіть і вмів говорити, то ніхто б йому не повірив, що він уміє сновигати в невидимому вимірі.

А коли його вкрали вдруге і чотиримісячного віднесли у кошику в кущі дерези, що розквітла ліловими квіточками, то він і не здивувався, коли до нього все прибиватися ізбоку, як і його коротуха-мама. Спершу малого обнюхало миршаве руде кошеня з баньками, як два перламутрових ґудзики, і з запахом десь поцупленого вареника з м'ясом, що стікав у нього з вусів. Де він ним поласував, Марко не встиг поспитатися, бо той кошак нявкнув істерично і, чимось переполоханий, утік. Згодом до Рисочки притаскався захеканий малесенький равлик зі своєю строкатою біло-чорною хатинкою-спіраллю на спині. Він приліз до нього по якійсь ниточці, сплетеній як косичка, зі світла й тіні.

Куди вела та ниточка, Марко не знав. Але він виразно розумів, що то була саме доріжка. Вона кликала його, вистеляючись перед ним мерехтливою кривулястою лінією поміж чіпких дерезюків і колючих кігтиків шалини. І та безліч поворотів і завитків, у яких народжувалася і вмирала, тремтіла і пересипалася контрастами і півтонами, відтінню і полиском межа між ясним і темним дражнила його, малого. А ще Рисочку брали завидки, що равлик по ній повзає, а він лежить скручений, сповитий по руках і ногах тугою зеленою вовняною хусткою у якійсь базарній кошелі. Коли б він знав говорити, то висловився загальноприйнятими для людей образами і поняттями. А так він знову закопилив губу і спитав у равлика, по-своєму, по-немовлячому:

— О-тьо?

Равлик був хоч і мацюпусінький, але вже пристаркуватий. Тому й зрозумів Рисочку. Він уторопав, що вигук хлопчика мав означати тільки одне — а саме: «Скажи мені, строкатий равлику, а що то?»

«А й справді — що?» — замислився і собі равлик. Він довго повзав звивистими нетриськами лілово-ясної дерези, перелазив з гілочок на сплетені зі світла й тіні ниточки і ніколи не здавав собі справи, а куди ж те ниття, сукане з сяйва і мороку, може його привести. Але равлик пам'ятав казочку, яку йому колись дуже довго, у першій кількамісячній мандрівці довкола мурів усього Любартівського замку, переповідала його бабуся. А бабуся була в равлика неабияка. Вона могла залізти на найвищу гілочку чи вершечок будь-якого куща чи навіть дерева. І була такою сміливою та рішучою, що ніколи не боялася ані ластівок, ані горобців, ані богомерзьких жаб. І навіть примудрювалася на самому вершечку дерева, під вертким листочком, причаїтися у своїй хатинці від птахів і кажанів і помріяти годинку-другу. І от саме, повзаючи мурами, вона розповідала йому казку про ще одного равлика, якого звали Звагою. Він першим проліз по смужці світла й тіні в напрямку вершечка квітучої дерези. І зробив це швидко, так швидко, як лише це буває в равликів, ховаючись від ненажерливої сірої землистої ропухи. Вона тоді від безсилля тільки лапами розвела. Тільки пащу від голоду і здивування відкрила.

— Я… тє… апами? — промурмотів Рисочка, що мало означати: «Як це — лапами?»

— А так! — белькотнув равлик і, показуючи як, розвів якомога ширше свої ріжки в різні боки. А потім раптом до нього дійшло, що казочки своєї він хлопчикові ж не розповідав. Що тільки згадував її собі подумки. А те маленя якимсь чином та й дослухалося її.

— A-а! Хе-хе! — пискнув кпинливо й дзвінко Марко, читаючи равликові думки та здивування.

Несподівано десь зовсім поряд у дерезяній гущавині захекало два чорних бридких собаки. Один мав червоно-багряні очиська, а другий — блакитно-білі. І Рисочка, піддаючись якомусь інстинктові, принишк і завмер. Став схожим і справді на рисочку, на смужечку зі світла й тіні. Чи на гілочку. Чи на паличку, що губилася в обширах великої зеленої хустки. От собаки його й не побачили. Вони, либонь, були не дуже розумні, чи, навіть, дурні. Та й чи собаками вони насправді були? Бо хіба може правдивий пес не нанюшити в повітрі покинутого й загубленого хлопчика?

А між іншим, Марко вже був добряче мокрий знизу. І дуже часто сварив свою нижню дірку, що все робила невчасно і ніколи не дослухалася до його прохань і порад.

І коли собаки прогребли стороною, залишаючи на гострих колючках своє густе чорне хутро, Рисочка кліпнув очицями і знову став хлопчиком. Він зиркнув, чи немає десь поблизу равлика з хаткою на спині й недоказаною казочкою. Та того і сліду не зосталося.

«Ох, як шкода», — зажурився в думоньках Марко. Він саме хотів сказати, що вірить равликові у строкатій халабудці. Що дива траплялися і з ним. І що він так само бачить те, що є між світлом і тінню. А то як би ж він побачив самого равлика, що приповз до нього сплетеною з сяйва і мороку ниточкою.

Цю переконаність Рисочки в тому, що між світлом і тінню існує «щось», підсилило ще й те, що і пізніше він не раз і не два утрапляв до різних дорослих рук. І частенько ці руки були нелюдськими. Хоч у чиїх чи в яких би руках він не перебував, йому завжди замість іграшок підсовували якісь чудернацькі предмети. Зазвичай, це було щось дуже барвисте, розцвічене і таке, що випадково траплялося завжди затурканим дорослим. Приміром, досить довго Марко грався двома флаконами гелю для гоління, які йому підсунули зелені плями з ліхтарем у лобі. Він їх пробував вкусити, а вони пирскали йому у відповідь піною на язика. Потім ті ж плями підсунули Рисочці скляну вазу для утоплення мух. Вона була зроблена, як чорнильниця-невиливайка. Та це не завадило Маркові після тривалого дослідження вилити її разом з мухами собі на голову.

Ну, а якщо вже згадувати про Матінку Люцію, то вона, перш ніж купити Маркові іграшки, кинула йому в ліжко пару великих, з гострими закрученими носаками турецьких капців. І оскільки ці виступці зі штучного червоного атласу мали дуже екзотичний вигляд, а чимала довжина їхніх носаків приворожувала неабияк, то Маркові закортіло зіставити себе з ними. А може, навіть їх приміряти. Тому він, не довго думаючи, підповз навкарачки до двох порфірових див, мережаних золото-срібною ниткою, і зазирнув у вузенькі закрути носаків. Щойно він утупив у них свій мудрагельський позір, щойно роздув свого слинявого пухиря, як щось блимнуло. Якась блискітка сяйнула в закрутові й порснула малому в очі. І направду, Марко відчув її колючість і сердитість. Це було хоч і неприємне відчуття, але зрозуміле йому. У блискотінні срібно-золотого гарусу, в лискові пурпурової матерії вчувалася потойбічна сила. Маркові навіть здалося, що він побачив у хитромудрому мережанні чиєсь лице, дуже схоже на фізіономію перестаркуватої дівчини з червоним волоссям і блискучим пірсинґом між довгих рудих дугуватих брів. Ця дівчина сердилась. І сердилася саме тому, що Марко зумів її розгледіти. Ще б трохи — і вона його ляснула по щоці. Тому хлопчик одразу ж відсахнувся. Діваха ж спершу хотіла потягтися до нього (так йому здалося) і схопити його (що взагалі було неймовірним). Та потім подумала, морщачи лоба й оглядаючи хлопчика, розтисла губки і сказала… Так-так, саме сказала. І слова ті закрутисто й хитросплетено полилися у вуха Маркові, як мережані візерунки з турецької пантофлі:

«Не підглядай, нерозумний Марку! Не зазирай у світ нелюді! Нелюдь тебе знищить, якщо дізнається, хто ти!.. А ти божб, по-нашому — клятий і призначений для великого чину!»

«Ягого?» — загорнув малий слово, що мусіло означати «Якого?»

«Сам побачиш. Ще не час. Треба тільки навчитися чекати!» — сказала і зникла. Розчинилася дзигою в закруті носака і вилетіла червоним спалахом крізь нього, немов у дірку.