Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Глава 4,

Тепер, на дев'ятому місяці свого життя, так само, як і до народження, він частенько прокидався і спозирав довкола себе темряву. Але вона, на відміну від темряви живої, була безконечною і не теплою з усіх боків, а завжди вологою та прохолодною зісподу. До того ж, із часом те, що виривалося йому з нижньої дірки, набуло прикрого запаху. Немов його хтось узяв і пожував. Виплюнув. Потім знову пожував. Тоді ще раз виплюнув. А тоді ще раз пожував… І проковтнув… І лише після цього воно вискочило в нього ззаду.

Це його дратувало. І хоч він уже вмів накручувати промінчика на пальця, проте досі ніяк не міг збагнути, як зупинити те, що в нього вискакує спіднизу. Тому він не втрачав надії розгледіти свою нижню дірку. І вже не раз перевертався й крутився, користуючись своїми чотирма відростками, які, як виявилося, називаються «руками і ногами». Але жодного разу ніякої нижньої дірки в себе іззаду побачити так і не зміг. Тільки-но він перевертався, як низ відразу ставав верхом і дірка вилазила нагору. І що цікаво, його тоді починало тиснути на низ, який після перевертання ставав його верхом. Причавлювало горбком, де колись стирчала зелена закарлючка, до простирадла під ним. І за якусь хвилю горбок здувався. І з нижньої дірки, яка вже була верхньою, з шумом і гуркотом вихоплювався струмінь, що тхнув скислими травними запахами.

— Ух і а-пах! — верещав він від тих прикрих запашків…

Те саме трапилося й цього разу в його новому ліжку-манежику, куди малого посадовили, як принесли з базару.

— Що, Маркусю? — одразу почулося згори. Хлопчик аж здригнувся, очікуючи появи милих коричневих плям на круглому рум'янистому тлі. Однак до нього підійшли не дві коричневі плями, не старі й прискіпливі волошкові очі, що після коричневих плям обзирали його з цікавістю, не Матінка Люція зі світло-зеленим поглядом, до котрої втрапив Марко після волошкових очей, а дві ветхі мертвотно-блідих парсуни, що там-сям облущилися і вкрилися плямами гнилувато-фіолетового кольору. У тій плямистості новоявлених страховидл хлопчик ледве розгледів їхні прохолодні погляди: один кривавий, загуслий аж до чорного обарвлення, другий — то блакитно-відморожений, то синюшно-томливий.

— Ух! Аки опух!!! — закричав у тривозі Рисочка, що мало означати: «Ух! Який сопух!» І його крик був настільки сильним, що він і сам його перелякався.

— Ти такий здоровецький, мій маненький!.. Який расóвий дітисько! У-у-у!.. Алме, я зараз заплачу! — надмірно розчулилася химерна старушенція, загорнута в шовковий по п'яти плащ, схожий на чорну переливчасту луску змії. Зверху над ним випиналася її невелика голівка, обрамлена срібними буклями добре укладеної фризури.

— Це зайве! От коли б хованки і світилки встигли були відігнати нашу хмару, і побачили б, як ми прикуповуємо світлозорого, що його шукає півсвіту, — от тоді б годилося плакати! — забасив, як у бочку, голос іншої не менш дивної істоти в парчевім, аспидного кольору, плащі, з сивим, аж синім стирчастим чубом і з кривавими мережками потрісканих капілярів у двох, вибалушених майже на носа, баньках. Він мав видовжене шишконосе обличчя і загрозливо барилкувату, на тонких довгих ногах, фігуру.

— Який ти дебеленький, буцику манюній!.. Присягаюся Смерком, зараз заридаю від зворушення, хоч це й суперечить нашій з тобою природі! — дрібно закліпали очі, сповнені блакитної холоднечі.

— Кинь, Мло! Згадай, скільки цей буцик нам коштував на луцькому базарі. За такі гроші він мав би бути слоном, — пробуркотіли багрянисті очі. Сизий шишкуватий ніс втягнув у себе пучку нюхального тютюну, і чорна паща розчепірилася, немов гігантська пройма, перед тим, як — за мент — чхнути — просто на Марка.

Порятунок прийшов несподівано — над головою хлопчика з'явилося десять покручених і довших, ніж у нього, наростків, себто пальців, із червоним та гострим на кінцях, що дорослі тітки називали «манікюром». Пальці вкололи його тим манікюром, хутко обхопили з усіх боків і миттю вийняли з манежу, де він уже доволі зручно був примостився.

У кімнаті пролунало громове чхання, схоже на маленький вибух тротилового набою. Задзижчали завішані чорним крепом шибки, потріскався сірий тиньк на стінах, а на стелі, де висів канделябр, пішли дрібні тріщини і загасло кілька лоєвих свічок.

— Ти, Алме, таки насправді здурів. Казала я хазяїну, що тобі не можна довіряти дітей, навіть якщо вони світлозорі! — комариним писком пробився в закладені від чхання вуха Марка стурбований окрик власниці блакитно-холодних очей, покручених пальців і сріблястої фризури.

— Ну це ти, жінко, загнула. У нас же з тобою їх було чималісінько… Та й хлопець не ясно який… я б сказав, що він наче світлозорий, а немовби й ні. Бач, як потемкам шкіриться!

— Таки твоя правда, — за мить проговорив тріскотливий голос старої, і дві холодні крижини очей наблизилися до не по-немовлячому кмітливих вічок Марка. Їхні погляди зіткнулися. Почварна істота першою примирливо скривила тонкі губи в усмішці.

— Подивися, Алме, які в нього мінливі — то перламутрові, то чорні очі… і сам він повний… — і химерна панія вже хотіла сказати чим наповнений хлопчик, як її товариш приклав пальця до губисьок і промовив, усміхаючись і подивляючись до хлопця: — Крем'яхів…

— Наш хазяїн буде задоволений! Дивись, скільки ми йому їх дістали! — й істота зі срібними буклями, як справдешній філіппінський хіллер, увігнала малому в груди руку по лікоть і ретельно заходилася нею длубатися в його кишковику та нутрощах.

— Бачиш! — зраділа панія і витягла з живота малого сяйливу сріблясту іскорку, схожу на зірочку, що змигнула кілька разів і згасла.

— Поклади назад! — гримнув на неї колега. — Хіба ти забула, що в наших руках воно згасає?

Старушенція нехотя поклала погаслу сріблясту блискітку, що стала сірим камінчиком, назад до животика малого. На диво, Марко нічого не відчув і навіть не стривожився тим, що хтось порпався в його середині. Його більше дратували студені лупали старушенції, що устромилися в нього незгірше, аніж її рука в його черевце, і взагалі не кліпали. Від того морозного, майже рентгенівського погляду в хлопця морщився носик. А на додачу до табаки Алма на малого посипалася пудра з їдким запахом залежалих речей. І Рисочці, як перед тим і обмариськові з сизим нюхалом, неймовірно захотілося чхнути. Що він і зробив. Та вийшло це в нього слабенько й безсило, схоже на цявкання маленького цуценяти.

— Хе-хе, Мло!.. Який милий карапуз. Тобі не здається, що він подібний на мене? — зрадів Алм і витягнув із кисету, що висів у нього на червоному атласному поясі, ще одну пучку крутого нюхального тютюну.

— Ні, не здається!.. І він не хворий, — дама з буклями висмикнула руку з Марка й поклала ліву долоню йому на чоло, ніби чогось дослухаючись.

— Правду казав наш господар, що з народження все не тільки починається, але й багато чого закінчується… — буркітливо прогудів барилкуватий.

— Цей хлопчик — і не людина, але й не посутенілий і не світлозорий!

— Може, він клятий?

— Та де! Він схожий на чарівну дитину, яка потребує надзвичайної опіки!..

— Ти маєш на увазі нагляд чи ув'язнення? — смішкувато бевкнув Алм.

— Я кажу про любов. І перестань, Алме, дражнитися, ти ж сам колись був людиною! — проговорила Мла, і її дві крижини очей немовби трохи підтанули від невідомо звідки з'явленого тепла.

— Де ж ту любов тепер узяти, якщо його мати, проштрикнута шпицею, одубла, затиснена між двох ґевалів у людській давкотні десь із півгодини тому? — скрушно промовив її приятель і хитнув головою з шишкуватим носом так, що хвиля розпуки докотилася аж до фалд його аспидського плаща.

— Як то? І чому я нічого про це не знаю?!

— А хто собі буклі крутив, як нас на зв'язок викликав Голомозий Лилик?

— Іти на завдання із ямкуватими синцями замість рожевих щік — свідчення плебейських манер.

— Тебе б уже давно розсіяли в мороці за твоє ослушенство та чепуркуватість, коли б не я і не моя відданість тобі…

— Хіба вона не скінчилась дві тисячі триста двадцять років тому, Алме? — і Мла, кокетуючи, дмухнула на пучку нюхального тютюну, яку Алм знову намірявся собі завантажити, але вже в ліву ніздрю. — Досить чхати, любий, коли говориш про любов! Ліпше розкажи до ладу, що сталося з його матір'ю? Бо решту сповіщень Смерка я чула.

Обмарисько зробив вигляд, що його ображено. Але Мла хвицьнула ногою, всміхнулася напрочуд білими зубами й наказала Алмові незаперечним тоном:

— Кажи! Іменем нашої старої прихильності, якщо ти її ще пам'ятаєш?!

У німому впокоренні Алм пустив очі під лоба і мовив:

— Що ж, дуже просто: двоє одоробл із мафії… — тут господар багряно-кривавих очей геть притишив свій грубий голос, тому кінець фрази Маркові не вдалося почути.

І щоб довідатися, що ж насправді скоїлося з його мамою, хлопчик потайки підчепив пальцем звукову хвилю, що викочувалася з варг цінувальника нюхального тютюну, підніс її собі до вуха і почув таке:

— Так от, її ті два огирі спершу проштрикнули, а тоді, притиснувши з боків своїми опецькуватими тулубами, щоб не смикалась, і заткавши руками їй рота, тримали хвилин із п'ять у людському стовпищі, поки вона не пустилася духу, зійшовши кров'ю.

Таке годі було слухати. Пальчик із хвилькою задрижав і Марко закопилив верхню тремку губку. Його пронизливі оченята стали майже чорними і вкрилися дрібними слізьми.

— Які люди є страшні! — проказала ошелешено Мла.

— Думаю, деякі — страшніші від нас…

— Важко повірити… Невже, це саме так і було?

— Ця інформація від Голомозого Лилика… її перевіряти — зайве губити час…

— А хто дав наказ… як ти кажеш… «прошити» його бідну матінку?

— Проштрикнути, — і з червлено-багряних очей, що зависли над Марком так само низько, як і льодяно-сині, стекла прямісінько на лоба Рисочці крапля смердючої сукровиці. Малого аж пересмикнуло. Він впустив звукову хвилю та зарюмсав. Сизий ніс Алма трубно шморгнув. І, помітивши, що робить дитинча, багрянцеві очі разом із крижаними сліпаками відхилилися й зникли в темряві за манежем. Із глухого далекого закутка кімнати, за запоною невидимої стіни, яку створили почвари, Маркові почулися шепіт і сичання, неначе зашипіли змії. З того шепоту долинали тільки окремі слова. Хлопчик зробив досадливу міну, іронічно хмикнув і знову крутнув пальцем у повітрі, підсилюючи гучність. «…Багато знала, а ще більше хотіла!» — підсилені слова Алма пролунали занадто голосно і простісінько біля малюкового вуха. Аж Марко скривився від сили звуку й ще раз крутнув пальцем у повітрі, притишуючи діалог.

Мла: «Невже в нього така злодійська спадковість?.. Вибач, Алме… нагадай мені ще раз: коли і кому хазяїн наказав його передати?»

Алм: «Він саме вирішує це питання».

Мла: «Ну, поки він ще немовля і не став злодієм, то міг би пожити в нас».

Алм: «Не верзи дурниць. Ми з цим хлопцем заморочимося. І якщо пошук названих батьків затягнеться, його треба віддати гномам у темний сажок… чи до Тертої Дами… чи до…»

У цьому місці їхній діалог став Маркові нецікавим, і він ще сильніше приглушив звук, подумки вертаючись до найстрашнішого, що почув. Не треба думати, що малі діти сприймають світ більше емоційно, ніж раціонально. Просто в їхніх голівках усе перемішується: і логічне, і чуттєве. А оскільки вони щиріші за дорослих, то емоції майже завжди беруть гору. Але це якраз найменше стосувалося Марка. Світ проходив через його єство, як і через єство будь-якої дитини, і електромагнітними, і гравітаційними хвилями, і маленькими частками атомів, і людськими зітханнями, сміхом чи криками, і дзвінкими чи тривожними звуками природи. Хіба що Марко краще їх учував, а разом з ними розумів і сприймав радість та лихо гостріше, ніж звичайні діти, які не мали стільки крем'яхів за душею. Тому малий, сам не бажаючи того, запам'ятав ледве чи не кожне слово. І тепер вертався подумки до них. Знову чув їхній біль у своїй скутій першим великим горем душі, й тихо плакав.

Коли ж Алм і Мла знову підступили до його постелі й зависли над ним, то побачили, що Рисочка байдужно щириться потрісканій закіптюженій стелі й широко позіхає, буцім збирається спати. Насправді ж він, щоб не рюмсати й не виказувати своєї слабкості та свого не по місяцях його життя вже розвинутого розуму, дослухався до загрозливого булькотіння у своєму животикові. «Може, народжується нова кам'яна іскорка?» — думав він, відволікаючись від сумних думок і настирливого тріскотіння двох чуперадл у чорних плащах.

«Буль-труль-брр!» — репетував живіт. І Марко знав зі свого малого досвіду, що таке черевне булькотіння, крім іскристих крем'яхів, частенько підносить прозаїчніші сюрпризи під ранок. «Тому ніхто, — засинаючи, думав він, — не може відати напевне, що чекає на нього, коли він прокинеться».