Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Глава 6

Якби хтось міг уловити ту межу, ту лінію, де закінчується ніч і починається день, то він би напевне потрапив у вічність… Цілком зрозуміло, що та межа не до порівняння з гранню поміж залитим сонцем степом і тінню хмарини, що пливе небом і несе в собі грозу. Таку лінію між світлом і тінню легко можна узріти, а ще легше можна уявити. Хто бачив картину «Перед грозою» українського художника Миколи Пимоненка, той одразу здогадається, про яку чорнющу тінь, що наступає на край осоння, іде мова. Звісно, тінь та страшна. Вона котиться разом із буревієм, що, навалюючись, зриває на своєму шляху сухі трави, плоди і гілки дерев, хустки і шапки з людей, збиває з ніг, волочить по землі. Люди сприймають ту чорноту в зіставленні зі світлою частиною степу особливо уразливо. Тим паче, що вона блискавично насовується на них. І через це вони інстинктивно бояться її.

А от Маркові чи світле, чи темне, чи різнокольорове — все видавалося однаково цікавим. Бо якось, коли він ще від самого початку жив, повитий піклуванням, у милих і рідних коричневих плям, до нього були прителіпались і дві рухливі зелені плями. Вони принесли йому сяючого сріблом камінчика, з велику пшеничину завбільшки. Той камінчик був такий іскристий і грайливий, що Рисочка захотів його покуштувати. Але коли поклав його собі за губу, то він виявився пекучим, і малий його від страху проковтнув.

Коли ж зелені плями повернулися і побачили, що сяючої пшеничини в хлопчика, у його ліжку і поряд із ліжком, і у всій кімнаті, одне слово — ніде немає, то вони вчинили коричневим плямам страшенний скандал. Той скандал хоч і був дуже гучний, але, врешті-решт, зводився до двох фраз, які викришувалися найбільшу кількість разів:

— Я ж казав не давати малому самоцвіту Шафарки! — репетували зелені плями. На що коричневі зіпали удвічі бучніше:

— Ти, Винька, прицуцуватий якийсь! Хто ж дитині дає дрібничками гратися?!

Пошуки коштовності та істерики довкола її зникнення тривали доти, доки коричневі плями не вдержалися й не гаркнули на Марка:

— Де камінець?! Кажи, пуцьвірінку!

Малий задоволено плямкнув ротом і чесно облизнувся.

— Він його проковтнув! — здогадалися і від того перелякались та залементували коричневі плями.

Вони заметалися по хаті, заревіли в телефон і вже ледве не ридали, поглядаючи на своє кохане дитинча. Аж невдовзі увалилась іще одна пара плям, тільки вже карих і з бережком білої шапочки, що була майже на них насунута. Вони оглянули Рисочку якоюсь трубочкою і на запитання:

— Чи робити операцію, щоб витягти камінчика? — а зелені плями попередили коричневі, щоб для чужих плям коштовність називали простим звичайнісіньким камінчиком.

Карі плями відповіли:

— Давайте хлопчику вівсяного киселю, і якщо той камінчик був не гострим і не великим, то він скоро вилізе сам у нього із дупки.

На останніх словах малого вхопили й поплескали по нижній дірці.

«Нарешті! Нарешті я почув, як називається моя нижня дірка!» — зрадів подумки малий і увесь вечір безперестанку повторював два склади: «дю… ка…», що й мусило означати слово «дупка». До цього слова весь час дослухалися зелені плями, які, немов мимохідь, щоп'ять хвилин нахилялися над Марком, піднімали його догори й задивлялися на його нижню дірку. Хлопчик навіть подумав: «Ат, яка важлива в мене нижня дірка!» — ну, а сам знову повторив: «дю… ка…»

— «Дю… ка»? Це що значить? Це він що, у нас вже заговорив?! — скрикнули істерично метушливі зелені плями.

— Я думаю, — розважливо прорекли коричневі плями, — хлопець дивиться на тебе, цуцуватого, як ти щохвилини заглядаєш йому в гепу, і пробує сказати тобі своє перше слово — «ду… рка!»

— Не смішно, — занервували у відповідь зелені.

Марко зичливо усміхнувся їм і з іще більшою повагою до своєї нижньої дірки заснув.

У сні він опинився посеред вогкої, але теплої печери. Посередині підземної зали горів вогонь. Вхід до печери хоч і яснів, але відразу за ним падала стіна води. Спершу Рисочка подумав, що то не вода, а повітря чи марево, бо була вона надзвичайно прозорою. Така чиста, що за нею і над нею виднілися сонце, місяць і зірки. Вода падала немовби з неба. Куди саме вниз летіла та вода, Марко не розумів. Бо навіть звуку її падіння не чув, а тим паче, удару бризок об камінне дно чи ложище.

Тому Марко, який ще не навчився ходити, підповз до входу в печеру. Майданчик перед входом був крихітним, лише для двох-трьох людей, і за якихось півтора метра відразу обривався у безодню стрімким урвищем. Хлопчик подивився вниз в обсипану безліччю гострих, як ікла, скель, гранчастих виступів і серпантинів, що тяглися крутим схилом прірви. Об них із гуркотом розбивалася водяна нескінчена лавина. Стіна води була суцільною, і куди падала вона чи де було те дно, в якому закінчувалося її спадання, хлопчик так і не побачив. Але він розгледів інше в тій товщі води, що пролітала перед входом до його печери. Згори разом із кришталевими шарами водяного плину спадав, летів до нього хлопчик, геть білий, немовби з нього витікла вся кров, у такій само білій довгій сорочці. Волосся його, як сметана, очі під високим чолом заплющені, а вуста скривлені чи то від усмішки, чи то від болю. І був він місяці на два старший за нього, тоді ще чотиримісячного.

Підлітаючи ближче, тіло хлопчика раптом розвернулось у водоспаді до Марка обличчям і безживна ручка самовільно скинулася та простяглась у бік Рисочки. З блідої долоньки раптом випорснуло коштовне зернятко, впало на край скелястого входу до печери, зблиснуло боками, засвітилося сріблястим вогнем, заграло проникливими всюди сполохами. Воно було чимось значнішим, ніж антикварна рідкість. Воно було дорожчим, ніж найкоштовніший діамант. Воно було сповнене сили жертвувати собою заради нового життя. І після смерті воно, сріблясте і сяйливе, втілитися у цвітінні й рясноті стебел, у тугім колоссі з сотнею зернин кожне.

— Віддай, — почув Рисочка спокійний чоловічий голос поруч. Це говорив той, кого він добре знав і хто ще до народження вберігав його. Той чоловік був настільки йому рідним, що Маркові неважливо було бачити його обличчя. Та й обличчя у звичайному розумінні його напутник не мав. І для чого йому лице, якщо хлопчик бачив його своїм внутрішнім зором. Він відчував його доброту, теплі дужі руки і шорсткі, але лагідні пір'їни крила за плечима. Може, це тому, що він не приходив до нього у прямому значенні, а тільки прилітав і ввижався малому в його свідомості. А тут, сьогодні він раптом прийшов, сів на краєчок прірви біля входу до печери і занурив свої ноги в білих, добре вичинених ялових сап'янцях у прозорий водоспад. Вода обмивала білизну його чобіт, чіпляючись за сиром'ятну шкіру тисячами дрібнесеньких бульбашок повітря. І чоловікові, вочевидь, було байдуже, чи замочить він собі ноги, чи ні. Та й взагалі, скидалося на те, що той напутник і був і не був поруч із Рисочкою тієї хвилини.

— Не віддам, — відповів подумки йому Марко.

— Ти ж не відаєш, що із зернятком робити, — м'яко заперечив йому чоловік і всміхнувся. Усмішки видно не було, але хлопчик знав, що напутник усміхається.

— Це моя цяцька, я її знайшов, — заперечив малий.

— Ти знайшов, бо я її загубив, — відказав сумно наставник. — І якщо не віддаси, будеш сам із нею мучитись. Я вже немічний, щоб допомогти тобі…

Рисочка подивився на сяйливе зернятко і зрозумів, що не віддасть. І не тому, що був жадібний, а тому, що так було потрібно. Чоловік був уже дуже старий. І він би не здужав довго тримати при собі те зернятко, хоч як і не просив віддати його.

І, немовби на підтвердження тих слів, зернятко зненацька ще сильніше спалахнуло, зблиснуло сріблястим усепрозирущим сяйвом і обпекло Маркові долоньку. Хлоп'я від болю спохопилося і, не знаючи куди сховати від наставника зерня, заклало його собі за щоку. Це була помилка. Пшеничина виявилася неймовірно гарячою і відразу обпекла і рота, і горло, і трахею. Хвиля пекучого повітря вповзла знагла в Марка. Потім жар одразу змінився на нестерпний холод. Хлопчик виплюнув зернину, і вона полетіла в потоках водоспаду вниз, у прірву…

Малий прокинувся і заплакав. Заридав гірко-гірко, зовсім як дорослий. А потім затих, пригадуючи свій сон.

І, придивляючись до родимої плями у вигляді зерна пшениці в себе на правій долонці, став швидше приходити до себе німотного, беззахисного і ніжного. Він повертався у світ людей, де на нього чекала велика несподіванка…

Несподіванка прийшла зранку, як завжди буває після вечірнього булькання в животі. Її піднесла Маркові нижня дірка, яку дорослі називали «дупкою». Разом із жовтавим випорожненням з неї вивалився і яскравий ігристий камінець.

Рухливі зелені плями зраділи. А коричневі плями заметушилися, чи, бува, не порізав щось собі Марко в животику, і потягли Рисочку знову до лікаря, який робив УЗД черевної порожнини, себто «ультразвукове дослідження cavitas abdominalis»[2] чи, як ще кажуть у медицині — дослідження середóвини нутряної. Лікар довго крутив ультразвукового датчика довкола Маркового животика, нічого не розуміючи з того, що бачив на екрані комп'ютера, а потім приголомшливо сказав:

— Я не хочу вас денервувати, мамашо… Але у вашого сина уся cavitas abdominalis… так сказать, черевна порожнина… е-е… повна-повнісінька якогось дрібного каміння.

Вам треба негайно звернутися до хірурга.

Коричневі плями не відповіли. Вони тільки зойкнули. Заплющилися. І рухнули на підлогу.