Месія Дюни

***

Занурений у пронизливий аж до крику запах прянощів та вдивляючись усередину себе крізь провидницький транс, Пол побачив, що місяць стає розтягнутою кулею. Він обертався й стискався зі страшним сичанням — сичанням зірки, що гасне в безмежному морі… униз… униз… униз… наче м’яч, що його кинула дитина.

І місяць щез.

Місяць не зайшов. Усвідомлення цього затопило Пола. Він зник, і місяця не стало. Земля затремтіла, по ній пішли брижі, наче по шкірі переляканого звіра. Його охопив жах.

Пол рвонувся, схопився на своїй постелі, вдивляючись перед себе широко розплющеними очима. Частина його свідомості дивилася назовні, частина — усередину. Зовні він побачив пласталеву вентиляційну решітку своєї приватної кімнати. Він знав, що перебуває між стінами величної, мов гора, споруди — його власної Твердині, а внутрішнім зором продовжував бачити падіння місяця.

Геть! Геть!

Зовні пласталева решітка виходила на яскравий арракінський полудень, а натомість усередині панувала найчорніша ніч. Солодкі аромати, які струменіли зливою з висадженого на даху саду, ніжно дражнили його відчуття, але жодні квіткові запахи неспроможні були повернути назад зниклий місяць.

Пол торкнувся стопами холодної поверхні підлоги й заглянув крізь решітку. Просто перед собою він бачив пологу дугу мостика, збудованого з кристал-стабілізованих золота й платини. Його оздоблювали вогненні самоцвіти з далекого Сідона. Здіймаючись над басейном і фонтаном, заповненими водорослими квітами, мостик вів до галереї середмістя. Пол знав, що, зійшовши на мостик, він міг би зазирнути в їхні пелюстки — такі чисті та червоні, наче свіжі краплі крові: щойно ця кров кружляла в жилах, а зараз розбризкалася притіненими кружечками по смарагдовій заболоні.

Його очі всотували довколишнє, але він залишався в’язнем викликаної прянощами дрімоти.

Жахливе видиво загиблого місяця.

Видиво віщувало страхітливу особисту втрату. Можливо, він бачив крах створеної ним цивілізації, яку згубили її власні амбіції.

Місяць… місяць… загиблий місяць.

Потрібна була величезна доза прянощів, аби подолати каламуть, викликану Таро. Усе, що йому явилося, — це падіння місяця й той ненависний шлях, який він знав від початку. Щоб закінчився джигад, щоб затих вулкан різанини, він мусить заплатити власною дискредитацією.

Розлучися… розлучися… розлучися…

Квіткові аромати із саду на даху нагадали йому про Чані. Він затужив за її обіймами, за руками, які пригорталися до нього, несучи кохання й забуття. Але навіть Чані не могла прогнати цього видіння. Що сказала б Чані, якби він прийшов до неї, сповістивши, що обдумує певну, конкретну смерть. Знаючи, що цього не уникнеш, чому б не вибрати аристократичну смерть, звівши всі порахунки з життям у розквіті, знехтувавши всіма майбутніми своїми роками? Померти, перш ніж згасне сила волі — хіба ж це не аристократичний вибір?

Він підвівся, звернув у відкритий прохід у решітці й опинився на балконі — просто над ним цвіли квіти й п’ялися вгору виноградні лози саду. У роті йому пересохло, наче після переходу пустелею.

Місяцю… місяцю, де ти?

Він згадав про звіт Алії, про тіло молодої жінки, знайдене в дюнах. Фрименка, узалежнена від семути! Усе якнайкраще вкладалося в ненависну картину.

«Неможливо щось узяти у Всесвіту, — подумав він. — Усесвіт сам дає, що захоче».

На низькому столику обіч балконної огорожі лежала напівзнищена мушля з морів Матері-Землі. Він узяв її в руки, блискучу, гладеньку, і спробував відчути, як це — переміститися назад у часі. Перламутрова поверхня відбивала мерехтливі цятки світла. Відірвавши погляд від мушлі, він глянув угору, понад сад, де небо наче палало, — у срібному сонці сяяла смуга райдужного пилу.

«Мої фримени називають себе дітьми Місяця», — подумалося йому.

Він відклав мушлю й рушив уздовж балкона. Чи залишає надію на порятунок це видиво гинучого місяця? Відповідь він шукав у царині містики. Усе ще перебуваючи під владою прянощів, він почувався слабким і знесиленим.

З північного пругу пласталевої гори відкривався вид на споруджений внизу мурашник урядових будинків, на пішохідні доріжки на дахах, якими поспішали люди повз двері, стіни й кахельні мозаїки, і здавалося, що люди зливаються з мозаїками. Зрештою, люди й були кахлями мозаїки! Моргнувши, він зміг втримати їх у свідомості. Мозаїка.

Місяць упав і щез.

Його з головою накрило відчуття, що місто можна витлумачити як химерний символ його Всесвіту. Будинки, які він бачив, було зведено на рівнині, де колись його фримени розтрощили сардаукарські легіони. Земля, колись утрамбована воїнами під час битв, тепер була віддана на поталу крикливому й метушливому бізнесу.

Тримаючись зовнішньої стіни балкона, Пол обійшов ріг будинку. Тепер перед ним відкрилася перспектива передмість, де міська забудова губилася між скелями та навіяним із пустелі піском. На передньому плані домінував храм Алії; зелені й чорні полотнища вздовж стін у два кілометри заввишки несли на собі місячний символ Муад’Діба.

Падіння місяця.

Пол провів рукою по чолі й обличчю. Метрополія-символ гнітила його. Він зневажав власні думки. Таке вагання в комусь іншому викликало б його гнів.

Він ненавидів своє місто!

Лють, спричинена нудьгою, билася й кипіла в ньому, живлячись рішеннями, яких не можна було уникнути. Він знав, на яку стежку мусить ступити. Достатньо часто це бачив, правда ж? Бачив це! Колись, дуже давно, він вважав себе творцем нової державності. Але цей витвір виявився фікцією — якимось огидним механізмом з еластичною пам’яттю, який можна змінювати як завгодно, проте ледь розслабишся на мить — а він уже з виляском повернувся до попередньої форми. Сили, що діяли за межами його досяжності, у самих людях, були йому непідвладні.

Пол вдивлявся в дахи. Які скарби привільного життя ховаються під цими покрівлями? Посеред крейдяно-білих, червоних і золотих дахів виднілися ділянки зеленої рослинності. Зелень — подарунок Муад’Діба та його води. Перед ним розкинулися сади та гаї, що суперничали з легендарним Ліваном.

«Муад’Діб витрачає воду, наче безумець», — казали фримени.

Пол затулив очі долонями.

Місяць упав.

Він опустив руки й проясненим поглядом подивився на свою метрополію. Будівлі оточувала аура монструозного імперського варварства. Велетенські і яскраві, стояли вони під північним сонцем. Гіганти! Найекстравагантніші архітектурні стилі, які лише могла витворити очманіла історія, постали перед ним: тераси з пропорціями столової гори, площі завбільшки як міста, парки, садиби — клаптики окультуреної дикої природи.

Високе мистецтво сусідило з дивоглядними витворами, сповненими нахабного несмаку. Окремі деталі справляли на нього враження: аркада з прадавнього Багдада… купол, що наче постав із міфічного Дамаска… арка з низькогравітаційного Атара[17]… гармонійні підйоми й химерні западини. І все це загалом створювало ефект незрівнянної величі.

Місяць! Місяць! Місяць!

Він заплутався в сум’ятті почуттів. Відчував натиск несвідомих мас, бурхливе поширення людства у Всесвіті. Вони накочувалися на нього, наче гігантські припливи. Він відчував величезні міграції та їхній вплив на людство: вири, ріки, потоки генів. Жодні целібати, жодні напади імпотенції, жодні прокляття неспроможні це стримати.

У цьому великому русі Муад’Дібів джигад був лише змигом ока. Бене-ґессеритська течія, корпорація, що торгує генами, була так само підхоплена цим потоком, як і він. Видіння загиблого місяця слід порівнювати з іншими легендами, іншими видіннями у Всесвіті, де навіть уявно вічні зорі слабшали, блимали, згасали…

Що значив один місяць для цього Всесвіту?

Далеко в глибині фортечної цитаделі — так глибоко, що звук інколи губився в напливі голосів міста, — десятиструнний ребаб бринів піснею джигаду, лементом-плачем за жінкою, зоставленою на Арракісі:

Він жахнувся, почувши цю пісню. Мелодія дурних істот, котрі тонуть у сентиментальності! Чим не годяща пісенька для з’їденого піском тіла, що його бачила Алія?!

У тіні балконної решітки з’явилася чиясь постать. Пол обернувся.

На сонячне світло вийшов гхола. Його металеві очі блищали.

— Це Дункан Айдаго чи чоловік на ймення Гайт? — спитав Пол.

Гхола зупинився за два кроки від нього.

— Кого волів би бачити мій владар?

У його голосі звучала легка обережність.

— Граєшся в дзен-суніта, — гірко промовив Пол. Значення всередині значення. Що міг би зробити чи сказати дзен-сунітський філософ, аби змінити бодай на одну йоту дійсність, яка в цю мить відкрилася перед ними?

— Мій владар засмучений.

Пол відвернувся, глянув на далекий крутосхил Оборонної Стіни, побачив створені вивітрюванням арки та контрфорси — страховинне наслідування міста. Природа забавляється з ним! Дивись, що я можу збудувати! Розгледів розколинку в далекому кряжі — місце, де зі щілини сипався пісок, і подумав: «Там! Саме там ми побили сардаукарів!»

— Що засмучує мілорда? — спитав гхола.

— Видіння, — прошепотів Пол.

— Аххх, коли тлейлаксу тільки-но мене розбудили, у мене теж були видіння. Я був неспокійним, самотнім… хоча насправді я не знав, що був самотнім. Тоді не знав. Мої видіння нічого мені не показали! Тлейлаксу пояснювали, що це була суто соматична реакція, притаманна всім — людям і гхолам. Нездужання, і нічого більше.

Пол обернувся, придивився до очей гхоли — цих застиглих сталевих кульок, позбавлених виразу. Які видіння бачили ці очі?

— Дункане… Дункане… — прошепотів він.

— Мене звуть Гайтом.

— Я бачив падіння місяця, — промовив Пол. — Він щез, загинув. Я почув гучне сичання… Земля задрижала…

— Ви надто багато часу випили, — відповів гхола.

— Запитай дзен-суніта — отримаєш відповідь ментата, — промовив Пол. — Гаразд! Пропусти моє видіння крізь свою логіку, ментате. Проаналізуй його й спрости до слів, які годяться для поховання.

— Для поховання, справді, — озвався гхола. — Ви тікаєте від смерті. Тягнетеся до наступної миті, відмовляючись жити тут і зараз. Віщування! Що за милиці для Імператора!

Пола зацікавила добре йому пам’ятна родимка на підборідді гхоли.

— Намагаючись жити в майбутньому, — вів далі гхола, — ви хоч надаєте йому сенсу? Робите це майбутнє дійсністю?

— Якщо я піду дорогою мого видіння, тоді житиму, — пробурмотів Пол. — Чому ти вважаєш, що я хочу жити в цьому майбутньому?

Гхола знизав плечима.

— Ви просили в мене предметної відповіді.

— А де знайти ті предмети в подієвому Всесвіті? — запитав Пол. — Хіба існує остаточна відповідь? Хіба кожен розв’язок не породжує нових запитань?

— Ви перетравили стільки часу, що маєте ілюзію безсмертя, — сказав гхола. — Навіть ваша Імперія, мілорде, мусить пережити свій час і померти.

— Не виставляй переді мною на показ закопчених від диму олтарів, — буркнув Пол. — Я начувся доволі сумних історій про богів та месій. Навіщо мені якісь особливі здібності, аби передбачити крах власної Імперії, як і всіх інших? На це здатний навіть останній кухарчук на кухні.

Він труснув головою.

— Місяць упав!

— Ви не дозволили своєму розуму зупинитися на самому початку, — промовив гхола.

— Оце так ти мене нищиш? — з притиском спитав Пол. — Не дозволяєш зібрати свої думки?

— Чи можна зібрати хаос? — відповів гхола. — Ми, дзен-суніти, кажемо: «Нестяжання — це найвище збирання». Що ви можете зібрати, не зібравши спершу себе самого?

— Мене дратує видіння, а ти верзеш нісенітниці! — вибухнув Пол. — Що ти знаєш про ясновидіння?

— Я бачив оракула за роботою, — промовив гхола. — Бачив тих, котрі шукають знаків та оменів їхньої індивідуальної долі. Вони бояться того, чого шукають.

— Моє падіння місяця реальне, — прошепотів Пол, глибоко й уривчасто вдихнувши. — Він рухається. Він рухається.

— Люди завжди бояться того, що рухається саме собою, — сказав гхола. — Ви боїтеся своїх власних сил. Речі впадають у вашу голову нізвідки. Куди діваються, випавши звідти?

— Ти розраджуєш мене терням, — буркнув Пол.

Обличчя гхоли освітилося зсередини. На якусь мить він став чистісіньким Дунканом Айдаго.

— Даю вам стільки розради, скільки можу, — відповів він.

Пол замислився над цим миттєвим перетворенням. Невже гхола відчував жаль, який відкидала його свідомість? Чи Гайт відмовився від свого власного видіння?

— Мій місяць мав ім’я, — шепнув Пол.

Дозволив, щоб видіння пропливло над ним. Хоча все його єство кричало, не видав жодного звуку. Не смів говорити, боячись, що голос міг би його зрадити. Атмосфера того жахливого майбутнього була тяжкою через відсутність Чані. Тіло, що кричало в екстазі, очі, які спалювали його своїм жаданням, голос, який зачаровував його, бо не вдавався до жодних штучок витонченого контролю, — усе це зникло, повернулося у воду та пісок.

Пол повільно обернувся, глянув на сучасне, на площу перед храмом Алії. На процесійну алею вийшло троє голомозих прочан. Мали на собі брудну жовту одіж. Схиливши голови, поспішно йшли проти пообіднього вітру. Один із них шкутильгав, тягнув ліву ногу. Здолали дорогу проти вітру, обігнули ріг площі, зникли Полові з очей.

Зникли так само, як його місяць. Попри те, його видіння далі бовваніло перед ним. Це жахливе приречення не давало йому вибору.

«Плоть поступається, — подумав він. — Вічність забирає своє. Наші тіла ненадовго сколихнули ці води, ледь сп’янівши, станцювали танець перед любов’ю до життя й любов’ю до себе, віддали належне кільком дивним ідеям, а тоді піддалися знаряддям Часу. Що ми можемо про це сказати? Я трапився. Мене нема… але я трапився».