Месія Дюни

***

Гайт дивився, як Алія виходить зі свого храму й перетинає площу. Круг неї юрмилися охоронниці, лютий вираз облич яких мав маскувати риси, сформовані добрим життям і самовдоволенням.

У ясному пообідньому світлі над храмом блиснув геліограф[24] на крилах ’топтера, що належав Королівській Гвардії та ніс на фюзеляжі символ Муад’Діба — стиснутий кулак.

Гайт повернувся поглядом до Алії. Подумав, що вона не пасує до цього міста. Належним оточенням для неї була б пустеля — відкритий вільний простір. Коли дивився, як вона наближається, то йому спала на думку дивна річ: вона виглядала замисленою лише тоді, коли всміхалася. Він вирішив, що це омана зору. Спалахом епізодичної пам’яті згадав, якою вона була, коли з’явилася на прийомі Посла Гільдії: сама гордість посеред цієї музики й уривків дріб’язкових розмов, посеред екстравагантних суконь та уніформ. Алія була в сліпучо-білих шатах непорочності. Він дивився на неї з вікна, поки вона переходила через внутрішній сад із неодмінним ставком, флейтами водограїв, мітелками пампасової трави й білим бельведером.

Усе не так… усе неправильно. Вона належала пустелі.

Гайт глибоко зітхнув. Тоді, після повернення з пустелі, вона зникла йому з очей, як і зараз. Він чекав, стискаючи й розтискаючи кулаки. Розмова з Біджазом занепокоїла його.

Він почув, як супровід Алії проходить повз кімнату, у якій він чекав, як сама вона йде в родинні апартаменти.

Він намагався зосередитися на тому, що його схвилювало. Те, як вона перетнула площу? Так. Вона рухалася, наче переслідувана тварина, що втікає від хижака. Він вийшов на балконний перехід, підступив до пласталевого протисонячного екрана й зупинився, продовжуючи триматися в тіні. Алія стояла біля балюстради, що виходила на храм.

Він глянув туди ж, куди дивилася й вона, — удаль, на місто. Прямокутники, кольорові плями кварталів, метушня й гамір життя. Будівлі блищали, мерехкочучи на сонці. Розпечене повітря спіралями сповзало з дахів. По той бік вулиці, у тупику, закритому скелею, що змикалася з рогом храму, хлопець відбивав м’яча. М’яч літав уперед-назад.

Алія теж спостерігала за м’ячем. Вона відчувала дивну, органічну єдність із ним — уперед-назад… уперед-назад. Здалося, що це вона сама відбивається в переходах Часу.

Порція меланжу, випита нею перед відходом із храму, була найбільшою, на яку вона коли-небудь зважувалася. Величезне передозування. Ефект іще не настав, але він уже жахав її.

«Навіщо я це зробила?» — питала вона себе.

Вона мусила вибирати між небезпеками. Чи й справді мусила? Це був спосіб перебороти туман над майбутнім, викликаний тим клятим Таро Дюни. Бар’єр існував. Його треба було пробити. Вона вчинила так із необхідності побачити, куди прямує наосліп її брат.

У її свідомість почала вкрадатися знайома меланжева фуга. Вона глибоко зітхнула, піймавши коротку хвилю ламкого спокою, урівноваженості та неупередженості.

«Володіння другим зором схиляє до небезпечного фаталізму», — подумала вона. На жаль, у пророцтві не існувало «спускового гачка», ясновидіння не піддавалося розрахунку. Візію майбутнього не здобудеш, маніпулюючи формулами. До неї треба увійти, ризикуючи життям і фізичним здоров’ям.

З різких тіней сусіднього балкона виринула постать. Гхола! Завдяки своїй збудженій свідомості Алія бачила його з інтенсивною ясністю — темні жваві риси обличчя, на якому вирізнялися блискучі металеві очі. Він був поєднанням приголомшливих суперечностей, елементів, приголомшливим чином зібраних воєдино. Був він водночас тінню й палючим світлом, продуктом процесу, що оживив його мертве тіло… і чимось надзвичайно чистим, невинним.

Невинність в облозі!

— Ти весь час був там, Дункане? — спитала вона.

— Отже, тепер я Дункан, — промовив він. — Чому?

— Не питай мене, — відповіла вона.

І подумала, дивлячись на нього, що тлейлаксу не зоставили жодної клітини свого гхоли невивершеною.

— Лише боги можуть безкарно ризикувати досконалістю, — сказала вона. — Для людей це небезпечно.

— Дункан помер, — мовив він, подумки благаючи, щоб вона більше так його не називала. — Я Гайт.

Вона придивилася до його штучних очей, подумавши, що вони бачать. Коли приглянутися зблизька, помітно крихітні чорні цятки-віспинки, маленькі криниці темряви в блискучому металі. Фасетки! Усесвіт довкола неї заблищав і захитався. Вона сперлася рукою на розігріту сонцем поверхню балюстради. Аххх, меланж поширювався швидко.

— Ви хворі? — спитав Гайт. Він підійшов ближче, і його сталеві очі уважно глянули на неї.

«Хто це сказав?» — здивувалася вона. Дункан Айдаго? Чи ментат-гхола, чи філософ-дзен-суніт? А може, це пішак тлейлаксу, небезпечніший за Стернового Гільдії? Її брат знав це. Він був пересичений чеканням і силами, що виходили за межі звичайної людини.

Вона знову глянула на гхолу. Тепер у ньому було щось пасивне, щось зачаєне.

— Через мою матір я схожа на Бене Ґессерит, — сказала вона. — Ти це знаєш?

— Знаю.

— Я користаю з їхніх сил, думаю, як вони. Якась моя частка усвідомлює святу необхідність генетичної програми… і її продуктів.

Вона закліпала, відчуваючи, що частина її свідомості почала вільно рухатися в Часі.

— Кажуть, що Бене Ґессерит нікому не дозволяють піти від них, — сказав він, а тоді уважно до неї придивився, зауваживши, як побіліли суглоби її пальців, що вчепилися за край балкона.

— Я спотикнулася? — спитала вона.

Він бачив, як вона глибоко дихає, яким напруженим є кожен її рух, як блищать її очі.

— Спіткнувшись, — промовив він, — можна повернути рівновагу, якщо перестрибнути через те, об що спіткнувся.

— Бене Ґессерит спотикнулися, — сказала вона, — а тепер намагаються повернути рівновагу, перестрибнувши через мого брата. Вони хочуть дитини Чані… чи моєї.

— Ви чекаєте дитину?

Щоб відповісти на це запитання, вона заледве відшукала своє місцезнаходження в часопросторі. Дитину? Коли? Де?

— Бачу… мою дитину, — прошепотіла вона.

Вона відійшла від краю балкона, повернула голову й глянула на гхолу. Обличчя наче із солі, гіркота в очах — двох кружалах блискучого свинцю… і коли він одвернувся від світла, щоб прослідкувати її рух, — блакитні тіні.

— Що… ти бачиш цими очима? — прошепотіла вона.

— Те, що бачать усі інші, — відповів він.

Його слова забриніли їй у вухах, розтягаючи свідомість. Вона відчувала, що сягнула крізь Усесвіт, розтягуючись усе далі… далі. Сплелася з усім Часом.

— Ви прийняли велику дозу прянощів, — сказав він.

— Чому я не можу його побачити? — пробурмотіла вона. Лоно творіння тримало її в лещатах. — Скажи мені, Дункане, чому я не можу його побачити?

— Кого ви не можете побачити?

— Не можу побачити батька моєї дитини. Я заплуталася в імлі Таро. Допоможи мені.

Ментатська логіка запропонувала найкращий розв’язок, і він промовив:

— Бене Ґессерит хочуть спарувати вас із вашим братом. Це закріпило б генетичну…

З її вуст вирвався стогін.

— Яйце в плоті, — видихнула вона. Її охопило почуття холоду, яке змінилося сильним жаром. Невидимий партнер із найтемніших снів! Плоть від її плоті, якої не могло виявити пророче бачення, — невже дійде до цього?

— Ви ризикнули прийняти небезпечну дозу прянощів? — спитав він. Щось усередині нього намагалося виразити смертельний жах від думки, що Атрідка може померти, що Пол стане перед ним, обличчя в обличчя, і скаже: жінки з королівського роду… не стало.

— Ти не знаєш, як це — полювати на майбутнє, — сказала вона. — Інколи я бачу якісь проблиски себе, але тоді сама перекриваю власну дорогу. Не бачу крізь себе.

Вона опустила голову й захитала нею з боку в бік.

— Скільки прянощів ви прийняли? — спитав він.

— Природа не терпить ясновидіння, — промовила вона, підіймаючи голову. — Ти знаєш це, Дункане?

Він говорив лагідно, розсудливо, як до малої дитини:

— Скажіть, скільки прянощів ви прийняли?

Лівою рукою вхопив її за плече.

— Слова — це така велика машинерія, примітивна й неоднозначна, — відповіла вона, вивільняючись із його руки.

— Ви мусите сказати, — наполягав він.

— Глянь на Оборонну Стіну, — промовила вона, простягнувши руку, і здригнулася: там, куди показувала її рука, краєвид розсипався в руйнівному видінні: замок із піску, нищений невидимими хвилями. Вона відвела очі, вражена змінами на обличчі гхоли: його риси то старішали, то молодшали… то старішали… то молодшали. Він був самим життям, самовпевненим, нескінченним… Вона обернулася, щоб утекти, але він ухопив її за ліве зап’ястя.

— Я викличу лікаря, — сказав він.

— Ні! Мусиш дозволити мені побачити видіння! Я повинна знати!

— Ви повинні негайно піти всередину, — промовив він.

Вона дивилася на його руку. Там, де їхні тіла дотикалися, вона відчула електричний струм, що однаково вабив і лякав її. Вона різко вивільнилася й видихнула:

— Ти не зупиниш смерчу!

— Вам необхідна медична допомога, — суворо промовив він.

— Як ти не розумієш? — скрушно спитала вона. — Моє видіння неповне — лише фрагменти. Зблиски й стрибки. Я мушу згадати майбутнє. Невже ти цього не бачиш?

— Яке ж майбутнє, якщо ви помрете? — заперечив він, лагідно ведучи її в приміщення сім’ї.

— Слова… слова… — бурмотіла вона. — Я не можу цього пояснити. Одна річ — це можливість для іншої речі, але ж нема причини… нема наслідку. Ми не можемо залишити Всесвіт таким, яким він був. Скільки не пробуємо, постійно зостаються прогалини.

— Лягайте сюди! — наказав він.

«Який він дурний!» — подумала вона.

Її оповили холодні тіні. Вона відчувала, як її м’язи повзуть, немов черв’яки, відчувала під собою твердість ліжка, хоч і знала, що воно нематеріальне. Тільки простір сталий. Ніщо інше не було матеріальним. Ліжко залили численні тіла, усі її власні. Час множився, напружувався. Його абстрактність не викликала в неї жодної реакції. Це був просто Час. Він рухався. Увесь Усесвіт розповзався — назад, уперед, навсібіч.

— Він не має предметного аспекту, — пояснювала вона. — Його не можна обійти чи пройти під ним. Нема місця для точки опертя.

Довкола неї метушилися люди. Чимало незнайомців тримали її ліву руку. Вона глянула на свою рухому плоть, а потім уздовж руки, що торкалась її, — на плинну маску обличчя: Дункан Айдаго! Його очі були… неправильні, але це був Дункан — дитя-чоловік-підліток-дитя-чоловік-підліток… Кожна риса його обличчя виражала тривогу за неї.

— Дункане, не бійся, — прошепотіла вона.

Він стиснув її долоню, кивнув.

— Не рухайтеся, — сказав він.

І подумав: «Вона не сміє померти! Не сміє! Жодна Атрідка не сміє померти».

Він різко смикнув головою. Такі думки суперечили логіці ментата. Смерть необхідна, щоб життя продовжувало тривати.

«Гхола кохає мене», — подумала Алія.

Ця думка стала основою, за яку вона могла вчепитися. Знайоме обличчя, а за ним — знайома кімната, одна зі спалень у Полових апартаментах.

Застигла й незмінна постать щось мудрувала з трубкою в її горлі. Їй хотілося блювати.

— Ми ледве встигли до неї, — сказав голос, у якому вона впізнала голос сімейного лікаря. — Слід було покликати раніше.

У голосі лікаря звучала підозра. Алія відчула, як трубка змією виповзає їй із горла.

— Після ін’єкції спатиме, — промовив лікар. — Пришлю сюди когось із її почту.

— Я залишуся з нею, — відповів гхола.

— Це непристойно, — різко заперечив лікар.

— Залишися… Дункане, — прошепотіла Алія.

Він погладив її долоню, аби дати знати, що чує її.

— Міледі, — сказав лікар, — було б краще, якби…

— Не кажіть мені, що краще, — прохрипіла вона. Горло боліло від кожного звуку.

— Міледі, — докірливо наполягав лікар, — ви знаєте небезпеку від прийому надмірної дози меланжу. Можу лише припустити, що хтось дав її вам без…

— Ти дурень, — прохрипіла вона. — Заборониш мені моє видіння? Я знала, що роблю й чому.

Вона схопилася рукою за горло.

— Залиши нас. Негайно!

Лікар зник, заявивши на прощання:

— Я повідомлю вашого брата.

Відчувши, що лікар вийшов, Алія зосередила всю увагу на гхолі. Тепер видіння виразно постало в її свідомості: генетична основа, на якій наростала сучасність. Вона відчула, як рухається гхола на хвилях Часу, тепер уже не загадковий, а звичайний, і ту раніше таємничу сучасність тепер уже можна було розпізнати.

«Він тигель, — подумала вона. — Він небезпека й порятунок».

Вона здригнулася, зрозумівши, що бачить ту саму візію, що і її брат. Непрохані сльози пекли їй очі. Вона різко замотала головою. Жодних сліз! На них лише марнується волога, і, що гірше, вони спотворюють потік видіння. Необхідно зупинити Пола! Раз, лише раз вона перекидала мостик через Час, аби залишити свій голос там, де він міг би перейти. Але потрясіння й мінливість не дозволяють зробити це тут. Павутина Часу проходила крізь її брата, як проміння світла — крізь лінзу. Він перебував у фокусі й знав це. Він зосередив у собі всі лінії й не дозволяв їм утекти чи змінитися.

— Чому? — пробурмотіла вона. — Це ненависть? Чи він хоче у відповідь поцілити в сам Час, бо той завдав йому болю? Гай-гай!

Думаючи, що вона вимовила його ім’я, гхола озвався:

— Міледі?

— Якби ж я могла випалити це із себе! — скрикнула вона. — Я не хотіла бути іншою.

— Прошу, Аліє, — пробурмотів він. — Дозволь собі заснути.

— Я хотіла б навчитися сміятися, — прошепотіла вона. Сльози текли їй по щоках. — Але я сестра Імператора, якому поклоняються, наче богу. Люди мене бояться. А я не хочу викликати страх.

Він витер сльози їй з обличчя.

— Не хочу бути частиною історії, — шепотіла вона. — Хочу бути коханою… і кохати.

— Ти кохана.

— Аххх, вірний, вірний Дункане.

— Прошу, не називай мене так, — заблагав він.

— Але ж ти такий, — відповіла вона. — Вірність — це вартісний товар. Його можна продати… купити — ні, але продати можна.

— Мені не подобається твій цинізм, — промовив він.

— До дідька твою логіку! Це правда!

— Спи, — наказав він.

— Ти мене любиш, Дункане? — спитала вона.

— Так.

— Це одна з твоїх брехень? Одна з брехень, у які легше повірити, ніж у правду? Чому я остерігаюся вірити тобі?

— Боїшся моєї інакшості, тому що боїшся своєї власної.

— Будь мужчиною, не ментатом! — різко промовила вона.

— Я ментат і мужчина.

— Якщо так, то чи зробиш ти мене своєю жінкою?

— Зроблю все, чого вимагатиме любов.

— І вірність?

— І вірність.

— Ось цим ти й небезпечний, — сказала вона.

Її слова занепокоїли його. Хоча на його обличчі не здригнувся жоден м’яз, вона знала це. Його неспокій вона бачила в пророчому видінні. Вона відчувала, що запам’ятала тільки частину того видіння й що їй треба пригадати все. Існувало ще якесь сприйняття, яке начебто не стосувалося органів чуття, якась деталь, що приблукала в її думки нізвідки, як, наприклад, ясновидіння. Ця деталь ховалася в тінях Часу, і була вона нескінченно болісною.

Емоція! Ось що це — емоція! Вона з’явилася у видінні не безпосередньо, а як наслідок, за яким Алія могла встановити причину. Вона була обплутана почуттями — сувоєм зі страху, жалю та кохання. Усі вони помістилися у видінні, усі зібралися в одну епідемію, всепоглинну та споконвічну.

— Дункане, не дозволь мені відійти, — прошепотіла вона.

— Спи, — сказав він. — Не змагайся з цим.

— Я мушу… я мушу. Він принада у своїй власній пастці. Він стане слугою влади й жаху. Насилля… обожнення — це його в’язниця. Він усе… втратить. Це розірве його на шматки.

— Ти кажеш про Пола?

— Його підводять до самознищення! — задихалася вона, дугою вигнувши спину. — Надто великий тягар, надто велике горе. Спокушають його, щоб відвернути від кохання.

Вона знову впала на ліжко.

— Вони творять Усесвіт, у якому він сам не захоче жити.

— Хто це робить?

— Він! Оххх, який ти нерозумний! Він є частиною схеми. І вже запізно… запізно… запізно…

Кажучи це, вона відчула, що її свідомість тьмяніє шар за шаром. Ось вона вже завбільшки як грудочка там, за пупцем. Тіло та думки розділялись і, безнастанно рухаючись, знову з’єднувалися поміж древніх видив. Алія вловила серцебиття плоду — майбутньої дитини. Меланж усе ще панував над нею, несучи її хвилями Часу. Вона знала — це б’ється серце дитини, яка ще навіть не зачата. Одне тільки певне в цій дитині: вона переживе таке ж пробудження, яке колись пережила й Алія. Буде свідомою й мислячою істотою ще до народження.