***

Зростання виробництва й зростання доходів у моїй Імперії не можуть розходитися. Таким є зміст мого правління. Немає проблем із платіжним дисбалансом між різними сферами взаємовпливу. Причина проста — це я так наказую. Я хочу підкреслити мій авторитет у цій галузі. У цьому домені я найвищий споживач енергії, однаково, живий чи мертвий. Мій уряд — це економіка.

Наказ Імператора Пола Муад’Діба Державній Раді


— Тут я тебе залишу, — сказав старий, відпустивши рукав Пола. — Праворуч, другі двері від кінця. Іди із Шай-Хулудом, Муад’Дібе, і пам’ятай часи, коли ти був Усулем.

І провідник Пола канув у темряву.

Поблизу мали бути люди зі Служби Безпеки, які лише чекали моменту, щоб схопити провідника й забрати на допит, але Пол сподівався, що старий фримен утече.

Угорі світили зорі, а десь далеко, за Оборонною Стіною, — Перший Місяць. Проте це місце не було відкритою пустелею, де людина може знайти зірку й орієнтуватися за нею. Старий привів його в одне з нових передмість. Ото й усе, що розпізнав Пол.

Вулиця була густо засипана навіяним із дюн піском. Тьмяне світло сочилося з єдиної комунальної світлокулі, що висіла далеко внизу вулиці. Цього скупого освітлення було достатньо, аби побачити, що це сліпа вуличка — тупик.

У повітрі довкола нього сильно тхнуло — смерділо від туалету з вологопоглиначем, але, мабуть, він був закритий не досить щільно, тож пропускав, крім смороду, ще й багато вологи. Пол подумав, що його люди стали надто безпечними. Тепер усі стали водними мільйонерами — забули про ті дні, коли людину на Арракісі могли вбити лише за восьму частку води в її тілі.

«Чого я вагаюся? — спитав себе Пол. — Другі двері від кінця. Я й без підказки це знав. Але мушу зіграти в цю гру безпомильно. Отож вагаюся».

З наріжного дому ліворуч зненацька долинув шум суперечки. Жінка комусь докоряла:

— У нове крило їхнього дому залітає пилюка. Гадаєш, вода падає з неба? Якщо з’являється пилюка, то висихає волога.

«Дехто ще памятає», — подумав Пол.

Він рушив вулицею, і суперечка стихла вдалині.

«Вода з неба!» — думав він.

Частина фрименів бачила таке на інших планетах. І він таке бачив, відтак повелів, щоб так було й на Арракісі, але спогади про це наче належали комусь іншому. «Дощ» — так це називалося. Раптом він згадав дощову зливу на планеті його народження — густі сірі хмари в небі Каладана, грозу, вологе повітря, великі мокрі краплі, що барабанять по заскленій стелі. Вода струмками збігає з карнизів. Грозові доріжки збираються в каламутну й бурхливу ріку, що текла повз сади їхньої Родини… дерева, чиє голе віття волого поблискувало.

Ногою Пол зачепив невисокий піщаний наніс упоперек вулиці. Якусь мить йому здавалося, що це болото липне йому до взуття, достоту як у дитинстві. А тоді він знову опинився в пісках, у запилюженій вітряній темряві, де над ним грізно нависало майбутнє. Безплідну сухість довколишнього життя він відчував як звинувачення. Це ти зробив! Вони стали цивілізацією сухооких спостерігачів і казкарів, людей, котрі розв’язали всі проблеми силою… більшою силою… і ще більшою силою, ненавидячи кожен її ерг.

Під ногами він відчув грубо обтесані кам’яні плити. Його бачення їх пам’ятало. Праворуч з’явився темний прямокутник дверей — чорний на чорному: дім Усайма, дім фатуму, місце, яке вирізнялося з-поміж усього довколишнього лише через роль, обрану для нього Часом. Дивне місце, надто звичайне, щоб бути увічненим в історії.

На його стук двері відчинилися. Крізь щілину просочилося матово-зелене світло атріуму. Показався карлик: старече обличчя на дитячому тільці, з’ява, ніколи не показана йому ясновидінням.

— Ти прийшов, — сказала з’ява. Карлик відступив убік, і в його поведінці не було благоговійного страху, лише легеньке зловтішне глузування. — Заходь! Заходь!

Пол завагався. У його видінні не було карлика, але все інше точно збігалося. Видіння могло містити такі невідповідності, що загалом не змінювало його. Така невідповідність обнадіювала. Він озирнувся на вулицю, на кремову перлину блискучого місяця, що виплив із пошарпаних тіней. Місяць його переслідував. Як він упав?

— Заходь, — наполіг карлик.

Пол увійшов, і двері за його спиною ввійшли в ущільнювачі для втримування вологи. Карлик пройшов повз нього й повів за собою, його надміру великі стопи ляскали по підлозі. Він розчинив майстерно вирізані дверцята в критий дворик і жестом запросив Пола ввійти:

— Вони чекають, сір.

«Сір, — подумав Пол. — То він мене знає».

Перш ніж Пол зумів обдумати це відкриття, карлик прослизнув у бічний прохід. Надія кружляла в думках Пола, наче дервіш у танці. Він рушив через дворик. То було похмуре й понуре місце, пропахле хворобою й поразкою. Ця атмосфера його гнітила. «Чи буде поразкою вибрати менше зло?» — питав він себе. Як далеко він зайшов тією стежкою?

Світло лилося з вузьких дверей у протилежній стіні. Переборюючи відчуття, наче за ним стежать, і не зважаючи на прикрий запах, Пол увійшов до маленької кімнати. За фрименськими стандартами, кімната була убогою, хайрегові завіси лише на двох стінах. Навпроти дверей, на кармінових подушках під багатшою завісою, сидів чоловік. За іншими дверима в незавішеній стіні ліворуч проступала з тіні жіноча постать.

Пол відчув, що заплутується в пастці видіння. Він саме цією дорогою й мусив іти. Але звідки взявся карлик? Звідки невідповідність?

Він одним поглядом охопив усю кімнату. Попри вбоге умеблювання, вона була ретельно прибрана. Гачки й карнизи на порожніх стінах показували, звідки було знято завіси. Він згадав, що прочани платили шалені гроші за автентичні фрименські артефакти. Багаті подорожні вважали пустельні гобелени скарбами, справжнім доказом здійснення хаджу.

Порожні стіни, здавалося, звинувачують його своїм свіжим побіленням. Нужденний стан двох потертих завіс, які ще зоставалися, лише поглибив почуття вини.

На стіні праворуч висів вузький стелаж, заставлений цілим рядом портретів, переважно бородатих фрименів, деякі з-поміж яких були в дистикостах, зі звисаючими водотрубками, декотрі мали на собі імперські мундири й позували на тлі екзотичних пейзажів. Найчастішим тлом було море.

Фримен на подушках кашлянув, змусивши Пола глянути на нього. Точнісінько так, як показувало йому видіння: худа пташина шия здавалася надто слабкою, щоб втримати велику голову. Обличчя було напівруїною: на лівій щоці мережа перехресних рубців під опалим засльозеним оком, але з іншого боку — чиста шкіра й прямий синій на синьому фрименський погляд. Посеред обличчя — довгий ніс, схожий чи то на гак, чи то на якір.

Подушка Усайма лежала в центрі витертого килима, коричневого з бордовими й золотими нитками. Латана тканина подушки свідчила про тривалий ужиток, але всі металеві предмети в кімнаті аж блищали від полірування: портретні рами, полиця і її кантування, цоколь низенького столика праворуч.

Пол кивнув у бік чистої половини обличчя Усайма й сказав:

— Щастя тобі й твоєму дому.

Це було привітання давнього приятеля й січового товариша.

— То я ще раз тебе бачу, Усулю?!

Голос, що назвав його племінним іменем, по-старечому дрижав. Тьмаве око на спотвореній частині обличчя зарухалося над пергаментною, пошрамованою шкірою. Ця половина обличчя заросла сивою щетиною, лінія щелепи була покрита шерехатою лускою. Коли Усайм говорив, його губи кривилися, відкриваючи сріблясті металеві зуби.

— Муад’Діб завжди відповідає на поклик фримена, — сказав Пол.

Жінка у дверях ворухнулася.

— І Стілґар цим хвалився.

Вийшовши на світло, вона виявилася старшою версією Лічни, подобу якої прибрав лицепляс. Пол згадав, що Усаймові дружини були сестрами. Волосся сиве, ніс по-відьомськи гострий. Вказівні та великі пальці в мозолях від ткання. За січових часів фрименська жінка з гордістю показувала б такі знаки, але ця, помітивши, що він звернув увагу на її долоні, сховала їх під складками блідо-синьої сукні.

Тоді Пол згадав її ім’я — Дгурі. Був вражений, бо пам’ятав її дитиною, але у видінні вона була не такою. Він подумав, що причиною цьому, можливо, був її плаксивий голос. Вона й дитиною скиглила.

— Бачиш, ось я тут, — промовив Пол. — Чи ж я прийшов би сюди без схвалення Стілґара?

Він повернувся до Усайма.

— Несу свій водний борг, Усайме. Наказуй мені.

То була щира фрименська розмова січових братів.

Усайм невпевнено, з тремтінням кивнув — надмірне зусилля для цієї тонкої шиї. Відтак підняв укриту плямами ліву руку й показав на своє спотворене обличчя.

— Я заразився рубчанкою на Тарагелі, Усулю, — прохрипів він. — Одразу ж після перемоги, коли ми всі…

Напад кашлю перервав йому мовлення.

— Скоро вже плем’я забере його воду, — промовила Дгурі і, підійшовши до Усайма, поправила подушки та потримала за плече, щоб заспокоїти, аж доки кашель минув. Як помітив Пол, вона не була надто старою, проте в обрисах губ з’явився вираз втрачених надій, в очах — гіркота.

— Я прикличу лікарів, — сказав Пол.

Дгурі обернулася, сперши руку на стегно.

— У нас були лікарі, не гірші від тих, яких би прислав ти.

Вона мимоволі глянула на порожню стіну ліворуч від себе.

«І це були дорогі лікарі», — подумав Пол.

Він був роздратований, зв’язаний видінням, але усвідомлював, що між дійсністю та видінням вкралися дрібні розбіжності. Як йому ними скористатися? Час розмотувався з його мотка з ледве помітними відмінностями, але тло зберігало гнітючу ідентичність. Він із страхітною певністю знав: будь-яка спроба вирватися з рамок спричиниться до жахливого насилля. Могуть цього оманливо лагідного потоку Часу тиснула на нього.

— Скажи, чого ти хочеш від мене, — різко промовив він.

— Хіба ж Усайм не може потребувати приятеля, щоб той був поруч із ним у цей час? — відповіла Дгурі. — Хіба ж федайкін може довірити своє тіло чужим?

«Ми разом були на січі Табр, — нагадав собі Пол. — Вона має право звинувачувати мене в позірній бездушності».

— Зроблю все, що можу, — сказав він уголос.

Тіло Усайма стряс новий напад кашлю. Коли він минув, Усайм, задихаючись, промовив:

— Усулю, сталася зрада. Фримени змовляються проти тебе.

Його вуста беззвучно рухалися. З губ стікала слина. Дгурі краєм одягу витерла йому рот. Пол зауважив, що на її обличчі з’явився розгніваний вираз через марнування води.

Пол насилу стримував розчарування й гнів. «Невже Усайм мусить відійти саме так?! Федайкін заслуговує кращого!» Але не залишалося жодного вибору — ні для командос-смертника, ні для його Імператора. У цій кімнаті вони йшли по лезу бритви Оккама. Найменша похибка помножила б жахіття — не лише для них самих, а й для всього людства, навіть для тих, хто має знищити їх.

Пол, змусивши себе заспокоїтися, глянув на Дгурі. Вираз страшного суму, з яким вона дивилася на Усайма, додав йому сил. «Чані ніколи не дивитиметься так на мене», — сказав він собі.

— Лічна казала про звістку, — промовив Пол.

— Мій карлик! — вистогнав Усайм. — Я купив його… на… на планеті… Забув. Він людський дистранс, іграшка, відкинута тлейлаксу. Він записав усі імена… зрадників.

Усайм замовк, здригаючись.

— Ти казав про Лічну, — озвалася Дгурі. — Коли ти прибув, ми зрозуміли, що вона щасливо дісталася до тебе. Якщо думаєш про новий тягар, накладений на тебе Усаймом, то весь цей тягар — Лічна. Усулю, бери карлика і йди.

Пол стримав тремтіння й заплющив очі. Лічна! Їхня справжня донька згинула в пустелі — знищене семутою тіло, покинуте на поталу піску й вітру.

Розплющивши очі, Пол сказав:

— Можете прийти до мене кожної миті, щоб…

— Усайм тримався осторонь, щоб його могли зарахувати до тих, котрі тебе ненавидять, Усулю, — мовила Дгурі. — Дім на південь від нас, у кінці вулиці, — це місце збору твоїх ворогів. Саме тому ми поселилися в цій халупі.

— Забирайте карлика й ходімо, — сказав Пол.

— Ти погано слухав, — відповіла Дгурі.

— Ти мусиш забрати карлика в безпечне місце, — промовив Усайм із дивною силою в голосі. — Він носить у собі єдиний список зрадників. Ніхто не здогадується про його талант. Гадають, що я тримаю його для розваги.

— Нам не можна піти звідси, — додала Дгурі. — Відомо… які ми вбогі. Ми казали, що продаємо карлика. Тебе приймуть за покупця. Це твій єдиний шанс.

Пол порився в пам’яті, згадуючи своє видіння: він покинув це місце з іменами зрадників, але ніколи не бачив, як здобув ці імена. Очевидно, карлика захищає інший ясновидець. Полові спало на думку, що всі створіння мусять мати своє призначення, яке визначається взаємодією різних сил, усім навчанням і природними схильностями. Від моменту, коли джигад обрав його, він почувався оточеним безліччю людей. Їхні усталені цілі прокладали й контролювали його власний шлях. Усі ілюзії Свободи Волі, які він плекав, — це лише свобода в’язня торсати ґрати своєї клітки. Його прокляття полягало в тому, що він бачив клітку. Бачив її!

Пол прислухався до порожнечі цього дому. Було їх тут лише четверо: Дгурі, Усайм, карлик і він. Він відчув страх і напруження товаришів, відчував спостерігачів — людей із власних збройних сил, котрі кружляли в ’топтерах високо вгорі… та інших… за сусідніми дверима.

«Моя надія була обманом», — подумав Пол. Але вже сама думка про надію чомусь знову обнадіяла його, і він відчув, що ще може вхопити свою мить.

— Клич карлика, — сказав він.

— Біджазе! — гукнула Дгурі.

— Кличеш мене? — Карлик увійшов до кімнати з дворика. Його напружене обличчя було стурбованим.

— Біджазе, маєш нового господаря, — промовила Дгурі, а відтак показала на Пола. — Можеш називати його… Усулем.

— Усуль — це основа колони, — перетлумачив Біджаз. — Основа міститься внизу. Як же Усуль може бути основою, якщо найнижча жива істота — це я?

— Він завжди так говорить, — виправдовувався Усайм.

— Я не говорю, — заперечив Біджаз. — Оперую машиною, званою язиком. Вона скрипить і тріщить, але це моя власність.

«Іграшка тлейлаксу, навчена й метка, — подумав Пол. — Бене Тлейлакс ніколи не викидають чогось настільки цінного».

Він озирнувся й придивився до карлика. Округлі очі кольору меланжу відповіли йому таким самим поглядом.

— Які інші здібності ти маєш, Біджазе? — спитав Пол.

— Знаю, коли нам слід іти, — відповів Біджаз. — На таке небагато людей здібні. Настав час закінчень — і це добрий його початок. Починаймо йти, Усулю.

Пол знову повернувся до спогадів: карлика там не було, але слова малого чоловічка пасували до цієї оказії.

— Біля дверей ти назвав мене «сір», — промовив Пол. — Ти мене знаєш?

— Ти наскрізь сірий «сір», — відповів Біджаз, вишкірюючись. — Ти щось значно більше, ніж підколонний Усуль. Ти Імператор Атрід, Пол Муад’Діб. А ще ти мій палець. — Він підняв вказівний палець правої руки.

— Біджазе! — гримнула Дгурі. — Ти спокушаєш долю.

— Я спокушаю свого пальця, — пискливим голосом запротестував Біджаз і вказав на Усуля. — Вказую на Усуля. Хіба ж мій палець — це не сам Усуль? Чи, може, це відбиток чогось основнішого? — Він підніс палець до очей, із глузливою посмішкою оглянув його з одного боку, тоді з іншого. — Аххх, це ж просто палець.

— Він завжди отак плете, — засмучено сказала Дгурі. — Гадаю, що через це тлейлаксу його й викинули.

— Я не буду підопічним, — примовляв Біджаз, — але матиму нового опікуна. Як дивно впливає той палець!

Карлик глянув на Дгурі та Усайма своїми напрочуд блискучими очима.

— Не надто міцні зв’язки тримають нас укупі, Усайме. Кілька сльозинок — та й розлучимося.

Великі стопи карлика зачалапали підлогою. Крутнувшись, він зупинився перед Полом.

— Аххх, опікуне! Довгу ж дорогу я пройшов, аби тебе знайти.

Пол ствердно кивнув.

— Будеш зі мною добрим, Усулю? — спитав Біджаз. — Я ж особистість, ти це знаєш. Особистості мають багато подоб і розмірів. Це лише одна з них. Щодо м’язів, то я слабкий, а от щодо рота — дужий; легко мене прогодувати, але дорого наповнити. Спорожнюй мене, скільки хочеш, однаково залишиться більше, ніж запхнули туди люди.

— Нема часу на твої дурні загадки, — гримнула Дгурі. — Вам треба йти.

— У мене загадок аж по вінця, — відповів Біджаз, — але не всі вони дурні. Піти, Усулю, означає когось минути, так? І той хтось мусить проминути. Дамо минулому минути. Дгурі каже правду. А один із моїх талантів — це вміння слухати.

— Ти маєш правдочуття? — спитав Пол, вирішивши вичекати час, відміряний видінням. Це значно краще, ніж зруйнувати цю мить, цим лише побільшивши страшні наслідки. Зосталося ще кілька справ, про які мав згадати Усайм, щоб Час не було повернуто в страшніше річище.

— Я маю тепер-чуття, — промовив Біджаз.

Пол зауважив, що карлик став нервовішим. Невже маленький чоловічок передчуває, що станеться? Чи він є своїм власним провидцем?

— Ти питала про Лічну? — раптом спитав Усайм, дивлячись на Дгурі своїм єдиним здоровим оком.

— Лічна в безпеці, — відповіла Дгурі.

Пол опустив голову, аби з виразу його обличчя ніхто не здогадався, що це неправда. У безпеці! Лічна — прах у таємній могилі.

— Це добре, — мовив Усайм, прийнявши схилену голову Пола за кивок підтвердження. — Це єдина добра річ з усього цього зла, Усулю. Мені не до вподоби той світ, який ми творимо, знаєш? Краще велося, коли ми самі були в пустелі, а за ворогів мали тільки Харконненів.

— Інколи лише тонка лінія розділяє багатьох ворогів і багатьох приятелів, — озвався Біджаз. — Там, де лінія закінчується, нема ні початку, ні кінця. Закінчуймо з цим, мої друзі.

Він підійшов ближче до Пола, нервово переминаючись із ноги на ногу.

— Що таке тепер-чуття? — спитав Пол, тягнучи час і ще більше нервуючи карлика.

— Тепер! — нетерпляче сказав Біджаз. — Тепер! Тепер! — Він узявся тягнути Пола за одяг. — Тепер пішли!

— Меле язиком, але нічого злого в ньому нема, — чуло промовив Усайм, дивлячись на Біджаза здоровим оком.

— Навіть млинок може дати знак до відходу, — відповів Біджаз. — Та ще сльози. Ходімо, доки не закінчився час початку.

— Чого ти боїшся, Біджазе? — спитав Пол.

— Боюся духа, що зараз мене шукає, — пробурмотів Біджаз. На його чолі з’явилися краплі поту. Щоки здригалися. — Боюся того, що не мислить і не матиме тіла, окрім мого, і що воно знову повернеться до себе! Боюся речей, які бачу, і речей, яких не бачу.

«Цей карлик має здатність ясновидіння», — подумав Пол. Біджаз ділив із ним жахливе віщування. Чи ділитиме також і долю віщуна? Чи, може, його віщі сили не надто великі, як у тих, хто для розваги викладає Таро Дюни? А може, більші? Як далеко сягає його погляд?

— Краще б вам уже піти, — зауважила Дгурі. — Біджаз має рацію.

— Кожна хвилина зволікання, — промовив Біджаз, — продовжує… продовжує теперішнє.

«Кожна хвилина зволікання відтерміновує мою провину», — подумав Пол. Отруйний подих хробака, із зубів якого на нього стікає пісок. Це трапилося давно, але зараз він наче вдихав той спогад — запах прянощів та гіркоти. Відчував, що його чекає власний хробак — «урна пустелі».

— Часи неспокійні, — сказав він, відповідаючи на вирок, винесений Усаймом їхньому світові.

— Фримени знають, що робити в неспокійні часи, — відповіла Дгурі.

Усайм погодився з нею, кивнувши тремтячою головою.

Пол глянув на Дгурі. Не очікував вдячності, вона пригнітила б його більше, ніж він спроможний був витримати, але гіркота Усайма й палкий жаль, побачений в очах Дгурі, сколихнули його рішучість. Чи бодай щось вартувало такої ціни?

— Затримуватися безглуздо, — сказала Дгурі.

— Роби, що мусиш, Усулю, — прохрипів Усайм.

Пол зітхнув. Слова з видіння було сказано.

— Усе буде полічено, — мовив він, щоб відповідність була цілковитою. Відвернувшись, він вийшов із кімнати. Услід йому залунало ляскання стоп Біджаза.

— Минуле проминуло, — бурмотів Біджаз, коли вони виходили. — Хай минуле гине там, де йому судилося. Це був брудний день.

Загрузка...