Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Романтичний націоналізм і його пошуки коріння націй викликав посилений інтерес в історії. Наприкінці XVIII і в XIX столітті спостерігалося піднесення філософії історії, загальної історії та історичних романів. Поширення антикварних товариств свідчить про популяризацію історії серед аматорів. У зв’язку з оцим романтичним захопленням історією та розмаїттям дискурсів, у яких вона досліджувалась, Микола Гоголь виявляється справжньою людиною своєї епохи. Його інтереси в історії сягали античності, Середньовіччя та модерного часу: всесвітньої історії — і західноєвропейської, й української історії: а також торкалися синтетичних наукових, публіцистичних і літературних жанрів. У цьому розділі увага зосереджується на націоналізмі історичних творів Гоголя. У ролі українського історика Гоголь продовжував пропагувати українську націоналістичну проблематику, хоч в інших текстах він також втручається у сферу російських історичних питань. Час від часу вони стикались. Описуючи відмінності між офіційними й неофіційними, публічними та приватними висловлюваннями, між цензурованими та не цензурованими, науковими та художніми текстами, цей розділ досліджує способи, за допомогою яких Гоголь піддавав сумніву та протистояв поняттям офіційної російської історіографії.

Історіографія, історична проза та націоналізм

Романтизм відкрив нову наукову дисципліну — філософію історії. Її метою було продемонструвати єдність історичного процесу та показати історію людства в її безперервному, послідовному розвитку. У самій історіографії ця тенденція привела до спроб створення всесвітньої історії. На думку Луїса Мінка, загальна історія стверджувала, що історія людства являє собою єдину історію, котра керувалася центральною темою або сюжетом і вважала локальні історії притокою цього головного історичного наративу. Загальна історія розглядала велике розмаїття подій, звичаїв та інституцій як «переміщення єдиного та незмінного набору людського потенціалу та можливостей, диференційованих лише наслідками географії, клімату, раси та інших природних випадковостей»[123].

Гердер бачив національні історії та всезагальну історію в діалектичному зв’язку. Він розглядав нації як справжні рушійні сили історії, оскільки лише за їхньою допомогою людство здатне цілковито розкрити свій потенціал. Гердер відкинув тенденцію Просвітництва вважати попередні епохи «варварськими» та висловився на користь відповідної оцінки кожної епохи й кожної нації. Його висока оцінка Середньовіччя особливо суперечить погляду, поширеному в епоху Просвітництва. Погляд Гердера на історію, так само як і його погляд на Volk, швидко захопив романтичну уяву Європи та Росії. Це відображено в гоголівських статтях, опублікованих у книзі «Арабески» 1835 року, на якій великою мірою і ґрунтується цей розділ[124].

Модерна російська історіографія, яка прийшла на зміну попередній літописній традиції, народилась у XVIII столітті. Вона була відкрита німецькими вченими, пов’язаними з Російською академією наук, і такими росіянами, як Татіщев, Ломоносов і Щербатов. Під «модерною історіографією» я маю на увазі безперервний наратив на основі критичного аналізу автентичних документальних джерел, які звільнилися від біблійної хронології та легенд. Вона прагнула пояснити сукупність минулого соціального життя, враховуючи економічні, географічні та етнографічні чинники[125]. Жоден із піонерів російської історіографії не зумів створити безперервну та повну історію Росії, а їхні спроби не можна було вважати по-справжньому модерними у прямому значенні цієї дефініції. Ніколай Карамзін, відомий письменник і офіційний історіограф імперії, якого стали вважати «першим істориком» Росії, у своїй 12-томній «Історії російської держави» (История государства Российского, 1818—1826) сягнув 1611 року. Ця праця вселила гордість у росіян і переконала їх у власному славному минулому. Вона підтримувала династичний погляд на російську історію та стверджувала, що самодержавство було найбільш адекватною політичною системою для Росії. Протягом більшої частини XIX століття «Історія» Карамзіна залишалася найбільш популярною книгою подібного роду, ставши основою для підручників з російської історії та погляду західних європейців на Росію[126].

На відміну від зосередження Карамзіна на державі, гердеріанець Ніколай Полєвой вважав, що російська історія була історією російського народу, який упродовж кількох століть передував російській державі. Незакінчена шеститомна «Історія російського народу» (История русского народа) являє собою перший приклад романтичної, націоналістичної історіографії в Росії. Ця праця містила в собі сучасні ідеї філософії історії і, слідом за Гердером, вважала легенди, казки, народні пісні та прислів’я істинним історичним свідченням, що демонструвало ментальність народу. Через незгоду з офіційним історіографом Полєвой наразився на майже загальний осуд. Поет Пьотр Вязємський зайшов так далеко, що написав донос до міністра освіти з критикою поблажливості влади до тих, хто насмілюється не погоджуватися з Карамзіним. У ньому Вязємський прирівнює критику Карамзіна з антидержавною підривною діяльністю, називаючи «Історію» Полєвого «шарлатанською книгою»[127]. За цією характеристикою, Гоголь мусив бути зарахований до таких диверсантів, оскільки його погляди також значно відрізнялися від поглядів Карамзіна, хоч він, на відміну від Полєвого, ніколи не виставляв цих відмінностей напоказ.

На тему багатоетнічної мозаїки, яка складала російську державу, барвиста метафора Пушкіна, цитована у попередньому розділі, характеризує домінуючий погляд російсько-імперської історіографії: за законом долі, різноманітні етнічні ручьи повинні були злитись у русском море. Сеймур Беккер відзначає дивовижну згоду серед російських істориків щодо «„очевидної неминучості“ великоросійського домінування над територіями та народами східноєвропейської рівнини і злиття їх у єдину політичну та культурну спільноту». На думку Беккера, вся російська історіографія розглядала імперську експансію як собирание русских земель. Ці землі були стародавньою спадщиною, яку сама природа призначила Росії. У цих історіях територіальна експансія була пронизана гуманітарними аргументами, які спонукали Росію заступитися за своїх родичів і одновірців або врятувати своїх сусідів від неспроможності керувати самим собою. Ці твори розглядали Російську імперію «не як метрополію, оточену колоніально залежними, а як національну державу західного зразка»[128].

Активна у формуванні ідеї самої нації, історія також стала підґрунтям для націоналістичної літератури тієї епохи. Оскільки російська етнографія та колекціонування пісень у перші десятиліття XIX століття були в зародковому стані, національно свідомі російські письменники в переважній більшості звернулися до історії. Звісна річ, народні теми та історичні сюжети часто поєднувались, проте увагу російських письменників, на відміну від Гоголя у «Вечорах», було зосереджено на історії. Як відзначає Керіл Емерсон, хоч дехто й критикував ідеологію Карамзіна, його книга отримала високу оцінку як літературний твір і зразок російської мови[129]. Вона запропонувала незліченні історичні сюжети та «реквізити». Її вплив поширився навіть на письменників-декабристів, які критикували підхід Карамзіна за його надмірну зосередженість на правителях Росії та замовчуванні її ліберальних традицій.

Більшість історичних сюжетів у літературі 1820—1840-х років зосереджено на війні з Наполеоном 1812 року або Смутном времени (1598—1613), коли Росія після закінчення династії Рюриковичів звільнилася від нашестя претендентів на трон. Ці теми запропонували можливість продемонструвати глибоке патріотичне завзяття народу і прославити династію Романових, що виникла 1613 року в ролі рятівника країни. Її царські нащадки тепер були в числі читачів і критиків цієї літератури. Ці історичні події також дозволили авторам ритуально розіграти небезпеку, яка загрожувала Росії з боку чужоземців — таких, як поляки (під час Смутного времени) та французи (1812).

Хоч теми з національної історії не були рідкістю в поезії та драматургії, найбільше поширення вони отримали у прозових жанрах історичної повісті та роману. Цей період збігається з популярністю Вальтера Скотта в Росії, що характеризувалась численними перекладами його творів російською (через французьку) та багатьма імітаціями його романів. Історичний роман, що його Скотт так популяризував у цілій Європі, налічував понад половину всього романного асортименту в Росії (93 з 159 назв) у 1831—1839 роках. Перші історичні романи Заґоскіна та Булґаріна стали бестселерами[130]. Російські письменники звернули свою увагу переважно на наративні прийоми Скотта. До них входить опис деталей, образ молодого, недосвідченого, пасивного протагоніста, який потерпає від ідеологічної суперечності; любовні сюжети, описи внутрішнього життя, так званого місцевого колориту (манер, артефактів, соціальної структури); побічна поява реальних історичних персонажів і використання діалогу для опису характеру. Низька якість російських імітацій була широко відзначена рецензентами. У процесі перекладу англійською мовою «Юрій Мілославський» (1829) Заґоскіна — перший російський історичний роман — мав пройти через низку істотних «правок», які полягали в наближенні до скоттівської моделі[131]. Пушкінська «Капітанська дочка» (1836) являє собою радше одиничний приклад успішного скоттівського роману в Росії. Я аналізуватиму залежність Гоголя від Скотта в передостанній главі цього розділу.

Російські рецензенти Скотта, на кшталт російських історіографів із їхнім запереченням того, що нам відомо сьогодні під терміном імперіалізм, здається, геть не звертали уваги на британський імперський контекст, у якому функціонувала його проза. Степан Шевирєв вважає Скотта звичайним англійським автором шотландського походження. Його шотландська тематика не заважає Шевирєву вбачати в його творах вираз англійськості, як і кількома роками пізніше висловитися про російськість гоголівської творчості, попри її український зміст. Ігноруючи імперський вимір Скотта, як і свій власний, росіяни гостро усвідомлювали націоналістичний смак його прози. Шевирєв приписує Скоттові відкриття англійської національної ідентичності[132].

Втім, наповнити російські імітації Скотта цією невловною якістю виявилося набагато важчим за мімікрію наративних прийомів. Наприкінці 1820-х років князь Вязємський сумнівався, що з фактів, представлених російською історією, можна б було склеїти суспільну мораль або будь-які громадянські та внутрішні взаємини і міг підтримати насадження вальтер-скоттівського роману. Ксенофонт Полєвой, брат відомого публіциста Ніколая, був так само скептичним через відсутність російської національної специфіки, ключового складника цього жанру[133]. Чи міг російський історичний роман взагалі з’явитися без адекватної історії та почуття національної ідентичності?

Попри ці умови, націоналізм відіграв важливу роль у розквітлій незабаром російській історичній прозі, хоча, можливо, їй бракувало модного шотландського колориту. Цей націоналізм був підпорядкований політичним проблемам сучасності. Природа уявної російської спільноти минулого була доречною для ідентичності ніколаєвської Росії, яка сподівалася визначити свою державність за допомогою офіційної народності й акценті на самодержавстві та православ’ї. Це великою мірою пояснює популярність тем Смутного времени і війни проти Наполеона, які вдавалися до зображення патріотичного піднесення, національної солідарності й відданості цареві та релігії. Пошуки російськими письменниками невловного «національного духу» також поширювалися на етнічні периферії. Після експериментів письменників-декабристів із темами з історії балтійських провінцій Росії слов’янська Україна виявилася більш привабливою. Однак більшість російських історичних романів, які відбувались на неросійських імперських периферіях, не відповідають скоттівській парадигмі злиття національних ідентичностей центру та периферій у єдину імперську ідентичність. Замість цього в цих російських творах, як стверджував Даміано Ребеккіні, відзначено ключові моменти в асиміляції периферійних народів у культуру російського ядра. Коментуючи «імперіалістичну» течію російського історичного роману 1830-х років, Ребеккіні пише, що поруч із певною «національною екзотикою» ці твори мають намір «зробити свій внесок у перетворення численних українських, сибірських і кавказьких читачів на добрих російських підданих»[134]. Гоголівський «Тарас Бульба» у редакції 1842 року уславлює козаків якраз у момент такої трансформації.

Уряд Ніколая Першого пильно стежив за всіма літературними та науковими пошуками в російській історії через очевидну причину їхнього нинішнього політичного значення. Влада схвалювала ті твори, що запалювали вогонь патріотизму і відповідали ідеології офіційної народності та стримувала тих, хто не додержувався цієї доктрини. Автори, видавці та цензори піддавалися суворим репресіям за пропаганду ідей, які уряд вважав підривними. Після повстання декабристів Ніколай Перший замінив відносно м’який цензурний устав (із 27 статей) більш жорстким і всеосяжним уставом 1826 року (із 230 статей), який було переглянуто в 1828 році[135].

Для монарха, перейнятого місією правити гігантською країною, Ніколай Перший продемонстрував навдивовижу глибоке зацікавлення культурною критикою. Він узурпував роль вищого арбітра ідеологічної доцільності літератури своєї імперії. Ті, хто висловлював думки, що суперечили його думкам, ризикували або доганою, або позбавленням волі, або вигнанням. Після того, як Булґарін і Ґреч опублікували в Северной пчеле критичну рецензію на «Юрія Мілославського» Заґоскіна — роман, який подобався імператору, але їм про це було невідомо — їх обох засудили до короткого ув’язнення. У романі війну проти поляків під час Смутного времени було зображено як патріотичне повстання святого православного російського народу. Рецензент Северной пчелы розкритикував опис романного персонажа-козака як російського патріота, вказуючи на те, що «запорожці в той час були заклятими ворогами Росії»[136]. Тому заради історичної точності Северная пчела відкинула анахронічну трансформацію козаків XVII століття на вірних російських підданих, і ця ідея Ніколаю Першому та багатьом читачам журналу видалася непривабливою (журнал був завалений листами, які протестували проти цієї рецензії). Несхвальна рецензія на історичну драму Нестора Кукольника «Рука Всевишнього вітчизну врятувала» (Рука Всевышнего Отечество спасла) (1834) принесла навіть іще важчі наслідки Ніколаю Полєвому. (Кукольник був однокашником Гоголя по Ніжинському ліцею; Гоголь ненавидів його творчість.) Фальшивий, офіціозний патріотизм Кукольника у його інтерпретації вигнання поляків 1612 року викликав насмішки Полєвого. Він висміяв наївну тезу Кукольника про Божественне Провидіння, яке захищає Росію і виганяє її ворогів[137]. Полєвой не знав, відсилаючи свою рецензію до друку, що Ніколай Перший дав своє особисте благословення цій п’єсі та її авторові. Якщо влада і раніше вважала діяльність Полєвого підозрілою, особливо його критику Карамзіна, то ця рецензія прискорила його падіння. Його Московский телеграф, який вважався чи не найкращим російським журналом, було закрито, а Полєвому — заборонено займатися журналістикою.

Через два роки вибухнув ще більший скандал у зв’язку з публікацією Надєждіна в Телескопе російського перекладу з французької «Філософських листів» Пєтра Чаадаєва. Хоча раніше Вєнєвітінов і Кірєєвський уже бавилися схожими ідеями, абсолютне похмуре чаадаєвське бачення місця Росії в людській цивілізації у своєму песимізмі перевершило всі інші. В епоху тріумфальних патріотичних інтерпретацій російської історії — чи то у складній манері Карамзіна або вульгарній манері Кукольника, чаадаєвська ідея про те, що Росія, назавжди загрузши у вічній цивілізаційній порожнечі, не має ні минулого, ні майбутнього, не могла не виявитися підривною, образливою та провокативною. Чаадаєв пішов настільки далеко, що стверджував: якби Росія не опинилася на шляху монгольських орд по дорозі до Західної Європи, її існування, ймовірно, було б непоміченим у світовій історії. У відомому фрагменті Чаадаєв характеризував Росію як виняток із універсальних людських законів: «Самотні у світі, ми світові нічого не дали, нічого у світу не взяли, ми не внесли в масу людських ідей жодної думки, ми ніяк не сприяли рухові людського розуму, а все, що дісталося нам від цього руху, ми спотворили». Ґерцен порівняв вплив чаадаєвського листа з «пістолетним пострілом посеред ночі»[138].

Після публікації листів цензора було звільнено від виконання своїх обов’язків, Телескоп нарешті закрито, а Надєждіна вислано до Сибіру. Як і у випадку з Булґаріним, Ґречем і Полєвим, найвищі ешелони російської влади взяли активну участь у боротьбі з кризою. Після того, як міністр освіти представив чаадаєвські листи Ніколаєві Першому, цар сам розпочав кампанію проти їхнього автора. Вона закінчилася офіційним оголошенням божевілля автора та домашнім арештом із обов’язковими щоденними візитами лікаря протягом року. Чаада'ву було відмовлено у праві на публікацію, а іншим було заборонено згадувати його ім’я у пресі. Ці репресивні заходи були особливо суворими, якщо врахувати, що вони були спрямовані проти блискучого інтелектуала та зразка громадянської мужності, людини, яка служила в почесній гвардії Алєксандра Першого під час війни з Наполеоном.

Проте в контексті нещодавно розпочатої кампанії офіційної народності злочин Чаадаєва набув загрозливих розмірів. Хоча, як нагадує Міхаїл Лємке, Чаадаєв і залишає недоторканим принцип самодержавства з уваровської тріади, двом іншим її частинам — народності та православ’ю дає вкрай негативні оцінки[139]. Як стверджує Чаадаєв, Росія не виробила жодної традиції, здатної підтримати національне життя: вона була не лише цивілізаційною, а й також національною tabula rasa. Її грандіозна нова столиця — Санкт-Петербург — у чаадаєвських листах постає як «Некрополь», місто мертвих. Коментуючи ізоляцію країни від інших цивілізованих народів, Чаадаєв покладає значну провину на спадщину Візантії, яка, на його думку, відокремила православну Росію від західного християнства та його благотворного інтелектуального впливу. Це було анафемою для офіційної догми, що намагалася зобразити православ’я наріжним каменем національної гордості, а не перешкоди. Про ступінь, до якого чаадаєвські ідеї виявилися неприйнятними не лише для царської, а й також совєтської влади, свідчить той факт, що вперше повний текст чаадаєвських «Філософських листів» став доступним у Росії лише 1987 року[140]. Перед тим, як торкнутися стосунків Гоголя з історією, слід відзначити, що чаадаєвські листи й інші справи демонструють політичну делікатність теми та старання уряду на середину 1830-х років привести її трактування у відповідність до його власної ідеології.

У 1833—1834 роках ця ідеологія отримала відданого апологета та важливу трибуну — Сєрґєя Уварова, міністра освіти, та Журнал Министерства народного просвещения, який мав на меті оприлюднення офіційних поглядів уряду. Націоналістична ідеологія Уварова, зведена до триєдиного гасла православие, самодержавие и народность, докладно аналізувалась у першому розділі. Однак слід наголосити в новому контексті, що Уваров надавав вивченню російської історії величезне значення у загальній схемі національної освіти — настільки, що називав інтерпретацію та викладання історії строго «державним завданням»[141]. Журнал його міністерства відіграв роль у межах ширшої кампанії з відповідною дискусією навколо російської народності, що вже вирувала в публічній сфері, та перетворив її на державний інструмент соціального контролю. Журнал прагнув поширювати погляди на історію, які або відповідали цим більш насущним політичним цілям, або зміцнювали їх. У числі цих цілей була русифікація неросійського населення імперії, що й відбивалося в уваровській освітній політиці й у статтях журналу[142]. Хоча Гоголь повністю й не пристав на урядову версію офіційної народності, його кар’єра як історика-науковця вимагала від нього демонстрації підтримки, що він і зробив. У перший рік існування журналу Гоголь був одним із його найактивніших авторів, опублікувавши на його сторінках чотири історичні статті, що пізніше з’явилися в «Арабесках»[143].

Гоголь як професійний історик

1831 року Гоголь переглянув свої початкові плани щодо кар’єри в імперській адміністрації, ставши на стезю педагога й історика. Його короткотривала і непрестижна державна служба почалася 1831 року призначенням на посаду вчителя історії до Патріотичного інституту, школи для молодих дворянок у Санкт-Петербурзі. Між вереснем 1834 року і груднем 1835 року розпочалася нетривала наукова кар’єра Гоголя як ад’юнкта в Санкт-Петербурзькому університеті, де він викладав курси середньовічної та класичної історії. За свідченнями студентів, Гоголь влаштовував чудові спектаклі тільки тоді, коли були присутні його друзі-поети Пушкін і Жуковський, а в інших випадках уникав своїх педагогічних обов’язків[144]. Між червнем і груднем 1835 року Гоголь втратив обидві свої роботи.

Перед вступом на посаду в Санкт-Петербурзькому університеті, звільнення з якого він сприйняв як ковток «свіжого повітря» (ПСС 10, 378—379), Гоголь між кінцем 1833 року і березнем 1834 року вперто домагався посади професора загальної історії у щойно сформованому Київському університеті. Створений на базі польських освітніх інституцій, які були ліквідовані після Листопадового повстання, Київський університет був покликаний протидіяти польським впливам в Україні та сприяти її русифікації. Схоже, Гоголь знав про це, коли писав про це місто своєму українському другові Максимовичу, відомому етнографу та історику: Он наш, он не их (ПСС 10, 288). Цю фразу про Київ зазвичай інтерпретують як «він український — не російський», хоч вона також могла означати «він український — не польський». У кожному разі, контекст гоголівського зауваження стосується урядової кампанії деполонізації та русифікації України у період після Польського повстання 1831 року.

Життя в Росії ставало для Гоголя нестерпним. Повторюючи етнічні обрáзи, які використовувалися персонажами його «Вечорів на хуторі» стосовно росіян, він сам в одному з листів називає Росію кацапия (ПСС 10, 273). Водночас щасливо міркує про своє майбутнє життя в Києві: Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев! (ПСС 10, 288). В іншому листі він змальовує Київ як ідилічний прихисток від відчуження, чужорідності та негоди відразливого чухонского города, під яким він має на увазі Санкт-Петербург (ПСС 10, 336).

Більшість біографій Гоголя згадують цей епізод побіжно, але він являє собою вирішальний момент у його житті. Невдача з неотриманням посади в Києві відвернула Гоголя від повернення в Україну, яке він планував від середини 1833 року, і штовхнула його, врешті-решт, в обійми культури російської метрополії. Гоголь прагнув посади в Києві як синекури, яка б дозволила йому присвятити себе, разом із Максимовичем, етнографічній роботі в Україні (ПСС 10, 273). Ідея переїзду до Києва прийшла до Гоголя водночас із глибоким зацікавленням у царині етнографії, історії та літератури. Зокрема, Гоголь сподівався, що переїзд до Києва сприятиме його роботі над історією нашей единственной, бедной Украины, яку він розпочав ще перед тим, як його робота в Києві стала можливою[145]. Пишучи до Пушкіна, він каже: Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве. Там я выгружу из под спуда многие вещи, из которых я не все еще читал вам. Там кончу я историю Украины и юга России и напишу Всеобщую историю (ПСС 10, 290). Історія України, яка за грандіозними планами Гоголя мала бути в шести малых, или в четырех больших томах, як і його загальна історія, так ніколи й не матеріалізувалася, хоч він опублікував чернетку вступу до неї в «Арабесках» (ПСС 10, 297).

Намагаючись забезпечити собі посаду в Києві, Гоголь попросив про допомогу Пушкіна, який тоді ще був у добрих взаєминах з Уваровим. У фрагменті листа, наведеному вище, Гоголь наводить позитивну оцінку розуму та здібностей Уварова, що, вочевидь, призначалися для вух міністра (ПСС 10, 290, 469—470). Пізніше він попросив Пушкіна передати Уварову, що його здоров’я в Петербурзі настільки підупало, що коли він не переїде до Києва, то неодмінно протягом місяця помре (ПСС 10, 316). Працюючи над українською історією, Гоголь намагався зміцнити свої позиції в загальній історії, на викладання якої в Києві було оголошено конкурс, публікацією статті під назвою «Про викладання загальної історії» в уваровському Журнале Министерства народного просвещения.

Робота дісталась іншому кандидатові — Владіміру Циху. Певний час Гоголь сприймав свою невдачу лише як відтермінування переїзду. У червні 1834 року він зацікавився придбанням будинку в Києві і попросив Максимовича, який насправді добивався переїзду, довідатися там про нерухомість (ПСС 10, 328). Пізніше він повторив своє прохання та пообіцяв вислати передоплату (ПСС 10, 337—338). Втім, які б обіцянки не давав Гоголь, показуючи свою рішучість у питанні переїзду до Києва, він був змушений дотримуватися певних фінансових зобов’язань. Живучи в Петербурзі, він заліз у борги, а материне матеріальне становище було плачевним. Для того, щоби звести кінці з кінцями й навіть спробувати погасити свої борги, він був залежний від петербурзьких заробітків і можливостей додаткового прибутку, які обіцяло це місто — приміром публікації або театр.

Замість загальної історії Гоголеві запропонували в Києві посаду професора історії Росії. Він відмовився від цієї пропозиції, посилаючись на брак зацікавлення та досвіду. Засмучений, Гоголь написав до Максимовича, що викладання російської історії доведе його до божевілля, і запропонував, щоб Цих узяв її та звільнив посаду із загальної історії для нього (ПСС 10, 319). Коли Максимович намагався вмовити Гоголя прийняти посаду з російської історії, він відповів: Чорт возьми, если бы я не согласился взять скорее ботанику или патологию, нежели русскую историю. Если бы это было в Петербурге, я бы, может быть, взял ее, потому что здесь я готов, пожалуй, два раза в неделю на два часа отдать себя скуке (ПСС, 10, 323). Він також відмовився від пропозиції свого друга Міхаїла Поґодіна прийняти посаду ад’юнкта в Московському університеті, вочевидь, також із російської історії (Поґодін там очолював кафедру російської історії; ПСС 10, 325). Невдача з його планами переїзду до Києва та відмова перекваліфікуватися у російського історика нарешті спонукали Гоголя працевлаштуватись у Санкт-Петербурзькому університеті. Коли й тут він зазнав невдачі (хоч і не обов’язково через це), то відмовився від кар’єри історика.

Однак перш ніж це сталося, Гоголь опублікував чимало історичних статей та повістей у Журнале Уварова, а згодом в «Арабесках», а також написав багато нотаток та незавершених фрагментів на історичні теми. Ці матеріали свідчать про вірність Гоголя історичній тематиці та широту його досліджень. Його неопубліковані матеріали — такі, як лекції та нотатки, проливають світло на опубліковані тексти, показуючи ідеологічні трансформації, що відбулися з необробленими матеріалами та приватним досвідом, коли вони набували опублікованої, офіційної форми. Зіставлення неопублікованих і опублікованих матеріалів показує, що, незважаючи на публічне прийняття офіційно освячених точок зору, Гоголь також досліджував історію в дусі, який офіційна історіографія могла розцінити як підривний. Ідеї, що містяться в неопублікованих фрагментах Гоголя, заохочують до сміливішого прочитання певних думок, які Гоголь у більш стриманій формі викладав в опублікованих статтях. Хоча зацікавлення Гоголя загальною та середньовічною історією було принаймні частково зумовлене його професійними обов’язками (заявка на посаду в Києві та посада у Санкт-Петербурзькому університеті), українська історія була приватним і найбільш пристрасним зацікавленням Гоголя, невід’ємним від його і наукової, і літературної діяльності. Вона являє собою найважливішу сферу історичних досліджень Гоголя, у якій він досягнув найвищої кваліфікації. Це також тема, яка ставить Гоголя в ситуацію конфлікту з офіційною імперською історіографією.

Для отримання уявлення про наукове та художнє в гоголівській історії я використовую аналіз Шерон Варні про гоголівську концепцію наукового й художнього дискурсів. Вона виводить історичні погляди Гоголя з його «Навчальної книги словесності для російського юнацтва» (Учебная книга словесности для русского юношества) (ПСС 8, 468—488), розпочатої 1831 року, але не завершеної. Варні стверджує, що Гоголь вимагав від академічного дискурсу (я використовуватиму термін «академічний» (scholarly) замість «наукового» (scientific), запропонованого Варні) дзеркальності, безпосередності та неупередженості у представленні реальності[146]. На його думку, академічний дискурс повинен бути очищений від будь-яких національних, емоційних або риторичних випадковостей. На відміну від академічного, об’єктом художнього дискурсу був для Гоголя образ предмета, а не його точна копія, переломлений за допомогою сприйняття й досвіду художника і сформульований у чуттєвій та запам’ятовуваній формі мови. Академічний, на думку Гоголя, повинен бути звільнений від дидактики: Наука у нас непременно дойдет до своего высшего значения и поразит самым существом, а не краснобайством преподавателя, его даром рассказывать, или же применениями к тому, что интересует моду, и всякими другими нарумяниваниями и подслащиваниями, которыми стараются сделать <науку> удобопроглотимою (ПСС 8, 469). Однак Гоголь був апологетом дидактизму в художньому дискурсі. Він назвав поезію, яка використовує вмілий дидактизм, вершиною творчества, доступного одним только великим гениям (ПСС 8, 477). Варні робить правильний висновок, коли стверджує, що Гоголь переглянув вислів Горація про «задоволення і навчання», натомість запропонувавши задоволення з метою навчання[147]. Хоч, на думку Гоголя, нарумянивания и подслащивания не мають місця в суто академічному дискурсі, він вважав їх корисними у навчанні та оповіді. Митець-учитель, за Гоголем, перетворює слова, як пише Варні, на «ложку цукру Мері Поппінс», яка може правити за більш прийнятні для навчання «ліки», маскуючи своє повідомлення.

Аналіз Варні пропонує важливі здогади для дослідження Гоголя в його іпостасях ученого-історика, вчителя та прозаїка. Вони показують, що жодна зі статей із книги «Арабески» не належить до того, що він сам окреслив би як «академічний дискурс»[148]. Гоголь написав майже всі ці тексти з погляду педагога. Оскільки їхня функція була передусім дидактичною, вони послуговуються художніми нарумяниваниями и подслащиваниями, спрямованими на задоволення та полегшення навчання. Проте Гоголь також використав риторичну майстерність для приховування змісту цілком недидактичних фрагментів — на кшталт його статті про історію України, де його нарумянивания и подслащивания служать для ухиляння від цензури і передачі ризикованого ідеологічного змісту. Замість розгляду академічного та художнього дискурсу в термінах виключності, що Варні, схоже, і здійснює, я пропоную розглядати історичні тексти Гоголя — від його нотаток про читання та записів його власних ідей до його конспектів лекцій, опублікованих статей та історичної прози — в ролі континууму наукового та художнього дискурсів зі зростанням «художнього» в них. Хоча гоголівські приватні нотатки демонструють перейнятість датами, фактами та джерелами, одне слово, технічним «науковим» апаратом, акцентування на них зменшується, як тільки він починає рухатись у бік інших дискурсивних моделей, і зростає його увага до риторичних прикрашань, емоційного впливу на аудиторію та «великих» ідей і запам’ятовуваних образів.

Гоголівська історія майже завжди зачіпає сучасність за допомогою звернення до культурних і політичних проблем сучасної Росії та України. Гоголівські образи германських племен і арабських правителів, таких далеких в історичному та географічному плані, підтримують метонімічні стосунки з актуальними вимогами російського націоналізму. Окрім того, історична Україна Гоголя складається з проблем, що мали важливе значення і для сучасної йому України. Як для письменника, чиє зацікавлення історією було вельми багатим і різноманітним, Гоголеве твердження, яке він повторював до кінця свого життя, мовляв, він ніколи не відчував потягу до минулого, а завжди був перейнятий сучасністю, вражає своєю загадковістю (ПСС 8, 449). Але, крім того, що це твердження відображає настрої Гоголя кінця 1840-х років, воно насправді правильно вказує на природу історичних зацікавлень Гоголя, які стосувалися актуального становища культур, у яких він жив.

Хоча «Вечори на хуторі біля Диканьки» характеризують виключно український націоналізм Гоголя, його історичні тексти показують розробку ним комплексу ідей, спрямованих на російські націоналістичні проблеми — разом із його подальшим відстоюванням інтересів України. Українськість Гоголя, схоже, пов’язана з його відчуттям індивідуальної національної ідентичності та почуттям культурної приналежності, тоді як його російськість бере своє коріння з його громадянського патріотизму як підданого великої імперії. Факти Гоголевої біографії, поза сумнівом, відіграли роль у народженні російського націоналізму Гоголя. Як я показала, головна проблема Гоголя у 1831—1834 роках, не беручи до уваги його літературний успіх, лежала у продовженні кар’єри історика та здобутті професорської посади. Ця позиція вимагала від Гоголя вірності уваровській ідеології офіційної народності та запевнення непохитної вірності у світлі його планованого переїзду на університетську посаду до Києва. Це мало вплив на думки, які Гоголь вибирав для озвучення: було б доцільним не ризикувати, висловлюючи неправильні погляди, у світлі університетського призначення Уварова. Однак попри це Гоголь ризикував. Його історичні тексти часто-густо показують розбіжність між жестами підтримки офіційної ідеології і точками конфлікту з нею — ця розбіжність найбільше відчутна у гоголівських творах на тему української історії. Гоголь-історик — як і Гоголь-письменник — зіграв до кінця стереотипну роль «хитрого» українця. Він висловлював ризиковані ідеї, доповнюючи їх жестами прийняття офіційної ідеології і підтримуваної ним позиції добропорядного інженю, який іноді, можливо, й помиляється.

Викладання загальної історії в дусі офіційної народності

Зацікавлення Гоголя загальною історією, крім його історії України, перетворилося на інший нереалізований багатотомний історичний проект. У листі до Поґодіна він описує його так: Это будет всеобщая история и всеобщая география в трех, если не в двух томах, под названием Земля и Люди (ПСС 10, 256). Замість кількох томів він написав статтю «Про викладання загальної історії», яка спочатку з’явилась у Журнале Уварова, а потім в «Арабесках», служила pièce de résistance у гоголівській кампанії на отримання посади в Київському університеті. Поділяючи гердерівське поняття Humanität, Гоголь наголошує на єдності загальної історії, що її метою є охопити «все людство» та продемонструвати боротьбу, за допомогою якої розвився дух человека. Історії націй і держав — у статті Гоголь послідовно розрізняє ці поняття — повинні підпорядковуватись великій об’єднавчій системі, яка гармонійно організовує ці складові частини та забезпечує всеохопне пояснення для кожної історичної події. Гоголь закликає до об’єднавчої ідеї в історії людства, перед которою и государства и события — временные формы и образы! (ПСС 8, 26—27).

Схоже, Гоголь був особливо перейнятий достовірною репрезентацією націй, закликаючи до історії, в якій каждый народ, каждое государство сохраняли свой мир, свои краски, чтобы народ со всеми своими подвигами и влиянием на мир проносился ярко, в таком же точно виде и костюме, в каком был он в минувшие времена (ПСС 8, 27). Ця перейнятість також проходить через його неопубліковану «Бібліографію середніх віків» (Библиография средних веков). Він облаштовує її за національною ознакою, наголошуючи на недостатності загальної історії і важливості національних. На думку Гоголя, географія допомагає достовірній репрезентації націй, оскільки на неї припадає більша частина їхньої специфіки. Це нагадує програмний зв’язок Гоголя між загальною історією та географією з його запланованого кількатомника «Земля та люди» та його залежність від природи й географії у зображенні української нації у «Вечорах».

Гоголівський великий наратив загальної історії створений за принципом розквіту та занепаду світових імперій, які розглядаються як політичні та цивілізаційні сутності. Схема послідовності світових імперій перегукується з середньовічною теорією translatio imperii, що її Стівен Бер пояснює як «ідею, що в будь-який відтинок часу якась одна нація є домінантною культурною та політичною силою у світовій цивілізації, і що ця сила із плином часу переходить із одного стану в інший»[149]. Ця парадигма послідовності світових імперій функціонувала навіть в епоху Гоголя як прийнятна історіографічна практика при описі старожитнього світу (як, приміром, у філософіях історії Гердера та Гегеля). Вона також мала особливий резонанс у російській історіософській традиції, яка аж до XVIII століття будувалася значною мірою на понятті правонаступництва світових імперій у поясненні власного місця Росії в історії.

У тексті «Про викладання загальної історії» Гоголь пише, що самобутні, незалежні азіатські народи були силоміць об’єднані персами в одну імперію. Перси встановили імперський суверенітет, але залишили незмінними самобутні традиції, релігії та форми урядування своїх периферій. Однак взаємодія з Персією спричинила поступову втрату національної самобутності серед азіатських народів. Наступна світова імперія — Греція — також спричинила розчинення національного духу серед її народів через об’єднавчу силу грецького просвітництва. На відміну від них, римляни, як стверджує Гоголь, успадкували «все» від поневолених народів. Не маючи власної національної специфіки, вони створили свою культуру шляхом привласнення елементів культури підкорених народів (ПСС 8, 32). Цей огляд світової історії демонструє сильне зацікавлення Гоголя у взаєминами між імперією та нацією — між ними він вбачав напругу — та його ставлення до шкідливого впливу імперії на націю. Гоголеве сприйняття як націй великих суспільних груп сивої давнини, хоч і здається необґрунтованим у світлі сучасної науки, відображає центральне місце ідеї нації для світогляду його власної епохи, який він цілком поділяв.

Гоголя вельми цікавили причини розквіту та занепаду націй. У фрагменті статті про ранньоєвропейську історію він дослідив коливання ступенів націоналізму, що залежить від наявності або відсутності наднаціональних об’єднавчих чинників. Із падінням влади Риму національна специфіка народів посилюється, тоді як із появою папства — послаблюється. Після послаблення папського впливу на світських правителів знову починається зворотний процес «націоналізації». Гоголь, вторячи майбутньому слов’янофілові Івану Кірєєвському, стверджував, що європейські нації були взаємопов’язані формуванням однієї великої нації. З іншого боку, він говорить про Америку як про вавилонское смешение наций — штучне, неорганічне утворення, найсерйознішим недоліком якого є брак об’єднавчої релігії (ПСС 8, 37).

У своєму проекті викладання загальної історії Гоголь стверджує, що вміння професора заволодіти увагою аудиторії відіграє таку ж важливу роль, як і зміст лекції. Вважаючи неуважність студентів провиною професора, Гоголь пропагує увлекательный, огненный стиль. Отже, він є прихильником використання артистичних засобів для дидактичних цілей (ПСС 8, 28). Стаття Гоголя «Шлецер, Міллер і Гердер», що також увійшла до «Арабесок», так само постулює досить яскравий ідеал майбутнього історика-загальника, який би поєднав здобутки трьох істориків із драматичною майстерністю Шиллера, вальтер-скоттівським талантом оповідача та шекспірівським даром лаконічної характеристики (ПСС 8, 89). Без чарівливих образів і пристрасного флеру історія для Гоголя ставала сухим переліченням фактів, яке було приречене на провал у лекційній залі. Текст «Про викладання загальної історії» сам собою доводить головну думку, оскільки Гоголь застосовує свій риторичний артистизм для здобуття емоційної влади над своєю аудиторією. Можливо, більша схильність до мистецтва, ніж до науки історії пояснює, чому Гоголь вважає історичну прозу більш повноцінною за історичну науку.

Нудьга, на думку Гоголя, відволікає студентів від отримання гідного знання і навіть може наштовхнути на неправильні ідеї. Художні нарумянивания и подслащивания, на які Варні звертає увагу, були для Гоголя ефективним інструментом ідеологічного контролю. Коли лектор втрачає пристрасть, тогда самые священные слова в устах его, как-то: преданность к религии и привязанность к отечеству и государю, превращаются для них в мнения ничтожные (ПСС 8, 29). Гоголь має на увазі, що він використає свій артистичний талант у справі охорони ідеологічної правильності своїх майбутніх студентів та поваги до влади. Наприкінці статті Гоголь явно обіцяє виховати своїх студентів лояльними підданими:

Ця пихата заява про наміри є реверансом у бік державної ідеології офіційної народності, гідним жестом, беручи до уваги той факт, що стаття була спочатку надрукована в уваровському Журнале та служила розширеним меморандумом у справі Гоголевого подання на посаду в Києві. Уваров та інший редактор/цензор насправді дали Гоголеві поради переглянути цю статтю, і майже всі ці поради Гоголь начебто врахував (ПСС 10, 294—295, 296). Гоголь вельми проникливо пояснює значущість офіційної народності як способу забезпечити лояльність підданих. Він присягається, що його викладання історії буде успішно протидіяти впливу легкомысленных фанатиков і минутного волнения, які можуть поставити молодь на шлях політичної опозиції. Беручи до уваги місію Київського університету для подальшої русифікації Правобережної України, небажаною політичною діяльністю, на яку натякав Гоголь, міг бути український сепаратизм. Стаття показує, що Гоголь розумів тогочасний політичний клімат і вимоги, які він міг визначити для себе як педагога на державній службі.

Стародавній Рим: паралелі з Російською імперією та козацькою Україною

В епоху Гоголя зв’язок між Римською та Російською імперіями міцно засів у російській культурі. Зростання імперської значущості у XVIII столітті породило масовані спроби артикулювати її національну велич і значення у світі. Порівняння з Римом виявилося улюбленим прийомом у цьому проекті. Згідно з дослідженням цієї проблеми, здійсненим Бером, тема Риму виникає знову (вочевидь, перегукуючись з попередньою ідеєю Москви як Третього Риму) в епоху Пєтра Першого, а до 1760-х років стає «національним міфом», який використовувався для вираження «націоналістичних і глобальних цілей»[150]. Цей міф продовжує поширюватись під час правління Єкатєріни Другої й особливо в контексті тривалих воєн Росії з Туреччиною та мрій захопити Константинополь/Стамбул для православ’я (і Росії). Бер цитує велику кількість фактів, що свідчать про важливість зв’язку Риму та Росії в культурі цієї епохи, починаючи з перекладів імперської історії Риму в російських історичних і політичних трактатах, панегіричній поезії, журнальних статтях і романах. Санкт-Петербург почав функціонувати в російській культурі як новий або північний Рим, поняття доречне для семіотики Пєтрового міста[151]. Н. Ф. Кошанський, чиї підручники з риторики використовували в імперських школах протягом XIX століття, вважав римлян найвищим авторитетом. У його підручниках були подані приклади з римської історії та елегійна поезія, яка допомогла укріпити значущість римської історії для кількох поколінь росіян[152]. Ідея Росії як нового Риму стала загальновідомою на початку XIX століття. Вона виникає, наприклад, як конкретне посилання в тексті Бєлінського у 1834 році (ССБел 1, 51).

Римська імперія також забезпечувала росіянам важливу державотворчу аналогію. Як відзначає Роберт Маґуайр, римляни були змушені значну частину своєї історії змагатися з тотальною присутністю вищої іноземної культури греків. Отже, веде далі Маґуайр, римляни запропонували переконливу парадигму для росіян XVIII і початку XIX століть, які протистояли західноєвропейським впливам[153]. Проводячи паралелі стосунків Стародавнього Риму з Грецією, Росія була вагомою політичною та військовою потугою, яка продовжувала спиратися на західноєвропейські культурні моделі. Легітимність і ступінь імітації були такою ж нагальною проблемою в Римі епохи Горація, як і в Росії епохи Трєдіаковського та Ломоносова, зачинателів модерної російської літератури. Залежність Риму від грецької культури викликала підвищений інтерес у росіян, які прагнули позбутися культурної опіки Західної Європи. У другій половині XIX століття російські націоналісти-слов’янофіли відродили ідею Москви як Третього Риму, що свідчила про перспективність зв’язку Римської імперії та Росії.

Гоголівські твори про Римську імперію функціонують у цій ширшій культурній системі координат, і хоча він явно не проводить зв’язку між цими двома імперіями, порівняння імпліцитне сумніву не підлягає. Ці тексти пропонують чудовий приклад гоголівського метонімічного підходу до історичних тем і його схильності до аналогій із сучасністю. Рим цікавив Гоголя у двох іпостасях — як велика світова імперія та як рання військова республіка. Його зображення Риму як імперії демонструє аналогії із ситуацією та проблемами Російської імперії, тоді як його опис Риму як військової республіки разюче нагадує образ української військової республіки — Запорозької Січі.

Римська імперська модель, яку Гоголь описує у творі «Про викладання загальної історії», має безпосередні аналогії з прикладом імперської Росії: імперія без національного ядра, що у спробі створити його імітує культуру поневолених народів (ПСС 8, 32). Ця модель імперського народу, позбавленого національної специфіки, резонувала з бурхливими дебатами щодо сумнівів в існуванні російського національного характеру, які заповнювали шпальти російської періодики принаймні від 1820-х років. Гоголь зображує процес націоналізації в Римській імперії як паразитарний у своїй суті: Рим зазіхає на культури своїх периферій, намагаючись створити свою власну ідентичність. Такий штучний процес у кращому випадку був меншовартісним, а в гіршому — безрезультатним, відповідно до гоголівської концепції ідентичності, за якою національність як органічна риса є аксіомою.

Ідея «паразитарної» націоналізації Риму, а непрямим чином і Росії, також з’являється в неопублікованих лекціях Гоголя про Середньовіччя («З університетських лекцій про середні віки», ПСС 9, 106—144). У них Гоголь критикує поверхову імітацію Римом здобутків більш цивілізованих народів, підкорених ним: Всё, что заимствовал он у побежденных народов, было блестящее и наружное — роскошь, без утонченного образа мыслей, понятий и жизни этих народов (ПСС 9, 106—144). У цих приватних неопублікованих нотатках Гоголь творить образ Риму як ледачого і трохи зловісного монстра, що поглинає колоніальні блага з усього світу: Рим, разросшись, стал сердцем, поглощал и тянул в себя <всё>: от Африки слались ему тигры для побоищ, его тешивших, Сирия высылала ему то-то и то-то; Вифиния и проч<ие> все древние независимые государства обратились в слуг и льстивых рабов, угождавших и насыщавших повелителя <…> Рим стал ленивец и бросил поля, когда Африка принесла ему хлеб (ПСС 9, 157). Можливо, це найнищівніший гоголівський образ великої імперії в момент її найвищої політичної ваги та найменшої життєздатності. Подібність між незалежними колись країнами, підкореними й експлуатованими Римом, та Україною в ролі житниці Росії, здається, прочитується між рядків. Варто зазначити, що коли Гоголь аналізує стосунки Римської імперії з її колоніями, цензура в його тоні зростає пропорційно до того, наскільки приватними є ці висловлювання. Досить суха заява в опублікованій статті «Про викладання загальної історії» стає більш критичною у фрагменті, призначеному для малої аудиторії та усного викладу (університетські лекції), та перетворюється на суворе звинувачення у приватному обігу. Це служить прикладом тієї моделі, яка є звичною для значної частини творів Гоголя і приводить читача до думки, що не варто вважати, наче опубліковані Гоголеві твори відображають його щирі думки та глибокі погляди.

Гоголева університетська лекція про занепад Риму схожа на повчальну історію про те, як імперія стає поганою. Вочевидь, вона мала на меті надихнути студентів стати відповідальними служителями своєї власної, Російської, імперії. В історії Гоголь прагнув відшукати уроки для сучасного суспільства, а не наукову оазу. Завжди переймаючись впливом своєї творчості на аудиторію та її сучасним значенням, він встановив аналогічні дидактичні цілі й для своєї прози, яка мала на меті спричинити широкомасштабні соціальні зміни шляхом індивідуальної трансформації. У своєму трактуванні історичних сюжетів гоголівський метонімічний метод іноді наближається до притчі, яка посідала центральне місце у домодерній культурі східнослов’янських земель. Слідуючи за біблійною та середньовічною традицією історизму, пояснення, що їх Гоголь пропонує щодо розквіту й падіння націй та імперій, незмінно лежать у царині моралі. Переваги та недоліки монархів, соціальних класів і нації постають у його схемі як головні причини історичних перипетій.

Схоже, поняття імперії означає для Гоголя передусім імперську периферію і лише другою чергою її ядро. Тому він починає свою лекцію про Римську імперію, перелічуючи її провінції (ПСС 9, 106). Особливе зацікавлення Гоголя викликав занепад народів, які втратили свою незалежну форму правління під римським ярмом. Він звинувачує ці країни у відсутності внутрішньої стійкості та псуванні зсередини, а також ставить на карб визискувачам-наглядачам те, що вони експлуатують провінції, трактуючи їх як орендоване майно (аренда). Прикметно, що концепт аренды часто з’являється в творах Гоголя про Україну. У «Тарасі Бульбі» та історичній прозі, що ввійшла до «Арабесок», згадується про практику польських землевласників наймати євреїв для нагляду за орендою їхньої власності. І в історичних хроніках, і в гоголівських текстах ця система зображена образливою, оскільки нібито надавала євреям можливість експлуатувати своїх українських орендарів. Цілком імовірно, що зацікавлення Гоголя долею колонізованих Римом провінцій резонувало з його думками про українську минувшину, яку він у той час інтенсивно досліджував. Подібно до римської провінції, Україна була включена до більшого, потужнішого політичного утворення — Польщі або Росії, що керували нею як колонією, користуючись як знаряддям.

Після огляду колонізованих імперією народів у своїх нотатках для лекції Гоголь переходить до римлян — преобладающей нации (ПСС 9, 107). Ця назва співзвучна з терміном, що позначає етнічних росіян у Російській імперії як «панівну національність» або «націю». Первісно почавши своє існування як жорстока військова республіка, римляни досягли високого ступеня громадянського та політичного розвитку, однак не зуміли розвинути власний національний характер, запозичуючи національні елементи від поневолених народів. Розквіт корупції та збільшення апетитів призвели до того, що республіканська форма правління довела свою неспроможність для цієї гігантської та фрагментованої імперії. Успішно могла керувати нею лише сильна у військовому плані монархія, й імператор Август виконав цей життєво необхідний перехід. Гоголівська характеристика ролі Августа в римській історії в багатьох рисах аналогічна ролі Пєтра Першого в російській історії. Він описує Августа як правителя, котрий зміцнив монархію та розбудував її військову потугу, особливо флот, хоч його політична спадщина призвела до деспотизму та корупції. Зв’язок між Пєтром Першим і Августом відсилає до пєтрівських часів. Одним із перших його прихильників був чільний ідеолог самого Пєтра Першого — Феофан Прокопович (українець, так само, як і Гоголь). Як відзначає Бер, Пьотр Перший привласнив чимало політичних ідей зі Стародавнього Риму, включно зі створенням Сенату (1711), органу, що відповів взаємністю на його щедрість, подарувавши Петрові три римські титули — pater patriae, Imperator, і Maximus[154].

Аналізуючи епоху після золотої доби Августа, Гоголь малює знайомий образ деспотичної, корумпованої та ослабленої імперії, яка дбає лише про матеріальні блага. Релігія тепер зводиться до зовнішніх ритуалів, і весь мир римский обратился в какое-то усыпление, жизнь, преданную настоящему, не означавшуюся никакими сильными порывами. Ця характеристика нагадує суперечливу ідею Максимовича про російський національний дух як такий, що вирізняється сонною пасивністю та браком сильних почуттів. І цей погляд Гоголь підтвердив у своїй статті «Про малоросійські пісні» (ПСС 8, 96). Цей сонний стан і брак життєвих поривань підготували ґрунт для остаточного занепаду Римської імперії, який був викликаний варварськими на той час народами європейської Півночі. У застережному аспекті гоголівського тексту про Римську імперію наголошується на важливості духовних, моральних чинників для величі імперій і цивілізацій. Імперії ростуть і процвітають радше завдяки внутрішній моральній силі своїх суспільств, ніж через зовнішні або суто політичні обставини. Це резонує з тим, що Гоголь вбачав як моральну неадекватність сучасного йому російського суспільства і що покликане служити попередженням. Позбувшись усіх метонімічних покровів, Гоголь незабаром присвятить себе тому, що безпосередньо адресуватиме цей гаданий недолік російському суспільству у творах на російську тематику — «Ревізор», «Мертві душі» та «Вибрані місця з листування з друзями», кожен із яких тією чи іншою мірою матиме на меті здійснення духовного переродження Росії і як наслідок посилить її імперський потенціал.

На відміну від гоголівського образу Риму як імперії, сприйняття скромного, але енергійного народження Риму як військової республіки разюче нагадує його зображення витоків української нації. Ті самі ідеї, історичні моделі й навіть ідентичні звороти об’єднують гоголівське зображення Римської республіки у його приватних «Начерках і нотатках з історії стародавнього світу» та його різноманітні описи козаків. Про походження римлян Гоголь пише таке:

У «Погляді на створення Малоросії», який я докладно аналізуватиму в наступній частині, українці зображуються подібно до римлян. За Гоголем, козаки були народ воинственный азіатсько-європейського походження, який навчився від татар і турків їхньої тактики азіатських набігів. Це було пестрое сборище самых отчаянных людей пограничных наций, які тікали від різноманітних форм деспотизму і сходились у регіон, привабливий разгульной жизнью. Головними їхніми заняттями були війни та сільське господарство: Сабля и плуг сдружились между собою (ПСС 8, 46—49). У «Тарасі Бульбі» Гоголь пропонує художній образ козаків за тією ж схемою, підкреслюючи їхню любов до вольности та разгульной жизни. Описуючи Січ, серце козацької України, Гоголь наголошує на її республіканському характері, демократичних процесах прийняття рішень та виборних посадах. Редакція тексту від 1835 року робить гоголівську аналогію явною, там містилося твердження, що серед козаків здесь были и те, которые знали, что такое Гораций, Цицерон и римская республика.

Домодерна та середньовічна історія: ставлення Росії до Європи та України

Зацікавлення Гоголя в європейській історії стосувалися домодерних часів, зокрема середніх віків, які так приваблювали Гердера. До «Арабесок» увійшло дві статті про європейську історію — «Про рух народів наприкінці V століття» та «Про середні віки» — й обидві вони видаються розширеними вузловими пунктами гоголівського проекту загальної історії. Їх характеризує захопливий стиль, різкі контрасти та драматична напруга. Це гоголівська історія в максимально охудожненому й найменшою мірою науковому вигляді. Хоч ці статті нібито про Європу, в них порушуються вельми важливі для російської самосвідомості проблеми. Найважливіше, що вони реагують на те, що Ларрі Вулфф описав як просвітницький проект Західної Європи: трансформацію Заходом Східної Європи в нецивілізованого та варварського «іншого»[155]. Гоголь б’є суперника його ж зброєю, показуючи, наскільки неотесаними на своїх початках були нині процвітаючі західні країни. У такий спосіб він принижує їхню зарозумілість і утверджує оптимістичний сценарій, за яким Росія повторить модель своїх західних колег, розвинувшись від варварства до просвітництва та світової ваги.

Головним контекстом для статті «Про рух народів» є зарозумілий західний стереотип про росіян і слов’ян загалом як про «азіатів». Гоголь спростовує це бундючне марнославство ідеєю про спорідненість західних і східних європейців. І перші, і другі, як стверджує Гоголь, походять із Азії, яку він називає народовержущим вулканом (ПСС 8, 116). Такий крок був, поза сумнівом, призначений для підвищення самоповаги його російських читачів, стигматизованих західноєвропейцями як азіати-варвари. У цій статті Гоголь зображує Європу як киплячі маси протиборчих народів. Взаємозв’язки, спричинені війною та постійним переміщенням, згідно з Гоголем, призвели до втрати ранніми європейськими народами етнічної чистоти. До кінця цього великого «руху» все нации перемешались между собою так, что уже невозможно было отыскать совершенно цельной; и только впоследствии постоянный образ правления или занятий сообщил главным из них некоторую особенность и некоторые признаки отличия (ПСС 8, 139). У завершальній стадії цього процесу з’явилося чотири великі групи, які пізніше породили модерні європейські нації.

У гоголівському описі цих катаклізмів, які лежали в основі Західної Європи, такі фрази, як дикие германцы, дикая Европа і мир дикой Европы досягають майже чаклунської сили (ПСС 8, 123—125, 135). Гоголь смакує своїми прикладами варварських звичаїв германських племен: зрадників піддавали тортурам і вішали, невірну дружину проводили голою через селище і шмагали, діти виховувалися з худобою (ПСС 8, 121—122). Для російського читача, призвичаєного до образів Західної Європи як світоча просвітництва, гуманізму й аристократизму, ця жахлива картина варварського походження Європи мала стати разючим дисонансом, водночас послабити відчуття власної незахищеності. Роль, яку ці дикі народи, вигнані зі своєї азіатської прабатьківщини, відіграли у світовій історії, полягала в забиванні цвяхів у труну Римської імперії, колишнього хранителя духу людського прогресу. За аналогією, Гоголь припускає, що нібито «дикий» новачок у світовій історії — Російська імперія — швидше за все повторить цю модель і зіграє похоронний марш західноєвропейській гегемонії, що хилиться до занепаду. Близько 1835 року цей сценарій мав популярність у Росії, а Іван Кірєєвський був його головним представником.

Мабуть, найбільш роздутий у риторичному плані фрагмент серед публіцистичних текстів «Арабесок» — «Про середні віки» — на практиці демонструє гоголівську думку про завоювання почуттів студентства для захоплення їхньої уяви. Ілюструючи свій нахил до історії як до низки катастрофічних потрясінь, які поставили світ із ніг на голову, Гоголь зображує середні віки як мятежный водоворот, у який стікаються всі події світу, що, кружляючи та перемішуючись і змінюючи свою природу, виходять назовні свіжими хвилями (ПСС 8, 14). Історія в цій статті написана більшою мірою за допомогою метафор, ніж фактичних даних або пояснення причин. Звертаючись до цієї епохи, Гоголь пише:

Текст «Про середні віки» відкидає Рим як склеротичну політичну сутність і приписує всю вітальність і конструктивну енергію його наступникам, європейським «варварам». У ньому відображається альтернативне метонімічне порівняння, що пов’язує Росію радше з ранньомодерною Європою, ніж із Римською імперією: необтесаним варваром, який своєю щирою життєвою енергією зводить власний дім на руїнах занепалої всесвітньої імперії. Такими були російські амбіції щодо Західної Європи у XIX столітті. Отже, Гоголь нібито стверджує, що шлях від дикості й наслідування до майбутнього страшного величия природним чином буде для нас занимательнее, маючи на увазі росіян.

Зображуючи середньовічне дитинство модерних європейських народів у своїй статті про середні віки, Гоголь наголошує на центральній ролі папства і хрестових походів. Папська влада забезпечувала виховну матрицю для молодих європейських народів, які в іншому випадку впали б жертвою мусульманських завойовників. Що ж до хрестових походів, Гоголь стверджує: И напрасно крестовые походы называются безрассудным предприятием. Він вважає: Это не какая-нибудь война за похищенную жену, не порождение ненависти двух непримиримых наций, не кровопролитная битва между двумя алчными властителями за корону или за клочок земли, даже не война за свободу и народную независимость. Нет! ни одна из страстей, ни одно собственное желание, ни одна личная выгода не входят сюда: все проникнуты одною мыслию — освободить гроб божественного спасителя! (ПСС 8, 18; підкреслення моє. — Е. Б.). Тут Гоголь протиставляє християнський ідеал національним і політичним імперативам. На його думку, хоч окремі християнські конфесії об’єднують народи й відрізняють їх один від одного, християнський ідеал як такий переважує всі національні проблеми. Однак варто зазначити, що в гоголівському списку законних підстав для початку війни лише релігійна завзятість перевершує боротьбу за свободу и народную независимость. У фіналі статті Гоголь окреслює середні віки як вир, що перетворив старий світовий порядок, який базувався на гегемонії Римської імперії, на новий порядок, що базувався на гегемонії національних монархій. Подібно до тексту «Про викладання загальної історії», «Про середні віки» завершується реверансом у бік офіційної народності. Гоголь лестить самодержавству загалом і російському зокрема, розглядаючи його вплив на світ як «просвітницький» за своєю природою. Він виправдовує репресивні методи, що зазвичай супроводжують монархічні режими, стверджуючи, що вони допомогли досягти в таких прогресивних царинах, як географічні відкриття та винайдення друку і пороху. Гоголь стверджує, що ці режими використовували політичний тиск для доброї справи стимулювання впертого людства до самореалізації та поступу. До речі, у «Вибраних місцях із листування з друзями» Гоголь незабаром так само зобразить вплив російських царів на млявий російський народ.

Однак Гоголь розрізняв політичні ідеї в теорії і те, як вони втілювалися у конкретних культурних контекстах. Він високо цінував республіканізм ранніх римлян і козаків, але вважав його непридатним для викликів керування імперією — чи то Римською, чи то Російською. Отже, хоч він і прославляє російське самодержавство, в іншому випадку звертається до ідеї обмеженої монархії. Вона проходить червоною ниткою через його докладний опис «Погляду на європейську державу в епоху Середньовіччя» (A View of the State of Europe during the Middle Ages) (1818) Генрі Галлама. Праця Галлама і резюме Гоголя про неї зосереджуються на конституційних перетвореннях у середньовічній Європі та обмеженні монархічної влади. Незалежні міста-держави, конституції, виборні монархії і представницькі збори, що обмежують владу короля, посідають чільне місце в гоголівських уривках із Галлама, які, беручи до уваги їхній обсяг, вказують на велике зацікавлення з боку Гоголя[156]. По суті, у своїй «Бібліографії середніх віків» Гоголь зазначає, що аналіз конституційних перетворень, здійснений Галламом, є найбільшою цінністю цієї книги (ПСС 9, 102).

Беручи до уваги зосередження Галлама на викликах самодержавству — радше небажаній темі в ніколаєвській Росії, Гоголеве зацікавлення не можна пояснити його педагогічними обов’язками. В той час, як самодержавство, на думку Гоголя, здається, задовольняє потреби Росії, ідеї виборного представництва та обмеженої центральної влади, проте, посідають чільне місце в його дослідженнях з української історії. Ці дослідження наголошують на демократичних традиціях Київської Русі, України у складі Речі Посполитої і, що найважливіше, козацької України. У цій темі Гоголь передусім був зацікавлений як історик України, а не Росії. Демократичні й автократичні традиції функціонували для Гоголя як розпізнавальні риси, відповідно, української та російської національної історії. У редакції «Тараса Бульби» від 1842 року розчинення демократичного козацького духу в російськості завершується накликанням всемогутнього російського царя.

Усвідомлюючи вплив на історію широких соціальних, політичних і культурних чинників, Гоголь також був захоплений її великими особистостями. У його історичних творах увага зосереджується на таких лідерах, як Юлій Цезар, імператор Август, Аттіла, Александр Македонський, Мухаммед і Мазепа. Мудрість, ефективність і популярність правителя стає темою незакінченої Гоголем драми зі староанглійської історії під назвою «Альфред» та його нарису «Аль-Мамун», опублікованого в «Арабесках». В обох текстах за основу було взято тему правителів IX століття — відповідно, англосаксонського та арабського — і збагачено її ідеями, проблемами та культурними моделями Росії XIX століття.

Англосаксонський період в історії Британських островів став надзвичайно популярним у Європі після публікації роману «Айвенго» Вальтера Скотта (1820, російський переклад — 1836). Цей роман є дослідженням у царині археології англійськості. Скотт зображує британську ідентичність як палімпсест набігів і завоювань — римлян, саксів і норманів. Анахронічна ідея ворожнечі між англосаксонським сільським населенням XII століття та норманськими завойовниками стала головною передумовою для роману. Симпатії Скотта належать завойованим саксам. Вплив скоттівської саксо-норманської дихотомії був настільки переконливим, що поважні історики згодом досліджували його як достовірну історичну парадигму. Одним із них був Оґюстен Тьєррі, чия «Історія завоювання Англії норманами» (Histoire de la Conquete de L'Angleterre par les Normandes) (1825) послужила Гоголеві джерелом під час його роботи над «Альфредом»[157].

1827 року в Московском вестнике з’явилася захоплена рецензія на книгу Тьєррі. Зображення у книзі саксів під гнітом норманського ярма зарезонувало з власною історичною мартирологією Росії — великою мірою міфічною, але охоче підхопленою націоналістичною історіографією — великими травмами, яких вона зазнала від так званої татарської навали[158]. Рецензент відзначає симпатію Тьєррі до «підкореної та пригнобленої нації», якій нормани завдали незліченних «страждань»[159]. Видавець Московского вестника, немовби бажаючи уникнути плутанини в питанні, хто є жертвою, якщо цю парадигму застосувати до російської історії, пояснює у примітці, що нормани поводили себе однаково на всіх завойованих землях, включно з Росією. Ця примітка надає Росії роль підкореної нації, що зазнала страждань від лихого гнобителя. Ілюструючи імперську амнезію, яку я відзначила вище в цій частині, анонімний рецензент не допускає жодних проблемних аналогій між норманами та актуальним статусом Росії як країни-поневолювача, що накидає «ярмо» на інші народи.

Ця операція перетворює стародавню Русь на жертву подвійного ярма — на додачу до татар, ще й норманів. Населення Русі та сакси насправді пережили спільну історію норманського впливу, хоч «ярмо» тут не буде найдоречнішою метафорою. У російській історіографії за суперечливою норманською теорією вважалося, що група норманів, яких називали «варягами», переходячи через східнослов’янські землі у процесі торгівлі з Візантією, прийняли запрошення слов’ян-новгородців прийти і правити ними. Вони заснували руську державу і справили цивілізаційний вплив на східних слов’ян. Хоч у XVIII столітті російський історик Ломоносов відкинув цю теорію, вважаючи її сфабрикованою німецькими істориками, історики XIX століття загалом прийняли її, лише обговорюючи її масштаб і значення[160].

Норманська теорія поставила незручну проблему — рідне (слов’янське) походження російської нації проти іноземного (норманського). Друг Гоголя Міхаїл Поґодін, який спеціалізувався на цій темі, прийняв норманську теорію, хоч і виступав за слов’янськість як основу ранньоруської культури. Осіп Сєнковський у своїй статті 1834 року про скандинавські саги, навпаки, стверджував, що проторосіяни насправді були не слов’янами, а норманами, які з часом змішалися з корінним слов’янським населенням. Він стверджує, що скандинавські саги посприяють вивченню давньоруської історії, яка загалом збігалася в цей період з історією норманів[161]. У своїй опублікованій статті Гоголь висміяв погляди Сєнковського, хоч у своїх приватних нотатках про ранньослов’янську історію він сам описав проторосіян (россы) як норманів, які підкорили слов’ян, таким чином погоджуючись із Сєнковським[162]. Це ще один приклад розбіжності між Гоголем як публічним і приватним істориком, який можна пояснити політичним тиском сучасності.

У зображенні саксо-норманського конфлікту в «Альфреді» Гоголь драматизує спробу саксів позбутися іноземного ярма. Історична проза того часу широко використовувала цю риторику, зображуючи конфлікти Росії з поляками та французами під час Смутного времени та війни 1812 року. Гоголь підкреслює соціальний поділ між «народом» та аристократією всередині саксонської нації. Саксонський простолюд залишається вірним своєму інстинктивному, вродженому патріотизму, тоді як жадібні аристократи співпрацюють з норманськими гнобителями заради матеріальної вигоди або політичної влади. Нерозтрачене національне почуття російського народу та корумпованість аристократії в часи національної кризи були також популярним топосом націоналістичної літератури на історичну тематику — від Заґоскіна та Ґлінки до Кукольника.

Vox populi відкриває п’єсу Гоголя. Коли сакси чекають на прибуття короля Альфреда (849—901) з його поїздки до Риму, то скаржаться на гноблення норманів і їхні невимовні злочини проти саксів та їхньої релігії. Саксонські тани (аристократи) співпрацюють з норманами — яких Гоголь, слідом за Тьєррі, називає датчане — для того, щоб, порушуючи саксонський закон, захопити землю вільних саксонських землеробів (сеорлы). Зібраний натовп сподівається, що король Альфред покладе край цим зловживанням. На відміну від англійської літератури, де образ Альфреда — ідеальний конституційний монарх, Гоголь зображує його як сильного лідера та прихильника необмеженої королівської влади, хоч він планує використати свою владу в майбутньому радше з освітньою метою, а не військовою. Однак напад датчан і норманів вимагає від Альфреда, перш ніж стати освіченим монархом, спочатку стати воїном. Після початкової військової поразки Альфред піднімає релігійний запал своїх військ. Він благає Христа, Богородицю і Святого Георгія на белом коне, які, вочевидь, і ведуть їх до перемоги (ПСС 5, 193).

З усіх можливих аналогій між історичним моментом, описаним в «Альфреді», та історією Росії, поза сумнівом, Святий Георгій — святий-покровитель Росії, увічнений в іконографії верхи на білому коні —найсильніше вказує на цей зв’язок. У своєму дослідженні цієї драми М. П. Алєксєєв розвиває тезу Чєрнишевського про те, що Гоголь замислював Альфреда як «символічний апофеоз Пєтра». Звісна річ, ця інтерпретація правдоподібна. Як і гоголівський Альфред, Пьотр Перший поїхав за кордон здобути знання, сприяв поширенню освіти, централізував владу у руках одного правителя й обмежив вплив старих аристократичних родів. Подібно до саксонського короля, Пьотр міг втілити свої реформи лише після перемоги над скандинавським ворогом своєї країни — шведами. Втім, Алєксєєв правий, коли вважає будь-які безпосередні історичні аналогії надто спрощеними й відзначає близькість «Альфреда» до інших текстів Гоголя[163].

Одна аналогія, яку Алєксєєв не враховує, стосується контексту російсько-українських взаємин. Поневолення вільних саксонських селян-землеробів саксонськими танами найбільш виразно вказує на цю проекцію. Селянин Кудред скаржиться у п’єсі, що він приєднався до тана Етебальда, щоби допомогти йому побороти датчан, але Етебальд загарбав його землю і зробив його невільником. Для українців поширення та узаконення кріпацтва в Україні за правління Єкатєріни Другої було якраз таким самим незаконним поневоленням вільних людей. Це був помітний крок на шляху нищення самобутніх прав України як окремого утворення у складі Московитської, а потім Російської імперії. Єкатєрінинська політика закріпачення була сприйнята з сильним засудженням в Україні. Український письменник Василь Капніст на знак протесту написав Оду на рабство (1783), яку, враховуючи дружбу між родинами Капністів і Гоголів, Микола Гоголь, поза сумнівом, знав[164].

По суті, скаргу Кудреда можна інтерпретувати як образу всього українського народу — і не лише селян — на росіян, які спритно «поневолили» їх за допомогою Переяславських угод. Відповідно до української сторони, ці угоди були військовим союзом, укладеним зі стратегічною метою для боротьби зі спільним ворогом (поляками), і не містили умови, за якою Україна відмовляється від своєї внутрішньої незалежності, що підтвердив цар. Однак після підкорення польського ворога Московія заходилася відбирати свободу в України. Взаємини Кудреда з Етебальдом разюче нагадують долю України у складі Російської імперії:

Подібно до Кудреда Україна приєдналася до Росії заради боротьби зі спільним ворогом і в цьому процесі була позбавлена свободи. Почуття релігійної близькості штовхнуло українців до створення союзу з православними-росіянами проти католиків-поляків, однак українці опинились у катастрофічному становищі, що не передбачалося цією угодою. Безіменний сеорл Гоголя відображає віроломну угоду такого роду, коли йдеться про саксонських танів: А если какой-нибудь сеорл, чтоб убежать этой проклятой чужеземной собачьей власти, и поддастся в покровитель<ство> тану, думая, что если платить повинности, то уже лучше своему, чем чужому, — еще хуже: так закабалят его, что и бретон так<ого> рабства не знал.

Сеорли сподіваються, що король Альфред відновить їхні права. Однак подання зі скаргою Кудреда, адресоване Альфреду, розриває зацікавлена юрба, яка передає його з рук у руки. Мотив скарги, яка не доходить до суверена, — один із поширених у гоголівській прозі. Він використовує його двічі у «Вечорах на хуторі» — у «Пропалій грамоті» та «Ночі проти Різдва», які пов’язують сюжет Кудреда зі становищем українців. Гоголь припускає, що між праведним саксонським народом та їхнім королем, як і між українцями та їхнім російським імперським покровителем, діється щось кричуще несправедливе. Система, що поєднує їх, через зловживання і спекуляції різноманітних посередників зазнає короткого замикання. Виправдання царя в цій схемі корупції підтверджує думку Всеволода Сєчкарьова про те, що п’єса швидше все задумана як апофеоз монархії[165]. Однак цілком можливо, що Гоголь відмовився від того, що він принаймні частково замислював як політично коректний апофеоз, оскільки він вислизав з-під його контролю в напрямі ризикованих українсько-російських аналогій, які не залишали жодних шансів для постановки на сцені.

Хоч Гоголь славив короля Альфреда в ролі моделі освіченого монарха, його нарис «Аль-Мамун» із «Арабесок» показує, що навіть королівське світило із найкращими намірами може іноді зашкодити своєму народові в намаганні поліпшити його. У нарисі розвивається ідея про очолене правителем просвітництво саме таким чином, що дуже тісно зачіпає питання ролі самодержавства в російській версії цього процесу. Текст виглядає нібито як притча: арабський контекст IX століття тонко приховує проблеми післяпєтрівської російської культури. Швидше за все, передбачаючи цензурні проблеми, Гоголь відмовився від початкової версії назви «Трактат про правління» (Трактат о правлении) (ПСС 8, 759) і вирішив убрати свою ідею в шати історії (у підзаголовку опублікованого нарису значиться Историческая характеристика). Пушкін і Жуковський були присутні, коли Гоголь читав цей текст як лекцію в Петербурзькому університеті.

Гоголь починає свій нарис про Аль-Мамуна (786?—834), протиставляючи його своєму попереднику Гарунові ар-Рашиду (766?—809). Правитель гігантської процвітаючої імперії зі столицею в Багдаді, Гарун успішно поєднує свої політичні, військові й адміністративні функції з покровительством мистецтва та науки. Він прищеплював чужоземні моделі для просвещения тільки тією мірою, щоб помочь развитию ее собственного (ПСС 8, 76—77). Гарун упорався з проблемою, з якою почав стикатися Альфред і яку, на думку Гоголя, спіткали українсько-російські взаємини — багаторічною корупцією посередників між монархом і його або її народом. Він нагнав страху на своїх заступників, особисто здійснюючи приховані перевірки.

Гаруновому прагматизму та стриманості Гоголь протиставляє Аль-Мамунові ідеалізм і непомірне захоплення наукою, яку він любив безкорисливо: не думая о ее цели и применении (ПСС 8, 77). Гоголівська відмова від знання як чистої цінності, схоластики, непозначеної практичними проблемами, цілком може служити гаслом для всіх «академічних» статей «Арабесок». У кожній із них, як я намагалася показати. Гоголь звертає увагу на цели и применения, які будуть відповідними для його сучасної аудиторії. У хворобливому, надмірному захопленні Аль-Мамуна — так само фатальному для нього, як різноманітні дріб’язкові обсесії у випадку персонажів «Мертвих душ» — він намагається перетворити государство политическое, яке він успадкував від Гаруна, на государство муз (ПСС 8, 77). На відміну від мудрого запозичення з іноземних культур, Аль-Мамун заохочує масове запровадження обожнюваної ним грецької науки. Через це він почав нехтувати управлінням імперії, що відкрило шлях до зловживань. Присутність митців і вчених у політичній машині імперії водночас послаблювала державу Аль-Мамуна і розбещувала мистецтва й науки, які, за словами Гоголя, належать до царини, відокремленої від держави. (Тут, у визначенні, швидше за все призначеному для вух Пушкіна й Жуковського, Гоголь робить виняток для великих поетів-геніїв, які налаштовані на пульс народу і до чиїх порад прислухається мудрий правитель [ПСС 8, 78]). Незважаючи на шляхетні резони Аль-Мамуна, чужоземна наука, яку він намагався нав’язати своєму народові, не відповідала природним схильностям і особливостям арабів. Він нехтує важливим моментом, який стосується взаємовідносин іноземного просвітництва та національної культури, що Гоголь пропонує як мораль своєї притчі: Он упустил из вида великую истину: что образование черпается из самого же народа, что просвещение наносное должно быть в такой степени заимствовано, сколько может оно помогать собственному развитию, но что развиваться народ должен из своих же национальных стихий (ПСС 8, 79).

Помилкові реформи Аль-Мамуна призводять до цілковитої розбіжності між правителем і його імперією та пропонують сумний урок: Умер, не поняв своего народа, не понятый своим народом. Во всяком случае он дал поучительный урок. Он показал собою государя, который при всем желании блага… был между прочим невольно одною из главных пружин, ускоривших падение государства (ПСС 8, 81). Притча про нерозумного, неврівноваженого правителя завершується повчанням про падіння імперії, пов’язуючи цей текст із гоголівським трактуванням Римської імперії. Монархи, котрі не розуміють своїх народів та ігнорують їхні природні нахили, призводять до краху політичних об’єднань, які базуються на нації. Непомірне проникнення іноземних моделей порушує тонкий, органічний баланс серцевинної ідентичності нації, на якій тримаються або найбільші успіхи, або невдачі цієї імперії.

Ці уроки мають безпосередній стосунок до культурних травм, що їх зазнала Росія внаслідок вестернізаційних реформ Пєтра Першого. Гоголівський Аль-Мамун є замаскованим Пєтром, який вирвав Росію зі своєї рідної матриці й поставив її на шлях модернізації та секуляризації на основі західних моделей. Як Аль-Мамун, закоханий в іноземну культуру та науку, Пьотр наповнив Росію їхніми благами, ушкодивши її національну самосвідомість та зупинивши її органічний ріст. Правління Пєтра й Аль-Мамуна демонструє фатальні наслідки порушення рівноваги між чужоземними впливами та національними ресурсами в культурній економіці країни. У статті стверджується, що Аль-Мамунове завзяття, з яким він втручався в релігію своєї країни (найважливіший «клей» нації, на думку Гоголя), є найбільш згубною реформою. Це посилює аналогію між Аль-Мамуном і Пєтром, котрий у своєму прагненні секуляризувати Росію та консолідувати владу в руках царя, здійснив кардинальні зміни у структурі церкви та її ролі в російському житті[166].

Схоже, сам Гоголь позбавив Пєтра Аль-Мамунової маски у своєму неопублікованому «Щоденнику 1846—51 років», написаному під час його роботи над другим томом «Мертвих душ». В обох текстах засуджується дисбаланс між чужою та рідною культурою в діях правителя. Цей фрагмент під назвою «Розгляд процесу просвіти Росії» (Рассмотрение хода просвещения России) є кричуще недооціненим у гоголезнавстві через його похмуру візію російської національної ідентичності. Тому я наводжу його цілком:

Образ суспільства у цій нотатці досить подібний до описаного Гоголем в «Аль-Мамуні». Цей фрагмент підтверджує моє прочитання «Аль-Мамуна» як заклику Гоголя до переосмислення нестримного курсу вестернізації Росії заради встановлення більшої рівноваги між «національними елементами» та «іноземною просвітою». Ця ідея раніше була висловлена Вєнєвітіновим і підтримана в часи Гоголя Уваровим. Остаточний занепад імперії Аль-Мамуна вказує на актуальність заходів із аналогічною кризою в культурі Російської імперії. Зайве казати, що поворот назад означав би повернення до витоків Росії, або, якщо використовувати термінологію з «Розгляду», собственно русского. Європеїзована Росія втратила зв’язок зі своєю рідною сутністю, але образ України з «Арабесок» як колиски слов’янства, на думку Гоголя, продовжує риторику гердерівської етнічної повноти, розпочатої повістями з Диканьки. Хоча натяки на Росію в «Арабесках» зосереджені на її політичному існуванні як імперії (приміром, в аналогіях із Римською імперією) або на денаціоналізованій культурній невизначеності (як в «Аль-Мамуні» або таких повістях, як «Невський проспект»), саме в Гоголевих статтях про Україну міститься живлющий свіжий подих слов’янства та культурної цілісності.

Походження української нації

Гоголеве зацікавлення українською історією сягає часу навчання в Ніжинському ліцеї та його «Книги всякої всячини», але найінтенсивніше він працював над нею як учений між 1833 і 1835 роками. Заплановані чотири- та шеститомники так ніколи й не втілились у життя, але наукові зусилля з цієї теми принесли свої плоди у формі художньої прози — повісті «Тарас Бульба» («Миргород») у версії 1835 року. Гоголь повернувся до дослідження української історії в 1839 році, пишучи чорновий варіант історії запорозького козацтва і переробляючи «Тараса Бульбу» для видання 1842 року. З усіх науково-історичних інтересів та запланованих публікацій Гоголя саме історія України є найбільш важливим і тривалим проектом, про що широко й недвозначно свідчить листування Гоголя (див. примітку 145). Залишається питанням наукової суперечки, яка не входить у мої плани (залежно від того, наскільки можна вірити Гоголевим словам), чи хоч якась частина його роботи була колись утілена. Однак епістолярні свідчення та збережені фрагменти, вже не кажучи про історичну прозу Гоголя, поза всяким сумнівом, доводять, що автор приділяє велику увагу читанню доступної літератури та збору матеріалів[167]. 1834 року Гоголь оголосив про плани публікації своєї «Історії Малоросії» у трьох журналах, звернувшись до тих, хто володіє відповідними джерелами, з проханням дозволити йому доступ до них. Існувала чи ні чернетка цієї книги або якась її частина, але заяви свідчать про серйозність цього проекту для Гоголя.

Погляд Гоголя на історію України демонструє напруженість у цьому питанні з офіційною російською історіографією. Як зазначалось у першому розділі, російсько-імперський дискурс включив українську історію до російської історії за допомогою ідеї спадкоємності київської та московської держав. Для Карамзіна російська історія починається на території, яка приблизно відповідає сучасній Україні, а пізніше «переміщується» до Росії. Як слушно висновує Стівен Величенко, російські історики розглядали докиївський та київський періоди в ролі наріжного каменя російської історії, який дозволяв їм зосереджуватися на подіях, що відбулися на українських землях, крізь призму XIII століття. Величенко пише, що епосі між XIV і XIX століттям приділялося мало уваги, «оскільки в той період Дніпровський регіон більше не був „центром“ „російського історичного процесу“»[168].

Гоголь також працював у контексті української історіографії. Українська «Історія Русів» (История Русов), що була написана невідомим автором і поширювалась у рукописних копіях від 1820-х років і аж до публікації в 1846 році, намагалася підважити імперський «великий наратив». У ній Україну було зображено як незалежного гравця на міжнародній арені, наголошувалось на її героїчному військовому минулому і стверджувалось, що Україна заслужила автономію в межах Російської імперії. «Історія Малоросії» (История Малой России, 1822, друге видання — 1830) Дмитра Бантиша-Каменського, навпаки, обрала лояльну позицію й уникала будь-якої критики російського централізму. Бантиш-Каменський дотримувався формули Карамзіна про історію правителів і зосереджував увагу на політичних подіях. Гоголю були відомі обидві праці, і він використовував їх у своїй історичній прозі[169].

Після Польського повстання 1831 року, яке висунуло вимоги реституції на українську територію, уряд почувався зобов’язаним спростувати їх, фінансуючи дослідження з української історії, але особливого роду. Як запропонував Уваров, історичне дослідження мало показати, що «землі, якими колись правила Польща, насправді були російськими „з незапам’ятних часів“»[170]. Як зазначає Величенко, Уваров запропонував довести єдність усіх «російських» земель, наводячи факти їх культурної, мовної й етнічної цілісності. Казуси на кшталт Полєвого, котрий розкритикував типову хворобу російських істориків бачити Україну культурно й історично єдиносущною з Росією, були надзвичайною рідкістю[171].

Польське повстання 1831 року ознаменувало собою радикальний зсув, як пише Величенко, від «обмеженої терпимості „вірнопідданого“ національного розвитку до ранньої форми централістського російського націоналізму, політики офіційної народності». Величенко цитує інструкцію міністра внутрішніх справ до київського губернатора щодо української газети: «У ній слід уникати будь-чого, що може пробудити симпатії до старої Польщі та Литви або бажання відновлення старого порядку, і навпаки, вони повинні демонструвати, як ця територія була… другою колискою російської монархії». Цензура також протистояла глорифікації козацтва, побоюючись зростання політичного сепаратизму та соціальних хвилювань. Загалом політичний клімат цієї епохи заохочував дослідження української історії, але відповідно до російської точки зору, яку Величенко оцінює таким чином:

Гоголеві, безумовно, був відомий офіційний російський погляд на українську історію та цензурні заборони, які були відносно м’якими у стінах академічних інституцій, але набагато жорсткішими у публікаціях і розповсюдженні матеріалів. Ці чинники створили вирішальний контекст для розуміння радикальних і вірнопідданицьких матеріалів на тему української історії.

Обидва ці чинники вже вписані в гоголівські журнальні анонси його майбутньої публікації малоросійської історії. У січні 1834 року він опублікував першу версію цього анонсу під назвою «Про публікацію історії малоросійських козаків» (Об издании истории малороссийских казаков) у Северной пчеле Булґаріна:

Сміливі й радикальні аспекти версії анонсу в Северной пчеле містять наголос Гоголя на відокремленості України від Росії; ідею про те, що українська історія є незалежним вкладом до світової історії, не опосередкованим її «належністю» до російської історії (відмінність, яка надавалсь у загальній історії лише націям); що в цей період окремого існування Україна розвинула політичну організацію; що вона володіла певними «правами», які згодом втратила; що українські козаки врятували Європу від османів (у російській історії ця слава належала Росії); і що козаки сформували націю, яка мала «цілковиту оригінальність».

Деякі з цих тверджень зникають у наступних виданнях цього анонсу, які з’явилися в Московском телеграфе Полєвого та Молве Надєждіна (ПСС 9, 591—592, 76—77). Вибір версії Молвы в ролі «канонічного» тексту є прикладом сумнівного редакційного рішення з боку вчених-укладачів зібрання творів Гоголя. Зазвичай вельми акуратні у відтворенні найповнішого гоголівського тексту, мінімально скороченого ножицями цензури, в цьому випадку редактори ПСС вибрали найбільш урізану та цензуровану версію анонсу. Ось чому я вирішила відродити саме текст із Северной пчелы. Оскільки гоголівський рукопис не зберігся, незрозуміло, чи він сам змінив його відповідно до потреб різних журналів, чи видавці журналів отримали дозвіл Гоголя, чи небажані фрази з версії Северной пчелы (тут і далі СП) змусили наступних цензорів вимагати змін і скорочень (для кожної з трьох публікацій анонс має окремі оцінки цензури). Найімовірніше, що цензура була відповідальна принаймні за деякі з цих змін, кожна з яких була схильна до притуплення гостроти оригінального анонсу.

У Московском телеграфе і Молве (тут і далі, відповідно — МТ і М), Гоголь надає своєму твору нову і розширену назву «Історія Малоросії) (а не просто «малоросійського козацтва»). Ця назва є більш точною, даючи хронологічний діапазон запланованому твору — від середини XIII до кінця XVIII століття, що могло бути вилучено з анонсу (від татарської навали до скасування гетьманату). Що ще важливіше, Гоголь змінює «окреме» (отдельно) існування від Росії, яке передбачає різке роз’єднання, на м’якший термін «незалежний» (независимо). У тексті з СП розрізняється Малоросія і Великоросія, тоді як у версіях МТ і М остання замінюється просто на Россия, що трансформує колишню, більш рівнозначну формулу на таку, що протиставляє цілу Росію її «підмножині», Малоросії. Ідея про порятунок Європи козаками від османів зникає з обох пізніших версій. Пункт про політичну організацію України в епоху її незалежності відсутній в останньому тексті у М. Якщо усунення цих понять було насправді справою цензури, тоді Гоголь міг винести з цього досвіду добрий урок про бачення цензурою бажаного зображення української історії, яке має шанс бути опублікованим. Здається ймовірним, що єдиною причиною того, чому Гоголь зупинив свою роботу над проектом, окрім його гаданої неспроможності до постійної наукової роботи та невдачі з отриманням посади в Києві, було усвідомлення, що його ніколи не опублікують у задуманій ним формі. Самоцензура зупинила Гоголя від продовження інших текстів, і вона, вочевидь, також має місце у випадку цієї незавершеної історії України[173].

Однак, як і дружина Панька, чий книш запобігає конфлікту між Паньковими гістьми, Гоголь також підсилює свій анонс певними нарумяниваниями и подслащиваниями, що додає нотку догідливої гармонії до офіційного російського погляду на українську історію. Сама парадигма об’єднання, відокремлення та, врешті-решт, возз’єднання з Росією прописана на кам’яних скрижалях російської історіографії. Подібно до обов’язкових посилань у російській науці на праці класиків марксизму-лєнінізму у XX столітті, згадка про Україну з використанням метонімічного позначення части России відзначає данину Гоголя ідеї невід’ємної російськості України[174]. Що ближчий до сучасності історичний текст Гоголя, то покірнішими стають завзяті козаки (їхній перехід від військового до сільськогосподарського трибу життя). Сучасна епоха показана благословенною новими законами, що прийшли на зміну старим, і повною єдністю України з Росією. Гоголь, нагадуючи козаків із диканської «Ночі проти Різдва», що вклякли перед російською імператрицею, наполягає в анонсі у версії СП з рівнозначною увагою і багатослів’ям, що Україна совершенно слилась в одно тело з Росією. В наступних версіях поступово урізається зайве завзяття: в МГ — до совершенно слилась в одно, а у версії М — просто совершенно слилась.

Отже, ці анонси запевняли, що гоголівська історія буде «безпечно замороженою», за висловом Величенка, в минулому, її сьогодення асоціюється з Росією, і в той же час вони вказують на досить ризиковані напрями історичного мислення Гоголя про Україну. Вони проходять тонкою гранню між офіційно-російськими та націоналістично-українськими поглядами на українську історію. Вони попереджують центральний фрагмент цієї частини, до якого ми зараз звернемось, «Погляд на створення Малоросії». Його Гоголь окреслив у примітці до публікації «Арабесок» як вилучену чернетку вступу до своєї «Історії Малоросії».

Як і «Про середні віки», «Погляд» намагається висловити в лаконічній формі цілісний задум гоголівського проекту й окреслити його основні моменти та ключові ідеї за допомогою захопливого стилю, який приверне увагу аудиторії. Стаття показує напруженість із офіційною російською догмою та цензурою навколо теми української історії і весь час прагне відповідності з їхніми головними принципами, намагаючись заспокоїти будь-які потенційні звинувачення в політичні некоректності. Те, що Гоголь був змушений сформулювати подібне «прикриття», видається зрозумілим, беручи до уваги той факт, що стаття була вперше опублікована в органі офіційної народності — Журнале министерства народного образования. Як Гоголеві було відомо з попередніх взаємин із Журналом, його редактори/цензори, включаючи — особливо у цей перший, вирішальний рік свого існування — самого міністра, ретельно оцінювали матеріали та жадали змін, що, швидше за все, містили питання відповідності з офіційною доктриною (ПСС 10, 294—296).

Як і в анонсах, Гоголь уже у своєму першому ж реченні переконує, що першою датою, яка впадає в око читачеві «Погляду на творення Малоросії», є XIII століття. Та проте він дозволяє собі екскурс у давні часи, хоч у цих випадках і уникає згадування дат. Гоголь у цій статті поводиться обережно — що разюче контрастує з його нотатками, як буде показано в наступній частині — з питанням періоду Київської Русі, яка відповідно до офіційної історіографії належала «російській», а не «малоросійській» історії. Почати розповідь про малоросійську історію з XIII століття було «безпечно», оскільки навіть офіційний російський історіограф Карамзін відмовив цій території в будь-якій особливій важливості для російської історії після xiii століття[175].

Далі встановлюючи свою відповідність з офіційною схемою українсько-російських взаємин «єдність-роз’єднання-возз’єднання», Гоголь стверджує в першому ж рядку статті про Россию як оригінальну історичну сутність, від якої Малоросія з часом відокремиться. Однак, коли придивитись уважніше, його відповідність виявляється досить поверховою. Хоч Гоголь формулює єдність стародавньої Русі в термінах культурного націоналізму, рекомендованого Уваровим, він також підважує її, аналізуючи багаторічну роздрібненість і роз’єднаність племен: Сотни мелких государств единоверных, одноплеменных, одноязычных, означенных одним общим характером и которых, казалось, против воли соединяло родство, — эти мелкие государства так были между собою разъединены, как редко случается с разнохарактерными народами (ПСС 8, 40). Цілковите розділення руських племен, яке перевищило розділення абсолютно непов’язаних народів, зменшує значення їхньої гаданої культурної подібності. Ідея союзу родів против воли у статті про Малоросію, опублікованій у російському урядовому журналі, справляє враження безцеремонної інсинуації з боку Гоголя. Це здається небезпечним виходом за межі офіційного дискурсу російсько-української спорідненості та братньої любові.

Незважаючи на початкову віддаленість XIII століття як відправної точки історії, Гоголь переходить до аналізу міжусобиць київських удільних князів, сягаючи XI століття (ПСС 8, 40). Він стверджує, що це зруйнувало національну ідентичність «російських» племен, які розвивалися лише під правлінням варягів, і жалкує, що релігія, цей наймогутніший націоналізаторський чинник, мало діяла на них. Гоголівське твердження про те, що давньоруське чернецтво не діяло на користь творення нації, підводить його небезпечно близько до переконання, яке створило проблеми Чаадаєву, — про шкідливість православ’я для Росії. Гоголь швидко нейтралізує цю небезпечну лінію думки, засуджуючи пап-автократів, які, на відміну від лагідних руських ченців, узурпували політичну владу та обплутали как будто невидимою паутиною всю Европу своею религиозною властью (ПСС 8, 41). Для того, щоб зобразити папу в невигідному світлі, Гоголь переглядає своє трактування папської влади з тексту «Про середні віки», де він стверджував, що вона відіграла конструктивну роль у будуванні модерних європейських націй.

Гоголівська картина боротьби між начебто братніми племенами творить похмурий образ по-справжньому диких і бездушних людей:

Поблажливо утримавшись від будь-яких претензій на київський період, Гоголь «повертає» його російській історії в ненайпривабливішій із форм. Замість яскравих і шляхетних людей, славної основи майбутньої великої нації, перші «росіяни» постають як підступні звірі, а не люди. «Спорідненість», проголошена у початкових реченнях, стає тут експліцитно деконструйованою, поступаючись метафорам фрагментації та ворожнечі. «Замороження» історії, яке було офіційно рекомендоване для поводження з українською історією, як стверджував Величенко, позначає походження російської нації, знищуючи її тендітні національні паростки, як мороз, що вбиває озимину. Російський народ стає неісторичним, його історія застигла і перетворилася на географію, звичайний простір, позбавлений активних паростків життя. Ця асоціація співзвучна з гоголівською прозою. Україна Гоголя являє собою історичну й етнічну сферу, тоді як образ Росії обмежений до суто просторового дискурсу. Ключові образи в «Мертвих душах», приміром, покажуть Росію радше як простір, незміренну площину, яку перетинають шпаркими екіпажами, ніж історичну сутність.

У другій частині «Погляду» описується важлива подія, яка потрясла цю застиглу історію давньої России. Зі степів Середньої Азії вийшли татарські орди, які на два століття занурили Росію в рабство. Татари характеризуються вітальністю та енергією, яких млявим російським племенам, захопленим ними й загрузлим у своєму просторовому, неактивному існуванні, надзвичайно бракувало. Гоголь стверджує, що татарське ярмо произвело великие следствия… оно дало между тем происхождение новому славянскому поколению в южной России. Цим новим поколінням були українці.

Враховуючи те, що сталося з населенням південних земель России після татарської навали, надрукований Гоголем текст, особливо якщо зіставити його з рукописом, став проблематичним. Як зазначає Зенон Когут, імперська схема розташування коріння России в середньовічному Києві та подальше «переміщення» його до Московії не могло не поставити проблему існування українців[176]. Намагаючись підтримати цю схему в своїй статті, Гоголь природним чином потрапив у цю пастку. Але виплутався він із неї творчо і водночас випадково та суперечливо, що, ймовірно, може бути залишком проходження статті через цензуру.

У багатьох джерелах, включаючи тексти Карамзіна та Бантиша-Каменського, йшлося про депопуляцію київських земель як наслідок татарської навали і втечу багатьох князів в інші землі. Значно пізніше, у 1856 році, колишній друг Гоголя Міхаїл Поґодін пішов іще далі, запропонувавши гіпотезу, що в період після татарської навали корінні жителі київської землі, котрі насправді були великоросами, масово мігрували на північний схід, новий центр російської історії. Починаючи від XIV століття, іммігранти з Карпатських гір та Галичини заселили ці спустошені землі і сформували етнічну основу для майбутніх українців. Ця міграційна теорія, яка отримала велику популярність серед російських інтелектуалів і була розвінчана українськими вченими, запропонувала росіянам надійніше право на київську спадщину, водночас фактично заперечуючи українські претензії на неї. Видається, однак, що Гоголь у певному сенсі підготував ґрунт для поґодінської теорії, першим, за моїми даними, висунувши постулат про масові переселення в цьому регіоні, хоч і на основі зовсім іншої схеми, ніж Поґодін. Проте я не маю на меті доводити тут, що паростки відомої ідеї Поґодіна походять від Гоголя, хоч це й можливо. Мені радше йдеться про пояснення наслідків міграційної теорії для дискурсів офіційної російської історіографії та українського націоналізму, до яких Гоголь переходить у своїй статті[177].

Для історика-романтика, який писав радше історію народу, ніж династій або ідей (приміром, ідеї державності), певні переміщення населення були логічно необхідними для підтримання ідейного зв’язку між київською та московською історією. Безтілесні ідеї переміщувати не могли, а народи — цілком. Та все-таки Гоголь водночас намагається окреслити національний український наратив, тому збіжність цих двох проектів приводить його до певних протиріч. Спочатку він стверджує у «Погляді на створення Малоросії», що після татарської навали Испуганные жители разбежались или в Польшу, или в Литву; множество бояр и князей выехало в северную Россию (ПСС 8, 42). Згадка про переїзд вищих верств до Московії з’являється після крапки з комою, як вставка в уже написаний текст, і вона насправді відсутня в рукописі (ПСС 8, 592, варіант до с. 42, 17-й рядок). До речі, в «неофіційному» погляді Истории Русов, одному з головних гоголівських джерел, нічого не згадується про будь-які міграції до північних російських князівств — або Польщі. Додаючи ідею про міграцію на північ, Гоголь висловлює відданість лінії Карамзіна, яка наголошує на династичній тяглості Києва та Москви.

Експортувавши еліту київського суспільства здебільшого до «правильної» Росії (нижчі класи, вочевидь, були розсіяні Польщею та Литвою), Гоголь подає цю велику міграцію таким чином, щоб не викликати в українців гордості, яка могла мати місце. Мабуть, змирившись із необхідністю розглядати цих корінних жителів як проторосіян, Гоголь іде ще далі, стверджуючи, що міграції правлячих еліт в північному напрямку після татарської навали насправді раніше передувала ще активніша хвиля. Значна частина населення покинула Київську Русь, відчуваючи свою несумісність із могутнім і славним довколишнім ландшафтом. Як і всі згадки про переміщення корінних киян у північному напрямку, цей фрагмент відсутній у рукописі:

Південна українська місцевість нагадує націоналізовані краєвиди з диканських повістей, поширюючи свободу, красу та могутню велич, що характеризують український народ. На відміну від нього північний колорит відштовхує нудними ландшафтами Росії, представленої в «Мертвих душах». Цей географічний контраст служить для розрізнення української та російської націй. Оскільки в писанні історії містилося так багато суперечливих моментів, Гоголь для формування своєї точки зору вдавався до географії. Він заходить настільки далеко, що в останньому реченні явно стверджує про зв’язок між географічним місцем і якістю нації, що його населяє. Відповідно до гоголівського «правила» близькості нації та місця, енергія, життєлюбство та пристрасть, які він пов’язує з українською землею та природою, поділяється народом. Натомість жалюгідна, печальна й змертвіла північ виховує в народі характер, який відповідає цим менш славним атрибутам. Одне слово, хоч він і відряджає київські еліти в північному напрямку, а згодом і населення в цілому для утвердження безперервності київсько-московської історії, Гоголь перетворює цю гадану історичну подію на похвалу Україні та критику на адресу Росії.

Наступний фрагмент (IV) також суттєво відрізняється від рукописного тексту. В рукописі пишеться:

В опублікованій статті цей фрагмент було замінено на такий:

Оскільки Гоголь приєднався до міграційної теорії лише згодом і не зумів переглянути статтю цілком для узгодження з нею своїх інших ідей, це викликало певні протиріччя та незрозумілі місця в опублікованому тексті. У друкованому тексті спочатку визначається населення, яке приходить на місце нібито незаселеної України, як выходцы из Польши, Литвы, России. Однак кількома рядками нижче Гоголь перефразовує цю формулу й ідентифікує прибульців як прежних жителей, котрі свого часу мігрували з України і повернулися та привели іммігрантів з країн, які їх приймали. Хоч у рукописній версії українська нація представлена як злиття іноземних прибульців, в опублікованій версії вона базується на рідному племені (прежние жители), які були змішані зі сторонніми домішками (выходцы из других земель). Ба більше, цілком у повній суперечності із запровадженою міграційною теорією та у відповідності з твердженням Истории Русов про те, що місцеве населення залишилось, Гоголь водночас стверджує, мовляв, репатріанти та мігранти були далекі від заповнення вакууму і прибули на територію, заселену місцевим етносом з яскравою народною культурою, яка зберегла свою прежнюю цельность. Відтак постає питання про те, хто ж мігрував з українських земель до або після татарської навали і настільки значною могла бути ця міграція, якщо мешканцям, що залишились, навіть вдалося досягти розквіту. Крім того, якщо прежние жители повернулися, цікаво, хто залишився в Московії для увічнення тяглості київсько-московсько-російської історії. В кожному разі, сама теорія, а також Гоголеве поводження з нею рясніють проблемами та суперечностями, які підтверджують ідею про те, що теорія, запроваджена в тексті, була не вельми сумісна з ним.

Гоголь наголошує на цілісності й етнічній чистоті українського народу і представляє його землю як колиску слов’янства. Він стверджує, що росіяни навпаки зіпсували свою кров фінськими домішками. Дискурс етнічної чистоти зникає з рукопису і, здається, був доданий Гоголем у процесі запровадження міграційної теорії. Для доведення цієї ідеї у друкованому тексті Гоголь викреслює згадку про татар у своєму рукописному списку етнічних груп, які мігрували в Україну. Гоголь-історик знав, що татари брали участь у формуванні козацької нації, але Гоголь — український націоналіст був змушений виключити цю інформацію для представлення українців етнічно чистими слов’янами (якими росіяни, за його словами, не були). Згадка лише про прибульців із Польщі, Росії та Литви (велика частина якої покривала білоруську територію) означала обмеження домішок до чистого українського етносу здебільшого інших слов’ян. У цій слов’яноцентричній схемі етнічні домішки Росії від неслов’ян-фінів роблять її більш «нечистими». До речі, коли згодом у статті Гоголь знову звертається до теми етнічного складу козаків, він вставляє — або забуває усунути — татар і горців Кавказу, вочевидь, забувши своє колишнє твердження про етнічну чистоту українців як слов’ян (ПСС 8, 47).

У цій статті Гоголь повністю переглядає уявлення Карамзіна про міжусобні чвари. Офіційний історіограф закріпив це тавро за південними київськими землями — майже як прокляття цієї місцевості, що століттями дошкуляло їй. На його думку, чвари були прокляттям російської історії, коли вона була зосереджена навколо Києва, але як тільки вона перемістилася на північ, запанували мирні та спокійні часи (ИГР 2, 169—170; ИГР 3, 28). Гоголь, своєю чергою, протиставляє тривання боротьби в російських князівствах і громадянську взаємодію в Україні. На противагу Карамзіну, він таврує міжусобиці як сутність давньої, «об’єднаної Росії», чиї князі забрали її з собою на північ, а не соціогеографічну особливість київської землі та її народу.

Окрім походження українців та міграційної теорії, ще однією суперечливою проблемою в «Погляді на створення Малоросії», яку висуває Гоголь, є історичні взаємини з Великим князівством Литовським. Це питання вражає в саме серце того, хто має законне й історичне право на Україну. Польські хроністи й історики утверджували право Польщі на Україну за допомогою різноманітних аргументів, які стосувалися завоювання, династичної наступності, союзних угод та етнічної подобизни. Натомість російська історіографія засновувала свої претензії на ідеї споконвічної єдності всієї Русі, тяглості київської та московської держав, а пізніше також наводила етнічні та культурні чинники[178]. Польсько-литовський історик XVI століття Мацей Стрийковський стверджував, що захоплення Києва литовським князем Ґедиміном у 1320 році надало Великому князівству Литовському повні права на Україну[179]. Хоча Карамзін відкрито не входить у конфронтацію з аргументом Стрийковського щодо права Литовського князівства на Україну (можливо, аби уникнути поширення таких ідей), він намагається підважити фаховість Стрийковського як історика, сперечаючись із деякими його фактами та датами. Він називає цей текст «сумнівною розповіддю Стрийковського» і вважає його твердження «помилковими»; Бантиш-Каменський, «офіційний» історик України, повторює ці думки Карамзіна[180]. В інших випадках обоє вони цитують Стрийковського як достовірне історичне джерело.

Гоголь знав хроніку Стрийковського і, незважаючи на критику Карамзіна, п’яту частину свого «Погляду» засновує на «сумнівній розповіді» Стрийковського (при цьому беручи з Карамзіна деякі факти)[181]. У цій частині описується включення України до складу Великого князівства Литовського, що вилилося в остаточне відокремлення південної Русі від північної і створення на півдні окремої та самобутньої «держави» (государство; ПСС 8, 44—45). Гоголь змальовує Ґедиміна та литовський народ у піднесеному, героїчному стилі, який повторює (а насправді посилює) риторику Стрийковського. Гоголь пише: Между тем как Россия была повергнута татарами в бездействие и оцепенение, великий язычник Гедимин вывел на сцену тогдашней истории новый народ — бідних поганських завойовників, лісових мешканців, що одягалися у звірині шкури (вони нагадують інших відважних завойовників-язичників, норманів з «Альфреда»), Ґедимінові вдалося заволодіти всім простором между Польшей и татарской Россией, включаючи київські землі (ПСС 8, 43—44).

Ґедимін в описі Гоголя постає як мудрий політик та велет історії:

У своїй захопливій оцінці Гоголь оцінює здатність Ґедиміна вирвати землю та владу в могутнього сусіда, весь час тримаючи його в покорі. (У незавершеному нарисі про Мазепу, який я аналізуватиму нижче, Гоголь змальовує українського гетьмана схожим стратегічним генієм, перед яким постає непросте завдання — перехитрити Росію.) Гоголь робить особливий наголос на Ґедиміновому трактуванні завойованих народів, його невтручанні в місцеві проблеми та повазі до традиційних звичаїв, прав і привілеїв.

Звісна річ, трактування України Росією відбувалось у протилежному напрямку. Згадка Гоголя про Ґедимінове язичництво, попри яке він був здатен на таку великодушність, видається завуальованим звинуваченням Росії: хоч вона й поділяла християнську релігію з Україною, однак не виявляла так багато терпимості, як «дикун»-литовець. З метою заохоти порівняння з недавньою історією України в Російський імперії Гоголь змінює у фіналі цієї частини рукопису побежденные народы на присоединенные народы. Оскільки говорити про російсько-українські взаємини в термінах завоювання було заборонено, то було вжито «правильні» метафори «приєднання» та «возз’єднання» — другий термін резонував із імперським дискурсом стосовно України.

Повторюючи за духом і буквою шкідливу хроніку Стрийковського, гоголівський образ Ґедиміна суттєво відрізняється від цього образу в Карамзіна. Хоч Карамзін і розміщує Ґедиміна серед великих історичних постатей, він прагне применшити його особистість, значущість його здобутків і очолюваний ним народ. На сторінках «Історії Російської держави» литовці постають як «бандити», «люті звірі» та грабіжники, а Ґедимін — «віроломний обманщик» (ИГР 3, 40, 118, 121; ИГР 4, 131). Карамзін зневажає литовців як «бідний і дикий народ», що завдячує своїми військовими навичками та державницькими талантами росіянам і німцям (ИГР 4, 127). На відміну від гоголівського трактування Ґедиміна як досвідченого політика, Карамзін відзначає лише його «хитрість» у своїй здатності завоювати прихильність татар[182].

Значення Ґедимінового завоювання Києва принесло життєво важливі наслідки для української історії. Стрийковський використав їх для заперечення виключних претензій Польщі на Україну та «наголошування» первісної «належності» київських земель до Великого князівства Литовського. Карамзін розродився скрушними наріканнями: «Таким чином наша вітчизна втратила, і надовго, свою древню столицю, місця славних спогадів, де вона [наша вітчизна. — Е. Б.] росла у величі під Олеговим щитом, звідала істинного Бога через Св. Володимира, прийняла закони від Ярослава Великого і мистецтво від Греків!» У той час як Карамзін оплакував втрату Росією цього міста, а не території України, Бантиш-Каменський здійснив переоцінку цієї події як фатальної для цілої України, вважаючи, що Ґедимін отримав місце в її історії «якщо не завойовника цієї країни, то головного винуватця її подальшого відторгнення від Росії»[183].

Гоголь у «Погляді» інтерпретує Ґедимінів учинок у такий спосіб:

Отже, Ґедимінове завоювання забезпечує іскру для появи України Гоголя. Гоголь наголошує на цілковитій розбіжності між північною та південною Руссю й тривалу відсутність будь-яких зв’язків — ця ідея доведена сучасною наукою[184]. Прикметно, що він аналізує явище, що виникло на півдні, як державу, що, звісно ж, суперечило поняттям імперської історіографії. Наголошуючи на тому, що загальна назва — Русь — використовувалася окремими культурними й політичними територіями, Гоголь сперечається з популярним твердженням, що ототожнювало цю ономастичну синонімію з національною. Гоголь також тонко протиставляє татарське «ярмо», під яким страждали росіяни, з литовським «скіпетром», під владою якого Україна переживала своє національне пробудження. Цей фрагмент показує, що Гоголь планував написати горду історію нації (не як частини Росії), хоча й у відповідності до схеми єдність-роз’єднання-возз’єднання, обумовленої потребами актуальної політики, він був змушений стверджувати, що тривалість життя цього окремого організму не була довгочасною.

Литовська тема також зачіпає делікатну проблему історії України у складі Речі Посполитої. Очевидним наслідком об’єднання України з Литвою було подальше об’єднання як частини Великого князівства у Річ Посполиту. Стаття Гоголя старанно уникає посилання на цю подію, окрім згадки імені Ягайла (Ягайло був великим князем, чий шлюб привів до династичного союзу між Польщею та Литвою). В опублікованій статті Гоголя не містилося згадки про перебування України у складі Польщі — у будь-який час і в будь-якій формі. Насправді ж він аналізував це у своїй рукописній чернетці, згадуючи шлюб Ягайла з польською королевою та приєднання до польської корони його великих руських і литовських володінь. Таким образом, — писав Гоголь, — три [народа] зем<ли>: Литва, южная Россия и Польша соединились вместе (ПСС 8, 600). Мовчання Гоголя щодо цього етапу української історії в опублікованій версії пояснюється ситуацією після Польського повстання 1831 року та занепокоєнням царського уряду польськими впливами на цій території. Або цей політичний тиск і його власний український націоналізм, або і перше, і друге змусили Гоголя викинути зв’язки України з Польщею на звалище його малоросійської історії.

Йдучи за гердерівською ідеєю порівняння національного та природного, Гоголь вдається до підтримки географії в поясненні історії української нації. Він стверджує, що брак природних кордонів мав великі наслідки для політичного існування України: Будь хотя с одной стороны естественная граница из гор или моря — и народ, поселившийся здесь, удержал бы политическое бытие свое, составил бы отдельное государство. Но беззащитная, открытая земля эта была землей опустошений и набегов, местом, где сшибались три враждущие нации, унавожена костями, утучнена кровю (ПСС 8, 46). Втрата Україною политического бытия, як вважає Гоголь, спричинена її вразливістю до нападів, проти яких не існувало жодного природного захисту. Сусідство трьох народів, яке у світлі попереднього контексту означало росіян, поляків і татар, перетворило Україну на театр їхніх воєн (тут опублікований текст стриманіший за його рукопис, у якому ці сусіди, включаючи Росію, називаються «ворогами», ПСС 8, 595, примітка до с. 46, рядок 2). Цікаво, що лише сторінку тому назвавши Україну «державою», тут Гоголь стверджує, що хоч Україна і мала політичне існування, вона не утворила держави. Цілком імовірно, що Гоголь не сформував однозначного погляду на цю складну проблему і з різних причин змінював різні позиції державно-політичного спектра.

Однак небезпечне розташування породило сміливий і сильний народ, який вразив Європу:

У цьому фрагменті знову надається нова форма процесу творення Малоросії. Гоголь уникає дотримання тут міграційної теорії, яку він включає постфактум у попередніх фрагментах. Він не робить жодних згадок про повернення прежних жителей, але засновує свою генеалогію української нації на корінному слов’янському населенні, яке було видозмінене хвилею прибульців — безстрашних і волелюбних злочинців. Упродовж відокремленого від Росії існування України це населення, сформоване небезпеками її геополітичного становища, утворило знаменитий народ. Намагаючись вписати цю козацько-українську націю в європейську історію, Гоголь привласнює традиційний погляд російської історії, заявляючи, що козаки захистили Європу від мусульманських завойовників. Таким чином, він поновлює твердження, що з’явилося в анонсі в Северной пчеле щодо своєї історії і зникло у двох наступних варіантах анонсу. Він стверджує, що українці серед інших слов’янських народів були унікальними, розвинувши свій войовничий характер.

В опублікованій статті та її рукописній версії міститься цікава взаємодія термінів народ (термін, часто вживаний на позначення народу, який у багатьох контекстах може також означати «націю») і нация (однозначний термін із сильнішими політичними конотаціями). В рукописній версії використовується сильніший термін нация та її похідні лише двічі, виключно стосовно українців, тоді як усі неукраїнці окреслюються як народи. В одному випадку в рукописі посилюється наголос на тому, що хвилі прибульців з часом дали в Україні поштовх до творення народу і нації (народ і нация; ПСС 8, 596, примітка до с. 46, рядок 23). В опублікованій версії ця тенденція змінюється. У ній зберігається лише одне посилання на национальность українців (ПСС 8, 48), окреслюючи водночас українських сусідів (включно з Росією) як нации, тоді як у рукописі вони називаються просто народами (людьми; ПСС 8, 596, примітки до с. 46, рядок 10, і с. 47, рядок 12). Такий вибір слів був продиктований ідеологічним чинником, до якого офіційний імперський дискурс мав першочерговий стосунок. Незалежно від того, хто саме відповідальний за цю ревізію поглядів — чиновники міністерства народної освіти або його власна самоцензура — Гоголь був змушений обійти ці обмеження для публікації своїх творів. Однак, незважаючи на цю зміну термінології, йому вдається надати своєму українському «народові» всіх класичних ознак нації — поняття, що його він явно утверджує за допомогою використання терміна национальность (ПСС 8, 48).

У частині VII Гоголь описує Україну як оплот проти невірних, а козаків — як християнських лицарів. І козаки, і середньовічні рицарські ордени, пише він, сформували згуртовані суспільства, що присвячували себе захисту християнського світу проти мусульман. Це порівняння, знову-таки, служить Гоголеві для вписання української історії в ширший європейський контекст. І справді, ця кореляція була достатньо важливим пунктом Гоголевого прагнення виправдати анахронізм. Він значно випереджає дату появи козаків і відкладає на пізніший термін появу європейських рицарських орденів, стверджуючи, що і перші, і другі виникли на початку XIII століття[185]. Випередження появи козаків також допомогло Гоголеві пов’язати існування української нації (або принаймні вкоренити його) з козацьким суспільством, що явно було його метою. Якщо створення Малоросії і справді припадає на XIII століття, козаки саме для цього і мали з’явитися в той час. Отже, потреби націоналістичної історіографії вимагали хронологічного підтвердження. Творення Гоголем української нації, як і його перетягування канату з російською історіографією, виявляє суперечності та точки напруги, які приходять із пристосуванням складних, різноманітних, суперечливих історичних фактів до монолітного наративу нації.

VII фрагмент зосереджується на азіатських аспектах козаччини: хитрості й люті козаків, їхньому мистецтві маскування та їхній тактиці несподіваних і нищівних набігів, що їх вони успадкували від своїх азіатських ворогів. Однак у VIII фрагменті він відступає від азіатського напрямку, стверджуючи, що большая часть этого общества состояла однако ж из первобытных, коренных обитателей южной России. Доказательство — в языке, который, несмотря на принятие множества татарских и польских слов, имел всегда чисто славянскую южную физиономию, приближавшую его к тогдашнему русскому, и в вере, которая всегда была греческая (ПСС 8, 47). Далі Гоголь стверджує, вдаючись до неточності, що прийняття християнства грецького обряду функціонувало як єдина вимога до членства в козацькій громаді. Таким чином, Гоголь перетворює корінних південних слов’ян і «строкатий» натовп утікачів різних національностей і різного релігійного сповідання на україномовну православну націю. Встановлюючи лінгвістичну та релігійну ідентичність цієї нації, Гоголь ненав’язливо вставляє ідею її політичного розвитку: Это общество сохраняло все те черты, которыми рисуют шайку разбойников; но, бросивши взгляд глубже, можно было увидеть в нем зародыш политического тела, основание характерного [у рукописі значилось великого] народа, уже вначале имевшего одну главную цель — воевать с неверными и сохранять чистоту религии своей (ПСС 8, 47—48).

У решті VIII фрагмента викладається характер цього національного зародыша, який відповідає художньому зображенню Гоголем козаків у «Тарасі Бульбі». Хоча Гоголь і наголошує на відданості козаків православ’ю, він усе ж квапиться відокремити їх від побожних ченців. Передусім козак цінує свободу й ненавидить будь-які зовнішні обмеження — чи то політичні, чи то соціальні. На відміну від рицарів-католиків, пише Гоголь, козаки не зв’язували себе обітницями, постами чи умертвінням плоті. Неконтрольовані, як Дніпрові пороги, вони не знали стриму і в учтах, і в битвах. Відповідно до своєї грабіжницької сутності, вони спільно володіли власністю. Однак накопичення матеріальних благ заради самого процесу суперечило козацькій природі; під час буйних учт вони з повною байдужістю відмовлялися від своїх захоплених скарбів. Нападаючи на татар і витримуючи татарські набіги, вони навчились легко ставитися до власного життя: Козак больше заботился о доброй мере вина, нежели о своей участи (ПСС 8, 48). Їхні військові подвиги демонструють їхню гнучкість і кмітливість. Прикордонний статус козаків знайшов відображення у їхньому вбранні: полутатарском, полупольском (ПСС 8, 48). У фінальній частині фрагмента Гоголь наголошує на беспечности і разгульной жизни (ПСС 8, 48).

У завершальному, IX фрагменті показано, що українці мали всі необхідні риси великої, життєспроможної нації, їх кількість постійно зростала, разгульная жизнь становила непереборну привабливість; їхнє поэтическое время надихало на дієве життя, а їхнє скупчення врешті-решт получило совершенно один общий характер и национальность (ПСС 8, 48). Навколо дніпровського регіону з’явився великий народ, який так само вміло володів мечем, як і плугом, пише Гоголь. Унікальність цього феномена полягала в тому, що в ньому поєдналися дві протилежні сутності:

Почавши цей фінальний фрагмент загадковим реченням Казалось, существование этого народа было вечно (ПСС 8, 48), Гоголь завершує його текстом, процитованим вище, так і не розставивши крапки над «і», оскільки такі сподівання могли бути визнані помилковими. Риторична структура речення Казалось, существование этого народа было вечно, здавалося, вимагала подальшого заокруглення, мовляв, «але насправді виявилося, що воно не вічне». Це було б особливо доречним у світлі російсько-української історичної схеми єдності-роз’єднання-возз’єднання, якій Гоголь віддавав належне (або намагався прислужитись?). Втім, Гоголь утримується від цього очікуваного логічного продовження, залишаючи свою українську націю підвішеною в тексті своєї статті, оскільки він, вочевидь, вважав її підвішеною у її реальному існуванні. Це нагадує попереднє художнє трактування Гоголем української історії у «Страшній помсті». У цьому тексті наснажливий вплив історичної пісні бандуриста пропонує такий самий тонкий, амбівалентний образ, який не дозволяє спокійного завершення української історії, а отже, загибелі української нації. Іноді може здатися, що стимул для українського націоналізму Гоголя був історичним, як у Вальтера Скотта: аби відродити із забуття окреме, самобутнє існування нації, що було розлите в імперському морі. Хоч певною мірою це й відповідало істині, гоголівська ідея передбачуваної загибелі України як окремої нації здавалася набагато менш жорсткою та категоричною, ніж було завершення шотландської історії для її романіста-історика. Через шість років Гоголь повернеться до ідеї відродження начебто мертвої нації у своєму романному фрагменті «Рим».

На завершення, «Погляд на створення Малоросії» представляє українську минувшину як історію славного народу. Він виборює для України місце в загальній історії на основі хоробрих подвигів українців, особливого характеру, незалежної політичної організації (хоч і нерішуче заявленої) та вагомого внеску до європейської та християнської історії, який полягав у стримуванні мусульман. Проте гоголівська національна формула української самобутності функціонує в контексті імперії та конкурентного, офіційно санкціонованого російського націоналізму. Гоголівська стаття підтверджує історичну відокремленість України від Росії й навіть оцінює характер двох націй на користь України (наприклад, у географічних описах). Проте вона водночас реагує на офіційну імперську історіографію, цензуру та політику уваровського міністерства народної освіти, де вперше й була опублікована ця стаття. Цей небезпечний курс залишив свій відбиток на статті у формі численних точок напруги, суперечностей, замовчувань і вилучень з рукописної версії. Також слід наголосити на тому, що так само, як у статті побудовано образ Росії — заради увиразнення привабливих рис України, образ України також являє собою конструкцію, для творення якої Гоголь вибрав і поглибив історичний матеріал, що був у його розпорядженні. Все це — визначні риси націоналістичної історіографії, до яких Гоголь вдається у цій статті і які він, вочевидь, мав намір продовжити у своїй нереалізованій «Історії Малоросії».

Хоч у решті історичних текстів «Арабесок» Гоголь запропонував ідеї, що сприяли справі російського націоналізму, його український націоналізм проявлений у цьому томі набагато сильніше та глибше. На додачу до «Погляду», в «Арабесках» міститься важлива стаття «Про малоросійські пісні» та два фрагменти наснаженої в націоналістичному плані прози на основі української історії. Російський націоналізм Гоголя, вочевидь, обумовлений патріотизмом громадянина великої імперії, а також частково — ідеологічними вимогами, накладеними на нього як публікованого історика. Його український націоналізм, своєю чергою, схоже, породжений любов’ю до своєї батьківщини та відчуттям місії у творенні маніфесту культурної, етнічної та історичної цілісності України як нації.

Нотатки про східнослов'янську історію: проблема таксономії

Важливим комплексом матеріалів, що проливають світло на гоголівську концепцію східнослов’янської історії, є його приватні нотатки, предметом яких була історія, по-різному категоризована як слов’янська, російська й українська. Ці матеріали містять уривки, що їх Гоголь скопіював з інших книжок, деяких літописів, і його власні коментарі та ідеї з широкого кола проблем східнослов’янської історії. Більшість фрагментів датовано 1834—1835 роками, хоч деякі з них могли бути написані і раніше 1829 року, і не пізніше 1839 року. Наявні видання творів Гоголя, на жаль, не сприяють вивченню цих матеріалів. Хоча існування великої кількості цих нотаток і є незаперечним фактом, однак той спосіб, у який вони були згруповані та позначені, відображає припущення й ідеї науковців, що часто, здавалося, формували їх на цілком гіпотетичній основі. Попри те, що ці класифікаційні схеми можуть відповідати власній ментальній історичній мапі цих науковців, ступінь, до якого вони відображають авторські наміри, слід піддати сумніву. І справді, я вважаю презентацію доступних видань гоголівських історичних праць глибоко проблематичною. Ці видання включають стандартне видання Академії наук (ПСС, видання 1889—1896 Тіхонравова — Шенрока (тут і далі — ТШ) і видання зібрання творів 1994 року (тут і далі — СС)[186]. Інша дослідниця Гоголя-історика, Шерон Варні, мала аналогічні побоювання — зокрема щодо видання ПСС: «порядок, у якому подано ці нотатки редакторами ПСС, є вельми довільним, а укладання за темою — надзвичайно оманливим»[187].

Оскільки безпосередньо поставлено на карту характер текстових даних, перед тим як я запропоную свою аргументацію, потрібен короткий аналіз того, як вони були організовані. У виданні ТШ від 1890-х років ці фрагменти розсіяні по різних томах, але деякі з них згруповані окремо як «Підготовчі нариси, нотатки і фрагменти щодо російської історії (ТШ 6, 439—448). Це видання не пропонує категорію нотаток з української історії. Натомість тексти, які пасують до цієї категорії, класифіковано або як такі, що стосуються російської історії, або з’являються у примітках і версіях до гоголівської прози. Академічне видання опублікувало деякі матеріали ТШ і ті, що були опубліковані 1909 року Ґ. П. Ґєорґієвським, але не включало довгі гоголівські конспекти з Київського літопису (нарешті перевидані у СС’94)[188]. У ПСС «Нариси та матеріали з російської історії» відокремлені від «Матеріалів про історію України». Нотатки про «російську» історію містять 69 пунктів, надрукованих на 46-ти сторінках і займають майже дві сторінки у змісті, тоді як нотатки про «українську історію» складаються з семи пунктів, друкованих на восьми сторінках (див. ПСС 9, 29—75, 76—84, 679—681). Від одного лише побіжного погляду на представлення історичного доробку Гоголя у виданні ПСС складається враження, що Гоголь серйозно працював над історією Росії, а його дослідження з української історії були просто відхиленням.

У новішому виданні 1994 року пропонується всеосяжний заголовок «Нариси та матеріали про слов’янську, російську й українську історію», який включає чотири категорії матеріалів. Перші три являють собою розлогі й оманливо вражаючі «Нариси й матеріали з російської історії». Перший збірник — «Фрагменти есею про слов’ян» (СС’94 8, 10—21) — містить перші 19 пунктів із матеріалів про російську історію з ПСС. Однак редактори не надають доказів того, що Гоголь і не мав наміру писати такий есей про слов’ян (СС’94 8, 763). Єдиним сенсом існування обох назв і згрупування їх є те, що, на думку редакторів, ці фрагменти стосуються цієї конкретної теми. Другий збірник, під назвою «Окремі нотатки та витяги з початкового періоду російської історії», містить фрагменти з ПСС під номерами 20—32, 36, 63 і 66, а також кілька фрагментів, відсутніх у ПСС (СС’94 8, 22—43). У третьому збірнику «Нотатки й витяги, зроблені під час читання Истории Государства Российского H. M. Карамзіна» містить фрагменти 33—35 і 37—63 із ПСС (СС’94 8, 44—58; у ПСС не вказано, які нотатки було взято з Карамзіна). Збірник Карамзіна також містить хронологію Київських митрополитів та хронологію історії Київської Русі, запозичені не лише від Карамзіна, а й також з «Історії Малоросії» Бантиша-Каменського. Ці дві хронології, що з’являються у ПСС під назвою «Матеріали з української історії», є, отже, частиною Гоголевої подорожі історією Росії під проводом Карамзіна. Видання 1994 року фактично цілком усуває окрему категорію нотаток з української історії, що міститься у ПСС (хоч і в схематичній формі). Решта відповідного матеріалу зберігається в незатитулованому четвертому збірнику, що містить нотатки, пов’язані з прочитанням Гоголем української «Історії Русів» і Annales de la Petite-Russie Жана-Бенуа Шерера (СС’94 8, 59—62). Отже, видання 1994 року вдається до більш дискримінаційного групування недиференційованого масиву нотаток, що з’явились у ПСС як матеріали з російської історії. Втім, воно також припускається помилки в усуненні окремої категорії нотаток з української історії, саме поняття якої збереглося лише в загальному заголовку для чотирьох збірників, згаданих на початку цього параграфа.

Така редакційна політика щодо історичного доробку Гоголя прагне збільшити участь Гоголя в тому, що називається «російською» історією, і знецінити його діяльність у царині української історії. Отже, вона свідчить або про тенденційне спотворення, або про недбалість кількох поколінь редакторів. Якщо в біографії та кореспонденції письменника не пропонується погляду на цю проблему, то редактори не беруть її до уваги. 46 сторінок нотаток з російської історії і 7 сторінок нотаток з історії української (навіть менше, ніж у виданні 1994 року) пропонують по-справжньому химерне співвідношення для автора, котрий ніколи не висловлював жодного інтересу в дослідженні російської історії, котрий відмовився від викладацьких посад, що вимагали б його зацікавлення нею, котрий ніколи не згадував жодних історичних проектів, пов’язаних із нею, котрий, навпаки, називав її скукой, гіршою за ботанику або патологию, і вивчення її могло довести його до шалу (ПСС 10, 323). Цей самий автор, тим часом, обговорював і навіть рекламував у журналах свою роботу над книгою під назвою «Історія Малоросії», радився з іншими вченими в цій царині й опублікував в «Арабесках» дві статті, що свідчать про роботу над нею. У зв’язку з відсутністю доказів зацікавлення Гоголя російською історією та безліччю доказів його зацікавлення українською історією статус гоголівських історичних фрагментів, представлених наявними виданнями, вимагає перегляду.

По суті, всі фрагменти, позначені як дотичні до російської історії і деякі з тих, що стосуються слов’янської історії, пов’язані з роботою Гоголя в царині української історії, яка, крім середньовічної та загальної історії, становить єдину основну сферу історичних досліджень Гоголя в роки, коли створювалися ці нотатки. Хочу наголосити на слові «пов’язані»: здебільшого це дослідницькі нотатки, а не фрагменти жодного актуального історичного наративу. Тому я пропоную переглянути почасти ухильне, а почати помилкове пояснення природи гоголівських історичних фрагментів редакторами ПСС, в якому йдеться:

Визнаючи, що нотатки про руський період могли служити Гоголю в його роботі над історією України, редактори ПСС водночас опускають димову завісу, що намагається зменшити цю можливість. По-перше, вони стверджують, що нотатки про новгородських і московських князів показують, що Гоголь паралельно провадив дослідження з російської історії. Однак Гоголь насправді не аналізував московських князів у своїх нотатках; суздальського князя Георгія (нині більш відомого як Юрій Долгорукий) згадано у зв’язку з його війною проти київського князя, Ізяслава Мстиславича. Це правда, що Юрій/Георгій вважається засновником Москви, але Гоголь не згадує про це. Ба більше, у гоголівському конспекті Київського літопису новгородці представлені як такі, що разом із київським князем виступають єдиним фронтом проти князя Суздаля. Інші українські історики, включно з автором «Історії Русів» і «офіційним» історіографом Бантишем-Каменським, вміщують у свої історії України інформацію про Новгород, що в різні часи був суперником Києва і його союзником, і про давніх слов’ян, яких стосується чимало гоголівських нотаток. Редактори ПСС і далі стверджують, що Гоголь усе ж розглядав українську історію як «складову частину» російської історії. Однак, як показує мій аналіз «Погляду на створення Малоросії», це далеко від істини. Навпаки, Гоголь був вельми непохитний щодо окремого історичного досвіду України. Для того, щоб сфабрикувати зацікавлення автора російською історією, редактори ПСС накидають на Гоголя власні припущення й ідеї.

Сприймаючи заяви Гоголя про його зацікавлення та заняття в ролі провідника, я вважаю, що Гоголь використав свої дослідження зі слов’янської та київської історії для своєї мети — створення своєї «Історії Малоросії» і що взагалі ніколи не працював над російською історією. Сємьон Вєнґєров побіжно згадував цю ідею 1913 року, однак не висунув аргументу на захист своєї теорії і, на жаль, не знайшов продовжувачів[189]. На додачу до біографічних доказів, контекст гоголівської концепції української історії та внутрішній зміст нотаток переконує у справедливості цього твердження. Я бачу дві можливості стосовно цих нотаток, які можна вивести з «Погляду» про гоголівську концепцію його «Історії Малоросії». По-перше, стверджуючи, що походження його історії України в офіційному «Погляді» сягає XIII століття, Гоголь міг досліджувати попередню епоху для розширення діапазону своєї книги і дослідження київського та слов’янського коріння (зрештою, навіть у «Погляді» аналізуються часи, що передують XIII століттю). По-друге, він міг досліджувати ці попередні епохи ще перед написанням «Погляду», а потім вирішив залишити київський період для російської історії та почати власне українську історію (тобто як окремої нації) після того, як російська історія начебто спокійно «мігрувала» до московських земель. У кожному разі, саме дослідження було обумовлене його завданням написати національну історію України, яка б досягла мети, вираженої в анонсі запланованої книги, вписанням історії України в загальну (ПСС 9, 76), а не в російську історію.

Аналіз наявних нотаток підтверджує цю гіпотезу. Погляди Гоголя під час укладання цих нотаток були поглядами націоналістично налаштованого слов’яноцентричного українського історика. Карамзін, описуючи у своїй «Історії Російської держави» стародавнє населення Російської імперії свого часу, називає слов’ян серед скіфів, сарматів, готів, гунів та інших. На відміну від нього, Гоголь зосереджується на самих слов’янах. Вужчі зацікавлення Гоголя пропонують вужчий діапазон дослідження, ніж у Карамзіна, обмежений до історії України. Карамзін стверджує, що слов’яни мігрували на майбутню російську територію з басейну Дунаю, тоді як Гоголь уперто протистоїть цій міграційній теорії (Миллионы не переселяются, ПСС 9, 29—30, 34, 42). Гоголівські слов’яни несуть у собі дивну схожість із його ж українцями: Их вольность, сборы, сходки и патриархальный республиканский элемент правления (ПСС 9, 31).

Гоголь характеризує слов’янський характер як антитезу до Карамзіна. Описуючи «російських слов’ян», російський історіограф змальовує їх як воїнів і згадує їхні «хоробрість, хижацтво, жорстокість, добродушність і гостинність» (ИГР 1, 31—32). Ймовірно, вони не утворювали родин і мали досить дикі звичаї. Втім, Карамзін відзначає кілька винятків. Балтійські й надвіслянські слов’яни — слов’янське плем’я, пов’язане з майбутніми поляками, так само, як і поляни, що були розселені навколо Дніпра, переважали інших слов’ян у витонченості, були мирними й утворювали сім’ї (ИГР 1, 19, 38). Він посилається на історію, згідно з якою греки захопили трьох балтійських слов’ян, які стверджували, що не знали війни й відмовились приєднуватися до грецьких воїнів, натомість радо запропонували розважати їх музикою (ИГР 1, 15—16). На противагу Карамзіну, Гоголь не вважає слов’ян такими, що за природою схильні до війни, а за географією — до торгівлі, і розглядає їх як музикальних і мирних, подібно до полян і балтійських слов’ян Карамзіна. Гоголь наводить історію про трьох слов’ян, захоплених греками, як таких, що відносились загалом до слов’ян, а не просто до слов’ян балтійських (ПСС 9, 37—38). Стародавні слов’яни Гоголя також поділяють низку спільних рис із його козаками. Він описує слов’янський метод оборони, що включає в себе утворення кола з возів, які захищають дружин і дітей, зібраних усередині. Гоголівські козаки в «Тарасі Бульбі», хоч їм не допомагали дружини, розбивали свій табір у точнісінько такий самий спосіб. Як я згадувала раніше, Гоголь вдається до «стратегічної хитрості», цього сучасного етнічного стереотипу українця, головної риси стародавніх слов’ян, описуючи їхнє мистецтво маскування так, що воно нагадує його козаків у «Погляді на створення Малоросії» (ПСС 9, 39).

Карамзін змальовує північних слов’ян сповненими енергії, як витривалу породу, здатну витримати голод і нужду, а південних — ледачими та слабкими, «пом’якшеними» бездіяльністю (ИГР 1, 33). Гоголь, навпаки, ототожнює південних слов’ян із полянами та описує їх так: Из славян южные несравненно превышали север<ных> цивилизацией, мягкостью и некоторою утонченностью нравов (ПСС 9, 36). Він стверджує, що релігійні обряди на півдні були більш складними та розвиненими, пісенні та танцювальні традиції — багатшими, а звичаї та родинна структура мали более развития (ПСС 9, 41—43). (До речі, південні слов’яни в Гоголя приблизно відповідали майбутнім українцям; він вважав балканських слов’ян західнослов’янською гілкою [ПСС 9, 36—37].) Гоголь описує північних слов’ян такими, що були грубее: Удобств никаких жизни. На самой низкой степени гражданственности… Распри и ссоры оканчивались частым убийством, неслышным у других [славян] (ПСС 9, 42—43). Давні слов’яни носили довгі вуса та хохли, что и ныне сохранилось у жителей южной России, в Галиции, у сербов, морланов и черногорцев и у всех почти западных славян (ПСС 9, 43). Одне слово, Гоголь змінює парадигму Карамзіна і зображає північних слов’ян у негативному світлі, а південних — позитивно. Крім того, він відзначає давньослов’янські риси, які збереглися серед українців. Це свідчить про український погляд на давньослов’янську історію та накопичення даних з метою довести ідеї, викладені Гоголем у «Погляді», мовляв, Україна була колискою слов’янства та зберегла сліди цієї самобутньої слов’янської спадщини до нинішніх часів.

Більшість гоголівських нотаток відображають певну південну орієнтацію. Одна з них описує Таурус, територію, що приблизно відповідає Криму; друга стосується печенігів, азіатського кочового племені, яке нападало на Київ з південного сходу (ПСС 9, 43—46). Оскільки в «Погляді» Гоголь робить стримування азіатських завойовників (а отже, захист християнства) головною місією України в епоху козаччини, він міг намагатися через своє дослідження ранньої історії вписати її в південнослов’янське історичне походження, як приквел до майбутніх битв козаків із монголами. Крім того, всі гоголівські нотатки про київських князів поділяють точку зору про боротьбу Києва зі степовими народами на південному сході, точку зору, що задає тон гоголівській історії України[190].

Гоголівські нотатки зосереджуються на занепаді київської держави, який починається після смерті Ярослава Мудрого, чиє правління (1019—1054) позначило її найвищу точку розвитку. Ці нотатки охоплюють одне століття (1054—1154) і завершуються правлінням Ізяслава Мстиславича (1146—1154), на якого Гоголь звертає особливу увагу (фрагменти під номерами 33—34, 37—42, ПСС 9, 53—60). Гоголь також скопіював два розлогі фрагменти (вісім сторінок дрібним шрифтом) з Київського літопису, які стосуються неспокійного правління Ізяслава. Вони походять із приміток Карамзіна до першого видання його «Історії». Чим можна пояснити особливе зацікавлення Гоголя Ізяславом Мстиславичем?[191]

Докладний опис Карамзіна пропонує ключ до цього питання. Він змальовує Ізяслава Мстиславича хоробрим і мудрим правителем, якого люблять кияни і який піклується про благо країни. Він часто відмовляється від своїх спадкових претензій на повне домінування в надії уникнути кровопролиття. Ізяслав Карамзіна є протонаціоналістичним правителем, який оволодів мистецтвом піару: він активно шукає підтримки і ради київської громади, прагнучи перетворити її зі своїх особистих прихильників на патріотів-захисників «вітчизни» (ИГР 2, 125—160). Ізяславу протистояв ворожий клан Ольговичів і Георгія Суздальського (інакше відомого під ім’ям Юрія Долгорукого), засновника Москви, який ненавидів Ізяслава і прагнув отримати владу над Києвом. Війна між ними завершилася мирним договором, що, однак, був незабаром порушений Георгієм, котрий змусив Ізяслава відновити боротьбу за Київ. Кияни привітали зусилля Ізяслава й одразу ж вигнали його нинішнього правителя. Георгієві не вдалося відбити Київ. Кияни, котрі ненавиділи північного князя так само сильно, як любили Ізяслава, «ніколи не озброювалися з такою охотою», пише Карамзін.

Важливість Ізяслава Мстиславича стає зрозумілою в контексті подальшої історії. У версії Карамзіна він, власне, являє собою останнього великого правителя Києва перед тим, як місто потрапило в руки північного князя Георгія Суздальського. Карамзін пише, що Георгій був настільки зненавиджений киянами, що після його смерті вони розібрали його будинок, відмовились ховати його у святому місті Києві й запросили його ворога бути їхнім наступним правителем. Досі єдина лінія княжої спадкоємності стає в Карамзіна роздвоєною на великих князів Києва і правителів Суздаля. У цих главах запроваджено теорії передачі влади з Києва до північних князівств і безперервності за схемою Київ-Суздаль-Владімір-Москва. Суздальським правителям нарешті вдалося помститися непокірним киянам: 1169 року Андрєй Боґолюбський, син Георгія, здійснив своє відоме захоплення Києва, а крім того, спонукуваний «ненавистю до південної Росії», він зневажив київський престол і повернувся на північ (ИГР 2, 192). У схемі Карамзіна ця подія позначає перехід влади до північних князівств і початок нового, північного періоду російської історії, зосередженого в наступній столиці — Владімірі.

Та все-таки для більшості російських істориків, як пояснює Ярослав Пеленський, ця подія залишалася «складною і незручною темою, яка не вписувалася у рамки схеми теорії безперервності Київ-Суздаль-Владімір-Москва». Вона показує спроби півночі підпорядкувати Київ і «викорінити його з національної пам’яті» і сама собою являє радше розрив із київською традицією, ніж її продовження[192]. Київський літопис, у якому рішуче підтримувалась південна точка зору на цю проблему, подає власне цю подію і загалом боротьбу Києва та Суздаля саме так. Гоголь явно тяжіє до цієї точки зору, бо, судячи з уривків з інших джерел, які Карамзін вказує у примітках, — таких, як історія Татіщева, Новгородський, Ніконівський і Воскресенський літописи, — він вибирає цитати лише з Київського літопису і старанно уникає всіх інших, навіть якщо вони були включені поруч із Київським літописом у витяги в тих самих примітках.

Отже, зосереджуючись на Ізяславі, Гоголь спрямував свою увагу на останнього великого князя перед падінням Києва — полум’яного патріота, що виявляв надзвичайну вірність Києву, — у часи, коли російська історія робила ставку на північний напрямок, з яким майбутні «російські» правителі були сильно пов’язані. Період, який захопив Гоголя, показав перший серйозний конфлікт між молодими північними князівствами та Києвом. Це суперництво призвело до занепаду Києва і, принаймні для Карамзіна, послужило наріжним каменем історичних російських претензій на київську спадщину. Втім, для деяких українських істориків і, вочевидь, для самого Гоголя, цей історичний момент демонструє поділ та антагонізм між Києвом і його північним конкурентом (радше ніж братом-слов’янином), коріння російсько-українського роз’єднання, на якому Гоголь наголошує у своїй археології української нації — «Погляді на створення Малоросії». Гоголівські витяги з Київського літопису і його нотатка про Ізяслава також виводить на передній план той факт, що суздальські князі та державний устрій Києва належали до різних «цивілізаційних спільнот», якщо використовувати термін Пеленського[193]. Північні князі вступали в союзи з азіатськими поганами-половцями, тоді як кияни шукали підтримки у християнських правителів із Центральної Європи на захід від Києва — угорських, польських і богемських князів.

Дослідження правління Ізяслава відкрило для Гоголя визначний момент, який порушив життєво важливі питання подальшої історії київської землі. Його симпатії в нотатці про Ізяслава співзвучні з симпатіями київського народу, про який він згадує: він хвалить Ізяслава та критикує Георгія. Гоголь наголошує на старой любви киевлян до Ізяслава і називає його всегдашний предмет народной любви. Він називає Георгія эгоистом, зненавидженим киянами та (явно перебільшуючи те, що він прочитав у Карамзіна) пише, що війни Георгія почти всегда неуспешны і що Ізяславу почти вдалося знищити владения Георгия в южной России (ПСС 9, 60). Союз Георгія з язичниками-половцями під час його нападів на святе місто Київ, який часто згадувався у виписках Гоголя з літопису, додатково принижує суздальського князя у світлі київської християнської традиції. Для гордого українця історія Ізяслава була незрівнянно більш привабливою, ніж історія захоплення Києва Андрєєм Боґолюбським. І не дивно, що Гоголь не згадує останньої події. В іншій нотатці під назвою «Вплив занепаду Київського князівства» Гоголь залишається зосередженим на українських землях: Влияние Польши и Венгрии [на юго-запад русский] становилось сильнее. (ПСС 9, 65). Це демонстрація точки зору історика України, який намагається підкреслити існування України, окреме від Росії. Там, де російський історик незмінно слідує за ідеєю Карамзіна про перехід влади до північних князівств, Гоголь залишається перейнятим історією, яка продовжує розгортатися радше в південно-західному напрямку, а не стрибає в північні обійми «російської» державності. Жодна нотатка Гоголя не стосується історії Суздаля або Владіміра.

У типово анахронічному розширенні націоналізму до стародавніх часів Гоголь намагається побачити початки нації в Київській Русі:

Однак початки якої нації — російської чи української — вбачає Гоголь у темній і хаотичній київській минувшині?

У його описі політичної організації Київської Русі наголошується на тих самих елементах, за якими він відрізняв українських козаків: це передбачає, що Гоголь був залучений до конструювання культурної близькості між київською державою та Україною. Він зазначає, що мешканці міст Київської Русі мали великий вплив на управління, яке було почти республиканским (ПСС 9, 62). Він згадує про їхнє право збирати віче і вимагати присутності князя. Якщо вони бували незадоволені діями князя, то часто таємно кликали іншого кандидата. Ця форма правління викликає в Гоголя повне схвалення. Беручи останній приклад, Гоголь оцінює співпрацю Ізяслава Мстиславича з киянами як мудру та шляхетну політику. В описі Новгорода Гоголь наголошує на характері влади князя та перелічує різноманітні обмеження, які були накладені на нього (ПСС 9, 67—68). Це нагадує великий інтерес Гоголя до проблеми обмеження монаршої влади, який проявився в його дослідженні про середні віки та його виписках із книги Генрі Галлама про конституційні перетворення європейських монархій. Гоголівська нотатка про Новгородську республіку, як він її називає, також містить фрагмент про конституцію міста-держави, вибори мерів і традицію бюргерського самоврядування. Гоголь наголошує на тісних зв’язках між Новгородом і Києвом, згадуючи про їхнього спільного ворога — суздальських князів (в уривках про Ізяслава) і особливу данину, яку Новгород сплачував Великому князеві Київському (ПСС 9, 70). У своєму позитивному підході до обмеженої монархії та ідеї участі народу в управлінні Гоголь цілковито розходиться з Карамзіним, який співав гімни самодержавству. В його «Історії» постійно наголошується на шкідливості таких ідей — він робить їх відповідальними за слабкість держави та політичний хаос.

На додачу до внутрішніх доказів того, що гоголівські нотатки про давньослов’янський і київський періоди у своєму спектрі проблем — і ідеологічних, і географічних — виявляють точку зору історика України, Гоголь також написав нотатки, які відверто й недвозначно стосуються української історії. Вони включають у себе дві хронології, що їх Гоголь склав за читанням Карамзіна та Бантиша-Каменського. Перша містить головні події в українській історії від XIII століття до початку XV століття (ПСС 9, 77—78). Незважаючи на важливі події, які в цей час відбувалися на півночі, — зокрема піднесення Московії — хронологія Гоголя залишається вкоріненою в історію київської землі, її власне татарське ярмо, захоплення Ґедиміна та історію України у складі Великого князівства Литовського.

У другій хронології Гоголя подається список київських митрополитів від X до початку XVIII століття (ПСС 9, 79—80). Київ був традиційним сакральним центром східнослов’янських земель, а київські церковні лідери носили титул митрополитів «Києва і всієї Русі», який згодом був перейнятий їхніми московськими колегами. Суперництво між князями зачепило проблеми церковної влади, оскільки інші князівства — такі, як Новгородське, Суздальсько-Владимирське, Галицько-Волинське та Московське — вимагали від Константинопольського патріарха власних митрополичих престолів, і деякі з них були неодноразово скасовані й відновлені. 1448 року Москва оголосила про свою церковну незалежність від Константинополя, що поклало початок Московської автокефальної церкви і врешті-решт 1589 року призвело до заснування в Москві патріархату. Наприкінці XVI століття православна церква в Україні була роздвоєна на уніатську та традиційну православну гілки, кожна з яких мала свою церковну ієрархію. Між 1596 і 1632 роками православна церква була переслідувана у підпорядкованій полякам Україні, а київська митрополія із садибою в Новогрудку, на литовській території, перейшла в уніатство. Однак у 1620 році православний митрополит був таємно призначений у Києві, де після скасування обмежень продовжували сидіти його наступники. Відповідно до Переяславських угод з Московією (1654), попри початкові гарантії автономії, українська православна церква стала жертвою російського централізму. Після 1675 року київські митрополити, які мали резиденцію в Києві, призначалися московитською, а згодом імперською церковною владою.

Незважаючи на цю тривожну історію, гоголівський хронологічний список передає образ українського християнства як гордої та безперервної традиції. Навіть якщо Феопемпт був першим київським митрополитом (призначений у 1037 році), у гоголівському списку він стоїть на четвертій позиції, а очолюють його перші київські єпископи, а не митрополити. Датою, зазначеною поруч із першим єпископом, Михаїлом, є 988 — рік прийняття Руссю християнства. Вся хронологія — від 988 до 1799 року, схоже, мала на меті характеризувати церковну історію, яка насправді була позначена потрясіннями та розривами, гладкою, впорядкованою та безперервною, як показує огляд вище. Автономістські українські симпатії Гоголя може добре пояснити включення до його списку Григорія Цамблака (1415—1419/1420). Розчарований відмовою Константинополя дарувати Литві незалежну від Москви митрополію, литовський князь Вітаутас влаштував місцеві вибори, де болгарин Григорій був обраний митрополитом Київським. Григорій з’являється у гоголівському списку попри те, що він був відлучений від церкви і Константинополем, і Москвою.

Гоголь також підготував низку заміток із різних історичних джерел про Україну. На основі «Історії Русів» він виклав позицію України у складі Речі Посполитої, а цей аспект був значною мірою вилучений з «Погляду на створення Малоросії». У нотатці зафіксовано факт унії 1386 року, укладеної Ягайлом між народами Польщі, Малоросії та Литви як рівноправними й вільними членами. У ній наголошується на повсюдному поширенні виборних посад, існуванні сенату та загального сейму (ПСС 9, 79). У гоголівських нотатках про «Опис України» Ґійома Левассера де Боплана (Описание Украины; російське видання: 1832) увагу зосереджено на звичаях і заняттях українських козаків, як було і з Annales de la Petite-Russie (1788) Шерера. Нотатки Шерера свідчать, знову-таки, що Гоголь-історик знав факти, які Гоголь — ідеолог націоналізму приховував. Приміром, присутність поляків серед козаків — рішуче применшена, якщо не викреслена з «Погляду» — тут отримує кваліфіковане пояснення: Помнить, что между русскими и козацкими фамилиями были и польские и что было две партии, русская и польская (ПСС 9, 83). У «Погляді», в якому виділяється український націоналізм і пам’ятається про занепокоєння Росії польсько-українськими відносинами, не було місця для польської партії серед гоголівських козаків.

Від Остряниці до Мазепи: занедбані літературні проекти

Російська історія не надихнула Гоголя на створення жодного наукового або художнього тексту, тоді як українська історія спродукувала різні тексти обох видів. Українська історія захоплювала Гоголя ще з часів навчання в Ніжині та інспірувала його ранній роман «Гетьман» вальтер-скоттівського типу, який він врешті-решт занедбав (ПСС 3, 277—323). Ця тематика знайшла продовження у «Страшній помсті» з «Вечорів на хуторі», гоголівських наукових пошуках для нереалізованої «Історії Малоросії», її відлуння — у статті «Погляд на створення Малоросії» та головній історичній повісті «Тарас Бульба» (1835), яку він радикально розширив і редагував 1842 року. Крім того, у 1839—1841 роках Гоголь працював над трагедією на тему з історії запорозьких козаків, яку він з ентузіазмом проголосив своїм «найкращим твором», але пізніше начебто знищив[194]. Залишені Гоголем коментарі свідчать, що трагедія була замислена як лірично надмірна ідеалізація козаків, яку певною мірою він згодом реалізував у редагованій версії «Тараса Бульби» (ПСС 5, 199—202).

У цій частині я зупинюся на текстах, пов’язаних із незавершеним раннім романом Гоголя «Гетьман», два з яких з’явилися в «Арабесках», і на його неопублікованому фрагменті, який редактори його зібрання творів назвали «Роздуми Мазепи». Фрагменти «Гетьмана» в «Арабесках» складаються з «Глави з історичного роману» і «Бранця» (Пленника). Неопубліковані фрагменти цього проекту роману згруповані у виданні ПСС як «Декілька глав із незакінченої повісті» (Несколько глав из неоконченной повести) (ПСС 3, 277—301). Ці тексти датовані 1829—1831 роками, а отже, передують більшості повістей із диканського циклу і стосуються українських повстань проти Польщі в першій половині XVII століття.

«Глава з історичного роману» починається тим, що посланець польського короля, чоловік на прізвище Лапчинський, їде в Україну обговорити важливі для польської корони питання з миргородським полковником Глечиком. Для захисту на цій жорстокій антипольській території Лапчинський маскується під козака. Місцевий українець приймає його гостинно. Протягом усієї їхньої бесіди українець симулює недалекість, але, використовуючи свій несамовитий дар спостережливості та стратегічну хитрість, йому вдається вловити суть справжньої особистості поляка та його місії. Згодом він, до повного жаху поляка, зізнається, що якраз і є полковником Глечиком. У цій главі обіграно етнічний стереотип «хитрого» малороса. Ця риса схвалюється як форма розуму, стратегічного мислення і спосіб перехитрити ворога. По суті, у своїх історичних нотатках Гоголь представляє «стратегічну хитрість» як слов’янську рису par excellence, завдяки якій східні слов’яни (русские) могли легко будь-якого європейця обвести навколо пальця (ПСС 9, 39; ПСС 3, 74). Надягши маску простого селянина, Глечикові вдалося нівелювати захист Лапчинського і зібрати дані про поляка. Як зазначено в моєму аналізі «Вечорів», у дивовижному розмаїтті життєвих і літературних ситуацій Гоголева тактика, здається, досконало відображає modus operandi Глечика. Ідентифікація Гоголя зі своїм хитрим героєм проявлена у використанні ним імені «П. Глечик» в одному з творів, опублікованих приблизно в той сам час (ПСС 3, 710). Гоголь також підписав псевдонімом «0000» (чотири нулі) журнальну публікацію того самого фрагмента про Глечика, в якому пов’язується хитрість та ігри ідентифікації миргородського полковника із тими ж рисами самого Гоголя.

Гоголь ніколи не вдавався до класичної скоттівської імітації, але вплив «шотландського чарівника», яким він захоплювався і якого перечитував, глибоко вкоренився в його творчість. Вплив Скотта на Гоголя проявився в його трактуванні української периферії у «Вечорах» і його історичній прозі, опублікованій в «Арабесках». Скотт також сильно надихнув Гоголя під час написання «Тараса Бульби»[195]. Хоча вчені зазвичай виключають Гоголя при дослідженні впливу Вальтера Скотта на Росію, можна стверджувати, що він розумів і засвоїв романні знахідки Скотта та його бачення історії найбільш глибоко і творчо з усіх російських імітаторів[196]. Хоч Гоголь і не був залежним від сюжетних формул і оповідних прийомів Скотта, він надзвичайно зобов’язаний шотландському письменникові у його підході до національно-імперської динаміки. Обидва види схожості насправді з’являються у «Главі» про Глечика. Джон Мерсеро підсумовує його відповідність скоттівській моделі в сюжеті та оповіді:

Глибша спорідненість зі Скоттом проявляється в гоголівському потрактуванні імперсько-національного аспекту в «Главі». Лапчинський потрапляє у парадигматичну ситуацію вальтер-скоттівського героя, оскільки мандрує на іншу в етнічному плані периферію імперії (багатонаціональна Річ Посполита XVII століття здається цілком доречною аналогією імперії). Україна Гоголя, як і Шотландія Вальтера Скотта у таких його романах, як «Веверлі», «Редґаунтлет» і «Пуритани», демонструє політичну та соціальну нестабільність, послаблену дію права, гордий дух автономії, а також багату народну культуру. В історичній прозі Гоголя, як і Скотта, досліджуються націоналістично забарвлені відцентрові сили, що протистоять імперському ядру. Ба більше, роль Гоголя як українця в російській літературі цілком відповідає ролі Вальтера Скотта в англійському письменстві, оскільки обидва вони захищали культурну самобутність своїх рідних периферій, намагаючись водночас знайти для них місце у великих культурах метрополії.

Історичний роман Скотта, як переконливо доводить Кеті Трампетер, став у британському контексті «парадигматичним романом імперії», який здобув популярність водночас у націоналістичної, імперіалістської та колоніальної аудиторій. Пояснюючи цей феномен, дослідниця пише:

«Скотт водночас наполягає на замкнутому характері традиційних суспільств (що живуть в умовах анахронічної ідилії, поза межами історичного часу), на неминучості, з якою такі суспільства силоміць втягуються в історію, і на виживанні культурної самобутності навіть після втрати політичної автономії. Втілюючи та пояснюючи устрій Британії як внутрішньої імперії, Скотт підкреслює ідеологічну місткість імперії, наголошує на аналогіях між формуванням нації та будуванням імперії і виступає за продовження процесу централізації національної ідентичності як компоненту імперської ідентичності»[198].

Зображення Шотландії Скоттом у романі «Веверлі» та інших романах представляють включення її до складу Британської імперії як неминуче й безповоротне. Ностальгійний настрій скоттівської старовини в цих образах виконує одразу дві функції, описані Трампетер — підживлення культурного націоналізму в контексті периферії та пропаганди політичної пасивності в контексті імперії[199]. На додачу до досліджень шотландської ідентичності, Скотт також наважився визначити британську імперсько-національну ідентичність в «Айвенго» (1819). Він побудував її як ідентичність, гетерогенну в культурному й етнічному плані — результат інвазій, іноземних завоювань і колонізації, що, як зазначає Йєн Данке, витворили англійську породу, збільшили її «імперіалістський потенціал» і перетворили англійську мову на гнучкий інструмент, здатний до «поглинання будь-яких культурних елементів»[200]. Хоча Гоголеве ставлення до національно-імперської ідентичності Російської імперії було більш неоднозначним, його погляд на самобутність України, її місце в імперії та характер і роль російської мови вельми схожий на скоттівську парадигму.

Інший текст із «Гетьмана» — «Декілька розділів із незакінченої повісті» — містить чергові скоттівські аналогії. Замислені як альтернативний початок роману, ці глави описують українську реальність близько Великодньої неділі 1645 року, тобто за три роки до повстання Хмельницького проти Польщі[201]. Слідуючи за Скоттом, Гоголь замислив початок дії «Гетьмана» як такий, що передує відомій історичній події. Ця стратегія дозволила вплести сюжети в актуальну історичну реальність і схарактеризувати соціальні та політичні підґрунтя майбутнього конфлікту. У такий спосіб Скоттові «Веверлі» та «Роб Рой» виводять на передній план повстання якобітів — відповідно 1715 і 1745 років. Цілком імовірно, що Гоголь мав намір зробити саме повстання Хмельницького центральною історичною подією «Гетьмана». На місце шотландсько-англійського конфлікту Гоголь ставить польсько-український, але з важливою відмінністю: замість скоттівської розв’язки з можливим примиренням ворогуючих сторін у гоголівському романі було б відтворено звільнення України від Польщі та її тріумфальне «злиття» з Росією, тобто примирення іншого порядку.

Початкова сцена «Декількох глав» відбувається перед православною церквою, до якої українці прийшли посвятити свої традиційні великодні паски. У сцені беруть участь жадібний єврей, котрий, як орендар польського поміщика, тримає ключі від церкви, стягуючи плату з українців за посвячення паски; командувач польського війська, який підтримує дії єврея, що принижує українців та їхню віру; старий українець, з яким надзвичайно жорстоко поводиться командувач; і стихійний натовп українців, готовий повстати проти польсько-єврейських визискувачів. Таємничий незнайомець, який виявляється колишнім гетьманом Остряницею (Яків Острянин, у Гоголя — Остраница), мститься за старого українця, відірвавши піввуса польському командувачу. Однак він також перенаправляє ненависть натовпу з польського командувача на польського короля, політичну силу, що санкціонує злочини командувача. Остраница радить українцям не розпорошувати гнів на незначні конфлікти, а поберегти його для серйознішої битви.

Цей епізод, як і «Декілька глав» загалом, засновано на факті з «Історії Русів» про українсько-польський антагонізм як наслідок Берестейської унії 1596 року, яка створила уніатську церкву в Україні — з православним обрядом і підпорядкуванням папі римському. В «Історії» унію зображено як найбільш кричуще з польських зловживань проти українців, що, врешті-решт, і призвело до повстання 1648 року проти польської корони під проводом Богдана Хмельницького. Антисемітський зміст також походить із цього ж джерела, що зображає євреїв польськими шпигунами та виразкою на стражденному тілі України. Гетьман Остраница, обраний 1638 року, постає в «Історії Русів» великим ворогом поляків, які, врешті-решт, піддали його тортурам і стратили з нечуваною жорстокістю.

Як і неопубліковані «Декілька глав», «Бранець» (Пленник), що з’явився в «Арабесках», зосереджує увагу на гнобленні України Польщею і також стосується Остраницы. Він починається сценою, в якій військові, вірні польській короні, ведуть бранця, чия голова зачинена в залізній скрині. Солдати тероризують ченців із православного монастиря неподалік і провадять бранця в його підземну печеру. Під час допиту бранця, якого солдати вважали Остраницей, з’ясовується, що це його кохана жінка. Вони мучили її, намагаючись отримати інформацію про місцезнаходження Остраницы. Раптом із глибини печери почувся дикий, нелюдський голос, що, як з’ясувалося, належав бандуристові зі здертою шкірою. Він благав її не зізнаватися (через втручання цензури цей жахливий фінальний образ було вилучено з «Арабесок»). Отже, у «Бранці» наголошується на польських визисках стосовно українців — і обрáзі православної релігії (ставлення солдатів до ченців), і політичному переслідуванні українського населення. Ці теми звучатимуть у гоголівському opus magnum, повісті «Тарас Бульба».

Художні та публіцистичні твори Гоголя про українську історію містять цікаву тематичну диз’юнкцію. У публіцистичному стилі — «Погляді на створення Малоросії» — Гоголь творить головний міф нації, з якого він вилучає будь-які згадки про минуле України у складі Польщі. Натомість в опублікованих художніх творах на українську тематику, в яких описується подальша історія українського козацтва, він зосереджується ні на чому іншому, як на польсько-українських взаєминах. У чому полягає такий розподіл? Вочевидь, зіграла свою роль тодішня політика. Оскільки українці в епоху Гоголя мали причини для занепокоєння російським і польським націоналізмом, мало сенс тлумачити походження України як позбавлене цих впливів (якнайсильніше у випадку Росії). Ба більше, Російська імперія намагалася заперечити польські претензії на Україну за допомогою самих українців. Для демонстрації своєї лояльності до імперії та підтримки власного націоналізму українці були змушені відмовитися від польської частини власної спадщини і відмежуватися від неї, особливо після Польського повстання 1831 року. Тому гоголівські тексти щодо коренів України геть позбавлені польського контексту, а в його прозі прославляється вихід України зі складу Речі Посполитої.

Ба більше, історія польського гноблення та подальшої боротьби України за незалежність була ідеалом для націоналістичної прози. Крім того, що вона була джерелом драматичних подвигів і трагічних сюжетів, у ній формувався образ поляка як ворога. Відповідно до російського імперського дискурсу, боротьба українців проти Польщі творила їхню славу остільки, оскільки повернула їх до «всеросійської» вітчизни. Їхня боротьба за незалежність від Росії в повстанні під проводом Мазепи, своєю чергою, затаврована найтемнішою ганьбою. У публічному дискурсі заохочувались тріумфальні панегірики першій, тоді як щодо другої дозволялося лише сором’язливе посипання голови попелом. Націоналістичне утвердження України могло прийматися лише як протистояння українців з поляками. Гоголь вповні експлуатував цей потенціал, творячи парадигму української історії, яка підживлювалася українським націоналізмом і водночас корилася перед російським імперіалізмом.

Втім, з уваги випадало те, що серед історичних творів Гоголя існувала також і неофіційна, приватна версія його українського націоналізму. Хоча проросійська й антипольська версія характеризує великий корпус опублікованих Гоголем текстів, він також створив антиросійську і пропольську версію, яка так і не дійшла до читацької аудиторії за його життя і, як і раніше, ігнорується. Я маю на увазі неопублікований фрагмент про Мазепу, який являє собою найцікавіший зразок гоголівського доробку в царині української історії.

Редактори ПСС некоректно ідентифікували гоголівський фрагмент про Мазепу, який отримав назву «Роздуми Мазепи», як такий, що належить до його нотаток на тему української історії (ПСС 9, 83—84). В останньому виданні 1994 року цей фрагмент класифікується навіть більш вигадливо — як такий, що походить із гоголівської «Історії Малоросії», проекту, що його «фрагменти» жодному гоголезнавцю не вдалося представити (СС’94 7, 151). На мою думку, цей текст являє собою фрагмент художньої прози, що виросла радше з історичних досліджень Гоголя, ніж із наукових записок. Насправді він містить у собі фіксацію цього переходу. Гоголезнавець XIX століття Тіхонравов висловив аналогічну думку у своєму виданні творів письменника, вважаючи, що текст являє собою «фрагмент із середини якоїсь повісті» (ТШ 6, 793). Незважаючи на той факт, що видання Тіхонравова є наріжним каменем гоголівської текстології, до якого в усіх інших випадках ПСС постійно апелює, це припущення було цілковито проігнороване в гоголезнавстві. Аномальністю цього фрагмента, беручи до уваги парадигму української історії, що її Гоголь витворив у своїй опублікованій художній прозі, можна пояснити небажання науковців розглянути можливість того, що Гоголь обмірковував літературний твір, який поставить цю парадигму з ніг на голову. Віднесення його до наукових записок допомагає підтримати монолітний погляд патріота-автора «Тараса Бульби» й дозволити Гоголеві-досліднику необережність, яка була неприйнятною для Гоголя-художника. Замовчування цього тексту українськими науковцями аж до останнього часу викликає особливий подив, немовби доводячи ефективність Пєтрової анафеми[202].

Вдавшись до написання художнього тексту про Мазепу, Гоголь користувався багатою романтичною традицією російської та європейської літератур. Іван Мазепа (1644—1709) був українським гетьманом, який намагався вивести Україну зі складу Росії, вступивши в союз із військовим противником Пєтра Першого шведським королем Карлом XII. Після перемоги над гетьманом під Полтавою (1709) Пьотр безжально придушив повстання Мазепи і проголосив ритуальну анафему Мазепі в усіх російських церквах, що проіснувала аж до 1917 року. Відповідно, диявольський образ Мазепи з’являється в історичній прозі того часу. Єдиним, хто відмовився взяти участь у санкціонованій державою демонізації Мазепи, був письменник-декабрист Кондратій Рилєєв, який зобразив гетьмана в довгій поемі Войнаровский (1825) радше як борця за свободу народу, а не зрадника. Пушкін полемізував із Рилєєвим, підтримавши офіційне прокляття Мазепи у своїй поемі «Полтава» (1829). Його Мазепа — віроломний, мак’явеллістський і невдячний інтриган. Відповідно до офіційної ідеології, Булґарін у своєму історичному романі Мазепа (1830) зобразив гетьмана втіленням зла. Як і шекспірівський Річард III, булґарінський Мазепа — лихий, підступний і демонічний. Гоголь критично згадує булґарінського Мазепу в одному листі, роздратований тим, що неукраїнець вдається до цієї теми. Певне, національна власницька риса щодо української тематики, яка проявилась уже в передмовах, схоже, відроджується і тут. Можливо, те, що Гоголь вважав булґарінською безцеремонністю, спонукало його на власний художній експеримент[203].

Постать Мазепи також надихнула багатьох європейських художників і письменників — таких, як Вольтер, Байрон, Делакруа, Віктор Гюґо і Словацький[204]. На відміну від західноєвропейських, польські та російські твори, як правило, вписували історію Мазепи в історичний і політичний контексти. Чимало цих західних творів становили дискурс, на який відповідали росіяни; приміром, мотто до пушкінської поеми взято з Байрона. Ще один життєво важливий стимул для російського потрактування Мазепи (особливо пушкінського) походить із поеми «Конрад Валленрод» польського поета Адама Міцкевича, вперше опублікованої 1828 року в Санкт-Петербурзі. Цей твір здобув велику популярність у літературних колах і поширювався у російських журналах. У ньому йдеться про литовського князя, котрий заради визволення своєї вітчизни від гноблення Тевтонського ордену проникає в лави ворога, врешті-решт ставши їхнім Великим Магістром, і влаштовує їхню нищівну поразку від рук литовців. «Валленродизм», як його стали називати, являв собою націоналістичну реалізацію ідеї про те, що мета виправдовує засоби; тобто зрада й обман — допустимі дії як останній засіб для здобуття національного визволення. Ця ідея містила в собі вибухові політичні наслідки для Російської імперії, і дехто з письменників, як, приміром, Пушкін, насправді це відчули (те, як цей твір пройшов через царську цензуру, є одним із недоліків цієї системи). Як зазначає Джордж Грабович, Пушкін обірвав свій переклад Міцкевичевої поеми й замість цього написав власну поему «Полтава». У такий спосіб він «відповів Міцкевичу нищівною критикою власного, російського історичного „Валленрода“», тобто Мазепи[205].

Гоголівський текст про Мазепу кардинально відрізняється від наклепів і паплюження особистості, які були поширені в російському образі Мазепи. Він зображає Мазепу державним діячем і мудрим політиком, мотивованим не жадібністю, зрадою або помстою, а думками про добробут свого народу. Будучи далеким від мак’явеллістського інтригана, гоголівський Мазепа є національним лідером. На відміну від Міцкевичевого Конрада Валленрода, гоголівський Мазепа не жертвує своєю моральною цілісністю, не розвиває внутрішній конфлікт і романтичну тугу. Зображаючи Мазепу в момент, коли він наважується на союз із Карлом XII, Гоголь описує хід його думок як раціональний і зрозумілий, а його рішення — як виправдані інтересами народу й держави, що виявляються єдиною мотивацією Мазепи. У політичному плані гоголівський Мазепа залучений до «валленродизму», з якого автор знімає тавро аморальності.

У той час, як «Погляд на створення Малоросії» був непевним і ухильним щодо проблеми української державності, «Роздуми Мазепи» однозначно її утверджують. Ця кричуща невідповідність — одна з багатьох рис гоголівської творчості — показує доцільність читання «поміж рядками» опублікованих Гоголем текстів, які й виявляють напругу між гоголівськими ідеями та офіційною ідеологією Росії. Отже, гоголівський фрагмент про Мазепу починається так:

У цьому фрагменті представлено Україну початку XVIII століття, тобто вже протягом півстоліття — регіон Російської імперії, як самобытное государство зі своєю власного национальностью, що так кардинально відрізнялася від російської. Ця фундаментальна національна відмінність і непереможна любов до свободи відокремлюють українців від росіян, призвичаєних до рабства під владою своїх тиранів, яким вони й належали на правах особистої власності. Саме ця належність Росії самодержцеві на правах власності і спонукає Гоголя оцінити перспективу вирівнювання статусу українців і росіян як крок назад для українців, а не поступ[206]. Гоголь наголошує на тому, що Україна не належала Росії, а залишалася лише під її протекторатом, що свідчить про його сприйняття Переяславської угоди в дусі українського автономізму, а не російського імперіалізму. Всі ці ідеї були крамольними відповідно до російського погляду на історію.

Хоча вищенаведена цитата розгортається у прозовому стилі, який здається публіцистичним, вона переходить у дискурс художньої прози завдяки останньому реченню. Фраза как после увидим у третьому реченні є чимось на кшталт вказівки для читача публіцистики. Втім, абстрактні ідеї, які Гоголь накопичує в цьому фрагменті, непомітно перетворюються на чиїсь думки: Всё это занимало преступного гетьмана. Від цього моменту і далі те, що правдоподібно починається як історія, продовжується як історична проза. Безособове історичне свідчення трансформується у внутрішній монолог персонажа:

Прозовий гоголівський Мазепа вирішує, що визволення України від Росії можна досягти лише з допомогою союзника, й оцінює різні варіанти. Він відзначає, що кримський хан занадто слабкий, серед козаків не має поваги і що його кожен може підкупити за відповідну суму. Мазепа робить висновок, що Україні потрібен надійний союзник, котрому не спаде на думку просити протекторату в Росії: Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке, единоплеменнице? (ПСС 9, 86). Зайве говорити, що ідея про більшу етнічну подібність українців до поляків, ніж до росіян, була ще одним викликом Гоголя імперській ідеології, яка наполягала на баченні України як заблукалого родича, який страждав під іноземним, польським, ярмом. Незважаючи на уникання будь-яких подібних натяків у своїх опублікованих текстах, Гоголь явно так вважав, якщо не вірив у цю ідею[207]. Хоч Польща й могла би стати вірним союзником, вона була майже доведена до краху своїми нерозумними магнатами. Мазепа врешті-решт робить висновок:

Стратегічний аналіз Мазепи вказує на Швецію як логічного союзника і найкращу запоруку успіху козаків у їхніх військових діях проти Росії. Він доходить цього висновку радше за допомогою мудрих міркувань, характерних для державного діяча та патріотичного лідера свого народу, ніж з особистої злоби та диявольського честолюбства. Він не має наміру нашкодити Пєтру, а прагне допомогти Україні, навіть ціною перетворення на «злочинця». Ця перетворена на прозу історіографія закінчується новим сюжетним вузлом, явленим воєнними діями Пєтра. Цей факт з’являється як історична подія — новина, що перериває художні роздуми Мазепи. Вона приносить драматичну непевність: як персонажеві вдасться узгодити свій план із цими новими подіями? Оскільки це схоже на досконале завершення глави, відповідь могла міститися в наступній. Але на цьому закінчується збережений фрагмент.

У своєму використанні художніх наративних технік і створенні внутрішнього образу героя, «Роздуми Мазепи» являють собою спробу художнього тексту. Коли Гоголь перемикається в художній режим, текст перестає нагадувати будь-яку з його історичних нотаток або статей. Гоголівський підхід до Мазепи як патріотичного національного лідера різко контрастує з офіційним паплюженням нефортунного гетьмана та позначений українським націоналізмом Гоголя. Беручи до уваги радикальну ідеологічну несумісність цього погляду на Мазепу з офіційним імперським дискурсом, не дивно, що цей текст зберігся як короткий неопублікований фрагмент. Утвердження державності України, наголос на її відмінності від Росії та етнічній спорідненості з поляками, критика самодержавного деспотизму, обґрунтування потягу України до незалежності та її союз зі шведами — всі ці ідеї цензор розцінив би як підривні. Гоголь мав це знати, і це могло змусити його припинити цю прозу в зародку. Однак її існування серед гоголівських творів має величезне значення, оскільки він пропонує важливий контраст і корекцію для образів української історії в опублікованих Гоголем творах. «Роздуми Мазепи» демонструють вимір Гоголя, що прямо суперечить його монолітному образу російського націоналіста.

Фрагменти на кшталт цього, а також рукопис або чорнові варіанти, які я відновила, розширюють спектр гоголівських висловлювань про російську й українську нації. Неоднорідність історичних ідей Гоголя в цьому текстовому арсеналі дає можливість виявити процеси відбору та артикуляції, акцентування та замовчування, які відбувалися під час творення Гоголем його публікованих текстів. Численні суперечності між його дослідженнями й занотованими у приватному порядку ідеями, з одного боку, і його публічними заявами, з другого боку, примушують розглянути такі явища, як гоголівська самоцензура, його непрості стосунки з російсько-націоналістичною та імперською ідеологіями й інституціями, які працювали на їхнє посилення (міністерство народної освіти, цензори) і, нарешті, його власну концепцію громадянської місії письменника. Боротьба Гоголя з цими різноманітними обмеженнями у процесі відточування ним своїх інтелектуальних, ідеологічних і художніх прийомів в опублікованих текстах наклала відбиток, який багато що пояснює у справі російського й українського націоналізму, їхнього офіційного трактування і Гоголевого служіння їм обом.

З цієї причини я аналізувала гоголівські тексти як палімпсест ідеологічної напруженості та дилем, які зіграли роль у їхньому творенні. Вони демонструють, що авторська подорож Гоголя, коли він пише на політично чутливі теми на кшталт української історії, радше подібна до проходження між Сциллою та Харибдою, ніж до безтурботних записів будь-яких ідей, що спадають на думку. Характерна для нього «хитрість» гарантувала відносно безпечний перехід і дала змогу йому протягнути контрабандою чимало речей, що суперечили офіційній царській ідеології — передусім справу українського націоналізму. Пристрасне зацікавлення Гоголя цією справою пронизує його трактування української історії. Це виявляють ті способи, за допомогою яких Гоголь відокремлює Україну від польських і російських впливів, творить фундаментальні націоналістичні міфи та мартирології, захищає історичні права України на автономію та вписує її в контекст радше загальної, ніж російської історії. Мій аналіз сукупності історичних творів Гоголя, включно з неопублікованими записками та нарисами, показує, що зацікавлення Гоголя українською історію являє собою вершину його українського націоналізму.

Новий виклик

Від свого прибуття до Санкт-Петербурга в 1828 році й до свого від’їзду з Росії у 1836 році Гоголь шукав нове покликання й намагався зробити кар’єру — спочатку імперського бюрократа, потім ученого-історика. Обидві спроби закінчилися провалом, а література — заняття, яке він спочатку сприймав як хобі — принесла йому успіх і задоволення. До постановки «Ревізора» на сцені у 1836 році та фіаско його наукової кар’єри гоголівські літературні, етнографічні та історичні зацікавлення переважно стосувались України. Почуття власної українськості, спочатку викликане його досвідом перебування в російській столиці, переросло у свідомо сформоване зацікавлення, виплекану ідентичність. Воно проявилося не лише в гоголівських публікаціях, а й також особистій кореспонденції з іншими українофілами — такими, як Максимович або Срезневський. Перспектива отримання посади в Київському університеті являє собою ключову віху в житті Гоголя. З переїздом до Києва Гоголь, швидше за все, залишився б активним у сфері українських інтересів і продовжив свою етнографічну й історичну діяльність на українську тематику та, можливо, став би поміркованим українським націоналістом.

Значення 1834 року як вирішального повороту в його житті проходить через неопублікований запис «1834», написаний на вершині його ентузіазму щодо посади в Києві. У ньому Гоголь міркує про те, наскільки 1834 рік стане вирішальним у його долі: У ног моих шумит мое прошедшее, надо мною сквозь туман светлеет неразгаданное будущее… Какое же будешь ты, мое будущее? Блистательное ли, широкое ли, кипишь ли великими для меня подвигами или… (ПСС 9, 16). Таємничий рік, здавалося, містив відповідь на запитання про постійне призначення Гоголя. Він запитує в персоніфікованого року про Санкт-Петербург і Київ: Где означу я тебя великими труда<ми>? Среди ли этой кучи набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности, этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным прекрасным, чудным небом, упоительными ночами… (ПСС 9, 17). Великие труды у запитанні відсилають до наукової діяльності Гоголя на ниві української історії, а не до літературних планів, які він, можливо, мав. Згідно з епістолярними джерелами, Гоголь досі не вважав літературу своїм головним заняттям.

Рішення стати професійним письменником було прийняте після краху його сподівань на переїзд до Києва та його звільнення з педагогічних посад у Петербурзі. До нього також спонукали карколомний літературний успіх «Вечорів на хуторі» і трохи менший успіх «Миргорода», зростаюче визнання російськими критиками, живий прийом «Ревізора» і натхненний початок роботи над «Мертвими душами». Після того, як шлях, пов’язаний із Києвом і кар’єрою історика, став неможливим, Гоголь вирішив продовжити свою діяльність у рамках російської культури та розвинув кар’єру письменника. У листі з Парижа від 28 листопада 1836 року до свого друга Міхаїла Поґодіна міститься розуміння того, що Гоголь, нарешті, напророчив своє покликання у цьому світі, що його доля, до якої він так палко звертався у фрагменті «1834», нарешті відкрилася перед ним. Він згадує «Мертві душі», які, на його думку, стануть його першим порядочным творением і оголошує:

Між груднем 1835 року, коли Гоголь расплевался с университетом (ПСС 10, 378), і листопадом 1836 року, яким датовано цей лист, Гоголь став на амбітний шлях серйозного письменника. В його листі до Поґодіна йдеться про важливість мети та місії, відсутня раніше в заявах Гоголя про свою літературну діяльність. Нездоланна потреба в деле та його виконанні у великому масштабі, поза сумнівом, змусила Гоголя кинути свій жереб не просто у літературу, а саме в російську літературу, пов’язану з російським життям. Сильне зацікавлення Гоголя українським націоналізмом в його «фольклорний» та «історичний» періоди припадає на час, коли він не ставився до своєї літературної діяльності як до реальної професії. Однак новознайдене покликання письменника спонукало його ввійти до сфери російських націоналістичних проблем — і зробити це набагато рішучіше, ніж у ролі претендента на університетську посаду. На відміну від затишної, але провінційної України, лише Росія могла б забезпечити цьому новому, подібному до пророка, Гоголю відповідну культурну матрицю в його прагненні до універсального значення.