Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Хоча Гоголь урочисто заприсягнувся в першому томі «Мертвих душ» створити продовження, яке розкриє велич Росії, його єдиною прозою, що прославила російський націоналізм, залишається «Тарас Бульба» в редакції 1842 року. Незважаючи на те, що це переробка попередньої версії повісті з книги «Миргород» (1835), Гоголь влив у неї націоналістичний російський настрій, вставивши його — хоч і не без певних неясностей — до оповіді та мови персонажів. Це єдиний прозовий твір, у якому Гоголь робить ідеологію російського націоналізму невід’ємною частиною оповіді та не зводить його, як у «Мертвих душах», до простих анонсів наступних томів або до скомпрометованих іронією відступів. Та все-таки в тому був інший вид іронії, адже замість прославлення російського націоналізму через відповідний образ самої Росії Гоголь вкладає його в тему з української історії — тему, яку найвищою мірою використовував український націоналізм. Гоголівський російський національний костюм пошитий з української тканини: вона випрядена з етнокультурної специфіки та історичної боротьби українських козаків. Вочевидь, не спроможний побачити Росію в цих умовах, замість цього Гоголь русифікує своїх українських козаків. Це переконливо доводить, що гоголівська русифікація першої версії «Тараса Бульби» була покликана попередити звинувачення у браку патріотизму, що його Гоголь очікував від рецепції «Мертвих душ»[297]. Втім, на додачу до оборонної тактики, вона також була певним визнанням безсилля, яке виявилося тривалим. Добре усвідомлюючи, що російська публіка очікувала націоналістичної прози в манері «Тараса Бульби», але взятої з російського життя (у своїй рецензії на «Мертві душі» про це говорить Шевирєв), Гоголь, проте, виявився нездатним задовольнити цю вимогу. 1842 року «Тарасом Бульбою» Гоголь запропонував своїй аудиторії те, що «Мертві душі» забезпечити не зуміли.

У рамках кампанії зі встановлення свого публічного образу як росіянина «Тарас Бульба» 1842 року знаменує вирішальний поворот для Гоголя, оскільки кладе свій український націоналізм на олтар російського. У виданні 1842 року козаки більше не пишаються своєю українською самобутністю, а виявляють вірність ідеї Русі. Русь тут виступає не як передусім історична сутність (хоч такими були її корені), а понадчасова культурна спільнота православних східних слов’ян. Саме тому в цьому розділі про «Тараса Бульбу» я використовуватиму терміни «Росія» і «російський». Під проводом могутніх великоросійських царів такі спроектовані на минуле «росіяни» покликані представити російську націю у гоголівській сучасності. Мета Гоголя — примирити імперію та націю у своєму творі. Він виокремлює з Російської імперії певний культурний простір, що може бути визначений як нація, відповідно до релігійних, етнічних і культурних критеріїв спорідненості, які він вважав істотними. Вдаючись до такого прийому, він водночас розширює ідею нації та звужує її. З одного боку, Гоголь робить правлячу націю, складену з етнічних великоросіян, ширшою категорією, об’єднуючи їх із культурно, релігійно й етнічно близькими українцями (білоруси, вочевидь, також сюди входять). З другого ж, він виключає решту населення імперії. Отже, гоголівська ідея російської нації має справу з умовами імперії, допускаючи змішування більш ніж одного народу, хоч водночас забезпечує життєздатне ядро ідентичності, заперечуючи право на входження в неї представників інославних, неслов’янських народів.

Після розквіту українського націоналізму в 1842 році Гоголь почав бачити інтереси України в тому, щоб закріпити за нею більш гідне місце в Російській імперії. Тепер він вважає, що з відмовою від колишніх автономістських настроїв участь у ширше сформульованій російській нації досягне цієї мети. У «Тарасі Бульбі» 1842 року він перетворює історичних сепаратистів і некерованих козаків на блискучі зразки вірності «великій» російській нації. З меншини, якій не довіряють, спільноти, затаврованої чужинцями, гоголівські українці перетворюються на стрижень цієї нації та мучеників за справу об’єднання зі своїми російськими братами. Розрив між самою Росією та Україною, який було проведено в «Погляді на створення Малоросії», сполучено другим виданням «Тараса Бульби». Культурні сфери України та Росії, що їх Гоголь розділяє у «Вечорах на хуторі», стають єдністю. Втім, у «Тарасі Бульбі» в редакції 1842 року досягається утвердження «великої» російської нації без жодного етнічного росіянина в ролі персонажа.

Русифікований «Тарас Бульба» різко контрастує з його українофільською версією 1835 року. Він демонструє собою відстань, яку Гоголь пройшов у своїй національній належності як письменник. Гоголь «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Погляду на створення Малоросії» й «Тараса Бульби» у версії 1835 року брав участь у зародженні перших паростків українського націоналізму, тоді як Гоголь «Тараса Бульби» у версії 1842 року обірвав усі зв’язки з національними бродіннями в Україні, що в 1840-х роках вступили в нову енергійну фазу. 1840 рік був позначений головною подією — виходом «Кобзаря» Тараса Шевченка. Шевченко, котрий став національним поетом, написав пристрасну поезію українською мовою, яка захистила право його співвітчизників на самовизначення. Його політична відвертість і вибір писати українською зробили його антитезою Гоголя. Інтелектуали в Україні почали дедалі частіше чинити опір політиці офіційного російського націоналізму. 1845 року деякі з них заснували неформальну групу — Кирило-Мефодіївське братство, що ґрунтувалася на націоналістичній програмі. В Австро-Угорщині українська культура отримала більше визнання: у Львівському університеті 1848 року було засновано першу кафедру української мови та літератури. Фольклорні, етнографічні та історичні студії мали на меті сформувати почуття української самобутності, яка в 1840-х роках почала слабшати, але Гоголь більше не брав участі в цих спробах. Хоча українськість і залишалось важливою частиною його особистої ідентичності, тепер Росія претендувала на його лояльність як популярного митця та публічної особи. Він повністю поринув у російське літературне життя, підтримуючи його інтереси та цінності, а російський націоналізм якнайбільше. Русифікований «Тарас Бульба» 1842 року робить це цілковитою очевидністю.

Дотримуючись схеми, використовуваної у його історичній прозі, Гоголь протиставляє козаків «Тараса Бульби» полякам. Як я стверджувала в третьому розділі, це служило кільком політично вмотивованим цілям. Відкидання козаками «польського ярма» і їхнє включення до складу Росії підсилило ідеологію російського імперіалізму. На відміну від таких історичних подій, як повстання Мазепи, коли козаки виступили проти Росії, українсько-польські війни сприяли зображенню української сторони як шляхетної, героїчної та, використовуючи фразу з актуального політичного дискурсу, таку, що була «на правильному боці історії». Поляки також виявилися зручними ворогами в контексті Листопадового повстання 1831 року, в якому вони домагалися незалежності від Росії і висловлювали реституціоністські претензії на частину України. У боротьбі з цими непокірними ворогами росіян гоголівські українці доводять свою вірність російській короні. Тема ворожості українців до Польщі також дає можливість Гоголеві побороти стереотип, який пов’язував українську мову та культуру з мовою і культурою непокірних поляків.

Однак деякі неопубліковані фрагменти та записки Гоголя, насамперед «Роздуми Мазепи», утверджують прямо протилежний погляд на українську історію, перетворюючи росіян на ворогів України, а поляків на їхніх родичів і союзників. Те, що Гоголь висловив такі антитетичні погляди, відкриває дуже реальну можливість певної нещирості в його опублікованих текстах. Вони, вочевидь, відображають те, що, як вважав Гоголь, очікувалося від нього як російського громадянина і являло собою підтримку для панівної ідеології Російської імперії, служителем якої він хотів виглядати. Що Гоголь «насправді відчував» щодо російсько-польсько-українських взаємин, є складним питанням, у якому неможливо розібратися на основі вибраних опублікованих творів. Порівняння біографічних даних із гоголівською творчістю показує неймовірно суперечливу особистість. У листуванні Гоголя міститься хитре позування, відповіді, просякнуті бажанням догодити певному адресатові або отримати те, чого він у цей момент потребує, навіть відверта брехня, вже не кажучи про чітке усвідомлення наявності поштової цензури. У випадку Гоголя традиційне критичне дослідження «людини та її творчості» видається майже неможливим з причини частої несумісності «людини» та «творчості», вже не кажучи про численні іпостасі «людини» і суперечливий характер різноманітних аспектів її «творчості». Через століття після смерті Гоголя Дмитро Чижевський дивувався життєздатності поняття «невідомий Гоголь», попри його центральне місце в російській культурі та велику кількість критичних праць, присвячених йому[298]. Сьогодні, ще через півстоліття, залишається чимало невідомого.

Що стосується націоналізму, то різниця між публічними та приватними заявами Гоголя, його опублікованими творами й неопублікованими фрагментами особливо важко поєднувана. У попередньому розділі показано, що гоголівські листи виявляють небагато ентузіазму з приводу Росії та її народу, хоч у його діяльності в ролі російського письменника російський націоналізм стає найвищим завданням. Можливо, через те, що Гоголь вважав його частиною суспільного служіння письменника, його російський націоналізм видається мені не глибоко пережитим переконанням, а радше штучним аспектом його публічного образу. Він не витікає плавно з-під його пера. У прозі на російську тематику виконання гоголівських національно-оптимістичних цілей не виправдало своїх обіцянок. Однак самосвідомість Гоголя про цей проект робить дослідження його націоналізму набагато цікавішим. Його випадок дуже добре демонструє головний принцип сучасної теорії націоналізму: націоналізм — це сконструйований дискурс, а не апріорна сутність. Брак справжнього особистого зацікавлення ідеєю російського націоналізму робить усе більш очевидною його свідому конструкцію: болти й гайки виставлені напоказ, демонструючи запис процесу творення. Розумінню цього процесу також сприяють чернетки, незакінчені фрагменти, редакції та рукописні версії, які я долучаю до свого дослідження гоголівської прози. Порівняння між версіями «Тараса Бульби» 1835 і 1842 років, яке я пропоную в цьому розділі, є частиною цієї стратегії. Воно показує націоналістичний дискурс in statu nascendi («у процесі створення» (лат.) — Прим. перекл.). Однак це порівняння також показує, що пізніша версія містить складнощі, які не були повністю враховані.

Моєму аналізу «Мертвих душ» передує цитування з кореспонденції Гоголя, яке демонструє його відразу до Росії. Я зробила це для драматизації одного з моментів несумісності між Гоголем-людиною та уявними цілями його творчості. Я хотіла би зупинитися на ще одній такій несумірності у наближенні до розуміння «Тараса Бульби». Перед зануренням у гоголівську прозу про боротьбу русифікованих козаків з тиранічними та підступними поляками я коротко досліджу власні зв’язки Гоголя з різними поляками, а також аспекти його біографії, які контрастують з його русифікованим апофеозом козацтва. Я також доведу неоднозначність «Тараса Бульби». Попри солідну традицію розглядати його як прямолінійну епічну повість, що уславлює козаків і їхню боротьбу проти поляків, я пропоную прочитання, яке показує ідеологію версії 1842 року нюансованою і двозначною[299]. Гоголь працював над переробкою «Тараса Бульби» протягом трьох років (серпень 1839 — травень 1842; ПСС 2, 708), що робить зрозумілою складність фінальної версії тексту, оскільки вона демонструє, яким важливим для Гоголя був цей твір. Націоналізм «Тараса Бульби» не менш складний і суперечливий, ніж націоналізм «Мертвих душ», оскільки обидва твори містять кілька рівнів, які часто суперечать один одному. Складне плетиво іронії, оповідні неправильності та приховування, різкі невідповідності стилю й теми — одне слово, вся гоголіана, яку читачі звикли пов’язувати з іншими творами автора, також пронизує «Тараса Бульбу», хоч і на більш тонкому рівні. Подібно до того, як у «Мертвих душах» відступи слабнуть під впливом контекстуалізації, глорифікацію козацького духу у войовничий російський націоналізм «Тараса Бульби» водночас підважують дисгармонійні, часто-густо іронічні дискурси, які проходять через усю оповідь. Як я доводила в цій книзі, невідповідності та недоречності в гоголівських біографічних даних, по суті, відповідають точкам напруги в його прозі. Контакти Гоголя з поляками і те, що вони свідчать про Гоголеве позерство в російській націоналістичній політиці, доводять складність його творів.

Гоголь і поляки

Гоголь не був схильний вважати польський аспект свого походження частиною своєї ідентичності. Як я вже згадувала у другому розділі, родина Гоголя по материнській лінії мала польське коріння, а предки його батька отримали шляхетський стан від польського короля як нагороду за боротьбу проти московитів. Утім, Гоголь приховав цей аспект власної спадщини й рішуче відмовився від польської частини свого прізвища — Яновський (Janowski) незабаром після приїзду до Петербурга. Хоча при цьому він читав польською мовою і стежив за польською літературою та польськими публікаціями про Україну.

Гоголь підтримував дружні взаємини з польською політичною еміграцією в Парижі та Римі, хоч і залишив мізерні свідчення про це у своїх листах. Подробиці стали доступні лише після публікації польських джерел через півстоліття після смерті Гоголя. Позаяк вони свідчать про критичне ставлення Гоголя до Росії і його дружнє ставлення до поляків, росіяни швидко оголосили їх сфабрикованими. Біографія Гоголя 2004 року, написана Юрієм Манном, являє собою першу спробу оцінити ці свідчення більш об’єктивно та включити їх в історію Гоголевого життя[300]. Не дивина, що, живучи за кордоном, Гоголь міг давати волю різноманітним крамольним ідеям, від яких він утримувався в Росії. Російський уряд завжди намагався контролювати закордонні подорожі своїх громадян саме через можливість контакту з ідеями та людьми, що протистояли правлячій російській ідеології. І російські мандрівники зазвичай були схильні до підваження цієї ідеології, саме перебуваючи за кордоном. Окрім того, зовсім не виключено, що вийшовши з фази українського націоналізму, проявленого в його «Вечорах на хуторі» та історичних текстах, Гоголь міг висловлювати ті самі почуття сміливіше у вільнішій інтелектуальній атмосфері Західної Європи. Жодних антиросійських підтекстів у гоголівському листуванні та прозі не засвідчено. З огляду на політичні реалії в Росії видається цілком природним, що Гоголь намагався цей аспект свого перебування за кордоном приховати. Контакти з польськими політичними вигнанцями, які боролися проти Росії в Листопадовому повстанні 1831 року та продовжували лобістську політику в Західній Європі проти анексії своєї країни, навряд чи можна вважати тими новинами, про які варто повідомляти видатним російським націоналістам, які були його ангелами-охоронцями та джерелами фінансової підтримки (я маю на увазі таких людей, як Плєтньов, Жуковський, Сєрґєй Аксаков, Поґодін).

Перший важливий контакт Гоголя з польськими емігрантами відбувся 1837 року в Парижі. Гоголь зупинився у квартирі Юзефа-Богдана Залєського, польсько-українського поета з Правобережної України, котрий брав участь у Листопадовому повстанні та котрому Гоголь згодом залишив записку, написану абсолютно плинною розмовною українською. Він підписав її українською версією свого імені — Микола Гоголь (ПСС 11, 88). Значно пізніше, у 1859 році, Залєський написав листа польському публіцистові й історику Францішеку Духінському, в якому він докладно описав участь Гоголя у зібраннях 1837 року. Василь Гришко аналізував цей лист і зв’язки Гоголя з польською громадою, представивши вагомий аргумент на користь достовірності свідчення Залєського. Залєський пише: «Звісна річ, здебільшого ми розмовляли про росіян, які були йому так само осоружні, як і нам. Питання їхнього фінського походження часто було темою нашої дискусії. Гоголь рішуче підтвердив її з усією своєю українською щирістю». Гоголь, як відомо, написав статтю, в якій порівняв різні слов’янські народнопісенні традиції і стверджував, що російська традиція — «похмура, дика і часто людожерська» — була аномальною, а відтак підтверджувала теорію фінського, неслов’янського походження росіян (я б додала, що зв’язок між росіянами та фінами з’являється також у «Погляді на створення Малоросії»). Залєський цікавився, чи цю статтю можна знайти в посмертному збірнику гоголівських творів, і висловив жаль щодо втрати «багатьох колоритних анекдотів і жартів про росіян, які міг знати лише Гоголь і тільки він був здатен розповісти їх із такою неповторною дотепністю». Польський поет Адам Міцкевич, який відвідував ці зібрання, згодом використав приклад людожерської російської пісні у своїх лекціях про слов’янські літератури в Колеж-де-Франс. Ці пісні також з’являються у збірнику Кірєєвського, для якого Гоголь подарував кілька зразків[301]. У листі пропонується погляд на участь Гоголя в українсько-польських контактах у контексті їхнього спільного протистояння росіянам.

Перебування 1837 року в Парижі привело Гоголя досить близько до Міцкевича. Друг дитинства Гоголя, який був із ним у Парижі, Данилевський, стверджує, що Гоголь запізнився з відправленням до Рима, не бажаючи розлучатися з Міцкевичем і Залєським. Тогочасні ідеї Міцкевича, як зазначає Гришко, були зосереджені навколо політичної та морально-релігійної ідеї «слов’янського союзу на основі польської політичної концепції демократичної свободи та християнського братства — на противагу до російської автократичної влади та поклонінню їй під виглядом православ’я»[302]. У 1835—1836 роках, повідомляє Гришко, Міцкевич брав участь у формуванні руху «змартвихвстанців» (воскресенців), до якого входили Залєський, а також Петро Семененко та Гієронім Кайсєвич, колишні учасники Листопадового повстання з України, котрі згодом у Римі намагалися залучити Гоголя до своєї справи. Ідеологія слов’янського союзу змартвихвстанців мала виразний антиросійський ухил: слідом за Міцкевичем, вони вважали Росію гнобителькою народів. Було б необачністю припустити, що Гоголь поділяв їхню ідеологію, однак свідчення Залєського, в поєднанні з непрямими доказами, зібраними Гришком, переконливо показують, що Гоголь і його польські друзі підготували спільне підґрунтя та що Гоголь охоче приєднався до них у їхніх антиросійських настроях.

Дружба Гоголя з Міцкевичем тривала й після їхньої паризької зустрічі в 1837 році. Восени 1838 року Гоголь часто відвідує польського поета в Женеві, а наступного літа приїздить до Міцкевича в Карлсруе[303]. Він попросив Данилевського привезти йому з Парижа «дивовижний» новий твір — «Пана Тадеуша» (1834), національний епос Міцкевича, який прославив боротьбу поляків за незалежність і їхнє приєднання до походу Наполеона на Росію (ПСС 11, 133, 152). 1839 року Гоголь просив Шевирєва міцно обійняти Міцкевича, якщо той побачить його в Парижі (ПСС 11, 233). 1844 року Смірнова, яка захоплено описує Гоголю паризькі лекції Міцкевича про слов’янські літератури, згадує: вона привезла Гоголеві, який замовляв книги Міцкевича, копію п’єси польського поета «Дзяди», яку важко назвати проросійським твором[304].

Ще один збірник документів, які стосуються контактів Гоголя з поляками, походить від двох священиків-змартвихвстанців, котрих Гоголь зустрів у римському салоні княгині Волконської — росіянки, що перейшла в католицизм. Семененко та Кайсєвич залишили запис їхніх розмов із Гоголем у своїх щоденниках і в листуванні зі своїм очільником, опублікованому в 1893 році. Згідно з їхніми свідченнями, Гоголь обговорював із ними різноманітні «слов’янські справи», а також сучасну польську літературу, про яку він дуже добре відгукувався. Вони сподівалися навернути його в католицизм і вважали, що могли би переконати його в цій ідеї[305].

Схоже, певний час Гоголь насправді загравав із католицизмом: він стверджував, що Рим — єдине підхоже місце для молитви, читав католицькі теологічні трактати, наголошував на важливості святкування Великодня у соборі Святого Петра і, здається, був загалом перейнятий атмосферою католицьких церков — так само, як і Андрій у «Тарасі Бульбі» (ПСС 11, 96, 140; ПСС 12, 278). Однак, вочевидь, він ніколи всерйоз не замислювався над наверненням. Коли такі чутки досягли його матері, він заперечив їх, стверджуючи — неймовірно для автора «Тараса Бульби» — що православ’я та католицизм є, по суті, тим самим, тому немає сенсу змінювати одну релігію на іншу (ПСС 11, 118—119). В. В. Вєрєсаєв міг мати рацію, що Гоголь потурав двом священикам, щоб справити приємність своїй хазяйці, княгині Волконській[306].

Однак, за листами Кайсєвича та Семененка, Гоголь також різко висловлювався щодо Росії. Це неможливо трактувати як намагання сподобатися княгині, оскільки вона сама була росіянкою. В одному листі йдеться про таке: «Ми дуже мило поговорили з Гоголем. Дивина: він сказав, що Москва — це різка, якою батько карає дитину, а потім ламає її! І чимало інших обнадійливих речей (він сказав]». З приводу російської нації Гоголь постійно висловлював таку думку: «Він дуже добре бачить, що немає цементу для об’єднання цієї аморфної монструозної будівлі [nieksztaltowne gmaszysko]. Влада пригнічує згори, а всередині немає духу»[307]. Незважаючи на те, що це свідчення може бути перебільшеним або Гоголь, можливо, загострив свою критику Росії, аби бути співзвучним із поглядами своїх співрозмовників, дуже ймовірно, що він насправді висловлював такі ідеї. Хоч я ніколи не бачила згадок про це, друг Гоголя, художник Алєксандр Іванов цитує його у схожий спосіб: «Росіяни в біді! Гоголь каже, що росіяни позбавлені природою основи, на якій можна безпечно будувати»[308]. Існує також непрямий доказ у творчості Гоголя. Як я показала у третьому розділі, Гоголь насправді вважав, що російський народ зупинився у своєму розвитку внаслідок реформ Петра Першого, і в багатьох місцях вказував на брак стрижневої ідентичності. Національні особливості росіян у «Мертвих душах» складаються здебільшого з недоліків. «Тарас Бульба» у версії 1842 року стикається якраз із проблемою російської нації як «аморфної маси», намагаючись надати їй форми та духу, які Гоголь будує на українському матеріалі. Оскільки листи двох польсько-українських змартвихвстанців, як і лист Залєського, були частиною приватного листування, навіть Вєрєсаєв визнає, що немає жодних підстав підозрювати, що вони сфабриковані або відверто брехливі[309].

Ще один загадковий зв’язок із поляками спливає на поверхню в середині 1840-х років у Римі. Між кінцем жовтня 1845 року й початком травня 1846 року Гоголь зупинився у триповерхових апартаментах на Віа-де-ля-Кроче, 81 (нині Страда-де-ля-Кроче; ПСС 12, 536, 540). Будинок належав родині Понятовських (назва його була Palazzo Poniatowski), що, як і більшість інших поляків, із якими Гоголь мав зв’язки за кордоном, були політичними вигнанцями після Листопадового повстання. Понятовський і решта польських біженців, котрі там мешкали (Занєвський і Потоцький) в той час були залучені до конспіративної діяльності на користь визволення Польщі[310]. Італійські джерела, до яких я зверталась, подають дуже уривчасті відомості про ці постаті (вони навіть опускають їхні імена, які, беручи до уваги популярність їхніх прізвищ, важко ідентифікувати). Та сама ситуація з польськими історіями так званої Великої еміграції. Ці твори схильні зосереджуватись на паризькій еміграційній громаді, а не на менш численній та активній римській. На жаль, характер і масштаби Гоголевих контактів із мешканцями Palazzo Poniatowski, будучи надзвичайно інтригуючими, залишаються невідомими.

Остання, на перший погляд недоречна біографічна подробиця з польською темою стосується гаданої участі Гоголя у скандалі, викликаному публікацією алегорії графині Ростопчіної «Примусовий шлюб» (Насильный брак)[311]. Ростопчіна стверджувала, що подала свій текст до Северной пчелы за підказкою Гоголя. Його публікація у грудні 1846 року викликала скандал. У вірші рицар-барон звинувачує свою дружину в тому, що вона його не кохає, на що та відповідає, що він не може вимагати кохання, оскільки одружився з нею проти її волі, перетворивши її на свою невільницю. Те, що здавалося натяком на широко відомі проблеми графині у шлюбі, тепер було сприйнято як алегорію на насильницьку анексію Польщі Росією. Цензор і критик Алєксандр Нікітєнко зазначає у своєму щоденнику: «Тепер з’ясовується, що барон — це Росія, а взята силоміць дружина — це Польща. Вірш чудово відтворює ці взаємини і, оскільки він дуже вдалий, всі його запам’ятають»[312]. Цар пригрозив закрити журнал Булґаріна, розпочалося широкомасштабне розслідування. Ростопчіній було заборонено мешкати в Санкт-Петербурзі.

Графиня стверджує, що прочитала цього вірша Гоголеві в Римі, й він заразив її ідеєю опублікувати його: «Вони його не зрозуміють і опублікують. Присягаюся своїм життям!». Коли вона запротестувала, що навіть дитина б його зрозуміла, Гоголь наполягав: «Кажу вам, вони не зрозуміють! Не бійтесь і висилайте його! Ви не знаєте, наскільки нерозумна наша цензура, але я розумію. Висилайте його!»[313] Навіщо Гоголь заохочував публікацію цього політично некоректного вірша в час, коли він голосно заявив про свою російськість і вірність урядовій політиці? Луїс Педротті вважає, що мотивом Гоголя була помста Булґаріну за негативні рецензії. Однак досить скоро, у «Вибраних місцях», Гоголь погодиться з булґарінською критикою своєї творчості, і навіть раніше він з усією серйозністю порекомендував його рецензії матері. У кожному разі, він, здавалося, ніколи не мав образ на Булґаріна.

Педротті також пропонує ще один сюжет, хоч і не доводить його до кінця. Він нагадує нам, що сам Гоголь поринав «у щось на кшталт загадкової криптографії», яка ледь маскувала його антиросійську сатиру. Педротті запитує: «Як нам інтерпретувати наміри автора, котрий творить величну тройку-Русь наприкінці першої частини „Мертвих душ“, екіпаж, перед яким усі країни стоять обабіч, даючи їй дорогу, тоді як всередині цього тріумфального екіпажу сидить князь пошлости, посередності, вульгарності та матеріалізму — сам Чічіков?»[314] Базуючись на спостереженнях Педротті, що узгоджуються з моїм аналізом «Мертвих душ», я б завершила трьома пунктами. По-перше, Гоголь, можливо, запропонував архіконсервативний і вірнопідданий журнал, тому що в ньому було найімовірніше розмістити крамольну поезію. Цензор міг виявити слабшу пильність до текстів, поданих в орган такого спрямування. По-друге, Гоголь міг вважати зміст вірша конгеніальним і гідним розповсюдження. Хоча його власні твори й не були політичними алегоріями, у них контрабандним шляхом було пронесено чимало антиросійських настроїв, тоді як він сам завжди публічно заявляв лише про найкращі наміри. Його власна країна, Україна, також перебувала у взаєминах із Росією, які навряд чи нагадували гармонійний шлюб рівних. По-третє, Гоголь розкошував грою з ухилянням від цензури й сам проносив контрабандою політично небезпечний зміст, замаскований під вірнопідданість або наївність. Зрештою, він мав необережність представити російській публіці під виглядом патріотичного чину, можливо, найбільш невтішну анатомію російськості («Мертві душі»). Після того, як московські цензори заборонили його роман, він мав нахабність шукати царського заступництва (ПСС 12, 27) і звернутися до русской души Уварова, який, безумовно, оцінить гоголівський дар… своей отчизне (ПСС 12, 39—41; це звернення так ніколи й не знайшло свого адресата). Коли Гоголь сказав Ростопчіній, що знає про дурість цензури, він підтвердив власні подвиги з ухиляння від червоного олівця. Однак, оскільки замість алегорії Гоголь майстерно використовував іронію та езопову мову, його твори не викликали скандалу в масштабі вірша Ростопчіної, хоч, як свідчать голоси, мовляв, його варто в кайданах відправити до Сибіру, у цьому плані він ходив тонкою гранню.

Зв’язки Гоголя з польськими політичними біженцями та змовниками, його участь у публікації алегорії Ростопчіної та свідчення бесід із Гоголем, залишені Залєським і двома польськими священиками, дають уявлення про Гоголя, що не узгоджуються з усталеним поглядом лояльного письменника та відданого росіянина. Гоголь, як випливає з цих свідчень, є значно більшою мірою пропольським і меншою мірою проросійським, ніж його проза. У той час, як раніші приклади таких «аномальних» біографічних даних можна списати на юнацьке бунтарство, пізніші приклади навряд чи підпадають під таку характеристику. Насправді дивно, що не раніше 1845 або 1846 року знаменитий автор «Мертвих душ», який працював на славу Росії над продовженням роману і який під ту пору виліпив із себе завзятого російського патріота, міг зупинитися в домі польських змовників або заохочувати публікацію алегорій, що ставлять під сумнів право Росії на імперську експансію. Викликає подив, що автор, чия проза здебільшого висміює поляків, зображуючи їх як найбільших ворогів, мав дружні контакти з ними. Їхні свідчення про антиросійські заяви Гоголя примушують замислитись. Здається, що єдиним «стабільним» національним настроєм, якому не суперечить ні його проза, ні біографічні дані, була його любов до України. Те саме неможливо сказати про його ставлення до росіян або поляків, які здаються змінними настільки, що Гоголь почувався вільним регулювати їх, залежно від характеру його актуального піар-проекту.

Козаки як ідеальні росіяни

Готуючи свої твори до публікації у чотиритомному зібранні 1842 року, Гоголь значно розширив версію «Тараса Бульби» з «Миргорода» та змінив її національне обличчя. У редакції 1842 року дев’ять глав виросли до дванадцяти, а текст збільшився на дві третини свого оригінального обсягу. Версія 1835 року прославляла козаків як вільнолюбних українців, що борються за збереження своєї релігії та звичаїв, які були загрожені католицькою Польщею. Слово Украйна з’являється часто (ПСС 2, 283, 285, 299, 310, 311, 327, 344, 349), також наявні згадки про нацию і казацкую нацию (ПСС 2, 348, 349). Україна «Тараса Бульби» 1835 року суголосна Україні гоголівських історичних текстів, чиє відлуння відгукується в оповіді — сутності, яка була нацією в силу своєї культурної специфіки та самобутнього історичного досвіду. Це змінюється в 1842 році. Хоча в найменш перероблених фрагментах деякі згадки про Україну залишаються, гоголівською загальною стратегією є їхнє усунення й ідентифікація місця дії як России (восточной России або первобытной России), а національної ідентичності персонажів як русских або южных россиян (PSS 2, 41, 46, 47, 48, 65, 124, 133, 138—140). «Фізіономія» козаків залишається унікальною, однак це більше не свідчить про їхню національну окремішність. Тепер Гоголь подає цю унікальність як своєрідний штамп, колорит, який козаки надають загальному російському характеру. Козаки починають виражати російськість, що зводиться в тексті, як я вже згадувала, до православ’я та східнослов’янських етнічних зв’язків, в яких історично об’єднані московити, українці та білоруси. Всі їхні спадкоємці формують націю братьев (ПСС 2, 65)[315]. Мовні українізми оригінальної повісті також були русифіковані — можливо, Степаном Шевирєвим, який готував текст 1842 року до публікації (ПСС 2, 713—714).

Однак ці суттєві зміни в національному характері тексту не означали жодних змін в основному сюжеті повісті з циклу «Миргород». Головний герой, Тарас Бульба, приводить двох своїх синів до козацької армії, Запорозької Січі. Він хоче перетворити їх на справжніх козаків, доповнюючи освіту, яку вони отримали в Київській академії, суворою військовою підготовкою. Незабаром козацька армія втягується у війну з Польщею. Зображення війни зосереджено навколо облоги Дубна, польської фортеці, яку козаки хочуть зруйнувати, заблокувавши надходження продовольства. Молодший син Тараса, Андрій, виявляє, що полька, в яку він був закоханий, перебуваючи в Києві, знаходиться в обложеному місті. Він біжить до неї на допомогу та переходить на польський бік. Коли Тарас довідується про Андрієву зраду, він знаходить його в бою і вбиває. На жаль, іншого його сина, Остапа, поляки беруть у полон. Після того, як козаки зазнають поразки в Дубні, а Тарас відновлюється від отриманих ран, він збирається в подорож до Варшави, щоб востаннє побачити Остапа. Йому допомагає єврей Янкель, чиє життя він одного разу врятував. Повертаючись в Україну, він приєднується до повстання гетьмана Остряниці проти Польщі. Згодом, відкинувши необережний мирний договір Остряниці, Бульба починає власну жорстоку боротьбу проти поляків, щоби помститися за смерть Остапа. Врешті-решт він перемагає і вмирає мученицькою смертю.

Гоголь русифікує цей основний сюжет, змінюючи національні параметри в оповіді та мову героїв. Уже на першій сторінці, примітка, що у виданні 1835 року пояснювала слово свитка як верхнюю одежду у малороссиян, у виданні 1842 року стає верхней одеждой южных россиян (ПСС 2, 279, 41). Хоч малороссияне були офіційною назвою українців у Російській імперії, позначення южные россияне наголошує на єдиній категорії «росіян», роблячи їхній південний різновид вторинною рисою, характерною не лише для України.

Історичні параметри повісті та коло її персонажів зазнали схожих змін. Оповідач тепер розміщує її дію в южной первобытной России, проектуючи сучасну ідею російської держави-імперії (России) на середньовічну сутність — Київську Русь. Войовничі козаки являють тепер собою широкую, разгульную замашку русской природы (ПСС 2, 46). Як і в «Погляді на створення Малоросії», Гоголь продовжує стверджувати, що козаки врятували Європу від мусульманських загарбників, хоч він тепер представляє цих рятівників не в опозиції до росіян, а як необыкновенное явленье русской силы (ПСС 2, 46). Розгул, що його Гоголь робить такою характерною рисою козаків, постає тут рисою росіян, оскільки козаки показані неперевершеними в тому, щоб гулять напропало, пить и бражничать, как только может один русский (ПСС 2, 47). Оповідач підбиває підсумок, що русский характер посеред козаків здобувся на могучий, широкий размах (ПСС 2, 48). Навіть характерний український прямолінійний гумор, що його Гоголь використовував деінде для відокремлення українців від росіян, тут стає ослабленим заявою про спорідненість двох етносів (резкая черта, которою отличается доныне от других братьев своих южный россиянин; ПСС 2, 65). На відміну від «Тараса Бульби» в редакції 1835 року, козаки включені тепер у ширшу категорію росіян.

Гоголь також робить тонкі, але відчутні зміни в ролі, яку він відводить полякам в історії козацтва. У тексті 1835 року Тарас постає як один із козацьких полковників на службі польського короля Стефана Баторія, що організував козаків у регулярне, реєстрове військо, яке згодом допомогло йому в боротьбі проти Московії (ПСС 2, 284). У тексті 1842 року посилання на Баторія зникає, а з ним — будь-які натяки на те, що Тарас міг служити польському королю[316]. Хоч оповідач і визнає, що польські королі правили Україною, він, здається, має намір підкреслити їхню віддаленість від неї. Отже, він згадує про те, що вони отдаленные и слабые (ПСС 2, 47), бажаючи зберегти польські й українські сфери абсолютно окремими, попри історичну реальність соціальних, політичних і військових відносин, що існували в часи, про які йдеться в повісті. У тексті 1835 року стверджується, що на Січі было много офицеров из польских войск; впрочем, из какой нации здесь не было народа? (ПСС 2, 302). У 1842 році Гоголь усуває будь-які натяки на те, що в козацьких лавах були якісь поляки, а просто згадує національно не окреслених офіцерів, які потом отличались в королевских войсках (ПСС 2, 66). Окрім присутності іноземних купців (які не були козаками), ідея Січі як багатонаціонального утворення зникає з тексту 1842 року. Замість цього Гоголь перетворює її на суто український феномен (або російський, у тому сенсі, що всі українці в пізнішому тексті є росіянами). Гоголеві потрібно чітко відмежувати майбутніх ворогів; допуск польської стихії до козацького утворення міг заплямувати його українськість/російськість і заплутати лінії подальшого конфлікту.

Крім того, в пізнішій версії усувається образ України, оточеної трьома ворожими країнами (ПСС 2, 283), якими були, відповідно до «Погляду на створення Малоросії», де з’являється подібна думка, Росія, Польща і татари. Тепер козаки залишаються з двома ворогами — татарами та поляками; Росія більше не вважається іноземною країною, ворожою щодо України.

У ранніх творах Гоголя прославляється козацький період української історії як жива національна пам’ять. Проза з циклу «Миргород», із головним винятком — «Тарасом Бульбою», демонструє занепад козацького духу та змальовує козацьких нащадків жалюгідними і негероїчними. Та все ж таки історичні пласти продовжують відігравати роль, приміром, у козацькій амуніції, вивішеній на паркані слугою Івана Никифоровича у «Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»[317]. На відміну він неї, версія «Тараса Бульби» 1842 року намагається стерти зв’язки між козацькою минувшиною та життям сучасної України. Козацька минувшина стає герметично закритою, більше неспроможною підважити імперський статус-кво. У фіналі «Страшної помсти» сліпий бандурист співає історичну думу, що прославляє козацькі подвиги. Натовп українців, які оточили його, глибоко зворушений піснею, що свідчить про подальшу актуальність та потенціал історичної пам’яті. У «Тарасі Бульбі» 1842 року Гоголь, немовби вступаючи в прямий діалог зі своєю ранньою повістю, додає таку заяву: живые намеки остались только в песнях, да в народных думах, уже не поющихся более на Украйне бородатыми старцами-слепцами, в сопровождении тихого треньканья бандуры, и в виду обступившего народа (ПСС 2, 43—44; підкреслення моє). Отже, в «Тарасі Бульбі» прославляється цілковито минула, застигла історія — без зв’язку з сучасним. Цей вид козацької минувшини, підтримуваний російським урядом, бажав стерти з національної пам’яті ідею української автономії, яку символізувала козацька доба.

Гоголь прагне змінити цей символізм, приписавши козакам лояльність до російської нації. Він творить цю націю для політичних потреб Російської імперії XIX століття і на основі близькості православних східних слов’ян, об’єднаних в одну державу з росіянами. Однойменний персонаж чимдуж намагається викласти ідеологію російської нації, яку я докладніше розгляну в наступній частині. По суті, це передбачає єдність русской земли — території, заселеної етнічно спорідненим русским народом, чиїм головним пріоритетом є збереження святої православної віри. Козаки, котрі гинуть у героїчній битві при Дубні (сегмент, що його Гоголь надзвичайно розвинув у редакції 1842 року), згадують у своїх останніх словах не Україну або козацьку славу, а русскую землю. Вони помирають, як зразкові російські патріоти. Пусть же пропадут все враги, и ликует вечные веки Русская земля! або Пусть же славится до конца века Русская земля! — ось прощальні слова Степана Гуски та Бовдюга (ПСС 2, 139—141). Навіть Мосій Шило, якому щойно перерізали горло, героїчно хриплячи горлом, проголошує: Пусть же стоит на вечные времена православная Русская земля и будет ей вечная честь! (ПСС 2, 138). У своїй передсмертній осанні Тарас шле погрозу своїм катам і решті неросійського світу: Что взяли, чортовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему! (ПСС 2, 172). Пророцтво Тараса Бульби, мовляв, повстане російське самодержавство у світовій славі, й завершує повість у подібній до «Мертвих душ» манері — на ноті майбутньої вищості Росії над рештою народів. Усі ці передсмертні націоналістичні формули являють собою доповнення до видання 1842 року.

Гоголівська редакція 1842 року отримала цікаву рецепцію в незалежній Україні. У нових українських перекладах цього твору повість українізовано у зворотному напрямку — поверненням фрагментів 1835 року й усуненням деяких русифікаційних доповнень 1842 року. Приміром, вони перетворюють русскую землю на «українську землю» (для чого насправді існує мовне обґрунтування) і скорочують останню Тарасову згадку про російського царя. Українсько-російська завзята боротьба за Гоголя спалахує знову: відомий російський гоголезнавець висловив письмовий протест, а український науковець заперечив його претензії[318]. У певному сенсі, власна переробка Гоголем «Тараса Бульби» встановила пріоритет і репертуар вибору для маніпуляцій із націоналістичним поглядом на його оповідь.

Тарас: еволюція націоналіста

На противагу козацьким масам, які діють під впливом імпульсу та легко маніпульовані, Тарас Бульба постає як досвідчений політичний лідер. Він розуміє, як влаштовано політику й історію, та спроможний просувати ідеологію, а не просто сліпо дотримуватись її. Хоча його цілеспрямованість перетворює його на зразкового патріота, гоголівський образ Тараса Бульби набагато складніший за просте утвердження його цінностей і дій, як це заведено вважати. Гоголь ускладнює цей образ героя-титана за допомогою тонкої іронії і навіть гумору. Редакція 1842 року більш послідовно ліпить із Тараса пристрасного націоналіста, а також порушує питання моральності його дій і показує неприємні корисливі мотиви за його, вочевидь, надособистою ідеологією збільшення слави православ’я та російської землі.

Версія 1835 року показує Тараса трохи анархічним бандитом, який вишукує можливості для набігів і повстань. Воєнному кодексу Тараса в початковій главі бракує відверто національного забарвлення. Він стверджує, що козаки мають право на війну, якщо сусідні народи крадуть худобу або землі, для оборони православ’я або перемоги над невірними (ПСС 2, 284). У тексті 1842 року згадки про худобу та земельні спори зникають, показуючи гоголівську спробу підняти Тараса над такими земними проблемами. Крім того, Гоголь замінює економічно зумовлені антипольські настрої на націоналістично вмотивовані. У той час, як у версії 1835 року Тарас свариться з козаками, оскільки вони дозволили більшу частку воєнної здобичі віддати полякам, у версії 1842 року він пориває з ними, тому що вони перейняли польські звичаї. Тарас обурюється впливом Польщі на русское дворянство, під яким у русифікованій версії 1842 року він має на увазі козацьку еліту. У пізнішій версії Тарас більше не встряє у бійки та чвари за військові трофеї та худобу; його турботи належать уже зрілому націоналістові, що протистоїть полонізації та прагне побачити, що релігія і звичаї його країни шановані та збережені.

Та все-таки у зображенні Тарасових дій Гоголь повертається до образу (і навіть наголошує на ньому), створеному в редакції 1835 року, де він постає в ролі некерованого розпалювача війни. Ширші національні інтереси турбують Тараса менше, ніж його потреба перетворити своїх синів-семінаристів на воїнів. Події, які призводять до козацько-польської війни, були явно знехтувані в інтерпретації «Тараса Бульби», незважаючи на той факт, що вони займають третину твору (1—4 глави). У цих главах докладно показане Тарасове нечесне політиканство та пропонується нещадно-скептична анатомія розпалювання війни, що ставить під сумнів ідею «народних» повстань і «національних» рішень. Вони, таким чином, забезпечують важливий іронічний контекст для подальшого розвитку повісті. Замість вилучення або виправлення цих глав у процесі перегляду тексту 1842 року Гоголь, навпаки, збільшує ступінь хитрих махінацій Тараса. Цей великий початковий сегмент відіграє важливу роль у творі, будучи не просто бічною лінією, яку можна забути, коли повість досягає піднесеного націоналістичного звучання.

Конфліктна, войовнича постать Тараса дає знати про себе вже в першому реченні повісті, коли він зустрічає своїх синів, насміхаючись із їхнього семінаристського одягу. Замість обіймів і рукостискань сцена містить бійку між батьком і сином, оскільки старший, Остап, спровокований Тарасовими образами, намагається силою змусити батька замовкнути. Окрилений Остаповим проявом мужності, Тарас закидає своєму молодшому синові, Андрію, брак характеру. Ця сцена не є невинно кумедною, як часто припускають. Тарасова любов, виражена у формі конфліктної риторики та, хоч і м’якого, але насильства, є більш тривожною, ніж забавною. Ця сцена віщує розкол у Бульбиній родині і тему майбутнього, більш кривавого насильства. Вона підкреслює, що Тарас налаштований на конфлікт. Замість того, щоб вирядити своїх синів на Січ самих, він вирішує приєднатися до них: Какого врага мы можем здесь высидеть? (ПСС 2, 45). Боротьба з ворогом — це не жорстка необхідність для Тараса, а важлива частина життя, яку слід знайти, якщо її бракує.

На Січі Тарасове прагнення війни набуває більш конкретної форми. Після того, як Остап і Андрій скуштували козацького духу, Тарас закликає кошового, головнокомандувача козацького війська, залучити козаків до війни. Наявність або ідентифікація ворога для Тараса є вторинними; важливий лише сам факт війни. Коли кошовий відповідає, що в козаків на цей момент не вистачає відповідних об’єктів, Тарас пропонує татар і турків. Кошовий відкидає його пропозицію, оскільки козаки уклали мирну угоду з султаном. Тарас не вважає, що це до чогось зобов’язує, та цитує найавторитетніше джерело, яке, на його думку, скасовує угоду: Господь і Святе Письмо наказують убивати невірних. Кошовий визнає, що зазвичай це може бути прийнятною лазівкою, але цього разу козаки заприсягнули власною вірою. Залучивши релігію до своєї аргументації, Тарас потрапляє у скрутне становище. Оскільки він не може нічого протиставити останньому аргументу кошового, то взагалі відмовляється від стратегії обґрунтування: Вот у меня два сына, оба молодые люди. Еще ни разу ни тот, ни другой не был на войне, а ты говоришь, не имеем права (ПСС 2, 69). Отже, дискусія різко переходить від колективного права до особистих потреб. Оскільки кошовий залишається при своїй думці, Тарас вдається до ототожнення його особистої потреби з громадською користю: Так, стало быть, следует, чтобы пропадала даром козацкая сила, чтобы человек сгинул, как собака, без доброго дела, чтобы ни отчизне, ни всему христианству не было от него никакой пользы? Так на что же мы живем, на какого чорта мы живем, растолкуй ты мне это. Ты человек умный, тебя недаром выбрали в кошевые, растолкуй ты мне, на что мы живем? (ПСС 2, 69). Поняття християнства та вітчизни з’являються лише як маски більш безпосереднього бажання Тараса забезпечити своїм синам військовий вишкіл. Врешті-решт кошовий залишає в силі свій вердикт, і Тарас таємно присягається помститись.

Його помста набуває форми хитро організованого державного перевороту, який він маскує під народне повстання. По-перше, він споює козаків і закликає їх висунути вимогу, щоб нинішній кошовий відмовився від своїх повноважень. Кошовий дотримується встановленого порядку, не надто намагаючись з’ясувати висунуті проти нього звинувачення, а тим більше переконати легковажних козаків. Внаслідок «виборів», які насправді більше схожі на п’яну бійку, Тарас нашіптує деяким козакам ім’я Кирдюга, свого старого воєнного товариша, і завдяки йому Кирдюг стає кандидатом. Зрештою радше бійка, ніж голосування вирішує долю виборів на користь Кирдюга (ПСС 2, 71). Новий кошовий більш піддатливий до войовничих ініціатив Тараса: Ничего, можно; клятвы мы не преступим, а так кое-что придумаем. Пусть только соберется народ, да не то, чтобы по моему приказу, а просто своею охотою. Вы уж знаете, как это сделать (ПСС 2, 73). Протягом години Тарас зібрав натовп козаків, які скаржилися на те, що їхня сила занепадає. Новий кошовий, нарешті, задовольняє Тарасові бажання та підбурює натовп до оголошення війни. Досить методично Гоголь показує, як Тарас повалив козацького ватажка та поставив нового, яким він зможе набагато легше маніпулювати. Викликає подив, що Гоголь вдається до подібної травестії демократичних принципів Січі, які в інших випадках він трактує із шанобливістю. Це схоже на спробу підірвати козацький дух і принизити постать Тараса. Хоча, з одного боку, Гоголь снує свою повість у дусі націоналістичної ідеалізації козаків, з другого боку, він вплітає в неї дисгармонійні мотиви, які суперечать цьому духові.

До перетворення Тараса на епічного героя та національного мученика Гоголь зображує його як хитрого мак’явелліста, котрий плете свої інтриги за політичними лаштунками. Роль Тараса у провокуванні війни неможливо перебільшити. Гоголь у перших чотирьох главах вдається до крайнощів, щоби проілюструвати цю думку, а зміни до редакції 1842 року підкреслюють це ще більше. У редакції 1835 року є лише один кошовий, який спочатку не відповідає на бажання Тараса, а потім змінює думку під впливом юрби. У версії 1842 року Гоголь робить Тараса відповідальним за повалення старого кошового та обрання свого ставленика. У кожному разі, козаки беруть у руки зброю через політичні махінації Тараса, які мають особисту мотивацію. Хоча козаки, врешті-решт, нападають не на поляків, а на турків, вони спровоковані на війну внаслідок запальної тактики Тараса. Задіяний у підступну справу стосовно козаків, Тарас порушує козацький етос, утверджений у цьому творі. Козаки пишаються тим, що вони «чесні стрільці», вільно висловлюють свої думки, зневажаючи складні формули та стаючи віч-на-віч із будь-якою проблемою. Згодом Тарас виростає до цієї ролі, але початок повісті показує, що діє він як не належить козакові. Він поводиться прагматично і вдається до ницих хитрощів. Майбутній націоналіст піднімає свій авторитет завдяки ганебній тактиці.

Гоголь також руйнує монументальний образ Тараса за допомогою комізму. Його справжнє ім’я — Бульба — видається смішним: воно означає «картопля» українською та білоруською. «Тарас Бульба», якого англійською можна було б передати, як Johnny Potato, безумовно, звучить як безглузде ім’я для національного героя, навіть у такій картоплецентричній кулінарній культурі, як українська. Проте це ім’я насправді здається доречним, оскільки Тарасове тіло нагадує громіздку й округлу бульбу. У першій главі Гоголь пригощає нас смачною сценою, коли Бульба сідлає коня, який бешено отшатнулся, почувствовав на себе двадцатипудовое бремя, потому что Бульба был чрезвычайно тяжел и толст (ПСС 2, 52). Гоголь доводить ідею героїчного персонажа до крайності: 20 російських пудів відповідає понад 320 кілограмам! Образ колосальної повноти Тараса, який мало не розчавлює свого коня, ставить жирну пляму на його подальшому зображенні як хвацького та спритного вояка. Спочатку Гоголь мав намір дати йому навіть смішніше ім’я, ніж Бульба — Кульбаба, яке з’являється в рукописній версії 1835 року (ПСС 2, 596). Хоча й позбавлене сенсу в російській мові, це слово містить корінь баба, що виглядає зовсім недоречно на тлі сповідуваного Тарасом презирства до жіночого світу. «Кульбаба» — тендітна квітка, чиї спори можна здмухнути одним подувом (Гоголь вміщує її у своїх «Матеріалах до словника», ПСС 9, 480).

Тарасова подорож до Варшави перевертає його величну постать. У цьому фрагменті пропонується коротка комічна вставка, на противагу похмурим зображенням битви та страти Остапа. Вона промовисто демонструє, що розум — не сильна сторона цього козака. Хоч Тарас і зневажає Янкеля та його хитрощі, тепер він милостивий і благає єврея перевезти його до Варшави, щоб він міг побачити Остапа. Усвідомлюючи цю іронію долі, Тарас намагається рятуватись виправданням: я не горазд на выдумки. А вы, жиды, на то уже и созданы (ПСС 2, 151). Це звучить радше лицемірно в контексті винахідливості, продемонстрованої Тарасом у маніпулюванні козацьким виборчим і законодавчим процесом, якщо це можна так назвати. Можливо, ефективність Тарасових хитрощів обмежена своїм середовищем: чи не перетворюється козак поза межами України на рибу, витягнуту з води? У кожному разі Гоголь показує Тараса найтупішим у його розмові з Янкелем. Мудрий єврей демонструє абсурдність Тарасових наївних ідей про безпечний спосіб перевезення через польський кордон. Він відкидає Тарасову пропозицію сховатись у бочці з-під горілки або під купою риби, оскільки ці популярні товари лише привернуть увагу поляків. Замість цього Янкель пропонує завалити Тараса цеглою. Гострішої іронії годі й уявити: хоробрий козак прокрадається до Польщі, а не марширує нею, похований під купою цегли євреєм, котрий, на його, козацьку, думку, є найнижчою сходинкою творіння.

Лише на війні Тарас перебуває у своїй стихії. Будучи хоробрим воїном, він радіє, бачачи, як його сини йдуть його слідами, коли починається конфлікт із Польщею. Однак козацьке свято не триває вічно. Польське підкріплення прориває облогу Дубна, забираючи деяких козаків в полон. Тим часом Тарас довідується від Янкеля про Андрієву зраду і прагне з’ясувати, чи його син насправді перейшов до поляків. Раптом приходить із Січі звістка, що татари викрали козацьку казну і забрали полонених. Кошовий сповіщає про те, що військо покидає Дубно: виснажлива облога — це не сильна сторона козаків, а зголодніле місто навряд чи стане великою здобиччю для переможців. Тарас виступає проти рішення кошового, посилаючись на полонених у Дубні козаків, котрих чекає страшна смерть, якщо їх не врятувати. Зрештою козаки розділяють своє військо на два фронти по 4 тисячі вояків: одні мають залишитись у Дубні під орудою Тараса, другі — переслідувати татар. Хоча цього разу Тарас безпосередньо висловлює свою незгоду, альтруїстичний принцип знову приховує переконливі особисті причини. Якими є справжні мотиви старого козака: він виявляє турботу про полонених козаків чи своє приховане бажання перевірити Андрієву зраду та вчинити помсту? Його мрії захопити польську спокусницю та провезти її полем, прив’язаною до коня, аж поки її тіло розірветься на шматки, натякають на сильні особисті причини, які змушують Тараса залишитись у Дубні.

Еволюція Тараса як національного лідера досягає свого апогею, коли він приймає командування військом під Дубном. Його наснажливі промови перед вирішальним зіткненням з поляками перетворюють козаків на втілення націоналістичного завзяття та патріотичної жертовності. Напередодні битви Тарас пропонує тост за традиційні козацькі цінності — святу православну віру, Січ і козацьку славу. Цей особливий момент є найурочистішим прославленням духу козаків і їхньої самосвідомості. Здійснюючи цей ритуал, Тарас стає справжнім лідером. Ця подія має невитравні релігійні підтексти. Вона нагадує розділення Христом вина між своїми учнями на Таємній вечері. Вочевидь, для підкреслення цього аспекту Гоголь замінює горілку, яку козаки п’ють у виданні 1835 року (ПСС 2, 327), на старе вино. Оповідач називає вино заповедным (ПСС 2, 129), що означає «дорогоцінне» або «вибране», але також перегукується з поняттям про Христові заповіді. Внаслідок цього Бульба веде козаків у бій за високі козацькі ідеали, а не за тимчасові, приземлені цілі.

Наступного ранку Тарас виголошує складнішу промову, яку Гоголь додає лише в 1842 році. Якщо напередодні вранці під час вживання вина прославляються козацькі цінності, Тарасова промова перед битвою перетворює козаків на російських націоналістів. Тарас запроваджує традиційний козацький ідеал товарищества у ширше поняття російської спільноти. По-перше, Тарас пояснює поняття товарищества: Нет уз святее товарищества! Отец любит свое дитя, мать любит свое дитя, дитя любит отца и мать. Но это не то, братцы: любит и зверь свое дитя. Но породниться родством по душе, а не по крови, может один только человек (ПСС 2, 133). Тарас стверджує, що душевне братерство, яке існує в русской земле, незрівнянно вище за зв’язки в інших народів. Потім він ганить тих людей, що піклуються лише про матеріальний добробут, продають свою душу польським магнатам і зневажають рідну мову та звичаї. Але навіть у найнижчих із цих істот, запевняє Бульба, є крупица русского чувства (ПСС 2, 134). Він пророкує, що ця потужна крупица спонукає таку людину зректися своєї мерзенної вдачі, викупити своє безчестя стражданням. Посилаючись на ворогів, із якими незабаром зустрінуться його вояки, Бульба звертається до них: Пусть же знают они все, что такое значит в Русской земле товарищество! Його панегірик душевній російській спільноті відбивається на його вояках. Під час битви козаки, вмираючи, проголошують не козацькі цінності, а свою вірність російській землі.

Однак попри націоналістичну риторику та відповідальність військового командира, Тарас не випускає з уваги особисту місію. Його люта гонитва за Андрієм, коли він помічає його в бою, також підтверджує думку, що корисливі мотиви становлять левову частку Тарасових причин залишитися тут. Він готує засідку на Андрія за допомогою тридцятьох козаків і саркастично звертається до нього: «Что, сынку, помогли тебе твои ляхи?» (ПСС 2, 143). Він холоднокровно вбиває Андрія: «Стой и не шевелись! Я тебя породил, я тебя и убью!» (ПСС 2, 144). Андрій упродовж цієї сцени залишається покірним і мовчазним, не роблячи жодних спроб самозахисту. Хоча Тарас не має жалощів до Андрія і, на відміну від версії 1835 року, заходить настільки далеко, що залишає його тіло непохованим, незабаром його спіткає набагато сильніша скорбота. Остапа беруть у полон якраз після страти Тарасом свого молодшого сина. Дві тисячі козаків під орудою Тараса зазнають нищівної поразки від поляків. Тарас водночас втрачає своїх синів і своє військо, а йому самому ледь вдається вижити. Звісна річ, він не здатен звільнити козаків, які потрапили в полон у Дубні, і думка про них навіть не з’являється в його мозку.

Оклигавши від бойових ран, Тарас оплакує трагічну долю своїх братів по зброї, але, хоч і шкодує з приводу таких наслідків, жодного разу не бачить за собою ніякої провини. Оповідач порівнює його в цей момент із хазяїном дому після бучної учти: вся перебита вдребезги посуда; нигде не осталось вина ни капли, расхитили гости и слуги все дорогие кубки и сосуды, — и смутный стоит хозяин дома, думая: «Лучше б и не было того пира» (ПСС 2, 148). Подібно до такого хазяїна, Тарас оглядає трагічну долю своєї дубненської кампанії і частини козаків, що переслідували татар, уявляючи тіла своїх товаришів, зарослі травою. Та коли він став свідком тортур і страти свого дорогого сина Остапа на варшавській площі, його кров закипіла знову. Він приєднується до повстання гетьмана Остряниці проти Польщі і здійснює свою помсту незабаром після того, як козацька армія, попри його попередження щодо польської зради, уклала з поляками мир. Йому вдається спалити вісімнадцять міст і сорок костелів, іноді з паствою всередині: його козаки настромлювали дітей на свої списи й кидали їх у полум’я. Тарас усе це робить у пам’ять свого сина: «Это вам, вражьи ляхи, поминки по Остапе!» (ПСС 2, 169). З 12 тисяч вояків під орудою Тараса залишилася жменька козаків, яким ледве вдалося врятуватись. Однак цього разу Тарас уже не шкодує про втрати; навпаки, у прощальних словах він закликає своїх вояків, що відпливають на човнах, повернутися наступної весни за новим врожаєм католицької крові.

Оповідач змальовує Тараса у фіналі повісті як героїчного християнського мученика. Польські супротивники прив’язують його ланцюгами до дерева, вершину якого розбило громом, щоб спалити його живцем. Коли полум’я починає досягати його на хрестоподібному підвищенні, Тарас пророкує розквіт православної віри та неминуче домінування російського царя. Між цією сценою та попередньою промовою про товарищество гоголівський мученик-козак, врешті-решт, звеличує avant la lettre ідеологію офіційної народності XIX століття з її тристороннім гаслом: Православие, самодержавие, народность. Але чи моральне становище Тараса у фіналі повісті відповідає його риторичному тріумфові?

Обставини захоплення Тараса містять тонку іронію та натяк на каральне правосуддя. Тарас гине не пораненим у жорстокій битві — його схоплюють через те, що він зупиняється в пошуках своєї загубленої люльки. Слово люлька, вжите Гоголем, також означає дитячу колиску — це слово Гоголь використовує в інших місцях (ПСС 1, 271; ПСС 12, 486). Якщо вдатися до символічного прочитання, то Тарасова загибель здається покаранням за його батьківські недоліки, за те, що він випустив «колиску» зі своїми синами. Він винен у вбивстві синів, і оповідач прямо називає його сыноубийца (ПСС 2, 144). Він непрямо спричиняє Остапову смерть. Окрім провокування самої війни, він чинить розкол козацької армії на два фронти, який її ослаблює та призводить до поразки. Безпосередня близькість у тексті страти Андрія із захопленням Остапа, мало не смертельних ран Тараса й поразки козацької армії вкладаються в дещо зловісно-знаменне. Річард Піс також пропонував читати цей фрагмент, застосовуючи подвійне значення слова люлька. Він пише: «Тарас зраджений предметом, який, хоч і символізує маскулінність [у значенні «люльки для куріння». — Е. Б.], також має підтекст «дружини та родини»: він насправді почувається зрадженим жінкою і нащадком»[319]. Але, на мою думку, Тарас також винен у зраді своїх нащадків, зокрема Андрія. Хоч Андрій і зрадив козацьку справу, він ніколи не піднімав руку на свого батька, слухняно підкоряючись його владі —навіть у мить своєї смерті. Гоголівське зображення Андрія у сцені вбивства, про яку йтиметься нижче, вказує на нараторську цензуру цієї дії. Нерозважлива гонитва Тараса за козацькою славою підважує його здатність захистити свою «колиску».

І справді, тон відплати поширюється у фіналі повісті загалом на козаків, а не лише на Тараса. Уникнувши своїх польських переслідувачів, Тарас і його загін самі виявляються обложеними в хиткій фортеці, а їхнє становище досить близько нагадує долю дубненських поляків (ПСС 2, 170). Козаки так само починають захищатись цеглою та камінням. Їхні засоби до існування, як і в дубненських поляків, незабаром вичерпуються. Коли Тарас своє полонення списує на старість, оповідач, що зовсім не характерно, поспішає із запереченням: Но не старость была виною: сила одолела силу (ПСС 2, 170). Чи мораль цієї історії не в тому, що той, хто живе з мечем, від меча й умирає? Чи це не природа силових рішень, яким ніколи не може настати край? Ці питання я розглядатиму в наступній частині. Хоча націоналістична нитка оповіді завершується піднесеною риторикою, її людський вимір містить фіксацію фатальних втрат і моральної сліпоти. Рід Бульби закінчився. Козаки, що образно асоціювались упродовж повісті «Тарас Бульба» з гордими орлами та соколами, у фіналі перетворюються на зграю низьколетючих водоплавних птахів — куликів і червоноволих брижачів.

Релігійний конфлікт і етнічна чистка

Православна віра посідала найвище місце в козацькій системі цінностей, а також очолювала один із трьох ідеалів офіційної народності в часи Гоголя. Козацька релігійність є мілітарною: крім захисту своєї віри ціною власного життя, козаки також вважали за обов’язок збільшення своєї слави, здійснюючи воєнні подвиги в її ім’я. Вони розділяли своїх ворогів на нехристиян (татари, турки) і на неправильних християн (поляки-католики, яких вони часто називали недоверками, що буквально означає «тих, що не вірять повністю»). Посилений акцент Гоголя на православ’ї у виданні 1842 року легко пов’язується з русифікацією цього тексту, оскільки це дозволяє йому підкреслити спільну рису росіян і українців. Мусульмани-турки й татари виявляються настільки радикально «іншими», що напад на них виправданий за будь-яких обставин (якщо тільки православна віра не служить гарантією миру). Католики-поляки меншою мірою чужі, але, відповідно до «Тараса Бульби», набагато більш підступні та небезпечні. На відміну від невірних мусульман, вони проникли в Україну і стали внутрішніми ворогами, які роз’їдають зсередини православну руську землю. Вони привели з собою, як розповідається в повісті, групу безземельних невірних євреїв, які служать їхніми лакеями, кредиторами та посередниками у справі гноблення православного населення (арендаторами, або наглядачами, яким польські магнати начебто орендували свої маєтки).

Оповідь Гоголя начебто починається за часів «унії», ідеться про Берестейську унію 1596 року, що започаткувала в Україні греко-католицьку (або уніатську) церкву, яка дотримувалася православного обряду, але визнавала зверхність папи римського. Ця подія викликала велике обурення в Україні, особливо серед козаків, як польська спроба прозелітизму. Етнічний і релігійний антагонізм вилився в боротьбу проти унії, яку Гоголь ставить у центр своєї повісті. Вона закінчується приблизно в 1641 році, після смерті гетьмана Остраниці (гоголівське ім’я гетьмана Якова Острянина), за кілька років до найбільшого повстання проти Польщі під проводом Хмельницького. Це повстання призвело до включення України до складу Російської імперії за сумнівної Переяславської угоди 1654 року. Отже, так само, як і Вальтер Скотт, Гоголь зосереджується на прелюдії до важливіших історичних подій, у яку, однак, вписані всі параметри та детермінанти більш відомої історії. Так само, як і «Веверлі», що розгортається напередодні повстання якобитів, але стосується соціальної та політичної реальності, яка має для нього вирішальне значення, дія «Тараса Бульби» закінчується незадовго до 1654 року, але досліджує основи саме цієї важливої події. У ній релігійний конфлікт стає головним чинником розриву України з Польщею та робить етнічний і релігійний зв’язок українців із росіянами обґрунтуванням заради розширення російського народу, що стає можливим внаслідок угоди 1654 року. Гоголь також розсипає тонкі натяки на повстання Хмельницького по всій повісті. Наприклад, славнозвісна Тарасова промова про товарищество ґрунтується на промові Хмельницького до реєстрових козаків про товариство, як подано в «Історії Русів», головного історичного джерела Гоголя[320].

Як у «Тарасі Бульбі» зображено генезу польсько-українського конфлікту? Досить дивно, але оповідь не починається описом жорстоких польських образ. Хоч у версії 1842 року Тарас обурений полонізацією України, у своїй кампанії з провокування війни він жодного разу не наводить поляків у ролі потенційного ворога. Як я показала у третьому розділі, Гоголь починав свою ранню історичну прозу конкретними зображеннями польських образ: польський солдат дає ляпаса старому козакові, єврейський орендар православної церкви збирає податок за святкування Великодня, українських полонених піддають тортурам і таке інше. Жодні подібні образи не становлять сцени для національного конфлікту: серйозні скарги цього роду представлено лише в останній главі, коли вже повним ходом розгортається війна. Гоголь змінює загальне уявлення про походження військових конфліктів між націями. Його козаки спочатку вирішують розпочати війну і лише другою чергою думають про вибір ворога. Непоясненний потяг до агресії передує творенню обґрунтування, немовби його завжди можна легко сфабрикувати. Гоголь також чимдуж прагне продемонструвати роль одного фанатика, такого, як Тарас, у підбурюванні до насильства та маніпулюванні козацькими масами.

Гоголь уповільнює рух своєї оповіді для демонстрації того, як кошовий — ставленик Тараса спонукає своїх легковажних виборців до оголошення війни. Промова кошового до козаків є кричущим прикладом демагогії та маніпулятивних політичних інсинуацій (ПСС 2, 74). Його типово козацьке звернення перетворює щасливих козацьких пияків і гульвіс на кровожерливих псів. Кошовий нагадує козакам про їхні борги у єврейських корчмах, таким чином натякаючи на те, що вони могли б використати майбутню здобич на пиятики. Потім він згадує, що чимало молодих людей досі не бачили війни — а таке становище нестерпне для справжнього козака. Хоч він і заперечує можливість порушення мирної угоди козаків із султаном, водночас майже на одному диханні згадує, що їхня церква бідно прикрашена, вказуючи на ще одну грошову потребу. Знову-таки, він пригальмовує та згадує священну присягу, що не дозволяє їм розпочати війну. Однак наприкінці пропонує компроміс: без офіційного оголошення війни козаки можуть послати «новачків» разом із кількома досвідченими козаками у «несанкціонований» рейд проти турків.

Реакція натовпу являє собою поворотний момент у генеалогії війни в «Тарасі Бульбі». Явно запалені фальшивоневинною промовою кошового до війни, козаки вимагають, щоб усі козаки рушили на війну, а не лише молоді, оскільки за веру мы готовы положить головы! (ПСС 2, 74). Незважаючи на те, що кошовий жодного разу не згадує про віру, козаки формують ідею про те, що віра є причиною для війни, яку вони збираються розпочати. Між лідером і натовпом, до якого він звертається, виникає щось таке, що вельми нагадує непорозуміння. Цілковито незначні причини для початку війни з промови кошового, такі як здобич заради пияцтва і церковні прикраси, раптово та непоясненно набувають піднесеної релігійної надбудови. Коли прокидається бажання війни, обґрунтування просто прописується саме собою. Це поворотний момент у тексті для всіх подальших посилань на релігійну віру як причину прагнення козаків до війни. Релігійний мотив показано в цій сцені як порожню формулу та прикриття для реальних, набагато приземленіших причин, що їхнім головним джерелом є одна людина — Тарас. Гоголь наголошує в цій сцені на обхідних шляхах, за допомогою яких можна пробудити релігійне завзяття.

У відповідь на такий непередбачуваний поворот подій кошовий хитро грає на марнославстві козаків, щоб зняти з себе відповідальність за рішення та покласти її на знеособлену юрбу: Я слуга вашей воли (ПСС 2, 75). Звільнивши себе від відповідальності, він виправдовує козаків en masse твердженням, мовляв, навіть у Писанні сказано, що голос народу є Божим гласом (до речі, нічого такого в Писанні не сказано). Таким чином, фантастично заплутаний процес підготовки обґрунтування війни переможно завершується твердженням, що сам Господь бажає її. Оскільки козаки, як зображено в «Тарасі Бульбі», є радше пристрасною масою, ніж зібранням розважливих особистостей, саме Тарас і його ставленик-кошовий, по суті, відповідальні за початок війни. Козаки насправді можуть вірити, що вони борються за свою віру. Як показують початкові глави, механізм такого провокування війни далекий від святості.

Ігноруючи мир, яким вони заприсяглися своєю вірою, та починаючи війну заради надання молоді військового вишколу, козаки, вочевидь, неправі. Релігійний мотив є обманом. У версії 1842 року не пропонується виправдальних чинників або позитивного обґрунтування для рішення козаків. Прикметно, що версія 1835 року пропонує пом’якшувальні обставини, але Гоголь усуває цей фрагмент у процесі перегляду тексту в 1842 році. Ось цей суперечливий фрагмент:

У версії 1842 року оповідач не вдається до подібного захисту від імені своїх героїв. Якби Гоголь прагнув представити дії козаків виправданими, він би залишив цей фрагмент. Нестабільність кордонів із жорстокими сусідами та достатні прецеденти з порушенням мирних угод татарами могли би принаймні частково виправдати козаків. Усунення таких пом’якшувальних обставин доводить, що попри прославлення козаків Гоголь також прагне зобразити їх як паліїв війни і що навіть у 1842 році він працював у напрямі ускладнення повісті.

Попри своє рішення боротися з турками й татарами, козаки все ж розпочинають війну проти Польщі. Що спричиняє таку раптову зміну мети? Під час підготовки козаків до походу з Гетьманщини прибуває делегація з новинами про образи, яких поляки та євреї завдають православному українському населенню. Хоч критична література про «Тараса Бульбу» всерйоз розглядає ці скарги як достатню ідеологічну основу для козацько-польського конфлікту, у підтексті наявний гротескний гоголівський гумор. Перші дві скарги тримають баланс між імовірним і надприродним (навіть якщо історично вони не були правдивими): євреї тримають в оренді православні церкви та вимагають від українців плати на освячення великодніх пасок, позначаючи їх своїми нечистыми руками. Наступні звинувачення схиляють чашу терезів у надприродний, фантастичний бік: Слушайте!.. еще не то расскажу: и ксендзы ездят теперь по всей Украйне в таратайках. Да не то беда, что в таратайках, а то беда, что запрягают уже не коней, а просто православных христиан. Слушайте! еще не то расскажу: уже, говорят, жидовки шьют себе юбки из поповских риз. Вот какие дела водятся на Украйне, панове! (ПСС, 77). Новини наближаються до рівня сенсаційних, барвистих пліток, які Гоголь так полюбляв і знаходив у багатому на такі речі джерелі — «Історії Русів»[321]. Цей фрагмент нагадує нагромадження дедалі більш фантастичних повноважень для Чічікова в «Мертвих душах». Хоча спочатку посланці старанно дозують свої новини, підтримуючи враження їх важкості, врешті-решт вони дають волю язикам. Характер цих історій і прискорений темп їх повідомлення відзначають цей фрагмент як типово гоголівський дискурс, що виходить з-під контролю. У версії 1835 року міститься серйозно сформульована скарга: Так вы, может-быть, и того не знаете, что нечистое католичество хочет, чтоб мы кинули и веру нашу христианскую? (ПСС 2, 308). Знову ж, ці слова Гоголь вилучає з версії 1842 року. До речі, посланці особисто не бачили, як єврейські жінки роблять спідниці з православних риз; вони лише чули це від інших (говорят…).

Достовірність повідомлень посланців здається підозрілою вже після початкових описів їх як брудних обшарпанців: дехто з них був в обірваних свитках, інші не мали іншого майна, крім сорочки та люльки (ПСС 2, 76). Оповідач припускає, що вони або тікали від недолі, або розтратили своє майно на гульки. Природно, що у сприйнятті гостей спрацьовує перша причина, але читачі можуть пригадати з промови кошового, що козак, який витратив кошти на розваги, схильний зробити вибір на користь війни. Отже, пропонуючи альтернативну причину плачевного стану гостей, оповідач залишає можливість їхньої брехні відкритою.

Хоч які були його причини, українсько-польський конфлікт уже зробив кривавий поворот. Ми довідуємося від посланців, що їхній гетьман чинив збройний опір, але був розбитий і страчений поляками разом з іншими лідерами. Тепер поляки безперервно демонструють відрубані голови й відрізані кінцівки на ярмарках, а сам гетьман поміщений у мідний казан і засмажений живцем (ще одну колоритну подробицю Гоголь запозичив з «Історії Русів»). Хоч публічний показ четвертованих трупів здається стандартним антитерористичним заходом того часу, доля гетьмана, знову-таки, змахує на макабричну фантастику. Одне слово, якщо козаки кажуть правду, вони також можуть перебільшувати або творити народні метафори правди. Однак це не важливо для запорозьких козаків, оскільки вони не переймаються ретельним обміркуванням скарг і їх достовірності. Вони діють інстинктивно, і все, що їм потрібно, — це війна.

Звинувачення поляків і євреїв у жорстокому поводженні з козаками жодного разу не показано у свідченнях очевидців або в епізодах. Питання, були вони чи не були історично достовірними, тут абсолютно недоречне. Я далека від того, щоб судити гоголівську прозу за рівнем історичної точності, оскільки вона не претендує на жодну історичну достовірність, а навпаки, вдається до народної стилізації та епічного перебільшення. Однак художній вибір має значення для історії, яку він розповідає. Варто відзначити, що Гоголь мав у своєму розпорядженні власні історичні зображення польсько-єврейських образ стосовно українців, які ввійшли до незавершеного «Гетьмана». Вище я вже згадувала деякі з них — єврейську оренду православних церков або огидних польських визискувачів, які ненавиділи українське населення та глузували з його релігії та звичаїв (ПСС 3, 278—285, 302—304, 315—320). Велика частка такого готового та конкретного матеріалу, розробленого в окремих сценах, залишається невикористаною, коли Гоголь пише, а потім переписує «Тараса Бульбу». Водночас він, працюючи над «Тарасом Бульбою», спирається на інші фрагменти «Гетьмана».

Комічний підтекст в антипольських скаргах та їхньому статусі чуток показує, що козаки легко приймають свої рішення. Мак’явеллістські змови Тараса, фарсове зображення «виборчого» та «законодавчого» процесу та припущення, що рішення козаків може спиратися на неперевірені чутки — усе це забезпечує трагічно-іронічний контекст для національного та релігійного благочестя, яке козаки послідовно сповідують на тлі війни й руйнування. Отже, гоголівське складне та глибоке зображення генези козацько-польського конфлікту обтяжене важливим неідеалістичним і антинаціоналістичним підтекстами. Замість того, щоб утвердити обґрунтування для початку війни козаками, оповідач підважує його.

Гнів, пробуджений у козаках історією польсько-єврейських образ в Україні, знаходить свій перший вихід у погромі, вчиненому проти єврейських торговців на Січі. Специфічні, конкретні скарги, що стосуються, наприклад, орендарів, перетворюються на провину всього народу — чи то євреїв, чи то поляків. У проханні Янкеля про помилування підкреслюється важливий момент: Те совсем не наши, те, что арендаторствуют на Украйне! (ПСС 2, 79). Однак козакам потрібно негайно виплеснути своє обурення, тому євреї, що живуть на Січі, стають першими цапами-відбувайлами. Знову-таки, як і у випадку з Тарасовим розпалюванням війни, вистачає лише однієї людини, щоб спонукати запальних козаків до насильства: «Перевешать всю жидову!» раздалось из толпы. «Пусть же не шьют из поповских риз юбок своим жидовкам! Пусть же не ставят значков на святых пасхах! Перетопить их всех, поганцев, в Днепре!» Слова эти, произнесенные кем-то из толпы, пролетели молнией по всем головам, и толпа ринулась на предместье с желанием перерезать всех жидов (ПСС 2, 78). Опис оповідачем погрому відображає зловтіху та задоволення козаків[322]. Він глузливо описує, як бедные сыны Израиля ховаються у бочках з-під горілки або під спідницями своїх дружин. Погром приносить козакам велике задоволення, особливо коли вони скидають євреїв у Дніпро, спостерігаючи, як ті бовтають ногами (ПСС 2, 79). Бульба рятує Янкелеві життя, оскільки єврей одного разу допоміг його брату, але після дубненської кампанії Бульба звертається до Янкеля по допомогу. Незважаючи на спробу Янкеля відмежувати січових євреїв від українських орендарів під час погрому, тепер Янкель сам виявляється орендарем. Читач може засумніватись, чи близька смерть від рук козаків не змусила Янкеля зробити висновок, що оренда є безпечнішим методом заробітку, ніж торгівля на Січі[323].

Трактування козаками поляків виявляє схожу політику безладних «етнічних чисток». Прикметно, що описуючи козацькі жертви, Гоголь усуває у версії 1842 року згадку з тексту 1835 року про орендарів і ксьондзів, котрі відповідно до повідомлень посланців були найімовірнішими винуватцями (ПСС 2, 312). Козаки звертають свою увагу на Дубно не тому, що в ньому якась особлива концентрація антиукраїнського елементу, а тому, що в місті было много казны, богатых обывателей (ПСС 2, 85). У версії 1842 року гоголівські козаки не шукають винних поляків і євреїв, а просто вбивають усіх на своєму шляху та зрівнюють усе із землею. Також у розповіді не показується, що уявні кривди, які призвели до війни, було підтверджено, коли козаки отримали змогу спостерігати за ситуацією. Мова оповідача не здається цілком переконливою, коли він описує картини руйнування: Дыбом воздвигнулся бы ныне волос от тех страшных знаков свирепства полудикого века, которые пронесли везде запорожцы (ПСС 2, 83).

Каталог звірств, учинених наступаючим козацьким військом, у версії 1842 року, набагато перевищує список версії 1835 року. У 1842 році, наприклад, Гоголь додає такий фрагмент: Избитые младенцы, обрезанные груди у женщин, содранные кожи с ног по колени у выпущенных на свободу, — словом, крупною монетою отплачивали козаки прежние долги (ПСС 2, 83). У 1842 році Гоголь також розширює опис того, як козаки завдають шкоди селам в околицях Дубна: Войско… от нечего делать, занялось опустошеньем окрестностей, выжигая окружные деревни, скирды неубранного хлеба, и напуская табуны коней в нивы, еще не успевшие срезаться серпом, где, как нарочно, колебались тучные колосья, плод необыкновенного урожая (ПСС 2, 86). Оповідач виокремлює беззахисних людей серед тих, хто рятується від козацького терору: Бегущие толпы монахов, жидов, женщин вдруг омноголюдили те города, где какая-нибудь была надежда на гарнизон и городовое рушение (ПСС 2, 84). Хоч у тексті 1835 року солдати були серед цих біженців (ПСС 2, 312), у 1842 році Гоголь вилучає цю подробицю. Цивільне населення тут є жертвою козаків.

Коли делегація ченців із католицького монастиря неподалік закликає козаків дотримуватися права і своїх обов’язків перед королем, кошовий відповідає, що поляки ще нічого не бачили. Незабаром полум’я поглине цей монастир: И скоро величественное аббатство обхватилось сокрушительным пламенем, и колоссальные готические окна его сурово глядели сквозь разделявшиеся волны огня (ПСС 2, 84). «Суворий погляд» монастирських вікон розпочинає низку мотивів, що натякають на занепокоєння з приводу мстивого походу козаків. Образ палаючого монастиря виникає незадовго перед зустріччю Андрія зі служницею польської жінки, що прискорює його зраду. Вона посідає центральне місце в Андрієвому спогляданні чарівного краєвиду, освітленого палаючими околицями. Оповідач, поєднуючи свою точку зору з Андрієвою, пропонує надзвичайно чуттєвий і естетизований образ:

Образи сурового картезианского монаха та незмінної «величі» монастиря, попри його зруйнований стан, а також «грізний» вигляд натякають на тихий, але сильний докір і провіщають польську відповідь (слово суровый з’являється згодом у контексті мстителя; ПСС 2, 104, 119). Тіла ченців і євреїв, моторошно порівняні з гронами фруктів, додають до цього фрагмента жахливої зловісності. Образ птахів, що в’ються, як маленькі хрестики на вогняному тлі, може бути пов’язаний із душами закатованих жертв. Тривожний тон закрадається в голос оповідача, коли, як і відбувається в цьому фрагменті, він віддаляється з поля зору козаків.

В описі голодних мешканців Дубна Гоголь також значно розширює аналогічний фрагмент тексту 1835 року. У версії 1842 року Гоголь додає сцени зіткнення Андрія з жертвами голоду — старою жінкою (сплячою або, можливо, й мертвою), що підпирає браму, тіла, що звисає з даху, та чоловіка, котрий божеволіє від голоду і нападає на Андрія, аби отримати трохи хліба і просто померти у страшних конвульсіях після кількох з’їдених шматків. У тексті 1835 року міститься образ умираючої жінки, яка лежить на вулиці й кусає свою висохлу руку (ПСС 2, 317). У тексті 1842 року Гоголь робить жінку єврейкою та розширює цей фрагмент на основі рукописної версії 1835 року (ПСС 2, 638), підсилюючи його жах і пафос. Ось фрагмент 1842 року:

Так само, як і раніше, оповідач зупинявся на мак’явеллістському процесі розпалювання війни, тепер він показує в жахливих подробицях урожай війни і страшну долю жертв козацького гніву. Прочитавши про уявні єврейські переслідування українців, ми змушені тут пожаліти єврейських жертв. Прикметно, що в цьому місці повісті Гоголь не врівноважує цей опис єврейських і польських страждань будь-якими описами українських жертв і не підтверджує їх гноблення від рук поляків і євреїв. Це здається дивним, оскільки звірства на кшталт обрізаних грудей, у яких козаки виявляються винними в цій повісті, з’являються в головному історичному джерелі Гоголя — «Історії Русів» — як дії з боку поляків. Чому б Гоголеві було не перенести відповідальність за ці злочини на польську сторону? Я вважаю, що це демонструє оповідну двозначність козацького духу та справедливого характеру війни, заснованої на етнічній і релігійній ненависті. Замість того, щоб дозволити чіткий поділ між «добрими хлопцями» і «поганими хлопцями», Гоголь цю лінію розмиває. Хоча в голосі оповідача відображається переважно козацький погляд на речі, у творі також чути голос, що дистанціюється від їхнього войовничого націоналізму, щоб обміркувати значення людської жертви.

Воєнні дії в «Тарасі Бульбі» обмежено облогою козаками польського міста Дубна. Чому Дубна? Існують історичні аналогії між гоголівською повістю та історією реального міста Дубна, але залишається нез’ясованим, наскільки Гоголь був обізнаний із цією історією[324]. У повісті подається лише одна причина вибору козаками Дубна — перспектива багатої здобичі. Початок облоги далекий від блискавичного. Козаки виявилися неспроможними зламати опір мешканців. Вони особливо роздратовані участю жінок в обороні міста, котрі скидали на них камни, бочки, горшки, горячий вар и, наконец, мешки песку, слепившего очи (ПСС 2, 86). У відповідь на переважаючу силу здебільшого предметів домашнього вжитку, козаки відступають, перекривають надходження продовольства в місто і чекають капітуляції. Образ хоробрих вояків, що відступили перед жінками, озброєними горщиками, камінням і окропом, є комічним. Оповідач пропонує коментар від їхнього імені — заради збереження поважності: Запорожцы не любили иметь дело с крепостями, вести осады была не их часть (ПСС 2, 86). У світлі незламного опору Дубна ідея того, що козаки є вищими за таке виснажливе та не гідне чоловіка заняття, виглядає як виправдання. Крім того, облога — якраз те, до чого вдаються козаки, не зумівши взяти місто силою. Місто так і не погодилось капітулювати. Поразка козаків перед поляками великою мірою завдячує недбалості одного п’яного загону, що охороняв вхід до міста, внаслідок чого поляки й отримали підкріплення.

Хоча гоголівський опис облоги Дубна не має достовірних джерел у козацьких літописах, він демонструє явну подібність до облоги Тіллітудлема у «Пуританах», одному з найпопулярніших романів Вальтера Скотта в Росії (1816; російський переклад 1824, під назвою Шотландские пуритане). Як і в «Тарасі Бульбі», у «Пуританах» змальовується кривавий релігійний конфлікт. Тіллітудлемська фортеця в Шотландії була обложена Джоном Белфуром Берлі, одним із найбільш жорстоких, кровожерливих і підступних протестантських повстанців (що був фанатичним екстремістом на кшталт Тараса). Кадді, слуга Берлі, знає потаємний хід до замку, однак його зупиняє служниця, яка обпікає його гарячою кашею. Любовні стосунки поєднують молодого Мортона, одного з пресвітеріан, з Едіт, яка сидить у пастці всередині фортеці. Берлі планує розділити військо і вислати Мортона геть, закидаючи Мортонові, що він Едіт любить більше, ніж справу. Як і мешканці Дубна, люди всередині Тіллітудлемської фортеці незабаром починають страждати від голоду[325].

Насправді гоголівський «Тарас Бульба» глибоко завдячує Вальтерові Скотту. Мотив синовбивства, мотивованого відмовою від політичної лояльності, здається, походить із роману Скотта «Редґаунтлет» (1824; російський переклад 1828 року). У романі розповідається історія про Альберіка Редґаунтлета, старійшини якобітського клану, чий син приєднується до Беліола, підтримуваного англійцями претендента на шотландську корону. Батько та син зустрічаються на полі бою. Редґаунтлет упізнає свого сина в рицарі, якого він скидає з коня, але замість того, щоб зупинитись, він кидається вперед, переслідуючи узурпатора Беліола, його кінь ударом копита смертельно ранить сина в голову. Відтоді на дім Редґаунтлета падає прокляття: вмирає дружина, син народжується зі знаком підкови на чолі, а родина, схоже, приречена на поразку в громадянській війні, в якій вона бере участь[326]. Цей скоттівський підтекст спонукає прочитувати кінець Тараса з точки зору відплати за вбивство свого сина.

Після дубненської кампанії Тарас оплакує лише Остапову долю й жодного разу не згадує Андрія. Образ Тараса в повісті зазнає змін. Із підступного політичного інтригана він перетворюється на зразкового національного лідера, перебираючи командування над козаками під Дубном. Пізніше його образ жорстокого синовбивці стає перефокусованим після втрати Остапа — до скривдженого батька й месника за Остапову смерть. Хоча симпатія оповідача у сцені вбивства Андрія Тарасом належить жертві, Тарас повертає гідність і здобуває пафос у своїй кампанії за смерть Остапа. Після короткої комічної вставки під час обговорення з Янкелем безпечного переходу до Польщі Тарас постає радше зворушливо-жалісним у своїй безпорадності та деградації, як він це сприймає, бо мусить покладатися на єврейських посередників. Убраний у західний одяг і з пофарбованими начорно вусами та бровами, гордий козак набуває жалюгідного вигляду заради таємної зустрічі з Остапом у варшавській в’язниці.

Однак жодне подібне принизливе переодягання не може зрівнятися з великою жертвою — дозволом на паплюження православної віри. Незважаючи на всі клопоти й витрати, які супроводжували організацію зустрічі батька з сином, Тарас таки порушує конспірацію, сердито реагуючи на образу православної віри польським тюремником (ПСС 2, 160). Модель, яку Тарас створив у відносинах із Андрієм, повторюється тепер і з Остапом: фанатична відданість своїм поглядам переважає над людськими та родинними зв’язками. Козацька справа вимагає від Тараса порушення цих зв’язків шляхом убивства Андрія так само, як змушує вдатися до захисту православної віри всередині польської в’язниці, що заважає йому провідати свого сина перед смертю.

Страта Остапа забезпечує трагічний фінал усієї фази польсько-козацького протистояння, зосередженого навколо облоги Дубна. Оповідач подає нищівне зображення поляків, які зібралися на перегляд кривавого спектаклю, що підкреслює гідність козацьких мучеників і психологічне страждання присутнього на страті Тараса. Серед глядачів присутні грубий різник, який оцінює видовище з виглядом знавця; молодий, крикливо вдягнений шляхтич пояснює дуже делікатною мовою тонкощі застосування тортур своїй коханці Юзисі; торговці розносять напої. Остап, якого привели на страту, звертається до своїх побратимів-козаків із закликом померти мужньо й гідно, як істинні християни, і це наповнює Тараса гордістю. Оповідач підсилює ауру християнського мучеництва Остапа, зазначаючи, що йому первому приходилось выпить эту тяжелую чашу (ПСС 2, 164), що нагадує Христові слова перед розп’яттям. Остап мовчки терпить тортури, і лише в останній момент сили покидають його і він вигукує, знову-таки, нагадуючи Христа: Батько! где ты? Слышишь ли ты? Тарас відповідає: Слышу, й одразу ж зникає, і поляки не встигають його затримати (ПСС, 165).

Ці жорстокі репресії провокують нову хвилю козацької помсти. В останній, дванадцятій главі показано нову фазу війни, тепер повномасштабного народного повстання. Гетьман Остряниця веде проти Польщі 120-тисячне військо, і Тарас Бульба знову з’являється як один з його полковників. Гоголь наповнює свою багатогранну, неоднозначну оповідь більш прямолінійними речами зі сфери націоналістичної прози. Перед самим грандіозним фіналом Тарасового символічного розп’яття Гоголь надає цьому новому етапові жорстокості своєрідного виправдання козацької справи, від якого він утримався в попередніх главах. У той час, як у зображенні генези війни оповідач підважив її уявні причини за допомогою зображення процесу прийняття рішень козаками та недостовірного статусу образ проти українців, тепер він представляє їх по-серйозному, як законні та обґрунтовані реальним життям:

Тепер замість переслідування цивільного населення козаки борються з польськими солдатами: нарешті знайдено євреїв-орендарів (ПСС 2, 167). У прикінцевому прагненні впорядкувати оповідь, щоб вона відповідала упередженому уявленню про її мету, «Тарас Бульба» нагадує «Мертві душі» з їхніми вставленими відступами та принагідними нагадуваннями про майбутні образи націоналістичної слави. Так само і в останній главі «Тараса Бульби» приглушено ідеологічні складнощі й неідеалістичні невідповідності заради викликання духу націоналістичного апофеозу.

В останній главі посилюється образ козаків як християнських лицарів, а не спраглих здобичі монстрів. Війна з Польщею недвозначно подається як релігійна війна:

Козаків виправдано нестримною силою релігії. Хоч вони глузували із прохання католицьких ченців про милосердя та зрівняли їхній монастир із землею, тепер вони ставляться з повагою до прохання православних священиків від імені польського військового, який знайшов притулок у їхньому місті. Зустрівши православну ходу зі святими образами, козаки схиляють голови і віддають шану. За клопотанням своїх священиків, козаки погоджуються укласти мир із Польщею на умовах відновлення своїх давніх прав і привілеїв. Лише Тарас зі своїм полком відмовляється вести переговори з підступними поляками.

На тлі більш зрілої політичної та ідеологічної поведінки козаків Тарас, схоже, мотивований однією нав’язливою ідеєю — бажанням помститися за смерть Остапа. Навіть самим козакам Тарасове завзяття та лють здаються надмірними (ПСС 2, 166). Після відокремлення від Остряниці він наказує своїм воякам не жаліти нікого, називаючи свої набіги поминками по Остапе (ПСС 2, 169). Завзяте прагнення особистої помсти за Остапову смерть ускладнює його образ як ідеолога; це ставить під сумнів його справжню рушійну силу.

У той час, як націоналізм і ненависть на основі релігійного антагонізму забезпечують ідеологічний стимул для війни в «Тарасі Бульбі», послідовність дуже конкретної особистої помсти посилює порочний механізм руйнування. У тексті 1835 року битву при Дубні зображено здебільшого як масовий військовий рух, у «Тарасі Бульбі» в редакції 1842 року запроваджується докладний індивідуальний акцент, співзвучний із класичним епосом. Зіткнення між польськими та козацькими вояками в битві при Дубні постають як послідовність актів відплати. Приміром, після того, як Бородатий вносить сум’яття в польські лави, червононосий польський прапороносець відрізає Бородатому голову, за що полякові відплачує Остап Бульба, який ловить його арканом і тягне по всьому полю. Послідовність є майже шаблоном: Дегтяренко вбиває кількох поляків, інший поляк вбиває його, Мосій Шило вбиває вбивцю Дегтяренка, чий слуга, своєю чергою, вбиває Шила. Кожне нове вбивство являє собою відповідь на попереднє, а порочне коло війни не зупиняється. Кожен вояк мститься за смерть свого товариша і є вписаним у ланцюг винищення за особистим мотивом. Ідеологія спливає на поверхню лише згодом, у прощальних шаблонних осаннах козаків на славу православ’я та російської землі. Однак ці заяви звучать дещо безглуздо в контексті набагато більш стихійної боротьби у стилі «око за око», яка їм передує. Так само й Тарасів передсмертний панегірик російському цареві, що його він виголошує з дерева, здається насправді прикриттям його особистої помсти. У цьому контексті, як і у сценах, що описують походження війни, ідеологічні мотиви показано як порожні, абстрактні формули. Як тільки проливається кров, головною рушійною силою війни стає помста.

Ця модель відплати відповідає загальній динаміці війни в повісті. Оскільки кожна сторона відповідальна за свою частку воєнних звірств, збільшується прагнення помсти. Новини про криваві репресії поляків стають причиною для помсти — дубненської кампанії козаків. Поляки, розлючені козацькою жорстокістю, збирають свої сили і перемагають їх. Польські жорстокі репресії проти переможених козаків, зокрема варварська страта Остапа і його полонених побратимів, спричиняє іншу, набагато сильнішу хвилю козацької помсти. Хоча врешті-решт і досягається мир, поляки порушують його, по-зрадницьки вбиваючи козацьких ватажків. Тарас, кричачи зі свого «хреста» у фінальній сцені, закликає козаків, які втікають, відновити свої напади наступної весни. Він також попереджає поляків про скорий прихід непереможного російського царя і про те, що немає сили на землі, яка могла б його зупинити. Це посилання на майбутнє у фіналі повісті пропонує перспективу, яка виходить за межі закритого епічного часу, що, як вважають чимало критиків, підтримується у цьому творі. Тарас прогнозує розширену перспективу війни — з російським царем у ролі нового учасника. У фіналі повісті вказується на це похмуре майбутнє: хоча вага людських жертв час від часу вимагає припинення вогню, релігійні й етнічні конфлікти не пропонують жодних перспектив завершення війни. На відміну від скоттівської романтики, у фіналі не видно щасливого кінця; між протиборчими партіями неможливе жодне примирення.

Однак незважаючи на те, що рівень сюжету заперечує будь-яке примирення, натяки на нього формуються з символічної структури твору. Ґріґорій Ґуковський торкнувся життєво важливих аспектів гоголівського тексту, пишучи, що Гоголь розвиває ідеологію своїх творів не лише за допомогою сюжету, «а й також шляхом групування деталей, зіставлення прийомів»[327]. На мою думку, ці два рівні часто вступають у конфлікт у гоголівській прозі. «Тарас Бульба» написаний у двох регістрах — промовистому офіційному тенорі, що прославляє козаків і російський націоналізм, і негармонійному мінорному ключі, що підважує, ставить під сумнів і ускладнює речі. Саме на цьому другому рівні «Тараса Бульби», зрештою, і заперечується його зміст войовничого православ’я. Я глибше проаналізую його в наступній частині й обмежусь у цьому місці аналізом однієї сцени: розділенням Тарасом вина між своїми вояками напередодні головної битви за Дубно.

Перед споживанням вина Тарас пропонує урочистий тост: за святу православну віру, за Січ і козацьку славу. Цю сцену зображено в надзвичайно ритуалізованій формі: після першої пропозиції тосту Тарас повторює кожну з його трьох частин, тоді як козаки повторюють його слова. Проте, дійшовши до фінальної частини тосту — козацької слави, Тарас змінює її на: Теперь последний глоток, товарищи, за славу и всех христиан, какие живут на свете! (ПСС 2, 131). Всі козаки п’ють за це, й, за текстом, ідея всіх християн світу шириться ще довгий час у повітрі. Хоча це й правда, що козаки в поняття християнства включають лише православ’я, всі його інші види вважаючи єретичними, таке формулювання в цьому контексті є вкрай розпливчастим. Незважаючи на те, що вони легко могли випити за нашу православную веру, про яку згадується при кожній нагоді, козаки славлять усе християнство. Незалежно від того, чи Тарас просто не помилився. Промовлене, особливо ритуалізоване, слово має в гоголівській прозі величезну силу й часто стає онтологічно незалежним від свого мовця (приміром, у «Двох Іванах»). Козаки мимохіть прославляють ідею християнської єдності, попри те, що їхні справжні релігійні переконання надзвичайно суперечливі й антагоністичні.

Перед їхньою «націоналізацію» в росіян наступного ранку за допомогою Тарасової промови про товарищество гоголівські козаки на якусь мить стають просто християнськими, а не лише православними, лицарями. Сила цього квазі-релігійного таїнства спільного пиття вина поєднує їх із ширшою християнською спільнотою, яка включає їхніх супротивників у завтрашній битві. Це таїнство справляє величезний вплив на козаків, чиї думки стають немовби орлами, споглядаючи згори на все, навіть на саму смерть, спокійно та впевнено. Оповідач настільки захоплюється, що навіть відроджує бандуриста, якого він відправляє до закритої глави про українську культурну пам’ять на початку повісті (ПСС 2, 43—44). Тепер він запевняє: Будет, будет бандурист… и скажет он про них свое густое, могучее слово. И пойдет дыбом по всему свету о них слава… Ибо далеко разносится могучее слово, будучи подобно гудящей колокольной меди, в которую много повергнул мастер дорогого чистого серебра, чтобы далече по городам, лачугам, палатам и весям разносился красный звон, сзывая равно всех на святую молитву (ПСС 2, 131—132). Зайве казати, що Гоголь сам виконує роль цього бандуриста. На противагу попереднім гоголівським зображенням таких постатей, як збирачі історичної пам’яті, цей новий образ підкреслює релігійне значення бандуриста[328]. Його присутність активує козаків як радше релігійну, ніж історичну спільноту, що, водночас, применшує їхню національність. Лише наступного дня ці християнські лицарі будуть висвячені на душевних росіян за допомогою Тарасової промови про товарищество.

Вибір Андрія, або альтернативні форми товарищества

Розділ, присвячений Андрієві, міститься всередині «Тараса Бульби» як його шоста глава. Голос оповідача пересувається в ній із козацької перспективи до відображення індивідуального сприйняття Андрія, яке переривається лише в кінцевому перехідному абзаці. Центральне розташування цієї глави в тексті відповідає її ідеологічній важливості для цього твору. У главі розвиваються ідеї, що суперечать козацькому духові решти тексту, ставлячи від сумнів питання успадкованої вірності етнічній і релігійній громаді, правоту «етнічних чисток» і війни в ім’я релігії та нікчемність індивідуальних прав у порівнянні з колективними імперативами. У версії 1842 року, на додачу до розвитку націоналістичного благочестя своїх козаків, Гоголь також значно розширив і змінив своє зображення Андрія, перетворивши його на шляхетного та симпатичного персонажа. Це ще раз підтверджує моє твердження про більшу ідеологічну складність пізнішої версії. Другорядний ключ, про який я говорила вище, стає головним у цій главі. Андрієві цінності та його вибір на користь відмови від козацтва отримують в цій главі потужний позитивний заряд, що зберігається упродовж повісті. У моїй інтерпретації Тарасового падіння Андрій виявляється його відплатою.

Відмінність Андрія від освяченого батьком образу козака з’являється на самому початку повісті. На відміну від Остапа, він відмовляється вступити з батьком у кулачний бій. Він поєднується з жіночим світом через зв’язок зі своєю матір’ю та чутливістю до жіночих принад, які виявляються в прихильності до безіменної польки під час його перебування у київській семінарії. У той час, як Остап хитрий, урівноважений, раціональний і товариський, Андрій — естетично чутливий, стрімкий, чуттєвий і замкнений. На відміну від досить прозорого образу Остапа, внутрішнє життя Андрія є загадковим. Будучи грізним вояком, він глибоко схвильований дикими козацькими законами. Оповідач відзначає його нажахану реакцію на сцену козацького покарання за вбивство, яке передбачає поховання злочинця заживо у труні з його жертвою (ПСС 2, 67—68). Рухомі образи голодних жертв козацької облоги також стають Андрієвим досвідом. Своїм темпераментом та внутрішньою складністю Андрій нагадує митця-романтика. Це можна відчути, коли оповідач описує сцену Андрієвими очима — чи це червнева ніч, дубненська церква або молода полька. Андрій естетично перейнятий зовнішнім світом навіть у битві: Андрий весь погрузился в очаровательную музыку пуль и мечей. Он не знал, что такое значит обдумывать, или рассчитывать, или измерять заране свои и чужие силы. Бешеную негу и упоенье он видел в битве (ПСС 2, 85; підкреслення моє). Художня чутливість поєднує Андрія з самим Гоголем.

Андрієве рішення прийти на допомогу своїй колишній коханій-польці також приходить радше як імпульс, ніж продуманий вибір. Андрій іде передусім за хвилюваннями свого серця, яке диктує йому те, що він мусить робити і що він беззастережно вважає моральним. Андрієву зустріч із полькою в Дубні зображено у версії 1842 року в надзвичайно одухотворених, релігійно забарвлених тонах. Полька начебто перетворилася з непостійної, розпещеної дитини, якою вона була, у зрілу красуню, що вселяло в неї повагу. Оповідач, знову-таки, знаходить художню метафору для Андрієвого сприйняття: Тогда было в ней что-то неконченное, недовершенное, теперь это было произведение, которому художник дал последний удар кисти (ПСС 2, 101). Вигляд її краси, її очей був сповнений почуття, її блідість, що надає їй что-то стремительное, неотразимо-победоносное, вводить Андрія у квазі-релігійний транс: И ощутил Андрий в своей душе благоговейную боязнь и стал неподвижен перед нею (ПСС 2, 101). У версії 1835 року містяться ознаки явно сексуальних підтекстів таких, як с пожирающим пламенем страсти покрыл он ее поцелуями або лобзание, — у, какое лобзание! — слило уста их, прикипевшие друг к другу (ПСС 2, 318). У 1842 році Гоголь усуває цей пристрасний і дещо кічевий запал. Сцена витримана у пристрасній, але пристойній мові, що підкреслює радше душевний, аніж чуттєвий аспект характеру Андрія та любов польки.

Ця любов переводить Андрія через барикади і робить його ворогом свого батька і брата. Як зазначає В. Я. Звиняцковський, Андрій є українським Ромео, який іде проти свого батька заради коханої[329]. Розмова нещасних закоханих у «Тарасі Бульбі» стосується якраз проблеми протилежних політичних переконань їхніх родин. Однак Андрій приходить до переконання, що він має право вибрати власні цінності, а не жити з тими, з якими він народився. В ідеологічному плані його конфлікт із Тарасом являє собою зіткнення між особистою свободою та соціо-історичним детермінізмом. Андрій шукає в собі цінності, близькі до його душі, тоді як Тарас дотримується верховенства традиційних колективних цінностей, що не дозволяє можливості вибору. Польська жінка нагадує Андрієві про його переконання: «…тебя зовут твои отец, товарищи, отчизна, а мы — враги тебе» (ПСС 2, 106). Андрій відповідає:

Андрієва душа шукає любові, а коли знаходить її, вона стає його єдиною і справжньою вітчизною, прийшовши на зміну козацьким цінностям, заповіданим його батьком. Андрій деконструює поняття національної приналежності у спосіб, який нагадує деконструкцію поняття рангу в Попріщіна, перетворюючи його на несправжню, суспільно сконструйовану цінність, що не відповідає жодній індивідуальній, людській реальності.

Андрій вважає козацькі цінності тісними. Його взаємна любов до польки звільняє його: Его душе вдруг стало легко; казалось, всё развязалось у него. Всё, что дотоле удерживалось какою-то тяжкою уздою, теперь почувствовало себя на свободе… (ПСС 2, 102). Коли Андрій відмовляється від гнітючого режиму козацьких наказів, то отримує свободу, якої ніколи раніше не відчував. Почуття Андрієвого звільнення нагадує Гоголеві листи з італійського вигнання, і цілком імовірно, що Гоголь поділяв зі своїм героєм полегшення, яке він отримав, звільнившись від важкого, задушливо-націоналістичного клімату. Після виснажливих боїв за професорство в Києві та звинувачень у недостатньому патріотизмі в «Ревізорі» Гоголь знайшов свій сонячний притулок у Римі, і легкість буття, яку він йому приніс, була письменникові цілком до душі. Зв’язок між польським досвідом Андрія та римськими канікулами Гоголя може правити за алюзію в образі дому польки в Дубні, який, за твердженням оповідача, був побудований італійським архітектором і який описується як італійська вілла (ПСС 2, 99).

Одним із недооцінених проявів іронії в «Тарасі Бульбі» є те, що Андрієва відмова від націоналістичних обмежень і його союз із польською жінкою отримує легітимність, як не парадоксально, від самого Тараса. У його ранковій промові до військ перед битвою за Дубно Тарас протиставляє товарищество родинним взаєминам. Товарищество творить відносини, незалежні від кровних зв’язків: породниться родством по душе, а не по крови, может один только человек (ПСС 2, 133). Ці самі слова пояснюють характер Андрієвого вчинку. Андрій також засновує щось на кшталт спільноти, хоч вона встановлена з полькою та жінкою. Вона не заснована на кровних зв’язках, — які природним чином пов’язували його з Тарасом і всім, що він представляє, — а на поєднанні душ, що він сам згадує, пояснюючи своє рішення. Якщо поєднання душ є сутністю того, що робить російське товарищество шляхетним і піднесеним, Андріїв союз із польською жінкою міг здаватися шляхетним і піднесеним за тим самим визначенням. Зіставлення Тарасової промови про товарищество з Андрієвою промовою про пошук своєї «вітчизни» у любові до польської жінки надає обом ідеологіям засади паритетності. Власні слова Тараса виправдовують Андрієву альтернативну форму товарищества з жінкою — представницею ворожого народу.

Вражаючі аналогії такого роду поширюються на християнський символізм цього твору. Співзвучність козацької церемонії споживання вина з християнським переісточенням було широко відзначено. До уваги не бралося те, що Андрій розділив хліб із польською жінкою — хоч і менш показна, ця дія належить до того самого християнського підтексту твору. Тарасова євхаристія вина/крові зі своїми побратимами врівноважена Андрієвою євхаристією хліба/тіла зі своєю коханою. Як і багато чого іншого у цій важливій шостій главі, це порівняння надає ваги Андрієвому вибору та перетворюється на важливий дискурс, що протистоїть Тарасовій ідеології.

Андрієві зусилля отримати хліб перед переходом до Дубна розширені у версії 1842 року до головної події: замість двох речень у редакції «Миргорода» цей фрагмент виростає до сторінки. Оповідач описує три Андрієві спроби (надзвичайно ритуалізоване число) у виборі правильного виду хліба. Зокрема, він відкидає козацький чорний хліб як непридатний для тонкої конституції польської пані. У своїй третій спробі він згадує про білий хліб, який був викрадений козаками з католицького монастиря. Він знаходить мішок із монастирськими хлібами під головою сплячого Остапа. Коли він забирає хліб, його напівпробуджений брат викрикує попередження про проникнення поляка в табір, на що Андрій відповідає: «Замолчи, я тебя убью!» (ПСС 2, 92). Хліб стає символічно зарядженим у цій сцені. Він починає нагадувати католицьку євхаристію й Андрієву відмову від козацьких зв’язків.

Сцена з поїданням хліба символізує причастя Андрія з жінкою. Білі шматки хліба принесено служницею на золотій тарелі. Це нагадує таїнство євхаристії у католицькій церкві, під час якого біла облатка передається на таці. Андрій стає Спасителем для польської жінки, а також священиком. Він приносить їй «святі дари», що нагадують Тарасову роль у козацькому ритуалі спільного пиття вина. Польська жінка розламує шматочки перед споживанням і підводить свої повні вдячності очі на Андрія. Впевнений у здатності «потужного слова» художника прославити козацькі подвиги та закликати християн до молитви (проведеної після Тарасової церемонії спільного пиття вина), оповідач тепер проголошує безсилля слів перед описом щасливого погляду коханої жінки: И пусть бы выразило чье-нибудь слово… но не властны выразить ни резец, ни кисть, ни высоко-могучее слово того, что видается иной раз в взорах девы… (ПСС 2, 103). Андрій звертається до польської жінки: «Царица!» і доручає свою долю в її руки. У світлі Тарасового прощального накликання російського царя вибір слів Андрієм підкреслює його відданість своїй коханій — так само як і зміщення його політичної вірності.

На додачу до відмови від своєї родини та козацького «російського» товарищества, Андрієва втеча має також релігійне значення. Його подорож для зустрічі зі своєю коханою на початку шостої глави виконує функції метафори перетворення. Після темного й вузького коридору Андрій і татарська служниця стикаються з образом католицької Мадонни, що висить над маленькою лавкою в виде алтарного престола (ПСС 2, 95). Андрієва провідниця запалює свічку від лампи поруч із католицьким образом, і це світло осяває решту підземної подорожі. Після того, як вона це зробила, прохід стає ширшим і демонструє ніші, що містять людські кістки — вочевидь, католицьких ченців. Це нагадує Андрієві Києво-Печерську лавру (засновану 1052 року), одну зі святинь православ’я, де перші київські ченці були поховані аналогічним чином. Коментар оповідача підкреслює рівність двох релігій, чому покликана служити Андрієва асоціація: Видно, и здесь также были святые люди и укрывались также от мирских бурь, горя и обольщений (ПСС 2, 95, підкреслення моє). Хоча козаки вважали розбіжності між православ’ям і католицизмом нездоланними, Андрій виявляє точки дотику, що очевидно з його блюзнірської — з погляду войовничого православ’я — асоціації. На вході до будинку польської жінки Андрій помічає польського відповідника козака, католицького лицаря — воїна, який тримає в руках молитовник.

Прохід приводить Андрія та його провідницю до дубненського католицького монастиря. Прикметно, що Андрій — єдиний, хто стукає, вимагаючи входу. Зустріч Андрія та католицького ченця, що відчиняє двері, обом їм нагадала про завзяте протистояння, яке точиться над землею: Андрий невольно остановился при виде католического монаха, возбуждавшего такое ненавистное презрение в козаках, поступавших с ними бесчеловечней, чем с жидами. Монах тоже несколько отступил назад, увидев запорожского козака, но слово, невнятно произнесенное татаркою, его успокоило (ПСС 2, 96). При вході до костелу Андрій помічає людей, які смиренно моляться: священик біля олтаря, виснажені жінки, які втомлено поклали голови на лавки, та кілька чоловіків, закляклих навколішки навпроти колон. Вони просять Господа врятувати це місто, підтримати їхній занепалий дух і дати їм силу для протистояння малодушним скаргам про скорботу на цій землі. Як чути з тону оповідача, який спостерігає за цією сценою Андрієвими очима, Андрій співчутливо ставиться до цих людей — радше як до стражденних людей, ніж до ненависних польських єретиків. Можливо, натяк на власну симпатію Гоголя до поляків, яка проявилась у дружбі, про яку я писала вище, лежить в основі Андрієвого ставлення до них.

Костел надзвичайно промовляє до Андрієвого естетичного чуття:

Як часто зазначалося, цей опис костелу нагадує гоголівські враження у римських церквах. Він може ґрунтуватися на образі базиліки Святого Петра, в якому відбувається аналогічна гра світла крізь вікна над головним олтарем. Андрій приголомшений костелом. Звуки органа посилили страх, викликаний світловим видовищем. Органна музика відрізняє католицькі церкви від православних, у яких дозволяється лише людський голос для прославлення Господа. Андрієвому зануренню в очаровательную музыку пуль и мечей приходить на зміну зачудування виразно католицькою небесной музыкой:

Прихід Андрія до Дубна супроводжується католицькими образами. Гоголь показує, що Андрій стає сприйнятливим до католицизму через своє естетичне чуття, яке, здається, було точкою дотику між Гоголем і католицьким ритуалом, який вразив його в Римі.

Якщо сприймати Андрія як образ Гоголевого відходу від православ’я, Гоголь, можливо, в якомусь сенсі виганяв власних демонів, стративши Андрія у восьмій главі. Однак у сцені вбивства Андрія не міститься осуду, навіть попри те, що технічно оповідач змістився з козацької перспективи. Хоч Тарас і кипить від мстивості, презирства та глузливості, син поводиться покорно, как ребенок (ПСС 2, 144). Гоголь суттєво змінив свій образ Андрія в порівнянні з редакцією 1835 року. У попередньому тексті, побачивши батька, Андрій ховається за своїх солдатів, як подлый трус, що усвідомлював свою душу не совсем чистою (ПСС 2, 321). У 1842 році, навпаки, Гоголь зображає Андрія в момент його смерті як уособлення скривдженої невинності: Как хлебный колос, подрезанный серпом, как молодой барашек, почуявший под сердцем смертельное железо, повис он головой и повалился на траву, не сказавши ни одного слова (ПСС 2, 144). Андрій жодного разу не поводиться як боягуз, а поводиться сміливо та шляхетно. Замість боротьби з нечистим сумлінням, як у версії 1835 року, у переробленому тексті залишається цілком у згоді з вибором, який він зробив:.. видно было, как тихо шевелились уста его, и как он произносил чье-то имя; но это не было имя отчизны, или матери, или братьев — это было имя прекрасной полячки. Тарас выстрелил (ПСС 2, 144). Андрій вмирає з гідністю, залишаючись вірним своєму товариществу з польською жінкою.

Символізм цієї сцени сильно переплетений із християнським і, зокрема, православним контекстом. Смиренне підкорення Андрія своїй долі має сильні позитивні аналогії у православній російській культурі. Знамениті перші руські святі — князі Борис і Гліб — так само зустріли свою смерть від руки лихого члена родини, свого брата. Ця сцена також перегукується з біблійною історією Авраама й Ісаака. Повне підкорення Андрія волі свого батька та його образ як лагідного ягнятка виводять його схожість із Ісааком, який був покликаний замінити офірного барана. Обидва ці аспекти також порівнюють Андрія з Христом, якого часто представляють у християнській традиції як покірного «Агнця Божого». Персонаж Тараса, з іншого боку, являє собою очевидну реінтерпретацію Авраама. У той час, як готовність Авраама вбити свого сина викликана його послухом перед Господом, який лише перевіряє Авраамову віру, Тарас вдається до реального вбивства Андрія через політичну й особисту помсту. У Тарасовій системі моралі помста посіла місце божественної санкції. Він узурпує місце Господа як того, хто дарує та забирає життя. Він наказує Андрієві: «Стой и не шевелись! Я тебя породил, я тебя и убью!» (ПСС 2, 144). Прикметно, що історія про блудного сина не входить до християнського символізму цієї сцени. Тарас жодного разу не пропонує Андрієві можливості спокутувати свій «гріх».

Прихована релігійна образність у «Тарасі Бульбі» надзвичайно складна. Вона радше проблематизує текст, ніж спрощує його до впізнаваних формул і чітких класифікацій праведного та неправедного. Образ Тараса як нечестивого Авраама іронічно резонує з його фінальним образом христоподібного, розіп’ятого мученика. Його подібне до Христа зображення та його мучеництво врівноважені у цьому творі жертовною смертю Андрія і зіставленням з Христом — Агнцем Божим. Водночас образ птахів як маленьких хрестиків на тлі нічного неба, освітленого палаючим монастирем, містить підтексти мучеництва козацьких жертв. Тарасове «таїнство» спільного пиття вина зі своїми побратимами врівноважується Андрієвим розділенням католицького хліба з польською жінкою. Врівноваження цих сцен перевершує різке протиріччя, що визначає весь світ «Тараса Бульби» — релігійну відмінність. Православне, козацьке причастя вина та католицьке, польське причастя стають символічно об’єднаними як частини того самого загальнохристиянського таїнства. Католицько-польська та православно-козацька сторони, зображені в цьому творі як непримиренні в політичному плані, стають символічно об’єднаними у цих паралельних реконструкціях найфундаментальнішого християнського ритуалу. Тому це вельми логічно, що козаки, слідуючи за Тарасом, насамкінець піднімають тост за всіх християн світу, а не лише православних віруючих. Подібним чином порівняння між підземними нішами католицького монастиря в Дубні та печерами древніх київських ченців вписуються в той самий символічний дискурс, що протидіє голоснішому, але внутрішньо більш скомпрометованому повідомленню шовіністично-релігійного націоналізму.

Центральна глава, яку Гоголь присвячує Андрієві і його світогляду, постає в ролі ідеологічного зв’язку всього твору. Вона висуває серйозні виклики Тарасовому націоналізму й націоналізму взагалі. У той час, як у всьому творі оповідач підтримує видимість відстоювання цих цінностей — так само він підважує їх потихеньку в різний спосіб, як я спробувала продемонструвати — у персонажі Андрія він утверджує свободу людини відмовитися він абсолютизму. Союз Андрія з полькою звільняє його від козацьких імперативів, що їх він вважає тісними. Андрієва любов, що переміщує його через лінію фронту, змушує його створити зв’язок, що за Тарасовим власним тлумаченням товарищества розцінюється як шляхетний союз. Андрій не просто примхливий молодик, який обрав хибну стежку. Цінності, які він уособлює, являють собою життєздатну альтернативу козацькому національно-релігійному етосу.

Фінал «Тараса Бульби»

У фіналі «Тараса Бульби» міститься найочевидніший уклін Гоголя в напрямку російського месіанства, яке набирає популярності у 1840-ті роки. Як і завершення «Мертвих душ», цей фінал також отримує чималу вагу в інтерпретаціях твору. Але навіть тут Гоголь не може обійтися без вставки певних небезпечних двозначностей, що компрометують націоналістичні цінності, артикульовані в заключній главі «Тараса Бульби». Ідеологія російського месіанізму знаходить вираження в останній Тарасовій погрозі своїм катам: Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!.. (ПСС 2, 172). Український учений Юрій Барабаш має рацію, ставлячи запитання:

«Что означает „свой“ царь, который еще только „подымается из Русской земли“? Царь московский? Так он к тому времени давно „поднялся“ и весьма крепко стоял на своей московской земле, да и в чужие уже заглядывал… Для Тараса он не мог быть „своим“: хронологические рамки повести, при всей их условности и подвижности, охватывают период от XV до первой половины XVII веков, до Переяславской рады. Что же в таком случае стоит за словами о своем царе, царе „Русской земли“? Не давняя ли мечта украинского казачества о своей государственности — прямой правонаследнице государственных традиций Киевской Руси?»[330]

Оскільки замість використання прикметника российский для опису «російської» землі, що б недвозначно означало «великоросійський», Гоголь обирає русский, що можна прочитати насправді і як «український», оскільки «Русь», від якої походить цей прикметник, була також старим позначенням для українських земель. Якщо взяти до уваги загальну ідеологію твору — об’єднання східнослов’янських православних територій у «велику» російську націю, це прочитання прикметника русский не здається найправдоподібнішим. Однак Барабаш має вагомі причини вважати згадку про піднятого з російської землі царя двозначною, а отже, безглуздою й анахронічною. Разючі невідповідності з націоналістичним духом потрапляють навіть у його грандіозний фінал.

Після Тарасового пророцтва перемоги православ’я та самодержавства, оповідач, спостерігаючи за неминучою загибеллю Тараса в полум’ї, запитує: Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу! (ПСС 2, 172). Це посилання на російську владу, як і всі русифікаційні доповнення, з’являються лише у версії 1842 року. Найпалкіші гоголівські спроби звеличення російського націоналізму, як і у фіналі «Мертвих душ», зазвичай з’являються в питальній формі (Не так ли и ты, Русь, что бойкая необгонимая тройка, несешься? (ПСС 6, 247)[331]. Хоч Гоголь підкреслено використовує знак оклику, фінал «Тараса Бульби» також зберігає питальну форму. Незважаючи на те, що явною відповіддю на запитання про перевагу російської сили є те, що вона не має рівних, це твердження, проте, містить запитання.

Протягом твору сила постійно згадувалась. Сила алкоголю долає козаків після виборів Курдюга і під час облоги Дубна, коли п’яні козаки, неначе курчата, були зв’язані поляками й кинуті у фортецю (ПСС 2, 73). На початку твору стверджується, що козаки — необыкновенное явленье русской силы (ПСС 2, 46), однак у фіналі повісті, після багатьох битв, вони відпливають геть у своїх човнах, рятуючись від польських переслідувачів. Перед цією нещасливою розв’язкою козацьких воєнних зусиль оповідач заявив, що нет силы сильнее веры (ПСС 2, 166). Але що, коли стикаються дві віри? Чи протилежні долі православних і католицьких лицарів означають безвихідь? Коли Тарас звинувачує свою старість, стаючи жертвою поляків, оповідач рішуче суперечить йому: Но не старость была виною: сила одолела силу (ПСС 2, 170). Це твердження з’являється лише за дві сторінки перед запитанням-вигуком про існування сили, що могла би конкурувати з російською. Якщо російська сила уособлена зазнаною козаками поразкою у фіналі «Тараса Бульби» і якщо нібито нездоланна Тарасова сила насправді була переможена іншою силою, де тоді залишається місце для російської сили в риторичному запитанні оповідача?

Попри те, що риторика запитання заохочує негативну відповідь (використання частки разве), дискурс сили в оповіданні передбачає ствердну відповідь: цілком імовірно, що з’явиться сила, яка переможе російську силу. Оскільки оповідач догматично стверджує, як щось само собою зрозуміле, що одна сила переможе іншу, а отже, російська сила (або будь-яка інша) не може бути постійною. У «Тарасі Бульбі» показано, що жорстокий конфлікт двох сил може принести лише тимчасові перемоги, позаяк їхня внутрішня динаміка полягає в циклічності. Гоголівське зображення кривавої польсько-української ворожнечі не показує жодної надії на послаблення або примирення, які Остапова страта й Андрієва смерть символічно зводять нанівець. Війна стає все жорстокішою, захоплюючи дедалі ширші кола.

Якщо в «Тарасі Бульбі» ідеалізуються козаки, їхня війна з поляками і їхня ідеологія войовничого націоналізму, то водночас і постійно підважуються. Крещендо шовіністичного козацького дискурсу в тексті співіснує зі стабільним потоком дисгармонійних підтекстів, що роблять цей дискурс якщо не порожнім, то принаймні підозрілим. Ці підтексти іронізують з націоналістичної ідеології та славного образу козаків. Те, що здається святою та справедливою війною, має дуже брудне походження. Тарасове розп’яття на хресті є наслідком безлічі злодіянь — таких, як підбурювання до війни та синовбивства — і водночас врівноважується християнським символізмом навколо образу Андрія. Козацьким проявам героїзму в битві за Дубно передує комічне зіткнення з дубненськими жінками й дике ставлення козаків до неозброєних людей. Було б спрощенням вважати ці негероїчні та непривабливі аспекти зображення козаків спокутуваними їхніми подальшими сміливими подвигами та мучеництвом. В останній главі, в обставинах захисту Тарасового загону всередині фортеці й захоплення Тараса, закладено підтексти радше відплати, ніж спокути. Промовляння націоналістичних гасел спростоване особистою кампанією помсти, що призводить до втрати Тарасом свого війська та синів.

Часто зазначалося, що образ золотоокої качки (гоголя) у заключній главі «Тараса Бульби», також перероблений і розширений у версії 1842 року, являє собою гоголівський підпис у тексті. Однак на додачу до цієї гічкокоподібної появи, Гоголь створює образ самого твору в описі річки, який він додає лише до тексту 1842 року: Немалая река Днестр, и много на ней заводьев, речных густых камышей, отмелей и глубокодонных мест; блестит речное зеркало, оглашенное звонким ячаньем лебедей, и гордый гоголь быстро несется по нем (ПСС 2, 172). Фредерік Ґріффіт і Стенлі Рабіновітц, намагаючись пов’язати опис річки із самим «Тарасом Бульбою», стверджують, що Гоголь вилучає іронію зі свого тексту; він «просто ковзає скляною поверхнею речей і підпорядковує козаків, порівняння і свою власну особу головним імперативам Росії та православ’я»[332]. Я б сказала, що критики самі помилково ковзають скляною поверхнею цього твору. Подібно до того, як підступні затоки, густий очерет, мілини та глибоководні місця містяться на дзеркальній поверхні Дністра, так само складнощі та численні прояви іронії «Тараса Бульби» перебувають під його оманливо-гладкою поверхнею героїчного звеличення та патріотичного пафосу.

Рецепція «Тараса Бульби»

«Тарас Бульба» був одним із найбільш послідовно хвалених і найменш суперечливих творів. Звертаючись до Жуковського у 1837 році з приводу клопотання перед царем щодо грошей, Гоголь попросив свого друга привернути царську увагу до цього твору, називаючи його одним із улюблених серед своїх читачів, разом із «Старосвітськими поміщиками» (ПСС 11, 98). На жаль, рецензії обох редакцій 1835 і 1842 років дають мало поживи з точки зору літературного аналізу. Библиотека для чтения і Северная пчела похвалили «Тараса Бульбу» у їхніх рецензіях на «Миргород». Вони виокремили його як найкраще оповідання цієї книги, подаючи довгі цитати, не вдаючись до жодної критики[333]. Пушкін коротко проанонсував цю книгу в Современнике, зазначивши, що початок «Тараса Бульби» є «гідним Вальтера Скотта». Бєлінський похвалив цей твір у праці «Про російські повісті та повісті пана Гоголя», назвавши його епопеєю про життя младенчествующего народа, під яким він, вочевидь, мав на увазі український народ. Шевирєв також похвалив повість як відзначену печатью народности, але обмежився переказом сюжету[334].

У другій хвилі рецензій увага до «Тараса Бульби» не надто посилюється. Собрание сочинений Гоголя, в якому з’явилася перероблена версія за кілька місяців до публікації «Мертвих душ», викликало потужну критичну хвилю. Рецензія на Собрание сочинений у Литературной газете оцінила новий текст повісті як значно покращений, але зосередилася на нових творах Гоголя — таких, як «Шинель»[335]. Библиотека для чтения, навпаки, не оцінила змін 1842 року, нарікаючи на те, що Гоголь узяв свою майстерно побудовану повість 1835 року та роздув її до «суто української дикості», змішавши зі «степовою травою». Ця рецензія пронизана антиукраїнською ворожістю. У ній українська поезія прирівняна до «бруду», висміяно прагнення Гоголя до глибини, а автор послідовно окреслюється як «український гуморист»[336]. Полєвой у своїй рецензії на «Мертві душі» коротко висміяв спроби Гоголя подати козаків у «Тарасі Бульбі» як шляхетних лицарів[337].

У 1846 році Современник опублікував міркування про Гоголя другорядного польського автора з України — Міхала Ґрабовського[338]. Поляк був задоволений зверненням Гоголя до російської тематики, оскільки, на його думку, багаті поклади української історії були явно не гоголівським типом матеріалу. Ґрабовський зосередився на «Тарасі Бульбі», вважаючи його слабким та недостовірним в історичному плані. Він розкритикував гоголівське зображення польської жорстокості, як, приміром, у сцені Остапової страти. Критика поляком «Тараса Бульби» на підставі недостатнього знання Гоголем української та польської історії нагадує попередню рецензію на «Вечори на хуторі» українця Царинного, котрий звинуватив Гоголя в незнанні українських звичаїв. Гоголівська проза на тему України, Польщі та Росії викликала звинувачення у браку достовірності від усіх національних сторін.

Незважаючи на брак коментарів і аналізу з боку інтелігентних читачів Гоголя, які віддавали перевагу реалістичній прозі перед епопеями, популярність «Тараса Бульби» у другій половині XIX століття була приголомшливою. Перед революцією це був найчастіше друкований із Гоголевих творів — як за кількістю видань, так і за кількістю примірників. Це свідчить про смак пересічного читача, а також про відповідність твору концепції офіційної народності, завдяки чому його публікація була частково спонсорована міністерством народної освіти[339].

Однак у плані публічної рецепції справедливо було б сказати, що Гоголь не достукався до сучасних читачів, намагаючись перетворити «Тараса Бульбу» на апофеоз російськості. Схоже, це послання залишило їх глухими. У той час, як національна проблематика аналізувалася й обговорювалась у рецепції «Мертвих душ», козацькій епопеї не вдалося пробудити подібну реакцію. Якщо «Тарас Бульба» замислювався як декларація російського патріотизму Гоголя, він виявився провальним, а Гоголя так жодного разу за це не поплескали по плечі. Як експеримент із національною прозою він продемонстрував Гоголеві, що його російська аудиторія не була налаштована прийняти російський націоналізм, який випливав із українських сюжетів. Щоб дати націоналістичний імпульс росіянам, йому годилося звернутися до російських тем, або ж ніхто цього не помітить.

Мовчазна рецепція ідеї «Тараса Бульби» про великий русский народ продемонструвала відчутний провал цієї уявної спільноти та була підхоплена російськими націоналістами у другій половині XIX століття (це збіглося з періодом найбільшої популярності твору). 1842 року російська нація потребувала уваги до себе і не була податлива до ідеї змішання з «племенами» своїх внутрішніх колоній, попри їхню належність до слов’янства та православ’я. Хоча Гоголь знайшов епігонів та продовжувачів, які проводять свій родовід від його інших творів, тем і модальностей, «Тарас Бульба» не став таким еволюційним прародителем у російській літературі. Письменники на кшталт Достоєвського могли вийти з «Шинелі» Гоголя, але ніхто не вийшов із його «Тараса Бульби». Однак цей твір виявився важливим для українських письменників, починаючи від Пантелеймона Куліша. В епілозі до свого історичного роману «Чорна рада» (1847), написаного великою мірою як відповідь на «Тараса Бульбу», Куліш стверджує, що Гоголь і його козацька епопея спонукали українців до вивчення свого минулого і прагнення до національного самопізнання. На думку Куліша, Гоголь утверджує українську національність, хоч і роблячи її сумісною з ширшим імперським контекстом і зі справою братнього російського націоналізму[340].

Хоч Бєлінський рецензував і «Миргород», і Собрание сочинений, поза звичною похвалою, він не запропонував на тему «Тараса Бульби» щось більше. Особиста ідентичність Гоголя як українця й українськість теми помітно позначились на рецензіях Бєлінського на інших українських письменників і його загальному погляді на українську літературу. Оскільки російсько-українські взаємини лежать в основі русифікованого 1842 року «Тараса Бульби», це здається доречним місцем для дискусії про привласнення Бєлінським Гоголя за його трактування цієї теми.

Контакт Бєлінського з гегельянством, яке він був схильний спрощувати, спонукав його на початку 1840-х років до твердження про аксіоматичну неможливість української літератури. Його теорія національності, інспірована Гегелем, про яку писала Андреа Резерфорд, наголошувала на ідеї державності та вимагала від справжньої нації відмови від ери «племінного» егоїзму й орієнтації на наднаціональну цивілізацію[341]. Революція Пєтра Першого здійснила цю трансформацію в російській культурі, пов’язавши її з європейською цивілізацією. На думку Бєлінського, Україна могла ввійти до європейської цивілізації лише «верхи на російських фалдах», як це формулює Резерфорд, тобто за умови повного поглинання Росією. У своїх неймовірно агресивних нападках на українську літературу на початку 1840-х років Бєлінський використав як аргумент брак української державності для заперечення можливості розвитку її національної культури. Це призвело до воістину парадоксальної ситуації, в якій культурні прояви зародженої національної культури нібито за рецензією Бєлінського — написані українською мовою, пов'язані з українським життям і явно у зв’язку з тим, що можна окреслити як «цивілізацію», як у випадку Шевченка — служили для Бєлінського запереченням самого існування такої культури. Отже, він стверджував неможливість української національної культури, навіть коли вона була в нього просто перед носом. Аксіома перемогла практику. У своїх «Статтях про народну поезію» (Статьи о народной поэзии) Бєлінський уперто доводив свою ідею необхідної залежності України від російського посередництва в її прагненні універсальної значущості. Помітно роздратований свідченнями, які виходили з України і підважували його парадигму, Бєлінський вдається до тону заборони:

Як живий доказ цієї очевидної «істини» Бєлінський висуває Гоголя: …в его поэзии много чисто малороссийских элементов, каких нет и быть не может в русской; но кто же назовет его малороссийским поэтом? Равным образом, не прихоть и не случайность заставили его писать по-русски, не по-малороссийски, но глубоко разумная внутренняя причина… Перекласти художню велич Гоголя українською мовою означало б зробити її «простонародною». Бєлінський відзначає, що українська з’являється в «Тарасі Бульбі» лише в діалогах: решту виконано у вигляді літературної мови (російської), що українська, будучи провінційною та грубою, нею никогда не может быть. Бєлінський перетворює Гоголя не лише на прапороносця реалізму та вестернізованої форми націоналізму, а й також культурної вищості Росії над Україною. Гоголь уособлює для Бєлінського правильний шлях для народженого в Україні автора, що насправді означає бути російським письменником, котрий може принагідно побавитися в українські сюжети. Таке привласнення Гоголя для ширшої політичної потреби утвердження статусу України як імперського володіння Росії поєднує Бєлінського з його супротивником Константіном Аксаковим, який відводить Гоголеві ту саму роль у своїй брошурі про «Мертві душі». Підтримка імперіалістичної ідеології за допомогою звернення до Гоголя продовжується до сьогоднішнього дня. Видатний гоголезнавець В. А. Воропаєв, приміром, вдаючись до постсовєтської та постімперської ностальгії, нещодавно розглядав «Тараса Бульбу» як свідчення Гоголевої віри в цілісність Російської імперії, об’єднаної православною вірою. Воропаєв заходить настільки далеко, що таврує прихильників української незалежності як отщепенцев, гоголівських Андріїв[342].

У своїй рецензії на український альманах і оперу Бєлінський ставить низку суперечливих запитань: чи існує щось таке, як українська мова, і чи повинні українці писати нею? На обидва запитання він дає негативну відповідь. Після русифікації вищих верств України вцілілі рештки української мови доступні лише для нижчих класів, які не здатні зрозуміти витончене мистецтво. Освічені читачі-русофони являють собою більш бажану та розуміючу публіку. Приклад Гоголя знову стає у пригоді Бєлінському. Піднесення теми селянського життя до художніх висот вимагає великого таланту, на кшталт Гоголя,

Приклад Гоголя доводить Бєлінському, яких зусиль слід докласти великому митцю, щоб відійти від України, і водночас демонструє, що цього ніколи не станеться. Проте навіть Гоголь усвідомлював, що єдиний шлях до універсальних людських цінностей веде через Росію.

Українська проза Гоголя означала для Бєлінського певну закриту главу російської літератури. Тема України в російській літературі досягла в Гоголя свого найвищого вияву, а також була вичерпана. У рецензії на збірку повістей, що з’явилася 1841 року в проукраїнському журналі Маяк, Бєлінський висміює авторів за їхнє використання сюжетів, які «належали» Гоголеві й уже були відомими з «Вечорів на хуторі». Тому не було потреби в читанні цих новіших творів: Охота же этим господам браться за изображение идиллического быта сельской Малороссии после «Сорочинской ярмарки», «Утопленницы» и «Ночи перед Рождеством»! Охота им сталкиваться с Гоголем!.. Прочь эту вздорную книжонку! (ССБел 5, 489). Рухаймося далі.

Схожий настрій з’являється в рецензії Бєлінського на Собрание сочинений Гоголя. Бєлінський оцінює «Тараса Бульбу» як твір, що є вершиною і завершенням теми України: Он исчерпал в ней всю жизнь исторической Малороссии и в дивном, художественном создании навсегда запечатлел ее духовный образ: так ваятель уловляет в мраморе черты человека и дает им бессмертную жизнь… (ССБел 5, 382). Знаходячи в гоголівській прозі бачення української історії, в якій можна існувати, Бєлінський поспішає зупинити процес репрезентації та паралізує образ України. Згадки про втому, герметичність і мармурові скульптури — все це підкреслює його бажання встановити гоголівський образ України як фіксований, стабільний і авторитетний дискурс про Україну, допустимий у російській культурі.

Бєлінський явно сприймав це саме так. Це проходило через його рецензію на «Історію Малоросії» Миколи Маркевича (1842), що наважився стверджувати про політичну та культурну окремішність української історії від Росії та зверхність українців над великоросами. Бєлінський коригує помилковий погляд Маркевича на українську історію, яку критик прочитує крізь призму історичної прози Гоголя. У рецензії показано перекручене використання «Тараса Бульби», хоча ні повість, ні її автор не згадані, аби переказати сюжет української історії таким чином, щоб спаплюжити саму тему.

Бєлінський торкається всіх ключових лейтмотивів гоголівського потрактування української історії. Він заперечує, що козаки колись могли створити республіку або державу у зв’язку з геополітичним становищем України (відсутність природних кордонів і ворожі сусіди). Козаки знали тільки дві розваги — резню и горилку, а держава була пародией на республику, якщо взагалі була. Щоправда, вони були хоробрими вояками, котрі цінували товарищество і лыцарство (обидва терміни, кальковані з української, бачимо в «Тарасі Бульбі»). Але козаки ходили на війну, пише Бєлінський, від нудьги або щоб забезпечити своїм синам військовий вишкіл. У цій рецензії сюжет «Тараса Бульби» розквітає в нас на очах: С кем же воевать? С турками мир, с татарами мир. Ничего: басурманов никогда не грех бить и не грех нарушение мирных договоров и клятв с ними. И вот пылают берега Анатолии, дымятся села крымских татар; поход кончен, половина товарищей перетонула, перерезана, зато другая добралась до Сечи с богатою добычею (див. «Тарас Бульба, ПСС 2, 148—149). Попри їхню хоробрість, козаки здаються Бєлінському бандитами та п’яними ідіотами, котрі п’ють і гуляють себе на славу… широко разметываясь казацкою душою… Вот вам и политика. Він стверджує, що поляки якоюсь мірою справедливо зневажали нецивілізованих українців. Він вважає «панегіричний» тон Маркевича недоречним, приділяючи Україні коротку й випадкову роль у загальній історії, а українцям — статус полудикого общества.

Ось урок Бєлінського Маркевичу про правильну позицію в написанні історії України. У написанні власної версії цієї історії Бєлінський спирається на гоголівські формулювання та мотиви, злостиво інтерпретуючи їх. Гоголівські козаки з редакції 1842 року особливо пасували концепції української історії Бєлінського, оскільки вони витрачали свою енергію на розгул, а не на українські націоналістичні прагнення, поки не потрапили у братні обійми своїх російських братів.

Мертві, живі й відроджені нації: «Рим»

У березні 1842 року, в той час, як «Мертві душі» оцінювалися цензором, а Гоголь додавав останні штрихи до свого переробленого «Тараса Бульби», слов’янофільський журнал Московит опублікував фрагмент роману Гоголя про італійського князя під назвою «Рим». Князь відвідує Париж, який розчаровує його, і повертається до Рима зміненою людиною, з новим розумінням Італії та римлян. Фрагмент протиставляє Париж як утілення духу XIX століття та французької нації італійській культурі, яка може здатися відсталою та вмираючою, але насправді наділена життєвою силою й історичною спадщиною, що надають їй нового життя. Сперечаючись із критикою Бєлінського образу Парижа в цьому фрагменті, Гоголь заперечував у листі до Шевирєва, що в його герої відображено його особисті симпатії: Я принадлежу к живущей и современной нации, а он к отжившей. Идея романа вовсе была не дурна. Она состояла в том, чтобы показать значение нации отжившей, и отжившей прекрасно, относительно живущих наций (ПСС 12, 211). Гоголь досліджує в «Римі», що може статися з «мертвою», але колись історичною нацією, накреслюючи альтернативу до сценарію, який він передбачив для України у «Тарасі Бульбі» в редакції 1842 року. У «Тарасі Бульбі» історична українська нація зливається з іншою нацією у формі потужнішої, синтетичної, сучасної нації. У «Римі» історична, хоч тепер і постаріла італійська нація відроджується незалежно — від свого власного коріння та сама собою.

Париж і французька нація, як її зображено в «Римі», нагадує гоголівський образ Санкт-Петербурга та його суспільства. Римляни, навпаки, нагадують гоголівських українців. Порівняння є не цілковито алегоричним, але воно присутнє, показуючи, як Гоголь бавиться з елементами своїх міркувань про національність, до яких, що цікаво, залучено Росію та Україну. Роберт Маґуайр провів паралель між італійцями в «Римі» та росіянами[343]. Однак, якщо підходити буквально, це могло би створити аномалію: зрештою, Гоголь ніколи не писав про російську націю і явно заперечив сам у листі, цитованому мною вище, що ідентифікує себе як належного до живущей и современной нации, під якою 1843 року він міг мати на увазі лише Росію. Гоголівські римляни є «постарілою» нацією лише на порозі відродження, а не сучасною. Однак Маґуайр правий настільки, наскільки текст містить послання, що стосуються російської нації. Італійська нація в «Римі» начебто спонукає до переоцінки російського простого народу та його націєпороджуючого потенціалу — цю ідею цінували слов’янофіли. Проте італійська нація в тексті не відповідає гоголівському образові російської нації, а навпаки, нагадує гоголівських українців. Інакше кажучи, Гоголь уявляє ідеальний російський народ відповідно до українських моделей. Він вдається до випробування стратегії, яку застосує у «Тарасі Бульбі», тобто прищепить російській нації якості, що їх він цінував в українцях. Змішання можливих аналогій опирається тонким алегоріям. Та все ж опозиція між Росією як Францією та Україною як Італією посідає найважливіше місце в тексті.

Париж постає як близнюк Петербурга в гоголівській прозі. При в’їзді до цього міста римський князь шокований рухом і блискучим світлом, людськими юрбами та справжнім хаосом, глухим шумом міста і волшебным освещением газа (ПСС 3, 223) — всім, що нагадує враження коваля Вакули від Петербурга та знамениті образи Невського проспекту з однойменної повісті. Сучасний центр міста матеріалізується за допомогою очуднюючого гоголівського гротеску, так само, як і у випадку з Петербургом. Незабаром князь доходить висновку, що весь цей шум і шарпанина — порожні та безплідні. Фальшиво перебільшена політична активність, як у повідомленнях газет, базується на звичайній ілюзії реальності, так само, як і бюрократична система в гоголівських повістях, здавалося, працювала тільки в чорнилі й на папері. Ниций розрахунок, культ моди та розкоші, брак щирої людської близькості — всі ці відмінні риси паризького суспільства в «Римі» могли бути запозичені з «Невського проспекту». Хоч і спочатку засліплений, князь втомлюється від перезбудження та знаходить мало гідного поваги в місті, образ якого він плекав, неначе Мекку. Це перегукується з власним паломництвом Гоголя до Санкт-Петербурга та його розчаруванням у великих сподіваннях.

Незважаючи на розчарування в цьому сенсі, перебування князя в Парижі справило несподіваний вплив на нього — кращим розумінням своєї рідної землі та пробудженням власної національної ідентичності як італійця. Це досить точно відображає роль, яку відіграв досвід Гоголя в Санкт-Петербурзі в розворушенні його українського націоналізму. Рим, який видався князеві в Парижі темным, заплеснелым углом Европы, тепер виявляє свої нові принади (ПСС 3, 226—227). Тепер він здатен побачити його новими очима, що стало можливим завдяки погляду з-за кордону. Шлях князя до національного утвердження римського народу провадить через занурення в горду історію його країни, так само, як історичні дослідження на українську тематику допомогли розворушити український націоналізм Гоголя. Князь знаходить невичерпні ресурси динамізму в римській історії, в італійському розмаїтті мов, форм правління, військових подвигах, художніх здобутках та виявах релігійного завзяття. Однак на сьогоднішній день, міркує князь, Італія не розкриває цієї величі, будучи позбавленою значенья политического, а с ним и влиянья на мир (ПСС 3, 241). Це твердження явно не дозволяє провести аналогію між російським та італійським народом, оскільки надзвичайна політична значущість Росії становила, можливо, найуживаніший доказ її величі. Україна пропонує набагато кращу аналогію з італійським народом і занепадом його політичного існування. Оповідач описує Італію вбраною в нищенское вретище, на якому висять куски ее померкнувшей царственной одежды. Це нагадує образ України з «Миргорода» — сучасну ветхість із печальними залишками колишньої козацької слави.

В цей момент князь ставить вирішальне запитання: чи може Італія відродитись? Його величественная мысль підказала йому, що не умерла Италия, її дух вічний (ПСС 3, 242). Він згадує про її роль у християнізації Європи, у зародженні всемирной торговли, хитрой политики и сложности гражданских пружин, вознесшейся потом всем блеском ума (ПСС 3, 242). Це інкапсулює головну гоголівську концепцію української історії: Київську Русь як центр християнізації, поширення київської торгівлі, козацьку «хитру» політику та розквіт українського просвітництва у вигляді Київської академії — першого університету на східнослов’янських православних землях. Римський народ, на думку князя, містить вічне насіння життя, не зіпсоване сучасною освітою; він, шляхетний і гордий, віддається надмірностям та імпульсивності й наповнений природною веселістю. Як я вже показала в багатьох місцях, це були для Гоголя питомо українські атрибути. Російський народ, навпаки, характеризується, на думку Гоголя, сонною ледачістю, сліпим підкоренням владі та браком почуття гумору. Саме в цьому й весь сенс. Російські читачі Московита були більшою мірою схильні бачити в могутніх італійцях аналогію з росіянами і покладали свої надії на національне відродження — після невдач, спричинених Пєтром Першим, у потенціалі, вміщеному у простому російському народі — справжньому хранителі національного духу. Однак вкладене Гоголем у свої слова і, вочевидь, проігнороване його читачами, полягає в тому, що, уявляючи існування цього національного російського ядра, Гоголь застосував свої найзаповітніші ідеї про український народ і вільно використав їх у своїх національних фантазіях. І в «Тарасі Бульбі», і в «Римі» Гоголь переодягає своїх українців у росіян. Це мало глибокі підривні підтексти. Хоча Гоголь і заводить незалежну Україну у глухий кут історії в «Тарасі Бульбі» версії 1842 року, він, схоже, майже одночасно відроджує її в «Римі». Текст, створений для посилення російського націоналізму, водночас розмірковує про відродження нації, яка дуже сильно нагадує українську.