Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Звинувачення критиків у тому, що Гоголю бракує достатньо знань для писання про Росію зрештою зійшли нанівець. Гоголь зізнався: для того, щоби бути російським письменником, недостатньо просто записувати російською мовою плоди своєї пустопорожньої фантазії: слід свідомо вивчати свою батьківщину. Після «Мертвих душ» він якраз і здійснив такий проект самоосвіти, продовжуючи його до самої смерті. За своїм грандіозним масштабом цей проект перевершив навіть історичні дослідження Гоголя. У його блокнотах вміщено записи 1841—1850 років з таких тем, як: російські подорожні нотатки: слова і фрази, часто пов’язані з конкретною провінцією; фрагменти селянських діалогів; ціни на різноманітні товари; імена та класифікації птахів, рослин, риби, комах і коней; записи про сільськогосподарський календар; обов’язки адміністративних служб; і — як це типово для Гоголя! — описи хабарницького етикету, сформованого урядовим чиновництвом (ПСС 7, 317—391; ПСС 9, 539—576). На додачу до «Записок», Гоголь зібрав матеріали, які редактори ПСС згрупували у «Записки з етнографії», «Записки про сільське господарство та селянський побут» і «Матеріали для словника російської мови» (ПСС 9, 415—486). Гоголь також зібрав бібліографію про філологію, історію та географію Росії, базовану на каталозі бібліотеки Смірдіна (ПСС 9, 491—492). Однак найдовший зі збережених конспектів, який колись був зроблений Гоголем, базується на п’ятитомному виданні П. С. Палласа «Подорожі різними провінціями Російської держави» (Путешествие по разным провинциям Российского государства в 1768—1773 гг.); цей конспект за обсягом приблизно дорівнює його «Мертвим душам» (ПСС 9, 277—414).

Пишучи до своїх друзів у ці останні роки? Гоголь часто просив їх купувати книжки про Росію і наполягав, щоб вони стали помічниками в його дослідженнях. Такий епістолярний курс про Росію нагадує попередній прискорений курс про Україну, хоч і набагато коротший: його здійснювали його мати й тітка під час написання «Вечорів на хуторі». Це також нагадує заклик Гоголя до своїх читачів у передмові до другого видання «Мертвих душ» висилати йому інформацію про країну. Тепер Гоголь закликав у помічниці своїх сестер, навіть попри те, що вони жили в Україні, а його темою була Росія. Він просив їх про всілякі подробиці стосовно життя маєтків та їхніх селян. Він подавав це завдання як їхній «святий» обов’язок, ухилення від якого буде вважатися «гріхом» (ПСС 12, 311—315, 548—551). Коли чоловіка Алєксандри Смірнової було призначено губернатором до Калуги, вона стала ще одним потенційним джерелом інформації і також отримала докладні запитання й інструкції від Гоголя (PSS 12, 528—529; PSS 13, 31—36). Її чоловік був завербований до закупівлі книжок, у яких слышна сколько-нибудь Русь, хотя бы даже в зловонном виде (ПСС 13, 211). Юрія Самаріна, котрий у той час працював у департаменті у справах неросійської Лівонії, Гоголь просив присилати йому «реєстри, записки з засідання Сенату та списки рішень, які стосуються лівонських селян»[344].

Гоголеві була потрібна ця вещественная и духовная статистика Руси, як він її називав, для написання наступних томів «Мертвих душ» (ПСС 13, 52). Оскільки чимало людей вважали образ Росії в першому томі роману неправдивим, ця «статистика» покликана була допомогти Гоголю у творенні «правдивішого» образу. Хоча гоголівські невіглаські, імпресіоністичні погляди на Росію надали лише запис її недоліків, серйозне дослідження мало забезпечити йому (або він на це сподівався) позитивний матеріал. Хоча чимало російських інтелектуалів того часу скаржилися на своє незнання країни поза межами столиці, наполегливі пошуки Гоголем цього знання здавалися додатково мотивованими його незахищеністю як українця і в певному сенсі нагадували дослідження чужої країни. Як це властиво для дисфункціональних стосунків із Росією, попри його патріотичні зусилля в її дослідженні, до 1848 року він відмовлявся приїздити туди, ігноруючи заохочення своїх друзів — зокрема Плєтньова, Шевирєва і родини Аксакових[345]. Хоч він і проповідував у «Вибраних місцях» потребу в безпосередньому ознайомленні з Росією, місячний візит Гоголя до Смірнової та її чоловіка в Калузі в 1849 році залишився його єдиними відвідинами нестоличної Росії.

Листи Гоголя з цього періоду показують, що мета дослідження Росії була тісно переплетена з його моральною перебудовою. Він задумав свою внутрішню реконструкцію як підготовку до завершення «Мертвих душ», які стали для нього твором, що мав окреслити його. Гоголь прийшов до переконання, що його колишні, надміру негативні описи Росії випливають з його власної духовної та моральної недосконалості. Цей дивний зв’язок між національністю та моральністю відбивається у його захисних листах 1844 року до Смірнової, цитованих мною у вступі до книги, де Гоголь описує свою українсько-російську ідентичність. Тривожні проблеми цієї подвійної ідентичності, його соціальної ролі як автора та його знання Росії сформували в письменника один болісний комплекс. Він вимагав від друзів докладних вражень про себе, особливо їхніх дорікань. Він стверджував, що потребує їх для творення своєї душі, що, на відміну від їхніх душ, усе ще перебувала «в стані формування» (ПСС 12, 266—269). Він зізнався, що коли покинув Росію після публікації «Мертвих душ», то усвідомив, що без удосконалення своєї душі його талант буде безсилим творити заради «добра й користі» своїх співгромадян. Тому він зробив завдання художнього творення завданням самотворення (ПСС 12, 290, 434). Художнє творення, своєю чергою, було для нього формою соціальної корисності, що визначала його моральні цінності й виправдовувала його світське існування на цій землі. Особливо національне творення, на його думку, було найбільш корисним у соціальному плані. У листі до Матвєя Константіновського від 1848 року Гоголь явно пов’язав національну літературу із соціальною корисністю. Він стверджував, що література була спроможна підвищити обізнаність людей у тому, що становить істинно російський дух, і сама могла б відвадити чиновників від багатьох злодіянь (ПСС 14, 40). Продовженням «Мертвих душ» Гоголь прагнув виконати патріотичну службу, аналогічну до тієї, що її виконували чиновники, котрі перебували на державній службі (ПСС 13, 33—34). Наступна цитата з Гоголевого дещо безладного, але серйозного листа до Константіновського демонструє взаємопов’язаність усіх цих проблем в одному тісному вузлі споріднених питань:

Для завершення «Мертвих душ» у формі, що б розкрила внутрішню цінність Росії, Гоголю потрібно було пробудити любов до неї в собі самому. Він визначав відсутність такої любові як симптом своїх моральних недоліків. Коли він довідається про Росію більше, як йому здавалося, тоді він зможе полюбити її. Тільки тоді він зміг би виконати свою роль священної посудини, за допомогою якої сутність Росії постане перед світом. Наскільки вирішальною була ця любов для Гоголя у творенні достатньо позитивного продовження «Мертвих душ», видно з молитви, яку він занотував у своїй записній книжці: Боже, дай полюбить еще больше людей. Дай собрать в памяти своей всё лучшее в них, припомнить ближе всех ближних и, вдохновившись силой любви, быть в силах изобразить. О, пусть же сама любовь будет мне вдохновеньем (ПСС 7, 381).

Гоголь готував своє повернення до Росії у 1848 році як надзвичайно символічну подорож. Він вважав, що «гріх» його попередньої прози буде спокутувано «Вибраними місцями з листування з друзями», публікація яких мала закласти основу для його повернення[346]. Спеціальний маршрут мав завершити його пошуки «національного очищення». Гоголь планував заробити право возвратиться в Россию, як він писав своїй матері, шляхом очищення своєї душі у Святій Землі, яка, нарешті, зробить його готовим почати службу истинную отечеству (ПСС 13, 193). Його національна спокута планувалася публічно шляхом видання «Вибраних місць» і приватно — спокутуванням гріхів перед Гробом Господнім. На жаль, символічному поверненню Гоголя в ролі національного Месії відбутися не судилось. «Вибрані місця» не зуміли викликати загальної ейфорії, а Гоголь так і не став у Святій Землі кращою людиною, як він сам зізнавався (ПСС 14, 167).

Переповнений внутрішніми стражданнями, Гоголь перебував на грані смерті (або принаймні так стверджував) кілька разів. Глибоко незадоволений своєю роботою, він, як відомо, спалив рукописи двох редакцій другого тому «Мертвих душ» (у червні 1845 і лютому 1852 років, незадовго до смерті). Заведено вважати, що напади ментальної або психосоматичної хвороби Гоголя спонукали його до цих та інших радикальних кроків (ПСС 7, 400). Однак у той час, як хвороба могла знищити Гоголеве писання, так само видається ймовірним і те, що писання зробило його хворим, оскільки він усвідомив, що поставив перед собою неможливі цілі. Хоч яке було щире його бажання подарувати Росії націоналістичний підйом, любов, потрібна для цього, так ніколи й не матеріалізувалась. Незважаючи на те, що як громадянин він плекав ідею російського націоналізму, як художник він виявився нездатним донести це послання. У листі до поета Ніколая Язикова 1844 року Гоголь скаржився, що робота над «Мертвими душами» просувається не так, як би йому хотілось, оскільки йому бракує водночас і необхідного знання, і внутрішнього розвитку, що лише вони могли просунути його твір уперед, він писав: никак не в силах я писать мимо меня самого (ПСС 12, 332). Однак писання мимо самого себя визначало гоголівську роботу над продовженням і зрештою, вочевидь, і спонукало до його знищення. У 1849 році він написав своєму другові Данилевському про свою неспроможність працювати: в душе грусть: будущее страшно; всё неверно (ПСС 14, 104). Гоголівське ниюче відчуття фальшу після зіткнення за кілька днів до смерті зі своїм головним опусом могло бути причиною його загибелі в полум’ї.

Вилучене продовження «Мертвих душ»: смерть сатири

Незважаючи на два акти спалювання, фрагменти другого тому «Мертвих душ» уціліли. Хоча ці залишки не дають змоги реконструювати цілий роман, вони, проте, вказують на напрями гоголівської творчості, як і записки та відкинуті чернетки іншої прози. Збережені фрагменти включають перші чотири глави другої редакції та фінальну главу першої редакції. Зникла середина роману, але свідчення присутніх на гоголівських читаннях, особливо брата Смірнової, Льва Арнольді, та Шевирєва, які переказали зміст глав, які Гоголь прочитав їм у князя Оболєнського, дають певне уявлення про головні сюжетні ходи цієї глави. Всі ці матеріали демонструють, що Гоголь щиро прагнув запропонувати позитивне бачення Росії, засновуючи його на сучасних реаліях. Але оскільки він вважав ці реалії далекими від ідеалу, це змусило його спіткнутись. Замість сатири, яка забезпечила метод спрямування таких недоліків у його ранній творчості, Гоголь прагнув запропонувати конструктивні розв’язання та позитивні приклади. Історію роботи Гоголя над другим томом «Мертвих душ» можна підсумувати як боротьбу зі своїм власним талантом і схильністю до сатири, яку він бичував у «Вибраних місцях» як соціально шкідливу літературну модальність. Однак у випадку Гоголя писати несатирично про сучасність дорівнювало писати мимо самого себя.

Судячи із уцілілих фрагментів, Гоголь хотів об’єднати дві несумісні мети: уникнути критики Росії та запропонувати способи її покращення. Він вважав, що до золотої доби Росії справа ще не дійшла і вона лежить у межах досяжного — щось на кшталт майбутнього комуністичного ідеалу в совєтські часи. Повідомлялося, що колись велич російського духу, наразі приспану, буде повністю активовано і визнано цілим російським народом. Оформлюючи в такий спосіб цю проблему. Гоголь просто попросив своїх співвітчизників радше перетворитися на більших росіян, ніж стати іншими.

Ключем до цієї трансформації Гоголь вважав перебудову та зміцнення поміщицької економіки. Посилюючи послання попереднього тому «Мертвих душ», другий том уникає Санкт-Петербурга та його бюрократії, показуючи нестоличну й народну Росію. Ранні твори Гоголя показували Санкт-Петербург, адміністративний центр Росії, як Мекку для тих, хто шукав соціального просування — таких, як Попріщін, або як експортера розбещених модників і шахраїв на кшталт Хлєстакова. У другому томі «Мертвих душ» Санкт-Петербург постає не як місце, до якого стікаються російські дворяни, а місце, яке вони покидають заради очолення істинно-російського і по-справжньому корисного життя в їхніх маєтках: обробляти землю й наглядати за моральним удосконаленням селянина. Тєнтєтніков, один із нових гоголівських позитивних персонажів, здійснив такий вихід із лихого міста, відкинувши мертвые бумаги заради земного раю землі своїх предків (ПСС 7, 19). Дворянин виконує свій громадянський обов’язок, наглядаючи за своїм маєтком, а не ганяється за рангами на принизливій і безглуздій державній службі.

На думку Гоголя, взаємини між поміщиком і його селянами служили основою соціальної структури Росії, оскільки поміщик пов’язує селянські маси з вищою державною владою. Господарча життєспроможність поміщика, своєю чергою, мала суттєве значення для виконання ним цього важливого завдання. У той час, як релігія задає тон у «Вибраних місцях», економіка панує у продовженні «Мертвих душ». У романі оформлюється тема матеріальних благ не просто як проблема того, як накопичити багатство, а як поєднати його з моральним благом і державною службою. Костанжоґло, один із персонажів цього тому з дивним ім’ям, постає як ідеальний поміщик у цьому плані. Він отримує солідний річний дохід зі свого маєтку, оскільки дбає про землю, забезпечує багатство для своїх працьовитих селян і будує церкви у своєму селі на славу Господа. У його промовах про управління маєтком сільське життя зображено як воістину шляхетне та потенційно прибуткове. Коли Чічіков діловито запитує Костанжоґло, як стати багатим, Костанжоґло відповідає, що заможність досягається лише важкою працею, і висміює схеми швидкого збагачення (ПСС 7, 72). Він дарує Чічікову благу вість про потребу в копіткій праці та відмову від інтриг. Таким відвертим моралізаторством, яке було немислиме в першому томі «Мертвих душ», рясніє другий том. У другому сатира відходить — натомість з’являється повчання. Тепер Гоголь вважає сатиру прокляттям і в одному листі навіть намагається заднім числом вилучити її з першого тому, позбавляючи його сатиричного аспекту (ПСС 12, 144)[347].

Гоголь протиставляє Костанжоґло двох інших поміщиків. Один із них — Хлобуєв, котрий є ілюстрацією модного, марнотратного способу життя і повного нехтування обов’язків поміщика. Костанжоґло зацікавлює Чічікова у зруйнованому маєтку Хлобуєва, що його той змушений продати для покриття величезного боргу. Другим контрастним персонажем до Костанжоґло є Кошкарьов, який у помилковій спробі інноваційного управління запроваджує низку інституцій, комітетів і контор. Замість налагодження нормальної роботи маєтку це, сказати б, «петербурзьке рішення» закінчується створенням паралізуючого бюрократичного лабіринту. Костанжоґло знущається з кошкарьовської школи для селян, стверджуючи, що все, що потрібно для просвітлення селянина, — це зробити его прежде богатым да хорошим хозяином, а там он сам выучится (ПСС 7, 68).

Міцне господарство є першою умовою поступу. Хоч і будучи обвинуваченим у політичному реакціонерстві Бєлінським та рештою критиків, Гоголь наприкінці свого життя був глибоко стурбований прогресом Росії. Прогрес мав довести внутрішні можливості Росії та проявити її національну велич у другому томі «Мертвих душ». Виходячи з консервативних позицій, Гоголь вважав, що його можна досягти в рамках існуючої соціальної та економічної системи, з допомогою релігійного, морального переродження, яке він проповідував у «Вибраних місцях». Оповідач другого тому «Мертвих душ» виявляє в російській нації нестримне прагнення до прогресу:

У цьому романі Гоголь сам намагається використати мову російської душі для проголошення цього магічного заклику до прогресу. Фінальний з числа збережених фрагментів твору показує, що матеріальне поліпшення життя Гоголь зробив наріжним каменем будь-якого руху вперед. Він розробляє схожі ідеї в розлогій нотатці у своїй «Записній книжці 1846—56», як проголошено в першому її рядку, про «Розгляд процесу просвіти Росії» (Рассмотрение хода просвещения России). Гоголь стверджує, що його перша хвиля зробила росіян неспроможними до практичного життя і привчила їх до побудови повітряних замків. Він додає: Множество комиссий, комите<тов> увеличило сложность, упавшую тяжелым бременем. Посреди всего этого всякое чувство экономии потерял<ось>. Трата денег страшная (ПСС 7, 390). Можливо, через тривале перебування в буржуазній Європі гоголівські рецепти для подолання гнітючої відсталості Росії ґрунтувалися на процвітанні, що, своєю чергою, мало призвести до гідності та соціального добробуту.

Отже, у відповідь на критику щодо сатиричного трактування російських хвороб у першому томі Гоголь пропонує тепер позитивну ідеологію. Для тих, хто вважав, що автор бездушно-глузливий, тепер він демонструє патріотичну стурбованість. Він також враховує скарги про його зображення Росії як надзвичайно відразливе. Більше немає забруднених ставків, як у Манілова, або ветхих руїн, як в обійсті Плюшкіна: будинки дворян тепер чисті, свіжопофарбовані, приємні й оточені прекрасною природою. Гоголь відкриває свій другий том у манері Рудого Панька, повторюючи звинувачення своїх читачів:

Підготувавши читача другого тому до зустрічі — через авторський невиліковний стан незадоволення — з тією самою старою похмурістю, оповідач пропонує приємну несподіванку:

Ось вам нарешті прекрасний, грандіозний образ російської природи подано багатою, складною мовою ранніх гоголівських описів Дніпра або української ночі. Зникли гнітючі пейзажі — чушь и дичь або обгорелые стволы дерев (ПСС 6, 21).

Проте цьому ефектному художньому прояву не чужі певні властиві Гоголеві штрихи, акуратно приховані за всім цим словесним надлишком. З одного боку, Росія матеріалізується у цьому фрагменті в образі фортеці, насамперед закритої від зовнішнього світу, немов гігантська в’язниця. На відміну від нестримної української річки Псьол у «Вечорах на хуторі», яка щороку свавільно змінює своє русло, ця російська річка верная своим берегам у супроводі мостів і дамб. Це нагадує гоголівську відмінність у «Роздумах Мазепи» між вільним українським народом і підневільними росіянами, вбраними в гамівну сорочку репресивного царського режиму. Це також явно кавказька периферія Росії, що надихала Гоголя, місцевість, яку він звеличував у тексті «Кілька слів про Пушкіна», протиставляючи її нудній рівнинності самої Росії. Згадка про ліс, який каким-то чудом вцілів від сокири російської колоніальної політики підпорядкування Кавказу за допомогою вирубки лісів (Толстой пише про це в «Хаджі-Мураді»).

Ба більше, коли погляд художника покидає гірську периферію та фокусується на безкінечних російських рівнинах, драматизм помітно послаблюється: Без конца, без пределов открывались пространства: за лугами, усеянными рощами и водяными мельницами, в несколько зеленых поясов зеленели леса; за лесами, сквозь воздух, уже начинавший становиться мглистым, желтели пески. И вновь леса, уже синевшие, как моря или туман, далеко разливавшийся; и вновь пески, еще бледней, но всё желтевшие (ПСС 7, 8). На противагу захопливому видовищу природи в попередньому фрагменті, російська рівнина постає монотонною процесією лісів і пісків, знову лісів і ще більше пісків. У той час, як у попередньому фрагменті природу описано в активних виразах (із використанням таких слів, як идти, возноситься, отлучаться, извиваться, выбежать), то ліси та піски у другому фрагменті виділяються тільки кольорами (зеленеть, синеть, желтеть). Оповідач наголошує на просторі без перспективи й тиші, не порушуваній навіть птаством (ПСС 7, 9). Сцена розпочинається з огляду гістьми місцевості з підвищення. Оповідач говорить, що гості охоплені здивуванням, і він вигукує: «Господи, как здесь просторно!» Після опису оповідачем місцевості знову з’являється гість: после какого-нибудь двухчасового созерцания ничего другого не мог выговорить, как только: «господи, как здесь просторно!» (ПСС 7, 8—9). Сенс саме в цьому: цей пейзаж не прекрасный (саме цей епітет напрошується в цьому контексті), а просто просторный.

Зрештою, Гоголь не міг цілком позбутися своїх старих трюків. Хоча сатиру можна успішно поховати, але іронія вижила. Так само живими залишилися деякі заповітні ідеї Гоголя про характер Росії, які б він міг вважати конгеніальними. Така Росія являла б собою поєднання півдня та півночі. Оскільки північ, щоб стати цікавою, сама собою була занадто нудною, вона потребувала сили, енергії та південного розмаїття. Гоголь формулює цю ідею по-різному й у різних місцях. Він пише про це в «Кількох словах про Пушкіна» (1835). У листі 1844 року до Смірнової він пояснює характер своєї національної ідентичності в термінах саме такого злиття російського (північного) та українського (південного) духу (ПСС 12, 419). Його заява про намір із «Записної книжки 1846—51 років», яка, схоже, стосується його роботи над другим томом «Мертвих душ», передає аналогічний настрій: Обнять обе половины русского народа, северн<ую> и южн<ую>, сокровище их духа и характера (ПСС 7, 387). Хоча в листі до Смірнової він і наділяє рівною вартістю обидва елементи, у своєму приватному записнику окреслює південну частину «російського» народу, під якою він, вочевидь, має на увазі українців, як сокровище их духа, основою цілої нації. У тому ж записнику міститься опис українського села, що утверджує етнічну вищість України над Росією[348]. Аж до кінця свого життя Гоголь віддавав перевагу Україні й вірив у її ключову роль у «російському» світі — і ці настрої не послабилися від часів «Вечорів на хуторі» та гоголівських історичних досліджень про східнослов’янську історію.

Незважаючи на це, Гоголь деукраїнізує своє поняття півдня у збережених фрагментах другого тому «Мертвих душ». Він стримує свій ентузіазм щодо переодягання українців у росіян, яке не принесло йому слави після «Тараса Бульби», пропонуючи тонше поєднання півдня з північчю. Довгий опис краєвиду, який відкриває першу главу, подає це поєднання у географічних поняттях. Місце дії другого тому «Мертвих душ» є символічним місцем зустрічі гірського півдня та північної рівнини. Позитивний герой роману — Костанжоґло — демонструє успішне поєднання цих двох територій. Його ім’я — неросійське, але здається неокреслено південним (перший гоголівський варіант Скудронжогло — навіть ще складніший для російської мови; ПСС 7, 185). Слугами Костанжогло є козаки, що запроваджує применшений український елемент і натякає на приручення колись анархічних вояків. У своєму вигляді Костанжогло є типово південною людиною; смаглявий, чорноволосий, одягнений у сюртук із верблюжої вовни, він мав у собі відбиток пылкого южного происхожденья (ПСС 7, 61). В описі його національності оповідач повторює епітет, яким цілили в самого Гоголя (не совсем русской), але перетворює його зі звинувачення на констатацію факту: Он был не совсем русской. Он сам не знал, откуда вышли его предки. Он не занимался своим родословием, находя, что это в строку нейдет и в хозяйстве вещь лишняя. Он даже был совершенно уверен, что он русской, да и не знал другого языка, кроме русского (ПСС 7, 61). Одне слово, Костанжогло постає зразком не лише економічного успіху, а й також зросійщеної периферії або, якщо точніше, національної амальгами різних частин імперії, яка перевершує за якістю її індивідуальні компоненти. Гоголь формує свого позитивного героя як живий доказ доцільності й ефективності ідеї «великої» російської нації, таким чином, знову експериментуючи з ідеєю, що інспірувала недооцінене зросійщення його козаків у редагованому варіанті «Тараса Бульби».

Зі значно меншою інтенсивністю Гоголь повторює в чернетках до другого тому деякі тлумачення російськості з тому першого. Більше не будучи виключно поганими, росіяни, сказати б, поєднують у собі і позитивні, і негативні риси. В описі генерала Бєтріщева Гоголь змінює свою колишню тенденцію, позитивні риси описуючи багатослівно й виразно, а негативні — більш стримано й неокреслено: как и многие из нас, заключал в себе при куче достоинств и кучу недостатков. То и другое, как водится в русском человеке, было набросано у него в каком-то картинном беспорядке. В решительные минуты — великодушье, храбрость, безграничная щедрость, ум во всем и, в примесь к этому, капризы, честолюбье, самолюбие и те мелкие личности, без которых не обходится ни один русской (ПСС 7, 38). Марнотратний Хлобуєв висловлює ще одну істину про російський характер: «Русской человек, вижу по себе, не может без понукателя… Так и задремлет, так и закиснет»(ПСС 7, 83).

У той час, як у першій частині «Мертвих душ» Гоголь дозволив собі двозначності на тему схильності російського народу до міцних виразів, які він пов’язує з лайкою, у другій частині він пом’якшує цю думку, без її заперечення. Один дворянин на ім’я Пєтух звертається до своїх слуг ротозей Емельян и вор Антошка. Оповідач використовує цю можливість, щоб відзначити: Барин был вовсе не охотник браниться, он был добряк. Нерусской человек уж любит прянное слово, как рюмку водки для сваренья в желудке. Что ж делать, такая натура: ничего пресного не любит (ПСС 7, 52). Метко сказанное русское слово з першого тому поєднується тут із поняттям лайки, від якого воно походить, для створення комбінації, що втрачає свою двозначність. Поняття російської пісні, тема ще одного націоналістичного відступу в першому томі, також повторюється, хоч, знову-таки, у приглушеному тоні. Пєтухові селяни починають співати російську пісню, що разливалась она, беспредельная, как Русь. Слухаючи її, навіть Чічіков, як стверджує оповідач, чувствовал, что он русской (ПСС 7, 55).

Добрим індикатором напряму другого тому є доля його героя-авантюриста Чічікова. Трохи старший, вбраний у зношений сюртук, він з’являється в домі Тєнтєтнікова й представляється мандрівником Росією, наснаженим певними неназваними потребами і простою цікавістю. Він, як і раніше, планує купівлю мертвих душ, хоч займається цим уже більш обачно. Після багатьох повчальних промов Костанжоґло про чесноти й особливо потенційні прибутки сільського господарства Чічіков вирішує купити зруйнований маєток Хлобуєва за допомогою позички від Костанжоґло й почати мирне життя поміщика. Він приходить до межі справжньої трансформації, майже підтримуючи спосіб життя й цінності Костанжоґло:

Немовби проти своєї волі — Гоголь чудово знає це відчуття — невідповідні думки навідували голову Чічікова. Ці думки загрожують його моральному переродженню багато в чому так само, як певні іронічні імпульси та зрадницькі ідеї ставили під загрозу перетворення Гоголя на суворого російського націоналіста. Можливо, могло бути й зерно істини в наполегливому зв’язку недоліків свого героя зі станом своєї душі.

Фінальна з уцілілих глав другої редакції залишає Чічікова у цій нестабільній у моральному плані ситуації. Можливо, Гоголеві, нарешті, вдалося вирвати свого головного героя з пекла дріб’язковості й нечесності. Або ж і ні: водночас із перетворенням на поміщика Чічіков продовжує готувати кілька інших схем, що їхня розв’язка зникла разом зі спаленими главами. У фіналі попередньої версії другого тому, звісна річ, Чічіков залишається непереродженим. Опублікована у ПСС як «Заключна глава» (ПСС 7, 97—127), вона показує, що шлях Чічікова до духовного переродження привів його навіть до більш кричущого злочину, ніж скупка мертвих душ. Його кидають до в’язниці за підробку заповіту якоїсь старої жінки та позбавлення її родичів свого спадку. Знову-таки, момент духовної трансформації присутній, коли Чічіков благає свого старого друга Муразова врятувати його від тюрми та Сибіру. Душевне сум’яття пробуджується ще раз, оскільки він присягається виправитись і працювати на землі в поті свого чола, слідуючи рецептові правильного життя від Костанжоґло. Однак як тільки Муразов благає про його справу в суді, надзвичайно демонічний Самосвістов рятує Чічікова шляхом диявольських маніпуляцій із судовою бюрократією. За якусь мить Чічіков забуває про свої попередні обіцянки: Деревня и тишина стали казаться бледней, город и шум — опять ярче, ясней. О, жизнь! (ПСС 7, 117).

За іронією долі, незважаючи на провину, Чічіков уникає Сибіру, тоді як зовсім безневинний Тєнтєтніков — навпаки. Відповідно до змісту глав, що їх Гоголь прочитав Шевирєву у 1851 році, Тєнтєтніков потрапляє в халепу за книжку про Росію, яку він писав, і за дружбу з одним ошуканим студентом. Редактори ПСС пов’язують цей мотив зі справою петрашевців — кола ліберальної молоді, які після інсценізації страти були вислані до Сибіру 1849 року (ПСС 7, 421). Але на відміну від Чічікова, Тєнтєтніков є завзятим патріотом. Відповідно до свідчення Арнольді про читання 1849 року, Тєнтєтніков виголошує настільки зворушливу промову про війну 1812 року, що доводить її поважного ветерана, генерала Бєтріщева, до сліз (ПСС 7, 412). Чому Гоголь висилає такого позитивного персонажа до Сибіру? А може, ми є свідками перетворення образних стін Кавказу, якими відкривається цей роман, на тюремні стіни для справжніх патріотів? Чи не репетирував Гоголь своє власне заслання до Сибіру за свою книжку про Росію, як рекомендували деякі його читачі?

Хоч цей розвиток сюжету здається виразно хвилюючим, ця проблема назавжди залишиться непроявленою у зв’язку з відсутністю самого тексту. У фінальній главі першої редакції Гоголь звертається до верховенства права в Росії. Певний благородний, справедливий суддя, звертаючись до співробітників суду, порівнює поточну кризу в Росії з народною війною проти загарбника, як війна 1812 року, з точки зору і серйозності ситуації, і патріотичного подвигу, необхідного для запобігання краху країни:

Отже, залишки «Мертвих душ» завершуються посланням про глибокий занепад Росії. Хоч Гоголь, може, і знайшов позитивних героїв для передачі почуття патріотичної турботи про Росію, його зображення країни, проте, далеке від райдужного. Замість надмірності й енергії тройки заключний образ показує країну на межі апокаліптичної загибелі. Я почала цю частину нікітенківським порівнянням гіпотетичної філософії російського життя та філософії повного відчаю. Хоча сам Гоголь шукав піднесений сенс у російському житті, у своїй прозі він повернувся до чогось, що вельми нагадує висновок Нікітенко. Це могло бути причиною того, чому текст обривається незавершеним. Якщо Гоголь мав діяти відповідно до оптимістичних обіцянок, даних у першому томі, то мусив почати по-новому. Він так і зробив, але знову залишився незадоволеним. Як можна помітити, збережений фінал, замість звуків переможного гімну, закінчується єреміадою.

Офіційна народність у «Вибраних місцях»: опублікована версія

Коли робота над продовженням «Мертвих душ» ставала все більш складною, Гоголь переспрямував свою енергію на листування. У 1844 році кількість його листів у порівнянні з кількома попередніми роками стала вдвічі більшою. Ця гарячкова епістолярна активність була відображенням проблем Гоголя з прозою, що він, своєю чергою, почав пов’язувати зі своєю духовною та моральною кризою[349]. Навесні 1845 року, стверджуючи, що помирає, він висилає записку до свого духівника (ПСС 12, 489). У червні того ж року, як припускають редактори ПСС, він спалив першу редакцію другого тому «Мертвих душ» (ПСС 7, 400). Розквіт листування Гоголя в ті роки є симптомом його творчого безсилля. Загальне число гоголівської епістолярії, продукованої протягом 23-х років творчості (за винятком кількох років у ліцеї) дорівнює приблизно двом тисячам сторінок. Лише впродовж п’яти років між публікацією «Мертвих душ» і появою «Вибраних місць» (1842—1847) він написав близько 40 її відсотків (800 сторінок). Однією річчю, яка тоді не писалась, або принаймні писалася не так, як подобалося Гоголеві, був другий том «Мертвих душ».

У пориві до патріотичного подвигу та підкреслення своєї відданості Росії, що була поставлена під сумнів після публікації першого тому «Мертвих душ». Гоголь відмовився від роботи над другим томом і вирішив досягти своїх цілей у публіцистиці. Такий поспіх міг також бути спричинений надзвичайним тиском з боку його друзів, які закликали Гоголя прояснити свою позицію і «закрити рота» своїм ворогам написанням якомога швидше другого тому роману. На їхню думку, Гоголь перебував у стані війни й мав потребу парирувати удари своїх опонентів. Плєтньов, Шевирєв, Аксаков і навіть Смірнова — всі вони квапили Гоголя з роботою і намагалися вселити в нього войовничу ментальність[350]. «Вибрані місця» являють собою гоголівську спробу поєднати ці вимоги в публіцистичній формі.

Книга, що з’явилася на початку 1847 року — «Вибрані місця з листування з друзями» — складалася з есеїстичних і дидактичних статей, написаних у формі листів. Великою мірою назва була неправильна. Як показала Рут Собел, лише 24 відсотки тексту становлять «листи» з визначеними адресатами, що мають певну схожість з існуючими листами Гоголя[351]. Жоден із цих текстів у книзі не схожий на реальні фрагменти з гоголівського листування, а окремі, які я не бачу серед згаданих, містять ідеї, що їх Гоголь узяв з листів інших людей до нього.

Перші вказівки на гоголівські плани публікації цієї книги датовано липнем 1846 року (ПСС 13, 84—85, 91—92). Лише через три з половиною місяця були готові всі 32 статті, які у ПСС становлять близько 200 сторінок. Цей сплеск продуктивності не був характерним для Гоголя, котрий зазвичай писав повільніше. Дуже ймовірно, що Гоголь певний час міг вести листування з прицілом на майбутню публікацію або міг сприймати його в ролі форуму для розвитку своїх ідей, що не є рідкістю для письменників. Його листи з цього періоду є набагато більш знеособленими та формальними, ніж звичний епістолярний стиль Гоголя — і справді, він немовби писав статті. Хоч Гоголь інформував Плєтньова, якому було доручено цю публікацію, що він відкликає власні листи від своїх адресатів з метою публікації, у жодному зі збережених листів не міститься таких запитів. Цілком можливо, що він скопіював певні «прототипи» листів перед їхнім відправленням. Як завжди. Гоголь не міг обійтися без дещиці містифікації.

На додачу до більшої формальності тону, в листах 1843—1846 років явлено нову тематику. Немає більше дружнього обміну думками, історій і вражень: вони вперто зосереджені на великих соціальних проблемах, що стосуються Росії, й на питаннях морального життя, тобто на комплексі проблем, які лежать в основі роботи Гоголя над продовженням «Мертвих душ» і «Вибраними місцями». Ці листи також мають одну спільність із другим проектом — проповідницький тон і наполегливе ліплення автора в ролі мудреця та пророка. Насправді дивовижно, що автор, чия проза виблискує іронією, міг геть утратити у своїх листах почуття самоіронії, як проникливо зауважив Вільям Тодд[352]. У той час, як деякі адресати Гоголя, особливо його подруги, насолоджувались Гоголевими проповідницькими та повчальними виливами, інші його кореспонденти дратувались або ображались. У 1844 році Данилевський висловив Гоголю насмішкувату подяку за целый короб морали, а потім поскаржився: все мораль да мораль — это хоть какому святому надоест![353] Після того, як Гоголь у 1844 році вислав Сєрґєю Аксакову французьке видання трактату Томи Кемпійського «Про наслідування Христа» разом із поблажливими інструкціями до читання, старший пан, зазвичай досить терпимий до Гоголя, огризнувся, мовляв, він читав Кемпійського ще перед Гоголевим народженням[354]. Однак Гоголь продовжував моралізаторства й давав поради всім про все, навіть повсякденні рекомендації для молодят (ПСС 12, 205—206, 347—349). Він просив, щоб його листи переписувались (неначе Біблія) і поширювались поміж людей. Тим самим духом просякнуті «Вибрані місця», в яких Гоголь адресував свої рецепти особистої праведності та добробуту Росії до цілої країни.

Гоголь покладав величезні надії на цю книжку. Вже виславши Плєтньову першу частину рукопису, він очікував, що негайно вийде і друге видання, та доручив Плєтньову забезпечити одразу достатню кількість паперу (ПСС 13, 91—92). Він був упевнений, що ця книга потрібна для общего добра і являє собою його перший добрий і корисний твір. Він просив Плєтньова повідомити цензора цієї книги, Нікітенка, що мета її — возбудить благоговенье ко всему тому, что поставляется нам всем в закон нашей же церковью и нашим правительством (ПСС 13, 112). Коли Нікітєнко, проте, виявив у ній проблемні місця, Гоголь тиснув на своїх друзів, щоб звернули на цю книгу особисту увагу царя, від чого вони його відрадили. Гоголь був упевнений, що його книга бездоганно відповідала офіційним поглядам, і вжив заходів, щоби презентувати її всім членам родини Романових — окремий примірник кожній особі, включаючи дітей (ПСС 13, 113). Коли проблеми з цензурою продовжувались, Гоголь написав скаргу до царя (яка була доставлена), стверджуючи, що книга покликана висловити вдячність автора до нього і що Гоголь упевнений у її цілковитій відповідності духові, встановленому владою (ПСС 13, 424—425). Він виклав це Плєтньову в такий спосіб: Книгу эту я печатаю вовсе не для собственного удовольствия и также не для удовольствия других; печатаю я ее в уверенности, что этим исполняю свой долг и служу свою службу (ПСС 13, 175).

Цього разу Гоголь описав мету своєї праці правильно. У «Вибраних місцях» автор насправді падає на коліна перед царем, церквою і російським народом, віддаючи данину цінностям офіційної народності. Незважаючи на це, цензура вилучила п’ять статей і пом’якшила чимало фрагментів о темных сторонах общественной жизни (ПСС 8, 783). Цензуровані статті та фрагменти будуть темою наступної частини. Парадокс полягав у тому, що Нікітенко, гоголівський цензор, сам тлумачив національну філософію у ще похмуріших тонах, ніж Гоголь, як показує епіграф. Хоч Гоголь і визнавав проблеми Росії, він принаймні прагнув заохотити своїх читачів і зарядити їх оптимізмом. Далекі від полного отчаянья, «Вибрані місця» випромінювали надію. Однак образ Росії, у якій процвітає корупція та бідність, був не тим посланням, що його б хотілося оприлюднити російській владі, хоч яким благородно-патріотичним і політично нешкідливим було авторове прагнення до реформ.

Разом із ширшими соціальними й національними цілями, ця книга служила вирішальній меті в громадській діяльності Гоголя. Вона мала звільнити Гоголя від звинувачень у дволикості в його ставленні до Росії та довести всім, що він — щирий патріот Росії. Отже, у процесі написання цього твору Гоголь вдається до різноманітних прийомів, які мали на меті засвідчити його щирість. Сама форма листа — один із них. Статті на різну тематику можна було написати з розрахованими мотивами і без надзвичайних особистих зусиль. Натомість передбачалося, що лист до друга буде щирим. Оскільки його творчі витоки теоретично не заплямовані перспективою видання, лист виявляється позбавленим будь-яких корисливих мотивів, пов’язаних із публічним образом автора або його участю в журналістських конфліктах.

Ще одним прийомом для демонстрації патріотизму була Гоголева відмова від усієї попередньої творчості — справжнього джерела звинувачень у відсутності любові до Росії. Гоголь стверджує у своїй передмові, що завдання «Вибраних місць» — запропонувати тип духовної поживи, яку не зуміли надати його попередні твори, а отже, й спокутувати їхню бесполезность. Однак, будучи далеким від зречення своїх літературних творів, Гоголь просто використовує трюк Рудого Панька, аби привабити читачів на свій бік перед тим, як переконати їх у протилежній думці. За уважнішого розгляду, Гоголь, здається, використав обговорення різних тем у «Вибраних місцях», щоб утвердити правильність свого художнього вибору й діагнозу того, що потребують російська література та культура. Цей твір рясніє самовиправданнями. Гоголівський аналіз комедій Фонвізіна та Ґрібоєдова, приміром, непрямим чином виправдовує його сатиричні й іронічні тексти — «Ревізора» та «Мертві душі» (ПСС 8, 395—401). Гоголівський жаль з приводу того, що щирий патріотизм Поґодіна виявився у його творах сумнівним, підтверджує ту ідею, що публічний образ, як у випадку Гоголевого фальшивого патріотизму, може зазнати неправдивого спотворення (ПСС 8, 232). Маніпулятивний трактат про Пушкіна як пророка самодержавства забезпечує для Гоголя наявність великого попередника для його власних гімнів цареві (ПСС 8, 248—261). Похвала Алєксандрові Іванову з приводу неймовірно повільної роботи над його шедевром «З’ява Христа народові» (Явление Христа народу) покликана викликати симпатію до Гоголевої копіткої праці над продовженням «Мертвих душ» (ПСС 8, 329—337). Насправді будучи далеким від зречення своїх творів, Гоголь виношував плани (одночасно з підготовкою «Вибраних місць» до публікації) друку нових видань першого тому «Мертвих душ» і «Ревізора» — двох його найбільш обмовлених творів. Проте він наполягав на відтермінуванні їхньої публікації до того часу, поки не з’являться «Вибрані місця», упевнений, що його новий твір послужить належною основою для розуміння попередніх текстів і забезпечить їм свіжу популярність (ПСС 13, 91, 106, 119).

Для завоювання симпатії публіки Гоголь також урочисто оголошує про свою скору смерть. Він стверджує, що ідея «Вибраних місць» осінила його, коли його життя висіло на волосині. Його листи були призначені стати його передсмертним подарунком та останньою доброю справою. Хоч він і одужав, але тепер збирається здійснити небезпечне паломництво у Святу Землю, а тому хотів заповісти своє напутнє слово своїм російським братам. Як іще один доказ свого стану вмирання, Гоголь відкриває цю книгу заповітом, у якому містяться надзвичайно хвилюючі похоронні інструкції та чимало вельми самолюбних застережень. Це також були прийоми — викликання жалощів і засвідчення щирості. Як він сам стверджує про трепет поета Дєржавіна перед Єкатєріною Другою, старик у дверей гроба не будет лгать (ПСС 8, 252). Як і дєржавінський, патріотизм Гоголя — чистий і безкорисливий. Хто має час на хитрощі на грані смерті?

Таке педантичне формулювання авторського етосу було призначене як підготовка читача прийняти вельми серйозне послання «Вибраних місць». У творі змальовано картину глибоких соціальних прірв у російському суспільстві, які можна подолати зміцненням почуття громадянського обов’язку у відповідності до християнської етики та з її допомогою. «Вибрані місця» випромінюють щиру наївність у своєму припущенні, що як тільки люди зрозуміють, що є добрим, вони й почнуть діяти відповідним чином. Гоголь намагається розкрити перед своїми читачами характер країни та її проблеми і пропонує шляхи їхнього усунення, підбурюючи їх до втілення свого плану посиланням на християнські заповіді. Навіть більше, ніж у своїх справжніх листах, Гоголь говорить авторитетно, іноді з зухвалою поблажливістю. Його рецепти звучать не як поради, а більшою мірою як завдання, що їх він, перебуваючи на добре знайомих йому різних німецьких курортах, відчуває себе компетентним видати людям у всіх сферах життя. Частота вживання наказових дієслівних форм у «Вибраних місцях», імовірно, перевищує будь-яку світську російську книжку, хіба що за винятком підручників.

Однак Гоголь у цій книзі повчає себе так само, як і своїх співвітчизників, стверджуючи, що уча других, также учишься (ПСС 8, 281). Ось чому так сильно поради Гоголя безпосередньо стосуються його власних проблем. Серед них однією з найважливіших був пошук зв’язку з Росією, який би давав змогу йому полюбити її. Оскільки Росія в її нинішньому стані не вселяла в нього любов, він створив її майбутній ідеал, досяжний у тому разі, якщо до його порад дослухаються, що б виправдало ці емоції. Розвиток «Вибраних місць», якщо відштовхуватись від формулювання Рут Собел, протікає від російської реальності як Антиутопії до її майбутнього ідеалу як Утопії[355].

Тільки сильні громадянські цінності здатні, на думку Гоголя, викорінити головне зло, яке опосіло антиутопічну реальність Росії, — розгул корупції в публічних інституціях. Цінності ці починаються в родині. Гоголь приділяє особливу роль жінкам, роблячи родину чимось на кшталт їхнього громадянського обов’язку, за допомогою якого вони зможуть впливати на суспільство в цілому. У своїй статті «Жінка в суспільстві» (Женщина в свете) Гоголь переконує жінок приборкати свої витрати, оскільки марнотратство змушує їхніх чоловіків брати хабарі. У «Чим може бути дружина для чоловіка у простому домашньому побуті, за нинішнього порядку речей у Росії» (Чем может быть жена для мужа в простом домашнем быту, при нынешнем порядке вещей в России) Гоголь пропонує докладні інструкції про сімейний бюджет. Незважаючи на те, що сам він неодружений і ніколи не був помічений у жодних зв’язках із жінками, він моралізує про мету цієї головної соціальної інституції. Дружина дана чоловікові для піклування про тягар щоденної рутини, що дозволить чоловікові краще прислужитися вітчизні в його чиновницькій діяльності (ПСС 8, 340). Абрам Тєрц стверджує, що «Вибрані місця» поєднують у собі функції «Апокаліпсису», призначаючи Росії роль оплоту проти всесвітньої катастрофи, та «Домострою» — російського тексту XVI століття, який містить повчання у сфері громадянських обов’язків, родинного життя та домогосподарства[356]. Втім, я б сказала, що, за Гоголем, Апокаліпсис також загрожує і самій Росії. Боротьба Росії проти власної гріховності є особливо важливою, оскільки деінде, а особливо в Західній Європі, бій за духовну спокуту вже програно. Однак Тєрц правий у тому, що Гоголь у «Вибраних місцях» пропонує подолання Апокаліпсису якраз за допомогою засобів на кшталт «Домострою».

Гоголь прагнув перетворити Росію із суспільства класового конфлікту на гармонійну національну спільноту. У статті «Російський поміщик» (Русской помещик) Гоголь намагається відтворити давній патріархальний зв’язок між поміщиком і селянами, питання, що його Гоголь водночас порушує у продовженні «Мертвих душ». Гоголь радить поміщикові пояснювати божественний закон, який робить його їхнім хазяїном. Тому він повинен запевнити селян, що змушує їх працювати не заради особистої вигоди (і для доведення цього він повинен спалити перед ними асигнації), а через те, що Бог довірив йому це завдання. Бог покарає поміщика за кожного ледачого селянина, пише Гоголь, так само, як і за кожного селянина, який відмовляється від свого обов’язку перед поміщиком. Автор також погоджується з народною мудрістю, яка прирівнює багатого селянина до доброї людини як синоніми. Отже, Гоголь неявно поширює протестантську ідею про те, що гідне християнське життя не може не привести людину до процвітання (ПСС 8, 323—324). Зв’язок, що його Гоголь розвиває у другому томі «Мертвих душ», між моральним і процвітаючим життям відлунює у його статті з «Вибраних місць». Розрив між поміщиками та селянськими масами, який найсерйознішим чином гальмує перетворення Росії на націю, може бути подоланий, якщо обидва класи усвідомлять свої спільні інтереси. І нарешті соціальна єдність приведе до національної єдності.

Надзвичайна стурбованість формуванням почуття громадянства та патріотичного обов’язку (через проповідь християнського обов’язку) також присутня в багатьох статтях, що стосуються соціальної та національної ролі культури. Один із початкових фрагментів — «Про те, що таке слово» (О том, что такое слово) — нагадує носіям мови, використовуючи вислів Роберта Маґуайра, що слово — це дар Божий[357]. Це справа письменника та його служба суспільству, тому він повинен використовувати його обережно та враховувати його вплив на читачів. Неймовірно — для автора, який безперервно вибачався та виправдовувався за свої твори, включно і з цією книжкою — Гоголь наголошує, що неправильне використання слова є непрощенним: Если писатель станет оправдываться какими-нибудь обстоятельствами, бывшими причиной неискренности, или необдуманности, или поспешной торопливости его слова, тогда и всякой несправедливый судья может оправдаться в том, что брал взятки и торговал правосудием, складывая вину на свои тесные обстоятельства, на жену, на большое семейство (ПСС 8, 229). Письменник не повинен писати у гніві, який псує його слово, перетворюючи його на зле й сатиричне, як слово в «Мертвих душах». Характерно, що Гоголь поширює пораду, яка має стосунок до його власного становища, навіть коли він сам має проблеми з її дотриманням.

Гоголь відмовляє сатирі як допустимій формі слова в «Предметах для ліричного поета в наш час» (Предметы для лирического поэта в нынешнее время): Сатирой ничего не возьмешь; простой картиной действительности, оглянутой глазом современного светского человека, никого не разбудишь: богатырски задремал нынешний век (ПСС 8, 278). Своєчасні теми для ліричної поезії стосуються минулого, яке слід зробити відповідним для сучасності. Він рекомендує події зі Старого Заповіту або давньоруської історії. Лірику слід використовувати як зброю, що виявляє такі суспільні вади, як лінь, або як похвалу суспільних чеснот, таких, як відмова від хабарництва. Ліричний поет сучасності, за Гоголем, повинен вітати російського богатыря свого часу, людину, яка перетворює себе на нову і кращу людину, є ратником добра (ПСС 8, 281). Такий поет стане богоподібним спасителем своєї нації.

У тексті «Про ліризм наших поетів» Гоголь стверджує, що коріння ліризму, як і коріння слова, — божественне. Російські поети інстинктивно, як наслідок їхньої русской души, відчувають цей природний зв’язок між ліризмом і релігійним почуттям, що робить їх унікальними серед поетів інших націй. Біблійний ліризм приводить російських поетів до двох головних тем; першою з них є Росія, яку вони наповнюють безмежною любов’ю та величчю, їхня поезія віщує задум провидіння, который так явно слышен в судьбе нашего отечества (ПСС 8, 250). Російський поет здатен передбачити прекрасное новое здание наших часів, уявити в зерні його плід (ПСС 8, 250—251). У типово гоголівському заплутаному змішанні метафор, яке зазвичай супроводжує його спроби пом’якшити неприємне твердження, автор визнає, що велич Росії досі залишається у сфері можливого. Отже, російські поети не розкривають Росію в її нинішньому вбогому стані, а просто натякають на її майбутню Утопію.

Другою важливою темою для російських поетів-ліриків є їхня щира та палка любов до царя. У цьому питанні Гоголь особливо непохитний. Він згадує неназваних недоброзичливців і скептиків, які сумніваються у щирості цієї любові, лише для того, аби придушити їх силою власного переконання. Зворотний бік цієї стратегії, звісна річ, той, що Гоголь, зрештою, надає надто багато ваги підозрам у корисливих мотивах і браку щирості російських співців царату — таких, як Дєржавін і Ломоносов. Стверджуючи, що любов російських поетів до свого царя вразила навіть іноземців, Гоголь, або помилково, або цілеспрямовано вдаючись до дезінформації, цитує Міцкевича, котрий у своїх паризьких лекціях про слов’янські літератури відзначив цей топос російської поезії і нібито дав йому позитивну оцінку. Насправді все навпаки. Міцкевич критикує цей аспект російської поезії, вважаючи ломоносовські та дєржавінські оди до російських правителів громіздкими, одноманітними та позначеними сервілізмом[358].

Гоголь також зараховує Пушкіна до компанії завзятих співців царату. Як завжди, гоголівський підхід до Пушкіна є цілком корисливим. У цьому випадку він перетворює його на палкого прихильника самодержавства. Як і в «Кількох словах про Пушкіна», так і тепер поет для Гоголя являє собою привід для виправдання, щит для захисту того, що він сам робить у цей момент. Дозволяючи собі абсолютно приголомшливе розуміння творчості Пушкіна (беручи до уваги мізерний ступінь їхнього знайомства), Гоголь стверджує, що протягом життя Пушкін не бажав оприлюднювати свою палку любов до царя, щоб уникнути звинувачень у нещирості та підлещуванні. У пізнішій статті цієї збірки — «Про театр» (О театре) Гоголь заявляє про глибокі джерела християнського почуття в пушкінській душі й намагається перетворити цього світського поета на глибоко релігійного. На думку Гоголя, російські поети, а серед них найбільше Пушкін, справедливо очікували, що монарх неминуемо должен, наконец, сделаться весь одна любовь (ПСС 8, 255). Це, знову-таки, радше прогноз на майбутнє, ніж констатація факту. Подібно до середньовічного російського автора. Гоголь меншою мірою стурбований реальною особою царя, ніж тим, чим він повинен бути, як зазначає Собел[359]. Те саме можна сказати про його погляд на російських поетів, яких він показує відданими православ’ю та самодержавству.

Аналізуючи поезію в тексті «Про ліризм наших поетів», Гоголь також пропонує погляд на самодержавство, «яким воно повинне бути». Попри її відверто промонархічну позицію, стаття зазнала суворих цензурних скорочень. Держава без монарха, проголошує Гоголь, як оркестр без капельмейстера. Цензор вилучив коментар про те, що капельмейстер іноді, може, багато й не робить, окрім того, що слегка помахивает палочкой; це могло, вочевидь, бути сприйнято як натяк на непотрібність царя або ж, можливо, його тиранію (як володіння нагайкою?) (ПСС 8, 253: 678n16)[360]. На відміну від величної монархічної Росії, приклад країни без монарха — неорганічних Сполучених Штатів Америки — викликає в Гоголя метафори мертвечины й автомата. У той час, як європейська монархія заплямована юридичними, світськими обмеженнями, що перетворюють короля на найвищого функціонера держави, Росія зберігає монархію у своїй первісній формі, в якій цар служить представником Господа на землі та духовним поводирем свого народу (тут Гоголь проголошує традиційний погляд російської православної церкви). Російські поети, наповнюючи свій образ царя релігійним значенням, правильно вловили його сутність. Гоголь також не втрачає нагоди для панегірика дому Романових. Всюди звучить рефрен про загальну любов — народу до царя та царя до народу. Любов російського народу, яка спонукала його вибрати династію Романових у 1613 році, стала майже закодованою на фізичному рівні, пише Гоголь, і об’єднала його кровным родством (ПСС 8, 257) зі своїм монархом (цензор усунув згадку про переслідування та страти традиційного російського дворянства — бояр; ПСС 8, 258: 681n1). Гоголь наполягає на одностайності виборів і вищій мудрості цього вибору.

Отже, у тексті «Про ліризм наших поетів» міститься похвала й підтримка для всіх елементів доктрини офіційної народності. Гоголь представляє поетичну традицію Росії як величне втілення цінностей православия, самодержавия и народности. Всі ці три елементи поєднуються у щільній суцільній матриці, в якій одне переходить в інше. Російська релігія змушує народ усвідомити повне духовне значення монарха; монарх любить свій народ, принаймні в теорії, як визначено Господом; російська душа поетів спонукає їх співати гімни цареві та Росії, які переплітаються у напіврелігійному запалі. Гоголь прагнув видобути з цієї мережі особливих взаємозв’язків почуття національної самобутності, чия релігійна та політична форми є міцними й традиційними, на відміну від країн Західної Європи.

Гоголівська ідея про традиційні, патріархальні основи Росії спонукає його стверджувати в тексті «Про „Одіссею“, яку перекладає Жуковський» (О Одиссее, переводимой Жуковским), що це стародавнє звеличення патріархату викличе особливий резонанс у Росії. Вочевидь, не зважаючи на низький рівень грамотності в Росії, Гоголь передбачає, що «Одіссея» стане «народним чтивом», що об’єднає читачів різних класів у національну спільноту (ПСС 8, 238). Гоголь приділяє перекладові Жуковського таку ж важливість, яку Шевирєв і Константін Аксаков приписували його роману «Мертві душі» — хоч і з іншої причини. «Одіссея» підживить зароджену національну спільноту моральним напучуванням і повагою до влади. Просте бачення соціальних взаємин у цій епічній поемі також присоромить незадоволених, які концентруються на недоліках Росії та пропонують складні й неприродні рішення. Поруч із російською лірикою, яка надихає любов’ю до Росії та царя, і з Біблією, що, на думку Гоголя, вчить усіх росіян, як бути росіянами (оскільки бути росіянином означає бути найкращим із християн), «Одіссея» Жуковського постає у «Вибраних місцях» як ще один культурний артефакт, який об’єднує національну спільноту та визначає її цінності. У гоголівській подачі ці три типи текстів сприяють націоналізму — так само, як співдіють із нинішньою політичною системою та підтримують її. Гоголівський вид націоналізму у «Вибраних місцях» цілковито підтверджує політичний статус-кво, що відповідає ролі, яку надавали націоналізму офіційні ідеологи.

У «Суперечках» (Споры) Гоголь звинувачує західників у тому, що вони бачать лише фасад Росії, і в нездатності сприйняти купола метафоричного російського дому — натякаючи на релігію, що її західники виключили зі свого світського бачення Росії. У «Вибраних місцях» Гоголь якраз розводиться про ці купола Росії, її православну надбудову. Уся книжка має релігійну основу, як це часто зазначалось, починаючи з нагадування про неминучу смерть, у цьому випадку «Заповіт» (Завещание) автора, через релігійне «Просвітництво» (Просвещение), до послання про «Великдень» (Светлое Воскресение)[361]. Релігійне обґрунтування лежить в основі багатьох цілком світських проблем, які обмірковує Гоголь, таких, як громадянська чеснота. Як і в доктрині офіційної народності, релігія постає в цьому творі як найвища цінність. Однак слід підкреслити, що основною метою «Вибраних місць» є не забезпечення засобу для уявної релігійної мономанії автора. Гоголь підпорядковує релігію ширшій проблемі Росії як нації.

«Просвітництво» (Просвещение), яке припадає приблизно на середину цієї збірки, приділяє російській православній церкві роль найважливішої російської інституції, яка «засяє світлом» на російську землю та весь світ. Православ’я являє собою для Гоголя вищий закон на землі: В нем заключено всё, что нужно для жизни истинно русской, во всех ее отношениях, начиная от государственного до простого семейственного, всему настрой, всему направленье, всему законная и верная дорога (ПСС 8, 284). Західна церква, за оцінкою Гоголя, непридатна до викликів сучасності, оскільки її вплив був надзвичайно звужений. Лише російська церква здатна до просвітлення всіх сфер сучасного життя. Гоголь нагадує своїм читачам, що питомо російське слово просвещение використовувалося православ’ям протягом тисячі років, і навіть його сенс унікальний серед світових мов. Російське слово просвещение, на відміну від терміна enlightment, особливо наголошує на пронизанні світлом (через префікс про-), висвітленні глибин, а не лише поверхні речей. Справжнє просвещение, стверджує він, використовує світло Христове. Ця стаття містить важливе полемічне вістря. Російський читач 1840-х років, зустрівши назву Просвещение, швидше за все пов’яже його зі світським знанням або освітою. Гоголь підважує це сподівання, використовуючи цю назву в статті про російську церкву. Він підтримує зміщення актуального інтелектуального курсу Росії — значною мірою західного та світського за своїм походженням та орієнтацією — шляхом повернення російської православної релігійності. Гоголь відроджує середньовічний російський месіанізм, що розглядав російське православ’я як єдиний шлях до спасіння.

Гоголь ставить християнський світогляд у центр інтелектуального та мистецького життя Росії. Він представляє секуляризацію як шкідливу для російськості у статті «У чому ж, зрештою, сутність російської поезії та в чому її особливість» (В чем же наконец существо русской поэзии и в чем ее особенность). Література здатна сприяти появі національної самосвідомості шляхом відновлення стародавньої релігійної спадщини Росії та заклику росіян до їхнього християнського обов’язку. Російські поети повинні закликати не до воєнних битв, а до битв за душу. Гоголь вважає християнське переродження найважливішим завданням сучасної російської культури. Він постулює необхідність для Росії розширити свій вузький націоналізм, охоплюючи вірність небесній «вітчизні». Для Гоголя як слов’янофіла російське християнство являє собою водночас відкритість до національних цінностей і до найвищих ідеалів людства.

Гоголь вважав «У чому ж, зрештою, сутність російської поезії та в чому її особливість» вельми важливою статтею через її объясненье элементов русского человека (ПСС 13, 110). Дослідивши головних російських авторів і їхню творчість, Гоголь доходить висновку, що російська література не виконала ні освітньої, ні описової ролі щодо російського суспільства. Однак самим росіянам бракує національності. Гоголь порівнює російських письменників із хазяїном дому, охопленого вогнем, котрий рятує з полум’я найцінніші речі, не знаючи, куди їх подіти. Подібно до цього хазяїна, російські письменники збирали зерна російськості, аби зберегти їх для майбутньої національної будівлі, яка не здатна їх умістити. Цими зернами є: певна гострота, або чуткость, особливо властива Пушкіну; истинно русский ум, який проявився у творчості Крилова; удаль, явлена в поезії Язикова. Втім, розглядаючи російських письменників як строителей російськості (ПСС 8, 405), Гоголь вдається до двозначності щодо того, чи це якості реальні, чи літературні винаходи. Гоголь цілком міг передбачити сучасне розуміння нації як дискурсивного конструкту, уявної спільноти.

У попередній статті цієї книжки — «Чотири листи до різних осіб з приводу „Мертвих душ“» (Четыре письма к разным лицам по поводу «Мертвых душ») — Росію явлено як непривітну поштову станцію на тлі похмурої околиці, де не дочекаєшся приязного братнього прийому (ПСС 8, 289; я аналізувала цю статтю в четвертому розділі). Всупереч цьому песимістичному образу Гоголь завершує свою статтю про сутність російської поезії образом повернення додому. Якщо поети засвоять мову православної духовності, вони вдарять по всіх струнах свого читача, який скаже: Это наша Россия; нам в ней приютно и тепло, и мы теперь действительно у себя дома, под своей родной крышей, а не на чужбине (ПСС 8, 409). Однак Росія залишається для Гоголя проектом майбутнього, нацією у процесі творення, чий справжній потенціал лежить у майбутньому. Оновлення релігійного духу країни — необхідна передумова для цього повернення додому.

У фінальній статті книжки — «Великдень» — Гоголь запитує: Лучше ли мы других народов? і відповідає, що росіяни не кращі[362]. Втім, він стверджує, що якась містична сила спонукає росіянина до пророцтва вищого статусу Росії. Росія сповнена потенціалу:

Росія ще не нація, але її «неоформлений» стан надає їй особливі можливості. Увійшовши до спільноти народів із запізненням, Росія здатна більш суворо відокремити зерна від полови у своєму національному творенні й сформуватися як повноцінна нація, і в цьому завданні «Вибрані листи» пропонують їй допомогу. На думку Гоголя, християнство, яке було настільки доречним для витоків Росії і все ще об’єднує всіх росіян, являє собою цю дорогоцінну руду, що облагородить растопленный металл зародженої російської нації і перетворить її на повноцінний національний сплав. Православ’я у «Вибраних листах» приходить на зміну південному елементу з продовження «Мертвих душ» як облагороджуюча речовина в гартуванні російської нації.

Хоч у книзі рясніє різноманітною класовою ворожістю, тріумфальний фінал заперечує її існування. Російсько-православне слов’янське братство не знає, як Гоголь стверджує тепер, жодної класової боротьби, що розламує західноєвропейські суспільства. Росіянин також виявляє надлюдські сили у перетворенні самого себе — раптом прокинутися і стати на прю зі своїми вадами. Всі ці чинники спонукають Гоголя до висновку, що свято Великодня, яке символізує християнське братство і відзначається в Росії нині, а деінде в інший час, уперше досягне своєї належної слави в Росії. Отже, завершальний образ «Вибраних місць» поєднує повернення Росії до себе зі святом Христового Воскресіння. Народження російської нації залежне від її християнського переродження.

«Вибрані місця» пропонують всеосяжні та досить послідовні національні рецепти. Гоголь дорікає Росії за брак соціальної єдності та національності — навіть попри те, що перший аспект було помітно деформовано цензурою — і пропонує конкретні засоби для обох проблем. Він відмовляється від насмішок і сатири — його колишньої реакції на різноманітні недоліки Росії, що знайшли прояв у його прозі. Тепер він використовує своє слово для підтримки та плекання, а не глузування та висміювання. Він виявляє дуже відверту підтримку ідеології офіційної народності, особливий наголос роблячи на ролі православ’я та християнського повчання загалом, у перетворенні російського суспільства на гідну націю. Втім, його оптимістична національна філософія залишається у сфері національної Утопії. Гоголівський діагноз очевидних детермінант російськості — таких, як любов до царя або глибина релігійного почуття — залишається дискурсивним винаходом, бажаним образом Росії, якою Гоголь міг би пишатися.

«Страхи та жахіття» «Вибраних місць»: втручання цензора

Гоголь з гіркотою обурювався зневажливим трактуванням свого твору цензурою. У листі до Плєтньова він згадував про опубліковану книгу як вихід в свет обгрызенного Никитенкой оглодка (ПСС 13, 212). Гоголеве обурення було виправданим: заборонено до друку п’ять статей, інші тексти зазнали численних змін і скорочень, що втілилось у значно м’якший текст. Він скаржився Смірновій: Самые важные письма, которые должны были составить существенную часть книги, не вошли в нее, — письма, которые направлены были именно к тому, чтобы получше ознакомить с бедами, происходящими от нас самих внутри России, и о способах исправить многое (ПСС 13, 198). Навіть попри те, що Гоголь, пишучи цей текст, перейнявся ентузіазмом до офіційної ідеології, парадоксальним чином «Вибрані місця» виявилися найбільш цензурованою його книгою. Оскільки ця справа стосувалася офіційних органів, Гоголь помилився, коли перетягнув різноманітні соціальні, економічні й моральні проблеми у зрозумілу площину. Дух офіційної народності вимагав уславлення реальної Росії, а не такої, якою вона може або повинна бути. Націоналізм в офіційній версії був способом утвердження статус-кво, а не підваження його за допомогою демонстрації конфліктів і порушень або розхитування човна державної адміністрації різноманітними рецептами реформування.

Одна з вилучених частин містила у своїх назві «червону ганчірку» — «Страхи та жахіття Росії» (Страхи и ужасы России). У ній Гоголь відповідає своїй кореспондентці-графині, яка впадає у відчай із приводу різноманітних страхов и ужасов Росії, що змушують її до рішення оселитися за кордоном. Гоголь запевняє її, що Європа навіть гірша, і переконує не відвертатися від хвороб своєї країни, а працювати над її реформуванням. Особисте спасіння росіянина, за Гоголем, можливе лише в російській державі, яку він перетворює на своєрідний християнський усесвіт. Він стверджує, що всі росіяни повинні служити своїй країні так, немовби служать в другом небесном государстве, главой которого уже сам Христос (ПСС 8, 344). Це правда, в Росії існують страхи и ужасы, але Гоголь прогнозує, що через десять років Європа прийде до Росії не лише купити пеньки и сала, а й по мудрість (ПСС 8, 345). Хоча ця стаття навчає конструктивного ставлення до російських страхов, цензори не могли сприйняти погляд на Росію в таких термінах і згадку про прагнення росіян виїхати за кордон. Натяк на те, що економіка поточних взаємин Росії з рештою Європи полягає в обміні російської пеньки за європейську мудрість, також здався надзвичайно невтішним.

Жінки мали відігравати величезну роль у гоголівському баченні відлагодженого суспільства. Неназвана графиня була згадана в цьому контексті, як і дружина губернатора (Алєксандра Смірнова була оригінальною адресаткою) в іншій забороненій статті — «Що таке губернаторша» (Что такое губернаторша), — Гоголь переконує адресатку в її силі покращити провінційне суспільство. Він радить їй сприймати місто, як лікар сприймає лікарню. Знову-таки, Гоголь дає пораду, яка багато в чому стосується його власного становища і навіть була дана йому іншою особою — Плєтньовим[363]. Гоголь пише, що вплив губернаторської подружньої пари насамперед лежить у сфері суспільної моралі. Вони повинні взяти на себе боротьбу з розкішшю, эту язву России, источницу взяток, несправедливостей и всех мерзостей, какие у нас есть. Приміром, Гоголь радить дружині губернатора з’являтися на всі публічні заходи в однаковому одязі, у такий спосіб подаючи приклад скромності для інших жінок. Губернаторська пара також повинна удосконалювати функціонування адміністрації губернаторства. Гоголь наводить приклад чиновників, чиї порушення розслідувалися в суді. Вкрай важливо, пише Гоголь, що їх слід звільнити від їхніх обов’язків на час усього терміну розслідування, щоб вони не могли більше зловживати системою і намагатися впливати на хід правосуддя. Він хвалить свого адресата за звільнення наглядача психлікарні за те, що той продавав булочки, призначені для пацієнтів (ПСС 8, 315).

Проблема страхов и ужасов Росії обертається іншим формулюванням. Гоголь цитує своїй адресатці речення з її листа до нього: Грустно и даже горестно видеть вблизи состояние России, но, впрочем, не следует об этом говорить. Мы должны с надеждой и светлым взором смотреть в будущее, которое в руках милосердного бога (ПСС 8, 320). Гоголь просить розрізняти. Росіяни повинні не просто мріяти про майбутнє; вони довго та завзято повинні шукати в сучасному — звідки починається шлях у майбутнє. Гоголь благає свою адресатку не жаліти для нього жодних печальних зображень мерзоти. Вони зазвичай навівають сум, але тепер вони сповнюють його бажанням допомогти. Дружина губернатора повинна радше боротися, ніж боятись огидних явищ російського життя.

Знову-таки, попри свої найкращі наміри, Гоголь мимоволі висловлює дурницю. Навіщо цензорам погоджуватись на публікацію новини про те, що становище Росії вселяє зневіру в її найвищих посадових осіб? Або образ російського життя, що підкреслює його мерзоти? Навіщо згадувати про чиновника-злочинця, а відтак підважувати довіру людей до державних чиновників? Хліб, украдений у психічно хворих людей під наглядом держави — що це послання говорить нації про функціонування державних інституцій? Швидше за все, гоголівські безцеремонні згадки про такі сумнівні подробиці життя в Росії спонукали заборону цих та інших статей.

Гоголь продовжує свої заклики до високопосадовців в іншій статті, відхиленій цензурою, — «Високопосадовцю» (Занимающему важное место). Контекст гоголівського листа натякає, що його адресат незадоволений своїм перебуванням на віддаленому форпості Кавказу. Гоголь закликає його прийняти це призначення, посилаючись на християнську заповідь смирення. У пізнішій статті, вочевидь, до того самого адресата — «Напучування» (Напутствие) — Гоголь використовує аргумент героїчної слави. Слід шукати сильного, а не слабкого противника: Не велика слава для русского сразиться с миролюбивым немцем, когда знаешь вперед, что он побежит; нет, с черкесом, которого всё дрожит, считая непобедимым, с черкесом схватиться и победить его, вот слава, которою можно похвалиться! (ПСС 8, 368: 705n29). Незважаючи на гоголівське заохочення таких колоніальних авантюр, цензура могла негативно відреагувати на згадку про нестабільний південний кордон та ідею про те, що в народі може сформуватись образ кавказців як неприборканих вояків. Цей фрагмент було вилучено.

У «Високопосадовцю» Гоголь пропонує комплекс радше цивільних, а не воєнних завдань, які могли би сприяти суспільному добробуту в південній периферії. Автор «Ревізора» та «Мертвих душ» згоден із тим, що внутрішні регіони Росії — непросте місце. Діагноз проблем у цій статті перегукується з тирадою князя, що завершає збережені фрагменти другого тому «Мертвих душ». У провінціях, поруч із законним, засновано щось на кшталт другого уряду, пише Гоголь до свого друга-високопосадовця:

Много злоупотреблений; завелись такие лихоимства, которых истребить нет никаких средств человеческих. Знаю и то, что образовался другой незаконный ход действий мимо законов государства и уже обратился почти в законный, так что законы остаются только для вида; и если только вникнешь пристально в то самое, на что другие глядят поверхностно, не подозревая ничего, то закружится голова у наиумнейшего человека (ПСС 8, 350).

Описуючи план дій у цьому зрадливому середовищі, Гоголь радить своєму другові взяти на озброєння щось, що, здається, нагадує візити Чічікова до чиновників. Він вважає, що для викорінення корупції його другові слід особисто познайомитися з усіма чиновниками в місті. Коли друг-високопосадовець виявить сторони, винні в корупції, за допомогою цих особистих розмов, він повинен дорікнути у їхніх провинах не перед суспільством, а перед їхньою російською природою, яку вони спаплюжили своїми діяннями.

Незважаючи на свою заклопотаність чиновниками-порушниками, гоголівський аналіз системи адміністративних інституцій у регіонах Росії спонукає його зробити висновок про її досконалість: …слышно, что сам бог строил незримо руками государей. Всё полно, достаточно, всё устроено именно так, чтобы споспешествовать в добрых действиях (ПСС 8, 357). Гоголь використовує цей аргумент божественного втручання у творення російської адміністративної системи, по суті, задля стримування подальшого росту бюрократії. Система є настільки досконалою, пише він, що навіть не потребує жодної додаткової адміністративної посади. Зокрема, Гоголь відмовляється від системи стримувань і противаг, яка здається йому більш прийнятною для колоніальних і ненаціональних суспільств. Оскільки призначити нового чиновника для контролю іншого, за словами Гоголя, означає сделать двух воров наместо одного (ПСС 8, 357).

У продовженні цієї статті Гоголь згадує іншу прірву в російському суспільстві — поміж царем і дворянством. Він шкодує про дух взаємної недовіри та підозріння дворян до уряду у спробах зменшити їхню вагу і привести їх до загибелі. Гоголь стверджує, що це західноєвропейці поширюють такі згубні чутки, щоб віддалити російського царя від дворян. Гоголь просить свого друга запевнити дворян, із якими він у контакті, що вони — цвіт нації і що цар любить їх — немовби Гоголь має прямий доступ до імператорового серця.

Західні свідчення про ситуацію в Росії являють собою дискурс, проти якого Гоголь вибудовує свою національну філософію. Він посилається на критичні згадки про Росію в західній пресі й закликає свого адресата відкрито обговорювати проблеми країни з людьми, з якими він зустрічається у провінції і які не повинні довідатися про них від «неправдивої» та зловмисної західної преси. Він пише: Обнаружьте им всю правду начисто. Скажите им, что Россия, точно, несчастна, что несчастна от грабительств и неправды, которые до такой наглости еще не возносили рог свой; что болит сердце у государя так, как никто из них не знает, не слышит и не может знать (ПСС 8, 361). Ця чесна оцінка проблем Росії повинна спонукати росіян до реформування своєї країни. Переспівуючи аргумент із промови судді у фіналі другого тому «Мертвих душ», Гоголь закликає своїх співгромадян поставитися до цієї життєво важливої мети реформування із завзяттям воєнної кампанії проти загарбника.

Цензор міг мати проблеми з усім діапазоном проблем, які порушує ця гоголівська стаття з найкращими намірами і які влада воліла б не виносити з хати. Мрійлива ідея Гоголя чесно й публічно визнавати труднощі країни не могла бути прийнятною в російському політичному кліматі, традиційно ворожому до гласності. Поняття неофіційного другого кола влади підважує верховенство права, представлене іншим болючим питанням, як і в прикладі визнання недовіри дворян до царя. Недовіра Гоголя до чесності чиновника також надзвичайно надавалася до цензурування.

Врешті-решт, західна критика Росії була сумлінно прихована від російської публіки, через що й гоголівська згадка про неї викликала незадоволення цензора. Хоча Гоголь і спростовує обвинувачення іноземців, іноземні погляди вважалися настільки небезпечними, що навіть російські спростування часто-густо призначалися суто для західного вжитку і не поширювалися в самій Росії. Традиція такого диференціального іміджевого контролю властива модерній епосі — від Кантеміра до князя Вязємського[364]. Чи Гоголь не знав, що західні відгуки про стан речей у Росії краще не порушувати? У статті про Карамзіна з «Вибраних місць» він змальовує письменника як людину, не завжди прихильну до офіційної лінії, яку, проте, публікували та шанували в Росії[365]. Гоголь використовує приклад Карамзіна для спростування неправдивих іноземних чуток, мовляв, Росія вовсе не любит правды (ПСС 8, 267: 683n18, n1). Цензор вилучає обидва фрагменти, де згадується про майже повне зіткнення Карамзіна з офіційною ідеологією та відомості про західні чутки.

Четверта заборонена стаття була патетично названа «Потрібно любити Росію» (Нужно любить Россию). Замість оголошення загальної любові до Росії в кожному російському серці Гоголь подає її як сувору заповідь, немовби росіяни потребували проповіді про любов до своєї країни. Схоже, що Гоголь, який сам у той час щодуху намагався викликати в собі теплі почуття до Росії, приписував динаміку власних старань решті своїх співгромадян. У статті міститься зачовганий націоналістичний аргумент Гоголя, що відбивається на цілій книзі. Гоголь починає з передумови, мовляв, любов до свого брата необхідна для свого спасіння во Христі. Однак душа прагне любити прекрасне, а людство далеке від досконалості. Дещо нелогічно Гоголь перемикається з цієї думки на утвердження нової можливості — любити Росію, а не людство: Если только возлюбит русской Россию, возлюбит и всё, что ни есть в России (ПСС 8, 300). Що всё включає в себе бесчинства, неправды и взятки (ПСС 8, 300), це, по суті, не є російськими.

Гоголь стверджує, що його співвітчизники ще не люблять Росію, оскільки все, що вони роблять, — це скарги та плекання суму (до речі, саме таким було ставлення Гоголя зовсім донедавна). Справжній патріот, як тепер повчає Гоголь, присвятить себе реформуванню країни (автор книжки неявно виставляє себе в ролі прикладу). Гоголь вселяє своїм читачам необхідність любові до Росії, формулюючи її в термінах християнської етики: А не полюбивши России, не полюбить вам своих братьев, а не полюбивши своих братьев, не возгореться вам любовью к богу, а не возгоревшись любовью к богу, не спастись вам (ПСС 8, 301). Таким чином, гоголівський силогізм робить любов до Росії рівнозначною любові до Господа і навпаки. Якщо людина прагне вберегтися від пекельного вогню, їй краще почати любити Росію. Починаючи з загальної християнської заповіді братської любові, наприкінці Гоголь перетворює цю любов на неможливу, оскільки вона опосередкована любов’ю до Росії. Така старанна аргументація у спонуканні до того, що було само собою зрозумілим, цілком можливо, ображала російського цензора.

Наступна вилучена стаття, яка слідувала в цьому томі одразу після тексту «Потрібно любити Росію», використовує таку само риторику суворої заповіді — «Потрібно поїздити Росією» (Нужно проездиться по России). Гоголь знову вдається до поради, яку можна спрямувати до нього самого і яка насправді виходила від його російських друзів, котрі рекомендували її як спосіб осягнення правдивішого образу російського народу. Навіть життєві обставини адресата, схоже, відповідають Гоголевому становищу, оскільки, як і письменник, він упродовж майже десяти років перебував за кордоном. Гоголь попереджає свого адресата, що його чекає багато змін, оскільки десять років у розвитку гігантської Росії відповідають півстоліттю змін у будь-якій іншій країні. Щоб підготуватися до цього нового знайомства з Росією, гоголівський друг повинен очистити свій розум від усіх упереджень і «озброїтися» братньою любов’ю до росіян (ПСС 8, 304). Гоголь рекомендує не звертати уваги на стани, зосередитися на людях із різних верств суспільства і провести докладні бесіди в намаганні виявити абсолютно все про їхнє становище та проблеми. Гоголь вважає, що сам контакт із таким знаменитим гостем, котрий виявляє зацікавленість у їхніх справах, допоможе гармонізувати напружені відносини між класами. Ця ідея неофіційної, громадянської кампанії — дослідити справжнє становище Росії та втрутитись у виявлення її проблем, звісна річ, мала потрапити на очі цензора. Наприкінці Гоголь проголошує: Велико незнанье России посреди России. (ПСС 8, 308) і повторює різку фразу з початку: Монастырь ваш — Россия! (ПСС 8, 301, 308). Гоголь перетворює Росію на монастир у значенні місця для добрих справ і діяльності. У цьому криється ключова ідея «Вибраних місць», яка полягає в наділенні російського націоналізму правом наказувати і шляхетністю християнської етики.

На додачу до цих п’яти статей, що були заборонені повністю, цензура внесла зміни та скорочення до текстів опублікованих. З особливим завзяттям вона переслідувала всі згадки про царя, чиновників і адміністративні порушення. Випадкові згадки про голод, що лютував у Росії, було також вилучено або пом’якшено, так само, як були цензуровані новини про стихійні лиха згодом, у совєтську епоху (ПСС 8, 306, 234: 671n35). У статті про художника Алєксандра Іванова численні згадки про важке фінансове становище російських митців, яке було сформульовано так, що вони ризикують действительно умереть с голоду, було замінено на терпели нужду (ПСС 8, 328: 695n21, 332: 697n7, 337: 698n2). Його рекомендація про те, що люди, обізнані в мистецтві, повинні прийти на зміну чиновникам-невігласам у прийнятті рішень, які впливають на російське мистецтво, також була вилучена (ПСС 8, 335—336: 697n33). Гоголівське визначення різноманітних соціальних хвороб як російської характерної риси часто замінювалось посиланням на загальний дух часів (341: 691n1З, n21; 348: 701n9, n17, n24). Цензор також впорався з образливим визначенням національної специфіки Росії, що немовби запозичена просто з «Мертвих душ», у гоголівському аналізі комедії Фонвізіна: Это те неотразимо-страшные идеалы огрубения, до которых может достигнуть только один человек русской земли, а не другого народа (ПСС 8, 397: 710n24; цензор вилучив ідею про російську унікальність). Образ п’яних юрмищ, що наповнюють вулиці Росії на Великдень, також було вирізано (ПСС 8, 410: 713n21).

Цензорові вдалося згладити чимало гоголівських гострих кутів щодо становища Росії, тоді як практично недоторканими залишилися його пророцтва щодо національної величі та згадування ідеалів офіційної народності. Російський Апокаліпсис і Антиутопія зазнали скорочень, тоді як «Домострой» і Утопія отримали розквіт. Це втілилось у значно стриманішій книзі, ніж передбачав Гоголь, і значно послабленому значенні того, як автор розумів серйозність проблем, що стоять перед Росією. Обгрызенный Никитенкой оглодок, як Гоголь став сприймати свою книгу, був, таким чином, позбавлений найбільш «м’ясистих» елементів гоголівського послання щодо російських реформ. На думку Гоголя, цей досвід із цензурою означав, що новий, позитивний спосіб підходу до Росії, який він щойно розробив (він полягав у патріотичному потягу до змін та інспірації любові до Росії), спричинив для нього ще більші проблеми, ніж його попереднє втілення в ролі бича сатири. Послання, яке влада передала Гоголеві, включно з іншими патріотами-активістами до нього і після, полягало в тому, що Росія потребує не громадянської ініціативи та незалежно мислячих реформаторів, а слухняних підданих, які служать її справі.

Публічний ляпас: рецепція «Вибраних місць»

Гоголь був надзвичайно зацікавлений у сприйнятті «Вибраних місць», беручи до уваги величезні надії, які він плекав на вплив цієї книги. Перед публікацією твору він замовив більшість журналів і попросив своїх друзів повідомити йому про всі відгуки, включно з їхніми власними. На жаль, уже з листів його друзів стало очевидно, що автор «Вибраних місць» не зумів стати національним Месією. Лише незначне число рецензентів позитивно оцінили книгу. Плєтньов побачив у ній не менш ніж начало собственно русской литературы[366], яке поширить славу Росії за її межами. Смірнова назвала книгу сокровищем, що затьмарило всі попередні твори Гоголя. Втім, вона також переказала, що московські друзі Гоголя були незадоволені та звинуватили його в католицизме и формализме[367].

Щодо московських друзів вона мала рацію. Шевирєв сказав Гоголеві, що його книга здалася йому більш католицькою, ніж православною, що він виявився занадто зарозумілим, був неправий стосовно Пушкіна та Карамзіна і не повинен був публічно принижувати Поґодіна (Гоголь відверто напав на Поґодіна у текстах «Про те, що таке слово» і «До короткозорого приятеля» (Близорукому приятелю). Сєрґєй Аксаков вважав повчальну манеру Гоголя недоречною, його зарозумілість — обурливою і висловив жаль із приводу численних помилок і хибних думок, що наочно продемонстрували згубність тривалого перебування Гоголя на морально й інтелектуально нездоровій чужині. Син Аксакова, Константін, який написав пристрасну брошуру про «Мертві душі», схарактеризував «Вибрані місця» одним словом: вранье. Константін відчував, що Гоголь брехав одночасно обом — і самому собі, і своїй аудиторії. Особливо він обурювався презрением до російського народу загалом, що знайшло прояв у «Російському поміщику». У цьому новому шкідливому напрямі він звинуватив тривале перебування Гоголя в католицькому Римі[368].

Гоголь прикував свого колишнього друга Поґодіна до ганебного стовпа[369]. Хоч Гоголь жодного разу й не згадав імені Поґодіна, його особу було визнано загалом. Гоголь зайшов настільки далеко, що стверджував в одній статті, немовби Поґодіну для його ж добра потрібна була публичная, данная в виду всех, оплеуха (ПСС 8, 348). Глибоко ображений, Поґодін дав ляпаса Гоголеві у приватному порядку, критикуючи у своїх листах до Гоголя різноманітні ідеї книги й ігноруючи ті, що стосувалися його особисто. Поґодін звинувачував Гоголя в тому, що його християнство — це просто наліт, а не глибока внутрішня релігійна сутність. Наприклад, що Гоголь надзвичайно суб’єктивний у своїй книзі; замість того, щоб підставити другу щоку, Гоголь дає ляпаса. Богородиця, пише Поґодін, не здатна на такі дива, що Гоголь їх сподівається від світської жінки. П’яте Євангеліє не спромоглося б на вплив, що його Гоголь сподівається від перекладу «Одіссеї» Жуковського. Поґодін висміює ідею, що селяни здатні прочитати цю книгу й досягти морального вдосконалення. На його думку. Гоголь не порушив по-справжньому важливих проблем Росії, а його міркування про взаємини поміщика та селянина — вкрай наївні[370]. Поґодін був також роздратований схилянням Гоголя у «Вибраних місцях» перед доктриною офіційної народності. У своєму щоденнику він описує присутність Гоголя у його домі 1848 року саркастичними словами, що перетворюють Гоголя на симулянта на кшталт Попріщіна: Православие и самодержавие у меня в доме: Гоголь служил всенощную, неужели для восшествия на престол?[371]

Окрім критики від своїх друзів, Гоголь отримав публічні ляпаси в періодичних виданнях. «Вибрані місця» зчинили найбільший скандал у бурхливій кар’єрі Гоголя. Однак майже одностайно в рецензіях ледь згадувалися пекучі суспільні питання, які Гоголь порушував у своєму творі. Не лише Гоголь не зумів переконати аудиторію у своїх ідеях; йому також не вдалося — принаймні у пресі — інспірувати дискусії про них. Можливо, цьому на заваді стали цензурні обмеження. Отже, незалежно від збурень, які викликала книга, у російському суспільстві вони не сягнули і друкованої сторінки, а спливли на поверхню майже випадково, оскільки обмін листами Бєлінського з Гоголем відбувався за кордоном і перебував поза службами царської пошти. Оскільки Зальцбруннський лист Бєлінського циркулював Росією неформально в сотнях копій, він, проте, отримав статус публічної заяви.

Майже всі опубліковані рецензії мало не цілковито зосереджували увагу на двох вступних текстах — передмові та заповіті Гоголя, здебільшого ігноруючи решту книги. Зміст гоголівської творчості виявився набагато менш захопливим для аудиторії, ніж психічний стан її автора, який у вступних фрагментах дав найбільше поживи для занепокоєння. Майже в усіх рецензіях було засуджено Гоголеве рішення оприлюднити свій заповіт і безжально його проаналізовано з виявленням ознак авторської ірраціональності, марнославства та можливого психічного розладу. Один із рецензентів підозрював Гоголя в певних туманних розрахунках або малороссийских хитрощах з метою обдурити аудиторію; кілька рецензентів звинуватили Гоголя в католицьких і навіть єзуїтських тенденціях. Повчальний і догматичний тон зустрів майже одностайне засудження. Абсолютно всі критикували Гоголеву відмову від його попередньої літературної творчості. Росія відмовилася від гоголівських пропозицій дидактичних повчань і сказала, що очікувала прози, в чому й полягав його істинний талант. Гоголь міг спробувати відмовитися від своєї літературної творчості, але саме літературної творчості, а не сучасного «Домострою» Росія очікувала від Гоголя[372].

Авторами двох найважливіших опублікованих відповідей, які намагалися захистити деякі аспекти цієї книги, були Степан Шевирєв (у Московите) та князь Вязємський (у Санкт-Петербургских ведомостях). З них двох Шевирєв більш безпосередньо зосередився на націоналістичній філософії Гоголя. На його думку, у попередній творчості Гоголя, особливо в першому томі «Мертвих душ», було зображено темний бік російського життя; тепер він очікував його оптимістичного образу. У своїй рецензії на «Вибрані місця» він наводить гоголівський український «період» і його повісті «Рим» та «Портрет» як доказ того, що Гоголь справді здатен показати красу та благородство. Однак гоголівські зображення росіян, незадоволено відзначає Шевирєв, досі були однобокими та зосереджувалися виключно на їхніх вульгарних і грубих рисах.

На думку Шевирєва, «Вибрані місця» підтверджують, що Гоголь зрозумів велич, властиву російській нації. Насправді Шевирєв стверджує, що розуміння цієї величі лежить в основі гоголівського опису російських недоліків: Гоголь потому так чудно, так художественно, и так искренно, так смело смеется над пошлостями русского человека, что глубоко чует в нем высшую его породу, славное его назначение, присутствие начал, которые должны в нем создать великое благо всему миру[373]. Шевирєв стверджує, що «Вибрані місця» заперечують усіх тих, хто охрестив Гоголя антиросійським українцем, розкриваючи справжню любов автора до Росії. Втім, Шевирєв також проникливо відзначає, що Гоголь хвалить російську націю не за те, чим вона є, а за те, чим вона може стати. Внесок Гоголя полягає у визначенні основних ресурсів та специфіки росіян (Гоголь артикулював їх у тексті «У чому ж, зрештою, сутність російської поезії та в чому її особливість»), що передбачає їхню майбутню велич як нації.

Попри розуміння Шевирєвим Гоголевої любові до Росії та його спроби розгадати таємниці її національного життя, висновок його рецензії позначений тоном різкого осуду. Він запитує, чому Гоголь не зміг втілити той самий зміст у художньому творі? Чому Собакевичі та Манілови продовжують своє літературне життя, тоді як їхні позитивні відповідники з другого тому «Мертвих душ» згоріли в полум’ї? Безпрецедентно порушуючи журналістський етикет, він грубо ображає Гоголя, переходячи на «ти»:

Схоже, Шевирєв втрачав терпіння в очікуванні на трансформацію Гоголя, про неминучість якої сам автор оголосив у «Мертвих душах». Здається, критика дратує те, що Гоголь так легко висловив красу та шляхетність у своїх українських творах (які він згадував раніше у статті), тоді як однакова мета створює такі величезні проблеми для автора в його російських творах. Хоча критик схвально сприймає ідеї, висловлені у «Вибраних місцях», він навряд чи вдячний авторові, бо ці ідеї мали бути висловлені в більш піднесених, вартісних і тривалих формах, що є природними для Гоголя та відповідають його талантові — в мистецтві. Гоголівський сміх, який із таким захватом сприймався критиками і Шевирєвим зокрема, тепер починає переслідувати його. Вочевидь, це спричинено якісною відмінністю між доброзичливим сміхом гоголівських українських творів і сатиричним, глузливим сміхом його російських творів. Однак у реакції Шевирєва та інших, більш націоналістично налаштованих росіян, було також і розуміння того, що статус Росії заслуговує чогось більш шляхетного та монументального, ніж сміх, хоч і доброзичливий у своїй основі.

На думку Шевирєва, Гоголь відповідальний за шкідливий вплив на російську культуру, що проявився у формуванні так званої «натуральної школи» — молодих письменників-гіперреалістів, які обожнювали Гоголя та зосереджувались на соціальних проблемах Росії. Шевирєв змальовує цю групу письменників як цинічних і нешанобливих — монструозне дитя Гоголя. Ці письменники відреагували на однобокий образ Росії, обмежений до її тривіальних і потворних аспектів, вирішивши наслідувати їх. Шевирєв стверджує, що навіть Гоголя злякав цей збочений прояв наслідування, й у «Вибраних місцях» він абстрагувався від нього, поспішаючи пояснити своє справжнє бачення Росії: Не чувствуя в себе еще довольно сил, чтобы художественным созданием запечатлеть сознание высшей стороны русского человека, Гоголь хотел по крайней мере дидактически, отрывочно высказать, что он признает эту сторону и в ней полагает настоящую нашу действительность, которая еще не совершилась воочию, но он надеется, что она совершится[375].

Князь Вяземський повторює настрої Шевирєва стосовно розходження Гоголя зі своїми ошуканими послідовниками, а також із критиками-західниками, які проголосили його засновником цієї нової школи. Хоч це ім’я й не було назване, все прямо вказує на Бєлінського. Як і більшість рецензентів, Вяземський, схоже, позитивно налаштований щодо приниження Гоголем свого головного оспівувача. Гоголівська книга була полезною и нужною —і для самого Гоголя як відмова від свого минулого та деяких небажаних асоціацій, і для російської літератури як засудження певної шкідливої тенденції. Вяземський вважає гоголівську щирість у «Вибраних місцях» неудаваною, шануючи Гоголя за те, що він поділився своїми духовними муками з іншими. Він також розуміє, що Гоголь порушив чимало життєво важливих питань сучасного життя суспільства. Однак він не погоджується з багатьма гоголівськими ідеями, особливо у сфері його практичних порад. Наприклад, Вяземський критикує гоголівську статтю про поміщиків і селян як «ідилію», чиї рекомендації навряд чи здатні привести до золотого віку їхніх взаємин[376]. Та при цьому він дорікає тим, хто кине в автора камінь за вираження ідей, з якими вони не погоджуються.

На відміну від Шевирєва, який намагається вкласти Гоголя у слов’янофільський шаблон, Вяземський, схоже, роздратований тим, як різноманітні ідеологічні партії прив’язують Гоголя до власних справ. І західники, і слов’янофіли перекручують гоголівську творчість, але, на думку Вяземського, слов’янофільський культ Гоголя здається найнеймовірнішим із двох:

Можливо, це найбільш тверезий опис впливу гоголівської уїдливої сатири на російські національні почуття. Вязємський заперечує можливість творення позитивної націоналістичної філософії на основі гоголівського мистецтва. У гоголівській безжальній анатомії російського життя Вязємський вбачає замість «світлих сторін» (Шевирєв) абсолютно хворий організм (ни одного здорового места). У пізнішій рецензії Вяземський шкодує з приводу гоголівських крайнощів у його погляді на Росію, зазначаючи: Наш свет не рай, но и не ад[378]. Слід відзначити, що у Вяземського і Шевирєва, котрі зазвичай захищали Гоголя від звинувачень у браку патріотизму, зростає нетерпіння та розчарування гоголівськими непривабливими національними образами.

Як і Шевирєв, Вязємський творить дихотомію пошлости, яка панує у попередніх творах Гоголя про бюрократичне середовище Росії, та протилежної тенденції до ширших людських проблем, що проявились у «Вибраних місцях». Попри схвалення цього нового напряму, Вяземський відраджує Гоголя від написання таких книг. «Мертві душі» посилили в російській літературі певні шкідливі тенденції — на кшталт невдоволення, що характерне для молодих письменників, яке слід подолати. Гоголь висловив свою любов до росіян в останньому листуванні, але Вязємський нагадує авторові, що Росія очікує її прояву в літературній формі.

Головний орган західників — Отечественные записки — забракував «Вибрані місця» і, на відміну від Шевирєва та Вязємського, вважав попередню прозу Гоголя найбільшим проявом сучасної російської літератури. Для того, щоб додати виразності, після короткої тристорінкової рецензії на «Вибрані місця» було подано рецензію на книгу ілюстрацій до «Мертвих душ», таким чином применшуючи значення перших. На думку редакторів, гоголівська стаття «Чотири листи до різних осіб з приводу „Мертвих душ“» (Четыре письма к разным лицам по поводу «Мертвых душ») доводить, що, попри заяву в передмові, Гоголь навряд чи відмовився від своєї прози[379]. Ображений цією книгою, Бєлінський розкритикував її в Современнике. Він вказав на гоголівські протиріччя і висміяв деякі його ідеї, такі, як завдання Гоголя для світських жінок або його великі сподівання на переклад «Одіссеї» Жуковського. Але в цілому рецензія була радше стримана, беручи до ваги вибуховий темперамент Бєлінського і міру образливої невдячності Гоголя (Я аналізувала коментарі Бєлінського на гоголівські листи про «Мертві душі» в четвертому розділі). Бєлінський зізнався другові, що хоч він і написав її, маючи на увазі цензуру, Нікітєнко все одно скоротив її на третину від початкового розміру, вилучивши з його рецензії чимало уривків із книги Гоголя (ССБел 8, 222—239, 87—688). Це ще раз свідчить про вибухові аспекти гоголівської творчості, навіть у її цензурованій формі, і про факт, що рецензія ледве отримала дозвіл на друк (журналістська цензура була більш суворою, що й пояснює проблеми Бєлінського з цитуванням уже опублікованого тексту). Загалом Гоголь завдав важкого удару своїм шанувальникам із західницького табору та примирився зі своїми критиками з табору консервативного. Булґарін зловтішався своєю перемогою[380].

Хоч Гоголь завжди тримав Бєлінського на відстані, він, вочевидь, пожалкував, що образив його. Він написав Бєлінському, що не мав наміру його ображати, прийнявши критику консервативної преси. Однак він також пожалкував, що гнів засліпив критика книги (ПСС 13, 326—328). Бєлінський відповів знаменитим Зальцбруннським листом, одним із найбільш улюблених російських текстів Леніна у XIX столітті (ПСС 8, 743). Лист отримав статус настільки авторитетного звинувачення «Вибраних місць», що редактори ПСС додали його як невід’ємну частину цього твору — це єдиний із листів, адресованих до Гоголя, що з’являється в цьому виданні. Лише нещодавно російські вчені спромоглися вилучити інвективу Бєлінського на «Вибрані місця» й не дивитися на них крізь його призму[381].

У Зальцбруннському листі Бєлінський стверджує, що радше ідеологічні заперечення, а не особисте озлоблення мотивували його відторгнення гоголівської книги. Він пояснює, що можливість обійти царську поштову цензуру (вони обоє були тоді за кордоном) дозволяє йому вільно висловлюватись. У той час, як твердження слов’янофілів навряд чи були одностайними, як показує реакція Аксакова, вони могли вважати чимало гоголівських ідей співзвучними. Однак Гоголь у «Вибраних місцях» зовсім нічого не міг запропонувати західникам, і гостра критика гоголівської національної філософії Бєлінським це пояснює.

Бєлінський визнає, що сподівання західників на Гоголя як маяк російського поступу виявилися недоречними. Як і чимало інших, Бєлінський вважає хибною гоголівську ідею про характер країни та потребу в його тривалому перебуванні за кордоном. Він запевняє Гоголя: Россия видит свое спасение не в мистицизме, не в аскетизме, не в пиэтизме, а в успехах цивилизации, просвещения, гуманности (ПСС 8, 501). Росії потрібні не проповіді й молитви, а пробудження людської гідності, прав і законів, індивідуальних свобод, прав власності та скасування кріпацтва й тілесних покарань. Бєлінський, мимоволі повторюючи власне гоголівські ідеї, висловлюється проти віртуальних «корпорацій» злодіїв, що діють у своїх сховках всередині державної бюрократії. Перед лицем таких глибоких проблем найвідоміший російський письменник, за словами Бєлінського, является с книгою, в которой во имя Христа и церкви учит варвара-помещика наживать от крестьян больше денег, ругая их «неумытыми рылами»! (ПСС 8, 502). Обурений Бєлінський нападає на Гоголя зі знаменитим епітетами: Проповедник кнута, апостол невежества, поборник обскурантизма и мракобесия, панегирист татарских нравов — что Вы делаете?.. Взгляните себе под ноги: ведь Вы стоите над бездною (ПСС 8, 503).

Бєлінський лається з приводу гоголівських жестів у бік офіційної народності. Він попереджає Гоголя, що російська публіка, яку Бєлінський прирівнює до своїх однодумців-лібералів, швидко відмовляється від великих авторів, искренно или неискренно отдающих себя в услужение православию, самодержавию и народности (ПСС 8, 506). На противагу Гоголю Бєлінський вважає, що природні інстинкти російської нації більшою мірою тяжіють радше до атеїзму, ніж до глибокої релігійності. Як інституція російська православна церква завжди служила опорою світської влади, а отже, нерівності й несвободи. Бєлінський зазначає, що російський народ одностайно зневажає православних священиків як розпусних мракобісів, котрі піклуються тільки про свій матеріальний добробут. Він висміює гоголівську доктрину взаємної любові між царем і російським народом: самодержавство може здаватися божественной красотой лише з Гоголевого прекрасного далека, зблизька виглядає зовсім по-іншому. Російська громадськість, стверджує Бєлінський, очікує, що її автори захистять її від мрака самодержавия, православия и народности (ПСС 8, 507). Якщо Гоголь любить Росію, то він має радіти повному провалу своєї книги — з огляду на її явно шкідливе послання. Якщо він бажає повернути прихильність своєї аудиторії, йому слід повернутися до писання прози, яка нагадує його попередні твори.

Гоголь відповів на пристрасний лист Бєлінського дуже спокійно. Він пошкодував з приводу праведного гніву Бєлінського, нагадавши йому, що він не має монополії на істину. Хоча критики й можуть почасти мати рацію, Гоголь повідомляє йому про п’ятдесят інших листів у відповідь на «Вибрані місця», що заперечують ідеї Бєлінського і також почасти мають слушність. Від рецепції свого твору Гоголь засвоїв один урок: він не знає Росії й повинен вирішити цю проблему, повернувшись туди (ПСС 13, 360—361). Наприкінці листа Гоголь бажає Бєлінському всього найкращого.

Однак перша реакція Гоголя на Зальцбруннський лист Бєлінського не була аж настільки стоїчною. Чернетка початкового листа Гоголя до Бєлінського, поруч із роздратованими протестами, більш конкретно стосується ідей Бєлінського (ПСС 13, 435—446). Гоголь звинувачує Бєлінського в есенціалізації європейської цивілізації, яку знаменитий західник хотів взяти за основу сучасної Росії. За словами Гоголя, європейська цивілізація не являє собою жодного органічного, єдиного цілого, а є вибуховою сумішшю протиборчих ідеологічних партій. Гоголь зазначає, що європейці самі більше не впевнені, чим є їхня цивілізація. На закид Бєлінського про те, що перебування Гоголя за кордоном заважає йому пізнати Росію, письменник відповідає, мовляв, Бєлінський, живучи в Санкт-Петербурзі й пишучи свої нікчемні статейки, ще менш компетентний у цьому питанні. Гоголь підтверджує свою віру в релігійність російського народу й засуджує огульний критицизм православного духівництва Бєлінським. На думку Гоголя, погляд Бєлінського на поміщика відгонить XVIII століттям. Гоголь стверджує, що селянам буде значно краще, коли за них відповідатимуть поміщики, а не чиновники, яких Гоголь описує як вічно корумпованих і корисливих п’явок. Він уточнює, що не заперечує масової грамотності, але нині його цікавлять грамотні дрібні чиновники, які чинять так багато лиха та зловживань. Натякаючи на матеріалізм Бєлінського, Гоголь вважає за свій обов’язок говорити про вищі ідеали та цінності й нагадувати своїм читачам про духовні проблеми.

Публікацією «Вибраних місць» Гоголь спромігся образити певною мірою майже всіх і опинився у відчуженому становищі. Його посланню про патріотичні реформи не вдалося підняти його до статусу національного пророка. Питання про щирість його любові до Росії залишається відкритим. Найважливіше, що гоголівська аудиторія рішуче відхилила його звернення до публіцистики і дала зрозуміти, що він здатен заробити її милість лише за допомогою мистецтва.

Захист Гоголя: «Авторська сповідь»

Гоголь відмовився від написання своєї великої відповіді Бєлінському й вирішив не відповідати на конкретні закиди критика. Натомість він дав загальну відповідь на рецепцію «Вибраних місць». Вона нагадує примітки та пояснення, які він писав у зв’язку зі своїми іншими суперечливими текстами. Як і Зальцбруннський текст Бєлінського, цей текст циркулював у копіях за життя Гоголя, але опублікований був лише посмертно. Він з’явився у ПСС як «Авторська сповідь» (Авторская исповедь), хоча сам Гоголь називав його повестью моего писательства або повестью моего авторства[382]. Редактори ПСС датують цей твір травнем або липнем 1847 року і вважають його відповіддю на рецензію Бєлінського в Современнике. Однак, схоже, в ПСС подали ранішу дату і невиправдано звузили гоголівську проблематику. «Сповідь», вочевидь, написана після покинутої чернетки гоголівського листа до Бєлінського, а не передує їй, і датована кінцем червня або початком серпня. У ній міститься більш пом’якшена версія ідей, які автор лише розробляв раніше в чернетці свого листа[383]. Отже, вона відповідає Бєлінському, але робить це в контексті його Зальцбруннського листа, а не його рецензії. Крім того, Гоголь, схоже, не зосереджений лише на критиці Бєлінського, а виявляє намір відповісти на різноманітні судження, висловлені на теми «Вибраних місць» і його авторства загалом.

В «Авторській сповіді» Гоголь захищає себе та свою книгу й описує свій моральний, художній та інтелектуальний розвиток у спосіб, який виправдовує його нинішній авторський і публічний образ. Як і всі коментарі Гоголя про себе як автора, вона являє собою суміш фактів і вигадок, психологічно правдоподібних мотивацій і чистих містифікацій. Як завжди, Гоголь підпорядковує свої аргументи й ідеї вимогам автентифікації та підтримки образу самого себе, який він якраз формував. Фактично стилістична та риторична структура тексту спонукала Роберта Маґуайра вважати його ще одним гоголівським прозовим твором[384]. Так чи інакше, «Авторська сповідь» нагадує прозу тією мірою, що всі гоголівські автокоментарі є певною мірою нещирими та продуманими.

В «Авторській сповіді» Гоголь поділяє критиків «Вибраних місць» на три типи: тих, хто вбачає авторську неприродну зарозумілість, тих, хто вважає його наміри помилковими, але добрими, і тих, хто бачить у ньому доброго християнина, який знайшов правильний світогляд. Третій тип не проявлений в опублікованій критиці на книгу, але був частиною неофіційної рецепції, згідно з листом Прокоповича до Гоголя[385]. Хоч Гоголь і висловлює жаль, що автор, а не книга стояли в центрі дискусії, його захист зводиться якраз до особистості автора. Він подає «Вибрані місця» як дзеркало людини, її прагнення до добра та внутрішньої боротьби з недоліками. Гоголь загалом перевизначає книгу, яку більшість людей обґрунтовано розглядали як самовпевнене євангеліє та набір дратівливих інструкцій для морального та суспільного життя, як особисту сповідь, запис своєї душі, радше проект самоосвіти, ніж національного повчання. Цей відхід у себе ілюструє типову гоголівську відповідь на закиди, як він, приміром, прагнув переробити персонажів «Ревізора» або «Мертвих душ» на еманації його глибоко порочної душі.

Відповідаючи на запитання, чому він відійшов від прози до писання на кшталт «Вибраних місць», Гоголь малює цілу повесть свого авторства. Він стверджує, цього разу правдиво, що він змолоду відчував палке бажання служити. Відтоді він ніколи не вважав літературу своїм головним заняттям; він написав свої ранні твори без будь-якої турботи про свої соціальні цілі та вплив. Його меланхолійна вдача спонукала його до пошуків веселощів у грі фантазії, що зробило ці ранні твори легкими та гумористичними. Хоч українська тематика є з погляду критиків типовою для ранніх творів Гоголя, він переоцінює її, списуючи все на свою незрілість і намагаючись цим нейтралізувати націоналістичні порівняння з його творами про Росію. Гоголь пише, що коли він, нарешті, збагнув, що література — це його покликання, то почав обмірковувати її ширші соціальні наслідки. Наснажений Пушкіним, він почав планувати серйозну роботу. Тут він уперше оголошує, що отримав сюжети своїх найбільших творів від Пушкіна, чим, здається, намагається захистити свої критиковані твори мантією шанованого поета. У цій новій стадії своєї авторської одіссеї Гоголь зіткнувся з серйозною перешкодою, що полягала в його недостатній любові до Росії: Я не знал еще тогда, что тому, кто пожелает истинно честно служить России, нужно иметь очень много любви к ней, которая бы поглотила уже все другие чувства, — нужно иметь много любви к человеку вообще и сделаться истинным христианином, во всем смысле этого слова (ПСС 8, 441). Не знайшовши такої любові в собі, він не міг належним чином служити Росії, тому вирішив виїхати за кордон.

Обґрунтування свого перебування за кордоном займає багато місця в «Авторській сповіді» і містить деяку найбільш кричущу нещирість — у світлі актуального листування Гоголя в цей період (я аналізую це переважно в четвертому розділі). Він стверджує, що його ніколи не цікавили відвідини зарубіжних країн, але що навіть у дитинстві він вбачав майбутню потребу в цій обтяжливій жертві заради служіння своїй вітчизні. Отже, він виїхав за кордон для того, щоб не наслаждаться, а натерпеться (ПСС 8, 450) й одразу ж почав скучати за Росією. Це гоголівська хитрість у чистому вигляді. Десятки листів демонструють радість і захват Гоголя від перебування за кордоном, особливо в Італії. Далекий від аскетичного самозречення та туги за Росією, Гоголь провів найщасливіші та найбільш безтурботні дні свого життя в Римі, вперто відмовляючись повертатися до Росії в жодному разі не через недостатню готовність для служби, а просто тому, що йому подобалося життя на Заході. Гоголь наполягає у своїй украй маніпулятивній «Сповіді», що його від’їзд із Росії був продиктований патріотичним обов’язком і, що найпарадоксальніше, його бажанням більше довідатися про Росію. Дивно, що Гоголь міг вдатися до таких ризикованих аргументів, але ще дивніше, що дехто сприйняв їх за чисту монету. Більш імовірним здається те, що для доведення своєї вірності російському націоналізму Гоголь прагне виправдати своє скандальне тривале перебування за кордоном вдаючись до патріотичних заяв.

Та все-таки гоголівській силі переконання слід віддати належне. Він розробив аргументацію для своєї заплутаної логіки й у процесі навіть зумів дорікнути самим росіянам у недостатній російськості. Гоголь стверджує, що він міг пізнати Росію лише за кордоном, оскільки всередині країни кожен росіянин мав інше уявлення про неї. Шукаючи сирі факти, анекдоти з особистого досвіду людей і безпосередньої реальності, Гоголь знайшов лише туманні філософські суперечки та силогізми. Він зазначає, що провінції дають навіть менше матеріалу для того, хто вивчає Росію, оскільки провінціали переймаються лише перекладами французьких романів. Окрім того, вони трактують сторонніх як потенційних шпигунів (тут, до речі, Гоголь доводить неспроможність своєї ідеї про мандрівника-інтерв’юера у тексті «Навіщо потрібно подорожувати Росією»). Лише росіяни, яких Гоголь зустрів за кордоном, нібито надали письменникові те, що йому потрібно. Лише на відстані він міг отримати цілісний образ Росії. Звісна річ, із тексту незрозуміло, що свідчить про цей недолік росіян у Росії і чому Гоголь відчував потребу взагалі покладатися на посередників, замість того, щоб спостерігати російське життя безпосередньо.

Написавши повість про своє авторство, Гоголь повертається до вихідного питання про те, чому він опублікував «Вибрані місця». Він однозначно стверджує, що в суспільній свідомості моральні проблеми на цей момент переважують політичні, наукові та будь-які інші. Це здається не так діагнозом, як дискурсивним актом творення аудиторії: рецепція «Вибраних місць» показала, що російські читачі Гоголя не виявили жодної потреби в моральній тематиці. Гоголь творить свою уявну аудиторію, налаштовану саме на його власні інтереси. А відтак він конструює ідеального автора, «письменника-творця», котрий творить нові образи й відображає життя так, як він його бачить — на противагу письменникам, які просто копіюють реальність як вона є. Письменник-творець повинен розуміти свій народ в корне и в ветвях, бути добрим громадянином світу й мати різноманітні засоби, які включають у себе потужне ліричне бачення та могутній сарказм (для критики людських недоліків) (ПСС 8, 456). Гоголь пише, що «Вибрані місця» є етапом у його подорожі до цього ідеалу. Наприкінці він повторює деякі ключові ідеї книги і стверджує, що незаперечне бажання автора служити справі добра спокутує будь-які недоліки, які він може мати. Гоголь окреслює «Вибрані місця» як запис своєї самоосвіти, радячи своїм читачам брати з них усе, що їм до вподоби, а від решти відмовитися — замість того, щоб сперечатися з автором. Попри захист «Вибраних місць» в «Авторській сповіді», гоголівські листи про свою останню публікацію демонструють поступове розчарування і зростаючий сором. Він написав до Жуковського, що думка про цю книгу, таку пихату та сповнену перебільшень, змушує його закривати обличчя від сорому (ПСС 13, 232). У листі до Шевирєва Гоголь з гіркотою скаржиться, що люди сприйняли його як лицемірного Тартюфа, брехливого в майже святих речах (ПСС 13, 238). Пишучи до князя Вязємського, Гоголь зізнався, що на книзі лежит какой-то фальшивый тон, але він пояснює це (помилковим) фактом, що вона мала з’явитися посмертно. У час написання цього листа, в лютому 1847 року, Гоголь усе ще плекав надії на друге видання, плануючи долучити до нього вилучені цензурою статті. Тому він попросив Вязємського ретельно переглянути повністю чорновий проект і запропонувати свої правки, зокрема, перефразувати фрагменти, де автор говорить, немовби він забув, що він просто чиновник 8 класса (ПСС 13, 227—228). Гоголь був глибоко стурбований тим, що його ретельний авторський задум геть зовсім не влучив у ціль. Однак в іншому листі, до Жуковського, він висловив жаль, що размахнулся в моей книге таким Хлестаковым (ПСС 13, 243). Та все ж таки він наполягав на корисності книги, оскільки, зрештою, вона дозволила йому довідатися про росіян, яких варто було спровокувати до розмови.

Проте всі заходи з патріотичної освіти та морального переродження виявилися безсилими для завершення його головного твору — запланованої трилогії «Мертвих душ». «Вибраним місцям» не вдалося притлумити у своїй аудиторії потребу в прозі, оскільки вони не зуміли забезпечити стимулу для продовження цієї прози. Врешті-решт, всеосяжна, сучасна національна філософія Росія, яку Гоголь малює у своїх есеях не була втілена в художній формі. (Правопис оригіналу. — Прим. верстальника.) У той час, як гоголівська публіцистика наголошує на релігії як головному націєтворчому чиннику Росії, його проза — така, як «Тарас Бульба» та залишки другого тому «Мертвих душ» — завжди обертається навколо південної стихії як основи, на якій будується національна спільнота.

Варто підкреслити, що Гоголь так ніколи й не сформував образ Росії як реально існуючої нації. Росія завжди була для нього майбутнім проектом, спільнотою, що перебувала у процесі формування і самовизначення. Як націоналіст він вважав це найістотнішим завданням, що стоїть перед країною, і мобілізував усі свої ресурси для спрямування її в цій трансформації. Однак, знову-таки, Росія відхилила гоголівські розв’язання та поради. Російський націоналізм розвивався в напрямку надання першості етнічним великоросіянам, тоді як Гоголь закликав до моделі, спрямованої на подолання кордонів російського етносу — із залученням православних східних слов’ян. Російський націоналізм так підкреслював свою опору на державу, і після вкорінення ідеології офіційної народності він був успішно кооптований державою як узаконення політичного статус-кво. Гоголь, навпаки, сприймав націю в гердеріанських культурних термінах. Що більше він вважав, що підтримує офіційну народність, то більше його своєрідна її інтерпретація створювала для нього проблеми з цензурою, особливо у його найбільшому панегірику доктрині у «Вибраних місцях». Росія не відповідала гоголівським уявленням про себе, і Гоголь вичерпав ідеї, як догодити їй, що якоюсь мірою (хоч і надуманою) дозволило йому залишитись чесним перед самим собою. Майбутня національна Утопія, так ретельно сконструйована у «Вибраних місцях», не була почута й лише розлютила росіян. Його громадянське завзяття було різко послаблене владою.

Зрештою Гоголь полишив націоналістичну політику і знайшов притулок у релігії. У серпні 1847 року він порадив А. П. Толстому діяти так, немовби він живе в боге, а не в России. Завдання людини — жити згідно з Христовим ученням, а о России бог позаботится и без нас (ПСС 13, 355). Відповідно до Гоголевої схильності давати іншим поради, що перекладаються на його власну ситуацію, це твердження натякає на те, що сам Гоголь, після провалу «Вибраних місць», вирішив виїхати з Росії до Бога і натомість зосередитися на тому, щоб стати кращим християнином. Проте Гоголь не повністю відокремлював релігію від націоналізму. Християнство, особливо в його російській версії, залишалося для Гоголя однією з незаперечних ознак російськості, принаймні його власної російськості.

Не зумівши трансформувати широку російську аудиторію у справжніх росіян, Гоголь намагався виконати цю роль у більш скромному масштабі. У 1849 році він узяв на себе завдання прилучити молоду аристократку — Анну В’єльґорську (сестру його близького друга Іосіфа, котрий помер у Римі) — до таємниці російськості. Він наказав їй користуватися російською мовою замість французької і вислав їй книги про Росію. Однак він попередив її, що не достатнього стати повністю російськомовною і знати країну: їй треба стати росіянкою в душі. Гоголь сформулював життєво важливе питання у своєму листі до Анни: Теперь в моде слова: народность и национальность, но это покуда еще одни крики, которые кружат головы и ослепляют глаза. Что такое значит сделаться русским на самом деле?.. В чем состоит привлекательность нашей русской породы?.. Высокое достоинство русской породы состоит в том, что она способна глубже, чем другие, принять в себя высокое слово евангельское, возводящее к совершенству человека. «Зовнішнє» життя Росії сповнене аморальності, зловживань і конфліктів, однак її «внутрішнє» життя сяє світлом Христовим. Гоголь просить свою молоду підопічну повернутися до Бога, який є джерелом всего русского (ПСС 14, 111).

Лист демонструє кульмінацію ідей, до яких Гоголь невпинно рухався від початку 1840-х років. Російськість для Гоголя стала звуженою — або ж, в іншому сенсі, розширеною — до певної сприйнятливості християнського послання. Вона стала синонімом християнства загалом і російського православ’я зокрема. Нарешті тут Гоголь знайшов спосіб любити Росію. Більшу частину свого життя тікаючи з Росії, наприкінці його він нарешті знайшов тут дім. У вересні 1850 року він написав до свого друга, що не хоче покидати Росію, оскільки кроме свойства родины, есть в ней что-то еще выше родины, точно как бы это та земля, откуда ближе к родине небесной (ПСС 14, 204). Росія стала для Гоголя його рідною землею тільки завдяки тому, що він вважав її пов’язаною з царством небесним. Тоді як Росія демонічного, денаціоналізованого Петербурга, провінційних кубел корупції, Собакевичів і Чічікових, дрібних чиновників і бюрократичних шахраїв не зуміла викликати любов Гоголя, Росія, що лежить поза межами цих земних проявів, у духовному сенсі російського православ’я, нарешті, здобула його щиру відданість.