Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

1

А. О. Смирнова, письмо к Гоголю от 26 сентября 1844. Русская старина 59 (1888): 59.

2

Николай Гоголь. Полное собрание сочинений, т. 12. Москва: Изд. Акад. наук СССР, 1937—1952, С. 357. Далі — ПСС.

3

Такий підхід до Гоголя бере свій початок у працях його сучасників-рецензентів націоналістичного спрямування (таких, як Віссаріон Бєлінський, Степан Шевирєв і Константін Аксаков) і до сьогоднішнього дня пронизує російську науку. Він характерний для таких класичних розвідок про Гоголя, як Мастерство Гоголя Андрєя Бєлого (Москва, Гос. изд. худож. литературы, 1934), Реализм Гоголя Ґ. А. Ґуковського (Москва, Худож. литература, 1959) і Nikolai Gogol Владіміра Набокова (1944; New York: New Directions, 1961). Однак цей погляд на Гоголя занадто широкий, щоб уміститись у вичерпному списку. Західні вчені великою мірою прийняли цього русифікованого Гоголя.

4

О. В. Новицкая. Россия и русские в поэме Н. В. Гоголя «Мертвые души». Москва: Московский гос. университет, 1999. С. 14.

5

Публікуючи 1835 року свої перші оповідання на російські теми, Гоголь не зрікся зацікавлення Україною. 1842 року, коли було опубліковано його останній прозовий твір на російську тематику («Мертві душі»), він цілковито переробив версію «Тараса Бульби» від 1836 року — героїчну повість на тему української історії. Ще 1841 року працював над трагедією про історію українських козаків, яка, стверджував він, стане вінцем його творчого доробку (пізніше він знищив її). Протягом усього свого життя Гоголь зібрав колекцію 750 народних пісень, майже всі вони були українські. Гоголеві листи демонструють його безперестанне зацікавлення публікаціями на українську тематику. Він підтримував дружбу з українцями, серед яких були помітні постаті української культури, наприклад Михайло Максимович або Осип Бодянський. До кінця свого життя Гоголь наполягав, щоб українські пісні співалися під час прийомів в Аксакових (останнє документальне свідчення походить від 31 жовтня 1851 року; Гоголь помер 25 лютого 1852 року; ПСС 14, 27).

6

Олег Ільницький. «Гоголь і постколоніяльний контекст». Критика, 29 (2000): 9—13; Peter Sawczak, «„Ночь перед Рождеством“ Мыколы/Николая Гоголя: К вопросу о „малой литературе“», Russian Literature, 49 (2001): 259—270.

7

Новаторське включення Гоголя до Очерков истории украинской литературы XIX столетия (Киев: Тип. И. Я. Давиденко, 1884), здійснене Н. І. Петровим, було зовсім нещодавно виявлене Джорджем Грабовичем («Ukrainian-Russian Literary Relations in the Nineteenth Century: A Formulation of the Problem», in Ukraine and Russia in Their Historical Encounter, ed. Peter J. Potichnyj et al., 214–244. [Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, Univ. of Alberta, 1992]; see 225). Про постколоніальну критику Гоголя див. примітку 6 вище. Останні українські монографії про Гоголя, хоч і сповнені захопливих деталей, усе ж не відповідають вимогам систематичності й об'єктивності. Серед двох цих праць — Звиняцковский В. Я., Николай Гоголь. Тайны национальной души (Киев, Ликей, 1994) і Барабаш Ю. Почва и судьба. Гоголь и украинская литература: у истоков (Москва: Наследие, 1995) — друга має більшу наукову вартість.

8

Национальная двойственность в творчестве Гоголя Олександри Єфименко (Вестник Европы, июнь 1902: 229—244). Спорідненими термінами Єфименко є «національне роздвоєння» або «подвійність» (национальная раздвоенность/двойственность). Із менш трагічним підтекстом ця головна ідея існує до сьогодні. Див. Барабаш Юрий. Гоголь и Шевченко: антиномии национального сознания. Известия Академии наук СССР. Серия литературы и языка 55.1 (1996): 43. У дослідженні Юрія Луцького про біографію Гоголя, The Anguish of Mykola Hohol a.k.a Nikolai Gogol (Toronto: Canadian Scholars' Press, 1998), так само стверджується, що Гоголь мав «стражденну душу» внаслідок його «викорінення» і що його розділена вірність Україні та Росії спричинила його «психоневротичні стани» (8, 25).

9

Овсянико-Куликовський Д. Н. витворив цю химеру у своїй праці Гоголь у Собрание сочинений, том 1. 1910; The Hague: Mouton, 1969.

10

Хоч і позначаючи відмінний курс, ця книга багато чим завдячує ширшому контексту гоголезнавства. Доналд Фенгер чимало пояснив відносно прагнення Гоголя стати письменником. Вільям Тодд позиціонував Гоголя всередині російського суспільства та інституцій російської літератури. Роберт Маґуайр розглянув гоголівські тексти під кутом зору релігії, образотворчого мистецтва і теорій мови. Саймон Карлінський дослідив вплив Гоголевої гомосексуальності на його творчість. Серед російських критиків Іосіф Мандельштам (1846—1911, російський літературознавець, критик і лінгвіст. — Прим. перекл.) показав українське структурування російської прози Гоголя. Васілій Ґіппіус помістив Гоголя в багатий контекст сучасної імперської культури. Ґріґорій Ґуковський дослідив вивчав (Так у ориганалі.. — Прим. верстальника.) художні структури та тематичні лейтмотиви гоголівської прози. Див. Donald Fanger, The Creation of Nikolai Gogol Cambridge (Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1979); William Mills Todd III, Fiction and Society in the Age of Pushkin (Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1986); Robert Maguire, Exploring Gogol (Stanford, Calif.: Stanford Univ. Press, 1994); Simon Karlinsky, The Sexual Labyrinth of Nikolai Gogol (1976; Chicago: Univ. of Chicago Press, 1992); Мадельштам И. Д. О характере гоголевского стиля (Гельсингформ, 1902), V. V. Gippius, Gogol [1924], trans. Robert A. Maguire (Durham, N.C.: Duke Univ. Press, 1989), Гуковский, Реализм Гоголя; і Юрий Манн, Поэтика Гоголя. Вариации к теме (Москва: Кода, 1996).

11

See Eric Hobsbawm and Terence Ranger, eds., The Invention of Tradition (1983; New York: Cambridge Univ. Press, 1992). Корисна збірка визначень і теорій націоналізму, див. John Hutchinson and Anthony D. Smith, eds., Nationalism (New York: Oxford Univ. Press, 1994).

12

Craig Calhoun, Nationalism (Minneapolis: Univ. of Minneapolis Press, 1998), 6.

13

Ibid.. 123.

14

Richard Handler, Nationalism and the Politics of Culture in Quebec (Madison: Univ. of Wisconsin Press, 1988), 7.

15

Calhoun, Nationalism, 5.

16

Eric Kaufmann, «Ethnic or Civic Nation? Theorizing the American Case», in Nationality and Nationalism, vol. 4, ed. Athena S. Leoussi and Steven Grosby, 324–349 (London: I. B. Tauris, 2004).

17

Roman Szporluk, «Ukraine: From an Imperial Periphery to a Sovereign State», in Russia, Ukraine, and the Breakup of the Soviet Union (Stanford, Calif.: Hoover Institution Press, 2000), 367.

18

Про рівень грамотності, див. William Mills Todd, Fiction and Society in the Age of Pushkin (Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1986), 100, 233n181.

19

Я розглядаю «ідеологію» радше відповідно до соціологічної, ніж епістемологічної традиції. Таким чином, моє використання терміна не має зневажливих конотацій «фальшивої свідомості» або «містифікації». Замість того, щоб перейматися питанням істинності або фальшивості ідей і переконань, я зосереджуюся на тому, як вони функціонують у соціальному житті, зокрема, як вони формують і відбивають владні стосунки між соціально значущими групами (у контексті цього дослідження це може означати етнічні групи або націоналістичні угруповання).

20

Джеффрі Госкінс стверджує, що Росії ще належить сформувати свою національну ідентичність, оскільки в минулому імперієбудування в ній завадило націєбудуванню (Russia: People and Empire, 1552—1917 [Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1997]. Див. також Vera Tolz, Russia: Inventing the Nation (London: Arnold, 2001). Про XVIII століття див. Hans Rogger, National Consciousness in Eighteenth-Century Russia (Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1960); та Liah Greenfeld, Nationalism: Five Roads to Modernity (Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1992).

21

У той час, як национальность недвозначно означає «національність» (тобто якість національного буття), народность ґрунтується на народі, який додатково може означати «народ» (у німецькій мові — Volk і його похідні). При перекладі цих термінів я орієнтувалася на контекст. Я перекладаю більш поширений термін народный як «національний» без посилання на російське слово, якщо контекст указує на це значення (наприклад, шляхом зіставлення російської народности з іншими націями). У тексті зазвичай зрозуміло, коли значення слова народ стосується всього російського суспільства, і тоді воно набуває сенсу «нації», або коли значення слова звужене до позначення лише його певного сегменту («простий народ» або «просте населення»). Натрапляючи рідше на национальность, я часто вказую російське використання. Якщо текст тематизує відмінність між народностью і национальностью, або народ і нация, я подаю обидва ці терміни російською. Гоголівські тексти містять усі російські терміни на позначення «нації» та «національності» (народ, народность, народный, национальность і национальный).

22

Протягом більшої частини XVIII століття уряд утримував монополію на видавничу справу. Академічні верстати друкували світську літературу, тоді як православна церква мала власні потужності. Хоча вони й мали певну автономію, все ж були частиною державної структури. Приватні друкарські верстати були дозволені в Росії декретом Єкатєріни лише 1783 року, але держава продовжувала здійснювати контроль над видавничою справою за допомогою цензури (Gary Marker, Publishing, Printing, and the Origins of Intellectual Life in Russia, 1700—1800 [Princeton, N. J.: Princeton Univ. Press, 1985]). У деяких випадках держава навіть нав’язувала споживання культури. Намагаючись продати нереалізовані книжки, держава наказувала всім державним чиновникам витрачати п’ять або шість рублів за кожну зароблену сотню рублів з їхньої зарплатні (Paul N. Miliukov, Ideologies in Conflict, pt. 2, trans. and ed. Joseph Wieczynski [Gulf Breeze, Fla.: Academic International Press, 1975], 147).

23

У XVIII столітті більш наближена до розмовної форма російської мови витіснила церковнослов’янську — книжну та пишномовну мову давнішої, переважно церковної культури. Але тільки завдяки новаторським зусиллям Карамзіна на зламі століття російська літературна мова наблизилася-таки до писемної версії розмовної мови, яка сформувалася на основі елітарної салонної культури. Імператорська Академія наук відіграла важливу роль у стандартизації російської мови.

24

Andrew Wachtel, «Translation, Imperialism, and National Self-Definition in Russia», Public Culture 11 (1999): 49, 50.

25

Rogger, National Consciousness, 276—281; Greenfeld, Nationalism, 222.

26

Джейн Бурбанк, Империя и гражданское общество. Имперская конструкция России и Советского Союза, в Имперский строй в региональном измерении (XIX — начало XXI века) (Москва: Московский общественный научный фонд, 1997), 26.

27

Цит. за: С. А. Венгеров, Собрание сочинений, том 2 (Санкт-Петербург: Изд. Прометей, 1913), 18.

28

Nicholas V. Riasanovsky, Nicholas I and Official Nationality in Russia, 1825—1855 (Berkeley: Univ. of California Press, 1959), 124—164. Про доктрину генези див. Richard Wortman, Scenarios of Power: Myth and Ceremony in Russian Monarchy, vol. 1 (Princeton, N.J.: Princeton Univ. Press, 1995), 275—278.

29

Cynthia H. Whittaker, The Origins of Modem Russian Education: An Intellectual Biography of Count Uvarov, 1786—1855 (DeKalb: Northern Illinois Univ. Press, 1984), 110.

30

Roman Szporluk, Communism and Nationalism: Karl Marx versus Friedrich List (New York: Oxford Univ. Press, 1988), 207.

31

Richard Pipes, Russia under the Old Regime, 2nd ed. (1974; New York: Collier Books, Macmillan, 1992), 83.

32

Andreas Kappeler. The Russian Empire: A Multiethnic History, trans. Alfred Clayton (New York: Longman, 2001), 116—117.

33

Geoffrey Hosking, цит. за Roman Szporluk, «The Fall of the Tsarist Empire and the USSR: The Russian Question and Imperial Overextension», у The End of Empire? The Transformation of the USSR in Comparative Perspective, ed. Karen Dawisha and Bruce Parrott, 65—93 (Armonk, N. Y.: M. E. Sharpe, 1997); цит. від 70.

34

Kappeler, The Russian Empire.

35

Yuri Slezkine, «Naturalists versus Nations: Eighteenth-Century Russian Scholars Confront Ethnic Diversity», Representations 47 (1994): 170—195.

36

Kappeler, The Russian Empire, 242.

37

Ідея Річарда Пайпса, викладена Брюсом Перроттом у «Analyzing the Transformation of the Soviet: Union in Comparative Perspective», у The End of Empire? The Transformation of the USSR in Comparative Perspective, ed. Karen Dawisha and Bruce Parrott, 3—29 (Armonk, N. Y.: M. E. Sharpe, 1997); цит. з 10.

38

Burbank, «Imperiia»; James Cracraft, «Empire versus Nation: Russian Political Theoiy under Peter I». Harvard Ukrainian Studies 10.3—4 (1986): 532, 538, 540; Tolz, Russia: Inventing the Nation; Mark Bassin, Imperial Visions: Nationalist Imagination and Geographical Expansion in the Russian Far East, 1840—1865 (New York: Cambridge Univ. Press, 1999), 12—13.

39

Деякі приклади: Susan Layton, Russian Literature and Empire: Conquest of the Caucasus from Pushkin to Tolstoy (New York: Cambridge Univ. Press, 1994); Monika Greenleaf, Pushkin and Romantic Fashion: Fragment, Elegy, Orient, Irony (Stanford, Calif.: Stanford Univ. Press, 1994); Katya Hokanson, «Literary Imperialism, Narodnost’ and Pushkin’s Invention of the Caucasus», The Russian Review 53 (1994): 336—352; Monika Greenleaf and Stephen Moeller-Sally, eds., Russian Subjects: Empire, Nation, and the Culture of the Golden Age (Evanston, 111.: Northwestern Univ. Press, 1998); Wachtel, «Translation, Imperialism, and National Self-Definition»; Ewa M. Thompson, Imperial Knowledge: Russian Literature and Colonialism (Westport, Conn.: Greenwood Press. 2000); Андрей Зорин, Кормя двухглавого орла… Литература и государственная идеология в России в последней трети XVIII — первой трети XIX века (Москва: Новое Литературное Обозрение, 2001); and Harsha Ram, The Imperial Sublime: A Russian Poetics of Empire (Madison: Univ. of Wisconsin Press, 2003).

40

Edward Keenan, «Muscovite Perceptions of Other East Slavs before 1654 — An Agenda for Historians», in Ukraine and Russia in Their Historical Encounter, ed. Peter J. Potichnyj et al., 20—38 (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, Univ. of Alberta, 1992).

41

Василь Сиповський, Україна в російському письменстві, 1801–1850 (Київ, Українська Академія наук, 1928).

42

Я використовую поняття «Україна» й «український» як загальні терміни для території, що приблизно відповідає території сучасної України, і для ранніх форм групової ідентифікації, що виникала на цій території. Я роблю це, аби уникнути запровадження декількох термінів, які хоч і є коректнішими в історичному та географічному плані, вимагали б, однак, розлогих пояснень (русские, русини, закарпатці тощо).

43

Jarosław Pelenski, «The Contest for the 'Kievan Inheritance’ in Russian-Ukrainian Relations: The Origins and Early Ramifications», in Ukraine and Russia in Their Historical Encounter, ed. Peter J. Potichnyj et al., 3—19 (Ed Russia in Their Historical Encounter, ed. Peter J. Potichnyj et al., 3—19 (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, Univ. of Alberta, 1992).

44

Гетьманщина (північно-західна Україна), Запорозька Січ (південно-західна Україна, за порогами Дніпра) і Слобідська Україна (східна Україна) були облаштовані на основі козацької військової республіки. Січ, що отримала свою назву за укріпленою козацькою столицею, існувала самостійно до такої міри, що аж до 1775 року провадила власну закордонну політику, доки не була зруйнована Єкатєріною (Stephen Velychenko, «Empire Loyalism and Minority Nationalism in Great Britain and Imperial Russia, 1707 to 1914: Institutions, Law, and Nationality in Scotland and Ukraine», Comparative Studies in Society and History 39.3 [1997]: 420).

45

Див. Zenon E. Kohut, Russian Centralism and Ukrainian Autonomy: Imperial Absorption of the Hetmanate, 1760s—1830s (Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute [dist. By Harvard Univ. Press], 1988).

46

Velychenko, «Empire Loyalism», 438.

47

Velychenko, «Empire Loyalism», 421. Такий стереотип щодо українців побутував і в середовищі Гоголя. П. А. Плєтньов, близький друг Гоголя, висловив думку, мовляв, кар'єризм (хитрость і пролазничество) являють собою визначну якість українців (Гиппиус В. В., ред. Н. В. Гоголь: Материалы и исследования, том 1 [Москва: Изд. Акад. наук СССР, 1936], 170).

48

Dominic Lieven, «The Russian Empire and the Soviet Union as Imperial Polities», Journal of Contemporary History 30 (1995): 617.

49

Marc Raeff, «Ukraine and Imperial Russia: Intellectual and Political Encounters from the Seventeenth to the Nineteenth Century», in Ukraine and Russia in Their Historical Encounter, ed. Peter J. Potichnyj et al., 69—85 (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, Univ. of Alberta, 1992); цит. від 80.

50

Szporluk, Ukraine, 362, 372—374.

51

Українські школи були змушені виконувати квоти щодо обдарованих учнів для російських університетів, що посприяло прискоренню занепаду українських університетів у XIX столітті. (David В. Saunders, The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750—1850 [Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, Univ. of Alberta, 1985], chap. 3). Один українець скаржився, що дуже важко було знайти в Російській імперії місце для публікації «мовою, якою розмовляли десять мільйонів людей» (Григорій Квітка-Основ’яненко, лист від 3 жовтня 1839 року, у Твори в шести томах, том 6 [Київ: Державне вид-во художньої літератури, 1957]). Цензура стосовно будь-чого, написаного українською мовою, була настільки суворою, що цензори, дійшовши висновку про один із творів Квітки як неприйнятний, відмовилися навіть повернути його копію авторові (Лист Квітки до Погодіна від 2 червня 1834 року). Україна також пропонувала небезпечні наукові теми. Дисертація Костомарова про уніатську церкву була визнана настільки контроверсійною, що всі копії були знищені, натомість авторові наказали написати нову працю на іншу тему (James T. Flynn, «The Affair of Kostomarov’s Dissertation: A Case Study of Official Nationalism in Practice», Slavonic and East European Review 52.127 [1974]: 188—196).

52

Thompson, Imperial Knowledge, 18—19.

53

Серед причин — легкий доступ українських еліт до імперської бюрократії та примат політичних і стратегічних цілей над економічними у взаєминах імперського центру з Україною. Ба більше, із соціального, економічного та культурного пункту бачення українська периферія тривалий час залишалася більш розвиненою та більш вестернізованою, ніж російські метрополії. Росіяни дотримувалися радше політики інтеграції, ніж дискримінації, загалом вважаючи українців росіянами. Див. Andreas Kappeler, Mazepintsy, Malorossy, Khokhly: Ukrainians in the Ethnic Hierarchy of the Russian Empire, in Culture, Nation, and Identity: The Ukrainian-Russian Encounter (1600—1945), ed. Andreas Kappeler et al., 162—180 (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2003), 178—179. Каппелер дозволяє обмежене використання терміна «колоніальний» щодо України у складі Російської імперії, 322.

54

Лист С. Аксакова до його сина Івана, цит. за Гиппиус, Н. В. Гоголь, том 1, 217. Аксаков підводить підсумок свого свідчення: «Хомяков, Соловйов і я милувалися цим проявом національності, але без особливої симпатії. Можна було би помітити почуття презирства у посмішці Соловйова, у сміху Хомякова — добродушну насмішку, і мені просто здалося це видовище абсурдним, немовби це чуваші або черемиси… і нічого більше».

55

Див. George Grabowicz, «Ukrainian Studies: Framing the Context», Slavic Review 54 (1995): 674—690; див. також його книгу есеїв «До історії української літератури» (Київ, Основи, 1997); Serhy Yekelchyk, «The Location of Nation: Postcolonial Perspectives on Ukrainian Historical Debates», Australian Slavonic and East European Studies 11.1—2 (1997): 161—184; і Myroslav Shkandrij, Russia and Ukraine: Literature and the Discourse of Empire from Napoleonic to Postcolonial Times (Montreal: McGill-Queen’s Univ. Press, 2001).

56

Shkandrij, Russia and Ukraine, xii.

57

Див. Andrea Rutherford, «Vissarion Belinskii and the Ukrainian National Question», The Russian Review 54 (1995); 500—515. Пол Бушкович ширше розглядає питання російської реакції на Україну в «The Ukraine in Russian Culture 1790–1860: The Evidence of the Journals», Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 39 (1991): 339—363. На жаль, Бушкович сприймає просту присутність України як теми для доказу українофільських ставлень росіян і розглядає специфіку російських висловлювань поверхово. Його відхилення Бєлінського і Сєнковського як аномалій, навіть попри те, що журнал останнього мав найкраще розповсюдження в імперії, — непереконливе.

58

Grabowicz, Ukrainian Studies, 679.

59

David B. Saunders, «What Makes a Nation a Nation? Ukrainians since 1600», Ethnic Groups 10 (1993): 117.

60

Greenfeld, Nationalism, 238. Дані Сондерса підтверджують це (Ukrainian Impact). Шпорлюк уточнює цю точку зору, зазначаючи, що ці українці були прихильниками радше більш відкритої імперської ідентичності, ніж етнічної російської нації («Ukraine», 370).

61

Цит. за Hokanson, Literary Imperialism, 338. Роль Вяземського у виникненні цього терміна підтверджено Словарем русского литературного языка, 17 тт. (Москва, Издательство Академии наук СССР, 1955—1965).

62

Kazimierz Brodziński, «О klasyczności i romantyczności, tudzież o duchu poezji polskiej». Pamiętnik Warszawski 11 (1818). Ha момент його публікації Вяземський служив у Польщі й уважно стежив за її літературною сценою (George G. Grabowicz, The History and Myth of the Cossack Ukraine in Polish and Russian Romantic Literature [Ph.D. diss., Harvard Univ., 1975], 368).

63

George S. N. Luckyj, Between Gogol' and Sevienko. Polarity in the Literary Ukraine: 1798–1847, Harvard Series in Ukrainian Studies, vol. 8. (Munich: Wilhelm Fink Verlag, 1971), 127.

64

Див., напр., Frederic Cooper and Ann L. Stoler, eds., Tensions of Empire: Colonial Cultures in a Bourgeois World (Berkeley: Univ. of California Press, 1997); або Jane Burbank and David Ransel, eds., Imperial Russia: New Histories for the Empire (Bloomington: Indiana Univ. Press, 1998).

65

Дурылин С., Из семейной хроники Гоголя (Москва: Гос. Акад. худож. наук, 1928).

66

Про «Ніколу», див. там само, 70. Вражаючий розмір і якість бібліотеки Трощинського можна оцінити з бібліографії у Чудаков Г. И., Отношение творчества Н. В. Гоголя к западноевропейским литературам (Киев: Тип. Императорского университета Св. Владимира, 1908), 146—182.

67

ПСС 10, 186, 312, Литературный вестник, 1 (1902): 24—25.

68

Мандельштам И. Д., Малороссийский элемент в стиле Гоголя, в О характере гоголевского стиля (Хельсинки: Новая тип. Guvudstadobladet, 1902), 194—241.

69

Про середовище Гоголя і родинну історію див. Leon Stilman, Gogol, ed. Galina Stilman (Tenafly, N.J.: Hermitage Publishers, 1990); стаття Стілмана Nikolai Gogol and Ostap Hohol, in Orbis Scriptus. Dmitrij Tschizhevskij zum 70. Geburstag, ed. D. Gerhard et al., 811—825 (Munich: Wilhelm Fink Verlag, 1966); і О. Okhlobyn, «Ancestry of Mykola Gogol (Hohol)», Annals of the Ukrainian Academy of Sciences in the U. S. 12 (1969—1972): 3—43.

70

Див. Дурылин, Из семенной хроники, 57—70. Гоголь просив свою матір не адресувати йому листів, використовуючи прізвище «Яновський», оскільки ніхто в Петербурзі не знає його під цим прізвищем (ПСС 10, 219). Він усвідомлював, що листопадове повстання перетворило польськість на проблему. У квітні 1831 року він повідомив своїй сестрі, які була заручена з поляком, що поляки тепер «підозрювані» (ПСС 10, 196).

71

Гоголь підписав статтю «Мысли о географии» в «Литературной газете» — «Г. Янов» (згодом увійшла до «Арабесок». ПСС, 8, 761).

72

Українське коло Гоголя було досить значним і згуртованим, включно приблизно із 25 випускниками Ніжинського ліцею (ПСС 10, 179, 427). На їхніх вільних вечорах часто лунали українські пісні.

73

Міркуючи про посаду в провінціях, Гоголь запевнив матір: «Боже сохрани если доведется ехать в Россию [російські провінції]. По-моему, ежели ехать, так уже ехать в одну Малороссию» (ПСС 10, 173). Її помилкове приписування деяких анонімних публікацій своєму синові надихнув цей коментар: «Сфера действия этого романа во глубине России, где до сих пор еще и нога моя не была. Если бы я писал что-нибудь в этом роде, то верно бы я избрал для этого Малороссию, которую я знаю, нежели страны и людей, которых я не знаю ни нравов, ни обычаев, ни занятий» (ПСС 10, 188). Гоголь часто порівнює суспільство Петербурга з українським, відзначаючи, приміром, більший герметизм першого.

74

Роман «Пуритани» (Old Mortality) (1816), приміром, виданий російською мовою 1824 року і дуже популярний у Росії, був начебто написаний шинкарем і опублікований під ім’ям Jedediah Cleishbotham. Пушкін також застосував таке розділення у своїх «Повістях Бєлкіна» (1831).

75

Маркевич А. И., «Заметка о псевдониме H. В. Гоголя „Рудый Панько“», Известия отделения русского языка и словесности Академии наук 3.4 (1898): 1270.

76

В. Я. Звіняцковський аналізує обставини навколо Гоголевих кпинів, а також можливе заохочення Гоголя Пушкіним і Жуковським. Тайны национальной души (Киев: Ликей, 1994), 127—136.

77

Bill Ashcroft, Gareth Griffiths, and Helen Tiffin, The Empire Writes Back: Theory and Practice in Post-Colonial Literatures (New York: Routledge, 1989), 8.

78

Mary Louise Pratt, Imperial Eyes: Travel Writing and Transculturation (New York: Routledge, 1992).

79

Збірник цієї літератури Василя Сиповського, в якому згадується близько 500 текстів, демонструє розмаїття її тем і жанрів; див. «Україна в російському письменстві, 1801—1850» (Київ: Українська Академія наук, 1928).

80

Gavriel Shapiro, Nikolai Gogol and the Baroque Cultural Heritage (University Park: Pennsylvania State Univ. Press, 1993).

81

Інші приклади супліки — вступ до «Солопій та Хівря» (1819) Гулака-Артемовського або «Оборотня» Сомова (1819). Тарас Кознарський аналізує функцію супліки у Kharkiv Literary Almanacs of the 1830s: The Shaping of Ukrainian Cultural Identity (Ph.D. diss., Harvard Univ., 2001).

82

Див. казки Сомова; прозу Гулака-Артемовського, опубліковану в Украинском вестнике, та «Листи до видавців» Квітки-Основ’яненка, опубліковані в Украинском вестнике у 1816—1817 роках, а також у «Листах до лужицького старця», опублікованих в Украинском вестнике у 1822 році.

83

Pratt, Imperial Eyes, 4.

84

Iu. M. Lotman, Universe of the Mind: A Semiotic Theory of Culture (Bloomington: Indiana Univ. Press, 1990).

85

Ibid., 136.

86

Дурылин, Из семейной хроники, 26. Гоголів батько також використовував цей термін у своїх п’єсах.

87

George G. Grabowicz, The History and Myth of the Cossack Ukraine in Polish and Russian Romantic Literature (Ph. D. diss., Harvard Univ., 1975), 495.

88

Використання Гоголем українських джерел було дуже широко досліджене. Див. анотації до ПСС, том 1; Гиппиус В. В., «Вечера на хуторе близ Диканьки Гоголя» в Труды Отдела Новой русской литературы (Москва: Изд. Акад. наук СССР, 1948), 9—38; Перетц В., «Гоголь и малорусская литературная традиция» в Н. В. Гоголь. Речи, посвященные его памяти (Санкт-Петербург: Тип. Императорской акад. наук, 1902), 47—55; Катранов Б., «Гоголь и его украинские повести», Филологические записки 5 (1909): 8—32; 6 (1909) 33—58; 1 (1910): 20—40; Розов В. А., «Традиционные типы малорусского театра XVII–XVIII и юношеские повести Гоголя» в Памяти Н. В. Гоголя. Сборник речей и статей (Киев: 1911), 99—169; Пиксанов H. K., «Украинские повести Гоголя», в О классиках (Москва; Московское т-во писателей, 1933), 43—148; Павло Филипович, «Українська стихія в творчості Гоголя», Праці Інституту Слов'янознавства Української Вільної Академії Наук 13 (1952): 5—27; Крутікова Н. Є. Гоголь та українська література (Київ: Державне видавництво художньої літератури, 1957); Барабаш Ю., Почва и судьба. Гоголь и украинская литература: у истоков (Москва: Наследие, 1995) і Paul Karpuk, «Gogol’s Research on Ukrainian Customs for ‘Dikan’ka’ Tales», The Russian Review 56.2 (1997): 209—232.

89

George G. Grabowicz, «Between Subversion and Self-Assertion: The Role of Kotliarevshchyna in Russian-Ukrainian Literary Relations«, in Culture, Nation, and Identity: The Ukrainian-Russian Encounter (1600—1945), ed. Andreas Kappeler et al., 215—228 (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2003); quotation from 215.

90

Цит. за поперед, джерелом, 224.

91

Ibid., 222, 224, 227.

92

Необрізана борода, яку традиційно носили росіяни відповідно до своїх релігійних звичаїв, в українців служила для ототожнення їх як окремої групи (див. також бородатый москаль у «Вечорах», ПСС 1, 182). Порівняння такої бороди з цапиною було глузуванням. Євген Гребінка, український сучасник Гоголя, іноді позначав росіянина, особливо тих із них, що дратували його невіглаством або ворожістю до українського, просто як цапа (Гребінка Євген, Твори в трьох томах, том 1, [Київ: Наукова думка, 1980], 566, 596).

93

Robert Maguire, Exploring Gogol (Stanford, Calif.: Stanford Univ. Press, 1994), 8.

94

Про функцію «обмеженого простору» в Гоголя, див. ibid., 3—97.

95

История Русов (1846; Київ: Дзвін, 1991). Більш детально я аналізую це джерело в третьому розділі.

96

За Грабовичем, повість уособлює міфічний підхід Гоголя до історії. Спочатку Гоголь оволодіває структурою історії («ідея» або «відчуття» минулого) й лише потім вибирає історичні події, які могли б утілити її. Тому Грабович, слідом за Леві-Строссом, цей рух від структури до події подає як «структурне визначення міфу» («The History and Myth of the Cossack Ukraine», 472).

97

Пушкин А. С., Собрание сочинений в пяти томах, том 5 (СПб: Библиополис, 1993—1994), 317.

98

Walter Scott, Waverley (Harmondsworth: Penguin, 1985), 173, 165. Дійство гоголівського бандуриста досить виразно нагадує скоттівського барда. Гоголь міг позичити російський переклад «Веверлі» 1827 року з бібліотеки Трощинського або купити копію в петербурзькій книгарні (Чудаков, Отношение творчества Н. В. Гоголя, 151).

99

Див. аналіз Ларрі Вольффа цього «вояжу ілюзії», як він його назвав, у Larry Wolff, Inventing Eastern Europe: The Map of Civilization on the Mind of the Enlightenment (Stanford, Calif.: Stanford Univ. Press, 1994), 126—141.

100

Роль українського сільського голови полягала в посередництві між селянами, землевласниками й органами державної влади і була виборною. Однак у гоголівській повісті немає жодної згадки про виборність голови. Замість цього наголошується на його залежності від комісара, який підтримує його і наглядає за ним, таким чином виводячи на передній план зв’язок голови з імперською владою

101

Эпштейн Михаил, «Ирония стиля: Демоническое в образе России у Гоголя», Новое литературное обозрение 19 (1996): 129—147.

102

Lotman, Universe of the Mind, 142.

103

Лемке Михаил, Николаевские жандармы и литература 1826—1855 годов (Санкт-Петербург: [Орлов], 1909), 224.

104

Маланюк Євген, Гоголь-Ґоґоль, у Сорочинський ярмарок на Невському проспекті, упорядник В. Агеева, Факт, К., 2003.

105

Про родові риси жанру циклу повістей, див. Forrest L. Ingram, Representative Short Story Cycles of the Twentieth Century: Study in a Literary Genre (The Hague: Mouton, 1971). Грабович розглядає «Шпоньку» та «Зачароване місце* у такій телеологічній манері, що змушує його бачити гоголівський портрет України як зумовлений неминучим занепадом внаслідок прокляття («The History and Myth of the Cossack Ukraine», chap. 9).

106

Анна Берегуляк дотримується цієї точки зору в «Gogolian Myth and the Colonial Etho», Journal of Ukrainian Studies 20.1—2 (1995): 33—42. На думку Пітера Савчака, гоголівське пародійне зображення України відбиває його співучасть у колоніальному статус-кво, але Савчак водночас стверджує, що, вписуючи українськість в імперсько-російський культурний проект, Гоголь підриває цю культуру зсередини («„Ночь перед Рождеством“ Мыколы/Николая Гоголя: К вопросу о „малой литературе“», Russian Literature 49 [2001]: 259—270). Однак Гоголь не так перейнятий підваженням російської культури, як надає культурі українській твердого ґрунту. Мирослав Шкандрій, будучи найближче до моєї позиції, стверджує, що Гоголь маневрує між колоніальним і антиколоніальним дискурсами, але Шкандрій, урешті-решт, розміщує Гоголя радше в межах імперського дискурсу, ніж контрдискурсу (Russia and Ukraine: Literature and the Discourse of Empire from Napoleonic to Postcolonial Times [Montreal: McGill-Queen’s Univ. Press, 2001]).

107

Stephen Velychenko, National History as Cultural Process (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1992), 239.

108

Гиппиус, «Вечера на хуторе близ Диканьки» Гоголя, 11. Відносно української мови, у критичній літературі часто цитується свідчення Г. П. Данилевського від 1886 року про його зустріч з Гоголем 1851 року, під час якої Гоголь нібито критикував Шевченка та літературу, написану українською, наполягаючи на тому, що всі слов’яни мусять писати по-російськи (Исторический вестник 26 [1886]: 478–479). Хоча 1851 року, можливо, Гоголь і насправді захищав правильність свого вибору, це свідчення слід сприймати з дещицею недовіри. Воно зберігається у формі діалогу та містить коментарі про тон голосів співрозмовників і навіть їх розташування у кімнаті. Те, що Данилевський міг пригадати такі подробиці 35 років по тому у своєму щоденнику, здається малоймовірним. Його твердження про те, що він записав свої враження невдовзі після розмови, не було верифіковане. Те, що він подає як реальний документ, більшою мірою читається як вимисел, у якому Данилевський був вельми вправним. Пристрасність русоцентричних настроїв у цьому свідченні не підтверджена жодним іншим висловлюванням Гоголя. Однак це досить добре поєднується з імперською політикою русифікації 1880-х років, яку Данилевський, будучи діяльним співробітником уряду й українцем за походженням, що писав виключно російською, поза сумнівом, підтримував (Данилевський служив у міністерстві освіти й упродовж двох десятиліть очолював офіційний орган під назвою Правительственный вестник). Хоча зерно істини й може критися в історії Данилевського, це свідчення не є достовірним фактом про погляди Гоголя.

109

Shkandrij, Russia and Ukraine, 108.

110

Katie Trumpener, Bardic Nationalism: The Romantic Novel and the British Empire (Princeton, N.J.: Princeton Univ. Press, 1997).

111

[В. А. Ушаков] рец. на «Вечера на хуторе близ Диканьки», том 1, Северная пчела 219, 220 (1831). Девід Сондерс вважає, що ця рецензія була помилково приписана Булґаріну — спочатку Зелінським, а потім Дебречені. Літера «В», якою була підписана стаття, вказує на авторство В. А. Ушакова, одного з редакторів цього журналу (David В. Saunders, «Contemporary Critics of Gogol's Vechera and the Debate about Russian narodnost’ (1831—1832)», Harvard Ukrainian Studies 5.1 [1981]: 66—82, 67n3; Paul Debreczeny, «Nikolay Gogol and His Contemporary Critics», Transactions of the American Philosophical Society 56.3 [1966]: 5—65).

Наскільки це можливо, я уникаю в цій книзі використання збірника сучасних критичних відгуків В. А. Зєлінского через його непозначені скорочення (Русская критическая литература о произведениях Н. В Гоголя, 3 тома [Москва: Рихтер, 1903]).

112

Полевой Н. А., рец. на «Вечера на хуторе близ Диканьки», том 1, Московский телеграф 5 (1831): 91—95. Пол Дебречені пов’язує вороже ставлення Полєвого до «Вечорів» із його суперництвом із власником Северной пчелы, Булґаріним (Debreczeny, «Nikolay Gogol and His Contemporary Critics», 6).

113

Полевой H. А., рец. на «Ревизора», второе издание (1841) H. Гоголя, у H. А. Полевой и К. А. Полевой, Литературная критика. Статьи и рецензии, 1825—1842 (Ленинград: Художественная литература, 1990), 336.

114

[Надеждин H. И.], рец. на «Вечера на хуторе близ Диканьки», том 1, Телескоп 5 (1831): 558—563.

115

Андрий Царынный [А. Стороженко], «Мысли малороссиянина по прочтении повестей пасичника Рудого Панька», Сын Отечества 25 (1832): 41—49, 101—115, 159—164, 223—242, 288—312.

116

Полевой H., рец. на «Вечера на хуторе близ Диканьки», том 2, Московский телеграф 2 (1832): 263.

117

Племя поющее и пляшущее. Пушкин, Собрание сочинений, том 5, 317. Раніше Пушкін привітав Панькові повісті в короткій замітці у Литературных прибавлениях до Русского инвалида, див. Собрание сочинений, том 5, 260.

118

[Сенковский О. И.] рец. на «Вечера на хуторе близ Диканьки», 2 изд., Библиотека для чтения 15 (1836): 3—4.

119

Шевырев С., рец. на «Миргород» H. Гоголя, Московский наблюдатель 1 (1835): 404; курсив мій.

120

Там само.

121

Белинский В. Г. Собрание сочинений в девяти томах, том 1. (Москва: Художественная литература, 1976), 125.

122

[Булгарин Ф. Б.], рец. на «Вечера на хуторе близ Диканьки», 2-е издание, Северная пчела 26 (1836).

123

Louis О. Mink, «Narrative Form as a Cognitive Instrument», in The Writing of History: Literary Form and Historical Understanding, ed. Robert Canary and Henry Kozicki, 129—149 (Madison: Univ. of Wisconsin Press, 1978); цит. від 138.

124

Про гердеризм гоголівських історичних статей див. Susanne Fusso, Designing Dead Souls: An Anatomy of Disorder in Gogol (Stanford, Calif.: Stanford Univ. Press, 1993), 5—19.

125

Моя характеристика ґрунтується на Anatole G. Mazour, Modem Russian Historiography (Westport, Conn.: Greenwood Press, 1975), chap. 1—2.

126

Joseph L. Black, Nicholas Karamzin and Russian Society in the Nineteenth Century: A Study in Russian Political and Historical Thought (Toronto: Univ. of Toronto Press, 1975), 132—135.

127

Вяземский П. A. «Проект письма к министру народного просвещения, графу Сергею Семеновичу Уварову, с заметками А. С. Пушкина» (1836), Полное собрание сочинений князя П. А. Вяземского, том 1 (Санкт-Петербург Изд. Графа Шереметьева, 1878), 225.

128

Seymour Becker, «Contributions to a Nationalist Ideology: Histories of Russia in the First Half of the NineteentPoch Century», Russian History/Histoire Russe 13.4 (1986): 331—353; quotation from 333.

129

Caryl Emerson. Boris Godunov: Transpositions of a Russian Theme (Bloomington: Indiana Univ Press. 1986), 34.

130

Ребеккини Дамиано, «Русские исторические романы 30-х годов XX века. Библиографический указатель». Новое литературное обозрение, 34.6 (1998): 419.

131

Англійський редактор-перекладач усунув чимало тенденційних місць із російського оригіналу, пом’якшив його ксенофобські пасажі, добрав епіграфи та змалював поляків і росіян у менш контрастних барвах (Альтшуллер Марк, Эпоха Вальтера Скотта в России: Исторический роман 1830-х годов [Санкт-Петербург: Гуманитарное агентство «Академический проект», 1996], 79—85.

132

Шевирев С., Гомер наших дней [рец. на Сэра Вальтера Скотта], Московский вестник 5 (1827): 409—432.

133

Вяземский П., «Об альманахах 1827-го года». Полное собрание сочинений, том 2, К. А. Полевой, рец. на «Черную немощь» М. Погодина, Московский телеграф (1829): 312—328.

134

Ребеккини, Русские исторические романы, 421.

135

Про цензуру, див. Charles A. Ruud, Hghting Words: Imperial Censorship and the Russian Press, 1804—1906 (Toronto: Univ. of Toronto Press, 1982); Энгельгардт H. А., «Очерки николаевской цензуры», Исторический вестник 85 (1901): 850—873; 86 (1901): 156—179, 583—603, 970—1000; і Лемке Михаил. Николаевские жандармы и литература 1826—1855 годов (Санкт-Петербург [Орлов], 1909).

136

Рец. на «Юрия Милославского» Загоскина, Северная пчела 7—9 (1830).

137

Полевой H., рец. на «Рука Всевышнего Отечество спасла» (1834) H. Кукольника, Московский телеграф 1 (1834): 498—506.

138

Чаадаев П. Я., Полное собрание сочинений и избранные письма, том 1 (Москва: Наука, 1991), 330. Герцен А., Полное собрание сочинений и писем. XLII, 243.

139

Лемке, Николаевские жандармы, 410—411.

140

Dale Е. Peterson, «Civilizing the Race: Chaadaev and the Paradox of Eurocentric Nationalism», The Russian Review 56 (1997): 550.

141

Whittaker. The Origins of Modem Russian Education, 37; see also 34–56,108—110.

142

Ibid., 108.

143

А саме — «Про викладання загальної історії», «Про Середні віки», «Погляд на створення Малоросії» та «Про малоросійські пісні».

144

Гоголь в воспоминаниях современников (Москва: Гос. изд. худож. литературы. 1952), 83—86.

145

Він натякає на це вже у вересні 1833 року, а потім згадує про це в листопаді 1833 року (ПСС 10, 277—278, 294, 466, ПСС 10, 284). Інші посилання на гоголівську «Історію Малоросії» з'являються у його листах від 1834 року до Максимовича та Срезневського (ПСС 10, 297, 298—300). 1834 року він оголошує про свою майбутню «Історію Малоросії» в різноманітних журналах (ПСС 9, 76—77).

146

Sharon J. Varney, Gogol as a Historian (Ph.D. diss., Univ. of Virginia, 1995), 44.

147

Ibid., 333.

148

Я не погоджуся з класифікацію «Аль-Мамуна», здійсненою Варні, як прикладу академічного дискурсу. На мою думку, посилений дидактизм цього тексту виводить його за межі цієї категорії, як вона сама її визначила.

149

Stephen Baehr, «From History to National Myth: Translatio imperii in Eighteenth-Century Russia», The Russian Review 37 (1978): 1.

150

Ibid., 10.

151

Iu. M. Lotman and B. A. Uspenskii, «Echoes of the Notion ‘Moscow as the Third Rome’ in Peter the Great’s Ideology», in The Semiotics of Russian Culture (Ann Arbor: Dept. of Slavic Literatures, Univ. of Michigan, 1984), 53—67, Пумпянский Л. В., «Медный всадник» и поэтическая традиция XVIII века, у Временник Пушкинской комиссии, том 4—5 (Москва: Изд. Акад. Наук СССР, 1939), 91—124.

152

Общая реторика (1818: 10-е издание 1849) та Частная реторика (1832; 7-е издание 1849) Ніколая Фьодоровича Кошанського виконували роль популярних підручників (Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона в 12 томах: биографии [Москва: Советская энциклопедия, 1991]. Див. також Monika Greenleaf, Pushkin and Romantic Fashion: Fragment, Elegy, Orient, Irony (Stanford, Calif.: Stanford Univ. Press, 1994), 59.

153

Robert Maguire, Exploring Gogol (Stanford, Calif.: Stanford Univ. Press, 1994), 287—288.

154

Baehr, «From History to National Myth» 2—3.

155

Larry Wolff, Inventing Eastern Europe: The Map of Civilization on the Mind of the Enlightenment (Stanford, Calif.: Stanford Univ. Press, 1994).

156

Конспект книги Галлама «Eepona в средние века», ПСС 9, 173—272, див., приміром, 179—180, 184—186, 197. Цей конспект за обсягом становить три чверті розміру найдовшого оригінального твору Гоголя — «Мертвих душ».

157

Про проблему боргу Тьєррі перед Скоттом і тлумачення норманського завоювання в англійській літературі див. Claire А. Simmons, Reversing the Conquest: History and Myth in Nineteenth-Century British Literature (New Brunswick, N. J. Rutgers Univ. Press, 1990), 91—93.

158

Дональд Островскі показує, що антитатарська риторика зародилася в Московії стараннями церкви лише в середині XIV століття. Спочатку стосунки Московії з монголами були досить дружніми (Ostrowski, Muscovy and the Mongols: Cross-Cultural Influences on the Steppe Frontier, 1304—1589 [New York: Cambridge Univ. Press, 1998], 244—248).

159

Рец. на Histoire de la Conquite de L'Angleterrepar les Normandes Огюстена Тьєррі (1825), Московский вестник 6.23 (1827): 330.

160

Mazour, «Modern Russian Historiography», 33—34, 43—45, 60, 91.

161

Сенковский О. И., «Скандинавские саги», Библиотека для чтения 1 (1834): 1—77.

162

Опублікована стаття — О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году, ПСС 8б 159. Неопубліковані нотатки — О россах і Описание греческого пути, ПСС 9, 46—47.

163

Алексеев М. П., Драма Гоголя из англо-саксонской истории, у Н. В. Гоголь: Материалы и исследования, том 2, изд. В. В. Гиппиуса, 242—285 (Москва: Изд. Акад. Наук СССР, 1936), 247, 282.

164

Родини Гоголя й Капніста мешкали по сусідству і дружили. Гоголь залишався у дружніх стосунках із дітьми Капніста й до кінця життя листувався з його дочкою Софією Капніст-Скалон. Він оплакав смерть старого письменника (ПСС 10, 45, 393—394; ПСС 11, 430).

165

Vsevolod Setchkarev, Gogol: His Life and Works, trans. Robert Kramer (New York: New York Univ. Press, 1965), 166.

166

Пьотр скасував посаду Патріарха і замість неї створив Синод, таким чином перетворивши церкву на ще одну гілку влади. Він також усунув чимало церковних обрядів, які доти були важливою частиною російської культури.

167

Про обізнаність Гоголя в українській історії, див. Paul Karpuk, «N. V. Gogol’s Unfinished Historical Novel ‘The Hetman’» (Ph.D. diss., University of California, Berkeley, 1987), esp. chap. 2—6.

168

Stephen Velychenko, National History as Cultural Process (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1992), 132.

169

Мій аналіз історій України базується на Zenon E. Kohut, «The Development of Ukrainian National Historiography in Imperial Russia», in Historiography of Imperial Russia: The Profession of Writing History in a Multinational State, ed. Thomas Sanders, 453—477 (Armonk, N. Y.: M. E. Sharpe, 1999). Про обізнаність Гоголя в цих джерелах див. його листи до Срезневського у ПСС 10, 298—300, 321.

170

Velychenko, National History as Cultural Process, 131.

171

Полевой H., рец. на Историю Малой России (1822) Д. Бантыша-Каменского, Московский телеграф 5 (1830): 74—97, 224—257. Я докладно аналізую її у своїй праці Nikolai Gogol: Between Ukrainian and Russian Nationalism (Ph.D. diss., Harvard Univ., 2002), 259—261. Симпатії Полєвого до українського націоналізму зіграли роль у закритті Уваровим його журналу (David В. Saunders, «Contemporary Critics of Gogol's Vechera and the Debate about Russian narodnost’ (1831—1832)», Harvard Ukrainian Studies 5.1 [1981] 73n20).

172

Velychenko, National History as Cultural Process, 232—239; ця розлога цитата зі с. 233.

173

Гоголь відмовився від роботи над комедією «Володимир третього ступеня» (Владимир третьей степени), очікуючи проблем із цензурою: Но вдруг остановился, увидевши, что перо так и толкается об такие места, которые цензура ни за что не пропустит (ПСС 10, 262—263). Як я вже писала вище, «Альфреда» могла спіткати така ж доля. Деякі нариси Гоголя про українську історію також, здається, належать до цієї ж категорії.

174

Така метонімічна велемовність, що розрахована як політичне повідомлення, часто з’являється в Гоголевих творах. В «Арабесках» пропонується інший приклад: нынешний польский запад России (ПСС 8, 129). Хоча сказати «польські землі» було простіше, влада була більш задоволена цим формулюванням, попри його стилістичну неоковирність, що представляло Польщу як власність Росії.

175

«[Південні території Росії], будучи колись її найкращими землями, від середини XIII століття стали немовби чужими для нашої північної батьківщини» (Карамзин Н. М., История Государства Российского, 12 томів, 1816—1826, репринт у 4 томах [Москва: Книга, 1988], том 4, 127. Тут і далі я позначатиму цю працю Карамзіна в тексті як ИГР, вказуючи том і номер сторінки (напр., ИГР 4, 127). Номери тому стосуються радше оригінального 12-томного видання, ніж його чотиритомного репринту 1988 року.

176

Kohut, The Development of Ukrainian National Historiography, 455.

177

Див там само, 453—457; і Serhii Plokhy, Unmaking Imperial Russia: Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History (Toronto: Univ. of Toronto Press, 2005), 135. М. П. Погодін поширив свою теорію в Исследования, замечания и лекции о русской истории, том 7 (Москва: Унив. Тип. 1856), 420—438. Погодін також був наснажений аргументом Сєнковського від 1834 року, що корінне населення київських земель було знищене або розсіяне монголами, після чого ця територія була заселена вихідцями з Литви, а згодом поляками (рец. на роман Михайло Чарнишенко [1843] П. Куліша, Библиотека для чтения 57 [1843]: 50–64; Поґодін посилається на цю статтю у своєму тексті від 1856 року).

178

Velychenko, National History as Cultural Process, 71—75,131—137.

179

Maciej Stryjkowski. Kronika polska, litewska, zmodzka i wszystkiej Rusi (1582), vol. 1 (Warsaw: Wydawnictwa Artystyczne i Filmowe, 1985).

180

Карамзин, ИГР 4, 128—129; Бантыш-Каменский, История Малой России (1822; Київ: Час, 1993), 16—17. Стосовно матеріалу, поданого в цій частині, репринт видання 1846 року, з якого я наводитиму цитати, не містить жодних відмінностей із виданням 1830 року, яке використовував Гоголь.

181

Гоголь, вочевидь, працював із сторінками 264—368 (про завоювання Ґедиміном південної Русі), 385—386 (про його смерть) першого тому хроніки Стрийковського. До того ж, збереглася нотатка Гоголя від 1839 року про війни Литви з Руссю, що походить із хроніки Стрийковського (ПСС 9, 74—75).

182

Хоч Гоголь і брав деякі мотиви з Карамзіна, він ставить їх зовсім під іншим кутом. Бідність, дикість і колишня васальна залежність руських від литовців в очах Карамзіна видається принизливою. Натомість для Гоголя ці незугарні риси лише роблять важливішими досягнення цих мужніх воїнів. Карамзін надає значення Ґедиміновій політиці невтручання лише тією мірою, що вона захищала православ'я; тому Київ продовжує залежати в церковних питаннях від Москви. Його турбує збереження зв’язків з новим північним локусом російської історії, до якого Україна з часом буде приєднана. Гоголь про ці питання не згадує.

183

Бантыш-Каменский, История Малой России, 18.

184

Едвард Кінан виявив цілковиту відсутність зацікавлення з боку московитів своїми слов’янськими братами аж до 1650-х років. Див. працю Кінана «Muscovite Perceptions of Other East Slavs before 1654 — An Agenda for Historians», in Ukraine and Russia in Their Historical Encounter, ed. Peter J. Potichnyj et al., 20—38 (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, Univ. of Alberta, 1992).

185

Пол Карпук відзначає цей анахронізм у своїй неопублікованій статті «Чи написав Гоголь історію України» (Did Gogol Write a History of Ukraine).

186

Гоголь H. В., Сочинения Н. В. Гоголя, в семи томах, під ред. Н. Тихонравова і В. Шенрока (Москва: Наследники бр. Салаевых, 1889—1896) (тут і далі — ТШ); Гоголь, Собрание сочинений, у дев’яти томах (Москва: Русская книга, 1994) (тут і далі — СС’94). Найактуальніше академічне видання Гоголя з Юрієм Манном у ролі його головного редактора почало виходити 2001 року (Полное собрание сочинений и писем, у 23 томах [Москва: Наследие, 2002). На момент друку цієї книги було опубліковано лише перший і четвертий томи. Загальна передмова до нового видання не містить згадок про жодну відмінність від видання ПСС у плані підходу до історичного доробку Гоголя; про специфіку буде сказано у відповідному томі. Корисний збірник матеріалів, не включений до видань Гоголя, з’являється у книзі Неизданный Гоголь, під ред. І. А. Виноградова (Москва: Наследие, 2001).

187

Varney, «Gogol as a Historian», 67.

188

Георгиевский Г. П., Памяти В. А. Жуковского и Н. В. Гоголя, т. 3 (Санкт-Петербург: Тип. Императорской Акад. наук, 1909), 186—202.

189

Венгеров С. А., Писатель-гражданин. Гоголь, у Собрание сочинений, том 3 (Санкт-Петербург: Тип. Императорской Акад. наук, 1909), 186—202.

190

У своїх нотатках про двох київських князів — Ізяслава та Всеволода — Гоголь зосереджується на битвах із половцями, спадкоємцями печенігів (ПСС 9, 53—57). Він підкреслює вигнання Володимиром Мономахом печенігів і торків і підписання ним 19-ти мирних договорів з половцями (ПСС 9, 57—58). Гоголь також хвалить Мстислава за вигнання половців аж за Волгу (ПСС 9, 58).

191

СС’94 8, 766. Уперше опубліковані 1909 року в тексті Гєорґієвського Памяти В. А. Жуковского и Н. В. Гоголя, ці фрагменти були вилучені з ПСС і нещодавно опубліковані у СС’94 8, 41—49.

192

Jarosław Pelenski, «The Sack of Kiev of 1169: Its Significance for the Succession to Kievan Rus’», Harvard Ukrainian Studies 11.3—4 (1987): 303, 316.

193

Jarosław Pelenski, «The Contest for the ‘Kievan Inheritance’ in Russian-Ukrainian Relations: The Origins and Early Ramifications», in Ukraine and Russia in Their Historical Encounter, ed. Peter J. Potichnyj et al., 3—19 (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, Univ. of Alberta, 1992), 13.

194

Аксаков С. Т., История моего знакомства с Гоголем (Москва: Тип. М. Г. Волчанинова, 1890), 24.

195

У бібліотеці Трощинського, якою користувався молодий Гоголь, була широка полиця з творами Вальтера Скотта в перекладі (Чудаков Г. И., Отношение творчества Н. В. Гоголя к западно-европейским литературам [Киев: Тип. Императорского Университета Св. Владимира, 1908], 151—152. 1827 року Гоголь надіслав із Санкт-Петербурга своїй сестрі роман Вальтера Скотта (ПСС 10, 412). Він назвав Скотта великим генієм у своїй статті О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году. У 1836 році Гоголь зізнався: Принимаюсь перечитывать вновь всего Вальтера Скотта (ПСС 11, 60). П. В. Аннєнков стверджував навіть, що Скотт був єдиним європейським автором, якого Гоголь по-справжньому добре знав (Гиппиус В. В., ред., Гоголь. Воспоминания, письма, дневники [1931; Москва: Аграф, 1999], 78—79).

196

С. Машинський пише про важливість Скотта для Гоголя і до того ж присвячує свій аналіз відмінностям між ними (Историческая повесть Гоголя [Москва: Советский писатель, 1940], 125—130). Альтшуллер також відзначає вплив Скотта на Гоголя (Эпоха Вальтера Скотта, 258—261).

197

John Mersereau Jr., Baron Del'vig's «Northern Elowerst, 1825—1832 (Carbondale: Southern Illinois Univ. Press, 1967), 197; quoted by Stephen Moeller-Sally in his «0000: or, The Sign of the Subject in Gogol’s Petersburg», in Russian Subjects: Empire, Nation, and the Culture of the Golden Age, ed. Monika Greenleaf and Stephen Moeller-Sally, 325—346 (Evanston, 111.: North-western Univ. Press, 1998), 339.

198

Katie Trumpener, Bardic Nationalism: The Romantic Novel and the British Empire (Princeton, N.J.: Princeton Univ. Press, 1997), xiii. 78. Ibid., 255.

199

Ibid., 255.

200

Ian Duncan, Introduction to Ivanhoe, by Walter Scott (New York: Oxford Univ. Press, 1996), xix.

201

Про «Кілька глав» як альтернативний початок роману, див. Karpuk, «N. V. Gogol's Unfinished Historical Novel», 30—34.

202

Насправді погляд на Мазепу як зрадника був поширений не лише серед російських націоналістів, його дотримувались також українські народники (наприклад, Костомаров), котрі стверджували, що гетьман представляв інтереси козацької еліти, а не українського народу. Лише у 1920-х роках українські історики-емігранти розпочали ревізію постаті Мазепи. Див. Orest Subtelny, «Mazepa, Peter I, and the Question of Treason», Harvard Ukrainian Studies 2.2 (1978): 158—183. У своїй статті 2002 року Я. І. Дзира, хоч і не зумів проаналізувати цей гоголівський текст, бодай здійснив його передрук, що вселяє надію на зміну ставлення до цього фрагмента в українській науці (Дзира Я. І., «Микола Гоголь», «Роздуми Мазепи», Український історичний журнал 2 [2002]: 76—83).

203

Поздравляю тебя с новым земляком — приобретением нашей родине. Это Фадей Бенедиктович Булгарин. Вообрази себе, уже печатает малороссийский роман под названием «Мазепа». Пришлось и нам терпеть! (лист до Данилевського від 1833 року, ПСС 10, 260).

204

Hubert F. Babiński, The Mazeppa Legend in European Romanticism (New York: Columbia Univ. Press, 1974).

205

George G. Grabowicz, «The History and Myth of the Cossack Ukraine in Polish and Russian Romantic Literature» (Ph.D. diss., Harvard Univ., 1975), 429.

206

Деякі сучасні історики також вважають цей аспект політичної організації головним у розумінні її історії. Поняття династичного режиму — ключове для праці Річарда Пайпса Russia under the Old Regime, 2nd ed. (1974; New York: Collier Books, Macmillan, 1992).

207

У чернетках «Гетьмана» також ідеться про етнічну спорідненість між українцями та поляками (соплеменные народы; ПСС 3, 576).

208

Проза на українську тематику складала два томи «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (1831—1832), перевиданих 1836 року, і «Миргорода» (1835); інша історична проза про Україну з’явилася в «Арабесках» (1835). Три повісті на російську тематику — Портрет, Невский проспект і Дневник сумасшедшего.

209

За свідченням Вєнгєрова, відтоді, як Гоголь покинув Україну, і практично до закінчення роботи над чорновим варіантом «Мертвих душ» (1829—1840) він провів лише близько 50 днів за межами російських столиць, здебільшого на шляху в Україну і назад (Вєнгєров С. А., Писатель-гражданин. Гоголь в Собрание сочинений, том 2 [Санкт-Петербург: Прометей, 1913], 127—135).

210

Про образ Петербурга як Вавилона в російській культурі, див. К. Г. Исупов, ред., Диалог столиц в историческом движении, у Москва-Петербург: Pro et contra. Диалог культур в истории национального самосознания. Антология (Санкт-Петербург: Изд. Русского Христианского гуманитарного института, 2000), 24—25. Про роль Петербурга в російській культурі, див. Julie Buckler, Mapping St. Petersburg: Imperial Text and Cityshape (Princeton, N.J.: Princeton Univ. Press, 2005).

211

Пумпянский Л. В., «„Медный всадник“ и поэтическая традиция XVIII века». Временник Пушкинской комиссии, тома 4—5 (Москва: Изд. Акад. Наук СССР 1939), 91—124.

212

Гуковский Г. А., Реализм Гоголя (Москва: Худож. литература, 1959), 92, 292. Хоча Ґуковський і звільняє російський народ від гоголівської критики імперії, я не вважаю, що Гоголь розрізняє ці поняття у своїй повісті.

213

Редактори ПСС вибірково відновили рукописні варіанти для їхньої «канонічної» версії «Щоденника божевільного» (ПСС 3, 193—214). Це спричинило появу тексту, який не відповідає жодному з опублікованих текстів повісті («Арабески» або зібрання творів 1842 року) та його рукописній версії. Однак я хотіла б розглядати цей гоголівський текст таким, як він був для його сучасників. Тому я відновлюватиму опубліковану версію з варіантів ПСС, зазначаючи в кожному випадку відповідний номер сторінки. Див. варіанти в ПСС 3, 553—571, і пояснення редакційного рішення у ПСС 3, 698—700.

214

Эпштейн Михаил, «Ирония стиля: демоническое в образе России у Гоголя», Новое литературное обозрение 19 (1996): 129—147.

215

Robert Maguire, Exploring Gogol (Stanford, Calif.: Stanford Univ. Press, 1994), 3—93.

216

Про неросійськість, яку Александр Ґершенкрон називає високим економічним часовим горизонтом, див. його статтю «Time Horizon in Russian Literature», Slavic Review 34.4 (1975): 692—715.

217

Пчілка Олена, Переклади з М. Гоголя (Київ, 1881), 28; на інтерпретацію Пчілки звернув мою увагу Б. Катранов, «Гоголь и его украинские повести», Филологические записки 1 (1910): 31—32.

218

Edyta M. Bojanowska, «Nikolai Gogol: Between Ukrainian and Russian Nationalism» (Ph.D. diss., Harvard Univ., 2002), 122—132.

219

Аксаков С. Т., История моего знакомства с Гоголем (Москва: Тип. М. Г. Волчанинова, 1890), 16; Срезневский И. И., «Путевые письма И. И. Срезневского к матери его Елене Ивановне Срезневской», Живая старина 1 (1892): 49—77.

220

У листі до Данилевського Гоголь писав: Что сказать тебе вообще об Италии? Мне кажется, что будто бы я заехал к старинным малороссийским помещикам (ПСС 11, 95).

221

Рец. на «Арабески» (1835) Н. Гоголя, Библиотека для чтения 9 (1835): 8—14; рец. на «Арабески» (1835) Н. Гоголя, Северная пчела 73 (1835).

222

Для зразка таких текстів, див. антологію Москва — Петербург: Pro et contra.

223

У приватному листуванні Гоголь писав про Москву більш жорстко як про старую толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь (ПСС 10, 301).

224

Деякі приклади — у серії фейлетонів К. Рилєєва «Провинциал в Петербурге», Невский зритель (1821) або «Листи провінціалки зі столиці», які 1830 року регулярно виходили в Северной пчеле.

225

Про Гоголеву обізнаність із цим рукописом див. Richard Peace, The Enigma of Gogol: An Examination of the Writings of N. V. Gogol and Their Place in the Russiari Literary Tradition (New York: Cambridge Univ. Press, 1981), 151, 327nl. Гоголівський сюжет дивним чином схожий на сюжет Квітки.

226

Donald Fänger, The Creation of Nikolai Gogol (Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1979), 136. Однак Фенґер не пропонує пояснення, чому «Гоголівське символічне представлення [Петербурга]… залишає відкритою можливість того, що більш гідні якості, якщо вони прив’язані до національного символу, можуть породити реальний розквіт» (135).

227

Спогади П. В. Аннєнкова, процитовані у Вересаев В. В., Гоголь в жизни. Систематический свод подлинных свидетельств современников в Жизнь гениев, том 3 (1932; Санкт-Петербург: Лениздат, 1995), 229.

228

Гуковский, Реализм Гоголя, 388.

229

Спогад Каратигіна П. П. з книги Вєрєсаєва Гоголь в жизни, 228.

230

До речі, українська аудиторія Гоголя також звинуватила Гоголя в наклепницькому зображенні України. Див. мій аналіз рецензії Стороженка (псевдонім «Царинний») на «Вечори на хуторі» у другому розділі. А. С. Данилевський писав до Гоголя, що миргородські патріоти ненавиділи його за ганебне зображення Миргорода як глибокої провінції. Вони нібито зітхнули з полегшенням, коли Гоголь взявся за російську тему в «Мертвих душах» (Переписка Н. В. Гоголя в двух томах, том 1 [Москва: Худож. литература 1988], 69).

231

Про аналіз тогочасної рецепції, див. ПСС 4, 545—550; Paul Debreczeny, «Nikolai Gogol and His Contemporary Critics», Transactions of the American Philosophical Society 56.3 (1966): 17—29; і Fänger, The Creation of Nikolai Gogol, 125—142.

232

Вересаев, Гоголь в жизни, 229.

233

Там само, 232.

234

Вигель Ф. Ф., письмо к М. Загоскину 31 мая 1836, «Из переписки М. Н. Загоскина», Русская старина 111 (1902): 100—101; посилання в ПСС 4, 545. Віґель відмовився від своєї невисокої думки про Гоголя після публікації «Вибраних місць» (Вересаев, Гоголь в жизни, 238).

235

Зайцева И. А. К цензурной и сценической истории первых постановок «Ревизора» Н. В. Гоголя в Москве и Петербурге (по архивным источникам), в Гоголь: Материалы и исследования, ред. Ю. В. Манна, 118—135 (Москва: Наследие, 1995).

236

Jurij Striedter, «Autocracy, Bureaucracy, and Laughter within and around Gogol’s Inspector General», неопублікований рукопис.

237

Сенковский О., рец. на «Ревизора» (1836) Н. Гоголя, Северная пчела 97—98 (1836).

238

Булгарин Ф., рец. на «Ревизора» (1836) Н. Гоголя, Северная пчела 97—98 (1836).

239

Венгеров, Писатель-гражданин. Гоголь, 131—136.

240

Це зауваження з’явилося в рецензії на анонімне продовження «Ревізора» під назвою «Справжній ревізор» (Настоящий ревизор), поставлене в Петербурзі того ж року. Рец. на «Настоящего ревизора» (1836) [Цицианова], Северная пчела 171 (1836) [підписана П. М.]. Дебречені вважає автором «Справжнього ревізора» Цицианова («Nikolai Gogol and His Contemporary Critics», 65).

241

Полевой H. А. и Полевой K. A., Литературная критика. Статьи и рецензии, 1825—1842 (Ленинград: Худож. литература, 1990), 336.

242

Надеждин Н. И., Театральная хроника, в Литературная критика. Эстетика (Москва: Худож. Литература, 1972), 474.

243

Андросов В. П., рец. на «Ревизор» (1836) Н. Гоголя, Московский наблюдатель, 7 (1836): 121—131.

244

Ibid., 161—162.

245

Ґерцен схвально сприйняв гоголівську п’єсу як різку критику соціального ладу. На його думку, «Ревізор» і «Мертві душі» викрили двох ворогів російського народу — відповідно, державних чиновників і поміщиків. Він стверджував, що ніхто до Гоголя не написав такого «повного курсу патологічної анатомії» російського чиновництва. Ґерцен вважав вершиною іронії той факт, що цар Ніколай Перший качався від сміху на прем’єрі «Ревізора». Див. його Du developpement des idees revolutionnaires en Russie (1851) у Герцен Александр, Собрание сочинений в тридцати томах, том 7 (Москва: Изд. Акад. наук СССР, 1956), 98.

246

Иванов В. И., «Gogol’s Inspector General and the Comedy of Aristophanes», in Gogol from the Twentieth Century: Eleven Essays, ed. Robert Maguire, 200—214 (Princeton, N.J.: Princeton Univ. Press, 1974), 201; цит. у Fänger, The Creation of Nikolai Gogol, 136.

247

Vladimir Nabokov, Nikolai Gogol (1944; New York: New Directions, 1961), 54—55.

248

Вересаев, Гоголь в жизни, 235.

249

Nabokov, Nikolai Gogol, 58.

250

Лист Щепкіна до Гоголя від 22 травня 1847 року, у Переписка Н. В. Гоголя, том 1, 468—469.

251

Венгеров, Писатель-гражданин, 9.

252

Гоголь продовжував користуватися фінансовими послугами Жуковського протягом усього свого життя. На додачу до згаданої вище допомоги, Жуковський також отримав царські стипендії для навчання Гоголевих сестер і дістав для нього позичку від царя на 4 000 рублів (ПСС 11, 251—253, 277). Гоголь також настирливо домагався від Жуковського сприяння для його друзів — російських художників у Римі (ПСС 11, 344—346).

253

H. М. Язиков пише до С. Т. Аксакова у червні 1845 року: «Гоголь мусить жити принаймні сто років, і ми повинні берегти його для Росії, як зіницю ока, принаймні поки ми живі» (Гиппиус В. В., ред. Н. В. Гоголь. Материалы и исследования, том 1 [Москва: Изд. Акад. Наук СССР, 1936], 159). Це почуття також наповнює ставлення родини Аксакових до письменника (див. Аксаков, История моего знакомства с Гоголем).

254

William Mills Todd, Fiction and Society in the Age of Pushkin (Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1986), 187.

255

V. V. Gippius, Gogol [1924], trans. Robert A. Maguire (Durham: Duke Univ. Press, 1989), 118.

256

Peace, The Enigma of Gogol, 229.

257

Як і належить авторові, одержимому їжею та стравоходом не менше, ніж національним питанням, шлунок стає національно значущим образом у гоголівському романі. Мадера, яку Чічіков п’є у Ноздрьова, являє собою інший приклад русифікованої, хоч здешевленої і збоченої, західної моди — так само, як і вкритий ряскою маніловський ставок. Оповідач інформує нас, що купці, підлаштовуючи вино до смаку російських поміщиків, змішують його з ромом або просто царской водкой, упевнені в надійності русских желудков (ПСС 6, 75).

258

Peace, The Enigma of Gogol, 251—252.

259

Корисний вплив гоголівської україномовної основи на розвиток російської літературної мови був очевидним уже для його сучасників (Шевирев С., «Взгляд на современную русскую литературу», Москвитянин 3 [1842]: 179—180). Див. також Мандельштам И. Д., Малороссийский элемент в стиле Гоголя, в О характере гоголевского стиля (Хельсинки: Новая тип. Guvudstadobladet, 1902), 194—241; Андрей Белый, Мастерство Гоголя (Москва: Гос. изд. худож. Литературы, 1934), 212—213; Эйхенбаум Борис, Лермонтов (Ленинград: Гос. издательство, 1924), 135.

260

Див. «О малороссийских песнях» Гоголя (ПСС 8, 96). Я аналізую цю статтю, а також погляди інших фольклористів, включно з поглядами Максимовича, у своїй дисертації «Nikolai Gogol: Between Ukrainian and Russian Nationalism», 103—106.

261

Эпштейн, Ирония стиля, 133—134.

262

Схоже амбівалентне ставлення до Росії з’являється, коли Гоголь хвалить А. И. Турґенєва за висловлення важной истины, яку можна недосконало перекласти так: живя за границею, тошнит по России, а не успеешь приехать в Россию, как уже тошнит от России (ПСС 11, 108).

263

Манн Юрий, В поисках живой души (Москва: Книга, 1984), 137.

264

Todd, Fiction and Society, 167.

265

Про докладний аналіз рецепції «Мертвих душ» див. Манн, В поисках. Манн, однак, не зосереджується на національних проблемах.

266

Аксаков, История моего знакомства, 38.

267

Смирнова A., лист від 3-го листопада 1844 року, у Переписка Н. В. Гоголя, том 2, 124.

268

Греч Н., рец. на Похождения Чичикова, или Мертвые души (1842) Н. Гоголя, Северная пчела 137 (1842): 546—547. Булґарін часто залишав коментарі щодо цього роману у своїй регулярній колонці «Журнальная всякая всячина», див., напр., Северная пчела 135 (1843); 274 (1843); 288 (1846); 261 (1845). Про московського цензора див. Манн, В тисках, 147.

269

Сенковский О. И., рец. на Похождения Чичикова, или Мертвые души (1842) Гоголя, Библиотека для чтения 53 (1842): 32.

270

Зелинский В. А., Русская критическая литература о произведениях Н. В. Гоголя, том 1 (Москва: В. Рихтер, 1903), 185—211. Рецензія Полєвого з'явилася в Русском вестнике.

271

Масальский К. П., рец. на Похождения Чичикова, или Мертвые души (1842) Н. Гоголя, Сын Отечества 6 (1842): 26.

272

Рец. на Сочинения (1843) Н. Гоголя, Библиотека для чтения 57 (1843): 22, 28.

273

Добрим прикладом тут є друг Гоголя зі слов’янофільськими симпатіями, Ф. В. Чіжов, котрий у дружньому листі до Гоголя від 1847 року зізнався, що «Мертві душі» образили його національні почуття як росіянина настільки глибоко, що він виявився неспроможним насолодитися суто художніми аспектами роману (Гиппиус В. В., ред. Гоголь. Воспоминания, письма, дневники [1931; Москва: Аграф, 1999], 234).

274

М. Сорокін, пишучи для Санкт-Петербургских ведомостей, був одним із кількох позитивно налаштованих рецензентів, не маючи особистих зв’язків із Гоголем (див. його рецензію на Похождения Чичикова, или Мертвые души (1842) Н. Гоголя, Санкт-Петербургские ведомости 163—165 [1842]). Ще одна позитивна рецензія несподівано з’явилася у Ведомостях С. Петербургской городской полиции; див. Манн, В поисках, 149—152).

275

Зелинский, Русская критическая литература, том 2, 285, 291—292, 295.

276

О. В. Новіцька стверджує, що «недоліки гоголівських персонажів є [насправді] національними чеснотами, немовби вивернутими навиворіт» (Россия и русские в поэме Н. В. Гоголя «Мертвые души» [Москва: Московский гос. университет, 1999], 130).

277

Зелинский, Русская критическая литература, том 2, 300, 303.

278

Ibid., 304.

279

Чернышевский, «Очерки Гоголевского периода русской литературы», цит. по Шенрок, «Литературные отзывы современников о первом томе „Мертвых душ“, Русская старина 10 (1894): 155.

280

Русская критическая литература, том 3, 12—13.

281

Ibid., 24—25.

282

Ibid., 25—26.

283

Див. листи Шевирєва від 26 березня 1843, 29 липня 1846 та 20 і 29 жовтня 1846, у Переписка Н. В. Гоголя, том 2, 296—299, 322, 325—326, 330—332.

284

Згодом Шевирєв полемізував з іншими критиками «Мертвих душ». Він стверджував, що дехто несправедливо звинуватив Гоголя в «майже кримінальній ворожості до Росії», неправильно інтерпретувавши його комічні пасажі. Шевирєв заявив, що Гоголь здобуде перемогу над своїми недоброзичливцями в наступних романах, які, поза сумнівом, покажуть світлий бік російського життя. Крім того, на його думку, християнська готовність протистояти недолікам була глибоко російською рисою. І цим — Шевирєв зайшов дуже далеко — Гоголь нагадує святого Петра (С. Шевирев, «Критический перечень произведений Русской словесности за 1842 год». Москвитянин 1 [1843]: 282—286).

285

Лист Самаріна Ю. Ф. до К. С. Аксакова, Русская старина 65.2 (1890): 421—425.

286

Аксаков К. С., Несколько слов о поэме Гоголя «Похождения Чичикова, или Мертвые души», в Эстетика и литературная критика (Москва: Искусство, 1995), 84.

287

Peter К. Christoff, An Introduction to Nineteenth-Century Russian Slavophilism, vol. 3 (Princeton, N.J.: Princeton Univ. Press. 1982), 96; Andrzej Walicki, The Slavophile Controversy: History of a Conservative Utopia in Nineteenth-Century Russian Thought, trans. Hilda Andrews-Rusiecka (Oxford: Clarendon Press, 1975), 289. Обидва тексти цитую у in Ruth Sobel, «K. Aksakov’s Essay on Gogol’s Dead Souls — A Short Evaluation», Russian Literature Triquarterly 23 (1990): 267.

288

[Плетнёв Пётр], «Чичиков, или Мертвые души Гоголя», Современник 27 (1842): 52—53, 55—56.

289

Коли Бєлінський написав нищівну рецензію на його брошуру, Аксаков відповів слабким, педантичним Объяснением (опубліковане в Московите), яке, своєю чергою, спровокувало ще одну атаку Бєлінського (Объяснение на объяснение по поводу поэмы Гоголя «Мертвые души»). Див. тексти Бєлінського у ССБел, 5, 56—62, 139—160; див. тексти Аксакова у Эстетика и литературная критика, 85—94.

290

Див. пародію Бєлінського на рецензію Сєнковського Литературный разговор, подслушанный в книжной лавке, ССБел 5, 125—138. У ній Бєлінський висміює намагання навчити Гоголя граматики, нагадуючи, що через своє польське походження він позбавлений необхідної кваліфікації. В обміні ехидностями з Северной пчелой Бєлінський спростовує її скаргу щодо негативних персонажів Гоголя, зазначаючи, що всі герої «Івана Вижиґіна» (роман Булґаріна, видавця Северной пчелы) також були ідіотами й негідниками (Литературные и журнальные заметки, ССБел 5, 292).

291

Див. також нападки Бєлінського на рецензію Шевирєва у Литературные и журнальные заметки, ССБел 5, 327—332. Гоголь вважав статтю Бєлінського достатньо вартою уваги, щоб вислати її своєму другові, поету Ніколаю Язикову (ПСС 12, 192).

292

Гоголь був непослідовним у своїх оцінках рецензій на цей роман. В одному листі він стверджує, що рецензія Мізька — найкраща; в іншому місці він вибирає рецензію Плєтньова в Современнике (ПСС 12, 191—192, 210). Зацікавлення Гоголя у провінційних читачах достатньо зрозуміле. Він цінував Северную пчелу та Библиотеку для чтения за їхнє ставлення до провінційних читачів. Перебуваючи в Італії, він запитував своїх друзів про думки щодо його творів, викладені в цих двох популярних журналах. У 1838 році він порекомендував їхні рецензії на його творчість своїй матері, стверджуючи, що хоч вони не завжди його хвалять, їхні зауваження є майже завжди виправданими (ПСС 11, 189). У «Вибраних місцях» Гоголь незабаром погодиться з критикою «Мертвих душ» Булґаріна та Сєнковского.

293

[Н. Д. Мизько], «Голос из провинции о поэме Гоголя „Похождения Чичикова“, или „Мертвые души“», Отечественные записки 27 (1843): 28—29.

294

Ibid., 46—48; курсив мій.

295

[В. Майков], рец. на Похождения Чичикова, или Мертвые души, второе издание (1846) Н. Гоголя, Отечественные записки 49 (1846): 57. Про постать рецензента, див. Манн, В поисках, 252.

296

Сто-один [А. Галахов], «Письмо к Н. В. Гоголю по поводу предисловия ко второму изданию „Мертвых душ“». Отечественные записки 2 (1847): 77—82. Про постать рецензента, див. Манн, В поисках, 253.

297

Carl Proffer, The Simile and Gogol’s «Dead Souls» (The Hague: Mouton, 1967), 183—200.

298

Dmytro Chyzhevs’kyi, «The Unknown Gogol'», Slavonic and East European Review 30.75 (1952): 476–493.

299

Джордж Грабович відкидає думку про те, що «Тарас Бульба» являє собою «піднесений прояв патріотизму», хоч і без аналізу причини («The History and Myth of the Cossack Ukraine in Polish and Russian Romantic Literature» [Ph.D. diss., Harvard Univ., 1975], 510; «Three Perspectives on the Cossack Past: Gogol’, Sevcenko, Kulis», Harvard Ukrainian Studies 5.2 [1981]: 171–191). Хоча Саймон Карлінський вбачає у цьому творі лише глорифікацію національного та релігійного шовінізму, він був вельми уважним у виявленні його проблемної напруженості (The Sexual Labyrinth of Nikolai Gogol [1976; Chicago: Univ. of Chicago Press, 1992]).

300

Манн Юрий, Труды и дни: 1809—1845 (Москва: Аспект Пресс, 2004).

301

Wasyl I. Hryshko, «Nikolai Gogol’ and Mykola Hohol’: Paris 1837», The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States 12.1—2 (1969): 113—142. Джерелом листа Залєського для Гришка є Киевская старина 78.9 (1902): 116—118. Цитати з Залєського перекладені Гришком (125—126).

302

Ibid., 121, 133.

303

Вересаев В. В., Гоголь в жизни. Систематический свод подлинных свидетельств современников, том 1 його Жизни гениев, у 5 томах (1932; Санкт-Петербург: Лениздат, 1995), 262; PSS 11, 173; PSS 12,18.

304

Смірнова-Россетті А. О., лист до Гоголя від 6 травня 1844 року. Русская старина 58 (1888): 607.

305

Paweł Smolikowski, Historya zgromadzenia zmartwychwstania pańskiego, tom 2 (Cracow: Księgarnia spolki wydawniczej polskiej, 1893). Посилання, які стосуються Гоголя, з'являються на сторінках 104—135.

306

Вересаев, Гоголь в жизни, том 3, 272.

307

Smolikowski, Historya, 127,134.

308

Лист А. Іванова до Ф. Чіжова від жовтня 1845 року, у М. Боткін, ред., Александр Андреевич Иванов. Его жизнь и переписка 1806—1858 (Санкт-Петербург: Тип. М. Стасюлевича, 1880).

309

Вересаев, Гоголь в жизни, том 3, 272n. З другого боку, Шенрок рішуче відкидає без аргументів автентичність Гоголевих зауважень (В. И. Шенрок, Материалы для биографии Гоголя, том 3 [Москва: Тип. А. И. Мамонтова, 1895], 549). Наскільки мені відомо, серед російських науковців лише Манн підтримує достовірність цих свідчень (Гоголь. Труды и дни, 279, 510—516).

310

Див. Daria Borghese, Gogol a Roma (Florence: Sansoni, 1957), 161; Diego Angeli, Bonaparte a Roma (Milan: A. Mondadori, 1938), 300.

311

Мій аналіз ґрунтується на Louis Pedrotti, «The Scandal of Countess Rostopchina’s Polish-Russian Allegory», Slavic and East European Journal 30.2 (1986): 196—214.

312

Никитенко А. В., Дневник в трех томах, том 1 (1826—1857) (Ленинград: Гос. изд. худож. литературы, 1955), 299.

313

Pedrotti, «The Scandal», 196—197. Закликаючи Ростопчіну опублікувати її алегорію, Гоголь хотів протестувати межі цензурного статуту 1828 року, відповідно до якого цензори начебто мали брати до уваги лише поверхові значення (див. Charles A. Ruud, Fighting Words: Imperial Censorship and the Russian Press, 1804—1906 (Toronto: Univ. of Toronto Press, 1982]).

314

Pedrotti, «The Scandal», 209—210.

315

Докладний аналіз русифікації «Тараса Бульби», див. Wasyl Sirskyj, «Ideological Overtones in Gogol’s „Taras Bulba“», The Ukrainian Quarterly 35.3 (1979): 279—287.

316

Пол Карпук стверджує, що Гоголь усунув цю деталь для уникнення хронологічного анахронізму («Reconciling Chronological Inconsistencies in Gogol’s „Taras Bul’ba“», Russian Language Journal 151—152 (1991]: 93—110.

317

Річард Піс цікаво інтерпретує повість про двох Іванів у зв'язку з «Тарасом Бульбою» у The Enigma of Gogol: An Examination of the Writings of N. V. Gogol and Their Place in the Russian Literary Tradition (New York: Cambridge Univ. Press, 1981). Про вивчення інтертекстуальної іронії між «Тарасом Бульбою» та іншими повістями циклу «Миргород» див. Frederick Т. Griffith, Stanley J. Rabinowitz, Novel Epics: Gogol, Dostoevsky, and National Narrative (Evanston, 111: Northwestern Univ. Press, 1990).

318

Див. Воропаев В. A., «Гоголь и „русско-украинский вопрос“», Московский журнал 1 (2002): 12—15; і полемічна стаття Павла Михеда у «„Приватизация Гоголя“? Возвращаясь к русско-украинскому вопросу». Вопросы литературы 3 (2003): 94—112.

319

Peace, The Enigma of Gogol, 52.

320

История Русов (1846; Київ: Дзвін, 1991), 61—62. Про інші аналогії між Бульбою та Хмельницьким див. Romana Bahrij-Pikulyk. «Superheroes, Gentlemen or Pariahs? The Cossacks in Nikolai Gogol's Taras Bulba and Panteleimon Kulish’s Black Council», Journal of Ukrainian Studies 5.1 (1980): 37—38. Див. також її текст «The Use of Historical Sources in Taras Bul'ba and The Black Council», Studia Ucrainica 2 (1984): 49—64.

321

История Русов, 40, 56.

322

Схожий нечутливий тон супроводжує опис козацьких набігів на турків і паплюження їхніх мечетей (ПСС 2,148).

323

Гоголь зображує євреїв, використовуючи звичні антисемітські стереотипи, як безчесних, зрадливих, брудних і передусім жадібних. Однак його антисемітизм — менш злий, ніж в інших авторів прози на українську тематику, таких, як Булґарін і Сомов. Зрештою, гоголівський Янкель виявляється дуже симпатичним персонажем, котрий залишається вірним Бульбі, хоч може легко продати його полякам у Варшаві. Як показує мій аналіз планування подорожі до Варшави, Янкель виглядає набагато розумнішим за Тараса. Цей персонаж розвинений до рівня, який набагато перевищує російські прозові стандарти гоголівської епохи. Незважаючи на всю риторику про блюзнірську моду єврейських жінок, саме єврейські жінки виходили Тараса від його ран після поразки під Дубном (ПСС 2, 147).

324

Див. В. Я. Звиняцковский, Николай Гоголь. Тайны национальной души (Киев: Ликей, 1994), 285.

325

Див. також Romana Bahrij-Pikulyk, «Taras Bul'ba» and «The Black Council: Adherence to and Divergence from Sir Walter Scott’s Historical Novel Pattern» [Ph.D. diss., Univ. of Toronta 1978], 109—114).

326

Хоча Каманін і Машинський вважають імовірним джерелом сюжету Андрієвої зради деякі козацькі думи, в жодній із них не міститься мотиву синовбивства. Див. Каманин И. М., «Научные и литературные произведения Н. В. Гоголя по истории Малороссии», Памяти Гоголя. Научно-литературный сборник, вип. 1 (Киев: Тип. Р. К. Лубковского 1902), 116; і Машинский С., Историческая повесть Гоголя (Москва: Советский писатель, 1940), 76.

327

Гуковский Г. А., Реализм Гоголя (Москва: Худож. литература, 1959), 193.

328

Роберт Маґуайр аналізує «Тараса Бульбу» у групі текстів, що виявляють гоголівську зацікавленість словом, прикладом якого є подана вище цитата. Див. також аналіз Маґуайра християнської тематики цього твору (Exploring Gogol [Stanford, Calif.: Stanford Univ. Press, 1994], 273—280). У наступній частині я проаналізую християнські підтексти, пов’язані з Андрієм, яких уникає Маґуайр.

329

Звиняцковский, Тайны национальной души, 233.

330

Барабаш Юрий, Почва и судьба. Гоголь и украинская литература: у истоков (Москва: Наследие, 1995), 141; курсив Барабаша.

331

На думку Роберта Маґуайра, питальна форма порівняння Росії з тройкой у «Мертвих душах» також запроваджує невизначеність (Exploring Gogol, 254).

332

Griffith and Rabinowitz, Novel Epics, 48.

333

Рец. на «Миргород» (1835) H. Гоголя, Библиотека для чтения 9 (1835): 29—34; рец. на «Миргород» (1835) H. Гоголя, Северная пчела 115 (1835).

334

Див. коментарі Пушкіна, Бєлінського та Шевирєва у Зелинский, Русская критическая литература о произведениях Н. В. Гоголя, том 1 (Москва, В. Рихтер, 1903), 139, 125, 68.

335

Ibid., том 3, 44—54.

336

Рец. на Сочинения (1843) H. Гоголя, Библиотека для чтения 57 (1843): 21—28.

337

Зелинский, Русская критическая…, том 1, 188.

338

Михал Грабовский, «Письмо Грабовского о Сочинениях Гоголя», Современник 41 (1846): 49—61.

339

Stephen Moeller-Sally, Gogol’s Afterlife: The Evolution of the Classic in Imperial and Soviet Russia (Evanston, 111.: Northwestern Univ. Press, 2002), 84—97.

340

P. Kulish, «Epilogue to The Black Council: On the Relation of Little Russian Literature to Common-Russian Literature», in Towards an Intellectual History of Ukraine: An Anthology of Ukrainian Thought from 1710 to 1995, ed. R. Lindheim and G. Luckyj, 105—121, (Toronto: Toronto Univ. Press, 1996).

341

Andrea Rutherford, «Vissarion Belinskii and the Ukrainian National Question», The Russian Review 54 (1995): 500—515.

342

Воропаев, Гоголь и «русско-украинский вопрос», 15.

343

Maguire, Exploring Gogol, 285—289.

344

Самарин Ю. Ф., письмо к Гоголю от 12 июля 1846, Русская старина 63 (1889): 163—176.

345

Сєрґєй Аксаков пише: Нам очень не нравился его отъезд в чужие края, в Италию, которую, как нам казалось, он любил слишком много. Нам казалось непонятным уверение Гоголя, что ему надобно удалиться в Рим, чтоб писать об России; нам казалось, что Гоголь не довольно любит Россию, что итальянское небо, свободная жизнь посреди художников всякого рода, роскошь климата, поэтические развалины славного прошедшего, все это вместе бросало невыгодную тень на природу нашу и нашу жизнь. Аксаков вважав життя Гоголя за кордоном шкідливим для його таланту і його російськості. Він окреслив це як «відліт з батьківщини» і навіть «зраду». Він обурювався гоголівським проханням про інформацію, радячи йому отримувати її безпосередньо з життя в Росії (Аксаков С. Т., История моего знакомства с Гоголем [Москва: Тип. М. Г. Волчанинова, 1890], 36, 77, 164, 172). Гоголь вважав дружбу з Аксаковими задушливою, стверджуючи, що вони можуть у буквальному сенсі залюбити людину до смерті (ПСС 13, 313).

346

Гоголь і раніше вдавався до жестів спокути за свої літературні твори. Як я згадувала в четвертому розділі, він планував пожертвувати свій прибуток від видання «Ревізора» 1846 року на благодійну допомогу для чиновників низького рангу (ПСС 4, 109—111). Він пожертвував усі прибутки від «Вибраних місць» на стипендії для обдарованих студентів із Санкт-Петербурзького та Московського університетів. Він наполіг на своєму рішенні, незважаючи на жорсткий спротив своїх друзів, які нагадали Гоголю про його власну бідність і його обов’язки перед матір’ю (див. листи з кінця 1844 року у ППС 12 і 661n.).

347

Гоголь відмовляється від сатири також у своїй «Записній книжці 1846—51»: Зачем я оказался учителем? Я сам не помню. Мне показалось, что гибнет лучшее, что перо писателя обязано служить исти<не> и беспощадное жало сатиры коснулось, вместе с искоренением злоупотреблений, и того, что должно составлять святыню; что слишком уже много увлеклись теченьем времени и не останавливаются оглянуться вокруг себя (ПСС 7, 375).

348

Вишневые низенькие садики, и подсолнеч<ники> над плетнями и рвами, и соломенный навес чисто вымазанной хаты и миловидное, красным обводом окруженное окошко.

Ты древний корень Руси, где сердечней чувство и нежней славянская природа, темнее кудри, чернее брови, и без бороды хорош славянин: закрученные усы, высокая шапка с червонным верхом; весь стан, обтянувшийся ловко, или обойденный в три раза, и при шарова<рах>, богато расположившихся над чеботами, при шапке с нахлобуч<кой> (ПСС 7, 378).

349

William Mills Todd «Gogol’s Epistolary Writing», in Columbia Essays in International Affairs. The Dean’s Papers, 1969, vol. 5 (New York: Columbia Univ. Press, 1970), 74.

350

Лист Плєтньова від 27 жовтня 1844, у Переписка Н. В. Гоголя в двух томах, том 1 (Москва: Худож. литература, 1988); лист Сєрґєя Аксакова від 6—8 березня 1843, у Переписка, том 2; лист Константіна Аксакова від серпня-вересня 1845, у Переписка, том 2; листи Смірнової від 19 вересня 1845 і 14 січня 1846 років, у Переписка, том 2 і від 1 березня 1845 року, у Северном вестнике 1 (1893): 248; листи С. П. Шевирєва від 26 березня 1843 року, 29 липня 1846 року і 20 і 29 жовтня 1846 року, у Переписка, том 2.

351

Ruth Sobel, Gogol's Forgotten Book (Washington, D.C.: Univ. Press of America, 1981), 162—163.

352

Todd, «Gogol’s Epistolary Writing», 70.

353

Переписка, том 1, 80, 88.

354

Переписка, том 2, 53.

355

Sobel, Gogol's Forgotten Book, 173.

356

Абрам Терц [Андрей Синявский], В тени Гоголя, у Собрание сочинений в двух томах, том 2 (Москва: СП «Старт», 1992), 51—52.

357

Robert Maguire, Exploring Gogol (Stanford, Calif.: Stanford Univ. Press, 1994), 273—294.

358

Literatura Słowiańska. Kurs drugi w Adam Mickiewicz, Dzieła, tom 9 (Warszawa: Czytelnik, 1997).

359

Sobel, Gogol’s Forgotten Book, 47. Див. також Philip Harttrup, «Nikolai Gogol and the Medieval Orthodox Slavic World-View» (Ph.D. diss., Univ. of Toronto, 1998), chap. 5.

360

У канонічному тексті ПСС відновлено фрагменти, вилучені або виправлені цензором, та подано опубліковані, цензуровані відповідники у варіантах. Як і раніше, моє зацікавлення в рецепції вимагає роботи з текстом, який був доступний для сучасників Гоголя, тому я аналізуватиму опубліковану й цензуровану версії «Вибраних місць» окремо. А відтак я цитуватиму опублікований текст як відтворений із варіантів ПСС. Моя система цитування в цій частині працює таким чином: «ПСС 8, 253: 678n16» означає канонічний текст на сторінці 253 8-го тому, що його варіант публікації з’являється на сторінці 678, у примітці на 16-му рядку.

361

Рут Собел розглядає релігійний світогляд «Вибраних місць» у Gogol's Forgotten Book, 57—90. Чимало релігійних мотивів зазначено у примітках до видання Гоголя 1994 року (СС’94 6, 419—471; ПСС здебільшого ігнорує цей аспект). Юрій Барабаш розглядає цей твір у зв’язку з проповідницькою традицією українського бароко («Гоголь и украинская барочная проповедь XVII века». Известия Академии наук СССР. Серия литературы и языка 51.3 [1992]: 3—17; див. також Гоголь. Загадка «прощальной повести» [Москва: Худож. литература, 1993]). Джузеппе Гіні зосереджується на апокалітичному аспекті та біблійних джерелах у Giuseppe Ghini, «II libro delle spese a la fine del mondo. I brani scelti dalia corrispondenza congli amid di N. V. Gogol’ tra sapienza e apocalittica», Studi urbinati. В Scienze umane e soriali 69 (1999): 421—464.

362

Цензор вилучив продовження цього фрагмента: Никого мы не лучше, а жизнь еще неустроенней и беспорядочней всех их. «Хуже лы всех прочих» — вот что мы должны всегда говорить о себе (ПСС 8, 417: 715n10).

363

Плєтньов писав до Гоголя 27 жовтня 1844 року: Не презирай даже того, что в России и мелко и жалко. Как русский, ты должен на это смотреть глазами врача. (Переписка, том 1, 249). 24 грудня Гоголь повторює цю медичну метафору стосовно соціальної недуги Росії у своєму листі до Смірнової, на якому ця стаття у «Вибраних місцях» частково ґрунтується (ПСС 12, 418).

364

Я маю на увазі такі полеміки — предмет мого актуального дослідження: Кантемірова Die so gennante Moscowitische Brieffe (1738), що спростовує Lettres moscovites (French edition, 1735) Локателлі й Антидот Єкатєріни II (1770), яка реагує на погляди абата де Шаппа на Росію; Examen se m. Le marquis de Custine intitule. La Russie en 1839 (1844) Ґреча проти відомої книги де Кюстіна; французькі есеї Тютчева; критика П. А. Вязємського 1853—1855 років західного висвітлення Кримської війни у його Lettres d'un Veteran russe de I’anne 1812 sur la question d’Orient.

365

Гоголь міг запозичити цю ідею з лекцій Міцкевича про слов’янські літератури (Mickiewicz, Dzieła, tom 9, 344), які він згадує в цьому творі (ПСС 8, 258).

366

Переписка, том 1, 271—272.

367

Смирнова А. О., лист до Гоголя від 11 січня, 1847, Русская старина 67(1890): 282.

368

Переписка, том 2, 80—81, 95—97.

369

Ibid., vol. 2, 344—346. Між Гоголем і Поґодіним у цей пізній період було чимало ворожнечі. Поґодін постійно переслідував Гоголя з приводу статей до Московита, не бажаючи визнати, що той покінчив із журналістикою. Під час одного перебування Гоголя в домі Поґодіна їхні стосунки стали настільки напруженими, що Гоголь зачинився на горищі й підтримував обмежені контакти зі своїм хазяїном за допомогою коротких записок, які передавалися через слугу.

370

Ibid., vol. 1, 411—419.

371

Цит. за Абрам Терц, В тени Гоголя, 42.

372

Ось кілька прикладів рецензій на «Вибрані місця з листування з друзями», які ілюструють цю тенденцію: рецензія Л. Бранда в Северной пчеле 67 (1847): 266—267; 74 (1847): 294—295; 75 (1847): 298—299; Библиотеке для чтения 80 (1847): 42—50; рецензія E. І. Губера в Санкт-Петербургских ведомостях 35 (1847): 166—167; Финский вестник 14 (1847): 33—37; Н. Ф. Павлов, Письма Н. Ф. Павлова к Гоголю, Современник 3 (1847): 1—19; 4 (1847): 88—93 (репринт із Московских ведомостей).

373

Шевырев С., рец. на Выбранные места из переписки с друзьями (1847) Н. Гоголя, Москвитянин 1 (1848): 12.

374

Ibid., 27.

375

Ibid., 29.

376

Вяземский П. А., Гоголь и Языков, у Сочинения в двух томах, том 2 (Москва: Худож. литература, 1982): 12.

377

Ibid., 172—173.

378

Ibid., 175.

379

Рец. на Выбранные места из переписки с друзьями (1847) Н. Гоголя, Отечественные записки 52 (1847): 69—71.

380

Див., напр., Булгарин Ф. Б., «Журнальная всякая всячина». Северная пчела 8 (1847).

381

Иванов-Натов, «Новое прочтение „Выбранных мест из переписки з друзьями“», Transactions of the Association of Russian-American Scholars in the U.S.A. 17 (1984): 171—191; 1.1. Гарин, Загадочный Гоголь, (Москва: Терра-Книжный клуб, 2002).

382

Саме Шевирєв, котрий редагував гоголівські фрагменти для посмертної публікації, замінив власне гоголівську назву повесть на більш щиру за звучанням исповедь.

383

Ідеї, що перегукуються з залишеною чернеткою листа Гоголя до Бєлінського, містять гоголівське твердження, що він не проти народного просвещения (тобто масової грамотності), а просто думає, що книги для повчання чиновників у цей час більш корисні. Є ще одне гоголівське твердження, мовляв, він не відкидає європейську цивілізацію, а просто рекомендує перед тим, як імпортувати іноземні ідеї, краще пізнати саму Росію (ПСС 8, 435—436).

384

Robert Maguire, «Gogol’s ‘Confession’ as a Fictional Structure», Ulbandus Review 2.2 (1982); 175—190.

385

Прокопович, лист до Гоголя від 12 травня 1847 року, Переписка, том 1, 124.

386

Чиж В., «Болезнь Гоголя», Вопросы философии и психологии 69 (1903): 647—681.

387

Розанов В., Пушкин и Гоголь, у Легенда о Великом Инквизиторе Ф. М. Достоевского, с приложением двух этюдов о Гоголе (1906; 3-є издание, Мюнхен: Wilhelm Fink Verlag, 1970), 253—265.

388

Венгеров, Писатель-гражданин. Гоголь, у Собрание сочинений (Санкт-Петербург: том 2, Изд. Прометей, 1913), 125—126.

389

У російському перекладі з французької: колосс тупости и пошлости (див. Неизданные и забытые статьи о Гоголе, у Гиппиус В. В., ред., Н. В. Гоголь: Материалы и исследования, том 1 [Москва: Изд. Акад. наук СССР, 1936], 266). Стаття вперше з’явилася 1859 року. Проспер Меріме написав про Гоголя в 1851 році в Revue des Deux Mondes (див. Неизданные и забытые статьи, 269). Булґарін опублікував уривки зі статті Меріме у Северной пчеле 277, 283 (1851).

390

Булгарин Ф. Б., посмертная статья про Гоголя, Северная пчела 99 (1852): 394; курсив Булґаріна. Сам будучи поляком, Булґарін критикував Гоголя за його недосконале знання російської мови та її засміченість українізмами.

391

Наприкінці 1830-х і на початку 1840-х років консервативна Библиотека для чтения мала приблизно від 5 до 7 тисяч передплатників, а Северная пчела — близько 3 тисяч. Московский телеграф у 1830-х роках виходив накладом близько 3 тисяч. Серед західницьких і слов’янофільських журналів, що захищали Гоголя, Отечественные записки збільшили кількість передплатників з 1 200 у 1839 році до 4 тисяч у 1847 році, а Московит на початку 1840-х років мав близько 1 тисячі передплатників. Современник за редакторства Плєтньова досягнув свого апогею у 233 передплатники в 1846 році. Див. William М. Todd, «Periodicals in Literary Life of the Early Nineteenth Century», and Chester Rzadkiewicz, «N. A. Polevoi’s Moscow Telegraph and the Journal Wars of 1825—1834», обидва тексти у Deborah Martinsen, ed., Literary Journals in Imperial Russia (Cambridge Univ. Press, 1997), 55, 65; Louise McReynolds, The News under Russia’s Old Regime: The Development of a Mass-Circulation Press (Princeton, N.J.: Princeton Univ. Press, 1991), 20; Дементьев А. Г и др., ред., Русская периодическая печать (1702—1894) (Москва: Гос. изд. политической литературы, 1959), 241; і Очерки по истории русской журналистики и критики, том 1 (Ленинград: Изд. Ленинградского гос. ордена Ленина унив. ім. А. А. Жданова, 1950), 544.

392

Ільницький Олег, «Гоголь і постколоніальний контекст», Критика 29 [4.3] (2000): 11.

393

Терц [Андрей Синявский], В тени Гоголя, у Собрание сочинений в двух томах, том 2 (Москва: СП «Старт», 1992), 268.

394

Peter Sawczak, «„Ночь перед Рождеством“ Мыколы/Николая Гоголя; К вопросу о „малой литературе“», Russian Literature 49 (2001): 263.