Моцарт із Лемберга

Розділ VII Повернення Галіція, травень 1822 року

Пасажири диліжанса, що прямував із Відня до Лемберга й зупинився на поштовій станції неподалік Жешува, добряче нервували. Ще півгодини тому екіпаж мав вирушити далі, проте один із подорожніх, який пішов на прогулянку, досі не повернувся, хоч пообіцяв бути за десять хвилин.

— Що він собі думає? — тихо бурмотів підстаркуватий полковник. — Всі ми тут мусимо чекати на нього одного!

Решта — дві гарні, проте сердиті жінки, мовчки захитали головами на знак згоди.

— Нечувано! — сказав вояка, роздуваючи свої щоки. — Цей молодик, вочевидь, ніколи не служив в армії. Там його хутко би привчили до дисципліни! Через десять хвилин, то через десять хвилин!.. Дідько б його ухопив!

Цілковитою протилежністю йому був візник, що, сидячи на своїй лаві, флегматично розгризав висушену солону рибину.

— Не нервуйтеся, он він іде... — повідомив той, виплюнувши кістку.

Чоловік махнув твердим, наче камінь, річковим окунем вбік одинокої постаті, що була за кілька сотень метрів від них, серед квітучого весняного поля.

— Пане Моцарте! — висунувши голову з екіпажа, заволав полковник. — Пане М-о-о-о-царт-е-е-е!!! Чи як вас там у біса звати...

— Він не чує, — спокійно зауважив візник, — надто далеко.

І відламавши від окуня хвостик, по-філософськи додав:

— Надто далеко від нас усіх, панове. Хто б не кричав... Не марнуйте сил.

Франц і справді не чув нікого й нічого, крім радісної травневої днини. Замруживши очі, він підставив обличчя сонцю і жадібно вдихав ароматне весняне повітря. «Якщо думаєш, що я тебе забула, то ти несправедливий, Франце, — наче музика виринав із пам’яті лист від Жозефіни. — Попри те, що минуло багато років, впродовж яких ти писав мені доволі рідко, я однаково пам’ятаю тебе так, мовби бачила тільки вчора... Ох, знав би ти, як часто згадую я нашу першу зустріч. І як знову стискається моє серце...

Знаєш, дивина, але, як і тоді, мені потрібен добрий вчитель музики. Юлія, моя донечка, виявляє неабиякий талант. Капельмейстер із собору святого Юра (пан Зеновій Русанович, ти мав би його пам’ятати) вихваляє її голос. Проте, мені здається, що найбільше її маленьке серденько лежить до клавіру...

Любий, якщо не вдасться мені впрохати тебе повернутися до Лемберга ради мене, то, може, вдасться привабити діловою пропозицією? Чи згодився би ти бути вчителем для Юлії? Ти тільки не гнівайся! То я напівжартома. Хоча й сподіваюся...

І ще хочу, аби ти знав. Знав і пам’ятав будь-якої важкої миті. У Лемберзі, в моєму домі, ти зможеш заховатися від усього світу...».

— ...Мо-о-о-ца-а-арт-е-е-е!.. — долетів до нього голос полковника.

Франц стрепенувся. Боже милосердний, він геть забув про те, що на нього чекають! Чекають, щоб уже завтра вранці чи навіть сьогодні вночі він міг опинитися в Лемберзі. У місті, звідки їхав сповнений надій і сподівань, а повертається, немов побитий пес...

— Де вас чорти носять? — завівся знервований полковник, щойно Моцарт сів навпроти нього, і диліжанс уже нарешті виїхав. — Гадаєте, порядок — це не для вас?..

Франц пробурмотів якесь вибачення й відвернув погляд до вузького вікна, за яким все ще тягнулося поле. «Як побитий пес», — повторив він подумки.

У Відні залишатися він більше не міг. Ніхто не потребував його послуг, не цікавився його музикою. Зрештою, він сам від усього відмовився...

За два тижні після листа, якого він написав Альтману, Моцарт отримав доволі дивну відповідь: «Ви можете відмовитись від концертів, але не від угоди. Те, що ваше — лишається Вашим. Що моє — тепер навічно належить мені...»

— ...і от, якби такі, як ви, молодий чоловіче, протистояли Наполеонові під Лейпцигом або, ще гірше, під Ватерлоо[43], французький чобіт досі би топтав усе від Відня до Лемберга... — не вгавав полковник. — Порядок і дисципліна мусять бути!..

Франц пригадав свій останній день перед від’їздом. Точніше останню ніч. Його порожній будинок здавався йому тепер лиховісним. Сповненим чужих звуків і навіть чужої присутності... Економку довелося звільнити. Відколи він відмовився від концертів, грошей заледве вистачало йому самому. Помешкання було брудним, недоглянутим.

Почалася гроза, і Франц, як завжди, швидко втратив будь-яке сподівання заснути. Обхопивши себе руками за плечі, він, мов дитина, здригався від гримотіння. Цієї миті він знову згадав історію Луки Саркочевіча. Одного ранку 1789 року його знайшли мертвим у рідному Дубровніку. Композитор, якого мучила меланхолія і переслідувало безліч страхів, наклав на себе руки, вистрибнувши з вікна свого помешкання. А що, коли одного ранку 1822 року у Відні знайдуть мертвим і його? І що, коли цей ранок буде завтра? Моцарт з жахом зрозумів, що ця думка має над ним силу. Якась невидима сила змусила його підвестись і підійти до вікна. Франц тремтів зі страху й холоду, проте став на підвіконня, мовби порівнявшись з негодою. «Це звільнення від усього, — подумалось йому, — від усіх невдач і розчарувань. Один рух, потім один крок, і я буду вільним...». Він прочинив вікно і крижаний холод пройняв його до кісток. «Пересилити себе, — подумав він, — наважитись на крок, після якого вже ніщо від мене не залежатиме».

Зненацька хтось ухопив його за руку й стягнув на підлогу. Вікно захряснулося. Кілька хвилин Моцарт лежав, не сміючи навіть дихати.

— Там, куди ти зібрався, темно й самотньо, — почув він голос батька.

— Але там спокій...

— Брехня! — відлуння цього слова рознеслося по цілому будинку, відбилося від кожного дзеркала й скляними кульками закотилося в кожен закуток.

— Там біль ще гостріший, ніж тут... — мовила тінь. — Доки живий, сприймай те, що належить живим. Бо того, що належить мертвим, ти й так не уникнеш.

Це було останнє, що він почув від батька. Гроза стихла. Було чути тільки, як ринвами тече дощова вода. Франц заснув на підлозі, а вранці почав збиратися в дорогу до Лемберга...

— Ви, здається, мене не слухаєте! — гучний бас полковника знову повернув його до тями.

Моцарт звів на старого на диво спокійний погляд.

— Я достатньо вас слухав, добродію, — коротко мовив він, — з мене досить.

Полковник обурено засопів, однак більше не зачіпав до самого Лемберга.

Франц був здивований, що місто анітрохи не змінилося. Він впізнавав ті самі містки через Полтву, ті самі будинки і навіть ті самі кав’ярні. Історія міст здебільшого плине повільніше за людське життя. Для них те, що ми називаємо роками й десятиліттями — то лише коротка мить.

Ледве ступивши на поріг дому Кавалькабо, Моцарт зрозумів, що на нього тут чекали. Слуги одразу подбали про його валізу і повідомили гостеві, що його кімната вже готова.

— Як почувається господиня? — розгублено запитував він у них, і йому відповідали, що пані Кавалькабо перебуває в доброму здоров’ї, гарному гуморі й наказала готувати сьогодні святковий обід. Шкода лише, що пан Кавалькабо поїхав у справах, тому не може особисто засвідчити йому свого шанування.

— Не шкода, не шкода, — бурмотів Франц, звісна річ, дбаючи, щоб його ніхто не почув.

Жозефіну він побачив за годину в музичній кімнаті, де й досі стояло те саме фортеп’яно. Він дивився на неї, милувався її усмішкою й не міг повірити, що вони нарешті зустрілися. Франц намагався вловити зміни в її обличчі, проте пані Кавалькабо, як і це місто, хіба що погарнішала. Здавалося, вони обоє, Жозефіна і Лемберг вступили в якусь загадкову змову проти часу, і він утратив над ними владу.

Жінка провадила з Францом звичайний світський діалог, який пасував такому випадкові. Проте одночасно спілкувалися і їхні очі.

— Як добре, що ти повернувся, — казала вона.

«Якби ти затримався бодай на день, я б цього не витримала», — промовляв її погляд.

— Твій лист поклав край усім моїм ваганням, — відповів Моцарт.

«Я боявся повертатися... Я нічого не здобув і навіть утратив те, що мав», — казали очі.

— Якби я знала, що мої послання мають над тобою таку владу, то писала б значно частіше.

«Насправді, ти здобув усе, Франце. Просто, залишайся тут назавжди...»

На обід були запрошені також Кароль Ліпінський і Зеновій Русанович. Кароль щойно також повернувся з турне по Європі, тому не змовкав ні на хвилину. Цьому енергійному чоловікові, який з роками лише трохи погладшав, вдавалося ставити запитання й одразу на них відповідати:

— А як тобі Балтійська Опера в Данцігу, Франце?.. Скажу чесно, я не в захваті. Квитків на мій концерт продали мало. Заледве вистачило на дорогу звідти до Гамбурга... А як тобі Гамбург? Боже мій, що за клімат там! Знаєте, друзі, я промерз до кісток... Трапилося так, що мій пароплав до Стокгольма запізнився, і довелося...

— Каролю, мій друже, — перебила його Жозефіна.

— Так, дорога пані Кавалькабо, — він одним вправним рухом витер хустинкою губи, а іншим підніс до своїх губ її руку.

— Ви нічого не їсте, — усміхнулася господиня, — я починаю хвилюватися, що ви залишитеся голодним у моєму домі. А для галицької господині — це такий сором!

— На Бога, люба пані, — мовив Кароль, підводячись із-за столу і жартівливо демонструючи своє чимале черевце, — гляньте на мене! Чи не корисно мені буде дещо стриматися від наїдків?.. Хоча ці фруктові тістечка так і промовляють до мене: «Каролю, з’їж нас! Ми смачні, неначе амброзія, що її куштували боги на Олімпі!»... Ну, гаразд, любі тістечка, я так і зроблю!

З цими словами він узяв одне з них і демонстративно відправив собі до рота.

— Боже! — приглушено мовив скрипаль. — Тістечка не брехали, пані Кавалькабо. Вони й справді смачнющі!..

За столом пролунав дружній сміх.

— Я вас обожнюю, Каролю! — втираючи з очей сльози, вимовила Жозефіна.

— А чи пан Фредерік Альтман досі директор тутешнього театру? — раптом запитав Моцарт.

Присутні за столом з подивом подивилися на Франца.

— Хто? — перепитав Кароль вже цілковито серйозним тоном.

— Фредерік Альтман, — повторив той, — він був директором театру, коли я від’їжджав.

— Ти щось плутаєш, — промовила Жозефіна, — там не було директора з таким іменем.

— Підтверджую, — сказав Кароль, — я ж сам керував нашим чудовим театром певний час... Ти, справді, помиляєшся, Франце.

— Не може бути, — Моцарт приголомшено дивився на присутніх, — я добре його пам’ятаю... Він...

Утім, продовжувати Франц не став.

Звівшись з-за столу, він сказав, що погано почувається: дорога була важкою. Русанович трохи притримав його за лікоть.

— Чи пам’ятаєте ви нашу зустріч, маестро?

Моцарт кивнув.

— Я все ніяк не дам ради «Реквієму». Багато хористів змінилося, але з жодним складом не вдалося вивчити цей твір цілковито. Ви колись дали мені обіцянку...

Франц хвилину помовчав.

— Я прийду завтра, — видихнув він врешті, — почнемо репетиції.

Франц дочекався, доки музиканти й хористи займуть свої місця, а тоді вийшов. Публіка привітала його оваціями. Музиканти підвелися на знак пошани. Витримавши паузу, капельмейстер подав знак приготуватися... За мить дійство почалося.

Introitus. Вступили фаготи, за ними басетгорни... Після цього хор підхопив:

І задушлива зала раптом наповнилася свіжим повітрям...

Dies irae... У низькому регістрі вступають скрипки. Рвучко звучить хор.

Задвигтіли стіни — і нервове тремтіння охопило присутніх...

Recordare... Стишений діалог сопрано й тенора... Вступають вже знайомою темою віолончелі.

І розкриваються небеса, і Господь простягає до смертних свої долоні...