Моцарт із Лемберга

Розділ II Незвідане Галіція, вересень 1809 року

Спогади про зруйновану Трою розпікали бідолашного Одіссея гарячим залізом. Ніколи не думав він, що звитяга і його, і славних воїнів викликатиме згодом такі докори сумління. Безкрає море, що гойдало їхній корабель на хвилях, не заспокоювало. Можливо, тому що море це не завжди було лагідним. А часто жбурляло їх, наче тріску, мовби прагнучи вбити. Поховати у царстві Посейдона, як звичайних рибалок, що попри всі заборони надто вже захопилися гарним виловом і жадібно безугавно закидали сіті...

Одіссей шкодував, що не зумів зберегти вірності своїй Пенелопі, спокушений то в ложах смаглявих смертних жінок, то розраджений обіймами прекрасної німфи Каліпсо. І тепер, якщо довга його подорож закінчиться вдало, як поглянути йому в очі дружині? Що сказати при цьому? Збрехати? Та чи повірить вона?

Швидше б дістатись Ітаки... Швидше б дістатись... Швидше б...

Море нестерпно гойдало. Навіть у нього, бувалого мандрівця й моряка, це почало викликати нудоту...

— Зупиніть корабель! — вигукнув хтось із його моряків.

«Що за дурня? — подумалось Одіссеєві. — Як можна зупинити корабель у відкритому морі?»

— Зупиніть екіпаж! — Франц раптом почув чийсь голос просто біля свого вуха.

Тієї ж миті сон його розвіявся, і молодий Моцарт зрозумів, що нудить насправді не Одіссея, а його самого. Голова його лежала на чийомусь плечі, а сам він намагався стримати неоднозначні потуги свого шлунка.

— Агов, добродію, — звернулися до Франца, — вам украй потрібно вийти на свіже повітря, доки не сталося дечого непристойного. Чуєте мене?

Франц звів очі на того, хто говорив. Це був молодий чоловік років двадцяти двох, який, либонь, підсів до диліжанса тоді, коли сам він спав. Незнайомець мав виразне обличчя з глибокими карими очима, прямим благородним носом, під яким акуратною смужкою тягнулися елегантні вусики.

— Доки ви вві сні декламували Гомера, мій друже, я не мав нічого проти перебування вашої голови на моєму рамені, — додав він, — але якщо вас знудить, то це вже... даруйте, дещо інший... епос.

Двоє інших пасажирів, літнє подружжя, що сиділи навпроти, вочевидь погодилися з такою думкою.

— Та зупиніться ж, дідько б вас узяв! — знову вигукнув незнайомець, бачачи, що Францові стає дедалі гірше.

Цього разу репліка таки дісталася вух візника, і він стримав коней.

Бідолашний Франц прочинив дверцята й кинувся назовні, але, невдало ставши на підніжку, розпластався у придорожній траві. Одіссея врешті знудило...

За кілька хвилин він все ж спромігся стати на рівні ноги і, відійшовши кілька кроків від місця свого падіння, роззирнувся довкола. Диліжанс, в який він сів у Відні чотири чи п’ять днів тому, стояв посеред пожовклого, нагрітого сонцем поля. Час від часу з трави сполохано зривалися дрібні куріпки і за мить танули десь у прозорому безкрайньому небі. У густій пожовклій траві сюрчали останні коники, яким лишалося ще тиждень або два тішитися цим бабиним літом. Осінь невдовзі мала взяти своє.

Франц із насолодою вдихнув настояне на травах повітря, в якому вже вчувалася вечірня прохолода. Була четверта чи п’ята по полудні. Хтось легенько торкнувся його плеча й простягнув йому хустинку. Він озирнувся. Перед ним стояв той самий незнайомець, який зупинив екіпаж.

Франц подякував і, взявши хустинку, витер вуста й підборіддя.

— Готовий побитися об заклад, ви нечасто мандруєте, — сказав його супутник.

Він говорив чудовою німецькою з ледь чутним акцентом. Голос його був рівний та приємний на слух.

— Уперше в житті, і так далеко від дому, — визнав Франц, — і маю зараз таке враження, що востаннє...

У відповідь той засміявся.

— Гадаю, вам щонайменше доведеться повернутися додому. Якщо тільки їдете в Галіцію не назавжди.

— Боронь Боже...

— Ви з Відня, так?

— Так.

— Зрозумів це з вашого вбрання.

Франц уважно оглянув свій одяг: запилені черевики, посірілі панталони, тісний жилет, з-під якого виднілася шовкова сорочка.

— Я кілька днів у дорозі. Тому вбрання таке неохайне...

Йому раптом стало до сліз соромно й захотілося по-дитячому заховатися куди-небудь в іншу кімнату, де його ніхто не побачить.

— Облиште, мій друже... Я мав на увазі, що воно у вас гарне, але не для подорожі, — поспішив сказати незнайомець, відчуваючи, що ненароком образив молодшого подорожнього. І, щоб змінити тему, представився:

— Мене звати Адам Краєвський. Я підсів до вас у Катовіце, доки ви спали.

— Маю приємність, — відповів той, — мене звати Франц Ксавер...

— А далі? — посміхнувся Адам.

— Далі?..

— Так, адже і Франц, і Ксавер — це два імені.

— Моцарт, — тихо відповів він.

— Даруйте?

— Я сказав: Моцарт.

— Не може бути, — дещо безцеремонно вигукнув його співрозмовник.

— Як скажете, — Франц дещо навіть почервонів від цієї розмови. — Гадаю, ми можемо повертатися до екіпажа й продовжувати нашу подорож.

— Стривайте... — зупинив його Адам, — річ у тім, що я знаю тільки одного Моцарта. Як, зрештою, і ціла Європа... Але ж Вольфганг Амадей Моцарт уже помер.

— А ви не припускали, що в померлого генія могли бути діти? — дещо роздратовано запитав Франц.

— Ах, ну звісно... — Адам ляснув себе по чолі, — звісно... Отже, ви, дорогий Франце...

— Я його син.

— Ради Бога, прошу вибачити. Знаєте, моє ремесло дещо відмінне від музики, хоча має багато з нею спільного, — промовив Адам. — Я вчитель фехтування...

Франц усміхнувся. Він сам не розумів, чому раптом так захотілося приховати свою родову належність. Можливо, тому що свого батька звик згадувати у віденських салонах, театрах або ж на офіційних прийомах... А тут, посеред поля, трав і куріпок він остерігався, що воно може зазвучати фальшиво. Принаймні зазвучати інакше.

— Куди ж ви прямуєте, пане Моцарте? — допитувався Адам.

— Спочатку до Лемберга, — відповів той, — а далі мене повинні звідти відвезти... Кудись далі. Не пам’ятаю, щиро кажучи, назву маєтку.

— До Лемберга? — знову радісно перепитав Адам. — Чудово, отже, нам по дорозі. Їдете викладати музику?

— Так, мене запросив граф Баворовський...

— Баворовський?! — цього разу від здивування Адам сплеснув у долоні. — Та ви, мабуть, жартуєте?

— Зовсім ні. У нього дві доньки, вони хочуть навчатися музики.

— О, небеса! Хіба бувають такі збіги? А уроки фехтування потрібні йому самому.

— Це означає...

— Що ми з вами їдемо до одного маєтку, пане Моцарте, і навіть з однією метою!

Франц, попри те, що за звичкою стримував свої емоції, насправді також зрадів цьому несподіваному товариству. Він уважніше придивився до Адама. Той був міцної, проте граційної тілобудови. Довге чорне волосся спадало йому на плечі й гарно контрастувало з його блідим обличчям. Одягнутий чоловік був у легку сорочку без сюртука, темні панталони і зручні шкіряні чоботи. Решту одягу, очевидно, тримав у своїй дорожній скрині. На поясі мав шпагу. Вся його постать дихала добротою і спокоєм, на противагу його власній знервованій меланхолії.

— Чи не знаєте, де ми зараз, пане Краєвський?

Той стенув плечима і, примруживши око, глянув кудись удалечінь.

— Десь біля Кракова.

— Отже, невдовзі мали би зупинитися на ніч.

— Так, але гадаю, наш австрійський візник охочіше б їхав до ранку замість ночівлі.

— Чому?

— Подейкують, кілька днів тому Краків зайняли французи й війська Варшавського Герцогства[11].

Раптом дверцята екіпажа прочинились, і літній пан, який досі терпляче чекав усередині, знервовано вигукнув:

— Панове, нам час їхати! Якщо вам так сподобалась ця глушина, то можете лишатись і провадити далі свої розмови.

— Він має рацію, — погодився Адам, — треба повертатися. Вам краще, пане Моцарте?

— Значно.

— Тоді ходімо досередини.

Вони знову вмостилися на своїх місцях, і диліжанс рушив із місця.

Літній добродій, який гукав до них з екіпажа, певний час сидів мовчки, спираючись на тростину, відриваючись від неї тільки для того, щоб погладити свою розкішну бороду або торкнутися руки своєї дружини. Проте, за якусь милю чи дві, озвався до них знову:

— Чи чули новини, панове? Кажуть, Речі Посполитій бути.

Франц не зрозумів ані слова, оскільки той говорив польською, проте з інтонації збагнув, що йдеться знову про наполеонівських солдатів у Кракові.

— Чутки розходяться швидко.

— Це не чутки, — заперечив старий, — це правда. І я ще сподіваюся дожити до того часу, коли нашому Фрідріхові пощастить більше, ніж легіонам Домбровського[12]. Ви поляк, молодий чоловіче?

Адам кивнув.

— А ваш друг?

— Австріяк.

— Отже, він не зрозумів ані слова з того, що я сказав?

— Саме так.

— Що ж... Йому ж краще.

Адам торкнувся своїх вусів, мовби хотів їх хвацько підкрутити, проте в його рухові радше виказувалася звичка, ніж необхідність.

— Юнак, що праворуч від мене — музикант, — мовив він, — не думаю, що його взагалі таке цікавить.

— Найперше, він — австріяк, — вибухнув бородань, і очі його сердито округлились, — а вже потім — музикант, штукар чи хто там ще... Його нація десятиліттями гнобила нашу бідолашну Польщу! А тепер, коли Наполеон розправив крила, нехай начуваються!..

Він замовк на хвилину, щоб трохи заспокоїтися. Втім, щойно його дихання вирівнялося, заговорив знову.

— А ви? Вам не болить доля вітчизни? Де ви були, коли вирішувалася доля Польщі й поляків?

— У легіонах Домбровського, — сухо відповів Адам, — в Ломбардії.

Після цього чоловіки припинили свою розмову і дивилися в запилюжені віконця кожен зі свого боку. Туди, де, якщо добре вгледітися, можна було побачити безкрайній польський, проте захоплений австрійцями ландшафт.

— Про що ви говорили? — запитав Адама Франц, намагаючись подолати дрімоту, яка знову потроху брала його в полон.

— Про сподівання... на добру подорож.

— Ваші слова Богові у вуха, — пробурмотів він і безсило опустив голову на груди.

Десь за дві години, з першими сутінками, диліжанс зупинився на черговій поштовій станції. Для мандрівників це означало, що настав час для вечері та сну, і загальний гумор в екіпажі значно поліпшився.

Житло для подорожніх — одразу поряд зі стайнею, від чого всередині стояв міцний запах сіна й кінського поту. Втім, ніхто не зважав на цю обставину. Вимученим дорогою мандрівникам такі покої здавалися вавилонським палацом, бо все ж, на противагу душному екіпажу на розбитих галицьких дорогах, віщували їм солодкий, хоч і нетривалий сон.

Вечеряти подорожнім довелося у сусідній корчмі. Страви тут були прості, однак поживні. Адам з приємністю ум’яв цілу тарілку смажених річкових линів і попросив принести йому кухоль місцевого пива. Франц же ледве торкнувся своєї каші. Бажання їсти зникло в нього разом із бажанням ще будь-коли вирушати в таку далеку дорогу.

Уже не раз він пожалкував про свою гарячковість у розмові з матір’ю. Скільки разів, трясучись в екіпажі дорогами Богемії, а тепер Польщі, він картав себе за те, що не стримав тоді язика й оголосив про свій від’їзд із Відня. Слід було виявити більше покірності, більше синівської поваги.

Всього п’ять днів тому він виїхав з Відня, але тепер, у цій Богом забутій місцині, в дешевій корчмі при поштовій станції, молодому Моцартові здавалось, що відтоді минула ціла вічність.

...У день його від’їзду небо захмарилось, і важке густе повітря провіщало грозу. Матір проводжала його, стоячи посеред вітальні у своїй улюбленій темно-синій сукні. Прийшов також і її наречений, Георг Ніссен. Можливо, його присутність вплинула на Констанцію, і вона не піддалася емоціям, а лише поцілувала сина й благословила в дорогу. Франц зазирав у її очі й ніби бачив там затаєне прохання залишитися, проте вголос жінка не сказала про це ні слова. Самого його також душили сльози, але природна впертість не дозволила в останній момент піддатися почуттям. «Ти — Моцарт», — неодноразово в дитинстві казала йому Констанція. Так, я — Моцарт... І я вирушаю до Галіції...

Зненацька в корчмі почувся голос скрипки. Звук цього інструмента вивів Франца з задуми і змусив вертіти головою, шукаючи очима музиканта. Ним виявився худорлявий усміхнений дідок у крислатому капелюсі. Невдовзі поруч з ним з’явився ще один музикант із бубнами, схожий на скрипаля, як близнюк. Очевидно, ці двоє готувалися забавляти музикою гостей корчми.

— Хто це? — спантеличено запитав Франц Адама, який допивав уже другий кухоль пива, його питання розвеселило.

— Хіба не видно? — засміявся він. — Музики.

— Що вони роблять?

— Лаштуються зіграти нам щось веселеньке.

— Але ж так не можна поводитися зі скрипкою. Він тримає її, наче ведмідь. Боюся навіть подумати, що з цим інструментом станеться далі...

У відповідь Адам нахилився до нього і, уважно глянувши, промовив:

— Франце, буде добре, якщо ви бодай час від часу забуватимете про свій Відень. Ці люди — селяни. Вони не вчилися музиці там, де, приміром, ви. Однак, гадаю, якщо ви зараз дозволите своїм витонченим вухам трохи послухати чогось невідомого, то вони від того не стануть продовгуватими, як в осла.

Сказано це було жартівливо і без жодного зла, і молодий Моцарт ствердно кивнув.

А музики взялися до гри. Спершу вони зіграли мелодію якогось народного танцю, аж уся публіка навколо заплескала в долоні, а дехто навіть не всидів на місці і затупотів ногами посеред корчми. Трохи перевівши подих, музиканти взялися грати вдруге, а потім втретє. І тільки по четвертій мелодії присіли за стіл випити квасу.

Адам глянув на юного віденця, який за весь цей час, здавалося, навіть не ворухнувся.

— Ну як тобі? — запитав він у нього.

— Досить... незвичайно, — вимовив той, не звернувши жодної уваги, що Адам дозволив собі перейти з ним на «ти». — Ніколи такого не чув...

— Справді?

— Так. Я знаю, що Гайдн надихався колись такою простою музикою... Цікаво, дуже цікаво...

Обличчя Франца посвітліло, мовби в один момент його втома і сонливість кудись зникли. В очах зблиснув допитливий, майже азартний вогник, а пальці жваво зарухалися, ніби прагнучи опинитись на клавішах фортеп’яно замість брудної дерев’яної стільниці.

— Дуже цікаво... — повторив Франц і глянув убік шинквасу. — Як гадаєте, Адаме, у корчмаря знайдеться олівець і аркуш паперу? Все моє письмове начиння лишилося у саквояжі.

— Я тобі дістану, — пообіцяв той і по-дружньому поплескав його по плечі.

Францеві була не надто до душі ця фамільярність, яку почав несподівано виявляти його захмелілий товариш. Тим більше, що на плечі тепер, без сумніву, залишиться синець, проте він змовчав і стримано усміхнувся.

Адам повернувся за кілька хвилин, тримаючи в руках клапоть сірого паперу й огризок олівця.

— Ось, маестро! Як і обіцяв, — тріумфально виголосив він.

Франц подякував і швидко провів на листкові кілька паралельних ліній. Після того взявся виводити на них ноти.

— Неймовірно, — видихнув зачудований Адам.

— Що ж тут неймовірного? — не відриваючись від роботи, перепитав молодий Моцарт.

— Ти записуєш музику...

— Саме так. Боюся, що інакше забуду.

— Але ж ти всього раз її почув.

— Мені цього досить.

— Якби я й навіть сумнівався, що ти син свого батька, то сьогодні би всі мої сумніви розвіялися, — мовив Адам.

Франц раптом припинив записувати і відклав олівець. Гірко всміхнувшись, він відповів:

— На жаль, я лише тінь свого батька...

— Чому ти так кажеш?

— Ти знаєш, що мій батько колись удостоївся найвищої папської нагороди? — Франц непомітно для себе також перейшов з Адамом на «ти». — Він став кавалером Ордена Золотої Шпори. Климент[13] вручив йому нагороду особисто.

— Ні, не чув про це.

— Насправді важливо навіть не те, що він її отримав. Хоч нагорода, без сумніву, почесна, — продовжив Франц, — а те, за що він її отримав.

— І за що ж?

Адам поміж ділом встиг замовити собі ще один кухоль і з насолодою вихилив одразу половину його вмісту. Спостерігаючи за ним, віденець трохи помовчав. Здавалося, він роздумував, чи варта його оповідь такого місця і такого слухача. Врешті, він таки продовжив:

— Коли моєму батькові було всього чотирнадцять років, він якось опинився у Ватикані і відвідав передвеликодню месу в Сікстинській капелі. Там уперше почув неперевершений хоровий твір «Miserere» Аллеґрі. Його виконують одразу два хори. Один на чотири, інший на п’ять голосів. Партитуру «Miserere» Ватикан беріг як зіницю ока. Тож, попри те, що батько був зачарований, у нього не було жодного шансу дістати ноти... Тоді він просто запам’ятав цей твір на слух і записав його після меси...

Адам був вражений.

— Тобто він учинив так, як оце зараз ти? — запитав він.

— Дурниці! Хіба можна таке порівнювати?

Подальшу їхню розмову заглушили музики, які після відпочинку знову взялися до праці. Франц знаком показав, що втомлений і вже йде до своєї кімнати. У відповідь Адам тільки розчаровано розвів руками.

Вийшовши з корчми, Франц, ледве переставляючи ноги, побрів до нічліжки. Відшукавши свою кімнату, він упав на ліжко й майже одразу заснув, вимовляючи пошепки:

— So eine lange Reise... Die endlose Reise[14].

На вечірню молитву сил вже не вистачило.

Йому наснився спочатку Відень, а потім Рим. У Ватикані він заходить до Сікстинської капели і чує, як два хори починають виконувати «Miserere». «Треба запам’ятати», — спадає йому на думку, і Франц старанно напружує слух. «Я мушу бути як батько... Я — Моцарт. Я — також Моцарт».

«Miserere mei, Deus: secundum magnam misericordiam tuam...»[15] — чується навколо.

«Господи, Господи, Господи, — виривається в нього, — надто швидко... Занадто...»

«Et secundum multitudinem miserationum tuarum, dele iniquitatem meam...»[16] — не вгавав хор.

Раптом, коли Франц уже був сповнений рішучості й упевненості, що зможе записати кожну ноту цього шедевра, в простір капели увірвалися грубі звуки польської народної музики з придорожньої корчми. Услід за цим перед його очима з’явилося розчароване обличчя матері, яка говорила щось про честь і сором...

Франц прокинувся від того, що чиясь рука обережно, але настирливо тормосила його за плече. Він злякано сіпнувся і поспіхом протер очі. Над ним нависла чиясь темна фігура.

— Це я, — почув він голос Адама, — не хотів тебе турбувати, але врешті мусив.

— Що сталося? — не зрозумів віденець. — Вже ранок і час рушати?

— Ні, до світанку ще довго.

— Тоді в чому річ?

Адам відповів якимось притишеним азартним голосом:

— Тут неподалік гуляють дівчата. Я маю вино... Ходімо до них?

— Що?

— Дівчата кажу... Місцеві.

Франц відчув, як від обурення йому сперло дух.

— Адаме, ти... Ти...

— Що я?

— Забирайся геть! Це низько... Це...

— Гаразд, друзяко, — примирливо сказав той у відповідь і поволі рушив до виходу. — Я ж хотів по-дружньому, як і пасує...

— Я тобі не друзяка! Ти ниций, брудний розпусник! — не вгавав Франц. — Як ти міг подумати, що я пристану на таке?

Адам зник за дверима, проте молодий Моцарт до самого світанку не міг заснути.

Вранці подорожні довго чекали на вчителя фехтування. Тому виїхали на годину пізніше. Франц жодним словом не озвався до свого сусіда, від якого добряче тхнуло перегаром. Зрештою, Адам також не мав ані сил, ані бажання спілкуватися. Голова його була наповнена пекучим болем, як це часто трапляється після гульбищ, а нерівна дорога перетворювала й так нелегку подорож на справжнє пекло.

Усі наступні їхні зупинки минали спокійно. Щойно вийшовши з екіпажа, мандрівники прямували до корчми, де замовляли собі нехитру вечерю з місцевих страв, і, повечерявши, прощалися до ранку та йшли спати.

Краків був останнім містом, назву якого Франц зміг вимовити, а запам’ятати й поготів. Міста Жешув і Перемишль через свої назви здавалися йому населеними радше казковими істотами з незрозумілою мовою, ніж людьми.

— Як ці міста називають ті, хто говорить німецькою, як я? — запитав він якось у корчмаря.

Той зморщив лоба, намагаючись пригадати. За хвилину йому це таки вдалося.

— Реше — вимовив він і засміявся, — Ре-еше-е... А Пшемишль — Перемишль...

Сміх корчмаря переріс у регіт, і його підтримали всі присутні, крім, звісно, Франца, який не міг збагнути, що смішного в цих назвах на німецький лад. Адже так вони звучали мелодійніше. Опустивши голову, він вийшов з корчми.

— Lemberg, — вимовив він, засинаючи, — гарно звучить...

Завтра ця довга виснажлива подорож має врешті скінчитись. І Франц цьому тішився. Було навіть байдуже, яким виявиться цей невідомий Лемберг: найжахливішим містом на світі чи казковим Вавилоном.

Під вечір наступного дня, як і сподівалися подорожні, вони опинилися на міській околиці. Передмістя Лемберга нічим не відрізнялося від інших міст Галіції: низькі хати, оточені густими садами, пишні церкви, а за ними рівні смуги полів, на яких бовваніли копиці соломи. Вдалині виднілися обриси декількох гір.

— Кажуть, до Карпат звідси також недалеко, — озвався Адам, визираючи у невелике віконце на дверях.

Франц все ще засуджував його за той випадок у заїжджому дворі під Краковом, але вже дозволяв собі з ним спілкуватися.

— Найголовніше — аби було недалеко до чистої постелі.

— Маєш рацію, — погодився Адам, — думаю, лишилося не більше години.

Нарешті диліжанс в’їхав у місто і зупинився на одній з незнайомих мандрівникам вулиць.

— Лемберг! — врочисто оголосив візник, стомлено простягаючись на своїй лавці, аби дати короткий відпочинок своїй зболеній спині. — Лемберг, трясця його матері...

— Тепер мені потрібен заїжджий двір «Unter den drei Hacken», — промовив Франц, з приємністю стаючи на бруковану вулицю й озираючись навколо, — післязавтра мене звідти забере граф Баворовський.

— «Під трьома гаками»? — радісно перепитав Адам. — Як не дивно, але граф наказав мені чекати там само. Отже, доля всерйоз вирішила звести нас разом, пане Моцарте.

— Вочевидь, — погодився той.

Подумки він навіть зрадів такому збігові обставин. У незнайомому місті двом чужинцям краще триматися разом.

— Що ж, тоді ходімо шукати це місце з такою чарівною назвою, — усміхнувся Адам, — заодно й прогуляємося. Щиро кажучи, мені кортить переконатися, що мої ноги не перетворилися на дві дерев’яні колоди, як це здавалося в останні дні нашої мандрівки.

Франц цілковито поділяв його бажання, тому, попрощавшись з літньою парою, яку довгий час були змушені споглядати перед собою в екіпажі, вони швидкою ходою рушили в обійми невідомого міста.

Вулиця найперше вивела їх до велетенської напівзруйнованої стіни, що лишилася, мабуть, ще з давніх часів. Стіна ця була колись могутньою і навіть зараз, в жалюгідному стані, неабияк вражала. Попід стіною ще виднілися залишки чималого рову, а за ним вгадувався вал. Схоже, що Лемберг був старовинним містом.

Одразу за стіною вони побачили гарний бароковий костел, до якого прилягали монастирські келії.

— Уявляю, який там орган і як він звучить, — мрійливо промовив Франц.

— «Soli Deo honor et gloria»[17], — прочитав Адам великий напис угорі над порталом, також зачарований величною спорудою. — Місто, в якому хвалять Бога, має бути прекрасним.

— Схоже, воно таким і є, — мовив Франц.

Йому дуже хотілося зайти досередини, проте надто швидко спадали вечірні сутінки, приховуючи, як велетенська вуаль, інші куточки міста.

— Здається, одразу за нами Hauptplatz[18], — сказав Адам, смикнувши Франца за рукав.

Той кивнув, і вони подалися на площу, посеред якої виднілася чимала ратуша.

Тут було гамірно, бо розтягнулося чимале торговисько, яке, на щастя, потроху згорталося, зважаючи на пізню годину. Поміж ятками ще походжали поодинокі покупці. Франц почав приглядатися до них, намагаючись зрозуміти, як виглядає пересічний мешканець цього міста. Хто він? Випещений шляхтич, дещо гордовитий і зверхній? Спрацьований ремісник із грубими руками й стомленим обличчям? Галасливий жид з довгими пейсами? Вірменин у яскравому одязі? Нахабний циганчук, жебрак, волоцюга?.. Але місто було багатоликим, миготливим і навіть меланхолійним.

Якою мовою тут розмовляють? Франц із приємністю почув багато німецької і вже добре знайому польську. А ще звучала ця незбагненна і мелодійна русинська, що однаково добре годилася і для пісні, і для дитячої дражнилки, і для прокльонів. Чимало чулося єврейського говору. І навіть італійська мова! Господи милосердний, звідки тут італійська?

«Вавилон, — подумалось йому, — отак і виглядав Вавилон».

Минувши площу, Франц і Адам вийшли на берег невеликої річки. Вона була мутною і стрімкою, несла на своїх водах поодиноких качок і якесь дрібне вуличне сміття.

Утім, уздовж берега тягнулася затишна молода липова алея. Попід деревами стояли зручні лавки, більшість з яких були зайняті. Хтось тут читав газету, хтось просто відпочивав, пахкаючи люлькою, а хтось азартно грав у шахи.

Трохи нижче за течією, посеред річки, прибулі побачили невеличкий доглянутий острівець, на якому стояла білосніжна статуя Божої Матері. З обидвох берегів до острівця були перекинуті зґрабні містки, по яких до неї міг дістатися кожен охочий. Якраз неподалік цього місця подорожні й відшукали заїжджий двір «Unter den drei Hacken», де мали зупинитися на дві доби, очікуючи на приїзд графа Баворовського.

Стоячи в брамі, Франц з жалем поглянув на набережну, де ліхтарники почали запалювати ліхтарі на ніч.

— Шкода, що вже так пізно, — промовив він до Адама, — я хотів би довше погуляти по цьому місту. Сподіваюся, завтра буде добра погода й ми матимемо таку можливість.

— Завтра в нас буде для цього весь Божий день, — відповів йому той, з подивом помітивши, як несподівано змінився Франц.

Із буркотливого і примхливого аристократа він перетворився на жагучого дослідника, якого нове незнане місто в одну мить змусило забути про втому і про всю десятиденну дорогу у задушливому екіпажі.

«Направду, ніщо так не впливає на нас, як мандрівка, — подумалось йому, — і що довша вона, то дужчий цей вплив...»

Обоє заснули швидко. У своїй кімнаті Франц міг розчути, як у ріці плюскоче вода, а десь далеко кумкають жаби. Проте ці звуки зовсім йому не заважали. Вони радше заколисували молодого Моцарта, як якась незнайома галицька колискова.

Вранці його розбудив веселий голос Адама. Розплющивши очі, Франц із подивом побачив його перед собою одягненого, як для прогулянки, і щасливого. Той стояв над його ліжком, весело промовляючи:

— Прокидайся! Прокидайся! Ти не уявляєш, що я знайшов!

Франц звівся на лікті й роззирнувся. Його кімната з невибагливим інтер’єром була залита вранішнім світлом. Здавалося, постояльцеві знадобилось трохи часу, аби пригадати, з якого дива він тут і що збирається робити.

Коли солодкий дурман сну остаточно минув, він звісив ноги з ліжка і потягнувся.

— Ти не уявляєш, що я знайшов у цьому Лемберзі, — повторив Адам.

— Невже Святий Грааль? — пожартував Франц.

— О, мій віденський вельможа в доброму гуморі! Це тішить!

— На свій сором, мушу визнати, що перебування так далеко від рідного дому наповнює мене якимось ганебним щастям... — юнак потягнувся ще раз. — То що ти знайшов?

— Ти не повіриш! За кілька хвилин ходу звідси є «Віденська кав’ярня»! — урочисто сказав Адам.

— У Лемберзі, мій друже, може бути тільки «лемберзька» кав’ярня, — засміявся Франц. — Звідки тут взятися «віденській»?

— Маєш рацію, — весело погодився той, — я й сам так подумав. Але така її назва: «Віденська кав’ярня». Кельнери там розмовляють чудовою німецькою і, крім того, подають справжній австрійський сніданок.

— О, так... Звучить дуже спокусливо. Здається, вперше в житті я голодний, як вовк.

— То підводься, ледащо! — сказав Адам, виходячи за двері. — Всі кості собі відлежиш.

За чверть години ці двоє, весело перемовляючись, вийшли з брами заїжджого двору «Unter den drei Hacken» і попрямували знову вздовж річки. Настрій у них був настільки радісний, що перехожі їм усміхалися, а молоді пані й панночки кидали на них зацікавлені погляди.

— ...а ще там готують штрудель. Штрудель! Уявляєш? — не вгавав Адам.

— Звісно, уявляю. Відень настільки маленький, що всі кухарі в ньому не вміщаються. А тому розбігаються по всій імперії, як миші, — відповів Франц.

— Як і віденські музиканти?

— Атож!

— Гаразд. Я буду примхливим і погоджуся з’їсти свій віденський сніданок лише під звучання придворного менуету.

Із цими словами Адам несподівано почав танцювати просто посеред вулиці.

— Припини! — засміявся Франц.

— Один-два-три... Один-два-три... — не зважав на нього той.

— Як добре, що нас не знають у цьому місті.

— Це легко виправити, мій друже. Один-два-три...

Франц зітхнув з неабияким полегшенням, коли вони зупинилися біля «Віденської кав’ярні» і витівки Адама нарешті припинилися.

Впорядкувавши одяг, вони зайшли досередини. Там молодому Моцарту й справді здалося, що він якимось дивом перенісся назад до столиці. Тут, як і у віденських кав’ярнях, були високі вікна з акуратно відгорнутими шторами, витончені делікатні столики і така сама делікатна публіка за ними... За присутніми з портрета на стіні уважно, хоч і поблажливо, спостерігав імператор. Можливо, тому кельнери всі, як один, рівно тримали спини, що надавало їм дещо зверхнього вигляду.

— Що я казав? — вдоволено глянувши на Франца, мовив Адам. — Як бачиш, тут із усіх сил рівняються на столицю.

— Мабуть, що далі взірець, то більше він приваблює, — іронічно зауважив той.

— Облиш. Ваш Відень і справді розкішний.

— Рівнятися слід не на розкіш, а на...

— Дивися, — перебив його Адам, вказуючи кудись углибину зали.

Франц глянув у той самий бік, і серце його радісно затремтіло. Біля стіни стояв старий клавір.

— Guten Morgen, meine Herren![19] — почулося біля них.

Худорлявий кельнер легенько їм уклонився.

— Brauchen Sie den Tisch für zwei Personen?[20] — запитав він.

— Ja, bitte[21], — відповів Адам. — Können wir in der Nähe von dieses Klaviers sitzen?[22]

— Selbstverständlich![23] — усміхнувся той і провів їх до столика.

Сівши, вони замовили сніданок, і Франц знову глянув на клавір. Йому пригадався такий самий у Відні, біля якого востаннє з’явилася батькова тінь. Від спогаду серце його почало битися сильніше і, не в силі стриматися, він підвівся й рушив до інструмента.

— ...загалом, віденський сніданок тут можна з’їсти в безпечніших умовах, ніж у самому Відні, — говорив Адам, не підозрюючи, що його співрозмовник не слухає, — бо в столиці є ймовірність, що твій штрудель доїсть французький солдат, в Лемберзі ж...

Він замовк, побачивши, що той сів за клавір і підняв кришку, оголивши клавіші. Узяв акорд, потім другий. Інструмент був чудово налаштований. Франц пригадав мелодію, яку розпочав творити у Відні, але не закінчив. Раптом він відчув, що знає, як саме вона повинна звучати від початку до самого кінця. Цю музику, яка так довго народжувалася всередині нього, вже було годі стримати. Вона здавалася великим птахом, що раптово виріс у своїй клітці й готовий розтрощити її, щоб лиш вирватися на волю.

Звісно ж Франц не помітив того самого кельнера, який, принісши їм сніданок, обережно підійшов до нього, аби повідомити, що музика заважає декому із гостей цього локалю. Не помітив і не почув. Замість нього відповів Адам:

— Чим саме може заважати музика? — запитав він у кельнера.

— Один дуже... поважний пан сказав, що хоче поснідати в тиші, — відповів той.

— Передайте йому, що ми також тут снідаємо. І нам дуже прикро, що бажання наші не збігаються...

Кельнер розгублено вклонився і відійшов. Адам простежив, як той наблизився до столика біля вікна навпроти і передав його слова статечному добродієві, який сидів там у товаристві молодої вродливої жінки. Видно було, як цей пан почервонів і сердито кинув на стіл серветку.

Франц, все ще нічого не помічаючи, продовжував захоплено творити, подекуди кілька разів повертаючись до того самого фрагмента, щоб вивірити як слід ту чи іншу ноту. Трохи позволікавши, розгніваний добродій підвівся з-за столу і рушив до клавіру. Видно було, як жінка намагалася його стримати, прагнучи не допустити скандалу, проте їй не вдалось.

Чоловік зупинився за кілька кроків від Франца.

— Прошу мене пробачити, — буркнув він грубим владним голосом.

Юнак врешті відірвався від клавіш.

— Прошу мене пробачити, — повторив той, — але хочу звернути вашу увагу на те, що в цьому локалі ви не самі.

Франц розгублено глянув на нього, не розуміючи ні слова.

— Мій друг не розуміє польської, — мовив Адам, підходячи до них.

— Он як? То перекладіть йому.

— Перекласти що, даруйте?

— Що його вправи на клавірі декому заважають.

— Ви себе називаєте «деким»?

Така відповідь не на жарт розсердила й без того обуреного гостя кав’ярні. Очі його вирячились, а ніздрі роздулися, як у дикого звіра. А що був він кремезнішим і вищим за Адама майже на голову, то здавалося, що от-от зітре того на порох.

— Послухайте, — видихнув він, — бачу ви тут чужинці, отже, не знаєте, з ким маєте справу, але я радив би вам...

— Це ви послухайте, — спокійно відповів йому Адам, — чужинець — це прихована карта. Ніколи невідомо, чим вона вам загрожує...

Франц, який врешті зрозумів, що відбувається, схопився з-за інструмента й став поміж ними.

— Шановний пане, — звернувся він до розгніваного незнайомця, — прошу нам вибачити. Я більше не торкнуся клавіш.

Той випрямився і знову зміряв розлюченим поглядом Адама. Після цього кивнув і, гордо несучи свою майже лису голову, повернувся за свій столик.

— Не слід було... — сказав Франц Адамові.

Той усміхнувся.

— Це йому не слід було.

— Ходімо звідси... Я не хочу їсти.

— Гаразд, як скажеш.

Підвівшись, вони мовчки вийшли з кав’ярні, так і не дочекавшись свого сніданку. Пройшовши кілька кроків, зупинилися на площі поруч з величною готичною катедрою.

— Я хотів би побути на самоті, — тихо промовив Франц.

Адам розвів руками.

— Як бажаєш.

— Не сердься на мене, прошу. І дякую, що захистив.

— Завжди до твоїх послуг.

Фехтувальник вклонився і рушив кудись вузькою вуличкою.

Франц якусь мить дивився йому вслід, проте насправді прислухався до відчуття порожнечі. Воно виникло раптово і навіть не через суперечку в кав’ярні, а раніше, щойно він створив за клавіром той невеликий музичний фрагмент, який ще з Відня жив у його голові.

Ця порожнеча прийшла на зміну піднесенню. Певно, кожен, хто творить, насправді спустошує душу. І тепер, порожня та квола, вона прагнула поживи, як голодний і спраглий мандрівець. Тому Франц жадібно вбирав очима кожну лінію та форму довколишніх будівель. Химерний «діамантовий руст»[24], що оздоблював стіни кам’яниць, різьблені фігури й статуї на фронтонах та в нішах. Зображення левів, античних німф, біблійних святих, латинські написи, заповіді, повчання, епітафії...

Звісно, цього не бракувало йому у Відні, але Відень Франц змушений був ділити з іншими. З матір’ю, вчителями, учнями, знайомими... Столиця йому не належала. А це місто належить. Лемберг — його власний таємний Відень.

У задумі Франц не почув, як хтось гукає його. Чиясь рука торкнулася його ліктя, і він стрепенувся від несподіванки.

— Даруйте... — мовила чорнява жінка, і від такої реакції на свій дотик злякано відступила на крок.

Та юнак не відповідав, мовби слова загубилися в тій самій внутрішній порожнечі, яку він намагався заповнити.

Хоч може причина була в іншому: раптово, після споглядання архітектури, Франц побачив перед собою інший витвір мистецтва. Струнку вродливу жінку в легкій смарагдовій сукні з накинутим на плечі модним темним боа.

Кожна лінія її граційних рук, довгої шиї, ніжних плечей, кожна риса обличчя, здавалося, були списані з античних картин. З тих, де натхненні художники зображали німф і богинь. Вона мала гладеньке високе чоло, рівний ніс, стиснуті тонкі вуста і великі сірі очі.

Погляд жінки був наповнений зараз сум’яттям і розгубленістю. Вона продовжувала чекати, що він бодай слово промовить у відповідь, але Франц, здавалося, навіть забув, як дихати. Не те, що говорити.

Він упізнав її. Це вона була у «Віденській кав’ярні» поруч з тим грубіяном, який вимагав від нього припинити грати на клавірі. Спогад, здавалось, отямив його. Він вирівнявся й уклонився їй, як і належало.

— Це ви пробачте мені, шановна пані, — сказав юнак, — я дещо незґрабний у новому для себе місті...

Жінка з полегшенням усміхнулась. Їй, мабуть, хотілося сказати щось на кшталт: «О, ви вмієте розмовляти! Бо я вже подумала, що переді мною ходяча статуя», але вона промовила інше:

— Дозвольте мені перепросити за таку вкрай негідну поведінку мого чоловіка. Там... у кав’ярні...

— Вашого чоловіка?..

— Так. Того пана, який вимагав від вас припинити музикувати.

«Мого чоловіка» — ці два слова чомусь боляче зачепили Франца. У неї є чоловік... Вона належить тому зухвалому ведмедеві, з яким посперечався через нього Адам.

— О, пусте... Повірте.

— Насправді він дуже добра людина. І навіть любить музику...

— І навіть любить музику, — повторив юнак з несподіваною для себе іронією. — Ваш чоловік, мабуть, справжній аристократ.

Невідомо чому, Францові захотілося якось вколоти цю жінку. Так, мовби він мав право звинувачувати її в тому, що вона вийшла заміж за вульгарного і пихатого телепня. Незнайомка опустила очі.

— Так, він дуже поважна людина в Лемберзі. Його звати Людвіг фон Кавалькабо.

— Мене більше цікавить, як звати його дружину, — видихнув раптом Франц, сам дивуючись своїй нахабності.

Жінка знову глянула на нього і, здається, вперше також уважно вдивилася в обличчя свого співрозмовника.

— Моє ім’я Жозефіна, — промовила вона.

— Пані Жозефіна фон Кавалькабо, — повторив Франц, з якоюсь потаємною насолодою смакуючи кожну літеру.

Його віденська вимова трохи розсмішила жінку.

— А ви, незнайомцю? — запитала вона. — Ви назветеся? Чи так і волієте залишитися таємничим гостем «Віденської кав’ярні»?

— Мене звати Франц, — відповів він.

Запала коротка пауза.

— І звідки ж ви, пане Франце? — вона говорила з ним легким грайливим тоном, навмисне наголосивши на останніх двох словах.

— З Відня, — відповів той.

— О, чудово. Колись я там була. А чи дозволите запитати, чим ви займаєтеся у Лемберзі? Хоча, здається, я здогадуюсь... Ви музикант?

— Вчитель музики.

— Он як?

— Так, навчаю грі на клавірі.

Раптова думка спалахнула в голові чорнявки, і вона навіть підійшла до нього ближче на той самий крок, на який перед тим відступила.

— Знаєте, а я саме шукаю вчителя музики. Хтозна, можливо, нас із вами звела доля? — вдруге засміявшись, запитала вона.

— На жаль, ця сама доля розпорядилася дещо інакше, — промовив Франц, — мене вже чекають в іншому місці.

— Шкода... Чи не таємниця, де саме?

— У маєтку графа Баворовського.

— О, я знаю цю родину. Але ж маєток їхній не в Лемберзі.

— Так, десь на околиці.

— Гм, боюся, та околиця неблизько... Вам доведеться набратися терпцю, аби дістатися туди.

— Їдучи сюди з Відня, я зрозумів, що терпець мій безмежний, дорога пані.

— Що ж, тоді хай щастить, — сказала вона і якось по-особливому глянула на нього на прощання.

Хоч, може, в погляді й не було нічого особливого. Але цю теплу безмежну хвилю сірих очей, що огорнула його тієї миті, молодому Моцартові вже не судилося забути ніколи.

Вони попрощались, і Жозефіна зникла в одному з пасажів, що вів із площі кудись углибину цього незнаного для нього міста. Вірменські купці розкладали там свої товари для продажу — барвисті тканини та килими, а тому здалося, ніби ця жінка насправді розтанула в східній казці. Так само несподівано, як і з’явилася.

Франц довго не міг зрушити з місця, аж поки якась перекупка випадково не штовхнула його. Та так, що йому ледве вдалося встояти на ногах. Якісь замурзані хлопчиська неподалік дружно зареготали, тицяючи в нього пальцем, але юнак не відчув жодної образи чи роздратування.

Йому й самому раптом стало смішно зі свого вміння потрапляти в халепи.

«Що ж, це добре, що я звеселив когось, — подумалось йому, — хтось сміється, а отже, радіє. Хіба не для радощів замислені ми, створіння Божі? Хіба не для втіхи?»

Франц пришвидшеним кроком рушив знову вбік річки, а потім, перейшовши міст, довго блукав затишним вологим парком, що тягнувся від Середмістя кудись на околицю. Франц знову прислухався до своєї душі, як до звучання якогось дивного невідомого інструмента. І звучання це було геть іншим, ніж навіть годину тому. Щось змінилося після знайомства з тією жінкою. Змінилося настільки, що якби цей парк був лісом, то, здавалося, він блукав би по ньому, як неспокійний Пан[25], а не випадковий мандрівник.

Ще за годину, вкрай виснажений, юнак повернувся до заїжджого двору, де, ледь діставшись своєї кімнати, проспав до самого надвечір’я.

Прокинувшись, він найперше визирнув у вікно. Сутінки ще не встигли заполонити місто, тож, вийшовши просто зараз, можна було встигнути ще раз пройтися вулицями. Францові зовсім не хотілося втрачати таку можливість, адже завтра їм з Адамом доведеться вирушити до Підкаменя. І невідомо, коли пощастить знову тут побувати. Тому, одягнувшись, юнак поспіхом вийшов на вулицю.

Цього разу його поманив до себе величний бароковий собор на чималій горі, який здіймався над усім містом. Щоб розгледіти споруду ще при доброму освітленні, Франц пришвидшив крок. Пройшовши вже знайому йому набережну і парк, в якому він прогулювався вранці, юнак почав підійматися зарослою стежкою догори. Підйом був досить стрімким і незручним, тому швидко втомив його. Зупинившись, аби перепочити, Франц подумав, що знову потрапив у смішне становище. Адже ця стежка безперечно не була головною дорогою до храму. Втім, здавалося, саме тому він і мусив її вибрати. Наче дотримуючись біблійної настанови про те, що християнину завжди пасує шлях вузький і тернистий.

Уже другий день юнака заполоняло і дурманило відчуття свободи. Хоч що б він робив правильно або помиляючись, це були тільки його вчинки, наслідки яких також належали тільки йому Ціле його життя відтепер має лише одного власника — його самого.

Стежка, зрештою, вивела його на головну дорогу до храму. Церковні ворота було прочинено, і Франц зайшов до просторого двору. Минувши кілька менших, проте доволі вишуканих прибудов, юнак підійшов до сходів, що вели до головного входу. Над порталом виднілися прегарно виконані скульптури. А надто заворожував Юрій Змієборець. Висічений з каменю, здавався, однак, живим. І Францові знадобилося чимало зусиль, аби відірвати від нього погляд.

Та зненацька юнак стрепенувся і вже тепер напружив не зір, а слух. З напіввідчинених дверей собору почувся хоровий спів. Звісна річ, у цьому не було нічого незвичайного, але Франц одразу упізнав твір, який розучували хористи. Це був «Реквієм» його батька... Точніше уривок із нього — «Agnus Dei»...

Він щодуху кинувся сходами угору. Подолавши їх, прочинив двері й забіг досередини.

Поява незнайомця була настільки раптовою, що хор, який стояв навпроти престолу, замовк, а капельмейстер обурено озирнувся й зміряв захеканого юнака гнівним поглядом. На мить все стихло.

Франц, зрештою, прийшов до тями і, вклонившись, сів на лавку праворуч від них.

— Продовжуємо, — сказав капельмейстер і звів руки догори.

Навряд чи він був радий появі слухача, проте щось його стримало від докору.

Хор виконав «Agnus Dei», як можна було зрозуміти, вже вкотре. Після цього капельмейстер оголосив завершення репетиції.

Хористи швидко розійшлися, аби якнайшвидше скористатися вільним залишком вечора. Франц не зрушив з місця й невдовзі вони з капельмейстером лишилися в храмі сам на сам.

Той здивовано глянув на юнака з-під своїх кущуватих сивих брів. Такою самою сивою була його акуратно підстрижена борода і пряме рівне волосся, що спадало на гострі сутулі плечі.

— У вас талановиті хористи, маестро, — не втримався Франц, — чудове виконання.

Старий усміхнувся.

— Дякую на доброму слові, юначе. Боюся, ви дещо їх перехвалюєте. Хоча загалом співають непогано. Як для Лемберга...

Він акуратно сховав ноти і взяв їх під пахву.

— Я часто думаю, що сказав би про їхнє виконання сам великий Моцарт, — додав капельмейстер, збираючись уже йти до виходу. — Гадаю, не зміг би вислухати жодного такту... Йому би не сподобалось.

— Сумніваюся, — відповів Франц.

— Чому? Ви гадаєте, Моцарт не був суворим критиком?

— Батько не встиг дописати «Реквієм». За нього це зробив інший... Отже, не судив би прискіпливо.

— Що ж. Можливо, ви й маєте рацію.

Капельмейстер вклонився і вже рушив до виходу, коли раптом спинився, як вкопаний, і пильно глянув на незнайомця.

— Даруйте... Як ви сказали? «Батько»?

Франц кивнув.

— А ви... Вас звати...

— Франц Ксавер Моцарт, — тихо відповів юнак.

— Господи милосердний...

Ноти випали з його рук на кам’яну підлогу. Нахилившись, Франц зібрав їх і простягнув капельмейстеру. Той, однак, не поспішав їх узяти.

— Як ви потрапили до Лемберга? — запитав він.

— Як і всі віденські вчителі музики...

— Якщо ви його син, то замість мене керувати хором мали би ви, — промовив старий.

— Облиште. Я не зробив би це краще за вас, — усміхнувся Франц.

— Але чи могли би ви принаймні спробувати?

— На жаль, вранці я вирушаю з міста. І невідомо, коли повернуся сюди знову.

Старий на хвилину замовк, проте не зводив очей зі співрозмовника. Здавалося, він навіть почав думати, чи цей юнак, бува, не самозванець. Але якщо так, то для чого це йому? Яка з цього користь?

Водночас Франц дивувався сам собі, чому зараз не приховав свого імені, як у розмові з Жозефіною. Мабуть, тому що, почувши батьків твір, не зумів після цього збрехати.

— Чи можу я принаймні бути чимось корисним для вас? — запитав капельмейстер. — Чи потребуєте чогось?

— Спасибі, — вдячно усміхнувся Франц, — наразі не потребую нічого. А вранці переходжу на службу й віддаюся під опіку графа Баворовського.

— Що ж, тоді плекатиму надію невдовзі знову вас побачити. Мене звати Зеновій Русанович. Завжди зможете знайти мене в цьому храмі, бо я тут опікуюсь не лише хористами, а й маю чимало інших обов’язків. Можете розраховувати на мене за потреби.

Розчулений юнак сердечно подякував, і вони попрощались. Уже в сутінках Франц повернувся до заїжджого двору й одразу рушив до кімнати Адама. Йому хотілося не лише поділитися з ним сьогоднішніми своїми переживаннями, а й спланувати завтрашній день, який буде вкрай важливий для них обох. Проте його товариш досі не повернувся з міста.

Дещо розчарований Франц пішов до своїх покоїв. Він вирішив почекати трохи на нього, дослухаючись до кроків у коридорі, але близько полуночі, коли Адам так і не повернувся, задмухнув свічку і, не повечерявши, ліг спати.

Вранці Адам прийшов до нього сам. Він виглядав утомленим, як людина, для якої сон — це радше виняток, аніж щоденне правило. Здавалося, за цю ніч він ще більше схуд, і одяг безладно висів на ньому, мов на вішаку. Привітавшись з Францом, Адам кволо усміхнувся.

— Зійшла над Лембергом Еос розоперста[26], — додав він за мить, перефразовуючи Гомера.

— Що з тобою сталося? — запитав у нього Франц.

— Хіба я схожий на людину, в якої щось сталося? — з удаваною веселістю перепитав Адам.

— Гаразд. Тоді йдемо снідати.

— Я маю лише одне прохання, — сказав той, — чи міг би ти позичити мені грошей?

Франц зі здивуванням глянув на нього.

— Грошей? Хіба в тебе немає?

— Бачиш... Вчора ввечері я долучився до одного тутешнього товариства... Гравців у карти. Спершу мені щастило, але під ранок моя фортуна, мабуть, заснула. Тому зараз у мене ані крейцера... Обіцяю, поверну тобі, щойно отримаю перший прибуток.

— Але грати на гроші — це... низько! Це не по-шляхетськи! — вимовив Франц.

Адам кинув на нього роздратований погляд і рушив до дверей.

— Я не вагався, коли тобі була потрібна моя допомога, — сказав він на ходу, — але, мабуть, дружба має значення тільки для мене...

— Стривай, — зупинив його Франц.

Той завмер.

— Вибач, це справді невдячно. Звісно, я дам тобі грошей. У мене їх небагато, проте нам вистачить.

— Дякую, — відповів той майже пошепки, — я почекаю на тебе в передпокої.

З цими словами він вийшов, а Франц почав одягатися.

Снідали вони мовчки. Здавалося, будь-що сказане може нагадати їм про вранішню розмову і те, що один із них тепер позичальник, а інший — боржник.

Ближче до полудня біля воріт заїжджого двору зупинився дорогий екіпаж. Візник зіскочив із лави й шанобливо відкрив дверцята. З екіпажа вийшов статечний пан у рединготі й одразу рушив до входу, де його вже чекав господар.

— Добродії Моцарт і Краевський, — одразу ж вимовив прибулий.

Той вклонився.

— Чекають на вас, пане графе.

— О, чудово! Як же мені кортить їх побачити!

— Мабуть, не менше, аніж нам побачити вас! — улесливо вигукнув Адам, коли вони з Францом вийшли йому назустріч.

— А-а-а-а, мої дорогі вчителі! — Баворовський потиснув руку кожному по черзі, і обидва зрозуміли, що перед ними чоловік неабиякої фізичної сили. — Надзвичайно радий врешті вас бачити! Надзвичайно!

— Для нас честь, що ви особисто вирішили нас зустріти тут, у Лемберзі, — додав Адам.

— Була б моя воля, то зустрів би вас ще раніше. Десь у Перемишлі або навіть і в Кракові, — мовив Баворовський, — але ж купа справ! Ціла купа справ!

Тим часом Франц придивився до нього. На вигляд графу було щонайбільше років п’ятдесят. Середнього зросту, міцної статури, червонощокий, із енергійними чорними очима. Погляд мав веселий іскристий, як у дитини. Чоло порізане зморшками, що збігали вгору до гладенької лисої голови. Портрет його доповнювали розкішні вуса, якими граф, очевидно, пишався, бо не втрачав нагоди погладити їх, слухаючи співрозмовника або приглядаючись до чогось.

— То чи готові ви, мої панове, до останньої частини своєї подорожі? — запитав у них Баворовський. — Якщо вирушимо зараз, то до вечора будемо в моєму маєтку.

— Так би мовити, останній акорд, — Адам підморгнув Францові, який досі, крім привітання, не промовив ані слова, хоч граф говорив досить доброю німецькою.

— Саме так! Останній акорд! — весело повторив Баворовський, наче запрошував їх до веселого бенкету, а не нудної цілоденної подорожі в тісному, хоч і доброму екіпажі. — Обіцяю: по прибутті ви відпочините в мене, як слід. А кожен в Галіції знає, що свого слова я завжди дотримую...

Візник відчинив перед ними дверцята. За хвилину вони рушили, і Франц вгледівся в шибу, намагаючись надивитися наостанок на це місто, яке несподівано стало йому дорогим.