Моцарт із Лемберга

Розділ VI Ombra mai fu[41] Відень, жовтень 1820 року

Франц вже майже півгодини вдивлявся у нерухому чоловічу постать навпроти сірого вікна. Вікно було без фіранок і сіре від бруду. Скло вже давно не знало вологої ганчірки у чиїх-небудь метких руках.

Чоловік не дивився на Моцарта. Погляд його був спрямований кудись у простір доволі великої кімнати, але такої ж занедбаної, як і вікно. Центральне місце цього простору займав клавір зі стосами нотного паперу, кілька масивних альбомів і підсвічник із трьома куцими недопалками свічок. На закритій кришці інструмента лежала тонка тростина. Вона була занадто тонкою, аби на неї спиратися при ході, й здавалася надто крихкою, щоб власник зміг захиститися від нападу на вулиці. Франц не одразу зрозумів, навіщо вона маестро Бетховену... Аж тільки придивившись уважно, помітив, що з одного боку вона гладенька й приплюснута, як мундштук кларнета. Ні для кого не було таємницею, що в маестро останнім часом значно погіршився слух. Мабуть, ця тростина слугувала йому помічним засобом: затиснувши її з одного боку в зубах, він притискав інший бік до інструмента. У такий спосіб звукові коливання, тобто мелодії, що народжувалися під клавішами в інструменті, передавалися одразу до голови маестро, обходячи хворі вуха.

— Я не пам’ятаю тебе, — раптом промовив Бетховен, повертаючи обличчя до Франца.

Він мав глибокі сині очі, крупний ніс і акуратні, схожі на жіночі, губи. Чоло було вкрите глибокими зморшками. Довге сиве волосся важко лягало йому на плечі. Бетховену було п’ятдесят, але виглядав він уже, як старець.

— Не пам’ятаю тебе, — повторив маестро, — однак добре пам’ятаю твого батька... Він був генієм. Істинним генієм.

«Як і ви», — хотів сказати Франц, але слова застрягли йому в горлі.

Погляд Бетховена його заворожував, відбирав мову і не дозволяв навіть ворухнутися. Голос маестро був надміру гучним: так говорять люди, яким важко розчути власні слова.

— Мені було шістнадцять, коли я вперше зустрівся з ним... Я прибув сюди з Бонна, був сповнений сил та мрій. І найбільшою моєю мрією було навчатися музики у великого Моцарта. Пам’ятаю, як одного ранку прийшов до нього додому й довго-довго сидів на порозі, не сміючи постукати в двері. Коли ж врешті наважився, мені відчинила його дружина... Маестро того дня був не в гуморі й відмовився приймати будь-кого. Пані Моцарт нагодувала мене обідом і запропонувала почекати в передпокої. Бувало, що гумор в її чоловіка поліпшувався, і тоді він запитував, чи не просив хто аудієнції. На моє щастя, того дня саме так і сталося. Близько шостої маестро сам вийшов зі своєї кімнати і, побачивши мене, запитав, хто я і чого мені треба. Я назвався й відповів, що понад усе прагну бути його учнем. Він голосно засміявся, а тоді вказав рукою на клавір...

— Зіграй що-небудь! — наказав мені Моцарт.

Я завзято сів за інструмент, прагнучи вразити його, продемонструвати найкраще, що вмію, але зрозумів: руки мої тремтять... Уявляєш? — на цих словах Бетховен знову виразно глянув на Франца й, піднісши руки десь на рівень підборіддя, дрібно ними затрусив. — Ось так... Ледве дав їм раду й почав грати його концерт для фортеп’яно до-мінор...

— Досить! — несподівано перебив мене маестро. — Це може зіграти кожен!..

Я злякано завмер і не смів підняти на нього очі. Здавалося, Моцарт от-от вхопить мене за комір і викине зі свого дому, як паршиве кошеня. Я навіть здивувався, коли цього не сталося.

— Це мій твір, — сказав він вже спокійніше, — зіграй щось своє...

Тоді я вирішив, що втрачати мені вже нічого і, заспокоївшись, почав виконувати те, що написав колись удома. Маестро дослухав до кінця, а тоді схопився на ноги й загукав до своєї дружини: «Констанціє! Констанціє! Ти тільки глянь на цього малого! Коли-небудь світ про нього заговорить...».

Моцарт погодився вчити мене й велів приходити наступного тижня. Чи можеш ти уявити, яким я був щасливим?.. Утім, на біду, отримав лист від батька. Старий писав, що моя матір помирає і мені слід негайно повертатися до Бонна, щоб встигнути з нею попрощатися. Звісно, я не став зволікати. Лише домовився з маестро, що почну брати в нього уроки пізніше...

Втрата матері зламала мене. І все ж, за якийсь час, я знову подався до Відня, де найперше помчав до будинку Моцарта. Проте не встиг — смерть, як виявилось, побувала й тут. Твій батько на той час також відійшов. І, по щирості, ця втрата була для мене не меншою...

— Ви прирівнюєте смерть рідної матері до смерті... Моцарта? — не втримавшись, запитав Франц.

— Повтори, — попросив Бетховен, — я не почув.

Однак той вигукнув зовсім інше:

— Іноді я бачу свого батька! Він, наче тінь, ходить за мною...

— Генії не знають спокою, ні на цьому світі, ні в потойбічні. — відповів композитор, — Твій батько багато не встиг. Він помер надто рано. Можливо, йому хочеться, щоб ти встиг це за нього. Але... Я досі нічого не чув про тебе. Як таке може бути?

Франц не відповів, а тільки мовчки дивився у тягучу безодню синіх очей Бетховена, в яких, як йому здавалося, таїлися одночасно насмішка й цікавість. Аякже, перед ним був син його кумира, син, якому не вдалося досягнути й десятої частини того успіху, який мав колись батько...

— Чи знаєте ви чоловіка на ім’я Франсуа Галль?! — запитав урешті Франц підкреслено гучним тоном.

— Не треба так волати! — відсахнувся від нього Бетховен. — Я не цілковито глухий, чорт забирай!.. Так, я знаю пана Галля. Приємний вихований чоловік. Один з небагатьох, хто навідує мене в моїй самотній норі. Він мій палкий шанувальник і... А чому ти запитуєш мене, пане... Моцарте?

Не чекаючи на відповідь, композитор зареготав. Схоже, смішним йому здалося звертання, яке він використав — «пане Моцарте»... Бетховен довго не міг вгамуватись, як дитина, в якої смішне слово звучить у вухах, коли дорослі вже про нього й забули.

«Я знав лише одного Моцарта! — вчувалося Францові у його реготі. — Ніхто інший не достойний такого звертання...».

«Славетний Людвіг ван Бетховен — звичайний старигань, який потроху втрачає глузд», — подумалось йому.

Гість ще кілька хвилин поспостерігав, як той витирає хустинкою сльози, що виступили в нього на очах від надривного сміху, а тоді шанобливо вклонився і вийшов з помешкання. Намагаючись не згадувати, як повівся з ним Бетховен, Франц швидко закрокував вулицею. Найважливіше він дізнався — безумний Франсуа Галль таки справді втерся до композитора в довіру, а отже, йому загрожує смертельна небезпека. Слід було якнайшвидше дістатися будинку князя Естергазі й повідомити йому цю новину. Далі за справу мав би взятися детектив Відок.

На вулиці вже сутеніло. Ліхтарники ліниво плелися від стовпа до стовпа й, мов неохоче, запалювали гас у ліхтарях, тому світло сяяло тільки де-не-де. Попри свій поспіх, Моцарт мусив уважно дивитися під ноги, щоб не перечепитися за край бруківки або й звичайний камінь, якими візники підпирали колеса своїх фіакрів, аби ті стояли на місці.

Душу переповнювало гнітюче відчуття. І не тому, що розмова з Бетховеном не лишила приємних спогадів. Точніше, не лише тому... Йому згадалося, як сьогодні вранці він зайшов до родинного дому на Міхаеллер-пляц. Він був порожній і непривітний, мовби в ньому не збереглося жодних прикмет його дитинства, мовби не в ньому жили його батьки, мовби не за цим місцем він сумував усюди, де опинявся.

На щастя, всі чоловікові речі Констанція звідти забрала. Дещо лишила собі, дещо вислала Карлові, дещо молодшому синові, тобто йому...

Франц тріпнув головою, наче намагаючись відігнати від себе думки, й підняв очі. Від несподіванки він закляк на місці. Довкола були сірі будинки, яких він раніше не бачив. Заглибившись у свої роздуми й опустивши погляд, він — як виявилося — забрів на незнайому вулицю і тепер гадки не мав, як звідси вибратися. На додачу, швидко темніло, а ліхтарів тут катма.

«Як це на мене схоже», — роздратовано подумав він.

Разом з роздратуванням його охопив відчай. Адже сьогодні вкрай необхідно було потрапити до князя Естергазі! Стояти на місці — безглуздо, і він навмання подався вперед. Вулиця далі вужчала, а будинки, у вікнах яких можна було тільки де-не-де розгледіти самотню свічу, ставали дедалі нижчими й незграбнішими. Моцарт зрозумів, що йде кудись геть за місто, і вже вирішив повертати назад, коли за спиною почулися чиїсь скрадливі кроки, які навряд би розчув хтось інший. Проте його тонкий загострений слух їх вловив. Франц зупинився, і кроки тієї ж миті стихли. Він озирнувся, але нікого позаду нього не було. Втім, щойно Франц знову рушив, невідомий і невидимий переслідувач подався за ним.

— Хто там ховається? — не витримавши, закричав Моцарт.

Власний голос видався йому чужим, мовби лунав десь збоку поза його горлом.

— Чого вам треба? — повторив він кудись у сіру вуличну порожнечу. — Галль, це ви?

Зненацька хтось міцно вхопив його за шию і звалив на землю. Тієї ж миті йому затулили рот.

— Так, це я, пане Моцарте, — почув Франц просто біля вуха, — наша зустріч нарешті відбулася.

Рука, що була на шиї, ковзнула вище, й крижані пальці нападника занурились у його густе волосся. Франц відчув, як Галль обмацує його голову. Рухи його були розпачливими, як у людини, яка ніяк не може знайти потрібну річ.

— Дідько, — вилаявся Галль, — я не міг помилитися...

Раптом світ навколо наповнився криками і яскравими вогнями. Франц відчув, як хтось стягнув з нього нападника й кинув поряд на землю. Одразу після цього почулися глухі удари й стогін, подібний до гарчання звіра.

— Досить, досить! — почув він знайомий голос із виразним французьким акцентом. — Якщо ви перетворите його на шніцель, ніхто не повірить, що ми схопили саме Галля!

Удари стихли. Відок допоміг Францові підвестися. Той випростався й побачив перед собою численний загін озброєних до зубів поліцейських. Здавалось, ті зібралися ловити цілу зграю розбійників. Галль лежав у них під ногами, скоцюрбившись, наче побитий пес.

— Дідько, чи ви не перестарались, бовдури? — стривожено сказав детектив, нахиляючись над ним. — Кличте негайно лікаря!

Хтось негайно побіг виконувати його наказ. Відок нарешті звернувся до Франца:

— Як ви почуваєтесь, мсьє? Ви не поранені?

— Здається, ні... — розгублено відповів той.

— Чудово. Щиро дякую вам за допомогу!

— Про що ви, пане Відок? — не зрозумів Франц.

— Про те, що ви добряче допомогли поліції, мсьє, ось про що! Цей божевільний, за яким ми з князем Естергазі ганялися по цілій Європі, — він тицьнув пальцем убік лежачого, — йшов за вами назирці... А ми пішли назирці за ним!

— Он як? — Моцарту перехопило подих. — А якби ви не встигли? Якби він убив мене?

— На Бога, мсьє, — відмахнувся Відок, — ви цілий-цілісінький. На відміну від нього...

Тут детектив знову тривожно схилився над своєю здобиччю.

— Чорт забирай! Ви таки перестаралися, телепні, — гримнув він на поліцейських. — Хто поцілив йому чоботом у лоба?

Відок розчаровано розвів руками, і з цієї миті вже не згадував про Франца. Двоє поліцейських провели Моцарта до його помешкання. Там він ліг у постіль і заснув тривожним, отруєним денними подіями сном.

Прокинувшись вранці, Моцарт найперше сів до письмового столу. Поклавши перед собою чистий аркуш паперу, він задумався на кілька хвилин, а тоді, вмокнувши перо в чорнильницю, вивів кілька коротких речень:

Почекавши, доки висохне чорнило, він склав аркуш учетверо і запалив свічку, щоб запечатати конверт воском. Лист до Лемберга він зможе надіслати лише ввечері, тож поспішати було нікуди. Поспішати взагалі тепер було нікуди... Вперше за останні роки Франц відчув, що більше нічого не мусить. Це відчуття межувало з відчуттям порожнечі і лякало його майже так само, як лякало би спустошення. А проте й вабило, як вабить невідоме.

Йому подумалось: коли би стерти в одну мить людську пам’ять, то відчуття — це все, що залишиться замість неї. Що відчував би тоді він?..

Любов? Чи любить він? Авжеж! Відчуття любові заповнило б його єство по вінця... Бо пам’ять — це жорстокий цензор, який нагадує, що любові заслуговують не всі, що переповнюватись нею не варто, бо від надлишку свого вона стає отрутою. Забувши Жозефіну, її постать, очі, руки, він жив би лише цим почуттям. А воно нетерпеливе, нелагідне, пожадливе... Воно прагне влади над ним і над нею.

Ненависть? У час найбільшого відчаю йому здавалось, що він ненавидить чоловіка Жозефіни. Часом він уявляв радника Кавалькабо мертвим, а її вільною. Точніше, належною лише йому. Ці марення були жахливими й солодкими водночас. В цей момент усе, що було в ньому темного й злого, брало гору над усіма його чеснотами.

Музика?.. А що було б тоді з музикою? Адже музика — це також відчуття! Чи, позбавившись пам’яті, він творив би? І якою була б вона, його творчість, без цензора пам’яті? Досконалою, без сумніву. Бо найбільше він помилився тоді, коли спробував зробити її своєю служницею, перетворивши творчість на ремесло задля грошей і слави. А мав би сам служити їй.

Він глянув на запечатаний лист. Краплі воску застигли на конверті й були схожими на контури якоїсь невідомої країни, які вивів на шкільному папері не надто старанний учень. З цією відмовою, яку він ввечері надішле Альтману, Францові доведеться попрощатися й з примарою слави. Слави, що мала би подарувати йому серце коханої жінки, але натомість він сам ледь не позбувся голови під ножем божевільного. Воно й не дивно, адже слава дістається геніям. Він же виявився посередністю...

Кілька наступних днів минули в цілковитій марноті. Франц прокидався пізнього ранку і йшов обідати до найближчої кав’ярні. Після цього повертався й поринав у порожнечу дому, тишу в якому порушували тільки звуки вулиці, що долинали сюди крізь вікно, і метушня економки, яка навідувалася раз на день, о третій по полудні. До свого клавіру Франц навіть не наближався, не кажучи вже про те, щоб сісти за нього й музикувати. Вечірній голод знову виганяв його до кав’ярні, де подекуди перед самим закриттям встигав замовити собі яку-небудь вечерю.

Одного дня він отримав запрошення на прийом до князя Естергазі. Раніше такі прийняття були для Франца надзвичайно обтяжливими, і він завжди шукав бодай найменшої причини, щоб відмовитися, проте цього разу неабияк зрадів. По-перше, йому таки бракувало звичайного спілкування, до якого він звик за останні роки. Теперішнє перебування на самоті призводило до того, що Франц починав розмовляти сам із собою, від чого врешті-решт можна збожеволіти. А по-друге, він переймався долею Адама. Чи досі він у мюнхенській в’язниці? Чи князь таки дотримав слова — і Краєвський повернувся додому? Та й зрештою, розпікала цікавість, чим закінчилася історія з Франсуа Галлем... При згадці про нього Моцарт здригнувся. Події того вечора, коли Галль тримав його за шию, притиснувши до землі, часто тепер приходили в нічних жахіттях, від яких не рятувала ні заспокійлива настоянка, ні молитва.

— А-а-а-а, пане Моцарте! — здалеку вигукнув князь, щойно його побачивши. — Для мене велика честь, що ви прийняли запрошення.

Він йшов до нього через усю залу, широко розкривши руки, мов для обіймів, хоч, звісна річ, обіймати гостя не збирався. Дехто з присутніх озирнувся, аби також побачити новоприбулого на власні очі. Ім’я Моцарта все ще справляло в столиці чимале враження.

Відповівши на привітання, Франц ввічливо поцікавився, як здоров’я господаря. Той подякував і так само ввічливо відповів, що скаржитися гріх.

— А от, ви трохи погладшали, мій друже, — зненацька мовив Естергазі, змірявши гостя поглядом.

— Справді? — чомусь не повірив той.

— Без сумніву, — підтвердив господар, — хоч обличчя маєте змарніле... Либонь, погано спите після того випадку? — додав він вже стиха.

Франц ствердно кивнув.

— Навіть не уявляєте, наскільки погано.

Естергазі співчутливо взяв того за лікоть.

— Не слід перейматися, — сказав він. — Уявіть, як мусив би почуватися мсьє Відок, якби приймав близько до серця витівки кожного такого сучого сина, як отой Галль.

— До речі, як він? — вирішив перейти до потрібної теми Моцарт.

— Хто з них? Галль чи Відок? — зі сміхом перепитав князь, мовби йшлося про кумедний випадок під час гри в серсо, а не про поєдинок злочинця й детектива.

— Обидва, — відповів Франц.

— Галль прийшов до тями, але краще б він помер, бо на нього однаково чекає шибениця. Відок досі шукає голову Гайдна. Той негідник десь її заховав і вперто не зізнається де. До речі, вашого батька ми вирішили не турбувати — тепер вже без сенсу...

Вони трохи помовчали, спостерігаючи, як до зали прибували інші гості.

— Правду кажучи, мені ще небайдужа доля мого друга Адама Краєвського, — врешті вимовив Франц. — Ви обіцяли...

— Так, так, — відмахнувся князь, — і будьте певні, своїх обіцянок я дотримую. Поліція відпустила вашого друга, хоч він і винуватий... Можливо, звинувачень не вистачило б для шибениці, але для каторги їх було б достатньо. Адже ваш друг — спільник того мерзотника. Втім, наскільки мені відомо, життя для нього — й так каторга. Він має стільки боргів, що й до смерті не сплатить...

«Головне, що Адам житиме», — подумав Франц, але вголос тільки подякував.

— Подяку прийму музикою, — раптом змінив тон Естергазі і вказав на гарне фортеп’яно посеред зали.

Побачивши, що гість вагається, князь додав:

— Ну ж бо, пане Моцарте, ви ж мій боржник.

Широкий жест, з яким він запрошував гостя до інструменту, привернув увагу інших присутніх, і невдовзі довкола них залунали заохочувальні оплески. Естергазі з виглядом переможця глянув на Франца, й тому не лишалося нічого іншого, як підкоритися.

Сівши за фортеп’яно, Франц довго дивився на клавіші, мовби ті були з кришталю, і він ніяк не міг наважитись їх торкнутися. Серед присутніх почулося легке перешіптування, проте Моцарт на нього не зважав. Він намагався згадати, скільки часу вже не вправлявся. Тиждень чи більше?

Пальці здавалися налитими свинцем, і він не міг повірити, що вони здатні створити музику. Як колись у дитинстві, коли матір вперше попросила його зіграти для маестро Сальєрі. Пальці так само стали важкими, а плечі пронизав біль. Констанцію це страшенно розгнівало, і вона спопеляла поглядом малого хлопця, якому від сорому хотілося провалитися крізь землю, проте й сил торкнутися інструмента він ніяк не міг у собі знайти. Тоді Сальєрі обережно поцілував його в чоло і стиха мовив:

— Справжню музику неможливо примусити звучати, мій хлопчику. Так само, як і неможливо її стримати, коли вона прагне назовні... Все гаразд, не переймайся. Просто сьогодні твоя музика лишиться тобі й не дістанеться нікому іншому...

Моцартові здавалося, що він фізично відчуває на собі пильний погляд князя Естергазі. Франц важко зітхнув і звівся на ноги.

— Даруйте, — мовив, — сьогодні я кепсько почуваюся. Не хочу засмучувати товариство поганою грою.

Гості співчутливо загомоніли. В залі повисла пауза.

— Що з вами, пане Моцарте? — стурбовано запитував хтось, кого він навіть не встиг розгледіти.

— Мені прикро... — відповідав він, рішуче йдучи до виходу.

Зненацька його спинив гучний голос князя Естергазі:

— Пані та панове! Одначе, музика сьогодні таки звучатиме. Ба більше, моя небога Каролін для вас заспіває!

Зачувши це ім’я, Франц озирнувся. Дівчина встигла вийти й постати перед публікою в розкішній театральній сукні. Тієї ж миті гості забули про нього й прикипіли очима до Каролін. Десь у кутку було чути, як налаштовується невеличкий оркестр. Це було спасінням для Моцарта. Крім того, він сам не міг відвести очей від своєї рятівниці.

А вона, гордо дивлячись перед собою, дочекавшись, коли вступить музика, почала співати своїм чистим янгольським голосом:

Франц потонув у ньому. Незнайомі досі бажання гарячим залізом розпекли його нутро. Від них перехоплювало подих, як від болю, і водночас усе його єство з шаленою радістю прагнуло їм скоритися. Зрештою, сил, аби їм опиратися Франц вже не мав... З цієї миті, він більше собі не належав.

Після закінчення арії, щойно вибухнули овації, Моцарт непомітно вийшов із зали. Він добре знав, що Каролін після свого виступу надовго не залишиться в залі. Найпевніше, перемовившись кількома слова з гостями, вона повернеться до своєї кімнати. Її театральна сукня була гарною, проте незручною, тому, безперечно, дівчині захочеться переодягнутися.

Обійшовши будинок Естергазі, Франц зупинився під розлогим платаном, якраз навпроти вікна кімнати Каролін. Котре з вікон було її, він знав, бо одного разу вони гуляли тут і дівчина сама на нього вказала.

— Діставатись до коханої через вікно у Відні не прийнято, — сміючись, мовила вона тоді, — а шкода...

— Ваша краса здатна порушити будь-які умовності, — жартома відповів Моцарт, — то ж краще зачиняйте своє вікно на ніч.

— А ви? — зупинившись, запитала Каролін, дивлячись йому в очі.

На щоках дівчини спалахнув рум’янець, що додавало їй чарівності.

— Що я? — перепитав Франц, хоча добре розумів, про що йдеться.

— Вас я могла б дочекатися одного разу в своїх покоях?

— Мене навряд... — відповів він і одразу жартівливо додав: — З мене кепський гімнаст, а вікно доволі високо. Ото була б комедія, якби я скрутив собі шию!.. Уявляєте, як ваш дядечко виходить вранці на прогулянку й бачить мене — під цим платаном?

Вони розсміялися й пішли далі. Тоді Франц ще не знав, які почуття оселилися в душі цієї дівчини. Як не знав він і того, що зараз стоятиме у сутінках під тим самим деревом, не зводячи очей з темного квадрата її вікна.

У покоях Каролін нарешті загорілося світло. До болю проглядаючи очі, він намагався розгледіти в ньому знайому постать, проте марно. Йому чомусь подумалось, що дівчина про все знає. Про те, що він тут, під вікном, і навіть про те, як пече йому в грудях... Але хіба це можливо?

Співаючи в тій залі для гостей князя Естергазі, вона жодного разу не глянула в його бік. Так мовби його не існувало.

Інтуїція не підвела. В темряві почулися чиїсь кроки, що наближалися до нього. Чути було також, як під взуттям хрускотить висохле осіннє листя і в такт йому — важке знервоване дихання. Франц вже хотів удати, ніби просто прогулюється, коли незнайомець гукнув його тихим голосом:

— Пане Моцарте...

Це виявився літній чоловік невисокого зросту. Ставши поряд із Францом, він якусь мить намагався віддихатися.

— Мене послала молода пані... — сказав він, трохи заспокоївшись.

— Ви про Каролін? — перепитав про всяк випадок Моцарт.

— Авжеж, чи ви тут когось іншого виглядаєте?

Франц відчув, як обличчя його почервоніло. На щастя, слуга в темряві не міг побачити, яке враження справили на нього ці слова.

— Панна веліла... передати мені щось? — затинаючись сказав він.

— Панна веліла привести вас до неї, молодий чоловіче.

— Але ж... як?

— Свята Маріє, що за молодь тепер? — роздратовано перебив його посланець. — У вашому віці, юначе, я такого не питався. Цитьте і мовчки йдіть за мною.

Він повернувся до нього спиною і рушив кудись у темряву. Франц непевним кроком пішов слідом. Вони перетнули темний парк, а далі вузенькою стежкою обійшли будинок. За кілька хвилин слуга привів його до низьких дверей, якими, вочевидь, користувалася прислуга. Діставши з кишені ключ, чоловік відчинив їх і зайшов досередини.

— Пригніть голову, — попередив він Франца.

Той нахилився й також переступив поріг, опинившись у цілковитій темряві. Слуга запалив ліхтар і повів його далі сходами вгору. Їхні гострі тіні стрибали по облущених стінах, як неспокійні душі, ув’язнені в середньовічному замку.

Десь далеко чулася людська метушня і брязкання посуду. Повітря пронизував їдкий запах підгорілої олії — певно, неподалік була кухня. Та раптом все це лишилося десь позаду, і вони вийшли в добре освітлений коридор. Слуга загасив ліхтар, тихо постукав у кімнатні двері. З-за них почувся голос Каролін. Посланець прочинив їх і жестом запросив Франца зайти. Той більше не вагався.

Всередині його очі довго звикали до нового освітлення. Кімната Каролін була невеликою, але доволі затишною, обставленою на східний манер. Сама дівчина сиділа перед дзеркалом, спиною до нього, проте добре бачила його відображення.

— Заходьте сміливіше, пане Моцарте, — не озираючись, сказала вона, коли слуга вийшов, зачинивши за собою двері.

Утім, Франц вже не відчував жодного сум’яття. Тільки тепер він зрозумів, як йому хотілося опинитися з Каролін наодинці. Вона була в тій самій сукні, в якій сьогодні бачив її, мала таку саму зачіску, а найголовніше — він чув той самий голос...

— Ви прекрасно співали сьогодні.

— Справді? — перепитала дівчина, нарешті повернувшись до нього. — Вам сподобалося?

— Це було надзвичайно, — Франц наблизився і поцілував їй руку, — не знав, що маєте такий талант.

— Похвала від Моцарта, — усміхнулась вона, — таке не кожного дня почуєш.

— Дякую, що... запросили мене сюди, — після короткої мовчанки сказав він. — А як ви дізналися, що я... там?

Тут він жестом вказав на темне вікно.

— Я зрозуміла, що ви там будете, ще коли співала.

Каролін підвелася і, ставши навпроти нього, зазирнула йому у вічі.

— Хіба ви мене бачили?

— Ні, але виконувала ту арію для вас. Це був єдиний спосіб змусити вас прийти під той платан.

— О, Каролін, ви говорите зі мною так холодно, — з болем промовив Франц. — Скільки б я віддав за ваше тепло!

Він слухав себе й не вірив, що це його слова.

— Боюся, мій друже, нічого від вас мені не потрібно, — раптом сказала дівчина, і її слова прозвучали, мов грім.

Від несподіванки Моцарт відступив на крок.

— Он воно що, — видавив він із себе. — То, виходить, це ваша помста... Помста за нашу останню зустріч.

В очах Каролін і справді з’явився крижаний блиск.

— У такому разі, ґратулюю вас, дорога фроляйн. Вам все вдалося... А тепер, коли ваша ласка, я піду.

— Не підете, любий Франце.

— Не піду?

— Ні. Ви матимете те, за чим прийшли.

Вона усміхнулася й ледь помітним рухом оголила плечі.

— Ви богиня, — прошепотів Франц.

— Тоді на коліна переді мною, — владно наказала вона, і Моцарт підкорився.

— На ранок ваш жар охолоне, — продовжила Каролін, дивлячись на нього згори, — але зараз нехай розпікає нас обох... Можливо, ці опіки нагадають вам про мене тоді, коли ви повернетеся до неї. До своєї недосяжної мрії.