Із настанням серпня літня спека почала відступати. Мешканці Відня, ті, що втекли з розпеченої столиці куди-небудь у прохолодні гірські околиці Граца чи Інсбрука, поволі поверталися до свого міста, і вулиці його знову стали галасливими та багатолюдними.
Вікно будинку на Міхаелерпляц було відчинене, і звідти долинала весела фортеп’янна мелодія. Дехто з перехожих зупинявся, щоб прислухатись, а тоді мимоволі, з насолодою заплющивши очі, починав легко поводити в повітрі рукою, виконуючи якісь капельмейстерські напіврухи.
— «Rondo Alla Turca»[3], — промовив один із таких випадкових слухачів, перш ніж його відволік аромат з сусідньої Bäckerei[4].
Цю мелодію у Відні добре знали. Зрештою, не лише у Відні...
Чоловік за фортеп’яно виконував цей твір із не меншим задоволенням, аніж слухали на вулиці. Його довгі, тонкі, майже жіночі пальці жваво бігали по клавішах, а обличчя розтяглося в широкій нерухомій усмішці. Ця усмішка не зникла навіть тоді, коли зазвучав останній акорд — і пальці його завмерли над інструментом. Здавалося, все його єство вловлює звук, що танув у просторі кімнати. Коли ця солодка мить смакування останніх крапель музики минула, збоку почулися одинокі, проте гарячі оплески. Музикант звернув до них обличчя і напівжартома вклонився, не встаючи з-за інструмента.
— Браво, браво, дорогий Карле! — захоплено вигукнув той, хто аплодував.
— Облиш, Франце, — відмахнувся музикант, обережно опускаючи кришку, — я знаю, що грав сяк-так. Однак, визнаю, не без задоволення.
— Ти грав чудово, братику! — заперечив Франц, беручи того за плечі. — Повір мені! Я вже два роки навчаю музики й добре знаю, як грають сяк-так.
— Коли так, то дякую, — він усміхнувся ще ширше, ніж тоді, коли сидів за фортеп’яно.
Брати були приблизно однакового середнього зросту. Хіба що старший Карл виглядав дещо статечнішим і міцнішим супроти молодшого на сім років Франца. Обличчя Карла було рум’яним, з вустами м’якими і виразними. Обличчя його брата було подовгастим, блідим, з тонкими, міцно стиснутими вустами.
Єдине, що беззаперечно подібне в них, — це глибокі очі, успадковані від батька — великого Моцарта.
Карл перевів погляд на великий годинник у кутку кімнати. Над циферблатом була фігурка Аполлона, античного покровителя музики. Тримаючи в руках ліру, він задумливо дивився кудись у вікно, де виднівся фасад будинку навпроти.
— Мабуть, сьогодні я вже нікого не дочекаюся, — трохи роздратовано мовив старший брат.
— У нашої матері віднедавна дуже багато клопотів, — сказав Франц, — весільних клопотів...
— Так, але ж і я задля неї приїхав з Мілана й маю не так багато часу. Зрештою, писав про свій приїзд ще два місяці тому...
— Два місяці тому не йшлося про жодне весілля, Карле, — обірвав Франц і також спохмурнів.
— Ну, гаразд,— дещо бадьорішим голосом сказав старший брат, — так чи інакше, мені вже час.
— Карле... — з благанням у голосі промовив Франц, намагаючись його затримати, щойно той рушив до виходу.
— Я ще зайду, братику, — усміхнувся він, — а втім... О п’ятій у мене ділова зустріч неподалік Карлскірхе. Може, проведеш мене туди? Тоді матимемо майже півгодини, щоб потеревенити по дорозі.
— Як добре, Карле! — зрадів Франц. — Звісно! Я не баритимуся... Зачекаєш?
— Гаразд, я буду внизу.
Молодший брат дотримав слова: не минуло й кількох хвилин, як він знову збіг сходами у вітальню. Тепер Франц був одягнений у світло-синій сюртук, а на шиї мав темну елегантну краватку. Руки юнака, в яких той тримав тростину й циліндр, були обтягнуті білими рукавичками.
Карл не зміг стримати усмішки.
— А ти, братику, чепурун, — доброзичливо сказав він.
Франц завмер на місці й густо почервонів.
— Я по-дурному виглядаю? — перепитав серйозно.
— Ні, що ти! — Карл розсміявся ще більше і, розкривши обійми, рушив до нього. — Я пишаюся тобою! За той час, доки ми не бачилися, ти став істинним паном. Мабуть, дівчата на вулиці мліють, еге ж?
— Та яке там... — Франц дістав із кишені хустинку й витер вологе чоло. — Це все матінка... Змушує мене ось так наряджатися. Мовляв, я часто буваю вдома у впливових людей, бо навчаю музиці, а отже, й виглядати треба... як слід.
— Бо в будинках впливових людей, як рибки у ставку, плавають найкращі наречені, Франце, — прицмокнувши, сказав Карл. — Зрозумій нарешті нашу любу матусю!
— О, так! Віднедавна в голові у пані Моцарт і справді лише самі весілля... — спохмурнівши, сказав молодший брат. — Гаразд, йдемо вже.
Та щойно вони рушили до виходу, як двері вітальні прочинилися — і на порозі з’явилася Констанція. Позаду неї стояла служниця, тримаючи в руках два чималі кошики. Певно, жінки щойно повернулися з крамниці або з ринку. Побачивши Карла, Констанція радісно сплеснула в долоні:
— Карле, мій любий! Ти вже тут!..
— Зір вас не підводить, дорога матусю.
— Яка ж я щаслива тебе бачити, — промовила жінка, не зауваживши його тону.
— Настільки, що навіть забули про мій приїзд? — не витримав той.
— Я? Забула? — щиро здивувалася Констанція. — Аж ніяк, я весь час пам’ятала.
— Даруйте, матінко, — усміхнувся раптом Карл, — мабуть, це я щось наплутав, бо був переконаний, що отримав ваше запрошення прийти о третій.
— О третій?.. Так, справді, — Констанція раптом зніяковіла. — А котра зараз?
— Майже пів на п’яту.
— Он як...
— Гаразд, матінко, — вже зовсім лагідно промовив Карл, — щиро прошу вас вибачити мою неґречність.
Він ступив два кроки вперед і, повільно схилившись, шанобливо поцілував їй руку. Констанція не стримала сльози.
— Стільки подій, стільки подій... — мовила вона, — ні, я в жодному разі не забула, я...
Карл підійшов ще на крок і обійняв її.
— Тепер я собі не пробачу свої дурні слова, — зі щирим болем у голосі мовив він.
В руках Констанції з’явилася шовкова хустинка, яка поспіхом пурхнула до її очей і зібрала там раптові материнські сльози.
— Залишишся на вечерю, Карле?
— Я б охоче, матінко, — відповів той, озираючись на Франца, який мовчки спостерігав за цим дійством, — але, на жаль, мушу йти. Мій любий брат, якщо ви дозволите, супроводить мене.
— Звісно, — промовила Констанція, намагаючись усміхнутися. — Франц також за тобою скучив, тож вам буде про що поговорити... Ще раз прошу мені пробачити, любий Карле. Зможеш навідати свою непутящу матір, скажімо, завтра?
— Мою найкращу і найчарівнішу у світі матір, — виправив її Карл, — з приємністю!
— Ах, ти завжди був підлабузником, мій хлопчику! — розсміялася Констанція, жартома вдаряючи його по щоці, при цьому ледве торкнувшись обличчя. — Гаразд, не буду вас затримувати. Гарної прогулянки!
У відповідь брати шанобливо їй вклонилися і попрямували до виходу.
Опинившись на вулиці, вони певний час ішли мовчки. Лише на Краммерґассе, минаючи міський парк, Франц дещо сповільнив крок, мовби для того, щоб розгледіти над спеченими кронами міських дерев купол храму святого Петра. Карл озирнувся і здивовано глянув на брата.
— Що сталося? — з подивом запитав він.
— Як гадаєш, Карле, наша матір має право так чинити? — зненацька мовив Франц, зупинившись.
— Про що ти? — спантеличено перепитав той.
Молодший брат знову перевів погляд на храм.
— Про її шлюб, — сказав він, — про її... другий шлюб.
Він важко зітхнув чи радше набрав у легені повітря й продовжив:
— Як сміла вона зрадити пам’ять батька? Хіба це по-Божому?
— Франце, власне, тільки Бог суддя кожному з нас, тому...
— Змалку я чув від неї лише одне, — перебив він, — «ти маєш стати таким, як твій батько! Не посором його!» І що тепер? «Яке нудне, огидне та безглузде усе навколо, все, увесь цей світ...»[5]
Юнак на мить замовк і гірко посміхнувся.
— Як же доречно спало мені на думку, — додав він.
— Ти, мабуть, помітив, брате, що я також не вельми радий цій прийдешній події, — по короткій мовчанці сказав Карл, — однак ми мусимо зрозуміти пані Моцарт. Самотній вдові доволі скрутно в нашому хижацькому світі. Крім того, батько помер не вчора...
— Хіба має значення час для того, хто шанує пам’ять? — вигукнув Франц. — Особливо якщо йдеться про великого Моцарта!.. А про скруту не кажи мені, Карле. Я покинув навчатися, щоб давати приватні уроки. І майже весь мій заробіток залишається в нашому домі. Я зовсім не вимагаю від матері стати черницею, а помешкання перетворити на монастир, проте кинутися в обійми цього данця, як на мене, цинічно.
— Я певен, що йдеться про сильні почуття, і пан Ніссен щиро кохає нашу матір, — твердо заперечив Карл. — І повторюю тобі: вона відповідальна лише перед Богом.
— От про Ніссена! Гадаю, йдеться не лише про кохання. У нього з’явилася чудова нагода вписати своє ім’я в історію, зайнявшись біографією нашого батька. Рукописи, щоденники, архів генія... Все це тепер доступне і майже належить йому. Вдовольнити своє марнославство — ось справжня мета цього чоловіка!
Останні слова він вигукнув надто голосно — і випадкові перехожі почали здивовано озиратися на юнака. Обличчя того з блідого стало червоним, він заточився і мусив ухопитися рукою за вуличний ліхтар.
Карл занепокоєно рушив до нього, але Франц жестом його стримав.
— Все гаразд, брате... Мені просто забракло повітря.
— Тобі не слід так нервуватися.
— Не слід... До того ж... Я, мабуть, забагато собі дозволяю. Якщо не можу бути добрим сином мертвому батькові, то слід бути таким хоча би живій матері. Хай навіть не у всьому з нею погоджуюся.
Карл приязно усміхнувся і, взявши його під руку, повів далі по хіднику. Йому хотілося продовжити розмову, проте попереду них, сховавшись від сонця під білими парасольками, неквапно прогулювались дві панянки в супроводі старшої пані. Він потягнув брата за лікоть, і вони, шанобливо піднявши на головах циліндри, обігнали їх, вдаючи, що неабияк поспішають. Франц не втримався й озирнувся. Обпікшись двома чарівними усмішками, почервонів ще більше.
— Бачу, тобі вже покращало, — пожартував тихо Карл.
— Я... мимоволі, — спробував виправдатися Франц, — щоправда, вийшло досить неґречно...
— Облиш, — мовив старший брат і безжально розсміявся. — Коли тобі сімнадцять, природно кидати на панянок неґречні погляди. Як і гаряче обурюватися чимось, а вже за мить червоніти за це.
— Добре, що я не був настільки дурний, аби сказати все матері в очі.
— Тут ти маєш рацію, братику, — погодився Карл.
— Як гадаєш, після весілля ці «молодята» переїдуть на батьківщину Ніссена чи залишаться у Відні?
— Я чув, що в Данії кепський клімат. А в пані Моцарт, як ти знаєш, слабке здоров’я. Навіть якщо вони й залишать Австрію, то матір там довго не витримає і захоче повернутися, — промовив Карл, — окрім того, в тому далекому краю вона не зможе займатися батьковою спадщиною. А всі ці публікації про великого Моцарта, за якими так хижо полюють різноманітні видання, для неї надзвичайно важливі...
Тим часом вони вийшли на Штефанпляц й обоє мимоволі ковзнули поглядом по високих шпилях собору святого Стефана, що гострими голками проколювали блакитне віденське небо. Час від часу між них з’являлися тіні птахів і неспокійно миготіли над площею. Могло навіть здатися, що насправді це не голуби, а якась невидима сила оживила кам’яних ангеликів, що оздоблювали фасад цієї споруди.
— Зайдемо ненадовго? — попросив Франц.
Його брат дістав із кишені свого срібного годинника.
— У мене не так багато часу...
— На хвилинку, — благально мовив той.
— Ну, гаразд.
Вони звернули вбік і рушили до головного порталу собору, але по дорозі мусили минути чималу вирву, яку залишив просто посеред площі французький снаряд. Один із тих, які впали на столицю всього лишень два місяці тому, коли ерцгерцог Карл так і не дочекався свого брата Йоана на березі Дунаю.[6] За кілька кроків від братів стояли троє французьких солдатів і курили смердючий тютюн. Французи насмішкувато глянули в їхній бік. Вони дивилися так на кожного австрійського чоловіка, бо всі австрійські чоловіки порівну поділили поразку. Навіть такі, як Франц, у чиїй зовнішності жодна риса не виказувала вояка, а отже — і їхнього супротивника.
— Йдете молитися? — вигукнув хтось із французів. — Ідіть, ідіть... Все, що вам зараз лишається. Як і вашим очільникам... Попросіть у Бога тямущих полководців для своєї країни...
Після цієї репліки солдати зайшлися реготом.
— Не зважай на них, — тихо мовив Карл.
— Чого вони до нас учепилися? — перепитав менший брат.
— Мало коли переможцям вистачає однієї великої перемоги, Франце, — відповів той, — вона залишає їх голодними... По-справжньому насититися вони можуть лише дрібними тріумфами. Як-от такими... Ходімо, не зважай на них.
Всередині собору також виднілися сліди від французьких снарядів. На стінах, стелі і колонах можна було побачити величезні діри й тріщини, відкриті, наче рани на тілі, з яких, здавалось, от-от почне сочитися кров. Наймоторошніше виглядав єпископський портал. Снаряд, який влучив у нього, позносив голови надзвичайно гарним фігурам з композиції Святого Сімейства. Тепер Марія, Йосип та маленький Ісус, здавалося, з останніх сил тримаються одне за одного, аби не впасти.
Франц опустився на коліна поруч вівтаря і гаряче помолився. Карл тільки ліниво перехрестився і важко сів на лаву.
— Ось де справжня прохолода, — видихнув він і підняв очі догори. Втім, чоловік не шукав там Бога, а радше хотів пересвідчитися, чи не пошкоджено над ним стелю, аби не впав на голову шматок тиньку.
Закінчивши свою молитву, Франц сів поруч з братом. Той знову на мить звів погляд вгору, всерйоз, видно, переймаючись їхньою безпекою.
— Хочу тобі дещо розповісти, Карле.
Голос його був незвично рівний і глибший, аніж завжди. Храм і молитва дивно вплинули на нього. Не відповівши, Карл мимоволі затамував подих.
— Іноді я бачу його, — продовжив Франц.
— Кого — його? — перепитав брат, відчувши раптом, що горло його пересохло, наче папір.
— Нашого батька...
Мабуть, якби добрячий шматок тиньку впав усе-таки Карлові на голову, це не вразило б його так сильно, як слова брата.
— Про що ти кажеш, Франце? Наш батько помер.
— Так, я це знаю... — від упевненості наймолодшого Моцарта не залишилося й сліду.
Він замовк і відвернув погляд до вівтаря, де щойно молився, набираючись сміливості.
— Гаразд... — дещо лагідніше озвався Карл. — Розкажи, як саме ти його бачиш? У своїх снах?
— Жодного разу він мені не снився.
— Тоді як?
— Іноді я бачу його, мов живого. Вперше це сталося в дитинстві, коли я грав свій дебютний концерт... Тоді батько керував хором.
Від почутого Карл здригнувся.
— Але ж... ім’я того капельмейстера добре відоме, — промовив він.
— Звісно.
Молодший брат опустив очі.
— Гаразд, забудь, прошу, все, що я тобі тут наплів, — сказав Франц після мовчанки. — Найпевніше, все це лише моя уява. Не більше...
Карл поклав йому руку на плече й промовив якомога лагідніше:
— Ти дуже вразливий, братику. Втім, це звична річ у твоєму віці. Крім того...
Він задумався на якусь мить. Його погляд вкотре зметнувся вбік і, ковзнувши по зранених стінах собору, знову зупинився на братові.
— Крім того, всі ми так чи інакше приречені жити з тінню нашого батька. І вона буде переслідувати не лише нас, але й наших дітей та внуків. З цим слід змиритися... Зрештою, таке нікому не нашкодить.
— Доки виконуємо її волю, то ні... — вимовив Франц.
— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів його брат.
— Мені здається, що тінь батька прихильна до мене тільки тому, що я не покинув музики. Якби я вирішив, скажімо, як і ти, зайнятися правом, вона одразу би мені за це помстилася.
— Не кажи дурниць, Франце. Тіні, особливо тіні померлих, не можуть ані завдати живим шкоди, ані принести їм користі. Це ж просто тіні тих, кого вже з нами немає. Та й, врешті-решт, хіба ти збираєшся займатися чимось іншим, а не музикою?
— Ні, звісно.
— От бачиш? Тому заспокойся і просто твори своє мистецтво. Мистецтво, яке тобі до душі.
— А надто до душі нашій матері та майбутньому вітчимові, — додав той.
Карл зітхнув.
— Гаразд, мушу поспішати.
Із цими слова він підвівся й знову глянув на стелю. Здавалося, Карл навіть тішився з того, що мусив звідси йти. Йому так і не вдалося позбутися відчуття небезпеки в храмі, який дивом витримав французький артобстріл.
Опинившись знову на площі, Карл відчув неабияке полегшення, хоча в храмі було значно прохолодніше. Французькі солдати також забралися геть, що теж поліпшувало настрій.
Певний час брати йшли мовчки. Кожен з них, очевидно, згадував їхню розмову в храмі. Карла мучило сумління. Він добре розумів, що мав би бути терплячіший з молодшим братом, знаючи, що той виростав під невпинною опікою матері, яка пильнувала кожен його крок. Водночас, Констанція дбала про те, щоб у її сина були найкращі та найзнаменитіші вчителі. Бо як інакше, без доброї освіти, Франц зможе стати таким самим знаменитим, як його великий батько? Звісно ж, у тому, що її син буде новим генієм, матір анітрохи не сумнівалася. Навіть тоді, коли йому довелося покинути навчання і самому давати уроки музики, аби утримувати дім, вона була в цьому переконана.
Карлові також подумалося, що, перш ніж він знову зиркне на годинника, після чого, найімовірніше, попрощається з братом, добре було б сказати Францу щось хороше. Щось лагідне, аби хоча б на дещицю покращити йому настрій. Він вже навіть зупинився, одночасно притримавши Франца за лікоть, і відкрив рот, збираючись розповісти про один кумедний випадок, коли замість свого голосу почув чужий.
— Пане Моцарте! — пролунало в них за спиною.
Брати озирнулися.
Перед ними стояв невисокий бородань із червоними, як у склодува, щоками і живими блискучими очима. Знявши капелюх, він підставив віденському сонцю свою гладеньку лисину, що сяяла на ньому, мов спіле яблуко. Одяг на чоловікові був добряче зношений і запилений. Здавалося, що він пішки прийшов до Відня щонайменше з Риму або якогось іншого міста, яке, втім, аж ніяк не ближче.
— Чим можу служити? — здивовано запитав Карл.
Незнайомець заперечливо мотнув головою.
— Я до пана маестро, якщо дозволите, — тут він вказав на Франца.
— Звісно...
Карл добре розчув слов’янський акцент бороданя, — і цікавість усередині нього спалахнула живим полум’ям.
Однак Франц несподівано ступив два широкі кроки назад.
— Добродію, я гадав, ми з вами порозумілися минулого разу, — сказав він.
— Ради Бога, пане Моцарте! — благально промовив незнайомець, ступивши два кроки до нього. — Я лише...
— Стривайте, шановний пане, — Карл загородив йому дорогу, — якщо мій брат не бажає з вами спілкуватися, значить має підстави. Що вам потрібно?
— Ісус і Марія мені за свідків, я не бажаю нічого лихого маестро, — сказав незнайомець, зводячи очі вгору. — Я тільки посланець.
— Посланець? Маєте доручення?
— Так, Святі Небеса!
— Стривай, Франце, — повертаючись, сказав Карл, — а може, вислухаємо, що...
Та він не договорив. Франца поруч із ним уже не було. Молодший брат щодуху мчав до стоянки фіакрів з іншого боку площі.
— Франце! Стривай!
Карл побіг услід за ним.
— Господи милосердний, за що мені це?! — розпачливо вигукнув незнайомець, знову здіймаючи погляд до неба.
Старший брат наздогнав утікача якраз тієї миті, коли той, застрибнувши у фіакр, швидко наказував щось візникові.
— Що за чортівня, Франце? — роздратовано перебив їхню розмову Карл.
— Залізай сюди, — сказав йому той.
— Гаразд, — погодився він і всівся поруч із братом на лаві, — а тепер чекаю на пояснення...
— Хутко на Міхаелерпляц! — гукнув молодший Моцарт візникові. — Хоча ні... Той страшний незнайомець знає, де я живу. Боже мій, куди від нього подітися?
— Просив би шановного пана визначитися з адресою, — буркнув візник, який спершу хльоснув коня, а потім його зупинив.
— Хай тобі чорт, Франце, я запізнююся на зустріч! — не витримав Карл. — За кілька хвилин я маю бути біля Карлскірхе!
— Гаразд, тоді туди!.. Туди, будь ласка, — наказав він візникові.
— Куди «туди»? — не зрозумів візник. — Що це за адреса така?
— До Карлскірхе! — випалив старший Моцарт. — Ви ж чули! До Карлскірхе!
— Не маю звички надміру вслухатися в панські балачки, — буркнув чоловік і вдруге змахнув батогом.
Фіакр рушив якраз вчасно, бо незнайомець, розкинувши руки, як біблійний мученик, біг до них, готовий, очевидно, навіть хапати коня за копита...
— А тепер, молодий чоловіче, будьте ласкаві, поясніть свою дивну поведінку, — видихнув Карл.
— Атож, — гаркнув візник.
— Ви ж начебто не слухаєте «панських балачок», добродію! — вигукнув Карл.
— Якщо тільки панство не волає на пів-Відня! — відповів той.
— Краще їдьте якнайшвидше!
— Швидше, ніж біжить моя шкапа, не поїдемо!
Карл сердито закрив фіранку, яка відділяла візника й пасажирів, і глянув на брата.
— Отже, що сталося, Франце? — запитав він його.
— Цей чоловік мене лякає, — зізнався той.
— Але чому? Що в ньому такого? Звичайний собі волоцюга.
— Він мене переслідує. Вже, здається, втретє намагається зі мною заговорити.
— То, можливо, варто його врешті-решт вислухати?
— Що путнього мені може сказати чоловік з таким дивним акцентом?
— На Бога, Франце, до чого тут акцент?
Розмова почала наповнюватися нісенітницями, тому брати замовкли й мовчали, аж поки фіакр не зупинився біля Карлскірхе. Тут вони вийшли і, заплативши візникові, рушили до невеличкої кав’ярні «Orient», де Карл попросив брата почекати його за вільним столиком:
— Я повернуся не пізніше ніж за годину, — сказав він, — побудь тут. Коли прийду, ми матимемо вдосталь часу, щоб закінчити нашу бесіду. Гаразд?
Той замість відповіді лише кивнув. Коли Карл вийшов на вулицю, Франц роззирнувся довкола. Кав’ярня була типовою для Відня: з десяток невеликих столиків, частина з яких були призначені для гри у шахи, бридж або тарок, решта — власне для посиденьок за кавою. До кави тут подавали свіжу випічку з сусідньої пекарні і різнобарвні східні солодощі. Всім охочим господар і його кельнери пропонували також найновіший номер «Wiener Nachrichten» або «Österreichische Zeitung», в яких віднедавна половина сторінок виходили французькою на вимогу й на догоду Наполеону та його генералам і солдатам. Хоча, чесно кажучи, солдати читали тільки написи на пляшках із вином і пивом, перш ніж їх спорожнити та наповнити вулиці нічного Відня п’яними піснями, лайкою та бійками з ветеранами Карлової армії[7].
Віденські газети були змушені публікувати також останні новини з Франції, проте жоден віденець їх не читав навіть з цікавості, потайки благаючи Господа наблизити той день, коли вони зникнуть зовсім зі шпальт або їх залишиться стільки, скільки було колись — не більше абзаца на останній сторінці.
Одну з таких віденських газет запропонував Францові кельнер в ошатному східному вбранні, пообіцявши також за чверть години принести гостеві «найсмачнішу в столиці та всіх околицях каву. Настільки вишукану, що пив би її й смакував сам Аллах». Юнак не відмовився ні від першого, ні від другого, попередньо перевіривши, чи не забув удома гроші. Гаманець виявився на місці, і, зручно всівшись, молодий Моцарт розгорнув газету. Руки юнака досі тремтіли від недавнього переживання, а дихання все ще було прискореним після втечі від незнайомця, проте затишок і запах солодощів, що панували в кав’ярні, поволі його заспокоювали.
Як і більшість віденців, байдуже перегорнувши дві сторінки французькою, Франц одразу прикипів очима до першого ж заголовка, написаного німецькою: «Четвертий місяць без найдобрішого Генія...». Йшлося про Йозефа Гайдна, який помер наприкінці весни[8]. Молодий Моцарт добре пам’ятав цього високого на зріст, завжди усміхненого чоловіка, який повсякчас із теплом відгукувався про його батька. Перший концерт Франца, який він зіграв у «Theater an der Wien», був присвячений саме Гайдну.
Великий композитор на час облоги Відня мав уже понад сімдесят років. Можливо, через наївність, яка часто притаманна однаково як дітям, так і літнім людям, Гайдн не вірив до останнього, що співвітчизники Куперена і Рамо[9] здатні завдати будь-якої шкоди місту та його мешканцям. Не вірив, аж доки неподалік його дому не пролунав вибух. Налякана челядь запанікувала. Слуги вже збиралися кинутися врозтіч, коли ж композитор зупинив їх, лагідно, наскільки міг, промовивши: «Не бійтеся, діти мої! Нічого не бійтеся... Бо там, де Гайдн, нічого поганого не станеться». Дім і справді уцілів та ніхто не постраждав від обстрілу. Проте, за злою іронією долі, того дня не пережив сам господар. Одразу після цих слів він відчув сильний біль у грудях. Поволі пішов до свого кабінету, важко опустився в улюблене крісло і з нього вже не підвівся. У газеті писали саме про цей трагічний для Відня, Австрії та всієї Європи день. Та найперше він був трагічним для Франца.
...Щойно стихли наполеонівські гармати, як його мати та Георг Ніссен оголосили про своє рішення побратися вже цієї осені. Саме тоді нестерпне обурення заполонило молодого Моцарта. Як вона могла? Після того, як стільки говорила, що назавжди лишається свідком дружби двох великих австрійців, двох геніїв, а він, Франц Ксавер, якого в музичних салонах, щоправда, знали переважно за іншими, першими його іменами — Вольфганг Амадей, — мав стати достойним спадкоємцем та послідовником їхньої справи? Як вона могла зрадити пам’ять батька того ж року, коли помер його друг?
Руки Франца знову затремтіли, а на обличчі вкотре за сьогодні виступив піт. Коли він витирав лице ще вологою від попереднього разу хустинкою, над ним знову виріс кельнер у східному вбранні. Він приніс гостеві каву і, уважно придивившись до його обличчя, запитав, чи не бажає той ще чогось.
— Ні, дякую, — поспішив відмовитися Франц.
Утім, після відмови, кельнер залишився на місці, а не пішов геть, як і належало.
Гість із подивом звів на нього очі. Чоловік у східному одязі широко й приязно всміхався.
— Виглядаєте кепсько, — співчутливо зауважив кельнер.
— Що, даруйте? — не второпав той.
— Дозволив собі зауважити, що маєте поганий вигляд, — обережно пояснив чоловік. — Мабуть, у вас щось сталося.
— Так, маєте рацію. Останні події не сприяли моєму доброму виглядові, — зітхнув гість і спробував узяти філіжанку з кавою. Фарфор зрадливо задзеленчав.
— Я маю дещо, від чого вам стане значно краще, а головне, спокійніше, — трохи помовчавши, продовжив кельнер. — У наші дні спокій — річ безцінна. Не відмовляйтеся.
Франц звів на нього очі.
— Довіртеся мені, дорогий паничу, — мовив чоловік у східному і відійшов від здивованого Франца, але вже за кілька хвилин повернувся, несучи в руках зґрабний східний келішок, наповнений рідиною смарагдового кольору. Все ще приязно усміхаючись, він поставив його перед гостем.
— Що це? — запитав Франц.
— Напій, яким не погребував би й сам Аллах.
— Те саме ви казали про каву, — зауважив молодий Моцарт, якому ця гра несподівано почала подобатися.
— А ви спробуйте і те, і те, паничу.
Тепер вже усміхнувся Франц. З його обличчя поволі почала зникати блідість, а на щоках з’явився рум’янець. Йому нарешті вдалося опанувати себе, і він підніс каву до вуст. Напій був гарячий, і перше його відчуття — біль від легкого опіку. Облизавши обпечені вуста, юнак ковтнув.
— Чудово, — похвалив його кельнер, — а тепер спробуйте те, що я приніс.
Він вказав поглядом на келішок.
Франц слухняно поставив філіжанку на блюдце. Вже за мить він вдихав запах, який сочився від смарагдової рідини. Той був приємний, злегка солодкавий і навіював йому спогади про улюблені східні казки, які пам’ятав із дитинства. Більше не вагаючись ані хвилини, він випив усе, що було в келішку.
Рідина, легенько вщипнувши язика і горло, теплою хвилею розпливлася всередині. За хвилину тепло дісталося назовні, а тому Францові здалося, ніби хтось ніжно й тепло обійняв його. Слідом за теплом прийшов обіцяний спокій.
— Як ви почуваєтесь? — запитав кельнер.
Замість відповіді Франц тільки вдячно глянув на нього і несподівано для себе попросив ще цього напою.
— Звісно, я не відмовлю, — граційно по-східному вклонившись, сказав чоловік, — однак раджу вам не поспішати. Зачекайте кілька хвилин. Нехай відчуття, які ви переживаєте зараз, опанують вами цілковито.
Молодий Моцарт відхилився на спинку стільця і дослухався, як його тіло огортає солодка млість. Утім, мозок його прояснів і спрагло захотів роботи. Франц пожалкував, що не має під рукою нотного паперу, проте за кілька кроків від нього, під стіною, стояло фортеп’яно.
— Ви дозволите? — запитав він у кельнера, який досі спостерігав за ним.
Простеживши за його поглядом, той ствердно кивнув.
— Аякже, паничу...
Франц із несподіваною легкістю підвівся з-за столика і рушив до інструмента. Ще мить — і він сторожко торкнувся клавіш. Не завадило би трішки налаштувати... Слух різонули фальшиві ноти. Але нічого...
Пальці ожили так, як оживають спраглі мандрівці, щойно їм вдається припасти до жаданого струмка. Розбудивши клавіші фортеп’яно, вони певний час блукали по них, а потім застигли. Далі зазвучав перший акорд, потім другий, третій, разом зі звуками, наповнюючи все єство музиканта несподіваною радістю.
Раптом хтось стримав його пальці — і мелодія обірвалася. Точніше, притихла на мить, бо їх лише направили так, аби звучання було точнішим... Музикант повернувся до гри, і цього разу все зазвучало інакше: глибше, майстерніше, наспівніше...
Франц перевів погляд убік, щоб побачити, хто його виправив, і зразу ж занімів. Жодного разу батько не з’являвся перед ним близько настільки, щоб він міг розгледіти кожну рису його обличчя. А тепер стояв, все ще тримаючи долоню над інструментом і над його руками, яким щойно подарував точний акорд.
— Запиши це, коли матимеш можливість, — раптом промовив великий Моцарт, — не знехтуй.
Не в силі вимовити і слова, Франц лише кивнув. Ніколи ще він виразно не чув батькового голосу, і той подіяв на нього магнетично. Йому запрагнулося чимало сказати, чимало запитати, але всі слова зупинилися десь там, де в людини народжується дихання. Їх неможливо було дістати з цього нутра, як і стало неможливо дихати.
— Не забудь, — удруге повторив батько, — напиши це. Я чекатиму.
Франц судомно вдихнув повітря. Йому раптом захотілося поговорити з батьком не про музику, не про творчість, а про те, що кипіло всередині нього. Вирувало вулканом і доводило до божевілля.
— Чи знаєте ви... — долаючи хвилювання вимовив Франц, — чи знаєте, як... Негідно повелася моя матір, а ваша дружина?
— Не слід вам її осуджувати, молодий чоловіче, — несподівано відповів Моцарт. — Я безмежно її кохав і що завгодно міг пробачити їй за життя. То ж невже думаєте, ніби вчиню інакше після смерті? Хіба вона у чомусь винна? Хіба лиш у тому, що звичайна смертна жінка...
Його співрозмовник заговорив раптом по-світськи піднесено, мовби вони спілкувалися десь у музичному класі чи віденському салоні, а не у звичайній кав’ярні.
— Вона не мала права так чинити! — не вгавав юнак. — Констанція мала б свято берегти пам’ять про вас, як і тисячі тих, кого ви зачарували своєю музикою.
— Дурниці, — усміхнувся батько, — годі вигадати більше безумство, ніж жертвувати життям задля пам’яті мертвих. Мусите зрозуміти цю жінку, як зрозумів її я, і змиритися з її вчинками. Облиште свій надмірний юнацький ідеалізм, дорогий сину, він ще нікого не довів до добра.
Францові раптом стало легше від його слів. Так ніби батько зняв із його плечей непосильний тягар. Дозволив не перейматися плітками й перешіптуваннями, що, як здавалося молодому Моцарту, ширилися довкола їхньої сім’ї. Це полегшення юнак відчув попри те, що розум його ще не встиг погодитися з батьковими словами. Та й навряд чи погодиться. Все-таки юнацький ідеалізм межує радше з упертістю, ніж із розумом. Тому не піддається на жодні доводи чи вмовляння, а тільки дорослішає разом зі своїм власником.
Серед емоцій, породжених з’явою батька, навіть не знайшлося місця здивуванню, що цього разу великий Моцарт — це не просто тінь, яку Франц бачив час од часу й лише здогадувався, що вона належить йому, а живий образ, який промовляє до нього. Наставляє, докоряє... Здивування з’явилося тільки тоді, коли батько зник. Франц, здавалося, лише на мить відвів од нього погляд, аби ще раз глянути на його руки. Чи досі вони над клавішами? Чи досі вони над його руками? Втім, рук, які виправили його акорд, вже не було. Юнак злякано звів очі, але побачив перед собою тільки стіну кав’ярні й столик, за яким сидів кілька хвилин тому.
Та після полегшення й здивування виникло відчуття порожнечі... Здавалося, вона розрослася всередині його єства настільки, що втягнула в себе, мов ненажерлива потвора, усі інші його переживання. Молодий Моцарт тепер увесь складався з цієї порожнечі. Від усвідомлення цього, а також від розпуки й болю юнак заплакав. Чи була ще туга за батьком? Радше ні. Радше жаль від того, що тепер слід знову завдати собі на плечі весь той неспокій, яким він жив раніше: бути гідним пам’яті великого Моцарта, осуджувати матір, давати собі раду з кожним прийдешнім днем.
Він згорбився над фортеп’яно, а плечі його здригалися, коли його хтось обережно торкнувся. Це був Карл, який повернувся сюди, як і обіцяв, після своєї ділової зустрічі.
— Що сталося, Франце? — з тривогою запитав він.
Однак молодший брат не зумів відповісти.
— Ти хотів зіграти щось? — знову мовив Карл, кинувши погляд на інструмент. — Тобі зле?
Той кивнув.
— Трохи.
— Давай сядемо.
Із цими словами він легенько потягнув брата за столик з його недопитою кавою й порожнім келішком з-під смарагдової рідини.
— Ти пив щось? — здивувався Карл.
— Хотів заспокоїтися, — відповів молодший брат.
Він з тривогою роззирнувся по кав’ярні, намагаючись зрозуміти, чи багато свідків його дивної поведінки, проте, на щастя, всім іншим відвідувачам було до нього байдуже. Принаймні так здавалося. Всі були зайняті розмовами, читанням газет та грою в тарок.
— До речі, мені знову трапився той дивак, що нас переслідував сьогодні, — раптом усміхнувся Карл.
Франц здригнувся.
— Він заговорив зі мною. І я його вислухав. Нічого поганого цей чоловік не мав на думці. Іноді людей треба просто вислухати, любий братику... До того ж цей прибув з самісінької Галіції. Ти знаєш, де це?
— І що ж він хотів? — замість відповіді запитав у нього Франц.
— Передати тобі лист.
— Який лист?
— Звичайний лист, дбайливо запечатаний у конверт...
— Але від кого?
— Сам прочитай.
Карл дістав і поклав перед Францом дещо зім’яте послання.
— Бідоласі наказали передати його тобі особисто в руки, але ж він не знав, що ти тікатимеш від нього, як чорт від ладану, тому погодився, щоб я допоміг у цьому.
— «Граф Баворовський, Галіція, Підкамінь», — прочитав Франц, — Підкамінь... Дивна назва.
— Це польські території, — розтлумачив йому Карл, — звідси й такий дивний акцент у нашого посланця. Думаю, тебе туди запрошують навчати музиці.
Юнак акуратно надірвав конверт й кілька хвилин уважно читав лист.
— Так і є, — спантеличено сказав він, — але звідки цей граф дізнався про мене?
— Музичне товариство тільки видимо велике й складається з незнайомців, а насправді там всі один одного добре знають, як в старій італійській родині, — іронічно зауважив Карл. — Хтось, вочевидь, дав тобі рекомендацію. Аж так далеко, в Галіцію з Відня доходять здебільшого тільки брудні плітки. Але цього разу, бачиш, дійшло і добре слово.
— Я ніколи не виїжджав далі Угорщини, — промовив Франц, втретє перечитуючи послання, в якому, здавалося, дивом або волею незрозумілої випадковості опинилося його ім’я.
— Чудово, — усміхнувся Карл, — от і трапилась тобі можливість побачити світ — не можна ж усе життя скніти в столиці... Вони пишуть, яку винагороду тобі пропонують?
— Так, йдеться про тисячу флоринів на рік.
Його брат аж підскочив із несподіванки.
— Тисячу? — перепитав він. — Мені не почулося?
Франц ще раз пірнув поглядом у рядки листа, після чого ствердно кивнув.
«Можемо запропонувати шановному маестро скромну винагороду — тисячу флоринів. Утім, якщо така сума видасться вашій милості замалою, то обіцяємо її збільшити...», — процитував він.
— Я ніколи не був у цій Галіції, але, здається, край цей дивовижний, — сказав оторопілий Карл, — тамтешня шляхта, схоже, просто таки купається в золоті. Тобі слід негайно відповісти й починати готуватися до від’їзду.
— Але навіщо? — не зрозумів Франц.
— Як це навіщо? Зараз серпень. Якщо вирушиш за тиждень-два, залагодивши тут усі свої справи, то будеш в Галіції ще до осінніх холодів.
— Але у Відні я обіцяв уже чотирьом сім’ям, що вчитиму музиці їхніх дітей. Я не можу просто так відмовити. Та й чому я маю їхати невідомо куди?
Франц несподівано розчервонівся і відчув, як у нього почав заплітатися язик. Він скосив оком на порожній келішок, і йому запраглося ще бодай ковтка того смарагдового напою.
— Тому, що там ти зароблятимеш за місяць стільки, скільки тут за півроку. Сам знаєш, які скнари ці віденські замовники. А в Галіції матимеш винагороду, яка по-справжньому достойна сина Моцарта!
На цих словах, які Карл вимовив з особливою піднесеністю, до їхнього столу непомітно підкрався усміхнений кельнер і поглянув на гостей своїми чорними, відданими, як у пса, очима. Найбільше він зосередився поглядом на молодшому з братів, і той несміливо йому кивнув.
— Чи не бажаєте чогось, ласкавий пане? — запитав кельнер у старшого.
— Ні, — відмахнувся той, — нам вже час...
— Зачекай хвильку, — мовив Франц.
— Чому? Ти замовив щось?
— Так.
Невдовзі смарагдовий напій знову опинився перед ним, і він із приємністю випив його одним ковтком.
— Що це? — здивовано запитав Карл.
Франц стенув плечима. Цей рух виглядав дещо кумедним, так, мовби плечі погано слухалися свого господаря. Той і сам розсміявся якимось надмірно веселим, неприродним сміхом. Карл гукнув кельнера.
— Що ви подали моєму братові? — суворо запитав він.
— О, дорогий пане, це напій, який пив й сам Аллах...
— Чорти би вас узяли! — вилаявся той. — Цей молодий чоловік зроду не пив нічого міцнішого за розбавлене вино.
— О, мені прикро...
— Ходімо, Франце!
Той, все ще усміхаючись, посварив брата пальцем.
— Не лайся, Карле!.. — вимовив він. — Цьому чоловікові сьогодні вдалося мене заспокоїти. І навіть більше...
— Підводься, — не слухаючи, наказав йому старший брат і підхопив попід руки, — нам пора йти.
— ...і навіть більше, кажу тобі, — Франц спробував опиратися, проте марно. — Знаєш, я знову бачив батька.
— Помовч! — Карл потягнув його до виходу.
Тепер уже всі у кав’ярні справді полишили свої справи і втупилися очима в них.
— Я вперше бачив його так близько, що міг роздивитися... його... його... старомодну перуку і смішний розшитий камзол... Смішна була мода, їй-богу, смішна...
Щойно вони опинилися на вулиці, Карл зітхнув з полегшенням і став виглядати фіакра. Франц геть не тримався на ногах і вже цілковито висів на братові, як осінній плащ чи пальто, яке той закинув собі на плече. Нарешті фіакр знайшовся, і Карл затягнув свій тягар усередину екіпажа.
— Він мені наказав... — бурмотів Франц, потроху засинаючи від монотонної їзди, — наказав, щоб я написав...
— Хто наказав? — роздратовано перепитав той.
Карл назвав візникові адресу їхнього отчого дому, куди хотів завести брата, хоч повторні відвідини матері зовсім не входили в його плани.
— Мені наказав батько... — відповів Франц, — батько... наш великий Моцарт.
Фіакр минув Хофбург і завернув на Міхаелерпляц. Біля будинку Моцартів він зупинився, і пасажири вийшли. Точніше, з екіпажа вийшов Карл, несучи на собі молодшого брата. Дотягнувши того до дверей, він гучно й нетерпляче постукав. На щастя, йому відчинили доволі швидко, і служниця, яка з’явилася на порозі, побіліла зі страху.
— Господи милосердний, пане Моцарте! Що з нашим Францом?
— Нічого, не хвилюйся. Йому трохи зле... Хутчій допоможи мені відвести його нагору.
— Так, звісно!
— Моя мати вдома?
— Так, пані Моцарт у себе...
— Дідько!
— Що, пробачте?
— Нічого... Візьми його руку собі на плечі. Отак...
Зі своєю ношею Карл та служниця дому доволі швидко перетнули вітальню, адже Франц був легким, як пір’їна, проте біля сходів їм довелося зупинитися. Згори сходила пані Моцарт і, побачивши цю трійцю, завмерла.
— Що сталося? — спантеличено запитала Констанція.
— Нічого, мамо... — розгублено промовив Карл, — нічого лихого.
— Як це нічого? Що з Францом? — чи то зі страхом, чи то з погрозою перепитала вона.
— З ним усе гаразд, мамо, — якомога спокійніше промовив старший брат, — йому просто треба добре виспатися.
Тим часом Франц вирівнявся й навіть спробував стати на рівні ноги. Високо підвівши підборіддя, він голосно продекламував:
«Такій любові й цілих тридцять років
Світила дивувалися б високі!
Та от біда: щось ти цілком ослаб,
І це мене гнітить...».[10]
Язик майже не слухався бідолашного юнака, тому ця коротка вистава радше уподібнилася полудневому блеянню вівці, ніж цитуванню поважної класики.
Констанція врешті зрозуміла, в чому тут річ, і вуста її затремтіли від обурення.
— Молодий чоловіче, — вимовила вона, і голос її, наче холодний молот, кував кожне слово, — гадаю, ви знаєте, що цей дім ще зроду-віку не бачив жодного свого мешканця в такому ганебному стані, як ваш.
— Мамо, ради Бога... — спробував урвати її Карл.
— Ви зганьбили не лише поважне товариство, до якого належите, — перебила його Констанція, — не лише своє та моє ім’я... Ім’я свого старшого брата... А й ім’я свого батька! Цієї миті мені соромно, що ви також Моцарт!
Відступивши вбік, вона додала:
— Геть до своєї кімнати! І хай змилується над нами Бог...
Карл та служниця, самі ледве тримаючись на ногах від такого сплеску гніву пані Моцарт, потягнули Франца вгору сходами до його спальні, де вклали, навіть не роздягнувши, в ліжко.
Коли Карл вже спускався вниз до вітальні, Констанція все ще була там, очевидно чекаючи на нього.
— Як він почувається? — вже лагідніше перепитала мати.
— Спить, отже, добре, — відповів той, — вранці, звісна річ, йому буде кепсько.
— Але здоров’я його не постраждає, як гадаєш?
— Думаю, ні, матінко. Так рано чи пізно трапляється з кожним чоловіком.
Карл спробував усміхнутися.
— Але таке не повинно було трапитися з ним. Це низько... Це... примітивно... Як це сталося?
— Не знаю, мамо.
— Хіба ти не був з ним?
— Був, але на якийсь час залишив його самого в кав’ярні. Він щось собі замовив і випив за цей час.
— Це було вкрай необачно з твого боку, Карле.
— На Бога, мамо! Франц вже дорослий!
— Ти не розумієш, його треба оберігати. Він особливий, як і його батько. А таке його руйнує.
— Від «такого» його не вберегти. Зрозумійте це, пані Моцарт, — кинув Карл і попрямував до виходу.
— Стривай, — зупинила його Констанція, — чи можу я попросити тебе залишитися?.. Вранці в мене буде важка розмова з ним. Боюся, сама не дам ради. Хочу, аби ти був присутній.
Хвилину подумавши, чоловік кивнув.
— Гаразд, я залишуся...
Він, важко зітхнувши, сів на софу біля годинника.
— Дякую, — відповіла матір, — піду дам розпорядження, щоб тобі приготували кімнату.
Ранок настав для Франца мало не ополудні. Було вже по одинадцятій, однак ніхто його не розбудив. Зрозумівши, що година досить пізня, він рвучко схопився з ліжка, проте біль у голові пришпилив його назад до постелі. Зойкнувши, він ухопився руками за гарячі скроні й кілька хвилин прислухався, як десь усередині мозку бушує безмежний океан його свідомості. Наступна його спроба підвестися була вже обережнішою, і Францові навіть вдалося сісти на ліжку, намацавши ногами підлогу. Він з подивом утямив, що на ньому його вчорашній прогулянковий одяг. Услід за цим почали пригадуватись і події минулої доби.
— Боже милосердний, — простогнав раптом Франц, усвідомивши, в якому стані з’явився учора перед матір’ю. — Який сором... Який сором!..
Йому раптом захотілося вмерти. Зараз же! Цієї ж миті!
У двері легенько постукали, проте він не відповів. За дві-три хвилини хтось їх обережно прочинив і зайшов досередини. Це Карл. Він був одягнений для виходу і мав, очевидно, не надто багато часу.
— Підводься, пиячку, — упівголоса пожартував старший брат.
Франц звів на нього свої спухлі очі.
— Як таке могло трапитися? — промовив молодший Моцарт, з подивом прислухаючись до свого хриплого, як у старого солдата, голосу.
— Не картай себе, таке з усіма трапляється.
— Я хочу вмерти, Карле.
— Дурниці.
— Як глянути в очі матері?
— Гадаю, матір знайде сили тобі пробачити. Зараз тобі принесуть води, щоб ти вмився, як слід.
Франц замовк, але не тому, що в нього закінчились його розпачливі слова. А тому, що кожне речення відлунювало в його голові новою хвилею болю.
— Допомогти тобі з гардеробом чи перевдягнешся сам? — запитав Карл.
— Дам раду... — майже пошепки відповів молодший брат.
— Гаразд. Тоді ми з матір’ю чекатимемо внизу.
Прийти до тями Францові вдалося лише за годину, коли замість сніданку у вітальні вже був накритий обідній стіл. Карл спробував підбадьорити його усмішкою, проте юнак ховав очі. Констанція мовчала і навіть не привіталася зі сином. За стіл всі троє сіли також мовчки. Лише після першої страви Франц несміливо промовив:
— Люба матінко... Пані Моцарт, прошу вас милосердно мені пробачити за... За вчорашнє... Богом присягаю, такого більше... Не трапиться...
Констанція глянула на сина, але той знову сховав погляд у тарілку зі супом, який остигав перед ним.
— Маю надію, ви кажете щиро, Франце, — сухо відповіла матір.
— З усією щирістю запевняю вас, що переживаю зараз неймовірний сором... — підтвердив молодший Моцарт, — і понад усе хотів би заслужити ваше прощення.
На очі йому набігли сльози, проте він зумів стримати їх.
— Найперше, як порядному католикові, вам слід просити прощення у Бога, — не змінюючи тону, сказала Констанція. — Сьогодні ж ідіть до храму на сповідь.
— Як у дитинстві, еге ж? — сміючись, втрутився Карл. — А після покути отримаєш кілька солодких пряників...
— Ваші жарти недоречні, Карле, — перебила його Констанція, — це не дитячі забавки.
Той перестав усміхатися і перевів погляд кудись у куток.
— Матір має рацію, — згодився Франц, — мій вчинок огидний, і все це серйозно.
— Гаразд. Даруйте мені обоє, — мовив Карл.
Запала мовчанка, під час якої служниця принесла другу страву.
— Зрештою, найголовніше, чи бачив вас учора хтось із учнів, чи ще гірше — хтось із їхніх батьків, наших замовників. Якщо так, то поголосу не вдасться уникнути. Коли ж ні, то цей прикрий випадок залишиться тільки в стінах нашого дому, — підсумувала Констанція. — До речі, у вас на сьогодні заплановано кілька уроків. Чи не так, Франце?
— Так... Напишу... Вибачуся... Попрошу про інший час. Надто зле почуваюся.
— Не дивно.
Франц глибоко вдихнув повітря.
— Дорога матінко...
Констанція уважно глянула на сина.
— Мій вчинок, звісно, негідний. І не пасує тому, хто має щастя належати до дому Моцартів, а проте я виявив усього лише слабкість. Людську слабкість... У моєму вчинкові не було ні підступу, ні... зради, — промовив той, нарешті також піднявши очі.
— Що ви маєте на увазі, Франце? — запитала матір.
— Те, що мою вчорашню поведінку випадково могли спостерігати одиниці не конче знайомих зі мною людей, тоді як... Як про ваші заручини з добродієм Ніссеном було оголошено на пів-Відня...
— Франце, помовчи, — застеріг його Карл, проте було вже пізно. Молодший брат вирішив договорити до кінця. Зрештою, втрачати тому було вже нічого. Так низько, як учора, він ще не падав в очах матері, тож і більшого презирства в неї вже не викличе.
— Як довго жила пам’ять за батьком, якого ви змалку веліли мені наслідувати? Сімнадцять років? Чи не замалий це час для пам’яті генія Моцарта? Адже такі, як він, народжуються раз на сто, а то й двісті, триста років?..
Обличчя Констанції стало блідим, наче в покійниці.
— Як смієте ви?.. — промовила вона тихо, але виразно настільки, що її, либонь, почули би навіть на вулиці. — Хто дав вам право?.. І як... Як зможете ви надалі залишатися в цьому домі після своїх слів?
— Я й не залишаюся, — несподівано сказав Франц. — Менше ніж за два тижні, щойно вдасться залагодити всі справи у Відні, я вирушаю в Галіцію.
Раптовий грім посеред ясного серпневого дня не приголомшив би Констанцію більше, аніж ця новина.
— Я, здається, недочула, — проказала вона, — або ж зрозуміла вас неправильно.
— Переконаний все ж, що нам вдалося порозумітися, матінко.
— Залишити Відень — це ваше остаточне рішення, Франце?
— Так, — відповів той, відчуваючи, як до горла йому підкочується гіркий болючий клубок.
— Що ж...
Констанція підвелася з-за столу, і сини її також шанобливо посхоплювалися на ноги.
— Що ж, — повторила вона вже начебто не так суворо, — сподіваюся, ви все зважили... Адже так?
Франц опустив очі. Ще вчора він категорично відмовлявся від цього запрошення — як здавалося йому — на край світу, але вже наступного дня емоційно погодився. Про жодну зваженість тут, ясна річ, не йшлося.
— Зичу вам гарного дня, молоді панове, — не дочекавшись відповіді, сказала матір і, перш ніж хтось із них відповів, рушила з вітальні до своєї кімнати.
— Отакої, — протягнув Карл, знову сідаючи на стілець, — отакої...
— У чім річ? — здавленим голосом мовив Франц. — Хіба ти сам не радив мені скористатися тим запрошенням?
— Так, я радив, але... Хай йому чорт, братику. Звідки ж мені було знати, що ти приймеш це рішення за таких обставин?
Із цими словами Карл дістав з кишені кисет з тютюном і люльку. Трохи повозившись, він за кілька хвилин із задоволенням закурив, наповнивши вітальню ароматним димом.
— Отже, зараз ти змінив свою думку? — з тривогою перепитав Франц.
У цьому рішенні старший брат був для нього опорою. І втратити його підтримку здавалося йому тим самим, що лишитися наодинці серед розбурханого моря.
Карл видихнув дим і простежив, як той, піднявшись ледь не до самої стелі, поволі розтанув у полудневому кімнатному просторі.
— У жодному разі, — відповів Карл. — У музи є крила. Отже, залишатися на місці вона не повинна.
Він підвівся з місця і, підійшовши до нього, міцно обійняв.
— Щасливої дороги, братику...