Моцарт із Лемберга

Розділ IV Незнайомець з Личаківської Лемберг, квітень 1810 року

Франц, мабуть, уже вдесяте перечитав цей лист. Востаннє тоді, коли їхав в екіпажі з Підкаменя до Лемберга. Найбільше шкодував, що матір написала так мало. Йому хотілося знати, як справи в Карла, що нового в столиці, зокрема, як там проходить музичний сезон... Проте Констанція вирішила надміру не вдаватися в деталі.

Франц уже другий день був у Лемберзі. Жозефіна дотримала слова: щойно він опинився в місті, як ним заопікувався особистий секретар її чоловіка, невисокий енергійний чоловічок на ім’я Леон Шнайдер. Юнак отримав усе необхідне: затишні покої для відпочинку, добрий обід, а також клавір, щоб, за бажанням, розпочати репетиції. Самого подружжя Кавалькабо в їхньому будинку на вулиці святого Станіслава тоді не було. Радник із дружиною перебували в Перемишлі на прийомі в якогось чиновника.

Франц щоразу повертався думками до Підкаменя, до маєтку Баворовського. Прощання з господарями було коротким. Вони без жодних докорів погодилися на його від’їзд. Граф і графиня досі не прийшли до тями після раптової втечі старшої доньки... Граф коротко подякував Францові і запевнив, що двері дому Баворовських для нього завжди будуть відчиненими. Графиня ж тільки мовчки простягнула руку й вимушено всміхнулася. Моцартові було страшено жаль це подружжя, тим паче, якась частина вини лежала й на ньому. Ще півроку тому ці люди веселилися й раділи життю, тепер же змарніли й були подібні радше на сільських бідолах, що з якогось дива одягли дорогу одіж й поселилися в палаці. «Хтозна, — думалося Францові, — як усе би склалося, якби Адам тоді отримав того проклятущого листа...» Від Анни не було жодної звістки. Здавалося, Баворовський був тепер готовий на все, навіть й на шлюб з Краєвським, тільки б знати, що з нею все гаразд.

Після материного листа Франц відчував сильну тугу за домом. Прогулюючись у Лемберзі Гетьманськими Валами, він насправді думав про Відень, ловлячи себе на думці, що коли б не обіцянка, яку дав Жозефіні, то хтозна, чи тієї ж миті не шукав би якої-небудь диліжансової компанії, аби замовити місце на найближчий рейс до столиці.

Наступного дня, тільки-но він повернувся з міста, служниця повідомила, що у вітальні на нього чекає незнайомець. Картку свою він не представив, тож вона гадки не має, хто це.

— А чи справді він хоче зустрітися саме зі мною? — перепитав Франц.

— Так. Він чітко сказав: «Чи можна мені побачити пана Моцарта?» — відповіла жінка.

Юнак стенув плечима.

— Це, мабуть, помилка... Бо хто може знати, що я тут, але гаразд... Я підійду за хвилину.

Знявши капелюха та трохи поправивши свій сюртук й жилет під ним, Франц попрямував до вітальні. Незнайомець сидів на канапі, заклавши ногу на ногу й неквапно пив чай. Побачивши Франца, він радісно усміхнувся, наче той був його давнім приятелем, з яким вони врешті побачилися щонайменше через декілька років.

— Дорогий пане Моцарте, — вимовив він якимось не надто приємним скрипучим голосом.

— Доброго дня, пане...

— Альтман. Мене звати Фредерік Альтман.

Назвавшись, гість простягнув йому руку для привітання. Цей чоловік був середнього зросту, худорлявий, з чіткими, навіть дещо гострими рисами обличчя: орлиний ніс, тонкі, міцно стиснуті вуста, вигнуті в усмішку, запалі щоки та невеликі примружені очі. На вигляд йому було близько п’ятдесяти. Здавалось, він з усіх сил намагався справити добре враження на юнака, проте того не полишало відчуття настороженості.

— Надзвичайно гарне помешкання, чи не так? — Альтман широким жестом вказав на вітальню.

— Я тут не господар, — відповів Моцарт, також намагаючись видавити з себе посмішку.

— Так, щоразу щастить бути прийнятим у найкращих домах, правда ж? У маєтку Баворовського також було незле.

Юнак змовчав, не надто розуміючи, куди той хилить.

— О, прошу вибачення, — поспішив перервати незручну паузу гість, — я не надто полюбляю пхатися в чужі справи. До того ж ваш талант, без сумніву, заслуговує тільки найкращого.

Тут він артистично звів руки догори й сплеснув у долоні, наче східний торговець. Франц врешті-решт вирішив з’ясувати, в чому річ:

— Пане Альтмане, — мовив він, — чи можу я бути вам чимось корисним? На сьогодні в мене ще безліч усього заплановано, тому...

— О, звісно, молодий чоловіче, звісно, — тим самим піднесеним тоном сказав Альтман, — я негайно залишаю вас.

Промовивши ці слова, дивний гість поклонився й попрямував до дверей. Подивований до краю Франц, подумавши, що образив чимось цього добродія, поспішив його зупинити:

— Стривайте ж, пане Альтмане! — вигукнув він. — Я зовсім не мав на увазі те, що мені шкода свого часу для ва...

Той зупинився й, озирнувшись, уважно подивився на Моцарта. На обличчі його не було й сліду роздратування чи обурення. Навпаки — він усміхався. Усмішка могла здатися доброзичливою, якби тільки не холод, що таївся в його очах.

— Що ж, тоді я також із приємністю з вами поспілкуюся.

— Але ж... Що вам потрібно, пане Альтмане?

— Мені від вас — нічого. Це вам дещо потрібно від мене, пане Моцарте.

— Мені? Однак я вас вперше бачу...

— Це не означає, що ви мене не кликали.

Франц не витримав і засміявся.

— Але я такого не пригадую... Можливо, ви помилилися?

— Хіба можна не впізнати сина генія, який також прагне бути генієм? — мовив гість.

— Що ви маєте на увазі?

Альтман, не зводячи погляду зі свого співрозмовника, витримав довгу паузу.

Цього разу на обличчі його промайнула ледь помітна глузлива тінь.

— Дивно, — сказав зрештою він, — ваш батько свого часу одразу зрозумів, про що йдеться.

— Мій батько? — Франц відчув, як мороз пробіг по його шкірі. — Ви знали мого батька?

— Знав, — голос Альтмана раптом став зовсім спокійним, як буває спокійним море в штиль, — я знав багатьох геніїв, але пам’ять про великого Моцарта ціную найбільше. Чи хочете ви повторити славу свого батька, Франце? Чи хочете досягнути його вершин або, хтозна, може й сягнути вище?

— Чи хочу я...

Юнак вже перестав дивуватися цій незвичайній раптовій розмові з чоловіком, який, здавалося, бачить його наскрізь.

— Та годі, — мовив той, — не буває геніїв без таємниць. Кожен геній має або мав свою найбільшу, найсокровеннішу таємницю... Залежить від того, живий він чи мертвий. Я буду вашою таємницею, дорогий Франце Ксавере.

— Але хто ви?

— Той, хто донесе вашу музику до людських вух. До кожного найвіддаленішого людського вуха. Той, хто прославить вас настільки, наскільки ви цього прагнете.

— Ви — директор музичного салону? Розпорядник концертів?

Альтман неквапно підійшов до нього на два кроки.

— Я розпорядник людських душ, пане Моцарте, — промовив він, — це значно важливіше, погодьтесь.

— Без сумніву. Хоч, можливо, я не все розумію...

— Найважливіше для вас — зрозуміти, що прожити звичайне життя звичайного вчителя музики вам не вдасться. Не для того ви народилися Моцартом, мій друже. Вам судилося більше.

— Що саме? — цікавість оволоділа ним разом із острахом.

— Або величезна слава... або нелюдський біль.

— Звідки ви знаєте?

— Кажу ж, ви не перший, із ким я про це говорю. Я ніколи не помиляюся. Просто зробіть свій вибір.

— Я ніколи не прагнув слави, — з упевненістю сказав Франц, — цього хотіла моя матір, але не я. Все, що мені потрібно, — це жити музикою. Насолоджуватися нею й дарувати насолоду іншим.

— Тоді лишається біль.

— Хіба це неминуче?

— Неминуче.

— Ви не можете знати всього наперед, ви не Господь Бог.

— Тут ви маєте рацію, пане Моцарте. Цілковиту рацію. Однак хто вам сказав, що геніями опікується тільки Він?

— А хто ж іще?

Альтман змовчав і відповів знову після хвилинної мовчанки:

— Невдовзі у вас перший львівський концерт, дорогий Франце. Знаю, ви готуєтесь... Подивимося, що з цього буде. І хтозна, можливо, ви захочете повернутися до нашої розмови. А наразі — моє шанування...

Він вклонився й рушив до виходу.

— До речі, я був на вашому дебюті, п’ять років тому в «Theater an der Wien», — сказав він вже в дверях, — це було чудово. Ви — істинний син свого батька.

Двері за ним швидко зачинились, і Франц не встиг будь-що відповісти. Втім, досить швидко, сівши за інструмент, він забув про цього дивного Фредеріка Альтмана. До пізньої години Франц вправлявся в грі, аж доки втома врешті-решт не почала брати своє. Він підвівся й із задоволенням випрямив спину.

За вікном музичної зали почувся стукіт копит, гуркотіння коліс екіпажа і гучні голоси слуг. Було зрозуміло, що до будинку нарешті повернулися господарі. За кілька хвилин двері прочинились, і на порозі з’явилася Жозефіна. Жінка була одягнена в дорожню одіж з накинутим поверх плащем. Побачивши Франца, вона не стримала радощів.

— Дорогий маестро, нарешті ви тут! — промовила вона. — Богу одному відомо, як довго я на вас чекала і прагнула побачити.

— Щасливий бути тут, Жозефіно... — вклонившись, відповів той, — вдячний вам за клопоти...

Він затнувся, щойно глибше вдивися в її очі. Вогник всередині них не гаснув, а, здавалось, палав дедалі з більшою силою.

— Як ви почуваєтеся? — запитала господиня.

— Пречудово. Особливо тепер, коли вас побачив...

Тієї ж миті він змовк й густо почервонів, не чекаючи від себе такої відвертості. Жозефіна взяла його руку й міцно стиснула.

— Це справляє мені неабияку радість, дорогий Франце, — відповіла вона вже дещо тихішим голосом. — Як ваші репетиції?

— З усіх сил працюю, аби ви не пошкодували.

— Аніскільки у вас не сумнівалася...

Наступної миті жоден з них не знайшов потрібного слова, щоб продовжити розмову, тому запала незручна мовчанка.

— Знадвору збирається на грозу, — першою озвалась Жозефіна. — Шкода, бо було б чудово з вами прогулятись і обговорити майбутній концерт.

— Концерт? — перепитав Моцарт.

— Авжеж, — дзвінко засміялася вона, — чи ви вже забули?

— Ні, що ви! Звісно, я пам’ятаю.

— Можливо, обговоримо його завтра за сніданком?

— Охоче.

— Та й, правду кажучи, я кепсько почуваюся з дороги.

— Дозволите провести вас до вітальні? — запитав він якось надміру гарячково.

— Так, коли ваша ласка.

Він, як і личило, запропонував їй спертися на його руку. У вітальні вони попрощалися, побажавши одне одному доброї ночі. З радником Кавалькабо, господарем дому, Франц того вечора не побачився. Втім, це його тільки тішило...

У своїй кімнаті, попри пізню годину й утому, він не зміг заспокоїтись і лягти спати. Міряючи її кроками, Моцарт дослухався, як сильно калатає його серце, і не бажав знати, чи то пак, не бажав визнати причину свого неспокою.

Минула година, потім ще одна... Було вже за північ, коли він важко опустився на крісло перед письмовим столом. Знадвору почулося гуркотіння грому, і він смикнувся усім тілом, мовби хтось завдав йому фізичного болю. Втім, здавалось, саме негода підштовхнула його до дії. Тремтячою рукою він вхопив чистий аркуш, поклав його перед собою, а потім вмочив перо у чорнило.

«Дорога пані Кавалькабо», — написав Франц і одразу ж зім’яв аркуш. Взяв інший і вже впевненіше вивів на ньому своє послання:

Дописавши, він склав аркуш учетверо і, перехиливши свічку, скріпив папір кількома краплями воску. Тоді підвівся з-за столу й швидко одягнув сурдут, капелюх й рукавиці. Взявши в одну руку підсвічник, а в іншу лист, Моцарт тихо вийшов за двері. Намагаючись ступати якомога тихіше, він спустився до пивниці будинку, де жив Леон Шнайдер, секретар Кавалькабо. Доки не було господарів, вони потоваришували, і Франц тепер розраховував на його допомогу.

Постукавши в двері кімнати Шнайдера, утікач подумки молив Бога, щоб чоловік прокинувся одразу. Повторний стукіт міг би розбудити когось із слуг. На щастя, секретар ще не спав. Прочинивши двері, він з подивом витріщився на нічного гостя.

— Франце? Ви? Що сталося?

Моцарт підніс палець до губ.

— Тихіше, пане Шнайдере. Впустіть мене, прошу.

— Звісно, — сказав той, відступаючи вбік, — заходьте...

Той хутко зайшов досередини. Шнайдер безшумно зачинив за ним двері. Секретар був у довгій до п’ят нічній сорочці і в кумедному ковпаку на голові.

— Куди ви зібралися, пане Моцарте? Бачили, яка там погода? — спитав він упівголоса. — Вирішили прогулятися серед ночі?

— Якщо й так, то проситиму вас порадити маршрут.

— Тоді раджу вам помандрувати до свого ліжка й лишитися там до ранку, — в тихому голосі секретаря відчувалося неприховане роздратування.

— Ради Бога, пане Шнайдере, мені зараз не до жартів.

— А хто жартує, молодий чоловіче? Я серйозно.

— Мені треба негайно покинути цей будинок.

Шнайдер зміряв його підозрілим поглядом.

— Що ви накоїли?

— Нічого.

— Тоді чому тікаєте?

— Щоб... не накоїти.

— А сюди прийшли побажати мені добраніч?

— Ні, до вас я прийшов просити екіпаж.

— Екіпаж? Глупої ночі? Та ви з глузду з’їхали, пане Моцарте!

— А ще просити вас передати пані Кавалькабо ось цей лист, — Франц, мовби не чуючи його слів, простягнув скріплений воском папір, — особисто їй в руки... Прошу вас.

Шнайдера це приголомшило. Він важко зітхнув і сховав послання до шухляди свого столу. Потім накинув на сорочку теплий халат і забрав у Франца з рук підсвічник.

— Вранці скажете, що я вам погрожував... — розгублено пролепетав Моцарт.

— Ви? Погрожували? Чим? Забити мене до смерті своїми нотами?.. Не смішіть! Гаразд, якось викручусь.

Він вже зібрався відчиняти двері, коли зупинився й знову перепитав:

— Але все-таки. Куди саме ви зібралися?

— Не знаю, — щиро відповів Моцарт, — спочатку зупинюсь де-небудь у готелі, а далі — буде видно.

— Їдьте до Жовкви, — порадив йому Шнайдер, — наші візники добре знають дорогу. До ранку там будете. Крім того, в цьому містечку є більш-менш пристойні місця, щоб там міг зупинитися порядний панич. Перебудете там якийсь час, а потім вже вирішуйте, куди прямувати далі.

Франц мовчки кивнув. Він гадки не мав, де та Жовква, але принаймні визначив собі тепер бодай якусь мету.

Вони покрадьки вийшли з кімнати і, піднявшись спочатку вгору по сходах, обережно попрямували до чорного виходу, про існування якого Моцарт і не підозрював. Пригнувши голови, наче нічні злодії, чоловіки пройшли вузьким коридором з низькою стелею. В кінці виявились невеликі двері, що вивели їх на внутрішнє подвір’я.

— Тут мусите мене зачекати, — пошепки сказав Шнайдер.

Сказавши це, він повернув йому підсвічник з погаслою на відкритому просторі свічкою й зник у дощовій темряві. Десь за півгодини секретар повернувся. Дихав він важко, як людина, якій довелося добряче походити. По обличчю його текли струмені дощу.

— Все гаразд, — почув Франц його голос, — екіпаж чекає на вулиці. Йдіть прямо, нікуди не звертайте.

— Дякую, пане Шнайдере, — гаряче промовив Франц.

— Хай береже вас Бог, юначе...

Секретар вже хотів іти, аби швидше сховатися від дощу, проте помітив, що Франц нерішуче переступає з ноги на ногу.

— На що ви чекаєте? — з подивом запитав Шнайдер. — Ідіть. Візник ще, гляди, передумає.

— Пане Шнайдере, — тихо промовив Моцарт, сягаючи до кишені свого плаща, — я хотів вам подякувати... Тому приберіг для вас деякі гроші...

З цими словами він простягнув йому невеликий мішечок, однак той із обуренням відмахнувся.

— Краще заплатіть як слід візникові, — сказав секретар, ховаючись за дверима. — Добраніч!

Він зник, і Франц більше не вагався. Швидким кроком утікач перетнув подвір’я і через відчинену браму вийшов на вулицю.

За кілька десятків кроків від нього справді миготіло два вогники. Це були ліхтарі, що їх у темну пору доби візники вішають над своєю лавкою, аби освітлювати дорогу попереду. За хвилину Моцарт вже був біля екіпажу. Темна постать на лаві, яка тримала довгий батіг, шанобливо привіталась:

— Доброї ночі, паничу.

— Доброї ночі, — відповів Франц. — Ви знаєте, куди їхати?

— Пан Шнайдер велів до Жовкви, до готелю «Ґрац», — сказав той.

— Чудово.

Перш ніж сісти в екіпаж, утікач простягнув йому гроші, які приберіг для Шнайдера.

— Це вам за клопоти і... за вашу мовчанку.

— Хай благословить вас Господь, паничу! — радісно вимовив візник, відчувши в руці їхню вагу. — Віднині у вас немає вірнішого слуги за мене.

Із цими словами вони рушили в дорогу. Вмостившись на сидінні для подорожніх, Франц раптом зрозумів, що добряче змок. Точніше, змок до нитки, а з крисів капелюха вода лилася йому за комір. Трохи обтрусившись, він щільніше загорнувся в плащ, однак від протягів, що гуляли по екіпажу, Франц затремтів, як у лихоманці, відчуваючи, що ця подорож не додасть йому здоров’я.

Поїздка їхня, як і казав Шнайдер, справді, протривала до світанку. Як почало розвиднятися, вони зупинилися біля брами готелю «Ґрац». Візник зіскочив із лавки і прочинив двері екіпажа. Франц досі тремтів і без його допомоги навіть не зумів вийти.

— Вам треба випити, паничу, — сказав він Моцарту. — Саме так, бо ще яка хвороба до вас вчепиться. Я знаю, про що кажу.

— Може й так.

Візник, що виявився високим кремезним чолов’ягою, дістав із внутрішньої кишені пляшку з прозорою рідиною.

— Ось, ковтніть. Мене це завжди рятує.

Франц непевно взяв її до рук.

— Що це? — запитав він.

— Те, що позбавляє нас хлопів усіх турбот і додає гумору, — по-філософському відповів візник, — горілка.

— Он як? — утікач відкоркував плящину й обережно підніс її до рота.

З пляшки смерділо, проте він все ж таки зважився на чималий ковток. Цієї же миті горло йому обпекло вогнем, а груди стиснув спазматичний кашель.

— Яка гидота, — здавлено вимовив Моцарт і повалився на свого благодійника.

Той вправними рухами підхопив спершу пляшку, а потім Франца і, завдавши того на плече, поніс до входу в готель.

— «Гидота» — каже... Ех, ці паничі, — бурмотів чолов’яга, ногою прочиняючи готельну браму, — агов, є тут хтось? Я вам постояльця приніс!

На крик вибіг заспаний служник і після коротких перемовин провів їх до вільного покою.

Франц нарешті отримав суху постіль і спокій. Потиснувши руку своєму візникові, якого, як виявилось, звали Демком, утікач провалився у глибокий безпам’ятний сон.

Прокинувся він вже після полудня, відчуваючи, що по тілу його стікає холодний піт.

Кімнату вигрівали промені сонячного світла, а Демко, як той вірний пес, все ще сидів навпроти нього в кріслі. Франц врешті зміг роздивитися його обличчя: обвітрене, з різкими зморшками, проте відкрите й приязне.

— Ви кепсько спали, паничу, — сказав він, зводячись із крісла, — гукали когось уві сні, а потім молились...

— Молився?

— Так, «Pater noster» читали.

— Нічого не пам’ятаю.

— То й на краще. Бо іноді таке присниться... Я сходжу вниз, чаю для вас попрошу.

Щойно він вийшов, Франц також підвівся й заходився вдягатися. Все тіло нестерпно ломило, боліла голова, а ще почав мучити кашель. «Здається, застудився, — промайнула в нього дошкульна думка. — От нездара, навіть втекти не вмію, як належить».

Демко повернувся за чверть години й справді тримав у своїх велетенських руках крихітну тацю зі заварником, чашками і якимось печивом.

— Я взяв чаю на двох, — мовив він.

— Ну, звісно, — трохи спантеличено відповів Моцарт, — я не проти, якщо ти також вип’єш чаю.

— Що ви... Я до панства себе не мішаю, — відповів той, ставлячи тацю на стіл, — до вас прийшли.

— До мене? — стрепенувся Фран. — Але хто?

— Зараз побачите...

Він повернувся до дверей і відчинив їх. На порозі стояла Жозефіна. Впустивши жінку досередини, сам Демко вийшов із кімнати, залишивши їх наодинці.

Жозефіна ступила кілька кроків убік Франца і завмерла, не зводячи з нього погляду.

— Як... як ви знайшли мене? — промовив хриплим голосом утікач.

— Мій добрий вірний Шнайдер ніколи б не відпустив бозна-куди такого хлопчиська, як ви, не переконавшись, що з ним нічого не трапиться...

— Хлопчиська? — скипів несподівано Моцарт. — Ви назвали мене хлопчиськом, пані Кавалькабо? То от, значить, хто я для вас? Хлопчисько!

— Саме так ви й повелися, дорогий Франце!

— Що ж гаразд... Мені цього досить.

Він вхопив мокрий ще звечора сурдут і спробував його одягнути, проте той ніяк не піддавався. Був важкий і якийсь неоковирний: руки в рукави вдалося просунути заледве по лікті, вже не кажучи про те, щоб накинути його на плечі. Набубнявілий вологою, він вислизав, як фантастичний звір, що бавився зі змученим утікачем, і так загнаним у глухий кут. Францові здалося, що виглядало це досить кумедно, тому він сердито відкинув його вбік.

— Я прихопила для вас сухий одяг. Його вам занесуть, — сказала Жозефіна, — ви все залишили... Втікали поспіхом...

— Не називайте це втечею, будь ласка.

— Але ви самі так назвали свій вчинок у тому листі...

Знову повисла пауза, яку Моцарт порушив першим:

— Ви знищили його? Лист?

— Ні.

— Чому?

— Рука не піднялася. Це ж ви писали...

— Але ви наражаєте себе на небезпеку. Через мене.

— Не турбуйтеся. Я буду обачною. З цим листом і тими, які ви ще мені напишете. Мабуть, напишете...

— Я не хочу писати вам, Жозефіно, — промовив Франц, відчуваючи, що зараз може і мусить бути відвертим, як ніколи, — я не хочу писати, бо це свідчитиме, що між нами відстань... Я хотів би говорити з вами. Промовляти до вас і тієї ж миті чути вашу відповідь.

— Тоді чому ти тікаєш, нерозумний хлопче? — несподівано сказала вона.

— Бо не смію... сподіватися.

— Сподіватися на що, Франце?

— Що колись ти будеш моєю.

Жозефіна відвела погляд і відійшла до вікна. Тендітна постать її виднілася на тлі дощового ранку і була йому милішою понад усе. Як же хотілося підійти й обійняти її. Якось так по-особливому. Хоч радше не обійняти, а торкнутися. Так, як торкаються найніжнішої квітки.

— Я не маю права і не можу дати тобі жодної обіцянки, — промовила вона, ледь повернувши голову так, що він бачив, як кілька чарівних пасем її темного прекрасного волосся тягнулися уздовж щоки й досягали самого плеча. — Я можу тільки просити тебе залишитись у Лемберзі. Хоча б для того, щоб зіграти концерт.

Вона знову повернулася до нього обличчям і впіймала очима його погляд.

— Адже музика — це все, що в нас зараз є. І музикою також можна любити...

У двері постукали й одразу після цього їх прочинили. В кімнату зайшов Демко.

— Ой, пробачте, мої панове, — злякано сказав він і вже хотів знову вийти, проте Жозефіна його зупинила.

— Ні, все гаразд, залишіться. Мені вже час, — промовила жінка.

Вона простягнула Францові руку, і той миттю підніс її до губ, мовби боячись, що Жозефіна піде надто швидко.

— Чекаю на вас у Лемберзі, — усміхнулась пані Кавалькабо, — до зустрічі.

— До зустрічі, — ледь витиснув з себе Франц.

Вона вийшла, і вони з Демком лишилися самі. Той зиркнув на стіл, де досі стояв неторканий чай і печиво.

— Дарма старався, виходить... — пробурмотів чолов’яга.

— Що? — не зрозумів Моцарт.

Демко засміявся.

— Ви паничу аж сяєте, а ще півгодини тому були, мов до вмирання.

— Бо ми повертаємося, мій друже. Повертаємося до Лемберга негайно! — Франц заходився збиратися. — Впрягайте своїх коней...

— От я й кажу, дарма старався, — на цих словах він укотре вийшов з кімнати.

Коли екіпаж вирушив від готелю, Франц умостився на лавці поряд із візником. Світ раптом прояснів перед його очима. Можливо тому, що припинився дощ. Звідкись узялися ясні весняні барви у садах, а вранішнє сонце перелискувало в дощових краплях, завислих на гіллі. Галасували дітлахи, які бігли слідом за ними вулицею, і цвірінькали горобці над головою.

Все це було наповнене життям, соками, теплом, вологістю... Францові шалено захотілося кричати, мовби його раптово охопило божевілля. А може, й не мовби? Може, він і справді з’їхав із глузду? Від щастя? Від того, що так несподівано повернувся до життя? Від того, що так несподівано побачив Жозефіну? Від того, що захотілося чимшвидше опинитись за інструментом і написати для неї все найкраще, на що він тільки був здатен?..

І лише музика, мова самого Бога, здатна буде передати все, що він відчуває. Все, що наповнює тепер його. Нехай вона це почує! Нехай почують всі навколо! Інакше ці відчуття розірвуть йому душу.

Нічна мандрівка і нічний холод не минули для Франца без наслідків. Одразу по поверненню до будинку Кавалькабо він відчув, що застудився. Втім, не скасував репетиції, хоч і був ризик, що на своєму концерті, який мав відбутися вже за два дні, вийде до публіки з гарячкою.

Жозефіна дбала про нього, як тільки могла: кілька разів на день викликала до нього лікаря, сама приносила йому чай і гаряче молоко. Врешті-решт, у вечір концерту Моцарт хоч і був блідим, наче стіна, все ж тримався на ногах.

Ще з полудня у великій залі будинку Кавалькабо, де зазвичай відбувалися світські прийоми, метушилися слуги. Вони носили стільці, столи й столики, канделябри, скатертини, простеляли килими... Жозефіна особисто за всім наглядала. Вечір мав відбутися на найвищому рівні.

О третій по полудню прийшов майстер, щоб налаштувати фортеп’яно й попросив усіх вийти геть із зали. О п’ятій, коли він завершив свою монотонну роботу, до інструмента було заборонено наближатися будь-кому, крім Моцарта, ближче, ніж на п’ять кроків.

Ці розпорядження й накази було виконано, і близько восьмої в залі почали збиратися гості. Жозефіна, в елегантній сукні, яку доповнювало чудове діамантове кольє, сережки та еґретка в зачісці, особисто зустрічала кожного, кого запрошувала. Вже прибули віце-губернатор, начальник поліції та директор театру. Їхні дружини не без заздрощів дивилися на господиню, яка усміхалася так, мовби не клопоталася цілісінький день, а щойно повернулася з неквапної прогулянки. Чоловік її стовбичив поруч, тримаючи в руці бокал з вином, і белькотів гостям якісь завчені побажання гарного вечора та подяку за те, що ті прийняли їхнє запрошення...

Настав час з’явитися Францові, та він забарився. Занепокоївшись, Жозефіна пішла до його кімнати. Двері були відчинені.Юнак стояв похнюплений біля вікна у самій лише сорочці.

— Франце, — окликнула вона його.

У відповідь той важко зітхнув.

— Тобі зле? — запитала вона.

— Ні, все гаразд...

Він повернувся до неї. Волосся його було скуйовджене, очі запалені, а в погляді якийсь затаєний біль. «Можливо, все це застуда», — подумала Жозефіна.

— Ти зовсім не готовий, Франце... — жінка не стримала роздратування.

— Так, вибач... Я задумався.

— Про що ж ти думав?

Вона взяла в руки його фрак, що висів на спинці крісла й піднесла йому.

— Про... про нас. Тобто, про те, що ти сказала мені тоді в Жовкві.

— Франце, на тебе чекають. Зараз направду не час...

— Я думав про те, що якби був знаменитим, як мій батько, то мав би більше влади. І зумів би відібрати тебе в цього Кавалькабо.

Жінка гірко всміхнулась.

— Ти говориш так, ніби я не людина, а річ...

— Ні, що ти! Боже збав... Але ж я справді небагато важу в цьому світі. Все, на що можу розраховувати в найближчі роки, — це на посаду вчителя музики, щоб зводити кінці з кінцями. Не більше...

— Мій любий, — раптом промовила жінка й ніжно торкнулася долонями його обличчя, — там у залі зібралися перші люди міста. Всі вони прийшли, щоб послухати тебе. Твою музику. Ніхто не знає, що станеться ще сьогодні після цього вечора.

Франц перехопив руки Жозефіни й палко їх поцілував.

— Окрім того, я дещо приготувала для тебе.

Він побачив, як в її очах спалахнули грайливі дитячі вогники.

— Приготувала? Що?

— Побачиш.

— Скажи!

— Ні.

Вона випурхнула від нього й відбігла вбік. Франц кинувся до неї, проте жінка, сміючись, втекла знову.

— Вдягнись, нарешті, ледащо, — сказала вона вже біля дверей.

— Жозефіно, чекай...

— Я не можу чекати, бо чекають гості. Згуби моєї хочете, маестро?

— Ще хвильку.

Він опинився поруч. Тоді тремтячими вустами, ще гарячими від застуди, торкнувся її вуст.

Жозефіна сіпнулась, наче з болю. «Що ти робиш?» — хотілося вигукнути їй, проте вона змовчала. Врешті, так нічого й не сказавши, вийшла з його кімнати й попрямувала до зали.

За півгодини публіка нарешті побачила Франца Моцарта, про якого в Галіції говорили ще з минулого року. Звісно, дехто з присутніх гостей вже бував на прийомах у графа Віктора Баворовського, в Підкамені, і навіть мав нагоду слухати музику сина великого віденського генія, проте для більшості все ж таки ця нагода трапилася вперше.

Очікуючи, публіка, звісно, встигла й удосталь попліткувати. За кілька місяців історія про дуель учителя фехтування Адама Краєвського та дідича Ваговського обросла новими дивними подробицями. Зокрема, тепер стверджували, що це насправді Франц закохався в Анну Баворовську й домагався взаємності, пишучи для неї, окрім музичних п’єс, ще й поезію. Подекуди доволі непристойну, аж мусив утрутитись її наречений, викликавши пана Моцарта на дуель. А що австрієць був музикантом, а не стрільцем, то виклик прийняв його кумпель Краєвський, який після поєдинку мусив тікати з Підкаменя, бо тяжко поранив супротивника й боявся тепер законної кари. Анна ж, бідолашна, не витримавши того, що через неї постраждало стільки достойних молодих паничів, один з яких заледве не віддав Богові душу, подалася в монастир, де прийняла чернечий постриг.

Цим чуткам вірили не всі, дехто вважав, що Моцарт все-таки стрілявся й це він поранив Ваговського, у такий спосіб відстоявши свою честь, але втративши добру службу в Підкамені. Тепер же мусив перебратися до Лемберга, де тутешнє товариство ще матиме нагоду оцінити всі його таланти. На цих словах жінки таємничо усміхалися, а чоловіки насуплювали брови.

Без сумніву, цьому містові хотілося справжніх пристрастей і скандалів. І якщо таких не траплялося, то їх вигадували.

— Любі пані й панове! — промовила Жозефіна, коли вщухли привітальні оплески. — Нашому місту пощастило. Син великого Моцарта обрав його, щоб жити тут і писати свою музику. Зауважте, він міг лишитися у Відні, проте Лемберг виявився для нього милішим. Тож будьмо для нього достойною публікою. Нам пощастило бути близько до нього, торкнутися його таланту, отже лишається тільки оцінити його як слід...

Нова хвиля оплесків сколихнула залу, і Жозефіна з тріумфом в очах глянула на Франца. Той не міг не замилуватися нею: щоки горіли рум’янцем, груди здіймалися в палкому диханні, підборіддя гордо підняте. Раптом вона ледь помітно йому підморгнула. Мовляв: «Дивися, що буде далі».

— Мої дорогі гості, — промовила Жозефіна з якоюсь грайливою таємничістю в голосі, — музику Франца Ксавера Моцарта встиг оцінити наш чудовий скрипаль, неперевершений віртуоз Кароль Ліпінський. І за раз він зіграє його сонату!.. Точніше, зіграють вони обидвоє!

Францові перехопило подих. Так от яку несподіванку приготувала йому ця неймовірна жінка!

Ще живучи у Підкамені, він чув про львівського скрипаля, свого ровесника, який, попри молодий вік, став спочатку першою скрипкою, а згодом і головним капельмейстером львівського театру. Тепер же він його побачив.

Елегантно вдягнений, усміхнений, зі скрипкою в руках, Кароль прямував до нього. Він був невисокого зросту, середньої статури, мав приємну зовнішність: густе чорне кучеряве волосся, широке чоло, виразні очі, рівний ніс і рум’яні, мов у дітвака, щоки. Видавався дещо манірним, проте це йому пасувало.

Наблизившись до Моцарта, Ліпінський простягнув йому руку для привітання. Щойно той потиснув її, скрипаль відійшов убік і поклав скрипку собі на плече. Зрозумівши, що мусить йому акомпанувати, Франц сів за фортеп’яно.

У залі вмить стих гомін. Моцарт, здавалося, чув, як стукотить не тільки його серце, а й серце Жозефіни. Ліпінський витримав паузу, а потім плавно підніс до струн смичок.

Франц уперше почув, як його музику виконує хтось інший. До того ж Кароль грав з пам’яті. Гості слухали, затамувавши подих.

Коли він завершив, Моцарт не тямився від щастя. Йому хотілося обійняти цього скрипаля, проте він стримався і тільки вдруге гаряче потиснув йому руку. Потиснув навіть трохи засильно, бо Ліпінський ледь помітно скривився від болю.

— Дякую... — шепотів Франц, будучи не в змозі вимовити будь-що інше.

— Мав за честь, — коротко відповідав той. — Для мене це була велика честь...Честь бути з вами...

Публіка ж без упину аплодувала. Ліпінський був їхнім улюбленцем, а отже, його вподобання для них також багато означали.

Врешті, настала черга Моцарта зіграти сольно. Він також не поспішав. Розклав ноти (хоч по-щирості, вони йому були не потрібні), потім злегка розім’яв пальці й опустив їх на клавіші.

Він і цього разу, здавалося, лише слухав свою музику. Вона линула окремо, мовби народжуючись без його зусиль. Сам він перевів погляд на Жозефіну, яка ловила кожен його рух. «Це все для тебе, — промовляли його очі, — кожна нота, кожен мій порух, кожна хвилина мого життя... Все, що я написав або ще напишу. Все воно твоє».

Час минув непомітно. Якби не стерплі пальці, Франц нізащо б не повірив, що грав цілу годину. «Мабуть, мене знову лихоманить», — подумав він, відчуваючи раптову слабкість.

— Чудово, маестро, чудово, — перекрикуючи оплески, проревів йому просто на вухо господар дому, Людвіг фон Кавалькабо.

Франц уклонився.

— Я дуже радий, що ви прийняли наше запрошення, дуже радий, — не вгавав радник. — Чудовий видався вечір...

Тієї ж миті він подав руку своїй дружині, і, промовивши йому ще кілька побажань, вони подалися кудись в інший кінець зали, а потім і зовсім зникли з очей.

Замість них перед ним несподівано з’явився Фредерік Альтман. Той самий дивакуватий чоловік, що два дні тому вже побував у цьому домі з візитом.

— Вітаю, пане Моцарте, — сказав він. — Не міг пропустити нагоди послухати вас. І не пошкодував.

— Це тішить... — видавив із себе музикант.

— Чи залишав я вам свою картку під час нашої зустрічі? — запитав раптом Альтман.

— Ні, не залишали.

— О, даруйте, — сказав той, — як неґречно з мого боку...

Він потягнувся до внутрішньої кишені й швидко витягнув звідти свою візитівку.

— Ось візьміть...

Прийнявши її, Франц прочитав короткий напис «Фредерік Альтман, директор театру, Лемберг, Личаківська, 9».

— До зустрічі, пане Моцарте, — мовив він.

— Чому ви впевнені, що ми зустрінемось?

— Тому, що я вам потрібен, маестро. Я вже це казав... Так само, як був потрібен вашому батькові.

— Я не розумію, про що ви.

— Не переймайтеся. Головне — зрозумійте, що я ваш друг. Можливо, найкращий друг з усіх, що себе так називають. До того ж друг, який багато про вас знає.

Франц відчув, що до нього потроху повертається гарячка. В голові почало шуміти, скронями покотився піт.

— Що саме знаєте?

— Про це й поговоримо. Зайдіть до мене якось. Коли почуватиметесь краще.

Із цими словами він уклонився й попросив служника принести йому капелюх й тростину. Одягнувся й, побажавши присутнім гарного вечора, вийшов із зали.

Франц також більше тут не залишився. Зрештою, без Жозефіни йому було незатишно. Вкотре подякувавши Ліпінському, що так приємно його здивував, Моцарт поспіхом піднявся до своїх покоїв, де, не роздягаючись, упав на ліжко й потонув у пекучому хворобливому сні.

На ранок гарячка його посилилася, тому Жозефіна знову відправила служницю по лікаря. Сама ж вона відвідувала хворого кожної години, аж доки тому нарешті стало краще.

Франц розплющив очі й попри слабкість відчув, що радо би прогулявся. Перед собою він бачив вікно, завішене прозорими фіранками, з-за яких до кімнати просіювалось яскраве світло. Біля вікна, читаючи книжку, сиділа Жозефіна.

— Хочу бути тими сторінками, які ти гортаєш, — хрипким голосом промовив Моцарт і усміхнувся, відчувши одразу, як його пересохлі вуста почали кровити.

Жінка стрепенулась. Відклавши книжку, вона хутко підійшла до нього.

— Дякувати Богу! — з полегшенням сказала вона. — Тобі краще?

— Будь-кому стане краще, якщо про нього дбає ангел.

Жозефіна усміхнулась, глянувши на нього з невимовною любов’ю.

— Розпоряджусь, аби тобі принесли щось поїсти.

— Стривай, — він взяв її за руку, — дай мені намилуватися тобою. Якщо треба хворіти, щоб бачити тебе біля свого ліжка, то я готовий не одужувати.

— Що ти таке кажеш? — вона поклала руку йому на чоло. — Знав би ти, як всі хвилювалися за тебе. І не тільки в цьому домі. Побачиш, скільки листівок тобі надіслали з побажанням скорого одужання.

— Хто надіслав? — не зрозумів Франц.

— Віце-губернатор, директор поліції, головний капельмейстер з театру, наш дорогий друг Кароль Ліпінський... І багато інших, кого ти зачарував своєю музикою, — мовила жінка. — Окрім того, багато цікавляться, чи є можливість запросити тебе до свого дому вчителем музики... Отже, дорогий маестро, можете потроху перебирати пропозиції. В Лемберзі тепер чимало впливових людей, які готові заопікуватися вашим майбутнім.

— Шкода, що я цікавий їм тільки як учитель. А не як творець музики.

— Не все одразу, мій дорогий...

Вона взяла зі столу бронзового дзвоника й подзвонила. За хвилину до кімнати зайшла служниця.

— Маріє, — звернулась до неї господиня, — звели, щоб приготували панові Моцарту свіжий курячий розсіл...

— Так, пані, — відповіла та.

— І ще нехай... — Жозефіна несподівано замовкла.

Франц звів на неї погляд і побачив, що вона ледь тримається на ногах. Праву руку жінка піднесла до чола, а лівою сперлася на стіл, аби не впасти.

— Пані, — злякано вигукнула Марія й кинулась до неї.

— Все гаразд, — спробувала заспокоїти її та, — просто голова запаморочилась...

— У вашому стані треба більше відпочивати й краще їсти, а не тільки доглядати за кимось, — тут вона скосила оком на Моцарта, але тієї ж миті затнулась.

«У вашому стані? Що це значить?» — хотів повторити Франц, але вчасно стримався. Було й так все зрозуміло — Жозефіна «при надії». Жозефіна чекає на дитину. Від свого чоловіка. Це, зрештою, природно для заміжньої жінки. Природно, але ж, Господи милосердний, як це пережити йому?..

Жозефіна намагалася упіймати його погляд, проте він затулив очі рукою, вдаючи, що його разить світло з вікна. Врешті-решт, господиня і служниця вийшли. Тоді він звівся на ноги й почав одягатися. Думки миготіли в голові, наче лиховісні тіні. «Чому вона вирушила за ним до Жовкви? Чому тоді не дозволила поїхати звідси? Якби він зараз був десь в Австрії, йому б не довелося дізнатися цю новину! Зараз би він почувався значно краще!..»

Він почав шукати поглядом свого сюртука, коли раптом, побачив на підлозі сіру картку. Піднявши її, Франц упізнав візитівку Фредеріка Альтмана... Хвилинку поміркувавши, він заховав її в кишеню й пішов до дверей. Йти було ще важко. Та заледве чи міг би він почуватися тепер краще, якщо гарячка відступила тільки цієї ночі. Пересиливши себе, Моцарт зійшов сходами. За брамою гомоніла вулиця.

Погода в місті виявилася пречудовою. Весна впевнено панувала в повітрі й, здавалося, проникала в душі перехожим. То там, то там з’являлися усміхнені обличчя й чулися веселі голоси.

З передмістя долинали пахощі розквітлих дерев, різкий запах диму й фарби. Підходящий час, аби розпочати щось заново. Нову п’єсу чи нову сонату... Натомість жодного бажання, окрім як померти, всередині молодого Моцарта не було.

Перейшовши місток через Полтву, Франц минув костел єзуїтів і через пасаж Андреоллі вийшов на площу Ринок. Ступивши не більше сотні кроків, Франц зрозумів, що мимоволі йде на Личаківську, до будинку, адреса якого була на візитівці Фредеріка Альтмана. Він був переконаний, що цей чоловік чекає на нього. Втім, якби хтось запитав зараз у Франца, звідки в нього така містична певність, то заледве той зміг би відповісти. А точніше, промовчав би... Адже Моцарт був переконаний, що Альтман чекає саме на нього і саме цієї миті.

Будинок під номером дев’ять на Личаківській нічим не вирізнявся серед решти. Звичайна сіра кам’яниця з потрісканими дверима. Вони виявились відчиненими, і Франц обережно зайшов досередини. Тут панував напівморок і дух плісняви та нечистот. Дерев’яні сходи вели нагору, де виднілося невелике вікно. Крізь нього пробивалися слабкі промені світла, невпевнено обіцяючи, що людина, яка наважиться піднятися на наступний поверх, має примарні шанси не скрутити собі в’язи.

Сумніваючись, Франц став на першу сходинку й прислухався. Під невеликою вагою його тіла та заскрипіла, проте витримала. Тоді він ступив ще крок, далі ще один, доки не опинився біля вікна. Дихати стало трохи легше, тут вже не тхнуло так, як унизу, і взагалі було безпечніше. Та Франца раптом охопили сумніви, і він вже готовий був спуститися знову донизу, вийти на вулицю й піти звідси геть, коли ж над ним почувся голос Альтмана:

— «Лишайте сподівання всі, хто входить...».[31] Якщо тільки я правильно процитував.

Моцарт підняв голову. Чоловік поглядав на нього згори і, здавалося, привітно усміхався.

— Піднімайтеся сюди, молодий чоловіче. Хай вас не лякає те, що ви бачите довкола себе. Моє помешкання має значно достойніший вигляд, запевняю...

Промовивши це, він зник. «Що ж, тепер піти звідси буде безглуздо», — подумав Франц. Подолавши ще один ряд сходів, Моцарт опинився перед відчиненим входом до передпокою. Вже без вагань він переступив поріг.

Всередині було доволі затишно. У передпокої вловлювався легкий запах східних прянощів, що нагадало Францові кав’ярню у Відні, де вони востаннє бачилися з братом. Від цього спогаду стало гірко й радісно водночас. Радісно, бо він по-справжньому любив свого брата ще змалечку. Сумно, бо це був день, коли він уперше дозволив собі різкі слова про матір. І хоч вже досить багато часу минуло відтоді, й майже у кожному своєму листі він просив у неї вибачення, а Констанція запевняла у відповідь, що все забуто, жодної образи вона не відчуває, а лиш найгарячішу материнську любов, отруйний осад лишився в душах обох.

За передпокоєм була чимала вітальня, облаштована на східний манер: низький столик посередині, довкола якого лежали подушки. На стінах висіли килими і гарно оздоблена арабська зброя. Було тут також чимало коштовного східного посуду та картин. Щоправда, Франц побачив і звичну для лемберзьких помешкань софу. Проте серед цієї казкової печери Алі-Баби, вона виглядала як річ, яку тут ненадовго залишили і от-от мають звідси винести.

— Це для тих, кому буває аж надто незвично в моєму помешканні, — пояснив Альтман, прослідкувавши за поглядом гостя. — Тому, де сісти, вибирайте самі.

— Бачу, вам дуже подобається Схід, — промовив Франц.

Він все ще не міг дати раду своєму зачудуванню.

— Подобається? — мовив той. — Ні, навряд чи це підходяще слово... Схід — це моя пристрасть! Я зачарований Сходом!.. Усе найкраще до Європи прийшло саме звідти. Математика, медицина, астрономія... І навіть християнство, — віра, в основі якої лежать біль і страждання, — також прийшло зі Сходу.

— В основі християнства не біль, а надія, пане Альтмане, — заперечив Моцарт.

— Радше безнадія і страх, юначе. Це приблизно те, що зараз відчуваєте ви. Хіба ні?

— Звідки ви знаєте, що я відчуваю?

— Ось ми й повернулися до того, на чому завершили попередню розмову. Пригадуєте? Я казав, що мені відомо про вас усе. Зокрема й про ваш страх і душевні муки.

— Знаєте, я, мабуть, піду, — мовив Франц. — Не знаю, чому прийшов до вас, але...

— Щоб позбавитися своїх мук, — перебив Альтман. — Ви нікуди не підете. І не тому, що я змушу вас залишитись. Аж ніяк! Як бачите, двері мої відчинені, а сам я навряд чи силоміць зможу стримати молодого чоловіка, нехай і ослабленого гарячкою... Ні, пане Моцарте, ви залишитесь, бо неприродно тікати від того, хто здатен подарувати вам відраду.

Франц відчув, як цей чоловік несподівано заволодів його волею. Він готовий був його слухати і, здавалось, наче покірний лакей, виконав би будь-який його наказ.

— Я знаю, що причина усіх ваших страждань — це та жінка, від якої вам невимовно важко відвести погляд, навіть якщо в залі, окрім неї, ще ледь не сотня людей, — продовжив Альтман. — Я знаю, як ви докоряєте собі через це нестерпне бажання гріха з нею. Хто б міг подумати! Порядний освічений молодий чоловік, вихований у найкращих католицьких традиціях, насправді переповнений тваринною низькою хтивістю... Скільки разів ви уявляли собі, як зриваєте з неї одяг, наче з якоїсь шльондри, як володієте її тілом!

— Припиніть, — прошепотів Моцарт.

Вуста його нервово затремтіли, а обличчя заливав піт.

— Але вам пощастило, мій друже, — не зважав на нього той, — її роздирають такі самі бажання. Повірте, вона понад усе хотіла би віддатися вам. Опинившись з вами наодинці, опустися так низько, як тільки можливо... На саме дно, Франце. Туди, де шалені коханці досягають найбільшої насолоди.

Альтман на хвилину замовк і наповнив два бокали вином. Один із них він простягнув гостеві. Той узяв, проте не поспішав навіть пригубити — не хотілося.

— І от найбільша несправедливість в тому, мій друже, — сказав Альтман, сідаючи на свою «європейську» софу, — що ледь не щодня вашою прекрасною Беатріче насолоджується цей смердючий бугай Кавалькабо. Точніше, грубо її бере, зачинаючи своїх дітей...

— Припиніть, чорт забирай! — закричав Франц і пожбурив свій бокал у стіну, вціливши ним прямісінько в шумерський щит. Від удару бокал розлетівся на друзки, а вино розтеклося темними плямами на килимі.

Запала мовчанка, під час якої чулося тільки важке дихання гостя.

— Даруйте, я... Відшкодую, — видихнув він, — все відшкодую.

— Дрібниці, — спокійно відповів Альтман.

Він відставив свій бокал і, звівшись на ноги, підійшов до Франца.

— Сядьте...

Підтримуючи того під руку, господар провів його до софи, на якій перед цим сидів сам. Він дивився на Моцарта приязно і з якимось співчуттям.

— Скажу правду, таким ви мені більше подобаєтеся, мій друже, — мовив Альтман. — У ваших грудях запанувала буря! Шторм. Такі почуття справжні, їх не сфальшуєш. І вони безцінні... Тепер я вірю, що ви можете писати справжню музику. Музику, достойну генія. Достойну пам’яті вашого батька.

Франц звів на нього очі.

— Ви казали, що знали мого батька. Де й коли ви з ним зустрічалися?

— Під час його подорожей. Подорож — це стан, необхідний митцю і є для нього природним. Саме в мандрах світом генії стають геніями... Бо хто знатиме про них, якщо ті лишатимуться на місці? Я був ледь не на кожному його концерті, ледь не в кожному куточку Європи. Найкращі з них, найуспішніші відбулися завдяки мені. Я був за його плечима, мов янгол. Чи радше — замість янгола. Надсилав до нього найкращих розпорядників концертів у Римі, Парижі, Празі, Мюнхені... Я непомітно спостерігав, коли він та його батько, ваш славний дідусь, вели перемовини. Я доклався до його успіху. Ба більше, це я створив із нього безсмертну легенду. Так, як перед тим створив легенду зі стариганя Гайдна... А тепер уявіть, дорогий Франце, що ви раптом дорівнялися у своїй славі до великого Моцарта! Чи ж не про це мріяла завжди та й мріє досі ваша люба матінка?.. Хоч, безперечно, найбільше би це справило враження на неї. На пані Жозефіну Кавалькабо. Тієї ж миті, мій друже, як ви усю здобуту славу й багатство покладете біля її ніг, вона стане вашою. І ця жінка знайде виправдання своєму вчинкові. Адже вона віддасться генієві, а не звичайному вчителеві музики. Генії, як ви знаєте, безсмертні. І тому, хто поряд з ними, також дістається дещиця цього безсмертя. Щоби бути поряд із генієм, варто пожертвувати всім земним і буденним.

Коли він замовк, Франц довго не міг прийти до тями. Слова Альтмана звучали в його голові, мов церковний дзвін. Вони бентежили й втішали його одночасно.

— Що ж... далі? — врешті запитав він.

Господар дому всміхнувся. Потім підійшов до секретера і витягнув з шухляди, чималий списаний рівним почерком аркуш паперу.

— Далі? — перепитав він. — Далі вам слід підписати ось цей документ.

— І що в ньому?

— Прочитайте, — мовив Альтман, простягаючи йому аркуш. — Тут план ваших майбутніх подорожей, а також адреси театрів, концертних залів, салонів. Ще дати прийомів у найповажніших осіб Європи. Нижче — імовірні суми ваших гонорарів. Гонорари будуть залежати від продажу квитків, як ви розумієте... Але, впевнений, продажі будуть пристойними.

— Але... звідки ви знаєте все наперед? — здивувався Франц.

— Досвід дозволяє передбачити навіть найменші дрібниці, — пояснив той, — я можу помилятися, проте незначно.

Моцарт відчув, що горло йому починає душити сухий кашель. Губи також пересохли. Він торкнувся їх рукою й помітив, що на долоні лишився ледь помітний слід крові.

— Що ж потрібно від мене? — ледь чутно прохрипів він.

— Нічого, — не зводячи з нього погляду, сказав Альтман, — просто підпишіть.

— І все?

— Пізніше повідомте мене, коли бажаєте вирушити в турне... Хоча б за півроку до першого концерту.

Господар дому приніс йому перо й чорнило.

— Скільки діятиме наша угода? — запитав Франц, заносячи руку з пером над документом.

— Доки ви самі захоче, пане Моцарте.

Він забрав у нього підписаний аркуш і, почекавши, доки висохне чорнило, сховав у шухлядку того самого секретера.

Гість зрозумів, що йому час іти. Рушивши до виходу, він раптом затримався біля самих дверей.

— Пане Альтмане, ви сказали мені, що знали багатьох музикантів, — озирнувшись, промовив Франц.

— Саме так.

— А чи знали ви Луку Саркочевіча?

— Знав. Чому ви запитуєте?

— Кажуть, він страждав від меланхолії. І врешті наклав на себе руки.

Помовчавши, Альтман відповів:

— Це правда, дорогий маестро. Але у вас інакший шлях. Зовсім інакший.