Моцарт із Лемберга

Розділ V Мсьє Відок Мюнхен, вересень 1820 року

Після концерту публіка не поспішала залишати театр. Люди продовжували обмінюватися враженнями, сидячи на своїх місцях в залі, прогулюючись у театральному фойє, хоча більша частина слухачів усе ж таки вийшла назовні й згромадилася на площі перед Баварською Оперою. Вечір був приємний: призахідне сонце спадало на будівлі й міські дерева м’яким лагідним світлом, а прохолодний осінній вітерець, що прогулювався вулицями, не давав можливості надміру нагріти їх.

У театрі щойно закінчився фортеп’янний концерт Моцарта із Лемберга, як називала Франца тутешня преса. Щоправда, не лише тутешня. За останні роки він чимало виступав у Берліні, Варшаві, Данціґу, Парижі та навіть у російських містах, і всюди газетярі й критики писали, що Галіція може пишатися, адже не кожному краю пощастило гостити в себе нащадка генія. Франц також тішився. У кожному місті до його послуг були найкращі музичні зали, куди приходила найвишуканіша публіка. Фредерік Альтман не збрехав... Раз на півроку Франц отримував від нього листа, в якому той чітко розписував, де й коли той мусить відіграти концерти. Альтман навіть резервував для нього покої в готелях і додавав до свого листа квитки на диліжанси. Все, що залишалося Моцартові з Лемберга, — це зосередитися на музиці та якнайкраще виконувати її перед своєю щоразу новою публікою.

Щоправда, критики доволі стримано писали про його композиторський хист. Віддаючи належне його майстерності як піаніста (Франц часто виконував твори Моцарта-батька, фортеп’янні речиталі Сальєрі чи, наприклад, рондо маестро Йоганна Гуммеля), вони зазначали, що публіка чекає дещо більшого від сина неперевершеного генія. Як писала французька «Le Figaro», «...цьому, без сумніву, талановитому галицькому віденцю мало бути просто добрим піаністом чи цікавим композитором. Йому слід бути щонайменше Богом музики, який змусить публіку йому поклонятися. Так, як свого часу поклонялися великому Моцарту...»

Франц не зважав на ці ущипливі зауваження критиків. По-перше, тому, що не вважав це справедливою оцінкою своєї творчості. Хто вони, ті писаки? Що вони тямлять у музиці? Чи хтось із них створив бодай одну мелодію?.. По-друге, хвилювання впливали на нього, як недуга: тремтіли руки, думки розліталися і він довго не міг зосередитися за інструментом. Тому Франц просто перебігав очима газетні публікації, не заглиблюючись у зміст.

Та зовсім уникнути хвилювання не вдавалося. І причиною неспокою були листи від Жозефіни. Він отримував їх коли-не-коли в різних містах і, прочитавши, виходив з дому й подовгу блукав вулицями. Минуло багато часу, відколи вони бачились востаннє, а листи цієї жінки до нього досі були наповнені теплом та ніжністю: «Щовечора, любий Франце, я молюся за тебе. Молюся й пригадую водночас, які на дотик твої руки, як звучить твій голос і сміх. Я прошу Бога, аби ти якнайшвидше повернувся живим та здоровим до Лемберга. Де на тебе чекає принаймні одне любляче серце...» Та іноді в листах пані Кавалькабо прочитувався розпач: «Я знаю, що винна перед тобою, мій найдорожчий Моцарте. Винна в тому, що не зуміла стримати свого почуття до тебе. Хтозна, як усе б склалося, якби ти ніколи не дізнався про нього. Можливо, ти б забув про мене й віднайшов щастя з іншою жінкою, достойною тебе, а найголовніше — вільною...»

Кожна така прогулянка закінчувалася тим, що Франц рішуче збирався вирушати до Галіції вже наступного дня. Проте, повернувшись до готелю, вкотре все як слід зважував. Повертатися, можливо, і є до кого, але нікуди. Відкладених грошей не вистачить на те, щоб придбати помешкання в Лемберзі. Та й належної слави він не здобув. Тієї, яка була б гідна імені Моцарта, і тієї, яка була б гідна Жозефіни... Франц сподівався, що всього от-от вдасться досягнути і продовжував гастролі.

Після сьогоднішнього концерту йому страшенно захотілося прогулятися Англійським садом[32]. Тому, якомога швидше залагодивши з конферансьє всі ділові питання, він вийшов з театру через чорний хід і, лишившись непоміченим для публіки, швидким кроком попрямував уперед.

За брамою саду опинився на алеї, що тягнулася уздовж Айсбаху[33]. На його трав’янистих берегах цього затишного вечора було доволі людно. Дітлахи пускали за течією іграшкові кораблики, а дорослі, вмостившись на простирадлах, гостились вином та наїдками. Спостерігаючи за першими і за другими, Франц не стримав усмішки. Йому й самому хотілося всістися десь поміж них і, ковтнувши вина, спостерігати за хвилями Айсбаху. Втома потроху розливалася по його тілу. Однак це була не та отруйна втома, від якої аж судомило. Це була радісна втома, що огортає млосним теплом і передує міцному глибокому сну.

Зненацька хтось його гукнув:

— Пане Моцарте!..

Стрепенувшись усім тілом, Франц озирнувся.

До нього наближалося двоє чоловіків. Один був високий і худорлявий, вбраний у дорогий редингот, інший — нижчого зросту, міцної тілобудови, одягнений скромніше. Високий доброзичливо усміхався, а його товариш був насупленим і підозріло дивився перед собою. Франц намагався уявити, що цим людям від нього потрібно.

— Пане Моцарте, — повторив високий чоловік і, знявши рукавичку, простягнув йому руку для привітання.

Той механічно її потиснув.

— Я князь Нікола Естергазі, — назвався незнайомець, — а це мій друг, детектив з Франції, мсьє Ежен Відок...

Франц стрепенувся вдруге. З ким йому точно не хотілося говорити після концерту в Мюнхені, то це з поліцейським...

І високий чоловік, який назвався Естергазі, продовжив:

— Даруйте, що перериваємо вашу прогулянку, пане Моцарте. Проте смію вас запевнити, що справа надзвичайно важлива...

Моцарт щосили намагався пригадати, де вже чув його ім’я. Нікола Естергазі... Раптова згадка його обпекла. Аякже! Як він міг забути!

Згадка, однак, стосувалася не самого чоловіка, а його племінниці — Каролін. Перед очима Франца постав образ сімнадцятилітньої чорнявки, що незмінно відвідувала його концерти всюди, куди тільки могла дістатися. Точніше, всюди, куди лиш могла переконати вирушити батьків, друзів або, вочевидь, свого дядька. Чи слухала вона його сьогодні в Баварській Опері? Навряд. Інакше підійшла б до нього, як завжди, після концерту і, безцеремонно ухопивши за руку, зазирнула би в очі й промовила щось на зразок «Magnifique! C’était magnifique!..».[34] Хоча Францові було добре відомо, що Каролін насправді нудилась під час концертів. Вона хоч і була дівчиною освіченою, не надто розуміла його музику. Однак, на превеликий подив Франца, Каролін вподобала його самого.

Моцарт довгий час не міг збагнути, чому одна з найбагатших наречених Баварії та Австрії вибрала його. Ззовні він був непоказним, музику його постійно критикували, порівнюючи з батьковою, гроші він мав, проте жодних великих статків не накопичив. А втім, Каролін не полишала відчайдушних спроб заволодіти його серцем. У своїх гримерках Франц знаходив коштовні подарунки та листівки з її палкими освідченнями, часом навіть віршованими. І дівчина зовсім не зважала, що про неї шепочуться у вищих колах і от-от насмішки стануть зовсім відвертими.

Що ж до самого Моцарта, то він бачив перед собою лише вередливе дівчисько, молодше за нього на цілих десять років. Він добре знав, що з таким самим завзяттям, як вона домагається його взаємності, Каролін випрошує в батька коштовності, в матері — нові вбрання, і в них обох — дозволу виїхати на кілька тижнів до Парижа чи Берліна. Тому Франц і почувався лише забаганкою, не доступнішою, ніж яка-небудь золота прикраса, що тільки посилювало дівочий азарт.

Зрештою, він здогадувався, чому Каролін не з’явилася на його концерт у Мюнхені. Попереднього разу, у Бреслау, вона дізналася адресу його готелю. Франц ледве зайшов до своїх покоїв, як хтось легенько постукав у двері. Він вже встиг зняти сюртука й розв’язував хустинку на шиї, тож мусив поспіхом приводити себе знову до ладу.

Постукали знову. Моцарт, не зважаючи на свій вигляд, швидко рушив до дверей і роздратовано їх прочинив. На порозі стояла Каролін. Її вбрання було мокрим від дощу, а бліді губи дрібно тремтіли. Певно, дівчина йшла сюди пішки й добряче змерзла.

— Ви? — здивувався Франц. — На Бога, чого ви тут?

— Дозвольте зайти, — тремтячим голосом попросила Каролін, — мені дуже зимно.

— Це буде непристойно, адже ви... — пробурмотів Моцарт, проте все-таки відступив убік.

— Дякую, — перебила його дівчина, заходячи в покої.

Францові не лишалося нічого іншого, як зачинити за нею двері, попередньо перевіривши, чи з коридору за ними не спостерігає покоївка. На щастя, в коридорі нікого не було.

Каролін зняла мокру накидку, капелюшок і стягла з себе липкі рукавички. Широко розплющеними очима вона дивилася на Франца, мовби вичікуючи. Губи її все ще тремтіли, тому найперше він узяв теплу вовняну ковдру й накинув їй на плечі. Дівчина вдячно усміхнулась і спробувала до нього притулитися, проте Франц її стримав.

— Вам не можна тут перебувати, — сказав він. — Що про нас подумають?

— Мені байдуже, — видихнула вона.

— Це легковажно, Каролін. Я, зрештою, також ціную свою репутацію...

Дівчину ці слова, схоже, боляче вразили. Вона трохи відступила від нього, проте погляду не зводила. Франц також дивився просто на неї. Дощ ніби змив з її обличчя всю дитячу примхливість. Натомість воно набуло щирості й жіночності.

— Хіба... я... не подобаюся вам? — запитала Каролін.

— Ради Бога! Звісно, що подобаєтеся. Ви така красуня!

Сказавши це, Франц не збрехав. Каролін мала прекрасні риси: акуратні щічки, карі очі, над якими тягнулися рівненькі темні брови, зґрабний носик і повні чутливі вуста. Тіло її також було прегарним: струнке, тонкостанне, з високими округлими персами.

— То чому ви мене відштовхуєте? — зі сльозами мовила вона. — Хіба ви не хотіли б... такої нареченої?

Дівчина затулила обличчя руками.

— Каролін, це жорстоко, але я... Я не кохаю вас.

Вона відвернулася.

— Моє серце не вільне, — продовжив він.

— То чому вона не поряд із вами? — різко повернувшись до нього, скрикнула дівчина. — Чому не супроводжує вас у подорожах?

— Бо не все так просто.

— Вона вам відмовила?

— Ні.

— Ага, здається, я розумію... — на вустах дівчини з’явилася іронічна посмішка. — Вона заміжня, так?

Моцарт не відповів.

— Вона заміжня і ваша любов гріховна! — закричала Каролін. — І ви смієте говорити мені про пристойність, Франце?

Той скипів:

— Смію нагадати, дорога панно, що це не я, а ви переслідуєте мене по всій Європі! Це ви щойно увірвалися в мою кімнату і влаштували тут цю виставу...

— Виставу? — зойкнула дівчина. — Я кохаю вас!

Моцарту забракло повітря. Скориставшись його мовчанкою, Каролін продовжила:

— Та, якій ви віддали своє серце і яка не схотіла пожертвувати ради вас усім, далеко... Вона ніколи не буде вашою! Вона належить і належатиме своєму чоловікові. А я тут, поруч... — в голосі її почулося схлипування. — Я поруч і належу вам цілковито.

— Ради Бога, — видавив з себе Моцарт, — припиніть це.

— Припинити що?

— Те, що ви... що ви... зараз робите! Мені цього не потрібно.

Обличчя Каролін запалало.

— Не потрібно? — пошепки повторила вона. — Я прийшла сюди, щоб віддати вам все, що маю, а вам цього не потрібно?..

— Каролін, я сказав вам правду. Лише пояснив... — Франц спробував її заспокоїти, проте марно.

— То йдіть до біса! — несподівано закричала дівчина і, здерши з плечей ковдру, якою той її накрив, пожбурила в нього з такою силою, що Франц з несподіванки гепнувся на підлогу, кумедно задерши ноги.

Дівчина вибігла з кімнати. Кілька секунд, все ще лежачи, Моцарт дослухався, як вона збігає донизу готельними сходами, а тоді підвівся й прочинив вікно. Крізь сіру дощову мжичку він побачив, як Каролін пробігла площею і зникла в алеях міського парку...

— ...саме тому ми й знайшли вас, — до свідомості Франца долинув голос Естергазі, який щойно завершив свою розповідь, — то що скажете?

Моцарт тільки тепер збагнув, що зовсім його не слухав.

— Скажу про що? — безпорадно перепитав Франц.

Двоє чоловіків навпроти нього здивовано перезирнулися.

— Прошу вибачення, панове, — поспіхом промовив Моцарт, — чи могли б ви все повторити?

— Гаразд, — кивнув Естергазі, — але давайте знайдемо інше місце. Яку-небудь затишну кнайпу. Зізнатися, я не проти був би перехилити кухоль доброго пива... Ми з паном Відоком вас запрошуємо.

Детектив ствердно кивнув, так і не зронивши за цей час ані слова.

Франц не мав жодного бажання сидіти в кнайпі, проте погодився. Він подумав, що так навіть краще, оскільки будь-якої миті зможе встати з-за столу й відкланятися, залишивши цих двох і далі пити своє пиво.

Вони вийшли з парку й подалися на Марієнпляц. Франц відчув легке роздратування від того, що зі спокійного Англійського саду мусив повернутися в гамірний центр Мюнхена. Його втома все більше давалася взнаки, і Францові понад усе хотілося без жодних пояснень повернутися й піти в інший бік, залишивши Естергазі й детектива самих.

Мовби відчувши його настрій, князь обережно взяв Моцарта під руку й люб’язним тоном промовив, вказуючи на дубові присадкуваті двері на розі Дінерштрассе:

— Ось ми й прийшли, дорогий друже.

Над дверима висіла вивіска з назвою кнайпи — «Moosburger Hof». Усім чоловікам, навіть невисокому Францові, довелося добряче нагнути голови, щоб зайти досередини.

Відвідувачів тут виявилось небагато, і це неабияк потішило Естергазі та Відока. Вони одразу рушили до найдальшого стола, під стіною, де їх точно ніхто не міг підслухати. Моцарт пішов за ними, на ходу розглядаючись довкола.

Через два вузьких вікна світла сюди потрапляло небагато, тому на засмальцьованих столах перед відвідувачами горіли товсті лоєві свічки. Від цього, а також від густого тютюнового диму повітря тут було важким і, здавалося, прилипало до легень. На стіні на чільному місці висіло масивне дерев’яне розп’яття. Вони вмостилися за столом навпроти шинквасу; з-за нього з’явився кремезний господар кнайпи. Цей здоровань був одягнений у типовий баварський одяг: короткі ледергозе[35], сірі панчохи, застебнутий на животі жилет та сорочку з довгими широкими рукавами.

— Grüß Gott![36] — коротко привітався господар. — Чого бажаєте?

За мовчазної згоди Франца й детектива Відока, Естергазі замовив три кухлі пшеничного пива і три великі шніцелі з кислою капустою.

Господар кивнув і повернувся за свій шинквас.

— Що ж, нарешті можемо поговорити, — вперше обізвався Відок.

Франц звів на нього здивований погляд. Здавалося, він вже почав думати, що поліцейський насправді німий.

— Маєте рацію, — погодився Естергазі, зиркнувши вбік гурту чоловіків неподалік розп’яття, які азартно грали в карти. На думку мимоволі спадав біблійний сюжет, коли римські вояки на Голгофі розігрували одяг і речі Христа, якого перед тим розіп’яли. На щастя, ці були добрими католиками і грали на випивку та дрібні монети.

— Як ви, мабуть, знаєте, пане Моцарте, моя заможна родина в Австрії й Угорщині досить знана, — посерйознішавши, почав князь. Голос його тепер був стишеним, від чого став злегка хриплуватим.

Франц кивнув. Перед очима знову постала Каролін, яка не раз йому говорила, що має посаг, достойний принцеси.

— Мій покійний батько, князь Міклош Естергазі, був одним з найбільших поціновувачів мистецтва та меценатів у Європі. При його дворі гуртувалося чимало художників, поетів, музикантів і композиторів. Зокрема, капельмейстером у нього до останніх своїх днів служив великий Йозеф Гайдн...

Господар кнайпи приніс у своїх могутніх ручиськах три великі кухлі пива. Естергазі замовк, а проте не зводив з Франца очей. Він зауважив, що ім’я Гайдна його вразило. Моцарт і справді з болем пригадав день, коли про смерть композитора дізналися у переповненому французькими солдатами Відні. Той був близьким другом його батька, тож вони з матір’ю пережили це, як родинну втрату.

— Гайдна, як ви знаєте, поховали в столиці, — продовжив князь, коли господар пішов, — хоча сам він у своєму заповіті просив поховати його в Айзенштадті... Часи були непевні, тож, як ви розумієте, виконати останню його волю було нікому...

Естергазі добре ковтнув зі свого кухля і витер губи хустинкою. Його приклад наслідував Відок, з тією лише різницею, що одним духом випив майже все своє пиво. Франц лише мовчки за ними спостерігав. Пити йому не хотілося.

— І ось тепер, більше ніж через десять років після смерті маестро, я вирішив виконати його заповіт, — видихнувши, сказав Естергазі.

— Чий? — не зрозумів Франц.

— Йозефа Гайдна, пане Моцарте.

— Але як?

— Найочевидніше: викопати з могили його рештки й перевезти їх туди, де їм і належить бути — в родинному гробівці в Айзенштадті.

Франц дивився на співрозмовника з неприхованим подивом. Здавалося, він не вірив у те, що почув.

— Годі вам лякатися, як малолітня гімназистка, пане Моцарте, — не витримав Відок. — Дістали кістки з могили й поховали їх вдруге. Нічого незвичайного в цьому немає...

— Для мене є, — різко відповів той.

Здавалося, Францові нарешті випала нагода висловити все своє невдоволення, пов’язане з цією розмовою і з їхньою присутністю. Він згадав, що збирався покинути цих двох так само раптово, як і вони зустріли його в парку. Моцарт вже сперся на руки, щоб підвестися, коли князь легко й мовби примирливо його стримав.

— Панове, заспокойтеся. Зрештою, річ не в цьому.

— Так, річ в іншому, — згодився Відок.

Франц вкотре окинув їх підозрілим поглядом. Князь знаком показав, що збирається промовити щось дуже важливе. На кілька секунд зависла пауза.

— Так от, коли гробарі дісталися до тіла Гайдна. Точніше, до того, що нам залишили від нього хробаки... А залишили вони, по-щирості, не так багато.

— Прошу вас, пане Естергазі... — простогнав Моцарт.

— Словом, відкривши напівзогнилу труну, ми побачили в ній перуку.

— Яку перуку?

— Перуку маестро Гайдна, звісна річ. Тобто збереглася не тільки перука. Майже весь одяг, в якому його поховали, практично не зітлів...

— То в чому річ? — Франц починав утрачати терпець і найбільше з того дивувався сам.

— У тому, що під перукою не було голови... Точніше, черепа, — спокійно відповів Естергазі.

Господар кнайпи приніс тарілки зі шніцелями. Чоловіки завмерли над ними, не сміючи цієї миті торкнутися їжі.

— А куди зникла голова маестро? — запитав Франц.

— Ось це я й намагаюся з’ясувати, — знову озвався Відок.

Він першим взяв ножа й виделку і, відкраявши собі кусень шніцеля, з апетитом його проковтнув.

— Спершу мені здавалося, що це справа рук масонів. Адже маестро Гайдн входив до якоїсь таємної ложі. Втім, цю версію довелося швидко відкинути, оскільки ложа припинила своє існування ще до 1809 року, тобто до його смерті, — Відок говорив з набитим ротом, ніби разом з їжею смакував і сказане. — Далі мені вдалося натрапити на слід такого собі Франсуа Галля, доктора медицини, який часто подорожував Європою, читаючи в університетах доволі дивні лекції...

Тут він знову підніс до рота кухоль, випивши з нього все до останньої краплі.

— Що ж було дивного в його лекціях? — поцікавився Франц.

Відок неквапно витер губи рукавом сорочки. Всім своїм виглядом цей чоловік демонстрував те, що нікуди не поспішає і не збирається нікуди поспішати. Здавалося, час цілковито належав йому.

— Дивним було те, мій друже, що доктор Галль стверджував, ніби всі генії мають однакову структуру черепа, — пояснив він. — На задній частині голови, ближче до шиї в кожного з них начебто є невелика опуклість, яку цей чоловік називав «пагорбом Бога». І щоб довести свою теорію, він збирав черепи усіх, кого суспільство визнавало надміру обдарованим. Подейкують, у його колекції також голови Галілея, Канта, а з композиторів Вівальді та Генделя...

Відок на мить перестав жувати, мовби для того, щоб краще роздивитися, яке враження його слова справили на Франца. Той зблід, і детектив, схоже, лишився задоволеним.

— Але... як... Як цей... чоловік... — пробелькотів Моцарт.

— Діставав черепи? — допоміг йому Відок.

— Так...

— Насправді, в нього є для цього два способи: викрасти голову мертвого генія до того моменту, як опуститься віко труни... Як ви розумієте, він мусив її буквально відітнути, наче м’ясник, — пояснив поліцейський.— Або ж розкопати могилу. За якийсь час тіло в землі стає ламким, як печиво, і зусиль потрібно значно менше... О Господи!

Детектив скрикнув, побачивши, як очі Франца закотилися, а сам він безвольно сповзає по кам’яній стіні під лавку. Вони з князем кинулися до нього, проте той, на щастя, швидко прийшов до тями.

— Даруйте... — слабким голосом проказав Моцарт, — просто все, що ви розповідаєте...

— Не вкладається в голові? — перепитав Відок.

— Атож.

— Випийте пива. І випийте побільше... Бо насправді це ще не все, і на тверезу голову усвідомити всього не вдасться.

Франц слухняно припав до кухля. Холодне баварське «Weizenbier» справді принесло полегшення, проте шлунок тривожно забуркотів. У голові трохи запаморочилось, як буває тоді, коли піднімаєшся надто високо й дивишся донизу. Втім, такий стан дозволив Францові сприйняти подальші слова детектива притомніше.

— Власне, тепер у нас є підозра, що цей ненормальний Галль дістався також і до вашого батька, — мовив Відок.

— Що? — стрепенувся Франц.

— Цей мисливець за черепами міг розкопати могилу Вольфганга Амадея Моцарта, — уточнив Естергазі, — власне тому ми з паном Відоком і почали розшукувати вас.

— Але для чого я вам?

— З двох причин, — продовжив князь. — По-перше, нам потрібна ваша згода, аби ми могли відкрито переконатися, що голова маестро Моцарта на місці. Ускладнює справи ще одна обставина: декілька років тому цвинтар святого Марка, так би мовити, оновили... Тобто замість старих могил почали з’являтися нові. А отже, й місце поховання вашого батька доведеться відшукати заново. Віденський магістрат тільки тоді погодиться на ці пошуки, коли матиме ваш письмовий дозвіл. Ваш або вашої матері, однак пані Констанція зараз далеко, в Данії, тому ми звернулися до вас.

Франц змовчав, тому Естергазі продовжив:

— А по-друге, наш обов’язок вас попередити... Ми маємо свідчення, що Галль та його ватага полюють не тільки за мертвими.

— Що це означає? — перепитав Моцарт.

— Що для того, аби проводити свої диявольські дослідження, вони не чекатимуть, доки геній помре, — пояснив Відок. — Ці мерзотники не зупиняться навіть перед убивством, щоб отримати потрібну голову. Тому будьте обачним.

Минула майже хвилина, доки Франц усвідомив, що насправді йдеться про нього. Від страху по його тілу пробігли крижані мурашки. Та, він змусив себе посміхнутися:

— Знаєте, я не геній, — сказав він.

— Ви, може, так вважаєте, — промовив князь дещо іншим м’якшим і спокійнішим тоном, — але сьогодні я слухав вашу музику. Повірте мені, вона надзвичайна.

— Щодо мене, то, я не такий тонкий цінитель музичного мистецтва, але добре знаюся на всіляких негідниках, пане Моцарте, — втрутився Відок, — тому закликаю вас нам допомогти. Що швидше ви надумаєте з вашим дозволом, то краще.

— Гаразд, — кивнув Франц, — я подумаю.

— Чудово. Ми чекатимемо на ваше рішення, — врочисто сказав Естергазі.

Моцарт підвівся з-за столу й упевнившись, що добре стоїть на ногах, мовив, що йому вже час іти.

— Ледь не забув, — майже вслід йому гукнув Естергазі.

Моцарт озирнувся й запитально глянув на князя.

— Найщиріші вітання від моєї небоги Каролін. Бідолаха застудилася під час прогулянки, тому не змогла сьогодні бути на вашому концерті.

Франц на мить завмер.

— Передайте фроляйн моє шанування та побажання якнайшвидшого одужання, — вимовив він врешті та поспішним кроком вийшов із кнайпи.

На місто вже налягали сутінки, і на вулицях де-не-де встигли спалахнути ліхтарі. Вечір став прохолодним, проте після задушливого локалю ця прохолода була приємною. Франц повернувся на Марієнпляц. Людей тут поменшало, й на площі стало тихіше. Видно, одні розбрелися по кнайпах, інші — по своїх помешканнях. Лише інколи зринали звідкись людські голоси, що належали сірим постатям, або цокотів копитами кінь, несучи на собі вершника.

Перш ніж податися до свого готелю, Франц вирішив зайти до Фрауенкірхе[37]. Храм був відчинений. Зсередини війнуло вологою й запахом ладану. Ступивши кілька кроків, Моцарт сів на лаву і вгледівся убік напівтемного вівтаря.

Йому пригадалось, як десять років тому вони з братом так само зайшли до собору у Відні... Тоді він уперше зізнався Карлу, що часом бачить батька. Той сприйняв це за дивацтво і, здається, навіть неохоче повірив у його розповіді... Але чи може Франц вірити самому собі? Якщо це просто гра уяви? «Або ж... — раптова думка вколола його розпеченою голкою. — Можливо, Естергазі й Відок справді мають рацію, і до останків батька дісталися нечестивці? І вони їх осквернили, забравши звідти голову для своїх диявольських досліджень? А батько, з’являючись перед ним, просить повернути йому спокій?..»

Франц опустився на коліна й гаряче прошепотів молитву. В цю мить він пригадав, як у Лемберзі, в соборі святого Юра, випадково почув фрагмент із «Реквієму». Тамтешній хормейстер просив його про допомогу, однак він за весь час свого перебування в Галіції жодного разу не прийшов ані на месу, ані на репетицію. А все тому, що думки його були зайняті тією жінкою... Жозефіною.

— Misere mei, Deus[38], — прошепотів Моцарт і відчув, як від цих спогадів по його щоках потекли гарячі сльози.

Жозефіна! Ця жінка народилася, щоб він утратив через неї розум. Щоб здобути її, він вже стільки років мандрує світом, наче Одіссей! Тоді, як вона — утіха й розрада для іншого! Чи досі любить він її, чи вже радше ненавидить?.. Любить чи ненавидить?

Франц схопився з місця й кинувся геть із храму. Йому хотілося якнайшвидше дістатися до свого готелю на Кайзерштрассе, увірватися в покої, впасти на ліжко і щосили кричати в подушку. Так бувало не раз — і від цього трохи легшало...

Готельний портьє, побачивши його, усміхнувся, але постоялець минув його, не кажучи й слова. Потім піднявся вгору, де на третьому поверсі був його номер. До кімнати слід було пройти продовгуватим, тьмяно освітленим коридором. Килим на підлозі м’яко поглинав його поспішні, нервові кроки, тому могло видатися, що Франц іде, мов привид.

Зненацька двері однієї з бічних кімнат прочинились, і чиясь рука, міцно вхопивши Моцарта за комір сюртука, швидко втягла його всередину. Тієї ж миті хтось рукою затулив йому рот. Франц не встиг навіть зойкнути.

У кімнаті, куди його втягли, було темно, хоч в око встрель. Раптом знайомий голос тихо промовив:

— Тихо, пане Моцарте. Не панікуйте.

Це був детектив Відок. Переконавшись, що той не збирається пручатися, француз поволі прибрав руку від його рота, однак продовжував притримувати за одяг.

— Що відбувається? — обурено прошепотів Франц Ксавер.

— Пробачте, мені довелося піти на таке, — знову озвався детектив. — Не можна було, щоб ви дісталися до своєї кімнати.

— Але чому?

— Зараз усе побачите.

— Але тут темно!

— Цитьте, чорт забирай! Потерпіть!

Він потягнув його через темний простір кімнати, як виявилось, до вікна, що було затягнуте чорною портьєрою. Тут він зупинився і обережно відхилив невеликий край завіси.

— Зазирніть, — пошепки наказав Відок.

Франц слухняно глянув у темну шибку.

— Нічого не бачу, — одразу ж відповів він.

— Почекайте трохи. Нехай звикнуть очі...

За хвилину Моцарт і справді почав розрізняти з того боку таке ж саме вікно.

— Здається, ми якраз навпроти іншої кімнати, — сказав він детективові.

— Саме так. Що ви ще бачите?

— Всередині на столі підсвічник. Три свічки запалені...

— Чудово. Придивіться ще уважніше. Покої не здаються вам знайомими? — запитав Відок.

— Ні... Хоча. Заждіть... Це ж моя кімната! Там мої книги. Видно навіть мої папери.

— Браво, пане Моцарте. Демонструєте просто чудеса спостережливості, — іронічно похвалив його детектив.

— Припиніть знущатися, — відірвавшись від вікна, сказав Франц, — що за гру ви затіяли? Що все це означає?

— Тихше-тихше, — заспокоїв його Відок, — зараз самі все побачите.

— Поясніть, хто запалив світло в моїй кімнаті?

— Портьє. Я попросив його.

— Але навіщо?

— Ви бачили колись театр, в якому не горить світло? — питанням на питання відповів француз. — Навряд чи, бо тоді глядачам не буде видно акторів.

— Отже, це вистава?

— Ще й яка, пане Моцарте...

І вже іншим тоном несподівано промовив:

— А ось і головний лицедій. Дивіться уважно, мій друже, щоб не пропустити жодної мізансцени.

Франц не зводив погляду з вікна. У його покоях навпроти і справді з’явилася чиясь тінь. Вона рухалась обережно, скрадаючись.

— Хто це? — злякано запитав Франц.

— Тсс, дивіться.

Тінь обережно пройшла біля підсвічника, від чого полум’я свічок ледь помітно замиготіло. Тоді в руках у незнайомця зблиснуло продовгувате лезо.

— О Боже, — застогнав Моцарт, — що там відбувається?

Замість відповіді Відок голосно й пронизливо засвистів. Певно, для когось це було сигналом. До кімнати навпроти увірвалися інші тіні й там одразу ж зав’язалася боротьба.

— Попався, сучий сину! Попався! — радісно вигукнув поліцейський, але, як виявилось, тріумфувати було ще зарано.

Вікно покоїв, у яких поселився Франц, розлетілося на друзки, і звідти швидко виліз незнайомець у темному довгому плащі. Трохи затримавшись на підвіконні, він, все ще стискаючи в руках своїй довжелезний ніж, відчайдушно стрибнув униз — і наступної миті почувся глухий звук удару тіла об похилий дах сусідньої прибудови.

— Ах ти, виродку! — стискаючи кулаки, закричав Відок і кинувся з кімнати у коридор.

— За ним! За ним! Тримайте це стерво! — чувся його голос вже з іншого крила поверху.

Франц також визирнув за двері, проте далі йти не наважився. І лише почекавши так добрих чверть години, він вийшов у коридор, відтак обережно рушив до свого покою. Побачене там його вжахнуло: усе було заповнено пір’ям і пухом, які вибились із розірваних подушок. Вітер, що вривався у кімнату з розбитого вікна, підіймав їх, мов хвилі білого моря, м’якого, проте німого й моторошного. Підсвічник, який вже побував на підлозі, залишивши на ній великі воскові плями й блідо-жовті уламки свічок, стояв на шафі й сяяв усього одним вогником. Його світло боязко торкалося розгніваного Відока, що, мов лютий звір, від якого щойно втекла жертва, нишпорив по кімнаті, вишукуючи бодай щось, що міг залишити втікач. Детектив побачив Франца — і його вуста розтягнися в якійсь дивній злій посмішці.

— Ааа, мсьє Моцарт... І як вам така картина? Прегарно, еге ж? Мабуть, так виглядали Помпеї у свій останній день...

Він широко розвів руками, наче актор дешевої трагедії. Жест вдався дещо незграбним.

— Що тут відбулося? — розгублено запитав Франц, шукаючи поглядом свої речі.

— Що відбулося? — перепитав Відок, трохи наблизившись до нього. — Я вам поясню, що відбулося...

Детектив кілька разів марно спробував виплюнути з рота пір’їну, після чого сердито встромив туди пальця і врешті її видобув.

— Вас убили, мсьє Моцарте, ось що відбулося! — голос поліцейського пролунав, як грім. — Убили безжально, доки ви спали. І все для того, щоб отримати голову.

— Чию голову?

— Вашу, чорт забирай!

— Але... Я живий.

— Справді? Ну що ж, можете мені не дякувати... Мабуть, допомогло те, що замість вас під ковдрою було кілька подушок. Все виглядало так, ніби ви спите. Тому вбивця й понівечив їх, випустивши на світ Божий все це диявольське пір’я...

Приголомшений Франц сперся на стіну Свідомість відмовлялася вірити у ці слова, а проте розгардіяш у кімнаті, розбите вікно, а надто спогад про людську постать із довжелезним ножем переконували, що слова детектива були страшною правдою.

Помовчавши, Відок важко зітхнув.

— Прошу вибачення за свій тон, пане Моцарте, — сказав він вже значно спокійніше, — мені здавалося, що той негідник вже попався, але він виявився збіса відчайдушним...

Відок подивився на темну діру замість вікна.

— Відчайдушним щасливчиком, — повторив детектив. — Мої люди погналися за ним, але не думаю, що їм удасться його спіймати. Сьогодні фортуна повернулась до нас дупою...

Раптом він завмер, помітивши на підлозі сіро-жовтий, складений вчетверо клаптик паперу. Під шаром пір’я той спочатку не впав йому в око. Відок підняв свою знахідку і, розгорнувши її, підніс ближче до свічки. Тієї ж миті він розчаровано вилаявся.

— Це, мабуть, ваше, мсьє... — сказав поліцейський і простягнув папір Моцарту.

Той взяв його в руки й також роздивився. То був нотний аркуш з фрагментом якогось твору. Франц заперечливо хитнув головою.

— Ні, це не моє, — відповів він.

— Не ваше? — з подивом перепитав Відок. — Але це ж ноти... І тільки ви тут музикант.

— Так, але... Це не мій почерк. До того ж це схоже на фрагмент з симфонії...

Франц продовжував з цікавістю розглядати ноти й також підійшов ближче до світла.

Хвилину поспостерігавши за ним, детектив раптом запитав:

— А чи є імовірність, пане Моцарте, що це уривок якогось відомого музичного твору?

— І дуже велика, — кивнув той, — я, звісно, можу помилятися... Але, здасться, це фрагмент з п’ятої симфонії... Людвіга ван Бетховена... Безперечно! Так, це вона.

З тріумфом в очах він повернув папір поліцейському.

— Бетховен, — задумливо повторив він, — я щось чув про нього...

Моцарт скептично посміхнувся у відповідь.

— Чорт забирай, — скипів детектив, — буде краще, якщо ви обійдетеся без цих своїх посмішок... Бетховен — це той глухуватий маестро з Відня. Так?

— Так.

— Але на біса Галлю фрагмент його симфонії?

Франц облизав пересохлі губи.

— Ви сказали, що той чоловік полює на геніїв, — промовив він, вказавши на вибите вікно.

— Сказав...

— Дехто вважає Бетховена генієм.

— Ах, чорт забирай... Маєте рацію.

Відок дивився на нього вже зовсім інакше. Здавалося, в одну мить він неабияк заповажав свого співрозмовника.

— Якщо автор симфонії може стати жертвою того негідника, то ваш обов’язок не допустити цього, — не надто впевнено вимовив Моцарт.

Детектив скривився.

— Мої обв’язки визначає для мене князь Естергазі... Як він вирішить, так і буде, — кинув він.

Франц вже збирався щось заперечити, але з-за дверей долинули звуки шарпанини. Хтось когось тягнув, брудно лаючись і завдаючи глухих ударів.

— О, здається, мої хорти його все-таки спіймали! — радісно вигукнув Відок.

Тієї ж миті двоє поліцейських заволокли до кімнати чоловіка із закривавленим обличчям. Той пручався, проте видно було, що сил у нього лишилося вже небагато.

— Дідько, це не він! — розчаровано буркнув детектив.

— Цей стояв на чатах, пане Відок, — пояснив один із поліцейських, — а потім допоміг Галлю перебратися через стіну.

Сказавши це, він разом зі своїм товаришем заходився щосили гамселити схопленого.

— Годі, годі! — зупинив їх детектив. — Хай сам щось скаже.

Поліцейські слухняно припинили екзекуцію, але все ще тримали його під руки. Чоловік геть знесилів і майже не тримався на ногах. Сказати щось, як того хотів Відок, він наразі не міг. Тоді детектив дістав з кишені невелику пляшку з бурштиновою рідиною і, відкоркувавши її, підніс йому до рота. Відчувши запах випивки, чоловік жадібно ковтнув слину і розтулив губи. Детектив обережно влив у нього трохи алкоголю. Видно було, що це додало йому трохи сил.

— Відпустіть його, — наказав Відок.

Поліцейські одночасно звернули на детектива сповнені сумніву погляди.

— Я сказав, відпустіть, — повторив той, — ви постаралися, тому втекти він зможе хіба навкарачки.

«Хорти» вдоволено гмикнули, як майстри, для яких добре зроблена робота — понад усе, і, посадивши схопленого на стілець, відступили. Один став біля розбитого вікна, інший — біля дверей.

Відок простягнув йому пляшку. Той з недовірою подивився на нього, вперше звівши на детектива очі. Водночас розбите обличчя чоловіка побачив і Франц.

— Беріть, — підтвердив поліцейський, — мої люди трохи вас потовкли, тож оговтуйтеся.

— Я знаю цього чоловіка! — несподівано вигукнув Моцарт, щойно той взяв у руки пляшку.

В одну мить усі погляди в кімнаті спрямувалися на Франца.

— Знаєте? — повільно перепитав Відок. Очі його знову по-хижацьки загорілися.

— Так... Його ім’я Адам! Адам Краєвський. Він учитель фехтування і мій друг, тому я готовий поручитися за нього...

— Цікаво-цікаво, — усміхнувся детектив, — ще хвилину тому ви тремтіли перед страхом смерті від руки психопата, а тепер готові поручитися за його спільника.

Він глянув на схопленого.

— Що ж, пане...

— Краєвський, — вперше озвався той, — моє ім’я справді Адам Краєвський. Хай благословить тебе Господь, дорогий Франце... Ти зміг мене впізнати через стільки років і в такому вигляді...

Він замовк і приклався до пляшки. Одним духом Адам випив майже все, що в ній було.

Світло від єдиної свічки на шафі було скупим, проте Франц побачив, як сильно змінився Краєвський відтоді, коли вони бачилися востаннє. Адам став огряднішим і полисів. Хоча руки лишилися такими самими витонченими. Ці руки фехтувальника та гравця в карти, які з успіхом могли би бути руками музиканта. Спостерігаючи за цим чоловіком, Моцарт вірив і тієї ж миті сумнівався, що перед ним саме той, з ким він чимало зимових вечорів заповнював щирими розмовами в маєтку Баворовського і чиїм секундантом був під час його кривавої дуелі.

— Що ж, пане Краєвський, — повторив детектив. Це прізвище виявилось доволі складним для його вимови, в якій домінував французький акцент. — Будьте тепер ласкаві повідомити нам, куди зник добродій Франсуа Галль, в якого ви, як я розумію, перебуваєте на службі.

— Я не знаю, — хитнув той головою.

— Гм, вихилили майже увесь мій бренді й після цього мені брешете? — іронічно зауважив детектив. — Ви безчесна людина, пане Краєвський, ось що я вам скажу.

Він різким рухом вирвав в Адама пляшку. Після цього звернувся до Франца:

— Вам краще вийти, мсьє Моцарте. Методи, якими ми добуваємо правду, можуть здатися вам не надто естетичними.

Двоє поліцейських біля вікна і дверей реготнули й почали розминати кулаки.

— Стривайте, — зупинив його Франц, — не смійте з нього знущатися!

Відок з подивом зупинився.

— Даруйте?

— Я сказав, досить його бити.

— До вашого відома, мсьє Моцарте, ми намагаємося знайти того, хто міг би проткнути вас так, як оці подушки, — детектив тицьнув пальцем на ліжко.

— Ви так заповзялися, бо вас найняв князь Естергазі. Не вдавайте, що справді про мене піклуєтеся.

Відок розреготався.

— Звісна річ, мені на вас начхати, добродію! Я вам не мамуся і просто роблю свою брудну роботу. Тому не заважайте.

Коли регіт його затих, Моцарт спробував підійти до справи інакше:

— Ось що, — гарячково, але вже тихіше сказав він, — пригадую вам потрібна моя згода, еге ж? Для... дечого.

Відок кілька секунд подумав, а тоді ствердно кивнув.

— Потрібна.

— Ви її матимете, якщо дасте спокій панові Краєвському.

— Але ми не можемо його відпустити, мсьє.

— Я і не прошу. Але припиніть його калічити і дайте слово честі, що й без мене з ним також нічого не станеться.

Детектив закусив губу.

— Ну, гаразд.

— Цього мало...

— Даю слово честі, дідько з вами!

Франц підійшов до Адама, який нерухомо і без слів за всім спостерігав. Краєвський міцно стиснув його руку й тихо промовив:

— Я не знав, що ти тут, присягаю. Я б ніколи... Це все мої борги...

— Де Анна? — перебив його той.

— Анна? З нею все гаразд...

— Я можу її побачити?

— Ну, звісно... Дай мені олівець і папір, я напишу тобі адресу.

Франц понишпорив у шухляді столу і знайшов те, що він просив. Переконавшись, що поліцейські не підглядають, Краєвський вивів на папері назву вулиці та номер будинку і передав аркуш Францові. Той, не читаючи, швидко заховав папір до кишені.

— Що ж, нам час, — озвався Відок.

Його люди знову підхопили Адама й вивели за двері. За мить Франц лишився у понівеченому готельному номері сам. Невдовзі він мусив спуститися донизу й попросити портьє знайти йому іншу кімнату. Той погодився і, взявши ключ, провів гостя до нових покоїв. Франц ледве добрів до ліжка, відчуваючи важку втому, хоч заснути йому не вдалося до самого ранку. Вдруге за своє життя він гостро відчував присутність смерті. Вперше це сталося ще в Підкамені, в переддень Адамової дуелі. Тільки тоді подих смерті був спрямований не на нього. Тепер же йому здавалося, що смертю пахне в кімнаті, в цілому готелі й навіть за вікном, де панував передсвітанковий морок, в якому сховався вбивця на ім’я Франсуа Галль, що полював за його головою.

Ледве на вулиці посвітлішало, він схопився з ліжка й поквапно одягнувся. Потім спустився донизу й, не помічаючи сердитих і одночасно переляканих поглядів прислуги, вийшов із готелю. Мине ще багато часу, доки всі ці покоївки, портьє та носії забудуть про страхітливу нічну пригоду за його участі, тож він подумав, що найкраще буде виїхати звідси.

Ставши посеред хідника, Франц дістав з кишені папірець, на якому Краєвський вчора написав адресу.

— Ріндермаркт, 12, — упівголоса промовив він.

Кілька хвилин він морщив чоло, намагаючись пригадати, де ця вулиця. А тоді, врешті пригадавши, — поспішним кроком подався вперед. Йому подумалось, що вранці Анна буде вдома. Хоч, звісно, певності в цьому не було.

Ранішній Мюнхен прокидався від нічного сну, мов сірий кам’яний велетень. Люди, які сновигали вулицями, здавалися його кров’ю, що з настанням ранку почала жваво струменіти. Ратуша, де на вежі годинник якраз пробивав сьому годину, могла слугувати головою, Фрауенкірхе — серцем, а чималі торговиська, на яких від самої зорі бауери розкладали на ятках товари, — його ненажерливим шлунком.

Франц минув церкву святого Петра, де з-за прочинених дверей до нього долинали звуки ранішньої меси, і трохи сповільнив крок. Ріндермаркт починалася десь тут... Зненацька, біля церковної стіни, за декілька метрів він побачив нерухому чоловічу постать у сірому. Незнайомець, здавалося, також за ним спостерігав і, можливо, припустив, що на тлі кам’яної стіни його не помітять. Проте Францові все ж вдалося його розгледіти... Тієї ж миті Моцартові пригадалися пережиті нічні жахіття, і за комір сорочки ніби просочилося крижане передчуття небезпеки. Чи цей чоловік не сам Франсуа Галль, що від самої ночі чекав, доки він вийде з готелю? Адже він вислизнув із рук поліції і тепер, можливо, прагнув завершити свою криваву справу! Якщо так, то слід негайно забиратися звідси...

Франц спочатку позадкував, не зводячи очей з незнайомця, а тоді повернувся й швидким кроком рушив у той самий бік, звідки щойно прийшов. Принаймні йому так здавалося, бо за хвилину, роззирнувшись, не впізнав довколишніх будинків.

— Що за чортівня? — вирвалось у нього.

Чоловіка в сірому також не було видно, проте той міг ховатися де завгодно. Якщо йому вистачило спритності прошмигнути в готель і проникнути в його кімнату, а потім ще й пошити в дурні поліцейських, які на нього накинулися, то він завиграшки може притаїтися в людному місці й непомітно спостерігати за своєю жертвою. «Треба тікати звідси», — блиснула думка. Він кинувся тепер в інший бік, шукаючи поглядом знайомі будинки, а передовсім церкву святого Петра, яка могла б слугувати йому орієнтиром, коли відчув, що необачно когось штовхнув. За крок від нього жінка у світло-зеленій сукні, нахилившись, поспіхом збирала розсипані овочі, які, вочевидь, ще секунду тому були в її кошику.

— Oh! Verzeihung![39] — вигукнув Моцарт і, забувши про свого невидимого переслідувача, кинувся їй допомагати.

— Ви могли бути уважнішим, шановний пане, — не піднімаючи голови, сказала жінка, — на вулиці є інші люди, окрім вас.

— Ваша правда, я незграба, — відповів Франц, аби залагодити цю прикрість.

Він якраз підняв з хідника капустину, коли жінка на нього глянула. Погляд її несподівано завмер від подиву.

— Ви?.. — промовила вона так, ніби хтось стис їй горло.

Франц також не одразу прийшов до тями, а тоді видихнув з легень добре знайоме ім’я:

— Анна!

Перед ним і справді була донька-втікачка графа Баворовського. За роки вона змінилася, проте не втратила вроди. Витончене обличчя Анни належало красивій жінці, а не милій дівчині, яку він пам’ятав. От тільки було тепер стомлене... Проста баварська сукня їй неабияк личила, хоч була вже добре зношеною.

— Що... що ви тут робите? — запитала жінка, потроху отямлюючись від несподіванки.

— Шукаю вас.

— Мене? Але як... Звідки ви дізналися?..

Франц раптом пригадав, що за ним стежать, і відчуття їдкого страху знову до нього повернулося.

— Ми можемо зайти до вашого дому? — запитав він пошепки. — Ви ж бо мешкаєте десь неподалік, так?

— Так, але... Господи, звідки ви й це знаєте?

— Адам розповів мені.

— Адам? — викрикнула Анна. — Я вже тиждень його не бачила! Де він?

— Я все розповім, — спробував заспокоїти її Моцарт, — ходімо, прошу вас.

Обличчям жінки покотилися сльози, але вона одним рішучим рухом стерла їх і звелася на ноги. Франц сторожко роззирнувся.

— Ви на когось чекаєте? — запитала Анна.

— Якраз навпаки: побоююсь, що хтось вичікує мене, — відповів той.

— Віддайте капусту, — сказала жінка.

— Що? — не зрозумів Моцарт.

— Ви тримаєте капусту, Франце. Поверніть її мені в кошик. Вашим рукам більше пасують нотні зошити, — мовила вона, — адже ви не залишили музику?

— Ні.

«А ви?» — хотів перепитати Франц, проте не наважився. Певно, в Анниному житті сталося багато змін. І хтозна, чи серед них лишилося місце музиці.

Вона рушила, повернула у провулок, і він поспіхом пішов за нею. Пройшовши з десяток кроків між брудними стінами, Анна зупинилась перед важкою потрісканою брамою.

— Нам сюди, пане Моцарте, — тихо промовила жінка і налягла всім тілом на дерев’яну стулку.

Брама піддалася. Кам’яними сходами піднялися на другий поверх, де було кілька майже однакових дверей. Одні з них Анна прочинила й запросила Франца увійти.

Всередині помешкання виявилось невелике, проте чисте й затишне. Передпокій та вітальня були обставлені скромно: лише необхідні непоказні меблі, сяке-таке срібло та вигорілі штори на вікнах.

— Я ходжу на ринок сама, — пояснила чомусь Анна, ставлячи на підлогу кошик з овочами, — моя служниця приходить до мене тільки двічі на тиждень. Допомагає на кухні...

Анна зняла з плечей накидку і поклала її на софу, даючи зрозуміти гостеві, що капелюха й рукавиць у нього ніхто не прийме. Він усміхнувся. Жінка все ще ховала очі. Спитати вона хотіла багато, але, схоже було, що не наважувалась почати першою. Якусь мить тривала мовчанка.

— Анно, — першим озвався Франц, — я такий щасливий вас бачити.

Жінка раптом схлипнула. Потім ще раз. І в наступну мить зі сльозами кинулась до нього в обійми.

— Франце, милий Франце! — ридала вона. — Якби ви знали... як я... скучила... Господи, як хочеться повернути... минулі часи!

Моцарт спершу розгубився, а тоді почав гладити Анну по волоссі. Минулі часи і йому тепер здавалися дорогими серцю, але втраченими назавжди.

Та зрештою вона заспокоїлася, відійшла від нього й піднесла до обличчя хустинку, а тоді, ступивши кілька кроків, сіла на софу біля вікна.

— Я постаріла, так? — тремтячим голосом запитала жінка.

— Ви подорослішали, Анно. Адже я знав вас ще зовсім юною, — відповів Франц, — і ви надзвичайно гарна.

Вона вперше всміхнулася. Хоч невідомо було, чи це зблиснула усмішка радості, чи гіркоти.

— Ви також змінилися, пане Моцарте, — раптом сказала вона, — у вас з’явилося більше впевненості й чогось такого, що... викликає довіру.

— Отже, раніше ви мені не довіряли? — пожартував Франц.

— Раніше я б не плакала у вас на плечі, — сказала вона, — зрештою, я також знала вас юним. А тепер переді мною гарний дорослий чоловік.

Франц зашарівся й не зміг знайти жодного слова для відповіді. Щоб якось виправдати мовчанку, він вдав, ніби мусить прокашлятися.

— То що з Адамом? — запитала Анна. — Що цього разу?

— Він... у поліції, — трохи повагавшись, сказав Моцарт, — але ви не лякайтеся, Анно. Я подбаю, щоб він невдовзі повернувся до вас.

— Він і вас у щось втягнув?

— Ні, це радше моя провина... Не провина, а... Вибачте, боюся, я не зможу вам усього пояснити.

— Гаразд, не намагайтесь, — жінка стомлено піднесла долоню до чола, — я не почую нічого нового... Боже мій, ви досі стоїте, Франце? Сідайте...

Вона вказала йому на стілець, що був навпроти її софи.

Франц подякував і, сівши, побачив просто перед собою, за силуетом Анни, вікно. Це нагадало йому про пережитий на вулиці страх, проте зараз, у помешканні, він відчував себе в безпеці.

— Перед тим, як Адама забрали поліцейські, він устиг написати мені вашу адресу, — пояснив Моцарт, — це сталося вночі, а вранці я вирушив шукати вас.

— Як все незвично, — вимовила жінка, — як ви зустрілися з ним?

— Власне... цього я також не можу вам пояснити. Скажу тільки, що обставини були не надто приємними ні для мене, ні для нього.

— Не сумніваюся, Адам вміє їх знаходити, — з гіркотою мовила Анна.

— У тій ситуації лише частина його вини, — поспішив завірити її Франц, — до того ж Адам пояснив мені, що все сталося через його борги...

— О, так! — перебила Анна. — Його борги! Його нескінченні борги... Гляньте на моє помешкання, любий Франце. Чи пасує воно дочці графа Баворовського? Ви добре знаєте, що ні!.. Хоча, Боже милосердний, мені нікого звинувачувати в цьому, крім себе самої. Якби тоді хтось спинив мене... Якби хтось спинив, стримав за руку, коли я, забувши про все на світі, побігла за ним. За Краєвським... Щоправда, не завжди була скрута. З Підкаменя ми вирушили до Катовіце, де Адам отримав посаду вчителя фехтування при офіцерському клубі. Ми навіть могли дозволити собі жити так, як раніше у моїх батьків. І я була щасливою. Звісно, шкодувала, що стосунки з родиною були зіпсовані, але це здавалося необхідною жертвою, аби мати право на власне життя, таке, як хотілося мені, а не батькові...

— Граф і графиня довго розшукували вас, — сказав Франц.

— Так, я знаю. Чутки до мене доходили, — зітхнула Анна. — Я зрештою написала додому листа, в якому просила пробачити мені й дати спокій... Хоча б на деякий час.

— Відповідь отримали?

— Ні, я не зазначила зворотної адреси... Хоч розумію, що це було жорстоко й несправедливо. Зрештою, ні батько, ні матір вже б нічого не вдіяли. Адам став моїм законним чоловіком — ми обвінчалися ще в дорозі, в маленькій капличці на перехресті. Свідками були випадкові перехожі, а священика наш візник знайшов у сільській корчмі. Ледве стоячи на ногах, той повінчав нас, а тоді знову поплентався пиячити. Я не так уявляла свій шлюб, але було байдуже. Коли поруч коханий чоловік, все, про що мріялось раніше, здається смішним і несуттєвим. Нові мрії народжуються поруч із ним. І головна з них — щоб він ніколи не залишив і не розлюбив... Адам був дбайливим чоловіком. А коли в нас народився первісток, то став і чудовим батьком... Все змінилося, мовби в одну мить. Якось він повернувся пізно й добряче напідпитку. Коли я запитала, де він був, коротко пояснив, що засидівся в клубі з офіцерами. Нічого незвичайного в цьому не було, і вже наступного ранку я про це навіть не згадала. Однак відтоді мій чоловік повертався додому все пізніше і все менше тримався на ногах. Врешті я не витримала і сказала, що більше цього не терпітиму, і якщо це не припиниться, то повернуся з сином до Підкаменя. На Адама це, здавалось, подіяло. Майже на тиждень він став таким, як раніше: знову бував багато часу з нами, влаштовував захопливі прогулянки, маленькі сімейні свята... Все ніби налагодилося, але одного дня... Одного дня... Адам, як і перед тим, повертався пізно, а інколи й під ранок, щоразу п’яний, а тепер ще й дратівливий. Вимагав, аби я дала йому спокій та займалася дитиною. Я нагадала йому про свою погрозу, проте він мовби не почув... Проігнорував мої слова. А за кілька днів раптом увірвався в дім і почав вимагати, щоб я з сином збиралася в дорогу. Куди? Навіщо? «У Баварію. Так треба!» — вигукнув спересердя.

Якраз за кілька днів до того я зрозуміла, що вагітна знову. Йому не сказала ні слова, все сподіваючись на слушну мить. Дорога стала для мене мукою. Він здивовано дивився на мене, коли я просила зупинити диліжанс ледь не кожної години, а тоді все збагнув сам. Адам розчулився, обійняв мене й нарешті у всьому зізнався: що знову грає в карти і, не виплативши остаточно старих боргів, набув нові. Від цих його боргів, а точніше, від людей, яким він був винен, ми й тікали.

Спершу оселилися в Інсбруку, де й народився наш другий син, тоді в Нюрнберзі, а тепер ось вже два роки живемо в Мюнхені. Дітей змушені були віддати батькам Адама в Краків, бо до тепер ледве вдавалося зводити кінці з кінцями. Пан і пані Краєвські мене недолюблюють, але погодилися допомогти, прихистивши на якийсь час наших хлопчиків. Боже, як я сумую за ними...

Анна знову розплакалась, але змогла швидко заспокоїтися. Вибачившись, вона вкотре піднесла хустинку до обличчя. У кімнаті знову запанувала гнітюча тиша.

— Ах, я все про себе та й про себе! — з удаваними веселощами в голосі вигукнула раптом жінка. — А як ви, мій друже? Як життя склалося у вас?

Франц по-хлопчачому стенув плечима. Йому подумалось, що розповісти про себе, насправді, нічого, крім хіба свого музичного турне... Погляд його мимоволі зупинився на прочинених дверях до сусіднього покою: там видно було край чорного фортеп’яно...

— Ви ще музикуєте, Анно? — напівсерйозним тоном учителя запитав він у господині.

— Я?.. Іноді. Дуже рідко, — відповіла вона.

— Пам’ятаєте, як ми грали колись у чотири руки?

— Пам’ятаю...

Раптом вона підвелася й, узявши Франца за руку, повела до інструмента. Весело, майже з дитячою пустотливістю, вони разом підняли кришку й оголили чорно-білі клавіші. Вмостившись за ними, обережно взяли перші акорди.

Анна стрепенулася всім тілом, наче музичні звуки торкнулися її оголених нервів. На запиленому, не надто добре налаштованому фортеп’яно, вони з Францом почали грати «Сонату ля-мажор» Скарлатті...

Один-два-три... Ретельно приховані у її свідомості спогади раптом звільняються й вириваються назовні.

Чотири-п’ять-шість... Вона, маленька дівчинка, щодуху біжить через весняний парк у Підкамені до вусатого татуся. Граф Баворовський ще молодий, майже без сивини, легко підхоплює її на руки. Цілує в щічку, а вона заливається сміхом, бо батькові вуса лоскочуть їй личко.

Сім-вісім-дев’ять... Вона доросліша. У зимовій вітальні вся родина Баворовських бавиться в загадки. Хтось мусить заплющити очі, а всі решта домовляються, про коротеньку пантоміму. Очі заплющила мама, а вони з батьком та молодшою сестричкою домовляються зобразити її подруг-пліткарок. Виходить кумедно, графиня одразу вгадує.

Десять-одинадцять-дванадцять... Її дім, оточений осінніми деревами. Листя з них поволі спадає на прохолодну землю. Усе віддаляється від неї. Чи то пак, віддаляється від усього вона.

Не закінчивши сонати, Анна обійняла Франца і притулилася головою до його плеча.

Моцарт вийшов із помешкання на Ріндермаркт за півтори години, проте залишив його через інші двері. Та він сподівався, що той, хто стежить за ним, його не помітить. Швидким кроком Франц повернувся до свого готелю. Було вже пів на десяту, і тут щойно закінчили подавати сніданок. У просторому фойє, біля рецепції постояльці допивали свою каву, й — хто ліниво неквапно, а хто поспіхом — переглядали свіжі газети. Перших було більше. Всі, що мали справи, вже вийшли в місто, а лишились тільки ті, кому поспішати було нікуди.

Худорлявий вусань, побачивши Моцарта, радісно його гукнув. Це був князь Естергазі. Францові не надто хотілося зараз із ним розмовляти, проте він добре розумів, що їхня зустріч неминуча. Кивнувши йому у відповідь, він рушив до нього.

— Я вже вас зачекався, — промовив князь, простягаючи йому руку, — сідайте. Замовите щось? У них тут просто чудові Käseküchen[40].

— Дякую, не маю апетиту, — відмовився Франц.

— Воно й не дивно, — співчутливо кивнув Естергазі, — після такої ночі... Навіть не питатиму, як вам спалося. Можу передбачити відповідь.

— Сьогодні звідси виїду...

— Власне, тому я й тут, пане Моцарте, — перейшов до справи князь. — Думаю, ви переїдете не просто в інший готель, а в інше місто. А саме — до Відня. Годину тому я бачився з паном Відоком. Він повідомив мені, що ви про все домовилися...

— Так, але, чесно кажучи, мене турбує доля чоловіка, якого схопили цієї ночі. З паном детективом ми домовилися лише, що його не скалічать. Але що з ним буде далі?

— Ви про цього Краєвського, якого Франсуа Галль найняв, щоб він допоміг йому вбити вас? — перепитав князь.

Франц облизав губи, які чомусь несподівано пересохли.

— Так, про нього.

— Воістину, доброта ваша не має меж, — гмикнув Естергазі.

— І все ж мені залежить, щоб...

— Гаразд, гаразд! — нетерпляче перебив його той. — Ми його відпустимо. Однаково він нічим нам не допоможе. Найпевніше, Галль вже виїхав з Мюнхена, тож користі з цього Краєвського не буде жодної.

Франц вже хотів розповісти йому, що бачив когось, хто начебто за ним стежив, але стримався. Надто багато довелося б пояснювати.

Князь трохи помовчав, дивлячись кудись повз свого співрозмовника. Настрій його помітно змінився. Від попередньої привітності не лишилося й сліду.

— Чи знайомі ви особисто з Людвігом ван Бетховеном? — запитав він у Франца після мовчанки.

Той ствердно кивнув.

— Побоююсь за його життя... Відок розповів мені, що ваш нападник мав при собі фрагмент з його симфонії.

— Тоді не будемо гаяти часу, — сказав Франц, якому хотілося якнайшвидше опинитися якнайдалі звідси.

— Маєте рацію, — підводячись мовив Естергазі, — вирушаємо вдосвіта...