Моцарт із Лемберга

Розділ III Анна І Марія Підкамінь, листопад 1809 року

Поставивши крапку в листі, юнак ще кілька разів перечитав його. Після цього почекав, доки висохне чорнило, і склав аркуш учетверо. Завтра він надішле його до Відня.

У покоях Франца на другому поверсі палацу було дещо прохолодно. «Мабуть, слід попросити розпалити піч раніше, ніж завжди», — подумалось йому. Місце біля великої кахляної печі було його улюбленим у кімнаті. Він навіть попросив перенести туди письмовий стіл, що стояв до цього біля вікна. Тим більше, що за вікном вже третій день без упину падав дощ, а часом і дощ зі снігом.

Господарі подбали про затишок у його помешканні. Тут були книжки в гарній старовинній шафі, зручне ліжко, скрині для одягу та особистих речей, а також столик, на якому містився мідний дзвоник. За допомогою нього Франц міг викликати покоївку в будь-який час.

Юнак глянув на годинник, що мирно цокав у кутку на креденсі. Була третя по полудню... У дівчат зараз урок французької, а за півгодини — у нього музичне заняття з Анною. Він відібрав кілька аркушів з нотами й вирішив піти до музичної зали завчасно. Хотілося підготуватися до уроку як слід.

Сівши за клавір, Франц протер інструмент і розставив перед собою ноти. Сьогодні вони з Анною вчитимуть сюїту для фортеп’яно Баха. Він з неабияким задоволення зіграв спершу цей твір, а потім інші, також свої улюблені. Цікаво, чи любив цю музику його батько? Великий Моцарт пізнав її вже тоді, коли Бах помер. Вона дісталася йому у спадок, як і решті. Як йому самому — батькова музика.

Чи надихала вона його так, як зараз його надихають батькові концерти? Франц непомітно для себе перейшов до батькової «Фантазії до-мінор». Здавалося, його пальці нарешті отримали свободу і, наче десяток коней, мчали безмежним полем, підвладні лише власним бажанням.

Після «Фантазії до-мінор» Моцарта він почав грати власний твір, той самий, поки що безіменний, через який сталася суперечка між Адамом і тим пихатим Кавалькабо у «Віденській кав’ярні». Раптом Франц відчув, що твір насправді викінчений! Це були легкі й елегантні варіації в тональності «соль-мажор». Задихаючись від щастя, Франц врешті відірвав руки від клавіш, але все ще тримав їх над інструментом, мов чарівник, якому щойно вдалося його найкраще диво.

— Браво, маестро, — почувся збоку голос Анни.

Франц спохопився. Він глянув спершу на дівчину, а потім на годинник. Виявляється, вже чверть години в них мав тривати урок. Анна, прийшовши, як завжди, вчасно, вирішила не переривати його музикування і стояла біля дверей, слухаючи свого вчителя.

Той, густо почервонівши, поспіхом протер для неї клавір, а потім хутко поступився місцем.

— Прошу вибачення, — пробурмотів Франц, — вам слід було перервати мене.

— Нізащо! — усміхнулася дівчина. — Мене зачаровує ваша майстерність.

— І все ж, я забрав у вас час...

— От і чудово. В мене його скільки завгодно! — Анна говорила з такою впевненістю і простодушністю, що будь-які аргументи проти здавалися порожніми.

— Гаразд, — змирився Франц, — тоді розпочнемо заняття. Для початку зіграйте, прошу, мажорну гаму.

Анна кивнула, і її витончені пальчики забігали по клавішах. Підспівуючи собі в такт, дівчина вправлялася легко й невимушено, мовби насправді перебирала складки улюбленої сукні, перевіряючи, чи десь, бува, не розірвалося мереживо.

Юне, але вже по-жіночому гарне, личко було зосередженим на грі, як і належало добрій учениці. Пасмо темно-русявого волосся виринало з елегантної зачіски і звивалось уздовж шиї. Вся її зовнішність і кожен порух дихали шляхетністю. Шляхетність була в щічках, на яких час від часу спалахував легкий рум’янець, в багряних вустах і, зрештою, в її голосі. Коли ж Анна піднімала очі, то Франц бачив шляхетність і в її дещо грайливому іскристому погляді.

Молодий Моцарт споглядав її, наче прегарну картину. Одну з тих, які художники пишуть у момент свого найпалкішого натхнення. «Мабуть, Господь послав мені тебе, щоб я не збожеволів у цій глушині, — подумав він, неуважно слухаючи її наступну гамму, — тебе і твою сестричку».

При згадці про меншу — Марію — Франц не стримав усміху. Дівча було непосидюче й щебетливе, як пташка. Годі було встежити за нею, а тим паче передбачити, що найближчої миті прийде в її здебільшого розпатлану біляву голівку. Вчилась вона знехотя й лише при появі матері збирала докупи всю старанність, на яку була тільки здатною, щоб продемонструвати її пані Баворовській. Понад усе вона не хотіла розчаровувати графиню.

Під завершення уроку на вулиці здійнялася буря. Дощ періщив у шибу, мовби намагаючись заглушити музику і примусити людей у залі слухати тільки його. Зненацька вдарив грім.

— Господи милосердний! — вирвалось у Франца.

Анна злякано глянула на нього.

— Пане Моцарте, — вирвалось у неї, — вам зле? Ви блідий, наче мрець.

— Все гаразд, — відповів той, спираючись на інструмент, щоб утримати рівновагу.

Він і сам не міг остаточно збагнути, чому його так стривожив цей звук. Грубий, могутній і безладний, він раптом увірвався в їхній затишний простір, нещадно вбиваючи мелодію.

Францові пригадалося, що раніше він страшенно боявся грози. Але ж минуло вже стільки часу. Здавалося, цей страх мав би зостатися в минулому.

— Я розпоряджуся, щоб вам приготували трав’яного чаю, — знову озвалася Анна.

— Ні, не треба, — зупинив її той, — справді, все гаразд. От тільки мусимо закінчити сьогоднішній урок трішки раніше. Прошу вибачення.

— Ну що ви, пане Моцарте. Вам немає за що вибачатися. За такої похмурої пори багато хто почувається недобре.

— Так, маєте рацію.

— Власне тому, за три дні, мій батько влаштовує останній осінній прийом. Каже, треба гарно розважитися перед тим, як ми, наче карпатські ведмеді, впадемо в зимову сплячку.

Анна дзвінко засміялася.

— Як завжди, ми будемо надзвичайно раді вам, пане Моцарте, — додала вона.

— Неодмінно прийду, — пообіцяв Франц, — передайте графові мою щиру подяку за запрошення.

Анна зробила легкий граційний реверанс і вже рушила до дверей, коли ж зупинилася і нерішуче озирнулася.

— Я маю до вас прохання, пане Моцарте, — промовила вона так тихо, що лиш завдяки своєму тонкому слухові Франц зумів розчути її слова.

— Звісно, Анно, — відповів він, — для вас що завгодно.

Її вчитель говорив щиро.

— Дякую, маестро... — її щоки густо почервоніли. — Але найперше, благаю вас, аби наша розмова залишилася тільки між нами.

— Можете не сумніватися в мені, — запевнив Франц. — Про що йдеться?

— Точніше, про неї можете розповісти лише одній людині... передаючи ось це послання, — додала дівчина тремтячим голосом.

З кишені вона дістала заклеєний конверт і простягнула його Францові.

— Передайте його панові Краєвському, особисто і... таємно від інших...

Моцарт взяв конверт і, трохи потримавши його в руках, сховав за полою одягу.

— Не турбуйтесь, моя люба, — сказав він, — за першої ж нагоди я виконаю ваше прохання. Адам зараз у Лемберзі, але, гадаю, повернеться за два-три дні.

— Хай благословить вас Бог, — промовила дівчина і вибігла з зали.

Кілька хвилин він стояв нерухомо, дивлячись на двері, за якими зникла Анна. Несподівано для себе Франц відчув легку заздрість до друга. Адже, певна річ, йшлося тут про справи сердечні. І, мабуть, у кишені, біля його серця зараз лежало послання, сповнене теплоти. Теплоти від цього янгола, яким він щоразу милувався під час уроків музики. Вкрай спустошений, він повернувся до своїх покоїв. Тепер тут значно потеплішало і було чути, як у печі тріскотіли дрова — слуги графа, як завжди, подбали про нього. Він притулився до кахлів, жадібно вбираючи тепло своїм тілом. Та біда була в тому, що вогонь, зігріваючи тіло, не зігрівав душу, в якій оселився холод самотності. Вперше Франц відчув себе таким покинутим.

У цій далекій Галіції він був сам-один. Ganz allein.[27] «Пасувало би порадіти за Адама, — думалось йому. — Якщо справді в його кишені любовне послання від Анни, то в цілому світі не мало би бути нікого щасливішого за нього в ту мить, коли він його прочитає. Але чи здатен порадіти чужому щастю той, кого роздирає самотність? Мабуть, так само й щасливець зрідка щиро співчуває нещасному...»

Адам і справді повернувся за три дні. Якраз тоді, коли до палацу Баворовського почали з’їжджатися гості, запрошені на його осінній бал. Погода несподівано сприяла: після затяжних дощів небо врешті посвітліло, і холодне, проте яскраве сонце щедро залило світлом довколишні краєвиди.

Граф разом із декількома іншими вельможами під керівництвом свого фехтмейстера вирішили повправлятися у поєдинку на шаблях просто неба у парку позаду палацу. Усі вони були вбрані в грубі фехтувальні куртки, курили тютюн, жартували й час од часу перехиляли по чарчині горілки. А що повітря наповнювали аромати смаженої дичини, яку на вогнищах неподалік готували для них слуги, то настрій у товариства був пречудовий. Адам походжав поміж них, цілком поділяючи загальний настрій та не відмовляючи собі в тих самих благах.

— А ось фехтувальний кунштюк, який, подейкують, полюбляє сам Наполеон, — голосно виголосив він, стаючи у фехтувальну позицію. — Чи будуть, панство, серед вас охочі побути моїм асистентом?

— Якщо тільки вуса не постинаєте, — пожартував хтось, і все товариство зайшлося дружнім реготом.

— Дайтеся на стриманнє, пане старосто, вуса втратити — то не найбільша халепа! — докинув хтось.

— Це точно! Носи бережіть!..

— Або свої черева!

Франц, який щойно вийшов на прогулянку, спостерігав за ними здаля, але граф Баворовський, помітивши його, жестом запросив підійти ближче. Франц приєднався до них якраз тієї миті, коли Адам хвацько вибив шаблю з рук свого супротивника. Товариство захоплено зааплодувало.

— Не бажаєте спробувати, пане Моцарте? — запитав у нього розчервонілий Баворовський, пропонуючи йому свою шаблю.

— Ні, що ви, — з усмішкою відповів той, — я волію за таким спостерігати.

— Зізнайся, Франце, ти бережеш себе для вечора, коли за клавіром збереш значно більше овацій і захоплених жіночих поглядів, аніж зараз я, — весело промовив Адам і, підійшовши, міцно його обійняв.

— Матиму до тебе справу, — стишено сказав йому Франц.

— Неодмінно знайду для тебе час! — пообіцяв Адам. — Страшенно за тобою скучив.

Підморгнувши йому, він повернувся до своїх фехтувальників і продовжив урок.

Раптом, за якусь сотню кроків від них, з’явилося кілька вершників — і всі завмерли.

— Гляньте, хто прибуває, — радісно промовив граф.

— Не може бути. Пан Кавалькабо власною персоною. Дарма, що, як завжди, з запізненням, — додав хтось.

— Оце так честь.

Здавалося, прибуттю нового гостя раділи всі, крім Адама й Франца, яким поява цього чоловіка псувала гумор. Без жодної радості вони спостерігали, як вельможа разом зі своїм почтом зупинилися біля них, і вершники зістрибнули з коней. Кавалькабо привітався з усіма і з подивом глянув на Адама.

— Оце так несподіванка, — вирвалось у нього, — ви тут?

— Як бачите, пане раднику, — з поклоном відповів той.

— Ви знайомі? — мовив Баворовський. — От несподіванка.

— Так, ми бачились... одного разу, — стримано мовив Адам.

— І що ви тут робите? — не зрозумів Кавалькабо. — Навчаєтесь фехтуванню?

— Якраз навпаки, навчає фехтуванню, — відповів за нього граф. — Пан Краєвський — мій особистий фехтмейстер.

— Он як? — й без того великі очі радника округлилися ще більше. — Фехтмейстер, кажете?

— Саме так, і ви якраз вчасно, бо пан Краєвський щойно показав нам дивовижний «кунштюк Наполеона», — сказав господар.

— Що ж... Я дуже втішений. То, може, й мені щось покаже цей ваш фехтмейстер.

Він посміхнувся і неквапно витягнув з-за пояса гарно оздоблену гусарську шаблю з характерним закритим ефесом.

— Якраз для цього ми тут і зібралися, — мовив граф, наче не зауваживши загрозливого тону в голосі гостя.

— Тільки я старий рубака, — з тією самою посмішкою додав Кавалькабо, — якщо вже трафлю, то най вибачає... Готові, пане Краєвський?

Той кивнув і, виставивши перед собою шаблю, поклав ліву руку на пояс. Просто, як молодий кадет.

Кавалькабо вдарив сильно та рішуче, проте його зброя тільки зі свистом розсікла повітря. Адам легко і вчасно відійшов убік. Радник вдарив знову, але знову промахнувся. Тоді він вдався до обману: усім виглядом показав, що атакуватиме зліва, але в останню мить перевів шаблю праворуч. Утім, фехтмейстер розгадав цю хитрість і, завиграшки відбивши удар, відійшов на безпечну відстань. Шаблі вперше зійшлися клинками, задзвенівши лунко й сердито.

— Бачу, справді, недарма їси свій хліб, — визнав Кавалькабо, — знаєшся на цій справі.

— Приручити шаблю здатні найкращі, а навчати поєдинку — найдостойніші, — промовив Адам. — Захищайтеся.

Він зробив кілька випадів, на які той не зміг відповісти. Фехтмейстер щоразу зупиняв вістря біля самісінької його шиї, аби супротивник зрозумів: було би непереливки, якби вони зійшлися по-справжньому.

Франц, як і всі, з неприхованим захопленням спостерігав за поєдинком. Він пишався Адамом, якому вдалося в такий вишуканий спосіб провчити зарозумілого Кавалькабо. Водночас його розпікала інша думка чи радше здогад: радник навряд чи прибув на цей прийом сам. Найпевніше, з ним приїхала і його дружина. Сподівання, що він знову побачить ту чорняву красуню, яка раптово з’явилася перед ним посеред чужого міста, позбавило його спокою. Він, мовби у сні, дивився, як по закінченню поєдинку, що більше був схожий на покарання винуватого учня, Адам шляхетно простягнув руку своєму супротивнику, додавши, що той тримався дуже достойно. У відповідь Кавалькабо по-лицарськи відсалютував йому й сказав, що радий був би зустрітися при шаблі знову. Схоже, що конфлікт їхній було залагоджено, і вже незабаром вони зустрілися за чаркою.

Франц уклонився графу Баворовському і попросив дозволу їх залишити.

— Звісна річ, дорогий маестро, — відповів той, — звісна річ. Побачимося з вами увечері.

Покинувши це гамірне товариство, оповите тютюновим димом і блиском шабель, юнак попрямував до палацу, де мав намір дочекатися у своїх покоях чи в музичній залі головної імпрези. Вибравши залу, він з приємністю вмостився за клавір і музикував кілька годин без упину. Коли вже вирішив нарешті перепочити, підвівся й пройшовся по залі. Раптом за дверима він почув голос Адама. Той стишено розмовляв з кимось, і схоже було, що докладав зусиль, аби стримувати гнів. Згадавши про доручення Анни, Франц поспіхом подався до дверей. Саме зараз можна було передати Адамові цей лист і збутися тягаря таємниці.

Утім, щойно він вийшов із зали, як фехтмейстера і його співрозмовника за дверима вже не було. Франц знав, що неподалік кімната, яку Адамові виділили під зброярню. У ній він тримав шаблі, палиці та інше фехтувальне начиння для уроків. Найпевніше, Адам подався туди.

Хвилину подумавши, Франц вирішив, що його друг не буде проти його відвідин. Тим більше, та комірчина — чи не найкраще місце, щоб таємно передати листа від Анни. Відкинувши останні сумніви, юнак рушив по коридору. Та вже за якийсь десяток кроків несподівано для себе опинився в цілковитій темряві. Цю частину коридору не освітлювали, отже, й відшукати зброярню він міг тепер хіба що навпомацки.

Зненацька з темряви до нього долинули ті самі голоси. Один із них належав Адамові, інший, також чоловічий, Франц чув уперше. Обидва, здавалося, намагалися подолати роздратування.

— Я, здається, дав слово, — випалив фехтмейстер.

— Даруйте, але цього мало.

— Вам мало шляхетського слова? — обурився Адам.

— Ні. Я більше довіряю паперам.

— Яким?

— Які пишуть шляхтичі.

— І що я, чорт забирай, маю написати?

— Що повернете нам все до останнього крейцера за два місяці.

— Майте розум! Сума чимала. Мені треба більше часу.

— Минуло три місяці, пане Краєвський!

— Гаразд... Дайте хоча б ще три місяці. Цей Богом забутий Підкамінь невдовзі замете снігом — як привезу гроші до Лемберга?

Його співрозмовник на хвилину замовк. Певно, вагався.

— Гаразд, — врешті озвався він, — три місяці. Але не довше. Наприкінці лютого, з першими відлигами, я чекатиму на свої гроші.

— Домовилися. Дякую.

У голосі Адама відчулося полегшення.

— Тільки... Що ви збираєтеся робити, ласкавий пане? — запитав вимагач.

— Про що ви?

— Як добудете гроші взимку, якщо не пощастило восени?

— Це вже не ваш клопіт.

— Помиляєтеся, мій. Ви довгий час розповідали мені байки про щедрі винагороди Баворовського. Мовляв, борг — то пусте, але ви й далі мій боржник... Тож тепер хочу знати, що саме вас порятує.

— Найпевніше, я пошлюблю його доньку, — сказав Адам.

— Овва! Чию?

— Баворовського, чорт забирай.

— Анну?

— Так.

Знову запала мовчанка. Здавалося, співрозмовник намагався втямити почуте.

— Отже, збираєтеся повернути мені борг з її посагу? — уточнив він.

— Саме так. І якщо дасте мені додатковий час, то й з лишком.

— Гм... Тоді й справді можна не поспішати. Крім того, якщо ви станете зятем графа Баворовського...

Тут співрозмовник знову змовк, мовби зважуючи усі можливі вигоди.

— ...то вам, без сумніву, можна було би доручати деякі мої інтереси. Адже граф — людина впливова.

— Про це вже іншим разом, — нервово мовив Адам.

— Звісно, звісно... Скажіть лише, на якому етапі... так би мовити... ваші стосунки з панною Баворовською?

— Послухайте, добродію... — загрозливо мовив фехтмейстер.

— Гаразд, гаразд, — поспішив заспокоїти його співрозмовник.

Франц відчув, як його заливає холодний піт. Він згадав обличчя Анни, яка просила його зберегти таємницю. Тієї миті воно здавалось обличчям янгола, схвильованим і прекрасним. Як може Адам чинити з нею так жорстоко? І як тепер йому бути з листом? Передати його — означає підіграти цьому низькому й огидному задумові фехтмейстера. Залишити собі чи знищити — порушити обіцянку. Розповісти дівчині про все?.. Це було би справедливо, але розіб’є їй серце. Хтозна, чи не шкодуватиме він потім?

Не прийнявши жодного рішення, юнак, недослухавши розмови, непомітно вийшов зі своєї схованки і пішов до покоїв. Лишалося зовсім небагато часу, щоб відпочити й оговтатися перед імпрезою.

О шостій вечора гості заповнили велику залу палацу Баворовських. Чоловіки, розігріті своїми фехтувальними розвагами, весело теревенили й сипали жартами, їхні дружини, збившись у свою барвисту і напарфумлену зграю, були такими ж пожвавленими. Потім подали частунок: сир, фрукти, шматочки в’яленої й смаженої дичини. Було також вдосталь шампана, вина й горілки. Невдовзі з’явився невеликий оркестрик і одразу ж взявся до роботи. Веселощі запанували з новою силою.

Франц ловив себе на думці, що не зводить очей із жіночого товариства. Він боявся викрити себе з головою, видивляючись Жозефіну, проте нічого не міг вдіяти. Зір мав не такий добрий, як слух, тому розгледіти її вдалося не одразу. Вона зустрілася з ним поглядом і ледь помітно хитнула головою. Вклонившись у відповідь, юнак поспішив удати цілковиту байдужість і почав дивитися в інший бік. Та за якийсь час подружжя Кавалькабо наблизилося до нього, і радник привітно простягнув йому руку.

— Дорогий маестро, — промовив він, — зізнаюся, мені страшенно прикро за той випадок, коли ми не порозумілися з вами у «Віденській кав’ярні». Я був не в гуморі, а коли я такий — то мене дратує все на світі. Скажіть же якомога швидше, що ви не тримаєте на мене зла.

— Звісно, що ні, пане Кавалькабо, — відповів Франц, побоюючись, що цей громило от-от розчавить йому руку, — це таки справді було прикре непорозуміння, і пан Краєвський...

— З вашим другом, як ви бачили, ми все владнали, — перебив його радник, — визнаю, я в житті не зустрічав кращого майстра герцю на шаблі... А моя дружина в шаленому захваті від вас.

Тут він жартівливо йому підморгнув, але Франца ці слова зачепили за живе.

— Власне тому ми сподіваємося переманити до себе вас обох, — додав він, трохи стишивши голос, — до Лемберга. Нічого вам скніти в цій глушині у Баворовського.

— На жаль, і я, і Адам дали графові слово, — якось надто гарячково мовив Франц.

Радник скривив невдоволену міну.

— На Бога, пане Моцарте! Ви ж не навічно пообіцяли тут залишитись...

Цієї миті радника хтось гукнув і запросив до свого гурту.

— Чи можу я довірити вам свою найдорожчу дружину? — з усмішкою запитав радник у Франца.

Той кивнув. Тоді Кавалькабо, поцілувавши Жозефіні руку, залишив їх удвох.

— Бачите, Франце, я невпинно борюся за вас, — першою промовила жінка. — Сподіваюся, моя наполегливість заслужить винагороду, і я таки матиму в своєму домі найкращого в світі вчителя музики.

— Ви переконані, що я найкращий вчитель музики? — перепитав юнак.

— Так. За час вашого перебування у Баворовських у цьому не сумнівається жодна поважна родина в околиці.

«Поважна родина, — подумав Франц. — Ця жінка — аристократка до останньої ниточки. Але така невеличка зверхність їй навіть пасує».

— Публіці характерно перебільшувати, — скромно мовив він, — однак дещо я таки вмію, це правда.

— А ще я би з приємністю скликала шанувальників музики на ваш публічний концерт у Лемберзі. Що скажете? Можливо, у квітні, — запропонувала вона.

— Скажу, що докладу зусиль, щоб вас не розчарувати, — відповів Франц.

— От і домовились, — усміхнулася пані Кавалькабо.

Вона придивилася до нього уважніше й з турботою запитала:

— Чи добре ви себе почуваєте, дорогий Франце? Обличчя у вас геть бліде, а очі здаються невиспаними...

— Думаю це... тутешній клімат, — сказав він. — Все ще не можу звикнути... Скажіть, пані...

— О, ради Бога! Називайте мене Жозефіною! — перебила вона.

— Скажіть, Жозефіно... Чи дозволите написати вам?

Франц сам здивувався своїй сміливості. Він очікував, що його співрозмовниця розгнівається й щонайменше спопелить його, наче богиня смертного, проте жінка радісно засміялася.

— Ну, звісно, любий маестро, я буду щаслива отримувати від вас послання й писати вам теж. Зрештою, нам необхідно листуватися, якщо ви погодилися на лемберзький концерт...

— Саме так, — він якось розгублено кивнув головою, — хоча б для того, щоб узгодити репертуар і... різноманітні інші деталі...

Він був змушений відвернутись, бо хвилювання, яке закипало всередині нього, вже годі було приховати. Розмова урвалася, слід було сказати щось, аби її продовжити, проте це було схоже на пошук загубленої коштовності в каламутній воді. Франц мовчав, подумки визнавши свою безпорадність.

З такого скрутного становища його несподівано визволила Марія, молодша сестра Анни. Дівчина нудилась, невдоволено надувала губки й розглядалася довкола в пошуку розваги або когось, із ким можна було би перемовитися. Побачивши свого вчителя музики, вона по-дитячому безцеремонно кинулася до нього і, незважаючи на присутність Жозефіни, вчепилася в його руку.

— Любий маестро! — вигукнула вона. — Благаю, врятуйте мене.

— Від кого вас рятувати, дорога панно Баворовська? — засміявся він.

— Не від кого, а від чого, — відповіла вона, — врятуйте мене від смертельної нудьги! Потанцюйте зі мною!

— Маріє, гадаю, ви зауважили, що я зараз маю розмову з пані Кавалькабо, — серйозно промовив Франц.

Дівчина лишила його руку й, почервонівши, винувато промовила:

— Прошу мені пробачити, пані.

— Все гаразд, дитино, — мовила Жозефіна й погладила Марію по голові, — готова поступитися вам місцем, якщо обіцяєте розвеселити також і нашого Франца. Бо він геть упав духом. Обіцяєте?

— Обіцяю, — щебетнула вона.

— От і гаразд. А мені пора до чоловіка.

Вони легенько вклонились одне одному, й Жозефіна рушила до розгарячкованого радника, який саме розпочав якусь політичну дискусію з господарем маєтку.

— До танцю, пане Моцарте! До танцю! — засміялася Марія і вхопила його за руки.

Дівчина потягнула його з такою несподіваною силою, що Францові ледь вдалося втриматися на ногах. Та вже наступної миті він піддався її веселощам і закружляв разом з нею. За цим дивним азартом юнак не помітив, як з його кишені вилетів і впав на підлогу конверт. Зате добре це помітила Марія. Не кажучи ні слова, вона відпустила руки Франца і, перш ніж той зрозумів, що відбувається, підняла лист з підлоги.

Звісна річ, тієї ж миті до юної панни Баворовської одразу прикипіли зацікавлені погляди. Від такої загальної уваги у дівчини запаморочилося в голові. Якесь дивне солодко-п’янке відчуття огорнуло всю її істоту. Сама не розуміючи, що нею керує, вона голосно прочитала коротенький текст на конверті:

— «Адамові Краєвському, особисто»!

А тоді обвела присутніх лукавим іскристим поглядом.

— Прошу негайно мені п-п-повернути, — затинаючись вимовив Франц.

— Маріє, так не личить! — почувся голос пані Баворовської.

Однак було вже пізно. Бісик цікавості повністю полонив її. До того ж вона вже нізащо не хотіла просто так втрачати прикутий до неї загальний інтерес. Частково тому, що добре розуміла — їй врешті-решт пробачать ці дитячі пустощі, а частково, бо її ошелешило несподіване відкриття:

— Ой! — вигукнула дівчина. — Це ж писала сестра!

— Що? — гаркнув Баворовський, і в залі миттю запанувала мертва тиша. — Анна?

— Так... — здавалося, тільки тепер Марія почала розуміти, що насправді накоїла.

— Прошу повернути, — повторив Моцарт, але на нього більше не зважали.

Граф виразно простягнув руку, і панна Баворовська слухняно понесла йому свою знахідку. Отримавши конверт, він мовчки сховав його до своєї кишені, а тоді всміхнувся присутнім удавано безтурботно. Гості сприйняли це за знак до продовження забави, хоча було зрозуміло, що саме тут і зараз із блискавичною швидкістю народжуються плітки про Анну та Адама.

Франц опустив очі. Понад усе він боявся зустрітися зараз поглядом із тією, хто довірила йому свою таємницю, і понад усе хотів провалитися крізь землю. Адама в залі ще не було, але сьогоднішня новина, звісна річ, от-от до нього дійде. Так і не піднявши очей, Франц поквапно вийшов за двері. Подумки він проклинав себе, проте нічого не міг виправити.

Піднявшись до своїх покоїв, Моцарт безсило впав на крісло і завмер, дивлячись кудись у вікно. Без жодного руху й мовби без жодного подиху. Здавалося, він потроху кам’янів. Навіть думки його дещо заспокоїлися. Проте лишилась одна найголовніша — що він накоїв і як з цим тепер жити?

«Але зрештою, — зблиснуло раптом у його голові, — хто сказав, що я мушу з цим жити?.. Хто сказав, що я мушу жити взагалі?» Соромлячись і жахаючись власної уяви, він раптом побачив себе мертвим. На цьому місці, де й зараз, але без жодних ознак життя. За всю історію людства десяток поколінь самогубців вигадали безліч способів укоротити собі віку... Від найжахливіших до найвишуканіших. Одні стрибали у моторошні провалля, інші вмирали від отрути чи задихалися від надмірного аромату екзотичних квітів. Чи міг би він вчинити самогубство? Мабуть, так. Аби лише всі, кому він нашкодив сьогодні, кому мимоволі завдав болю через свою необачність, знали, як несамовито він про це шкодує.

Господи милосердний, але що буде з його душею?.. Тіло захоронять у неосвяченій землі, десь поза цвинтарем, але ж душа ніколи не знайде спокою. Ця думка привела його до тями. Витверезила його, наче сільського п’яницю в шинку, якому на голову несподівано вилили цебро крижаної води.

У двері хтось постукав, але Франц не одразу відповів. Тоді постукали ще раз. Юнак намагався пригадати, чи замкнув за собою двері, а отже, чи треба йому підводитися, щоб відчинити. Зрештою, той, хто стукав, зайшов сам. Озирнувшись зі свого крісла, Франц побачив графа Баворовського і звівся на рівні ноги.

— Ви не відчиняєте гостям? — з деякою образою в голосі промовив граф.

Дивно було, однак, що він назвав себе гостем у власному домі, навіть якщо йшлося про покої Франца.

— Даруйте мені, пане графе, — сказав той, — я надто замислився...

— Еге ж, вам є над чим поміркувати, пане Моцарте. Чи не так?

Перейшовши кімнату, Баворовський зупинився біля вікна і важко сперся обома руками на підвіконня. Граф притулив чоло до прохолодної шиби, мовби мав гарячку й прагнув остудитися.

Тим часом Франц вирівнявся і промовив якомога твердішим голосом:

— Пане графе, я цілком усвідомлюю свою вину. Вам не треба нагадувати мені...

— Облиште, — перебив той, — я ж не звинувачувати вас прийшов.

Він повернувся до Франца обличчям.

— Що сталося, те сталося, — продовжив Баворовський, — кожен з нас живе й чинить так, як велить йому власне сумління. Але скажіть мені одну річ... Як довго все це триває?

— Що саме, пане графе? — перепитав Моцарт.

— Ось це, — Баворовський дістав з кишені і поклав перед Францом злощасний лист, — ось це...

Тепер Франц добре побачив, що конверта розпечатано.

— Гадаю, вам краще запитати про це в... Анни або...

— Або в пана Краєвського, — нервово доповнив Баворовський, — так, я розумію. Скажіть, як довго ви про них знаєте?

— Всього лиш кілька днів тому... Ваша донька Анна попросила мене передати цей лист Адамові.

— Мені йшлося про те, чи далеко зайшли їхні стосунки. Але, схоже, все тільки починалося, — сказав він із деяким полегшенням.

Тоді знову взяв у руки конверта й дістав з нього акуратно складений аркуш.

— Ось прочитайте.

— Я не читатиму, — категорично мовив Франц.

— Та облиште, — засміявся раптом Баворовський, розгортаючи лист, — звичайні юнацькі дурниці... «Дорогий Адаме! Господь лише знає, як важко мені писати ці слова. Проте й тримати їх у собі надалі не в силі. Мушу сказати вам усе, мушу зізнатися...».

— Досить, пане графе! — вигукнув несподівано Моцарт. — Так не годиться! Ви не маєте права...

Господар не перебивав, але Франц і сам замовк.

— Якраз щодо права ви помиляєтеся, пане Моцарте, — сказав граф спокійнішим тоном, — моє право і мій обов’язок не дозволити доньці стати на хибний шлях. У неї має бути інший наречений, і вона про це знає.

Францові пригадалася підслухана розмова Адама й того чоловіка, який вимагав повернути борги. Безперечно, граф, навіть того не підозрюючи, мав зараз цілковиту рацію.

Однак Францові йшлося не про те. Його обурювало, що почуття Анни, такі чисті й невинні, тепер опинилися безборонними перед батьковою владою, хоча мали би бути глибоко всередині, поближче до серця і подалі від батькових планів.

— Невже Анна написала би цього листа, якби була заручена з іншим? — зі сумнівом у голосі запитав юнак.

Баворовський відмахнувся.

— Вона ще з ним не заручена.

— Тож вам нема в чому її звинувачувати, — дивуючись власній сміливості, сказав Моцарт.

Очі графа раптом блиснули гнівом, проте він стримався й не відповів. Запала мовчанка.

— Коли ви зможете повернутися? — через деякий час запитав Баворовський.

— Куди? — мовби не зрозумівши його, промовив Моцарт.

— До зали... Всі чекають, коли ви сядете за клавір. Дехто з моїх гостей тільки тому й приїхав, щоб почути вашу музику.

Франц глибоко зітхнув. Він не був упевнений, чи зможе зіграти зараз так, як хотів ще на початку цього дня. Але гаразд, він зіграє інакше...

— Дайте мені ще півгодини, — попросив він.

— Звісно.

Баворовський кивнув йому і вийшов за двері.

Францові здалося, що в кімнаті панує страшенна задуха, і він спробував відчинити вікно, проте зміг не відразу. У холодну пору року вікна зачиняли особливо щільно. Врешті, після чималих зусиль, йому це вдалося. Осіннє повітря ввірвалося досередини, вжаливши юнака в обличчя. Але він відчув навіть якусь від того приємність. Постоявши так трохи, не зачиняючи вікна, вийшов із покоїв.

У залі погляди присутніх одразу спрямувалися на нього. Після кількох секунд тиші залунали оплески. Франц вже впевненіше рушив до інструмента і, сівши перед клавішами, як завжди, спочатку трохи розім’яв пальці. Звичним рухом узяв перший акорд. І лише тоді підняв очі, щоб глянути на присутніх.

Певної миті йому здалося, що від музики зала завертілася, наче дзиґа, в центрі якої був він. Постаті й обличчя стрімко змінювались, але не зливалися. Він бачив Жозефіну та її вже добряче сп’янілого чоловіка, а вже наступної миті перед його очима з’явилися нахмурені граф і графиня Баворовські, потім сердешна Анна, яку не відпустили до її кімнати, і пустотлива Марія. Вона вже, здавалося, забула, що сьогодні накоїла. Усі вони оберталися навколо нього, мовби це він, торкаючись інструмента, надавав їм руху. І кожному навколо нього належали свої кольори, свої характери, а також свої чуття й долі. І був цей калейдоскоп настільки дивовижним, що Франц навіть зачудувався ним. У цьому куточку світу починалася зима, тому, мабуть, все життя зібралося зараз в одному замкнутому теплому просторі.

Після концерту йому захотілося підійти до Анни й перепросити. Благати, впасти на коліна, якщо доведеться, проте вона швидко кудись зникла. Натомість він зіштовхнувся з Адамом. Зустріч ця була для нього нічим не приємнішою, ніж зустріч з Анною, але, без сумніву, також неминучою.

— Чудово, дорогий маестро! — промовив Краєвський. — Ти, як завжди, всіх причарував.

Франц відвів погляд.

— Так, до того ж двічі.

— Облиш, — несподівано засміявся Адам. — Якщо ти про той лист від Анни, то це навіть на краще...

— Як це на краще? — спантеличено спитав Франц.

— А так...

Адам замовк і, наче мимоволі, роззирнувся довкола.

— Тут забагато вух, — додав він, — ходімо в мою зброярню. Я розповім.

— Гаразд.

Вони вийшли за двері, лишивши за собою галасливу залу. А тоді квапними кроками рушили коридором. Щойно наблизилися до потрібних дверей, Франц зловив себе на думці, що саме тут і підслухав розмову Адама з незнайомцем. Він сповільнив крок, проте Краєвський вже відчинив перед ним двері.

— Ласкаво прошу, маестро, — усміхнувся він.

Юнак зайшов досередини. Тут панував напівморок.

Пахло залізом, сирістю і тлущем, яким фехтувальники змащують зброю. Адам запалив свічку. Світло заблискотіло на ефесах шабель, флоретів та шпаг, що висіли на стінах. Тіні розповзлися довкола — і від того було моторошно. Могло здатися, що тут насправді був сховок Синьої Бороди або ще якого-небудь казкового вбивці. Краєвський закурив люльку.

— Отож ти й сам не знаєш, яку зробив мені послугу, mon ami[28], — видихнувши дим, мовив фехтмейстер.

Франц похитав головою.

— Я втішений, що все розкрилося. Маю на увазі, наші з Анною почуття, — пояснив Адам, — цього не можна було більше приховувати.

Юнак не міг повірити своїм вухам.

— Чого приховувати, Адаме? — мов не зрозумівши, перепитав Франц.

— Відомо чого, — розвів руками його співрозмовник, — як ми кохаємо...

— Але ж ти брешеш! — вигукнув юнак.

Фехтмейстер глянув на нього круглими від подиву очима. Добру хвилину ніхто не зронив ані слова.

— Я все чув, Адаме, — вже тихіше повторив Франц, — я чув, як ти розповідав комусь, що збираєшся віддати борги, скориставшись посагом. Тому, прошу тебе, не витрачай марно зусиль... Ти ні в чому мене не переконаєш.

Він вже зібрався йти, проте Адам його зупинив.

— Стривай, — промовив він, — знаю, це низько, але... Я не маю іншого виходу. Я справді заборгував дуже багато.

— Невже це єдиний спосіб вийти з цього становища? — з деякою відразою в голосі запитав юнак.

— Можливо й ні, але... Річ у тому, що почуття, про які написала Анна, справді взаємні. Хочеш вір, хочеш ні.

— Не віриться.

— Гаразд, але ради Бога, не кажи про те, що чув, Баворовському.

— Граф і так налаштований проти тебе. Думаю, він вже шкодує, що запросив тебе до свого маєтку.

— Не сумніваюся.

— Та й він готує заручини... Є в нього на приміті інший наречений для Анни.

— Ах, люблячий татусь, — іронічно промовив Адам. — Я знаю про це, Франце. Ба більше, цей майбутній наречений, такий собі панич Ваговський, був сьогодні на прийомі в графа серед гостей. Після того, як трапився той випадок з листом...

Краєвський зробив виразну паузу, і Моцарт знову опустив очі.

— ...Хоч, як я вже сказав, мене це навіть втішило, — продовжив він. — Так от, після того, як це сталося, добродій Ваговський зажадав від мене пояснень. Пояснювати я, звісно, нічого йому не збирався. Тоді він зажадав сатисфакції.

— Що? — перепитав Франц.

— Йому потрібен поєдинок честі.

— Господи милосердний! Невже це правда?

— Тихше, Франце... Тепер ти знаєш ще одну таємницю, яку я проситиму тебе зберегти.

— Але ж хтось із вас може загинути.

— Що вдієш? Такі вже вони є, ці гонорові справи.

— Коли? — після чергової мовчанки запитав юнак.

— Завтра о восьмій ранку.

Франц вдивився у постать фехтмейстера. Той стояв навпроти нього, високий і прямий, мов стріла. Дим від його тютюну неквапно вився догори і там змішувався з химерними тінями, що тріпотіли на стінах і стелі.

У постаті Краєвського відчувалося шалене напруження. Якась навіть приреченість... Чи радше усвідомлення того, як багато йому слід спокутувати. А можливо, й пожадання спокути.

— Маю до тебе прохання, — озвався Адам. — Чи зможеш бути моїм секундантом?

— Секундантом?

— Так, моїм свідком.

— І що ж роблять свідки під час дуелі?

— Оглянеш пістолети, засвідчиш наслідок нашої стрілянини.

— Боже мій, поєдинок не на шаблях?

— Ні, звісно. Цей Ваговський не дурень. Хоч, зрештою, мені однаково. Стріляю я також непогано.

— Але що буде потім, Адаме? — запитав Франц. — Що станеться, якщо ти вб’єш його?

— Не знаю, — відповів той, — до завтра ще маю час подумати. Крім того, в будь-якого поєдинку може бути два фінали... До речі.

Фехтмейстер сягнув рукою до кишені й дістав звідти шовковий мішечок, набитий монетами.

— Ось гроші, які я тобі винен, — він простягнув їх Моцарту. — Вибач, вкрай неґречно боргувати ще й тобі. Сподіваюся, ти не гніваєшся на мене?

Франц чомусь не зміг вимовити ні слова. Тоді Краєвський згріб його в обійми й міцно стиснув.

— Дякую, що погодився, друже. Для мене це дуже важливо, — промовив він на вухо. — Завтра о пів на восьму виїжджаємо від парку. Не спізнися.

Уночі Францові так і не вдалося заснути. Щойно він заплющував очі, як бачив перед собою жахливі картини: то закривавленого Адама, який лежав на снігу сам блідий, наче сніг, то його суперника, що конав від отриманої кулі...

І хоч Франц жодного разу не бачив цього Ваговського, уява малювала його обличчя й постать. Спочатку це був русявий юнак зґрабної статури, потім зрілий чоловік із першою сивиною у волоссі. Далі він вже бачився йому підстаркуватим, проте ще міцним і з перевіреним роками влучним стрілецьким оком.

Далеко за північ, майже під ранок, у кутку покоїв він побачив батькову постать. Цього разу юнак навіть не здивувався. І не злякався. Франц зрадів, що був не сам. Кілька хвилин він вдивлявся у мовчазну тінь своїми запаленими широко розплющеними очима, аж врешті промовив:

— Уперше відчуваю, як близько може бути смерть...

— Смерть — частина земного життя, — відповів батько, — частина нас самих. Відчувати смерть — це як відчувати частину себе самого. Всередині нас постійно щось умирає, хоч і народжується. Думки, почуття, образи людей... Увесь наш вік — це всього лиш довга або коротка мандрівка до смерті.

— Чи слід боятися смерті?

— Звичайно. Ми творимо лише тому, що боїмося... Боїмося померти непізнаними, невідомими, такими, про яких забудуть за кілька днів після похорону. Страх смерті в основі мистецтва.

— Але я боюся не за себе.

— Однаково. Страх не має господаря.

Із вікна в кімнату почало пробиватися ранкове світло, і постать Моцарта стала майже невидимою.

— Тобі час, — востаннє почувся батьків голос.

Франц схопився на ноги. В голові трохи паморочилося від безсонної ночі, проте він хутко вдягнувся і вийшов на подвір’я палацу. Намагаючись не потрапляти на очі слугам, він швидко завернув до палацового парку, за яким його мав чекати екіпаж.

Довкола панували сутінки й крижаний холод. Юнак зіщулився й майже побіг, дослухаючись, як лунко цокотять його зуби.

Фіакр стояв у домовленому місці. Адам і якийсь незнайомець тихо перемовлялись, час від часу пахкаючи люльками. Побачивши Франца, обидва замовкли, спостерігаючи, як той наближався до них вузькою стежкою, енергійно розтираючи замерзлі руки.

— Препаскудна погода, еге ж? — замість привітання мовив Адам.

На обличчі його засяяла безтурботна усмішка, й можна було подумати, що він зібрав друзів на веселу прогулянку. Юнак спробував щось відповісти, але змерзлі губи йому не підкорялися.

— Це доктор Майєр, — представив незнайомця Краєвський.

— Мав честь і задоволення слухати вас учора, — мовив доктор, простягаючи Францові руку.

Той нарешті спромігся пробубоніти ввічливі слова.

— Заходьте досередини, — запропонував Майєр, — я буду вашим візником.

— Вельми вдячний, докторе, — сказав Адам і відчинив дверцята.

В екіпажі на лавці лежали дві ковдри. Одну з них Адам розгорнув і накинув юнакові на плечі. Той вдячно кивнув. Ззовні почулося, як доктор цьвохнув батогом, — й екіпаж рушив з місця.

Франц вдивився в обличчя Краєвського. Воно було зморене — очевидно, Адам також не спав, — проте жодного сліду тривоги чи неспокою в ньому не вгадувалось. «Чи ти не боїшся?» — хотів запитати юнак, але вирішив змовчати. Якщо цей чоловік і справді відчуває страх, то нізащо про це не скаже... Так не пустивши і пари з вуст, вони дісталися місця.

— Ну, нарешті, — з якимось полегшенням у голосі промовив Адам і перший вийшов з екіпажа.

Троє чоловіків вже чекали на них посеред невеликої лісової галявини. Поряд з Ваговським був його секундант та розпорядник поєдинку. Прозвучали короткі вітання, після чого розпорядник приніс зі свого екіпажа скриньку з парою дуельних однозарядних пістолетів. Така ж сама пара виявилась і в лікаря. Кинули жереб, аби з’ясувати, чиєю зброєю будуть послуговуватися дуелянти. Вибрано пістолети лікаря. Тоді Майєр запросив секундантів оглянути пістолети й переконатися, що кожен із них заряджений і готовий до використання...

Все це відбулося з такою методичною чіткістю, що Францові здалося, ніби він споглядає добре підготовлену театральну виставу, в якій актори бездоганно вивчили ролі й мізансцени, а театральні художники створили правдоподібні декорації.

Розпорядник запропонував дуелянтам помиритись, проте його пропозицію було рішуче відхилено.

Ваговський зняв пальто й циліндр, лишившись в одному жилеті, під яким була білосніжна сорочка. Франц уперше зміг його роздивитися. Суперник Адама був теж високого зросту і такої самої худорлявої зґрабної статури. До того ж Ваговський був приблизно однакового з ним віку — йому навряд чи минуло більше двадцяти двох. Ставши один навпроти одного на відстані п’ятнадцяти кроків, вони здавалися братами, що от-от радісно підуть один одному назустріч, проте кожен з них закляк на місці й свердлив поглядом супротивника.

Розпорядник дав команду, і дуелянти націлили зброю — один на одного. Франц відчув, як серце його закалатало, мов ковальський молот, аж звуки цих ударів заглушили все довкола. Більше він не чув ані шуму вітру в кронах дерев, ані пирхання коней, ані будь-чого іншого. Він навіть не почув, як розпорядник сплеснув у долоні, що було сигналом для дуелянтів починати стрільбу. Юнак почув тільки два оглушливі постріли, які гримнули майже одночасно, мовби один був продовженням іншого. Далі він та троє інших чоловіків до болю прогледіли очі, дивлячись то на одного стрільця, то на іншого: обидвоє навіть не хитнулися. Франц вже готовий був видихнути з полегшенням, бо, здалося, ні один не вцілив, проте Ваговський раптом захитався й упав спершу на коліна, а потім набік і навзнак.

Майєр, вхопивши свого лікарського куфера, щодуху кинувся до нього. Слідом за ним до пораненого побігли інші. Ваговський лежав, широко розкинувши руки; очі мав заплющені, ніби спав. На пожовкле осіннє листя з його правого боку скапувала темно-червона кров. Лікар спритними рухами розрізав йому жилет і сорочку, добувшись так до рани.

— Він живий? — над головами чоловіків почувся голос Адама.

— Живий, — не озираючись, коротко відповів йому Майєр.

— Поранений серйозно?

— Я лікар, а не ворожбит, пане Краєвський, — урвав той, — ще не знаю... Ви зробили вашу роботу, тепер я робитиму свою.

Франц глянув на Адама. Той виглядав спантеличено, але десь у глибині його очей сяяв ледь помітний тріумфальний вогник переможця.

— Друже, я мушу зникнути, — тихо сказав той юнакові, — дякую тобі за все. А надто за сьогоднішню послугу.

Франц кивнув.

— Що мені сказати Баворовському? — запитав він.

— Правду. Все, що бачив, і все, що знаєш... Утім, необхідності говорити в тебе не буде. Ще до полудня граф матиме більше вісників, аніж йому треба.

Адам усміхнувся і, вдягнувши пальто, пішов геть лісовою дорогою. Можливо, десь там, за лісом, хтось чекав на нього, тримаючи за вудила осідланого коня? А можливо, Краєвський просто подався світ за очі, не сподіваючись ні на чию поміч? Франц тоді не знав, чи відкриється хоч колись істина і чи доля зведе його знову з фехтмейстером Краєвським...

Поранений дуелянт на радість усім оговтався. Майєр та розпорядник дуелі обережно перенесли його до екіпажа. Ваговський тримався гідно. Зціпивши зуби, він жодного разу навіть не застогнав. Вирішено було везти його до маєтку Баворовського, бо туди було найближче.

Франц, напевно, більше за всіх відчував полегшення. Суперник Адама залишився живий, а це означає, що Краєвського не вважатимуть вбивцею. Попри те, що це поєдинок честі, суд, як він почув із розмови іншого секунданта з розпорядником, був би неминучим. Адамові довелося би переховуватися від закону або прийняти вирок.

Щойно екіпаж прибув до палацу, як Баворовський сам вийшов назустріч. Граф усе зрозумів без жодних пояснень і миттю розпорядився, щоб для доктора й пораненого приготували все необхідне. На щастя, слуги тут були кмітливими, і йому не довелося жодного слова повторювати двічі.

Того ж дня, заледве по обіді, ті самі слуги вже гарячково ділилися іншою новиною: кудись зникла Анна. Старшу доньку графа ще бачили рано-вранці, коли вона, як звично, йшла до палацової каплички помолитися. Після цього відмовилася від сніданку, сказавши, що почувається зле. Натомість попросила осідлати коня для прогулянки... Виїхавши до лісу, вона так і не повернулася.

Анну кинулися шукати, проте під вечір Баворовський наказав припинити пошуки. Подейкують, граф знайшов доньчину записку, яку одразу не зауважив. Ніхто, крім нього та його дружини, не читали її, проте кожен в домі з упевненістю казав: Анна утекла з тим навісним учителем фехтування, якого давно покохала, але батько був проти їхнього шлюбу.

Граф зачинився в кабінеті й нікого до себе не впускав. Лише пізньої ночі доктор Майєр вблагав його відчинити двері, аби пересвідчитися, що з Баворовським усе гаразд. Вони довго щось обговорювали, чути було їхні викрики, але врешті граф заспокоївся і випив трохи коньяку. Алкоголь його заспокоїв і навіть ненадовго приспав. Самому ж Майєру спати, вочевидь, не судилося. Перед світанком у пораненого Ваговського почалася гарячка, і лікар не відходив від його ліжка аж до обіду.

Удень Францові принесли лист. На звороті не було вказано імені відправника, але, коли юнак розгорнув конверт й прочитав перші рядки, усе його єство наповнилося радістю. Лист був від Жозефіни.

«Дорогий Франце, — писала вона, — друга наша розмова була чимось схожа на першу. Чи не так? І хоч цього разу ми з Вами зустрілися не посеред велелюдної міської площі, а в домі Баворовських, проте знову говорили поспіхом і ні про що як слід не домовилися.

Дату Вашого концерту в Лемберзі вже визначено — це 29 квітня. Що скажете? Втім, сказати Ви можете лише одне: „Я згоден“, бо якщо відмовитеся, то моя репутація сильно постраждає. Сподіваюся, Ви цього не бажаєте, тому прибудете тижнів за два до імпрези й почнете репетиції. Ми з чоловіком охоче Вас приймемо у своєму домі.

І ще, сподіваюся, Ви пробачите мені цей жіночий деспотизм. Обіцяю його спокутувати гарним бенкетом, який ми влаштуємо того ж вечора на Вашу честь.

Аби Ви змогли без труднощів відшукати нас у Лемберзі, вкладаю у цей конверт, окрім листа, картку свого чоловіка.

З нетерпінням на Вас чекаємо!

Хай Господь береже Вас і надає наснаги!

З теплом, Жозефіна.

P.S. Ледь не забула! Пан Зеновій Русанович, хормейстер з церкви святого Юра, просив передати Вам вітання! Казав, що „Agnus Dei“ вдалося з хором розучити якнайкраще. Проте мрія його лишилася незмінною — аби в храмі коли-небудь залунав увесь „Реквієм“ Вашого великого батька».