Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

12. Я знімаю галіфе

Двоє оповідань моїх проковтнула веремія років, з тих, за якими — шкодую.

(Такі детективно-літературознавчі історії мають зацікавити відвідувачів Музею живого письменника, а може, — і підштовхнути на розшуки…)

Одне звалося, здається, «Лаук». У ньому я чи не вперше вволився власній фантазії. Написане воно уже в Сретенську, у перші тижні моєї військової служби. Примірник цього оповідання мав Роман Корогодський, бо, пам'ятаю, приязно відгукувався про нього в одному з листів. Йшлося в «Лауку» про людину, яка відкрила в собі здатність не лише передбачати рахунки футбольних матчів, а й впливати на футбольну гру. Такий собі прообраз сучасного екстрасенса… Герой оповідання стає божком болільників, вони ж його і розтерзують, коли програє улюблена команда. Нинішні масові психози якимсь чином передбачені в новелетці, лише цим вона і цікава.

Друге, із втрачених, оповідання — «Штани». Це був суворий, навіть жорстокий реалізм, яким я захоплювався на початку шістдесятих років. Надруковані ці мої писання лише в наші дні. Окрім хіба що оповідання «Солодкий цвіт акацій», про голод сорок сьомого року; йому вдалося з'явитися на сторінках «Прапора» ще в шістдесят другому році. «Штани» теж були схвалені, набрані, вони мали друкуватися у львівському часописі «Жовтень». Ірина надіслала мені в Сретенськ вирізку з «Літературної України», де серед творів, які мали з'явитися у чергових номерах журналів, згадувалося і це оповідання- Але — так і не з'явилося. Цензор нібито «зняв» мої «Штани» в останню хвилину. Якось, перебуваючи у Львові, я зайшов до редакції нинішнього «Дзвону». Але — минула чверть століття, тодішній архів журналу давно був переданий у сховище. А в моєму архіві збереглася од «Штанів» лише одна штанина — декілька сторінок рукопису. Що ж, і цензора можна зрозуміти. Я й сам один час, потрапивши в казарму, не вельми прагнув, аби воно було надруковане. Це помітно з моїх армійських листів. Я не хотів нових політичних звинувачень на свою адресу в пресі, які б, безсумнівно, відбилися на моїй солдатській долі. Поштова лінія Київ — Сретенськ працювала справно. Час від часу мене викликав начальник політвідділу і діставав із шухляди чергове послання… Я мріяв, щоб про мене потроху забули в Києві. Окрім, звичайно, дружини. Я хотів мати можливість і» казармі потроху писати. Та й були ті «Штани» уже для мене — пройденим етапом. Я намагався у своїх писаннях заглибитися у людську душу, а «Штани» — це все ж швидше сатира, аніж дослідження душі.

Сюжет оповідання, в короткому переказі, був такий. Старого, заслуженого, як тоді писали, колгоспника правління преміювали штаньми. Випадок попри всю його анекдотичність не був придуманий мною. Штаньми преміювали кількома роками раніше мого батька, колгоспного колісника. Мій батько штани, звичайно, зносив, а ось герой оповідання… Про відзначення трудівника написали в районній газеті, сповістили і по сільському радіо. Потім почали згадувати про премію трохи не на кожних зборах. Врешті, колгоспник чимось не догодив на-члльству, і йому вже стали докоряти — штаньми. Завершується оповідання тим, що його герой виходить на сцену клубу, в якому відбувалися чергові збори, знімає штани і кидає в президію…

Ось така весела історія.

У чомусь ця історія була і моєю. Історія мого галіфе, уніформи моєї юнацької, отруєної ідеологічним дурманом душі.

Зовні — усе було просто і досить безглуздо. Після обласної наради робсількорів гурт місцевих журналістів пообідав у ресторані. По обіді декому заманулося «поводити козу». Узяли в сусідському гастрономі пляшку горілки, зайшли до їдальні, щоб випити. Я і тоді майже не пив і був серед товаришів найтверезішим. Ще й відмовляв хлопців, але—перемогло почуття колективізму, подався з усіма. Це вже пізніше навчився я нехтувати неписаним кодексом чоловічого товариства, чинити лише так, як вважаю за потрібне. Друзів у житті це мені не додало, навпаки («самотній Вовка», жартує критик Григорій Сивокінь, відштовхуючись від «видавничої» назви роману — «Самотній вовк»). Зате вберегло мене від марнування часу на посиденьках журналістських і письменницьких ватаг. На жаль, дехто з моїх колег по перу (і люди — не безталанні) кращі роки свого життя просиділи за столами письменницької кав'ярні, вирішуючи пекучу проблему: хто — агент КДБ, хто — не агент… Я цей час використав для самоосвіти. Мої університети — книги.

У їдальні, до якої ми зайшли, був буфет. У буфеті була горілка. А ми—відкрили власну пляшку. Буфетниця відчула себе обійденою, почала сваритися. Хлопці відповіли кількома ущипливими словами. Буфетниця покликала міліціонера: приходити до їдальні з власною горілкою заборонялося. У супроводі міліціонера ми вийшли на вулицю. Думаю, ми з ним порозумілися б, якби не моя, м'яко кажучи, запальність. Міліціонер щось мені зауважив, а я — зауважив міліціонерові: «Розмовляйте, будь ласка, зі мною українською мовою». — «Я не знаю української, я приїхав із Сталінграда», — виправдовувався міліціонер. «То вертайтеся до себе в Сталінград або вивчіть українську мову», — ось слова, які, врешті-решт, зробили мене письменником. Не скажи я їх, досі, можливо, носив би галіфе (модернізоване, звісно, оновлене, демократизоване і т. д.), працюючи яким-небудь начальником чи підначальником. Найпарадоксальніше, що я ніколи не поділяв і не поділяю досі крайніх поглядів у болючому для усіх нас національному питанні. Виступаючи і в гірші, аніж нині, часи за національне відродження українського народу, за право на життя української мови, за суверенність України, я підкреслював і підкреслюю тепер, що на землі України усі народи, їхні культури, їхні мови мусять нормально розвиватися. Виходив і виходжу з реальності, яка склалася. У ті роки в Чернігові будувався камвольний комбінат, уже працювали перші цехи, спеціалістів на комбінат запрошували звідусіль. Одне слово, відбувалися складні демографічні процеси, які ми тільки тепер починаємо аналізувати. Провина сталінградського хлопця, який не знав української мови, — найменша. Винувата була Система, яка перемішувала народи, але не навчала їх шанувати одне одного. Ось аж тепер ми маємо плоди усього того.

Але й мою тодішню гарячкуватість у мовному питанні можна було зрозуміти: лише гуртик інтелігенції у зрусифікованому Чернігові, на спротив провінціальному обивателю, розмовляв українською. Думаю, що сьогодні ми з тим сталінградським хлопцем порозумілися б, взаємно вибачившись і потиснувши одне одному руки. Можна було й тоді так зробити. Але чернігівське начальство не прагло порозуміння: траплялася нагода проявити політичну пильність, і воно забило у всі дзвони. Вже за декілька днів сам прокурор області, виступаючи на якійсь ідеологічній нараді, заговорив раптом про небезпеку націоналізму в місті і навів приклад — нашу з міліціонером розмову. Навіть моїй сестрі Любі, яка вчителювала в одній з чернігівських шкіл, дорікнули братом-націоналістом… Безневинно постраждав Євген Гуцало — його примусили залишити Чернігів. Втім, за якийсь тиждень він уже працював у редакції «Літературної України», яку тоді очолював Павло Загребельний. Мене залишила в штаті молодіжки, завдяки, гадаю, опікунству Степана Несторовича Мухи, все ж я був «мечем» його… Правда, зняли з посади завідувача відділом.

Але усі ці посадові переміщення — не головне. Головне— що я пережив у ті дні, тижні, місяці, коли мене тягали з кабінету в кабінет, пісочили на зборах, бюро. Хоч що, власне, сказав я міліціонерові, якщо поглянути із сьогоднішнього дня, коли сам закон про державність мови велить тому ж міліціонерові на службі розмовляти українською? Скільки разів у тому ж Чернігові, коли я звертався до людини за чиновницьким столом чи за прилавком крамниці, мені кидали в обличчя: «Говорите со мной на человеческом языке!..» А скільки перетерпіли уже в Києві, столиці України, мої діти через свою українську мову! Чому цей бік справи не брати до уваги? Але страждав я — тяжко. Знову, як у найгірші свої олишівські часи, я присягався на чернігівському Валу, над Десною, «рідній землі чернігівській і усьому українському народові не укорочувати свого життя самогубством, зберегти себе для української літератури…» Я був дуже емоційний, романтичний, мені ще ледь перейшло на третій десяток—що тут дивуватися чи глузувати. Тільки той, хто не був по-справжньому молодий, мене не зрозуміє. Ніч обступила мене, і хвилинами не вірилося, що колись — розвиднішає, що буде інше життя.

Я не розумів, що саме у ці дні у такий тяжкий спосіб пориваю, розлучаюся з собою колишнім. Я з кров'ю здирав галіфе із себе. Звичайно, клапті його залишилися на все життя, як, мабуть, і в переважної більшості людей мого покоління. І все ж там, де галіфе було зірване, потроху відновлювалася нова шкіра, уже — чутлива до світу, до страждань людських. Якщо не побоятися голосного слова — і до народу. Наступила весна. Я раптом став гостро відчувати красу її — скресала Десна, розбрунькувалися дерева, наповнювалося сонцем місто, зацвів бузок під вікном редакційної кімнатки, в якій я працював. Ночував я тоді, залишивши, з від'їздом Євгена, вулицю Мурінсона, в «печері» — кімнаті, в якій обком комсомолу влаштував щось на зразок гуртожитку. У сусідній кімнаті мешкала родина художника. Він працював у плакатній майстерні і невдовзі став прообразом героя одного з перших моїх оповідань — «Соломинка». Надруковане воно якраз через тридцять років у журналі «Дніпро». У нашому гуртожитку панувала якась провінційно-лінива атмосфера, недаремно ж його прозвали «печерою». Один із моїх колег щоранку прокидався із словами: «Од роботи коні дохнуть…» Хтось пропонував написати це гасло на стелі, а може, і написали, уже не пам'ятаю. До кімнати, ночувати, ми лазили переважно через вікно, благо— кімната на першому поверсі. І ось тої пам'ятної весни я почав прокидатися вдосвіта, тихцем вибиратися через вікно і йти до редакції, через дорогу, до своєї кімнатки, де стеля підперта стовпом, а під вікнами розбрунькувався, а невдовзі — і зацвів бузок. Це бажання — писати — народилося природно, як починає дихати дитина. Правда, розповідають жінки, аби дитина почала дихати, акушерка мусить хоч легенько, але ляснути щойнонародженого. Ось мене і «ляснули»… І я — почав дихати. У тиші провінційних чернігівських ранків, на сторінках учнівського (наслідуючи Євгена Гуцала) зошита…

Назавжди лишилися в пам'яті ті тихі робочі ранки. Перші оповідання для автора — найдорожчі. Потім з'являються літературний досвід, певна майстерність, але перші твої, хай і недолугі, рядки — навіки з тобою. Народження Слова — велика таїна, як і кожне народження, від стеблини до людини, «їй снився попіл, голубий, як Юркова сорочка…» Звичайно, вплив Андрія Головка, скаже дослідник літератури. Справді, ми всі вийшли, перефразовуючи відомий вислів, з оповідань Головка, з його «Бур'яну», з його роману «Мати». Окрім хіба що Валерія Шевчука, який першим серед нас, завдяки знанню польської мови, відкрив для себе океан західноєвропейської літератури. Книги Андрія Головка — чи не найяскравіше, найсамобутніше з української прози, яка тоді нам, у провінції, була доступна. Та й стиль його мав певну гіпнотичну силу. Але соціальна і психологічна драма у тих моїх перших літературних спробах — не від Головка. Не запозичена з белетристики. Це уже — моє, пережите. Мачуха і пасинок, тяжке життя батька-колісника, комсомольський ватажок із «Холодних снігів» — усе не знав лише я і лише я міг написати. Життєвий, духовими досвід особистості — джерела Слова.

Звичайно, було ще в тих моїх перших оповіданнях і досить літературної «цвіріньковості», як я вже згадував у передмові до свого «Вибраного». Уперше я зрозумів це пізніше, коли читав помираючому батькові оповідання «Колесо». На лежанці сиділа моя тітка Катерина, що прийшла із Звеничева побачитися перед смертю зі своїм братом, тулилася до комина сусідка; мачуха в мисниках мила посуд. Батько лежав на дивані, мовчки дивлячись у стелю. Я не знайшов нічого ліпшого, аніж читати йому своє оповідання, правда, про нього ж таки: «І зівп'яв світ в очах Терентійових, зсудомився в клубок чорний. А він його розмотував похапцем, боячись не встигнути, відмотував нитки ясні, сонячні…» Усе в оповіданні було ніби й так, і все було — не так. Бо те, що відбувалося навколо мене, поки я читав свої писання, не потребнувало метафор, порівнянь, епітетів, не потребувало літературної гри, навіть — вишуканої. У житті усе було реальніше, суворіше, страшніше. І водночас — простіше. Помирав мій батько. Помирала людина Григорій Іванович Дрозд, одна тисяча вісімсот вісімдесят дев'ятого року народження, автор коліс, на яких ще добрий десяток років їздитиме весь Петрушин. Помирала людина — в муках. Тоді я вперше, обірвавши читання, подумав, що ту свою, найголовнішу, книгу писатиму інакше. Ось так, як щойно сусідка, з лікбезним дипломом за душею, казала про життя і смерть, просто, без жодного зайвого слова і з таким глибоким, інтуїтивним проникненням у таємницю людського буття, на яке здатні були так мало високоосвічених творителів красного письменства… Так як учора розповідала мені в диктофон давно сліпа шептуха Улита — про свою першу, з батьком-горшечником, мандрівку на возі довкола світу: по ближчих, біля Петрушина, селах. У її розповіді теж не було зайвих, «цвірінькаючих», слів, але був — епос: усі середньовічні мандрівки по морях-океанах блідли порівняно з мандрівкою Улити на возі довкола Петрушина. Вона відкривала для себе який-небудь загублений у лісах хутірець значиміше, аніж Колумб — Америку. І заново, не відаючи про Магеллана, відкривала для себе, що земля — кругла…

Після смерті обличчя батька, вимученого багаторічною хворобою, випогодилося, проясніло, дивна одухотвореність з'явилася в обличчі, ніби відкрилася колгоспному колісникові на тім світі таїна, якої марно дошукувався на землі.

Усе це вимагало осмислення, вимагало інших слів, іншого письма.

А поки що я був щасливий, бо — писав, не замислюючись вельми, як пишу. Писав, як писалося. Писав у кімнатці, стелю якої підпирав стовп, а як степліло — і на дерев'яних східцях, біля вікна, що виходило в сад. Писав ранками, до половини на дев'яту. А тоді йшов до «Молочарні» снідати. Згадую це не для того, аби на тій «Молочарні» (вона збереглася) колись вішали пам'ятну дошку: «Тут їв манну кашу Володимир Дрозд»… Згадую, бо ранкові прогулянки від редакції до «Молочарні», по бульварах, скверах — досі пам'ятні, хвилюють. То ішла уже вільна людина, вільна від галіфе і комплексів, з ними пов'язаних. Уже мене не обходило, як і хто на мене дивився. Мені вже не кололо, що надто холодно привітався до мене якийсь начальничок. Мене вже не обходила нічия думка про мене. Я жив власним духовним життям, наодинці зі словами і образами. І на світ довколишній дивився я іншими очима. Довколишній світ існував для того, аби я про нього написав! Це — світовідчуття кожного художника, незалежно від таланту. Я жадібно вбирав у себе все, що годилося для моєї словесної халупки. Я був схожий на забудовника, який не обмине дощечки, що трапилася на дорозі, підніме її і підніме цеглину, яка упала на узбіччя з кузова машини. Я був птах, який збирає гілки на городі, аби викласти з них гніздо. Я був…

Одне слово, у мені пробудився письменник. І це пробудження було таким щасливим, що з ним не зрівняються жодні радощі — ні від пізніших публікацій, ні від перекладів на інші мови, ні від словесних осан критиків.

Почуваючись щасливим тої весни, я наївно думав, що моєму щастю радіє і все людство. Коли я вертався, поснідавши, до редакції, з «печери», що через дорогу, виходили і спроквола брели на роботу ще заспані, опечалені трудовим буднем попереду мої колеги, мої товариші. Я усміхався до них радісно, як ранкове сонечко. «Ну що, знову весь ранок творив?..» — іронічно кидав котрийсь із них. Я щасливо і довірливо признався, що написав «Голубий попіл», або «Колесо», або почав повість «Люблю сині зорі». «Ну, твори, твори… Людство не забуде…» І мої колеги похмуро піднімалися риплячими сходами у свої кабінети. Я ще не розумів, що між мною і ними пролягла уже — межа. І не тому, що я — талановитіший од них. Це міг визначити, підтвердити лише час. Врешті-решт, кожен журналіст — потенціальний письменник. Але не кожен знаходить у собі внутрішні сили і впертість ті потенції реалізувати. Немало моїх колег-журналістів свої безсумнівні здібності проміняли на щоденні радощі земного буття: сон, чаркування, кар'єра… Не реалізовані здібності каламутять, отруюють дуту людини. Я зрозумію це пізніше. Коли одержу верстку першої своєї книги, похвалюся нею в редакції і один з моїх товаришів ухопить мене за груди… Мабуть, він і досі не знає гаразд, що з ним тої хвилини відбувалося. Не у всіх вчинках ми собі звітуємо. Складні процеси відбуваються у душах наших, поза нашою волею і свідомістю. Як писав Євген Гуцало: «щось із підсвідомості витіка…» Я свого часу пародіював ці рядки, вони справді легко піддаються на пародію, але за смислом своїм — досить точні. Хіба що: не витіка, а — виплескується, вибухає.

Прийде час, коли я сповна зрозумію і відчую приреченість художника на самотність.

Сторінки мого щоденника, зо дня у день, з року в рік, коли я писатиму «Листя землі», будуть повні крику про важкоту самотності.

Але тої, чернігівської, весни я — щасливий.