Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

Що було потім…

А що було потім? Життя. Звичайно, відвідувачів Музею живого письменника цікавитиме, як склалося воно для героїв повісті-шоу. Адже з часу написання її минуло вже три роки. І які то були роки! Покоління моє мало щастя і нещастя втрапити на гребінь історичної хвилі. Щастя — бо лише у зоряні часи національного, соціального відродження людина спромагається на повну самореалізацію. Нещастя, бо так уже влаштовано у нашому земному світі, де навіть за коротку, як спалах, хвилину щастя доводиться платити високу ціну. І ми її платимо, разом із усім народом нашим. Правда, є й такі з-поміж нас, хто варить власний кулешик і біля вогню чорнобильського, і біля священного вогню національного пробудження. Але не вони — обличчя покоління шістдесятників.

Холодного осіннього надвечір'я хоронили ми на Байковому кладовищі тіло Учителя нашого Івана Світличного. Тіло — бо душа його залишалася з нами. І залишиться, певен того, з наступними поколіннями. Такі люди — не помирають. Це — не гучні слова, уже ми не в тому віці, аби в слова гратися. Дивуючись, із якою впертістю, фанатичністю дочка моя розвідує катакомби середньовічної української духовності, я думаю: якби свого часу Іван Світличний не розбудив у мені, поліському хлопчакові, і в Ірині, дівчині із геть зрусифікованого Києва, національного почуття, навряд чи розвинулося б воно у дитині нашій. Похорон Івана Світличного зібрав до гурту багатьох київських, і не тільки, шістдесятників: і митців, і політиків, і вчених. Ми постаріли зовні і заледве впізнавали одне одного, десятиліття не минають безслідно. Але залишилися — юними! — душі наші. І ніби знову ми — у тісній, захаращеній книгами квартирці Учителя, на порозі — шістдесятих…

Але усе частіше надходять сумні звістки про кінець земного шляху побратимів наших. Шістдесятникам — під шістдесят і за шістдесят…

І все ж частіше сміймося. Аби не заснули душі наші. Такий звичай мали давні українці.

Тож як жилося-велося у ці бурхливі роки героям повісті «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок»?

Головний герой повісті-шоу, звичайно, я сам, її автор. За роки, що минули з часу написання повісті, я став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка, лауреатом найавторитетнішої серед українців Західного світу премії Фундації Антоновичів і навіть премії за найпопулярніший роман року… І все ж, не покладаючись на премії (Державної, наприклад, вистачило мені лише на придбання черевиків), не покладаючись на прибутки від Музею живого письменника і від козла, який «працює», поки письменник пише, змушений був я зробитися чиновником у білялітературних, спілчанських структурах. І тепер щасливий, коли мені якимось чином нагадують, що я — ще письменник. Так старіючій панні приємне нагадування, що вона — ще жінка. Але, звичайно, найбільш відомий я не літературними творами, не високими преміями і високими посадами, а тим, що я — кум Миколи Жулинського. На своїх візитках я тільки так і пишуся. І тут маю великий клопіт і чималі матеріальні втрати. Оскільки візитки тепер дорого коштують. Писався я раніше на візитках просто: «Володимир ДРОЗД, кум доктора філологічних наук». Раптом Микола Жулинський стає академіком. Терміново замовляю нову візитку — кум академіка. Поки візитки друкувалися, Микола Григорович одержав Державну премію. Поки я перезамовляв візитки, Микола Григорович уже — державний радник. Тільки-но я почав зватися офіційно, на візитках, кумом державного радника України, а вже я — кум віце-прем'єр-міністра України. І знову нові витрати. Хоч і шана, звичайно, нова. Правда, кума свого бачу я усе рідше, хіба що — на телеекрані. І розмовляю тоді із кумом на телеекрані, як із живим. І сина свого до телеекрана підводжу: «Оце ж твій батько хрещений, надивляйся, аби не забув…» Усе рідше буває Микола Григорович і в Халеп'ї. За останнього його візиту до Музею живого письменника сусідка моя, прибігши випадком по сіль, геть отетеріла, побачивши в дворі високого державця, відтак сплеснула руками і мовила майже закохано: «Миколо Григоровичу! Та ви ж — як у телевізорі!..»

Не знаю, кумом кого я буду, поки прийде до читача ця книга. Можливо, і кумом самого Президента України.

(Хай дарує мені Леонід Макарович Кравчук, мій давній читач, але — кум є кум). Я вірю у державний розум Миколи Жулинського. І пишаюся ним, разом із доктором філології паном Жульєном. Тим більше що й ми мали причетність до блискавичної державної кар'єри Миколи Григоровича. Ми, власне, її започаткували. Завдяки нам його помітили на державних вершинах. Почалося це ще у серпні дев'яносто першого року. Микола Григорович відпочивав у Ялті. А в Україні було оголошено про наступні вибори Президента України. Пан Жульєн після глибоких і нелегких роздумів та вагань вирішив висунути власну кандидатуру на цей високий пост. Що ж, тоді, як я пам'ятаю, самовисунулися ще понад тридцять бажаючих стати на чолі держави, не впевнений, що директор Музею живого письменника був би серед них найнедостойніший. Я, як довірена особа кандидата в кандидати, допомагав панові Жульєну писати його біографію. Перші рядки її, каюся, я запозичив з передвиборної агітки депутата Володимира Яворівського: «У нього було тяжке дитинство, але рання слава. Його помітили і підтримали славетні Володимир Дрозд і Микола Жулинський…» Плагіатом, правда, тут не пахло, бо я підходив творчо. Але, на відміну від деяких депутатів, пан Жульєн тверезо оцінював власні можливості, аналізував свої позитиви і негативи. Так, він умів глибоко мислити, але не вельми умів красно говорити. І він наполягав на посаді віце-президента, з тим щоб її обійняв його тезка Микола Жулинський. І я змушений був відбити телеграму у Ялту Миколі Григоровичу: «Добре знаний Вами пан Жульєн вирішив висунути власну кандидатуру на виборах Президента України. Халепська громадськість, зокрема колектив Музею живого письменника, гаряче підтримує і схвалює його мужній вчинок. Знаючи про Ваші потенційні можливості як політичного діяча, пан Жульєн пропонує Вам пост віце-президента. Терміново телеграфуйте про свою згоду. Володимир Дрозд». Телеграма прийшла у день відомого путчу в Москві, і обережний Микола Григорович, побоюючись можливих політичних ускладнень, не відповів на неї. Директор Музею живого письменника був ображений у своїх найкращих почуттях і — зняв свою кандидатуру. Але вибір пана Жульєна помітили угорі, Служба безпеки тоді ще працювала непогано. Думаю, що про цей випадок доповіли самому Леоніду Макаровичу. Так почалася політична, державна кар'єра Миколи Жулинського. Хоч був певен завжди і упевнений нині: справжнє поле діяльності мого дорогого кума — література. За що його і люблю…

Тим часом сам пан Жульєн, залишивши думки про політичну кар'єру, зосередився на творчості. Поетичний талант його прорізався раптово, наприкінці літа, і швидко реалізувався в добірних поезах. Восени мій син Павло уже й видав поетичну книгу: «ЖУЛЬЄН. ВИБРАНІ ТВОРИ». Микола Жулинський, попри усю зайнятість державними справами, люб'язно згодився написати передмову до збірника. Стаття звалася: «Жульєн як явище нової української поезії». «Поетичне слово Жульєна — несподіване і пружне, — писав академік Жулинський. — Скільки експресії, живої, неповторної! Виключно естетичне сприйняття світу у кращих його віршах переростає в глибокі етичні категорії, які нерідко піднімаються до надзвичайно актуальних для нашого складного перебудовчого часу політичних узагальнень!» Тепер поетичні новації пана Жульєна досить широко відомі. Про його творчий злет повідав навіть журнал «Київ» в одному з найпопулярніших українських романів останніх років «Убивство за сто тисяч американських доларів». А все ж дозволю собі порадувати читача хоч декількома геніальними рядками директора Музею живого письменника: «В небесному віконці — така краса: летить по небу сонце, немов оса. Зіп'явся б я на ноги, вхопив осу, та ліньки до знемоги і жаль — красу…»

Тим часом слава Жульєна як адміністратора, поета і шахіста (часопис «Вавілон» видрукував унікальний фотознімок Григорія Турчанова, на якому Жульєн і я темпераментно аналізуємо щойно зіграну нами партію в шахи!) сягнула справді планетарних масштабів. Відомий літературознавець Оксана Соловей писала з далекої Америки схвильовано і щиро: «… «Музей живого письменника» знайшов удячних читачів і в тій закутині землі, де сорок п'ята паралеля перетинає ріку Міссісіпі». Славетний нью-йоркський лікар, українець за походженням, мій давній і прихильний читач Тарас Шегедин, якому я присвятив повість-шоу, зреагував на журнальну публікацію теж емоційно: «Ваша прозова поезія буття ширококрила, подиву гідна. Особливо схиляюся перед вродженою мудрістю директора Музею живого письменника пана Жульєна…» До думки Тараса Шегедина щодо Жульєна приєдналися його дружина Люба і син Аскольд.

Широко знані і шановані в Україні американські професори Зірка та Роман Воронки адресували свої дружні послання просто: «Україна, Халеп'я, геніальному панові Жульєну» — і листи знаходили адресата! А невдовзі і самі вони завітали до Халеп'я, із єдиною метою — зазнайомитися з прославленим Жульєном…

Але — досить про Жульєна і його безсумнівну геніальність. Бо є щось вагоміше, більше в житті, аніж навіть творчість, як не гріховно казати це нам із Іриною, що усі свої свідомі дні були добровільно прикуті до галери літератури. Вагоміше, значиміше, більше — це наші друзі. Перевірені на справжність і в радощах, і в бідах. Звичайно, ми з Іриною створені для сільського усамітнення, для тихих днів, зосереджених на роботі. Коли тільки щебет ластівок за вікнами і ледь чутне чалапання пса Жульєна, що снує з кімнати в кімнату, з «цеху поетичного» до «цеху прозового». Та ось яскравіша од усіх радощів творчості, щаслива мить: зачувши шерхіт машини біля воріт садиби, Жульєн нашорошує вуха, кидається на двері і, відчинивши їх лапами, із гавкотом зичливим біжить стежиною назустріч гостям. Ми підхоплюємося з-за письмових столів і — слідом. Через гілля розлогих яблунь вздовж стежки нам ще не видко, хто до нас завітав. Можливо, це оспіваний мною в прозі і поезії дослідник українського бароко Анатолій Макаров із дружиною Танею. Можливо, це наша дорога кума, автор ескізного проекту Музею живого письменника Віра Сулима із дорогим кумом Миколою, знавцем українського літературного середньовіччя. Можливо, це дві Наталки, мої чарівні читачки, зі своїми поринутими в бізнесову круговерть чоловіками Павлом Кривошликовим і Олександром Моргаєнком, творцями літературної премії «Благовіст» і багатьох інших благочинних справ. Можливо, це його вельможність посол України в Австрії Юрій Костенко з відомою поетесою Людмилою Скирдою, теж наші дорогі куми і давні друзі. Можливо, це лікар і бізнесмен Юрій Чопівський, славний нащадок славного українського роду, прилетів на декілька днів з Америки і знайшов часину провідати халепських самітників, а з ним — наша добра приятелька, елегантна навіть тут, серед трав і дерев, бандуристка Надійка Боянівська. Можливо…

Ні, усіх, кому ми раді, з ким звела нас на довгі роки щедра доля, — тут не згадати.

Один із яскравих літніх днів — назавжди в пам'яті моїй. Скупавшись у нашому дивному Зеленому озері, професор Роман Воронка стоїть по груди у воді і навчає моїх юних земляків, що сидять півколом на трав'янистому березі, любові до рідної української мови. Щось воістину біблійне є у цій колоритній сцені… По тому мої халепські друзі Валентина і Кузьма Райські запрошують нас на своє родинне свято — на лісову галявину, трохи вище озера. Галявина вистелена синім димом од вогнища, на якому смажаться шашлики. Тепер уже халепські жінки навчають непитущого Романа — любити нашу сільську медовуху, і навчають досить успішно. Здається, лише рішуче втручання Зірки і Галини Жулинської порятовує професора Політехнічного інституту штату Нью-Джерсі від сумних наслідків тої науки моїх землячок. Микола Жулинський, як завжди — розважливо і мудро, виголошує промову про єднання українців усього світу. І ми, залишивши рідний народ на празниковій галявині, навколо шедрих наїдків і напоїв на застеленій скатертями траві, вертаємо оспіваними мною халепськими пагорбами до села. Попереду, як завжди пан Жульєн. Ірина та Галя розмовляють про поезію, Микола з Романом — про високу політику, я із професором Зіркою — про кохання, А навколо — достигаючі хліба, зелені гаї, над нами — дзвіночками — жайворонки, і — лелеки, у чолопочку синіх шовкових небес. Уже чимало часу спливло, а мені усе здається, що ми і досі ідемо отак, дружним товариством, по дивно гарній, освяченій поколіннями українців землі, і йтимемо ще довго, допоки і днів наших.

А може, і на тім світі є щось таке, що єднає — у вічності— друзів, які спільно пройшли трудними і прекрасними дорогами земними?!

Січень 1994 року.